Іван Драч

Народився в родині робітника радгоспу.

Після закінчення Тетіївської середньої школи викладав російську мову й

літературу в семирічці села Дзвіняче Тетіївського району.

Працював інструктором Тетіївського райкому ЛКСМУ по зоні діяльності МТС.

1955—1958 служив у армії.

Навчався від 1958 у Київському університеті.

Був виключений за політичні погляди; у вересні 1961 перейшов на заочний

відділ і став працювати в редакції газети «Літературна Україна».

Закінчив Вищі сценарні курси в Москві.

Тоді ж написав перші вірші, деякі з них були критичними по відношенню до

радянської влади.

До того ж часу відносяться перші контакти Івана Драча з українськими

дисидентами.

Однак після їх розгону та арештів радянським режимом Іван Драч написав

відкритий лист, у якому каявся в своїх зв’язках з дисидентами (травень 1966),
після чого стосунки Івана Драча і офіційної влади суттєво покращились.

У 1976 він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка за свою збірку
віршів. У 1983 Івану Драчу було присуджено Державну премію СРСР з
літератури.
Іван Драч працював у газетах «Літературна Україна» і «Батьківщина», а також
на кіностудії ім. О. П. Довженка.

Після початку Перебудови відновив контакти в дисидентських колах.

На І з’їзді Народного Руху України за перебудову 7-10 вересня 1989 р. був

обраний його головою: з 1109 делегатів І з’їзду 38 голосів «проти», 15 —
«утрималися» — всі інші — «за».

(1-й заступний голови Руху — Конєв Сергій Іванович, заступники: Володимир

Яворівський, Володимир Черняк, Михайло Горинь).

З 28 лютого по 4 грудня 1992 він був співголовою НРУ разом з В’ячеславом

Чорноволом і Михайлом Горинем.

Пізніше очолив громадську організацію — Товариство “Україна-Світ”.

Весною 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради України від Артемівського

(№ 259) виборчого округу.

За нього проголосувало 66,38% виборців.

З березня 1998 по квітень 2002 — Народний депутат України 3-го скликання На

парламентських виборах 31 березня 2002 р. І.Драч виступав у списку «Нашої
України» під номером 31.

Таким чином, він втретє стає членом Парламенту України. В 2014 очолював
Комітет зі присудження щорічної премії Президента України «Українська
книжка року».
Помер уранці 19 червня 2018 року у клінічній лікарні «Феофанія» після важкої
хвороби легенів. Заповідав поховати в рідному селі Теліжинцях, поруч із
могилою сина Максима.

Ігор Калинець

Видатний поет, один із натхненників і активних учасників руху

шістдесятників. Автор самвидаву.

К. виріс у віруючій родині, де ретельно зберігалися українські національні

традиції. У дитинстві був свідком масових репресій комуністичного режиму в
Західній Україні. Зі шкільних років читав заборонених українських
письменників. Його світогляд виявився несумісним з офіційною ідеологією.
Роздвоєння, за якого доводилося мати одне обличчя для родини і близьких
друзів, а інше — для школи, університету і т.ін., долалося в поетичній творчості.

Після закінчення філологічного факультету Львівського університету в

1961 р. працював в обласному архіві аж до арешту 1972.

Перша збірка віршів "Екскурсія", присвячена історії, мистецтву й

архітектурі Львова, готувалася до друку у видавництві "Молодь". Вона зібрала
найкращі рецензії відомих критиків, але так і не побачила світу: набір був
розсипаний.

Чоловік Ірини Стасів-Калинець.

За участь у дисидентському русі у 1972 Ігоря Калинця було засуджено на 6 років

ув'язнення суворого режиму й 3 роки заслання.

Покарання відбував у Пермських концтаборах разом із Іваном Світличним, Василем

Стусом, Миколою Горбалем, Степаном Сапеляком та ін.

Заслання відбував разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець на Забайкаллі, у с.

Ундино-Посєльє, Балейського району в Читинській області.

Після повернення до Львова став працювати редактором журналу при обласному

відділенні Фонду культури.

Окрім «дорослих» пише також вірші для дітей.

Було видано кілька книг, які розійшлися не тільки в Україні, але також і в країнах з
великою українською діаспорою (Казахстан, Канада, США, Аргентина).
Його книгу «Небилиці про котика і кицю» ілюструвала українська художниця Вікторія
Ковальчук у 2005 році.

Ігор Калинець – автор сімнадцяти поетичних збірок, написаних у період між

серединою шістдесятих та 1981.

Почесний доктор Львівського національного університету імені Івана Франка.

Поетичну творчість Калинця, за пропозицією самого автора, прийнято хронологічно

поділяти на дві головні частини: дев’ять книжок, написаних перед ув’язненням у 1972
(з них офіційно в УРСР опубліковано було лише першу — «Вогонь Купала», 1966, решта
функціонувала у самвидавному обігу) і вісім — написаних під час ув’язнення та на
виселенні (до 1991 функціонували тільки у самвидаві).

Згідно з цим поділом і було підготовлено та випущено два томи поезій Калинця —
«Пробуджена муза» (Варшава, 1991) та «Невольнича муза» (Балтимор — Торонто,
1991).

1991 року збірку вибраних поезій «Тринадцять алогій» видано було також в Україні.

Ілюстрації до збірки поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу», які були видрукувані в
Лондоні під назвою «Поезії з України» створив у 1969 Богдан Сорока.

Це спонукало КДБ порушити кримінальну справу проти художника, десятиліття його

твори забороняли виставляти і згадувати його ім’я у пресі.

Один із найтонших дослідників поезії Калинця Данило Гузар-Струк у передмові до

«Невольничої музи» виокремлює «три головні течії» в його поезії: «оспівування
культури, любовно-еротичне прагнення та суспільний протест».

Висока культура поетичного мислення й мовлення, любов до текстових стилізацій,

надзвичайна формальна винахідливість притаманні Калинцю упродовж усього його
творчого розвитку, а такі риси як ерудиція, іронічність, шляхетність у поводженні зі
словообразом роблять цю поезію без перебільшення видатним явищем.

Саме з появою в українському літературному процесі Калинця почалися дискусії про

необароко.
Українське бароко і справді можна розглядати як одне із джерел Калинцевих
інспірацій, іншим таким джерелом є, безперечно, творчість Богдана-Ігоря Антонича.

Ще одна вельми цікава особливість: поет ніколи не писав окремих віршів, його метод
полягав у творенні циклів, які своєю чергою переростали у книжки (свідчення
«структуралістського» бачення світу).
Творчість Калинця суттєво вплинула на багатьох українських поетів пізніших поколінь,
виявившись дуже суголосною найновішим поетичним пошукам.

Після повернення з ув’язнення та виселення Калинець, за його словами, цілком

замовкає як поет (завершене явище) і стає «імпресаріо колишнього Ігоря Калинця».

Тим часом пише і публікує казки для дітей (наприклад, «Дурні казки», 1998), готує
перевидання власних поезій.

1994 журнал «Сучасність» опублікував його повість «Молімось зорям дальнім»,

написану ще 1972 під час перебування у слідчому ізоляторі львівської в’язниці.

Проте Калинець залишається передовсім поетом, творцем вельми індивідуального,

легко впізнаваного (за всієї стилістичної різноманітності) і в той же час напрочуд
цілісного світу.

Нагороди:
Орден Свободи (10 липня 2009) — за громадянську мужність у відстоюванні ідеалів
свободи та справедливості, плідну літературну діяльність.

Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (17 березня 2008) — за значний особистий внесок
у розвиток національної культури, вагомі творчі здобутки і високий професіоналізм та з
нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та аматорів народного мистецтва

Державна премія України імені Тараса Шевченка за книжку вибраних поезій

«Тринадцять аналогій» (1992).

У 1977 Ігор Калинець був нагороджений премією імені Івана Франка в Чікаго, у 1992
отримав премію імені Василя Стуса.

Кость Москалець

Костянтин Москалець (Кость Вілійович Москалець)

Поет, прозаїк, літературний критик, музикант.

Народився 23 лютого 1963 року у селі Матіївка біля Батурина на

Чернігівщині.

Заочно закінчив Літературний інститут ім. М. Горького в Москві (поезія,

семінар Едуарда Балашова).
 Один із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у
війську, працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського
театру-студії "Не журись!", виступаючи як автор-виконавець власних пісень.

Автор слів і музики відомої в Україні пісні "Вона" ("Завтра прийде до

кімнати...").

Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації

українських письменників (1997). Від 1991 р.

живе в селі Матіївці у власноруч збудованій Келії Чайної Троянди,

займаючись виключно літературною працею.
Костянтин Москалець – автор поетичних книг "Думи" (К.: Молодь, 1989)
та "Songe du vieil pelerin" ("Пісня старого пілігрима")
(К., 1994), "Нічні пастухи буття" (Львів: Кальварія, 2001) та "Символ
троянди" (Львів: Кальварія, 2001), книг прози "Рання осінь" (Львів: Класика,
2000), "Досвід коронації" (Львів: ЛА "Піраміда", 2009), філософської і
літературної есеїстики "Людина на крижині" (К.: Критика, 1999) і "Гра триває"
(К.: Факт, 2006), а також книги щоденникових записів "Келія чайної троянди"
(Львів: Кальварія, 2001).

У 2000 році Віктор Морозов записав диск пісень Москальця "Треба встати
і вийти", а в 2008 — "Армія Світла".

Проза Костянтина Москальця перекладена англійською, німецькою та

японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе.

Лауреат премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Стуса (2004), ім. В.

Свідзінського (2004), ім. М. Коцюбинського (2005), ім. Г. Сковороди "Сад
божественних пісень" (2006), "Глодоський скарб" (2010).