Громадська та творча діяльність І. Дзюби, Л. Костенко та В.

Симоненко
Іван Дзюба
Іва́н Миха́йлович Дзю́ба(нар. 26 липня 1931, с. Миколаївка,
Волноваський район) — український літературознавець,
літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів,
академік НАН України.
Народився в селянській сім'ї с. Миколаївка Ольгинського району
Сталінської області.
1932 — родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє
робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри
(тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1.
До 17 років розмовляв російською.
Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному
інституті, згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г.
Шевченка.
Друкуватися почав з 1959.
В 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики
журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965 — з роботи
у видавництві «Молодь».
У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у
кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В'ячеславом
Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним
протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про
таємні арешти української творчої інтелігенції.
Був проти масових арештів письменників, проти політики СРСР,
намагався донести думку про те, що людей засуджено безневинно:
за чесне слово, синівське вболівання за долю України.
1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?»—
про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному
суспільстві.
У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в
окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки
письменників України.
1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення
і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи
русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР
з проханням про помилування.
Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху
України.
З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом —
голова редакцiйної ради.В листопаді 1992 року став другим
міністром культури незалежної України (до 1994.)
1999–2005 — очолював Комітет з Національної премії України
імені Тараса Шевченка.
2001- Герой України
Автор книжок « Звичайна людина чи міщанин?» (1959), « Грані
кристала» (1978), « На пульсі доби» (1981), « Стефан Зорян в історії
вірменської літератури» (1984), « Автографи відродження» (1986),
« Садріддін Айні» (1987), « У всякого своя доля» (1989), « Бо то не
просто мова, звуки...» (1990), « Застукали сердешну волю» (1995), «
Між культурою і політикою» (1998), « Інтернаціоналізм чи
русифікація?» (1998, написано в 1965 р.)
Ліна Костенко

Лі́на Васи́лівна Косте́нко (нар. 19 березня 1930, Ржищів, Київська

округа,) — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця.
У 1936р. родина перебралася до Києва.
З 1937 до 1941 рр. навчалася у школі № 100, навчалася в
Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському
літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила 1956
року.
Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих
українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років.
Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в
українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось
авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне
щодо влади та тодішнього режиму.
Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958)
викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця»
(1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу
зрілість поетеси.
Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був
знятий із плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою
вітрів».
1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний
інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.
У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в
Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її
вірші ходили в «самвидаві».
1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів
української інтелігенції. 1968 — написала листи на захист В.
Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна
Україна». Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі
роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».
1973 — потрапила до «чорних списків. Лише 1977 рокувийшла
збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го— історичний
роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За
нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР
імені Т. Г. Шевченка. Перу Л. Костенко також належать збірки
поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987),
збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987) У 90-х роках
перестала брати участь у громадському житті, відмовилася від
звання Героя України. Лише в період «помаранчевої революції» у
2004р. на
деякий час повернулась до громадського життя.
2010 року вийшов перший роман Л. Костенко — «Записки
українського самашедшого».
У липні 2018 року підтримала відкритий лист українських діячів
культури до ув'язненого у Росії українського режисера Олега
Сенцова.
Василь Симоненко
Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко ( народ. 8 січня 1935, с. Біївці,
Полтавська область)— український поет і журналіст, шістдесятник.
У три роки почав опановувати грамоту, у п’ять написав першого
віршика. Після закінчення десятирічки у с. Тарандиці протягом
1952-1957рр. навчався на факультеті журналістики Київського
державного університету.
Після закінчення навчання одружується на черкащанці Людмилі
Півторадня. Працює журналістом у редакції газет «Черкаська
правда» й «Молодь Черкащини».
На початку 60-х стає активним членом Клубу творчої молоді.
Потрапляє під нагляд КДБ.
В ті роки набули великої популярності самвидавні поезії
Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-
70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад
( «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), зображення
важкого життя радянських людей, особливо селянства («Дума про
щастя»), викриття жорстокостей радянської деспотії («Брама» ),
таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському
братові)тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет
висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої
зіниці», «Є тисячі доріг», «Лебеді материнства» та ін.).
1962р. - з’являється його перша збірка «Тиша і грім».
Влітку 1962 року поета жорстоко побили та заарештували
працівники міліції .На думку друзів поета, це побиття було не
випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета.
З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася.
Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у
лікарню .Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз —
рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.
Помер у ніч проти 14 грудня.

Висновки: «Ці три поети вели свою ризикову діяльність у важкий

для інакодумців час , за що були покарані дуже жорстоко.»
«Злодій, Суд Брама, Інтернаціоналізм чи русифікація?»—« саме
цими творами автори виявляли свою незгоду з діями тогочасного
керівництва, та показували все своє незадоволення»