Василь Стефаник

(1871-1936)
Біографія Василя Стефаника багата на
важливі події. Він жив у непростий час і мав
складну долю. Письменник неодноразово
вдавався до творчих шукань і знайшов свою
неперевершену манеру. 
Народився він 1871 р. у селі Русові
(тепер Івано-Франківська область) у сім’ї
заможного селянина. Він виростав серед
розкішної природи, в атмосфері народних
пісень, колядок, казок і легенд. Звідси беруть
витоки образи, мотиви, твори Стефаника.
Три роки він відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки у м.
Снятині. Сільська школа навчила його грамоти, Снятинська „строїла душу”.
Тут Стефаник Відчув велику погорду до себе як сільського хлопця від
учителів, приниження гідності, фізичні покарання. У той час селянські діти
рідко потрапляли до шкіл та гімназій, бо навчання вимагало великих витрат. І
вчителі, і учні-паничі до таких дітей ставилися з відкритою зневагою.
Не краще поводилися з селянськими дітьми у чоловічій польській
гімназії в Коломиї, куди Стефаник вступає 1883 року. Навчаючись тут, він
зустрівся з несправедливістю, брехнею, підлабузництвом учнів-шляхтичів,
цинізмом учителів. Формування світогляду майбутнього письменниуа
проходило поза стінами гімназії, бо, як згадує він потім в автобіографії,
«гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас,
українців-студентів, нічого нам не давала».
Не задовольняючись офіційною наукою, передова гімназійна молодь
об’єднувалася в гуртки, заглиблювалася в суть соціальних явищ, знайомилася
з прогресивними ідеями того часу, цікавилася насущними проблемами
становища селянства, читала заборонену літературу, вела громадсько-
культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні). З
четвертого класу Стефаник брав участь у роботі такого гуртка молоді
Коломийської гімназії. Тут у юнака росло почуття протесту проти соціальної
та національної нерівності. Тут він познайомився з пропагандистами
соціалістичних ідей. Здружився з Лесем Мартовичем, також майбутнім
письменником та громадським діячем. Відтоді їх життєві дороги сходилися і
розходилися, але чоловічу дружбу, скріплену високою громадянською ідеєю,
ніхто з них ні разу не зрадив.

1
 Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх
перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У
співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та
“Лумера” (1889). Разом з іншими членами гуртка він виявляв великий інтерес
до революційно-демократичних видань, що їх здійснювали Іван Франко та
Михайло Павлик. Поступово гурток придбав чималу бібліотеку забороненої
літератури. Крім політичних видань, тут були твори Т.Шевченка, Марка
Вовчка, Ю.Федьковича, І.Франка, П.Мирного, М.Чернишевського, А.Чехова,
Л.Толстого та ін.
Діяльність таємного гуртка гімназистів не лишилася непоміченою. У
1890 р. Стефаника разом з іншими учасниками гуртка у зв’язку
із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі вигнали з
Коломийської гімназії. Тоді він продовжив навчання в Дрогобицькій гімназії.
Там він також брав участь у громадському житті, став членом таємного
гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім довго
підтримував дружні зв’язки.
Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний
факультет Ягелонського університету в Кракові. Однак, за визнанням
письменника, з тією медициною “вийшло діло без пуття”. Замість
студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова.
Тут існувало товариство студентів-українців “Академічна громада”.
Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії.
До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає,
пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими
письменниками.
Перебування Стефаника у Кракові не було безплідним. Вивчення
медицини, особливо психіатрії, позначилося згодом на його творчості,
виявилося у пильній увазі до пізнання найглибших таємниць психіки людини,
з’ясуванні причин людських вчинків і дій, найтонших порухів людської душі.
Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного
Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними
виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в
1890 р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у
1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”,
“Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд
статей: “Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”,
“Мужики і вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza

2
do morza”, “Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети
і інтелігенція”.
1896–1897 рр. – час особливо напружених шукань Стефаника.
Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної
манери своїх попередників на перших порах пов’язувалося з модерністичною
абстрактно-символічною поетикою. У 1896–1897 рр. він пише ряд поезій у
прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та
підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис.
Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були
опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі
присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі”
та ін.).
У 1897 році у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші
реалістичні новели Стефаника – “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В
корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули
увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та
оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і
сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник
надіслав нові новели – “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” – в
“Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого
зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу
листа Стефаника від 11 березня 1898 р. до “Літературно-наукового вісника”,
адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне
кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.
Перша збірка новел – “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899 р. у
Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута
захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких,
крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала
помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки”
звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства, його важкого
життя.
Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою
художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими
його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін.
Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. У листі до редакції
“Плужанина” від 1 серпня 1927 р. Стефаник, заперечуючи трактування його
як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі

3
нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла
велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта – це література”.
У 1900 р. вийшла друга збірка Стефаника – “Камінний хрест”, яку
також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки
Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким
творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці
головне місце займають теми, що хвилювали письменника протягом усього
творчого життя, – одинока старість, трагедія неспроможності батьків
прогодувати своїх дітей у бідних селянських родинах. Цьому цілком
присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”,
“Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий вечір”, “Діти”),
“Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у
другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”,
“Роса”, “Межа”).
У 1901 р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника – “Дорога”, яка
становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх
принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника “Дорога” та
роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому
вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці переважають
новели безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”,
“Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської
любові з’являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами
ще в збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна
вона й у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за 1900
р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові листки”,
яка стала окрасою збірки “Дорога”.
Поступово Стефаник втрачав зацікавлення медициною і зрештою у
1900 р. покинув університет.
У 1903 р. письменник уперше побував на так званій «Великій Україні»:
його запросили на відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві. Тут він
особисто познайомився із М. Старицьким, М. Коцюбинським та іншими
корифеями української латератури.
У 1904 р. одружився на дочці священика Ользі Гаморак, з якою потім
мав трьох синів. У 1910 р. переїхав у рідне село.

4
 У 1905 р. вийшла в світ четверта збірка письменника – “Моє слово”. В
ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період
творчості Стефаника.
Твори Стефаника здобули широку популярність серед сучасників: вони
перекладалися багатьма мовами, про них писала критика. Але сам
письменник через певні життєві обставини після 1907 р. Надовго припинив
творчу працю. За наступних 15 років він не опублікував жодного нового
художнього твору. З 1908 по 1918 рік Стефаник був депутатом австрійського
парламенту у Відні.
У пору Першої світової війни і великих соціальних потрясінь, розпаду
Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову
береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий
інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним
початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа пригода” (написана
восени 1916 р., а опублікована на початку 1917 р.). У 1916 р. Стефаник пише
новелу “Марія”, яку присвячує пам’яті Франка. За “Марією” письменник
публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду
(“Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку – “Вона – земля”, видану
аж 1926 р.
Коли розвалилася Російська імперія, і на її руїнах постала Українська
Народна Республіка, Стефаник урочистим виступом на вічі у Снятині
привітав її утворення. У числених публічних виступах цього періоду він
утверджував ідею України як незалежної держави. Зокрема, з радістю він
сприйняв запрошення до участі у січні 1919 р. у патріотично-політичній
акції – святі злуки українських земель (УНР та ЗУНР).
Стефаник разом з багатьма діячами української культури був
розчарований, коли незалежність України не вдалося зберегти. Частина
Західної України, де проживав Стефаник у останні роки життя, перебувала
під владою Польщі. Радянський уряд 1927 р. призначив йому прсональну
пенсію за літературну діяльність і запропонував переїхати до Радянської
України. Але польська влада відмовила Стефанику у виданні закордонного
паспорта, гальмуючи його поїздку. Стефаник, дізнаючись про беззаконня
більшовицького режиму і жорстку сталінську політику, не давав себе
втягнути у сумнівну політичну полеміку між урядами двох держав –
польським та радінсько-українським. Подальший розвиток трагічних подій у
Радянській Україні, репресії діячів української культури, серед них приятелів
і знайомих Стефаника, страшний голодомор 1932-1933 рр., – все переконало
письменника в тому, що більшовицько-сталінський тоталітарний режим

5
ворожий українському народові, тож Стефаник відмовився від радянської
пенсії.
У 1927-1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел. В
останні роки життя він пише також автобіографічні новели, белетризовані
спогади: “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”,
“Каменярі”.
Василь Стефаник пішов із життя 1936 р.
Бувальщина про Василя Стефаника
Розповідають, Василь Стефаник одного разу із цікавістю і подивом запитав
письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:
- Не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?
Хоткевич відповів:
- Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька
сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба цілу книжку.

Експресіоні́зм  (від франц. expression – вираження, виразність) – літературно-

мистецька течія авангардизму, що сформувалася у Німеччині на початку ХХ століття.
Основний творчий принцип експресіонізму – відображення загостреного суб’єктивного
світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій,
бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад
духовності, засвідчений світовими катаклізмами початку XX ст. З усіх напрямків нового
мистецтва 20 ст. експресіонізм гостро відобразив конфлікт людини з трагічною й
антигуманною дійсністю. Типовий герой експресіоністів це особистість у момент
найвищої напруги сил (що ріднить експресіонізм з новелою). Печаль стає депресією,
відчай перетворюється на істерію. Основний настрій – крайня біль. Герой експресіонізму
живе за законами своєї реальності, не знайшовши себе у теперішньому світі. Це маленька
людина, пригнічена жорстокими соціальними умовами існування, страждає і гине у
ворожому йому світі. Герой настільки відчуває свою безпорадність перед грізною і
жорстокою силою, що не може зрозуміти, осягнути її. Звідси його пасивність, принизливе
усвідомлення власного безсилля, покинутості, самотності. З епохою експресіонізму
прийшли нові літературні прийоми, а вже відомі наповнилися новим якісним змістом. В
експресіонізмі активізовані сатира, гротеск, гіпербола, концентроване узагальнення,
прийом поєднання в єдине ціле різних фрагментів, які створюють почуття співвіднесеності
і одночасності різних процесів у світі, пошуки внутрішньої зв’язку між ніби-то
незв’язними подіями, з’єднання різних планів оповіді, вихоплення окремої деталі,
узагальнення через деталь, чергування малого і великого, виразний контраст тощо..
Нове́ла (італ. novella, від лат. novellus – новітній) – невеликий за обсягом прозовий
епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та
яскраво вимальованою дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх

6
засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною
конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та
згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент
у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів та ін.),
перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів .
Персонажами новели є особистості, зазвичай, цілком сформовані, що потрапили в
незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їхнього
внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели динамічний, має ситуаційну чи
психологічну несподіванку.