Іван Франко

прозаїк
Складний і багатий ідейно-художній комплекс із великим розмаїттям тем та ідей,
жанрових, сюжетно-композиційних і наративних форм; комплекс, у якому порушено
значну кількість проблем, де віднаходимо широкий спектр стилістичних вирішень:
від ґотики й пізнього романтизму до модернізму. У царині прози письменник
працював понад сорок років, з 1871—1872 навчального року, коли писав шкільні
задачі для вчителів словесності, до 1913-го, адже саме тоді вийшла у світ друга
редакція роману «Петрії й Довбущуки». За цей час з-під пера Франка з'явилося 10
романів і повістей та близько 150 творів малої прози (повісток, оповідань, новел,
нарисів, образків, казок, ескізів, етюдів тощо).
драматург
Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську
літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і
Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891—1893), соціальної
комедії («Рябина», 1886, 2-а ред. — 1893—1894; «Учитель», 1893—1894),
неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя
Святослава», 1895), «сократичного» філософського діалогу («На склоні віку», 1900),
одноактної п'єси на різноманітну тематику («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч.
27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам'яна душа», 1895; «Суд Святого
Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).
літературний критик
Як критик, Іван Франко найбільше уваги приділив світовій літературі нового часу.
Про це свідчить вражаюча кількість відгуків та рецензій, написаних в основному про
видатних письменників світової слави, включаючи й найвідоміших українських
класиків.
поет
У поетичному доробку Франка близько півтисячі окремих ліричних та ліро-епічних
творів, частина з яких виходили за життя поета в 11 збірках (з урахуванням
перевиданих). Умовно всю поетичну творчість франкознавці (В. Корнійчук, Б.
Тихолоз) розглядають у межах таких світоглядно-естетичних періодів: 1) 1873—1876
(лірика «молодечого романтизму»); 2) 1876—1889 (поезія «пророцтва і бунту»); 3)
1890—1901 (лірика «болю існування» та «щиролюдської моральности»); 1901—
1906 (лірика «трансцендентного художнього слова», або «влади творчого духа»);
1907—1916 (поезія років недуги, або «катастрофи і катарсису»).
публіцист
Окремі статті автора розкривають непрості сторінки його життя. В праці під назвою
"Як це сталося" автор пригадав про арешт 1877 р., підозри в скоєнні злочину 1880
р., перебування в тюремній камері, під враженням від якого написав оповідання "На
дні". Окрім цього, звинувачення політичного характеру негативно вплинули на
подальше професійне зростання творця. Публіцистичні праці Івана Франка, вперше
опубліковані, як правило, на сторінках періодичних часописів Галичини, є не менш
цінними для дослідників, оскільки містять змістовний матеріал про окремі сторінки
біографії письменника, важливі проблеми національно-культурного життя, які не
могли залишитися поза увагою творця. Прикладами можуть бути розвиток
загальноукраїнського та світового літературного процесу.
перекладач
У літературній спадщині Івана Франка значне місце посідає перекладацький
доробок. Він стверджував, що «переклади чужомовних творів, чи то літературних,
чи наукових, для кожного народу є важним культурним чинником», а «передача
чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, збагачує душу цілої
нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи
золотий міст розуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми
поколіннями». Працю над перекладами з різних мов Франко почав, будучи
гімназистом старших класів. Про свої ранні спроби у цій галузі письменник згадував:
«В тім же часі, а особливо в вищій гімназії, я напсував багато паперу, пишучи драми,
поезії, перекладаючи всяку всячину (Письмо Святе, Гомера, Софокла, Нібелунгів,
Рукопис Короледворську і т. и.)». Дебютні його переклади — перша пісня «Одіссеї»
Гомера, гімн «Прометей» Ґете, драми «Електра» Софокла — датуються, відповідно,
веснами 1873 та 1874 і осінню 1874. 1879 року побачила світ перша збірка його
 перекладів «Думи й пісні найзнатніших європейських поетів».
громадський і політичний діяч
1890 року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-
Української Радикальної Партії (РУРП, її перший голова до 1898), підготував для неї
програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890—1895).
У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла
віденського парламенту й Галицького краєвого сейму (від Тернопільщини), але —
через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних
супротивників — без успіху.    На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки
співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського
політика», зокрема саме за його порадами й під його впливом була створена РУРП.
Але після смерті останнього Франко змінив погляди й розійшовся з ним у поглядах
на соціалізмта питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі
України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906).   
1899 року Франко разом із частиною радикалів та більшістю народовців взяв участь
у заснуванні Національно-демократичної партії, з якою співпрацював до 1904 року,
після чого полишив активну участь у політичному житті.
науковець
Автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, фольклористики,
етнології, мовознавства, мистецтвознавства, економіки, соціології, філософії, ба
навіть описового природознавства. Видатний філолог, Франко здобув визнання в
міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий
редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і леґенди з українських рукописів»
(1896—1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (1901—1910), автор
ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ
віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської
літератури до 1890 р.», 1910 та багато ін.)., у тому числі літературної медієвістики
(«Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ–ХVІІІ вв.»,
1900;тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881—1882, «„Тополя“ Т.
Шевченка», та багато ін.), естетико-психологічного трактату «Із секретів поетичної
творчости» (1898), мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській
літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905 й ін.), циклу
фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними
піснями» (1907—1912, окреме вид. 1913).    Франко — автор ґрунтовних
мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський
театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр
(Історичні обриси)», 1894, та ін.), низки статей на музикознавчі теми.    Франкові
належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць, зокрема,
перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії — «Життя
Івана Федоровича та його часи» (1883).