Василь Стефаник

(1871-1936)
Майстер психологічної новели. «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина.». Народився 14 травня 1871
року в селі Русів Івано-Франківської області в сім’ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав до другого
класу початкової школи в Снятині. Навчався у Снятинській міській школі, потім у польських гімназіях у
Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці». По
закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету. Поступово
втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет. У 1904 р. одружився на дочці
священика Ользі Гаморак мав трьох синів. У 1910 р. перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він
переїхав і де прожив до кінця життя. Перші літературні спроби припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в
чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села. Засновує читальні
«Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908–1918 працює
послом австрійського парламенту. 1916 Стефаник повертається до літературної творчості, яка триває до 1933.
Радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, Стефаник у
1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції.
Внаслідок чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано,
представляючи як прихильника радянського ладу. Помер 7 грудня 1936 року.

Короткий аналіз новели «Камінний хрест»

Літературний рід Епос.
Жанр Новела.
Василь Стефаник – неперевершений майстер соціально-психологічної новели. За жанровими ознаками
«Камінний хрест» – оповідання, але за аналогією до багатьох інших творів письменника його вважають
новелою. Сам автор назвав свій твір «студією» (художнім дослідженням внутрішнього світу селянина).
Тема: Масова еміграція галицького селянства в Америку наприкінці XIX – на початку XX
століття.
Цю тему розкрито на прикладі долі Івана Дідуха, який прощається з односельцями перед тим, як емігрувати з
родиною до Канади.
Основні ідеї:
Нерозривна єдність селянина з рідною землею; розкриття основних причин, що змушували селян Галичини
емігрувати. До них можна віднести кричущу соціальну несправедливість, злиденність і безправ’я селян,
надмірні податки й відсутність можливостей заробітку.
Історія написання
Новелу «Камінний хрест» було написано на початку 1899 р. і надруковано в червні того ж року в «Літературно-
науковому віснику».
Твір написано на основі вражень письменника від масової еміграції галицького селянства за океан. Стефаник,
навчаючись на медичному факультеті Краківського університету, був свідком поневірянь земляків при
пересадках з одного поїзда на інший. Долею емігрантів митець турбувався впродовж трьох років (1896-1899).
Не раз проводжаючи їх на Краківському вокзалі в далеку Америку, Стефаник постійно бачив опухлі від плачу
очі, чув захриплі від стогону голоси. Протягом 1890–1910 років із Галичини виїхало понад 300 тисяч українців,
лише з рідного письменникові Русова на чужину подалося до 500 душ.
Прототипом головного героя твору був односелець письменника Стефан Дідух (у творі — Іван), який емігрував
із родиною до Канади. Перед виїздом він поставив на своїй нивці кам’яний хрест (який, до речі, і донині стоїть
на найвищому горбі в Русові). У листі до онука Стефана Дідуха М. Гавінчука від 11 лютого 1935 р. В. Стефаник
так згадував його діда, що був близьким товаришем батька письменника, Семена Стефаника:
«Він був дуже розумний і спокійний, та інтересувався громадськими справами, та перший заклав читальню в
Русові… Зі своїми дітьми і внуками він і багато інших покинули рідну землю… Зараз по їх від’їзді я написав
оповідання «Камінний хрест», де є дослівні думки Вашого небіжчика діда в майже дослівнім наведенню. Це, так
сказати, мій довг, сплачений вашому дідові в українській літературі, він же, ваш дідусь, мав у моїй молодості
великий вплив».
Після виїзду до Канади Стефан Дідух листувався зі Стефаником. Наприкінці життя письменник пригадував:
«Він дуже не хотів покидати свого каменистого ґрунту, та діти, невістки і доньки не давали йому жити, і він
лише тому втік до Канади, щоби могти жити дальше. Він дійсно ще довго жив у Канаді, але писав мені, що все
чуже довкола нього і що його ферма йому немила, та його дітям добре поводиться».
Композиція Твір складається з семи розділів. Перший розділ є експозицією, що знайомить
читача з характером і долею Івана Дідуха. Решта розділів являють собою розповідь про прощання героя з
односельцями, у них детально розкрито його переживання.
Літературний напрям Експресіонізм.
З ім’ям В. Стефаника в українську прозу входить така манера письма, яка характеризувалася пошуками
художніх засобів для передачі найтонших, найскладніших почуттів і переживань людини. Вона властива
творчості експресіоністів.
Експресіонізм – від латинського expressio («вираження»); напрям у літературі та мистецтві, що активно
розвивався в 1910-1920-х рр., передусім у Німеччині та Австрії. Основну увагу письменники-експресіоністи
приділяють відтворенню не дійсності, а емоцій людини, яка страждає від абсурдності, бездушності сучасного
світу. Їх цікавить внутрішній світ людини в моменти глибокого душевного потрясіння. У їхніх творах часто
трапляються мотиви щоденного болю, страху за майбутнє людства, загрози загибелі.
Стильові особливості твору
Автор уникає пейзажів та описів інтер’єру, а натомість акцентує увагу на внутрішньому світі героїв, передусім
Івана Дідуха, їхніх переживаннях. Їх передано переважно через мовлення персонажів — уривчасте, динамічне,
експресивне.
У творі дуже багато промовистих деталей, образів-символів, як-от горб, моторошний танець Івана та Катерини,
камінний хрест. Усі монологи Івана обертаються навколо образу горба, на якому він установив на пам’ять
землякам камінний хрест із вибитими іменами. Горб є символом виснажливої праці, тяжкої долі селянина.
Образ камінного хреста — центральний у творі — видається досить багатозначним. Це і символ страдницької
долі селянина, його терпіння й титанічної праці (Іван Дідух є прикладом людини, яка гідно несе свій хрест, хай
яким тяжким він видається, виконує свій моральний обов’язок), і символ могили для людини, для якої прощання
з рідним краєм не краще за смерть, і пам’ятник родині Дідуха та всім емігрантам.
Персонажі
Іван Дідух (на прізвисько Переломаний), його дружина Катерина, їхні сини, односельці, кум Михайло, Яків.
Цитатні характеристики персонажів
Центральне місце займає образ Івана Дідуха. Детального опису його зовнішності у творі немає. Іван був
скалічений тяжкою працею: «Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до
ніг». Тому його в селі прозвали Переломаним.
Іван — надзвичайно працьовита людина, дуже порядна, хоч і дещо дивакувата («Отакий був Іван, дивний і з
натурою, і з роботою»). Іван ціле життя тяжко працював, працю він сприймав як своє життєве покликання та
обов’язок:
«Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюся до
бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком (шматком) хліба, а я буду все працювати, хіба бих не міг ні
руков, ні ногов кинути...».
Він — справжній патріот рідної землі, свого села. Тому для нього вимушене прощання зі своєю землею —
найбільша в житті трагедія. Іван розривається між любов’ю до землі, якій віддав стільки сил, і любов’ю до дітей,
турботою про їхню долю: він усвідомлює, що в рідному селі їх чекає лише перспектива стати наймитами.
Чоловік робить вибір на користь майбутнього дітей, хоча знає, що сам ніколи не буде щасливим за океаном.
Катерина – дружина Івана. Її образ змальовано побіжно. Сказано зокрема, що вона була «старенька й сухонька».
Вона, так само як і її чоловік, працьовита та порядна.
«Була-с порєдна газдиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с», — таку характеристику Катерині дає сам Іван.
Розлука з рідним селом дуже гнітила Катерину: вона сумувала й багато плакала.
 Ольга Кобилянська
(1863-1942)
Народилася у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині у багатодітній сім’ї. Через 5 років після народження
батька перевели до м. Сучави. Пізніше вона жила в селі Димка, а з 1891 — у Чернівцях. Навчалася у німецькій
школі. Перші її літературні твори написані німецькою мовою, пізніше почала писати рідною мовою. Взяла
активну участь у феміністичному русі, ставши у 1894 однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок
на Буковині». Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр., коли Буковина опинилася під владою Румунії,
проходила у складних умовах. У творах Кобилянської періоду першої світової війни та часів румунського
панування з’явилися деякі нові мотиви. Творчість Кобилянської 1920-1930-х рр. підпадала під вплив
символізму. Померла 21 березня 1942 року.

Valse melancolique
Аналіз твору
Літературний рід Епос.
Жанр Психологічна новела (у творі насамперед відтворено думки та переживання жінок-
інтелектуалок).
Деякі літературознавці зараховують «Меланхолійний вальс» за жанром до так званої «музичної новели».
Провідними засобами зображення переживань персонажів, їхньої емоційної напруги виступають музичні образи
та мотиви. Музика передає й загальний меланхолійний настрій твору.
Тематика Зображення долі талановитих жінок-інтелігенток, що присвятили своє життя служінню
мистецтву, пошук ними свого життєвого шляху, самовизначення себе як неповторної
особистості.
Провідні ідеї Важливість ролі мистецтва та його вплив на людину, на її життя та світовідчуття;
важливість захисту жінками власної гідності та права самостійно обирати майбутнє, необхідність повноцінної
реалізації жінкою своїх духовних потреб, поваги суспільства до жінки як до особистості.
Зауважте! Для розуміння ідейної спрямованості новели потрібно знати, що Ольга Кобилянська
захоплювалась ідеями фемінізму й емансипації жінок. Ще у вісімнадцятирічному віці Ольга познайомилась із
Софією Окуневською – освіченою дівчиною, що згодом стала першою на Буковині жінкою-лікарем, і Наталею
Кобринською – письменницею та громадською діячкою, що боролася за емансипацію жінок, тобто за надання
жінкам усіх тих прав, які мали чоловіки.
Провідна ідея феміністичного руху полягає в тому, що в суспільстві домінують чоловіки, і це несправедливо,
бо це домінування пов’язане з патріархальними пережитками, стереотипами та упередженнями (наприклад,
твердження, що призначенням жінки є винятково виконання ролі дружини та народження й виховання дітей).
Феміністки відстоюють рівність із чоловіками в культурному, громадському та приватному житті.
Історія написання твору
Новелу О. Кобилянської «Valse mélancolique» було опубліковано в 1898 р. у «Літературно-науковому віснику»,
проте її німецькомовний варіант було написано чотирма роками раніше.Безпосереднім поштовхом до написання
новели стали непрості особисті стосунки письменниці з Осипом Маковеєм, нещасливе кохання до нього. Ольга
Кобилянська порівнювала себе з героїнею твору Софією Дорошенко. Про автобіографічність твору мисткиня
відверто писала в листі до О. Маковея в 1898 р.: «Прочитали-сьте“Valse mélancolique” і знаєте історію мого
життя. Се моя історія. Більше не кажу нічого». Цілком можливо, що чоловік відчував докори сумління за її
розбите кохання, адже першим твором, який він підготував до друку на посаді редактора «Літературно-
наукового вісника», була саме новела «Valse mélancolique». Ольгу та її героїню Софію поєднує не лише
трагічне, нерозділене кохання, але й надзвичайна любов до музики. У сім’ї Ольги Кобилянської дуже любили
музику, тому вже у вісім років письменниця, займаючись лише два місяці, змогла освоїти фортепіано й грати
мелодії на слух. Письменниця була дуже обдаровано музично. Серед музичних інструментів, якими вона
володіла, можна виокремити фортепіано, дримбу та цитру. Улюбленим композитором Ольги був Фредерик
Шопен. Також вона захоплювалася творчістю Моцарта, Мендельсона, Бетховена тощо. Музика мала важливу
роль у подальшому творчому розвитку молодої письменниці.
Характеристика персонажів:
Головні герої: Марта, Ганна, Софія.
Другорядні персонажі: мати та дядько Софії; чоловік, якого Софія кохала;
молодий професор – коханий Марти та ін.
Марта
Марта – майбутня вчителька. «Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба – і все інше, що лише
можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя,
вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого» (Марта про себе).
За характером Марта дуже скромна, лагідна, ніжна, співчутлива, м’яка. Найбільшою радістю для неї є
допомогти іншій людині, догодити їй; вона часто відчуває бажання «обійняти цілий світ».
Вона з цікавістю та певним співчуттям вислуховувала «новітні думки», які висловлювала її подруга Ганна,
проте не надто їх поділяла:
«Я не була ніяким новітнім типом, не мала жодних претензій до титулу “вибраної істоти”…»
Марті набагато ближчі традиційні цінності, які її подруга-художниця якраз відкидала: турбота про коханого
чоловіка, про власних дітей, про господарство, хоч і необхідність розвиватися духовно, цінувати мистецтво
Марта усвідомлювала: «Штука [мистецтво] – то великий чоловік, але я сказала би, що любов – більший».
Дуже влучну й глибоку характеристику Марти висловила її подруга Софія:
«Ти є вже вродженою жінкою і матір’ю… Ти – ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що
пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої
покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер.
Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти – тип тих тисячок
звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю
удержувати лад на світі...»
Прототипом Марти, як можна судити з листа О. Кобилянської до О. Маковея від 6 травня 1898 року, була
близька подруга письменниці Ольга Устиянович – добра й любляча товаришка.
Ганна
Ганна – художниця.
«Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна,
коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною».
Ганну дуже любили й шанували товаришки по заняттю та професори, називаючи «улюбленицею долі». Ганна
мала дуже привабливу зовнішність:
«Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими
очима. Збудована була прегарно...»
Дівчина мала дуже сильний характер, відрізнялася неабиякою волелюбністю, рішуче відстоювала свої своєрідні
погляди на життя, при цьому не зважала на те, чи подобаються ці погляди тим, хто її оточує. Їй притаманна
певна зверхність, віра у свою вищість, адже вона належала до «артистів», тобто митців, яких уважала
«вибраною горсткою суспільності»: «Лише ми одні піддержуємо красу в житті»; «Я – артистка і живу
відповідно артистичним законам…».
Ганнуся – феміністка, і в розмовах зі своєю подругою Мартою вона багато разів порушувала тему прав жінок,
захищаючи ідею, що жінка не зобов’язана виходити заміж, народжувати дітей, як того вимагають поширені в
суспільстві уявлення, а натомість може цілком присвятити себе якийсь вищій діяльності, як-от служінню
мистецтву: «Тоді юрба переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху й пожалування, лише
істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише
самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так
вповні… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою [мистецтвом], і вона вдоволює цілковито мою
душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов
цілий світ просить о прощення, що мужа не має…»
Своєрідним є ставлення Ганни до чоловіків: «Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи.
Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не
чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців».
Вона називає любов «байкою», для неї служіння мистецтву набагато важливіше за щастя в особистому житті:
«Заглушити в собі той світ [світ мистецтва], щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се
неможливо…»
Хоч Ганна мала досить складний характер, відрізнялася емоційною неврівноваженістю, вибуховістю, могла
згарячу наговорити неприємних речей людям, до яких насправді ставилася добре, у ній все ж здебільшого
перемагали доброта й співчуття:
«Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була
добра»;
«Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи
назад».
Софія
Софія – піаністка. У новелі є досить детальні описи її зовнішності та вбрання:
«Вона держиться просто… гарна і має смутні очі. Але по фризурі [зачісці] можна її вже певно пізнати. Чешеться
цілком antique [по-античному] і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі
вона з профілю цілком type antique [античний тип]. В неї чоло й ніс творять одну лінію…»; «Я не могла бачити
вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази
оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс
творили одну м’яку лінію... Спадисті її рамена надавали їй ціху [риси] якоїсь панськості, певності…» (Марта
про Софію, коли побачила її на уроці музичної теорії).
Софії притаманні певна байдужість до свого вбрання, неохайність, про що свідчать такі деталі як напіввідірвані
ґудзики на пальті та подерті рукавички:
«Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у
графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель
найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж… просто - “товпа”! Цікава я, як довго будуть іще гудзики
теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою,
і коли позашиває свої рукавички!» (Ганна про Софію).
Софія – дуже тонка й складна натура, обдарована музикантка.
«Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи…»
Дівчина була скромна, для неї було важливо не обтяжувати тих, хто її оточує, своєю присутністю, не заважати
їм. Її переповнювали сильні переживання, проте вона приховувала їх, постійно стримувала себе:
«Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна. Усміх на її устах, що
появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком».
Ганна зробила такий висновок про подругу:
«Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але,
мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур…»
Іноді в словах Софії проривалися надзвичайна пристрасність її натури, екзальтованість:
«Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа, – сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. –
Я не з тих, що вміру люблять!»; «…що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею
замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…»
На долі дівчини позначилося надзвичайно сильне кохання до одного чоловіка, що виявився негідним її: злякався
її надто сильних почуттів і втік, зрадив її, одружившись із дочкою багатія. Відтоді в душі Софії щось зламалося,
всі свої почуття вона віддавала лише музиці:
«Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до
другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому!
Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате
й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху».
Смерть Софії стала наслідком цілої низки ударів долі. Зрада коханого, смерть тяжкохворої матері, одруження
дядька та його відмова оплатити омріяне навчання в консерваторії у Відні й нарешті обрив струни на її
улюбленому фортепіано –
«зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична
сила. Побороли її».
 Максим Рильський Тадейович
(1895-1964)
Поет-неокласик. Відомий поет, перекладач, фольклорист, мовознавець. Народився 19 березня 1895р. в м. Києві
в родині етнографа Тадея Рильського. Навчався в приватній гімназії Науменка в Києві. 1915-1918 — навчався
на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, згодом перевівся на історико-філологічний
факультет Українського народного університету. 1919-1929 — працював вчителем у селах. Критикував
комуністичну дійсність, за що його арештували у 1931р. і ув’язнили на 5 місяців. Після тюрми творчість зазнає
змін, у збірці «Знак терезів» поет прославляє радянську владу. Відтоді творчість розділилася на дві течії –
офіційну та лірично-філософську. За роки війни талант ожив та забуяв патріотичними творами. Влада
планувала позбутися поета, але йому пощастило. 24 липня 1964р. помер.

У теплі дні збирання винограду...

Аналіз твору
Рід літератури: інтимно-філософська лірика.
Жанр: сонет.
Мотиви: відтворення краси почуттів людини, її єднання з природою, стану закоханості
у світ.
Художній напрям: неоромантизм.
Художні особливості: вічність і кохання, близькість до нас людей, які жили так давно, але відчували
так само, передає вірш «У теплі дні збирання винограду». Душа Еллади мов прокинулась на мить, коли М.
Рильський змалював зустріч грецьких юнака та дівчини, селян-виноградарів.

Цей вірш — гімн коханню й молодості: І він потягся, як дитина, радо І мовив: — Добре бути молодим У теплі
дні збирання винограду. Вірш розкриває перед читачем велику радість і повноту життя: першу зустріч з
милою, зародження першого хмільного почуття. Весь світ навкруги надихає близькістю щастя. Поет прославляє
почуття любові, якому надає античного колориту, естетично підносить його.
Вірш «У ТЕПЛІ ДНІ ЗБИРАННЯ ВИНОГРАДУ...» — це гімн життю і молодості, що відображає шукання юної
душі, яка прагне щастя, радості й любові. Аналізуючи цей ранній сонет М. Рильського, перекладач А. Содомора
характеризував його ідею так: сонетна форма для Рильського — келих, а вміст у ньому — вино: кожен, хто
намагатиметься перекласти ці рядки іншою мовою, має зберігати як форму, так і вміст (букет), аби не за-
шкодити смакові вина. На таку метафору здобулися й засоби милозвучності вірша: У теплі дні збирання
винограду Її він стрів. На мулах нешвидких Вона верталась із ясного саду... Тут звукове інструментування на
«н» сприяє уповільненню ритму поезії, навіює медитативний настрій, із яким людина зазвичай насолоджується
видивом достиглих грон, збирає виноград або смакує коштовне вино. У такій інтерпретації виноград постає
«образом образів» — єднанням не лише чотирьох першооснов світу, чотирьох пір року, а й п’яти чуттів: «Зір,
слух, дотик, смак, запах — усі [вони] дають нам змогу відчути терпкувато-солодкий смак самого життя».
Цілісний образ природи в попередньому рядку (ясний сад) наче розщеплюється в наступному на складові
частини, які тут уже характеризують людину (ясна, як сад). Так навіть у цьому «мікро-образі», побудованому на
повторенні дещо видозмінених слів, утверджується гармонія людини і природи — один із провідних мотивів
усієї творчості М. Рильського.
 Юрій Яновський
(1902-1954)
Неоромантик. Народився 27 серпня 1902р. в с. Майєровому у заможній селянській родині.
Вчився у Єлизаветградському реальному училищі У 1922р. Оселився в Києві та поступив на електротехнічний
факультет Політехнічного інституту. 1 травня 1922р. в газеті «Пролетарська правда» надрукований перший вірш
«Море» (за підписом Георгій Ней). 1924р. — кореспондент газети «Більшовик» Переїжджає до Харкова, де стає
редактором ВУФКУ. У 1926р. з’являється фільм «Гамбург» за сценарієм Яновського. Переїжджає до Одеси і
знову до Харкова. Таврують як «націоналіста», через що пише роман-вибачення «Вершники». За роман «Мир»
знову звинувачують у націоналізмі та звільнюють з посади редактора. 16 лютого 1954р. прем’єра п’єси «Дочка
прокурора» 25 лютого 1954р. помирає.
“Майстер корабля”
Аналіз роману
Рід літератури: епос.
Жанр: автобіографічний роман.
Тема: роздуми митця про сенс земного буття, загадковість і велич людської душі, її
поривання до гармонії та краси шляхом осягнення і минулого, і майбутнього; теми жінки, кохання.
Ідея: утвердження торжества молодості, енергії, краси, щастя і творчості, непереможного
життєлюбства; поетизація вільного творчого начала в українській людині, пробудженій до нового життя.
Композиційно-стильові особливості: в основі роману — власний досвід роботи письменника на
Одеській кіностудії в 1925-1927 рр. та його співпраця з В. Кричевським, П. Нечесою, О. Довженком та Ітою
Пензо, які згодом стали прототипами головних героїв:

То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам Юрій Яновський

Сев — режисер О. Довженко
Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський
Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику)
Тайах — відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському
Богдан — актор Григорій Гричер
Місто — портова Одеса, тодішній «Голлівуд на березі Чорного моря».

Незвичний, новий для української літератури сюжет. У романтичному творі є і любовна колізія, і Прекрасна
Дама. Тут це загадкова танцівниця Тайах, у яку закохані Сев, То-Ма-Кі та Богдан. Це сильні, вольові натури,
якими і мають бути романтичні герої. Любовна сюжетна лінія у творі є втіленням етичного кредо митця, який
сповідує культ жіночності, вірної дружби, краси людських взаємин.
Роман “Майстер корабля” (1928) з’явився о тій порі, коли багато українських письменників, слідом за М. Хви-
льовим, який відверто поставив питання “Камо грядеши?”, “Україна чи Малоросія?”, шукали відповіді на них.
Яким шляхом розвиватиметься тепер українська нація і культура зокрема?
Саме тоді з’являються романи В. Підмогильного “Місто”, “Невеличка драма”, М. Івченка “Робітні сили”, Є.
Плужника “Недуга”, В. Винниченка “Сонячна машина”, М. Хвильового “Санаторійна зона”, “Вальдшнепи”, в
яких провідне місце відводиться творчій інтелігенції, власне, еліті суспільства.
Це абсолютно не збігалося із нав’язуваною більшовицькою ідеологією правлячою роллю робітничого класу як
гегемона. В цьому ж ряду і роман “Майстер корабля” Юрія Яновського.
Це був абсолютно новаторський (за змістом і формою) твір в українській літературі. Вплив зарубіжної
романтичної класики відчувається тільки на рівні світоглядному, що лише розширило художні обрії роману.
Композиція досить вільна, роман ніби розбудовується на очах. Незвична форма оповіді – монолог-сповідь
сімдесятилітнього То-Ма-Кі, який згадує свою далеку молодість, пов’язану з кіномистецтвом. Читач мандрує
разом із героями з майбутнього в минуле. Таємничі, часом небезпечні пригоди змінюють одна одну.
Дія відбувається то в Одесі, то в Італії, Румунії, навіть на острові Ява. Мариністичний колорит Міста, що
з’явився в українській літературі чи не вперше в такому обсязі, змінюється екзотикою чужих країн.
Екзотичні також імена героїв: Тайах, Сев, То-Ма-Кі, його сини Майкл і Генрі. Автор сміливо став в опозицію до
літературних трафаретів. Усе це не сподобалося тогочасній критиці.
 Олесь Гончар
(1918-1995)

Народився 3 квітня 1918р. в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська. Закінчив семирічку у сусідньому селі,
Харківський технікум журналістики. З 1937р. активно починає друкуватися у періодиці. У 1938р. вступає до
Харківського університету. Приймав участь у війні як сержант-мінометник. Зокрема у битві за Київ на річці
Рось. Після закінчення війни повертається до навчання у Дніпропетровському університеті. Вступає до
аспірантури при Інституті літератури ім. Шевченка АН УРСР. У 1963р. за роман «Тронка» присуджено
Ленінську премію. Виступав, як літературознавець, історик мистецтва, критик. У 1959-1971р. очолював Спілку
письменників. Відроджував українську культуру, мову та націю. Помер 16 липня 1995р.
Модри Камень
Аналіз твору
Літературний рід: епос.
Жанр: новела.
Тема: трагічно обірване війною кохання радянського солдата та словацької дівчини.
Ідея: утвердження сили кохання, що долає будь-які бар’єри (воєнний час; належність
закоханих до різних народів) і навіть смерть.
Історія написання Новела «Модри Камень» має автобіографічну основу. Олесь Гончар як боєць
радянської армії брав участь у звільненні Чехо-Словаччини. У 1945 р. його військова частина на два дні
зупинилася в словацькому селі Гринаві, де він познайомився зі словачкою Юлією. Між молодими людьми
спалахнуло кохання. Воно залишилося в серці митця на довгі роки, про що свідчать і його щоденникові записи, і
зображення почуттів лейтенанта Сагайди до словачки Юлічки в романі «Прапороносці» та артилериста Сашка
Діденка до мадярки Лорі в новелі «За мить щастя».
Новелу було опубліковано в 1946 р. в журналі «Україна». Примітно, що радянські критики прийняли її «в
штики». «Модри Камень» викликав гостру полеміку. Одна з республіканських газет висунула письменникові
тяжке звинувачення як «проповіднику зради Батьківщини»; стверджувалося, що політично незрілий автор
пропагує космополітизм.
На той час оспівування кохання радянського солдата та іноземки було сміливим кроком, адже шлюби з
іноземцями в Радянському Союзі засуджувалися, а в 1947 р. навіть бути заборонені. До того ж, незвична
композиція й стилістика твору, зображення уявної розмови героя з мертвою Терезою дали підстави для критики
письменника за містицизм і нехтування канонами соцреалізму.
Пояснення назви Модри Камень – містечко в Східній Словаччині. Його назва перекладається як
«блакитний камінь». Ця назва у творі постає своєрідним символом. Він має не одне значення, проте основним
можна вважати силу кохання Терези до оповідача: «Коли я глянув у цей момент [коли Тереза простягнула
героєві руку] на гори, на обшпугований вітром камінь, він уже був мені не такий чужий, як досі».
Місце дії: Словаччина
Час дії: 1945 р.
Історична довідка. Зауважте! Для кращого розуміння подій, описаних у новелі, варто пригадати деякі факти з
історії, що стосуються участі словаків у Другій світовій війні.
За кілька місяців після вересня 1938 р., коли прем’єр-міністри Великобританії, Франції й Італії уклали з
Адольфом Гітлером сумнозвісну Мюнхенську угоду про передачу до складу Німеччини Судетської області
Чехословаччини, німці окупували й інші чеські області. Тоді ж словацькі нацисти на чолі з католицьким
єпископом Йозефом Тисо захопили владу в Братиславі й проголосили Словаччину незалежною державою. Вони
уклали союзну угоду з Німеччиною. Словацькі фашисти копіювали німецькі порядки, зокрема переслідували
комуністів, євреїв та циган.
Словаччина взяла участь у Другій світовій війні на боці Гітлера: на Східний фронт вирушив 36-тисячний
словацький корпус, що дійшов до передгір’їв Кавказу. Утім, варто зауважити, що більшість словаків не рвалася
в бій, не бажаючи стріляти в представників слов’янських народів, таких близьких мовно та культурно:
українців, білорусів, росіян.
Після розгрому німців під Сталінградом словаки почали масово здаватись у полон Червоній армії. До лютого
1943 р. уже понад 27 тис. словацьких солдатів і офіцерів опинилося в радянському полоні. Вони зголосились
долучитися до Чехословацького армійського корпусу, що формувався в СРСР. Коли влітку 1944 р. війська 1-го
й 2-го Українських фронтів вийшли до чехословацьких кордонів, словацькі фашисти, які боялися, що військові
частини перейдуть на бік СРСР, запросили на територію країни німецькі війська.
Народ Словаччини відповів на це потужним Національним повстанням. Майже вся словацька армія перейшла
на бік повсталих. СРСР надав повстанцям широку підтримку. На допомогу їм рухалася Червона армія. Проте до
підходу радянських бійців німці жорстоко придушили повстання й стратили кілька тисяч партизанів, а близько
30 тисяч відправили в концтабори. Вцілілі повстанці відступили в гори. Врешті-решт, війська Другого
українського фронту (за активної підтримки словацьких партизанів) у квітні 1945 р. перемогли німців та
остаточно звільнили Словаччину.
Зважаючи на такий історичний контекст, ми можемо пояснити трагедію, що забрала життя героїв новели –
Терезиного брата Францішека й самої Терези, що, як і чимало словаків, були симпатиками мирної
Чехословацької республіки й засуджували союз словацьких нацистів із Гітлером. Зрозумілішим (з огляду на
масовий перехід словаків на бік СРСР та потужне антинімецьке Національне повстання) стає й те, наскільки
упередженим – якщо не ворожим – було ставлення німців до словаків загалом, про яке у творі сказано так:
«Для них [німців] що словак, то й партизан».
Композиція:
5 розділів. II, III та IV містять виклад сюжету, а I та V – це своєрідне художнє обрамлення.
Характеристика персонажів
Персонажі: оповідач – радянський розвідник (імені його не вказано), Ілля (розвідник, товариш оповідача),
Тереза, її мати, батько та брат Францішек (батько та брат лише згадуються в розповідях Терезиної матері).
Головний герой Про головного героя – розвідника – ми не дізнаємося з твору майже нічого. Можна
зробити висновок, що він людина мужня, витривала, для нього дуже важливо сумлінно виконувати поставлені
командирами завдання. Проте більший акцент у творі зроблено на особистих переживаннях цього розвідника.
Випадкова зустріч зі словацькою дівчиною стає для нього вкрай важливою. Його вперше в житті підкорила
жіноча врода.
Про це свідчить, наприклад, те, що він соромився дивитися на Терезині ноги, відводив погляд, але все одно
бачив їх весь час. Вражений красою дівчини, герой соромився через свій подертий халат. Милуючись її гарною
білою рукою, він звернув увагу на те, які червоні та незграбні його власні руки. Підкорили оповідача й чуйність,
ніжність та дбайливість Терези. У новелі майстерно зображено зародження в його серці першого кохання.
Герой – дуже тонка, поетична натура. Найяскравіше підтвердження цього – його переживання після загибелі
дівчини, уявні діалоги з нею, сповнені відчуття «трагічної чарівності» природи й життя.
Тереза Тереза – словацька дівчина. У новелі немає як такого опису її зовнішності, згадано
лише окремі виразні деталі: розпущені коси, білі стрункі ноги, білі й тонкі руки. Тереза «була в білій сукні, і на
рукаві чорніла пов'язка». Про її характер можна сказати, що вона була дуже чуйна, співчутлива й добра, а
водночас смілива та рішуча.Дуже швидко в Терезиному серці зароджується почуття до молодого радянського
бійця, і дівчина повністю віддається цьому почуттю. Впадає в очі й така риса Терези, як її релігійність:
наприклад, відповідаючи на питання розвідника, чи чекатиме вона його, вона каже: «Хай пан бог видать, що
буду».«Хай пан бог видать, що буду».Коли Терезу забирають, а згодом катують поліціянти, підозрюючи в
допомозі партизанам, вона поводиться надзвичайно сміливо, саможертовно, не плаче й думає не про себе, а про
здоров’я своєї матері та про розвідника, якого покохала.
Мати Терези Цей образ окреслено досить побіжно.
«Мати, бліда й згорьована, щось шепоче, як черниця».Вона дуже любила свою родину: чоловіка, сина
Францішека та Терезу. Загибель Францішека була для жінки величезним горем. Її показано як дуже співчутливу
й привітну: це видно з того, як гостинно вона прийняла радянських розвідників, переживала, коли їм потрібно
було покинути її дім. Найстрашнішим ударом для жінки стало вбивство її дочки. Після цього вона вже не мала,
для чого жити. Письменник майстерно показує її розгубленість після загибелі Терези:«Зігнувшись над
попелищем, вона порпалася в ньому паличкою, витягуючи й перетрушуючи якийсь недотлілий мотлох.
Зосереджено оглянувши його, тут же кидала і знову порпалася, і видно було, що думає вона не про нього, що ті
огарки їй зовсім не потрібні, а вибирає та перетрушує їх лише для того, щоб бути чимось заклопотаною».
Ця невеличка розповідь, сумна і неоднозначна, чудово ілюструє складність людських стосунків. А які враження
новела викликала у вас?
Микола Хвильовий “Я (Романтика)”: коротко про автора, аналіз твору, скорочений переказ, цитатна
характеристика персонажів!
 «Лебеді материнства»
Симоненко В.
Аналіз поезії

Ідея: уславлення материнської любові, яка буде супроводжувати її дитину протягом життя; мати, як і
Батьківщина, єдина, неповторна для кожної людини.
Тема: відтворення материнського співу над колискою дитини, в якому висловлюється тривога жінки
за долю сина, чистоту його душі.
Вид лірики: громадянська.
Стиль: модернізм.
Особливості композиції: умовно цей монолог ліричного героя можна поділити на 2 частини:
У першій частині мати заколисує свою дитину оповідками про рожевих лебедів, які присипляють хлопчика.
У другій – мати висловлює свої побажання й побоювання щодо того, якою людиною виросте її син, таким
чином розповідаючи вже про майбутнє, а не про те, що відбувається зараз у колисці.
Художні засоби
епітети: «зорі сургучеві», «мавки чорноброві»;
метафори та уособлення: лебеді «лоскотали марево», казка «заглядає в шибу»;
повтори: «Виростеш ти, сину» – «Виростуть з тобою приспані тривоги»; «Можна все на світі вибирати»
– «Вибрати не можна»;
символи: лебеді – символ любові та вірності; верби і тополі, білява хата – символи України;
звертання: «біжи, досадо, не вертай до хати»; «Можна все на світі вибирати, сину».

У вірш «Лебеді материнства» Василь Симоненко заклав невимовну любов до свого сина, Леся (сам поет ріс без
батька). Ці ніжні почуття дуже відчуваються в колисковій, ніби її розповідає сам тато, який її написав. У ній же
– прагнення передати дитині свою любов до Батьківщини, яка була справді важливою для Василя.
На пам'ятнику Симоненкові в Черкасах навіть викарбувано рядки: «Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
 Василь Голобородько
(1945)
Народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. У 1963 році закінчив середню школу-інтернат.
У 1964 вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету. 1965 року став
студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом
ректора «за дії, несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у виші серед
студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ
доповів у ЦК КПУ. Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті
в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів.
Вірші розпочав друкувати 1963 року. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яку готували до друку в
одному з київських видавництв, була знищена через незгоду автора співпрацювати з органами державної
безпеки (КГБ) колишнього СРСР. Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні.
У 1968-1970 роках перебував на військовій службі в будівельних загонах на Далекому Сході. Після того
працював на шахті та в радгоспі рідного села. 1988 р. В. Голобородька прийняли до Спілки письменників
України. 2001 року здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Т.
Шевченка. Проживав в Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська. Через бойові дії на Сході
України в 2014 році став вимушеним переселенцем.
«Наша мова»
Рід: лірика (філософська, патріотична).
Тема: мотив мови як генетичного коду нації; висловлення почуття любові, пошани до рідної мови, яка
проспівана у Пісні, записана у Літописі.
Ідея: уславлення ролі мови, її значущості в житті нашого народу; гордості українців за свою мову.
Художньо-стильові особливості
Вільний вірш, верлібр (вірш, у рядках якого може бути довільна кількість наголошених і ненаголошених
складів, частіше без рими, є необов’язковою однакова кількість наголосів у рядках, одноманітні повторювані
строфи, але вірш має свій власний ритм. Такі ознаки наближають вірш до прози).
тавтологія: «кожне слово нашої мови»; «тож»;
епітет: «пісенні слова»;
алітерація: повтор приголосних «с», «н» — «проспіване у Пісні».

Відмовившись від розділових знаків, поет побудував строфи на анафорі й художньому перенесенні.
Вірш «Наша мова» — це своєрідний заспів до збірки «Калина об Різдві». У ньому автор звертається до мотиву
мови як генетичного коду нації. На перший погляд, поезія дуже проста за будовою — складається лише із двох
строф, не має багато художніх засобів, поет нічого не нав’язує, не повчає, не застерігає.
Автор увесь час ніби повертається до спокійної, чимсь перерваної розмови. Проте твір образний, місткий, з
багатоплановим підтекстом, викликає чимало асоціацій. У першій строфі розкривається милозвучність,
пісенність української мови, а також її древність. Адже коли не було ще письма, українська мова побутувала в
живому спілкуванні, в усній народній творчості, зокрема в піснях. А українські пісні сповнені драматизму,
ліризму, душевності.
Такими словами розмовляють українці зі своїми побратимами. Мова в усіх її проявах — усна і писемна —
уособлює красу, духовність, історію. Мова обслуговує усі сфери життя людини. Цікавою є антитеза «побратими
— вороги». Здатність українського народу до побратимства — шляхетна риса, потрібна і сучасним, і майбутнім
поколінням.
Стародавні пам’ятки української писемної мови — літописи. У них змальовані визначні події, оповідається
історія українського народу. Саме тому, напевне, українці мовчать до ворогів словами, записаними в літописі.
Вони ще зі сторінок літописів знають, хто їхні вороги і чого вони варті. Отож воліють мовчати. Мовчання іноді
промовистіше за слово.
Поет вірить, що таке мовчання є, але колись народ скаже своє слово В. Голобородько виходить за рамки
проблеми «мова в житті людини», розширюючи її до глобального узагальнення мова — людина — нація.
 Василь Стус
(1938-1985)
Поет-шістдесятник. Народився 6 січня 1938р. в хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині. Після
закінчення школи навчався в Донецькому педінституті. Далі вчителював, служив в армії, працював в газеті. У
1959р. у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета. З 1961р. викладає українську мову та літературу в
23-й Горлівській школі. У 1963р. вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере
участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків»
виключили з аспірантури. Відтоді не надрукували жодного рядка. У 1965р. одружився з Валентиною Попелюх,
та народився син Дмитро. У 1970р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві. У Брюсселі
виходить його перша книжка «Зимові дерева». У 1972р. разом з іншими укр. поетам його було заарештовано й
засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання. Після
повернення відмовився від радянського громадянства. У 1979р. повертається та працює у Києві. У 1980р. знову
був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. 28 серпня 1985р. його відправили у карцер, де він
оголосив голодування. У ніч із 3 на 4 вересня 1985р. помер.

«Господи, гніву пречистого…»

Рід літератури: філософська лірика.
Жанр: вірш-медитація (молитва).
Мотив: звернення ліричного героя до Бога із проханням не осудити його за глибоку віру і
надію, бо утверджує безсмертя людського духу.
Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не згубити у тяжких випробуваннях
самоідентичності, неповторності своєї долі.
Віршовий розмір: дактиль.
Римування: перехресне.

Художньо-стильові особливості:
епітети: «гнів пречистий»; «мале людське життя»; р
риторичне звертання: «Господи...»;
метафори: «вірою тугу розвіюю», «надією довжу його в віки».

Примітки: В основу вірша «Господи, гніву пречистого...» покладено канон, запропонований християнським
богословом VIII ст. Іоаном Дамаскіном, як «сходження розуму до Бога, прохання погрібного в Бога».
Поезія «ГОСПОДИ, ГНІВУ ПРЕЧИСТОГО...» — це стоїчна поезія, що утверджує впевненість ліричного героя в
тому, що він зможе вистояти, не зрадить себе й своїх переконань. Автор говорить про власну силу і незламність:
«Де не стоятиму — вистою». Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних
умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові й матері він бачить духовних провідників,
що визначають внутрішнє обличчя людини. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа.
Сила народжується у випробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити
духовному покликанню (бути таким, яким «мати родила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду»)
як спосіб формування внутрішньої сили. Бога — як символ людської совісті, віри в добро і справедливість —
Стус згадує доволі часто. Поет звертається до нього в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому
опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей.
 Дмитро Павличко
Народився 28 вересня 1929 в селянській родині. Початкову освіту здобув у польській школі в Яблунові,
продовжив навчання в Коломийській гімназії, а далі — в Яблунівській середній школі. З осені 1945 p. по літо
1946 р. був ув’язнений за сфабрикованою справою щодо звинувачення у належності до УПА. У 1953 р. закінчив
філологічний факультет Львівського університету. Завідував відділом поезії редакції журналу «Жовтень» (нині
— «Дзвін»), після переїзду до Києва працював у секретаріаті СПУ. Протягом 1971-1978 pp. Д. Павличко
редагував журнал «Всесвіт». Як поет дебютував книгою віршів «Любов і ненависть» (1953). Пізніше побачили
світ поетичні книги «Моя земля»(1955), «Чорна нитка» (1958),«Правда кличе» (1958), — величезний тираж
книжки було знищено за вказівкою партійних цензорів. У 1968 р. вийшла збірка «Гранослов», згодом «Сонети
подільської осені»(1973),«Таємниця твого обличчя» (1974), «Спіраль» (1984), «Поеми й притчі» (1986),
«Покаянні псалми» (1994). Д. Павличко уклав антологію перекладів «Світовий сонет» (1983). Літературно-
критичні праці зібрані в книжках «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984),«Біля мужнього слова»
(1988). Після 1989 року виступає як активний політичний діяч демократичного спрямування – один з
організаторів Народного руху України за перебудову, Демократичної партії України, перший керівник
Товариства української мови імені Тараса Шевченка. У 1990-ті роки – посол України у Польщі та Словаччині.
Державний службовець 1-го рангу (1994). Депутат Верховної ради з 1990-го року до 2006. У 2002 році став
почесним професором НаУКМА. 1 вересня він прочитав інавґураційну лекцію на тему «Українська національна
ідея». Одружений, має двох дочок, одна з них – Соломія Павличко (1958-1999) – український літературознавець,
історик літератури, перекладачка.
"Два кольори"
Ліричний герой за ментальністю та за вихованням українець. Він висловлює свою любов до матері й подяку за її
любов і турботу.
Тема: роздуми про долю людини, про те, що для неї найдорожче
Головна думка: вияв любові до рідної матері, яка своїми руками вишила синові сорочку червоними та
чорними нитками, яка стала ліричному герою й оберегом на все життя, і нагадуванням
про рідну домівку
Ідея: заклик не забувати своє коріння, батьків, те, що є основою життя
Віршований розмір: ямб
Художні засоби:
Епітети: незнані шляхи, щасливі і сумні дороги, вишите життя
Метафори: водило в безвісти життя, переплелись... мої... дороги, війнула в очі сивина
Рефрени: два кольори мої, два кольори, червоне – то любов, а чорне – то журба
Історія написання
Поет написав вірш "Два кольори" 29 лютого 1964 року. Композитор Олександр Білаш написав музику до слів
Дмитра Павличка й так з'явилася чудова пісня. Олеся Білаш, донька композитора, так розповіла історію
створення пісні "Два кольори":
– Батько з Павличком сиділи на якомусь з'їзді комсомолу. Було нецікаво, вони почали поглядати наліво й
направо – почали шукати гарних комсомолок, тому роздивлялися по залу. І раптом попереду побачив жіночку з
накинутою на плечі хусткою: на чорному тлі – червоні троянди, такі яскраві, що просто очі виїдали.
– Бачиш оту жіночку? – спитав батько Павличка. – Дивись, яка хустка – червоне і чорне.
– Червоне – то любов, а чорне – то журба, – відповів Дмитро Васильович.
 Євген Маланюк
(1897-1968)
Імператор залізних строфукраїнський Одіссейпоет-воїн«пражанин». Народився 20 січня 1897р. в м. Архангороді
на Херсонщині. Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії. 1914 р. — вступив до Петроградського
політехнічного інституту, але не закінчив, бо був мобілізований до Армії УНР. 1920 р. — з’являється друком
перший вірш. Після поразки УНР назавжди покидає Україну Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на
поетичній творчості Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина». Восени 1923 р.
переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької поетичної школи». 1925 р. — видає першу збірку
«Стилет і стилос» В очікуванні арешту, залишивши дружину й сина, переїздить до Німеччини, а потім до США
(входив до об’єднання українських письменників (ОУП) «Слово») Помер 16 лютого 1968р. по дорозі в театр.
Творчість
- Історіософічність творчості — спроба вмотивувати, пояснити логіку історичних подій, осмислення їх сенсу
для України.
- Чітка організація поетичної мови, нагромадження приголосних, сторення ефекту „непісенності», строгості,
суворості.
- Наскрізна ідея української державності
Належав до умовної «Вісниківської квадриги» — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз,
бо друкувались у часописі «Вісник» (квадрига — четвірка коней).

“Уривок з поеми”
Дата написання: 5 червня 1924 року.
Жанр: громадянська лірика.
Епіграф: Je suis un fils de cette race… E. Verhaeren (Переклад: Я син цієї породи … Е. Верхаерен).
Тема: Відчуття ліричного героя себе частинкою свого нескореного славетного народу.
Ідея: Український народ ще отримає незалежність від російського, бо ж українці, маючи таке
славетне минуле, матимуть не менш величне майбутнє.
Основна думка: Поки кожен пам’ятатиме про славетне минуле, то не згине надія на краще майбутнє
Римування: перехресне.
Художні засоби:
Епітети: кремезного чумака, блідий праправнук, в гучних віках, державну волю, дні буденні, запорозька
кров, міцних поплічників, отаманів курінних, п’яний сміх, скривавлене обличчя, залізна голова, катівської
сокири, дикий вихор, упевнена рука, в батуринськім огні, свячений ніж, майбутні діти, жадний примус, жадне
зло, херсонські прерії, херсонський вітер, козацький Буг, вербний пух, послів московських.
Метафори: я закохавсь в гучних віках; я волю полюбив державну; рокоче запорозька кров; (отамани) уміли
кинуть п’яний сміх в скривавлене обличчя – муці; (залізна голова) жбурляла в чернь слова; я там весен вербний
пух і дух землі з дитинства нюхав; і з серця кров’ю крикнув Гонта.
Порівняння: (голова) жбурляла в чернь такі слова, що їй мороз ішов за шкіру; вони лишилися, як криця!;
херсонські прерії — мов Січ, а кобзарем — херсонський вітер;
Звертання: Даремно, вороже, радій; народ мій — в гураган подій жбурне тобою ще, невірний! Алюзія: І
рідним був одразу клич: — Вставайте! Кайдани порвіте! (Т. Шевченко “Заповіт”).
 «Захар Беркут»
Тема: розповідь про те, як волелюбний народ Руської землі боронив свою батьківщину від
монголо-татарської навали.
Ідея: возвеличення мужності, патріотизму, винахідливості, рішучості, вміння долати
перешкоди, боротися з труднощами; засудження підступності, зради, жадності, жаги до
збагачення за рахунок інших.
Основна думка: сила народу — в його єдності, підтримці, повазі одне до одного.
“Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх
сили, ослаблюється громада”. (“Захар Беркут”)
Жанр: історична повість.
Проблематика твору:
1) захист рідної землі;
2) моральний вибір;
3) єдність, згуртованість народу — запорука перемоги;
4) людина і природа;
5) кохання, вірність, самопожертва;
6) взаємовідносини батьків і дітей.

“Лови на грубого звіра — то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя і смерть”. (“Захар
Беркут”)

Головні герої твору

Захар Беркут — тухольський старійшина, знахар. Все життя віддав служінню громаді. Замолоду три роки
вчився лікарської справи у монаха Акинтія та подорожував по Русі.
Максим Беркут — наймолодший син Захара, перейняв ідеали батька, хоробро б’ється у першій сутичці з
монголами. Закоханий у боярську дочку — Мирославу.
Тугар Вовк — боярин, якому князь пожалував землі Тухольчини. Вважає себе вищим за громаду і хоче
насаджувати нові порядки. Відмовляється віддавати Мирославу за Максима бо вважає простого смерда
недостойним боярської дочки. Видав монголам плани руської дружини напередодні битви на Калці, та знову
стає зрадником, приводячи монголів до Тухлі.
“…вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника,— се страшно, се мука, се гірше самої смерті”. (“Захар
Беркут”)
Мирослава — дочка Тугара Вовка. Не поділяє батькових упереджень і відповідає Максиму взаємністю.
Невдало відмовляє батька від зради, і сама переходить на бік тухольців.
Бурунда — монгольський командир, що вирізняється силою та жорстокістю, а не воєнною мудрістю.
Веде десятитисячне військо на тухольський перевал.
“Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанні, в радощах і в горі. Громада була для
себе і суддею, і впорядчиком у всьому. Громадське поле, громадські ліси не потребували сторожа — громада
сама, вся і завсігди, бачно берегла своє добро. Бідних не було в громаді; земля достачала пожитку для всіх, а
громадські шпихліри та стодоли стояли завсігди отвором для потребуючих”. (“Захар Беркут”)