Історія українського перекладу є невід’ємною частиною культурної спадщини

нашого народу. Розвиток перекладацької діяльності в Україні має складну і багатовікову

історію. Але розквіт перекладу припадає саме на ХХ століття і сприяє становленню
перекладацької думки в Україні.
Історія українського перекладу зароджується ще з часів заснування Київської Русі
і запровадження християнства. По при всі заборони та утиски перекладацька
діяльність розвивалася впродовж довгих років, однак розквіт припадає тільки на 20
століття.
Безперечно, на переклад в Україні творів світової літератури сприяли переклади
попередніх століть, зокрема 19. Незважаючи на те, що це століття було століттям
заборон книгодрукування українською та перекладів, значна кількість письменників
була перекладачами. І, звісно, їхні переклади та неоціненний вклад в культуру
перекладознавства теж грали ключову роль у перекладі з 20 століття по сьогодення.
Варто згадати хоча б згадати Степана Руданського, Павла Ніщинського, Лесю
Українку, Михайла Старицького, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Павла
Грабовського, Левка Боровиковського, Марка Кропивницького тощо. 19 століття
відзначилося перекладом «Божественної комедії» Данте, «Фауста» Гете, «Гамлета»
Шекспіра, драм Шіллера, поем Байрона, Гейне, Гюго, Міцкевича на українську мову.
Окремо слід виділити видатного критика, письменника та перекладача – Івана
Франка.
Іван Франко був надзвичайно важливою постаттю для розвитку художнього перекладу
в Україні, оскільки він знав та перекладав з латинської, грецької, англійської,
французької, німецької, польської, італійської та інших іноземних мов. Зокрема сам
Франко і є перекладачем творів Данте, Гюго, Овідія, Горація, Шіллера, Гете,
Байрона та інших видатних перекладачів Європи. Окрім «Мертвих душ» Гоголя,
письменник-перекладач перекладав Пушкіна, Некрасова, Лермонтова тощо.[10,
с. 413]. Знаючи ідеально німецьку, він зміг перекласти на цю мову деякі твори
видатного українського письменника – Тараса Григоровича Шевченка («Кавказ»,
«Заповіт», «Садок вишневий коло хати», а також деякі народні пісні.

На розвиток українського перекладу у 20 столітті вплинули дві важливі події, які

відбувалися в сусідній державі-імперії. Це дві революції 1905 і 1917 рр. Ми знаємо, що
у цей час українські діячі намагалися створити незалежну державу. І вони зробили це
у 1918 році - створили Українську Народну Республіку. Звісно, це впливало на
розвиток освіти та переклад книг з інших мов. Активними перекла
дачами були навіть деякі міністри УНР. До них належить Іван Огієнко, який був не
тільки міністром національної освіти, а й філософом, філологом та істориком. Він
є одним з перекладачів Святого Письма українською.
Початок 20 століття ознаменувався появою неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара,
П. Филипович, М. Рильський, Ю. Клен). Вони перекладали з декількох мов різних
жанрів. Саме вони створили Гурток, який у 20-х роках заповнив деякі прогалини в
перекладацькому спадку української літератури. Геніальні поети-перекладачі
перекладали і трагедії Корнеля і Расіна, і комедії Шекспіра, і Бомарше і Ростана, і
Мольєра, і Оди Горація, Міцкевича та Пушкіна. І це ще не увесь список. Саме
Гурток і неокласики стали втіленням символізму в українській мові.
На жаль, доля більшості з цих талановитих митців України була вирішена
комуністичним режимом, який забороняв будь-яке національне самовираження. Така
ж трагічна доля очікувала і одного з членів МАРСу Валеріана Підмогильного, який
відомий нам завдяки своїм перекладам творів Вольтера,Франса,Дідро,Мопассана
тощо. Усі письменники-перекладачі цього періоду належать до «розстріляного
Відродження». Серед імен загиблих славні сини української літератури: М. Драй-
Хмара, М. Зеров, М. Вороний В. Підмогильний, Д. Загул, П. Филипович. Тим,
кому вдалося вижити незважаючи на комуністичні репресії, не мали жодної
можливості висловлювати свої думки вільно. [11]
Важко не згадати і Максима Рильського – теоретика і практика художнього
перекладу в Україні. Серед списку творів, які письменник переклав - поема Вольтера
«Орлеанська діва», Міцкевича «Пан Тадеуш», роман Пушкіна «Євген Онєгін»,
оповідання Джека Лондона, новели Мопассана ,повісті М. Гоголя, трагедії
Шекспіра. Слід також згадати ліричні твори з
білоруських,російських,французьких,німецьких авторів. Автор ніяк не реагував на
події у 20-х роках, однак в одному з своїх віршів «На світі є співучий Лянґедок»
завдяки іронії він передав обурення проти ідейно-політичної та літературної
атмосфери. Цей вірш викликав шквал критики. Його свобода слова закінчилося
арештом у 1931 р. і Максим Рильський цілий рік перебував у Лук'янівці за гратами
[11]. Відомою теоретичною роботою М. Рильського стала книга «Мистецтво
перекладу» [16, С. 11 - 18].
Згодом у другій половині 1940х - на початку 1950х рр. активізується переклад
радянської літератури. Звісно, це погано вплинуло на українську культуру, оскільки
переклади з інших іноземних мов майже не відбувалися. Натомість здійснювався
переклад з російської. Яскравим прикладом може бути видання «Дон Кіхота»
Сервантеса. Це пов’язано з тим, що почало відбуватися ототожнення української мови
перекладів до російської. Через це виникла інша «перекладацька» модифікація
української мови, де була велика кількість калькувань, слів, створених штучним
шляхом і граматичних конструкцій [6, с. 156].
Період відлиги дав хорошу можливість змінити обставини з перекладами. У світ
почав з’являтися журнал «Всесвіт». У видавництвах відкрилися нові відділи
перекладної літератури. Окрім звичних європейських мов, з яких вже здійснювався
переклад, почали перекладати з італійської, шведської, іспанської, грецької, данської
та дещо з східних мов. Завдяки поєднанню практики і теоретичної частини
перекладу, сформувалася відома українська школа художнього перекладу [6,
с. 168].
До списку учнів цієї школи належали відомі перекладачі 20 століття: Євген
Дроб'язка, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Дмитро Паламарчук, Микола
Бажан, Борис Тен, Дмитро Білоус тощо.[6, с. 280].
Микола Бажан здійснив переклад творів Руставелі, Навої, Пушкіна, Рільке,
Гете, Гельдерліна тощо. Особливістю його перекладів є відтворення особливостей
поетичної мови оригіналу, тобто ритму і фонетики.[6, с. 286].
Микола Лукаш був визначною персоною художнього перекладу . Він вмів
перекладати з більш ніж 14 мов. Особливістю перекладу було використовування
різних мовних засобів. Однак довгий час був під арештом вдома, а його твори
забороняли друкувати. [6, с. 289].
Григорій Кочур був перекладачем «Гамлета» на різних мовах. Так він
перекладав твори з римської, німецької, австрійської, англійської, новогрецької,
чеської, словацької, грузинської, литовської, білоруської, італійської,
французької, російської та інших мов. Завдяки вмінню перекладача, український
читач міг познайомитися з літературою 30 народів світу. Після 10-ти років проведених
за гратами через «український націоналізм», він повернувся в Україну і був
організатором літературних сил - молодих перекладачів. Своїми учителями Кочур
вважав неокласиків [6, С. 290 - 291].
Щодо 2 половини 20 століття, то перекладачі прагнули розширити стилі і жанри.
Варто зазначити таких перекладачів поетичних та прозових версій творів як Івана
Драча, Дмитра Павличка, Івана Світличного, Дмитра Білоуса, Віктора
Коптілова, Дмитра Паламарчука, Анатолія Перепаду, Віктора Коптілова,
Максима Стріху, Михайла Москаленка, Андрія Садомора, Всеволода Ткаченка,
Євгенію Кононенко, Марію Габлевич , Анатолія Перепада та інших.
У цей період окрім практики перекладу активно розвивається і теорія. Вона
зазвичай стосувалася перекладів художніх творів. Він все ще залишався рідкісним,
оскільки українська мова у СССР була такою ж рідкісною. Майже у всіх сферах
життя (йдеться про технічний, юридичний і військовий переклад) вживався усний та
письмовий переклад тільки російською. [6, с. 325].
Незважаючи на вживання російської усюди, з’являлися і успіхи у розробці
теоретичних принципів. Однак всі дослідники перекладу, включно з Франком та
іншими ніколи не розглядали художній переклад як суперництво між автором і
перекладачем. Слова Максима Рильського про «акт найвищої дружби між
письменниками» [16, с. 209], здається, і досі надихають українських перекладачів.
Українські перекладачі-теоретики вважають неможливим переваги стилю
перекладача над стилем оригіналу. [16, с. 209]. Вони надавали такі поради для тих,
хто хотів перекладати ліричну поезію:
1) переклад можливий тільки тоді, коли перекладач знає мову оригіналу так само, як і
рідну мову (мови перекладу);
2) коли постає питання вибору творів, слід обирати твори тих авторів, які подобаються
нам, бо перекладач має відчувати написане, перейнятися способом думання,
темпераментом;
3) не можна перекладати без аналізу твору (розуміння ритму динаміки слова, рим
тощо);
4) не спішити перекладати, редагувати текст доки він не стане ідеальним, хоч би яким
важким він був;
5) вірити в те, що якщо текст не зовсім вдало перекладений, то це вчить нас, дає
досвід, що це сходи, по яких всі перекладачі йдуть, щоб досягнути успіху. [12].
У повоєнний період почали активно досліджуватися роботи Франка, тож на базі
Львівського університету імені Івана Франка було створено центр франкознавства. А у
1948 році до друку вийшов збірник «Іван Франко. Статті і матеріали». У періодичному
виданні було надруковано 21 публікації на тему перекладів видатного письменника та
рецепцію його оригінальних творів іншими мовами [4].
 У цей час з’являються і інші дослідження українських письменників іноземними
мовами. Так О.М. Єніна написала «Дожовтнева та радянська українська
література за рубежами СРСР» (1956) [13]. Авторка проаналізувала перекладені
твори дванадцяти українських письменииків. Сюди належать Т.Г. Шевченко, І. Я.
Франко, М.М. Коцюбинський, Леся Українка, П.Г. Тичина, М.П. Бажан, М.Т.
Рильський, О. Є. Корнійчук, О.Т. Гончар, Н.С. Рибак, В.М. Собко, Я.О. Галан.
Основні моменти перекладацької діяльності в певних жанрах почали
розглядатися на початку 90-х років. Для того, щоб виявити різні жанри, перекладачі зі
Львова, Києва та Сімферополю почали активно досліджувати їх саме в цей період. До
досліджуваних жанрів належать стилістичний, фольклорний, поетичний, науково-
технічний, публіцистичний, драматичний та інформаційний . [6, с. 327].
Після проголошення незалежності України почали відкриватися нові обрії та
можливості для перекладацької діяльності. Причиною цього було скасування
спецфондів у бібліотеках, що сприяло появі можливості досліджувати
перекладознавство на більшій базі.

Також одним з найголовніших досліджень було дослідження біблійного перекладу.

Він охоплює два напрями вивчення перекладів Біблії. Перший напрям вивчає
історичні умови і те, як вплинуло Святе Письмо на розвиток української культури. А
от другий вивчає як біблійні мотиви використовувалися у творчості письменників
України. Серед дослідників останнього напрямку – В. Сулима. З часом з’явилася
необхідність у перекладі з української мови чи на неї, а також потреба у передаванні
власних імен іншими мовами.
Важливо згадати визначну подію для перекладознавства - утвердження єдиної
державної мови, яка передбачала її використання у засобах масової інформації,
телекомунікаціях і рекламі, на національних та міжнародних конференціях [8, с. 147].
Завдяки наданню українській мові статусу державної почали з'являтися
друковані або електронні словники. Також ця подія посприяла двомовним та
багатомовним словникам у різних сферах життя, зокрема у інформаційній,
військовій, екологічній та економічній. Завдяки перекладу цих у вищезгаданих
сферах з’явилася більша кількість термінів. [10, с. 490].
За допомогою великих словників з найбільш затребуваних європейських мов
було б полегшено завдання перекладачів. Протягом перших десяти років незалежності
нашої держави було надруковано тільки один словник, автором якого був Микола
Балла. [10, с. 498].
Після здобуття Україною незалежності виникла потреба у якісному усному і
письмовому перекладі. Раніше переклад був тільки з російської на конференціях
міжнародного рівня, тепер ж всі вони здійснюються тільки українською мовою, а це
означає, що вимога до якіснішого перекладу з різних мов на українську збільшилася.
Тільки завдяки широкій міжнародній співпраці можливо забезпечити належний
рівень перекладу. Завдяки європейським проектам Tempus було осучаснено бази для
підготовки усних і письмових перекладачів в Україні. Метою цього проекту було
введення перекладацької освіти відповідно до європейських стандартів усного і
письмових перекладачів.
Зараз ми маємо проблеми з усним та синхронними перекладами з української і
на українську мову, так само як і проблем машинного (автоматичного) перекладу.
Однак надія, що ці проблеми будуть вирішені належним чином найближчим часом
досі є. [10, с. 505].
Сучасний переклад можна охарактеризувати активним процесом створення
української термінології. Утвердилося укладання словників. Зараз ми як ніколи раніше
потребуємо якісний усний і письмовий переклад. Однак навіть незважаючи на цей
факт можна стверджувати про унікальність і високий рівень українського перекладу,
який займає самостійне місце у світовому перекладознавстві.