Практичне заняття №2.

Доля українського художнього перекладу

1. Перекладацька традиція складалася в нашій країні з
найдавніших часів: ченці монастирів Київської Русі були
несвідомими "переписувачами відомих у країні з 10 сторіччя
старослов'янських перекладів Святого Письма","Пересопницьке
Євангеліє" (1556- 1561) вважається найвизначнішим перекладом
на українську мову Святого Письма. Пізніше у ХVП-ХVПІ ст. в
Україні поширюються у перекладах з латинської, італійської,
польської мов рицарські романи.
2. 2.Перші десятиліття XIX сторіччя - це своєрідний розвій
поетичних перекладів на українську мову, на яку неабиякий
вплив мав стиль "Енеїди" І.Котляревського,переклад поеми
"Полтава" О. С. Пушкіна, виконаний Є.Гребінкою, саме в цей
період з'являються переклади романтичної поезії:
Л.Боровиковський переклав баладу "Світлана". Звернімо увагу
також і на різноманітність перекладацьких підходів до перлини
староруської літератури, які виявили переклади "Слова про
Ігорів похід", здійснені М.Шашкевичем, М.Максимовичем,
Т.Шевченком (деякі уривки), С.Руданським, Ю.Федьковичем та
ін.
3. Початок XX століття відзначається значним доробком до
розвитку художнього перекладу, який вносять такі майстри, як
В.Самійленко, що переклав п'єси Ж.-Б.Мольєра та пісні Беранже,
Леся Українка (лірика Г.Гайне, уривки з Гомера, Дайте, драма
"Ткачі" Г.Гауптмана). Переклад творів Гайне було створено і
П.Кулішем, І. Франком, А.Кримським, який також майстерно
втілив українською твори Гафіза, Сааді та інших поетів Сходу.
Відчуття тонкостей зарубіжної лірики і вміння їх передати було
притаманно і перекладачеві М. Вороному. Саме у цей період
український читач має можливість ознайомитися з українськими
перекладами світової прози - це твори Г. Мопассана, К. Гамсуна,
 Л.Толстого, Е.Золя, Е.По, А.Франса, Р.Кіплінга, драм Г.Ібсена,
Б.Б'єрнсона тощо.
4. Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-
мистецьке покоління 20-30-х рр. XX ст. в Українській СРР. Це
відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за
умов замовчування й заборони (наприклад, Емський указ)
створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І.
Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям
Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних
свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.
Вийшовши здебільшого з нижчих і середніх верств
населення (службовці, різночинці, священники, робітники,
селяни), нове покоління української еліти часто не мало
можливості здобути систематичну освіту через війну, голод і
необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на
грані», намагаючись використати будь-яку можливість
ознайомитися зі світовою культурою, розправити віками скуті
крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями
і творили справді актуальне мистецтво.
Саме у цей період Україна мала несправджену змогу розв'язати
питання своєї незалежності. За ці два десятиліття
більшість етнічних українських земель була
підпорядкована Москві. Крім УРСР, українські землі увійшли до
інших держав (Польська республіка, Чехословацька
республіка, Королівство Румунія), що надало можливість
митцям включитися в інонаціональне літературне життя і
сприяло його оновленню та визначенню як окремого[6].
Говорячи про історико-літературні чинники, Т.
Гундорова зауважує: «Наприкінці першого — на початку
другого десятиліття ХХ ст. в українській літературі відбувається
зміна літературних поколінь. Відхід з життя М.
Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, еміграція Олександра
Олеся, С. Черкасенка, М. Шаповала, В. Винниченка, М.
Вороного, В. Самійленка (незабаром три останні повернулися),
розстріл Г. Чупринки (1921) позначили кінець раннього
 етапу українського модернізму з його потужним національно-
культурним міфотворенням, із програмою гуманізації та
універсалізації світу, духовною утопією гармонійного
індивідуального, національного і соціального життя»[7].
У цей час приходить нова генерація з моральним тягарем
перемог і поразок боротьби за національну незалежність, з
розумінням свого шляху України у світовій історії, незалежних у
судженнях, з розмаїтими ідеями щодо розвитку української
літератури, коли, за висловом С. Павличко, література «дістала
значно ширшу, ніж будь-коли, аудиторію. Зростав рівень освіти
цієї аудиторії. Вперше в літературі працювала велика кількість
письменників та інтелектуалів. Уперше українські науковці
говорили з кафедр національних університетів. Уперше
бурхливо диференціювалися окремі мистецькі напрями, групи,
школи. Однак тенденція до модернізації культурного життя
співіснувала з самого початку з паралельною тенденцією до його
підпорядкування ідеології, а потім і до повного знищення.».

5. За радянських часів в нашій країні склалася й змужніла нова

школа художнього перекладу, яка була вихована М.Горьким, 17
К.Чуковським, А.Федоровим, М.Рильським, І.Кашкіним,
Г.Гогечиладзе та іншими майстрами й теоретиками
перекладацтва. І цього факту з історії нашої країни аж ніяк не
можна відкинути, хоча ми знаємо, якою трагедією стали спроби
деяких письменників "вирватися з лабет соцреалізму" та вдатися
до "внутрішньої еміграції". У свою чергу, спираючись на
надбаний багатющий практичний досвід, у нашій республіці
виникла й розвинулась теорія художнього перекладу,
представлена ґрунтовними працями О.Фінкеля "Теорія і
практика перекладу" (1929), О.Кундзіча "Слово і образ" (1966),
Б.Тена "Нотатки про ритміку гекзаметра" (1967), С.Ковганюка
"Практика перекладу" (1968), В.Коптілова "Першотвір і
переклад" (1972), "Творчі проблеми перекладу" (197?),
 М.Рильського "Мистецтво перекладу" (1975) та інших
теоретиків і практиків перекладу.
6. У 2003 році у Львові вийшов з друку перший (так званий
лукашезнавчий) бібліографічний покажчик, присвячений Миколі
Лукашу [10] - геніальному українському перекладачеві,
відомому перекладознавцю, "знавцю мов і літератур світу і, що
не менш важливо, української мови та літератури в усіх їхніх
вимірах"."Григорій Кочур і український переклад, яка
підкреслила значення окремих статей перекладача для теорії й
історії українського художнього перекладу, продемонструвала
зацікавленість науковців у творчому спадку митця.
Своєрідністю, увагою до ролі художньої деталі в тексті
оригіналу, до чарівної мелодики поезії відзначаються переклади
Г.Кочура (лірика Сапфо, Овідій в інтерпретації Кочура, лірика
Ф.Петрарки, П.Верлена, О.Блока, трагедія "Гамлет" Шекспіра,
переклади польської лірики, грузинської поезії тощо).