Українська література в 1940-1950 роках

Обіймаючи посаду Першого

секретаря ЦК КП (б) У, Л.
Каганович намагався довести,
нібито "боротьба з українським
буржуазним націоналізмом" не
завершилась і її необхідно
продовжувати. При цьому Л.
Каганович використовував досвід,
набутий ще у 20-ті роки, коли він
уперше очолював
республіканську парторганізацію.
Без жодних підстав він
звинувачував у націоналізмі
провідних письменників
республіки. За його вказівкою у
пресі з'являлися розгромні статті,
спрямовані проти відомих діячів
науки та культури.
Лазар Каганович
Внаслідок репресій 30-х pp. українська література зазнала величезних втрат. Тож
початок Великої Вітчизняної війни спричинив різні настрої. Більшість митців
України відгукнулась на воєнні події з патріотичним піднесенням і закликами
звільнити рідну землю від загарбників. У пресі і по радіо звучали гнівні промови і
гучні заклики до боротьби. Але більшість української інтелігенції, особливо ті її
представники, хто на собі відчув більшовицький терор або знав про його
масштаби, усвідомлювали, що ні фашистський, ні сталінський режими не
сприятимуть розвиткові української культури.
Патріотичні твори українських літераторів з'явилися на газетних шпальтах уже 23-24
червня 1941 р. У «Правде» було вміщено мовою оригіналу «Ми йдемо на бій» Павла
Тичини, по радіо читали «Клятву» Миколи Бажана. Звучали поезії М. Рильського і Л.
Первомайського. Частина письменників знаходилась в евакуації, дехто з різних причин
залишався на окупованій території. Спілка письменників України, деякі редакції та
видавництва перебували в Уфі. 109 членів Спілки письменників України перебували на
фронті. Багато з них активно співпрацювали з республіканськими, фронтовими
періодичними виданнями.
Зрозуміло, що в грізний час війни об'єктивно
і суб'єктивно виступило наперед закличне,
агітаційне призначення літератури, яка
розглядалася всіма, передусім, як натхненник
боротьби проти ворога, «організатор
почуттів мас» під гаслом «Все для фронту,
все для Перемоги!» На передній план в прозі
й поезії виступило слово, безпосередньо
звернене до читача й слухача, призначене для
масового сприймання.
В Уфі з грудня 1941 р. виходять українською
мовою літературні щотижневики; українські
письменники редагують більшість українських
творів, написаних у цей період. Було надрукувано
дві книги альманаху «Україна в огні» та одну
книгу під назвою «Україна визволяється». Досить
оперативно виходили невеликі книжечки серії
«Фронт і тил». Видавнича діяльність не
обмежувалася лише новинками, великими
накладами випускалися твори української
класики, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, М.
Коцюбинського, Лесі Українки. Українські
видання з'являлися і на окупованій території. 
Розвиваються такі жанрові різновиди лірики: вірш-послання («Лист до
земляків» Володимира Сосюри; «Бійцям Південного фронту» Максима Рильського);
ода («Мій народ» Павла Тичини); вірш-фейлетон («Свиня-наполеончик» Павла Тичини);
балада («Балада про Матвія Підкову», «Кашовар», «Балада про Колосочок» Андрія
Малишка, «Балада про подвиг» Миколи Бажана); медитація («В безсонну ніч (Думи про
Україну)» Павла Тичини, «В серцях відвага соколина» Володимира Сосюри, «Я сорочку
знайду вишиванку» Андрія Малишка); пісня («Пісня про Морозенка», «Направо —
лебеді»Андрія Малишка). Відзначаються художніми відкриттями поеми «Похорон
друга» Павла Тичини,«Данило Галицький» Миколи Бажана, «Син України» Володимира
Сосюри, «Прометей» Андрія Малишка, «Неопалима купина» Максима Рильського.
Активізується у воєнні роки сатира, різноманітні форми її виявлення знаходимо й
у поетичних та прозових книжках, численних публікаціях у пресі, зокрема у
своєрідних агітаційно-сатиричних вікнах газет, у плакатах, у спеціальних
радіопередачах, в естрадно-театральному втіленні тощо (наприклад, дотепні
лаконічні, побудовані в дусі народних анекдотів фейлетони П. Панча із збірок
«Зозуля» та «Кортить курці просо», дошкульні сатиричні деталі чи добродушні
гумористичні, або, навпаки, глузливі, в дусі листа запорожців турецькому султанові,
інтонації у таких новелах Ю. Яновського, як «Генерал Макодзьоба», і, нарешті,
славнозвісна «Зенітка» Остапа Вишні).
Починаючи з другої половини війни, відбувається тематично-проблемне,
жанрово-стильове і в цілому реалістичне збагачення художньої творчості, її героя.
Література воєнних років здебільшого зосередила свою увагу на новаторстві та
експерименті. Передусім змінилася роль автора, який перетворювався із
спостерігача на свідка та учасника подій.

Зміцнюються психологічні та епічні основи лірики, ширшає масштаб

узагальнень, з'являються народнопісенні, романтичні, символічні образи.
Органічно переплелися високі почуття гніву, болю, страждання і гідності,
гордості за свій народ у поетичному шедеврі П. Тичини «Я утверждаюсь!» (1943).
Глибинно національні, що торкають найсокровенніші струни душі, переживання
сповнюють цикл А. Малишка «Україно моя»:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

У 40-х й першій половині 50-х pp. у всіх «радянських» національних літературах
з'явилось тяжіння до роману-епопеї, творення широкої панорами життя народу. В
українській прозі саме в цей час публікують свої романи-епопеї М. Стельмах
(«Велика рідня»), О. Гончар («Таврія»), А. Головко («Артем Гармаш»), Ю.
Смолич («Світанок над морем»), П. Козланюк («Юрко Крук»).
У цих творах тема «людина і народ» розглядалася глибше, ніж у попередні роки.

Михайло Стельмах
За чотири роки війни українська поезія пройшла шлях від Москви до Берліна. Поети
старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра — творили в
евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо, молодші — І. Нехода, Л. Дмитерко,
П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець — воювали і писали на фронті. М. Шпак, Ф. Швиндін,
І. Кульська, П. Артеменко — у підпіллі, П. Воронько, С. Щуплик — у партизанських
загонах, О. Теліга, О. Ольжич — у лавах національного підпілля. Багато талановитих
митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак, Л. Зимний, Д.
Надіїн, П. Артеменко, В. Булаєнко, Ф. Швиндін, М. Шуть).

Іван Нехода
Представники української інтелігенції в еміграції намагались згуртувати всі мистецькі
сили навколо єдиного центру. Найяскравішою сторінкою українського літературного
процесу 40-50-х pp. було заснування восени 1945 р. мистецького українського руху
(МУРу), який об'єднав письменників-емігрантів. МУР вважав, що вся українська
література в еміграції має спільне ідеологічне підґрунтя. До МУРу увійшла плеяда
талановитих українських письменників —У. Самчук, І. Багряний, В. Барка, Т. Осьмачка,
Ю. Клен, О. Лятуринська, Є. Маланюк, М. Орест, С Гординський, Ю. Шевельов та ін.
Об'єднання налагодило видавничу діяльність, у 1946 р. виходив друком альманах «МУР».
Але через фінансові проблеми всі його видання були неперіодичними.
Серед перших газет і журналів повоєнної еміграції слід назвати «Рідне слово»,
«Українську трибуну» (Мюнхен), «Заграву», «Неділю» (Авгсбург), «Літературно-науковий
вісник» (Гайденава), «Українські вісті» (Ульм), «Час» (Фюрст); у Зальцбурзі виходив
журнал «Литаври». Чи не найбільш представницькою була «Арка» (Мюнхен), яка
проіснувала два роки (1947-1948 pp.). Тут з'являлися художні твори, критичні огляди,
рецензії, філософські, мистецтвознавчі, культурологічні статті. З 1954 р. в Ганновері за
редакцією І. Костецького та І. Сапіги виходив журнал «Україна і світ», у Філадельфії
видавався часопис «Київ».
Соціалістичний реалізм (скорочено соцреалізм, ) — термін, що закріпився у
радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і
мистецтва, «що являє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої
концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення
соціалістичного суспільства». Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно
дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.
Література повоєнного періоду поповнюється новими жанрами. Поезія поповнилась
ліро-епічною поемою, героїчною баладою, віршованою повістю, ліричним циклом і
чималою кількістю різновидів лірики, зокрема філософсько-медитативної. У прозі
розвиваються як оповідання, так і епопея, набувають поширення історичний роман,
художня документалістика, «підліткова» повість, з'являється нове в пригодницькому
жанрі.
Проте, хоча й були зрушення й окремі досягнення, загальна картина літератури
першого повоєнного десятиліття була малояскравою і схематичною. Великій
кількості творів літератури повоєнного часу бракувало активної уваги до людської
особистості, не розкривалась у них достатньою мірою й авторська особистість.
За океаном у 1949 р. українські митці об'єднались навколо Українського
літературно-мистецького клубу. А в 1954 р. відбулися установчі збори
Об'єднання українських письменників «Слово», яке об'єднало всі мистецькі сили
в еміграції. В 50-х pp. почала активно діяти Українська вільна Академія наук.
За перші десять років її існування вийшло понад двадцять книжок українською
мовою, були проведені наукові конференції, диспути, започаткована архівно-
пошукова робота.