Сніп, український новорічник» (украинській новорочникъ) —

літературний альманах, вийшов 1841-го року в Харкові,

друкувався в типографії Харківського університету накладом
600 примірників. Видавець і редактор Олександр Корсун, на той
час студент юридичного факультету Харківського
університету.
У «Снопі» взяли участь Микола Костомаров (під псевдонімом
«Ієремія Галка»: драма «Переяславська ніч» та переспіви
з Байрона), Порфирій Кореницький (сатирична поема
«Вечерниці» і переклади з чеської народної поезії), Степан та
Петро Писаревські (вірші, байки), Марфа Писаревська
(переклади з Петрарки), Михайло Петренко(ліричні вірші), а
також сам Олександр Корсун (українські повір'я, вірші).
Микола Тихорський опублікував у журналі «Маяк» велику критичну статтю, в якій
вітав вихід альманаху
1.

1)Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і

побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на
засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури.

Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, який виробляв її
науково-методичні засади, одним із організаторів української журналістики, видавцем і
популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка;
перекладачем творів слов'янських і західноєвропейських літератур.

Чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову у становленні нової української

літератури, в розбудові в ній нових художніх напрямів, тематики й проблематики, в
інтеграції нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у
виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного
мислення та ін.

Виступаючи як український і загальноросійський діяч, він обіймав своїм духовним зором

усю повноту історичного життя слов'янських народів. Причетність М. Костомарова до
наукового й літературно-культурного процесів не тільки в тому, що його самого творила
доба, а й у тому, що й він лишив на ній печать свого творчого духу, ставши, за словами ї.
Франка, «апостолом кращої долі України»

Красномовні свідчення про місце І. Срезневського в Харкові 1830-х років залипши М.

Костомаров в “Автобіографії”, створеній на схилі віку (1875 - основний текст, 1876, 1877,
1881 - доповнення). Розповідаючи про харківський період свого життя, знаменитий
історик згадує про саму особу І. Срезневського з неодмінним захопленням, не викликає
сумніву його авторитет і той вплив, який він (як колись і його батько) справляв на
харківське освічене громадянство. Через посередництво А. Л. Метлинського “я
познайомився з видавцем “ Запорожской Старины” Ізмаїлом Івановичем Срезневським,
що тоді вже дістав посаду ад'юнкт-професора зі статистики в університеті, - згадував М.
Костомаров і далі відзначав: - Знайомство це справило надовго на мене сильний вшіив.
Ізмаїл Іванович, у той час хоча ще й дуже молода людина, був глибоко начитаним,
прикметно розумним і мав великий жар і охоту до наукової праці. Л став часто відвіду вати
його, і дім його зробився для мене улюбленим місцем відпочинку й обміну думками. [...]
Взагалі зближення моє з цією людиною сильно спршло моєму7 прагненню до вивчення
малоруської народності”58. І. Срезневськпй підтримав М. Костомарова в його намірах
писати українські художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці на
цьому шляху. М. Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше зібрані в збірку
“Украинские баллады”, викликали несхвальні відгуки. "Коли я намагався читати мої твори
знайомим малоросам, - згадував видатний історик, - колишнім своїм товаришам, то
зустрів дуже несхвальні відгуки: одні сміялися над моїм малознанням і вказували мені на
похибки, інші піднімали на сміх саму ідею писати малоросійською мовою. [,..]_Я не
піддавався нічому і. навпаки, захоплення більше й більше оволодівало мною’09. Через
якийсь час була написана історична трагедія “Сава Чалий”. На захист молодого
українського письменника Ієремії Галки (саме такий псевдонім узяв собі М. Костомаров)
піднявся його старший товариш. "Коли я прочитав свого "Саву Чалого” І. І. Срезневському
в присутності кількох знайомих малоросів. - свідчить "Автобіографія”, - він дуже похвалив
мій твір, а інші знаходили в ньому різні помилки”

Срезневський підтримав М.Костомарова в його намірах писати українські художні

твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці на цьому шляху.
М.Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше зібрані в збірку «Украинские
баллады», викликали несхвальні відгуки.

2)Романтичне захоплення історією України, народною творчістю, народним побутом,

українською художньою літературою дуже швидко привело Костомарова до спроб
оригінальної творчості також українською мовою. Цьому сприяло його зближення з
Срезневським, з гуртком його товаришів-українофілів, і насамперед з Метлинським .

Не можна не навести досить колоритного уривка з його «Автобиографии»; почуття, які

володіли Костомаровим і про які він тут розповідає, характерні для багатьох представників
українського романтизму. Згадавши про своє захоплення в університеті історичними
дисциплінами, Костомаров оповідав: «Історія стала для мене улюбленим до пристрасті
предметом; я читав багато різних історичних книг, вдумувався в науку і зупинився перед
таким питанням: чому це в усіх історіях говорять про видатних державних діячів, іноді про
закони і установи, але ніби нехтують життям народної маси, бідний мужик—хлібороб-
трудівник—ніби не існує для історії; чому історія не розповідає нам нічого про його побут,
про його духовне життя, про його почуття, спосіб вияву його радостей і смутку? Швидко я
впевнився, що історію треба вивчати не лише з мертвих літописів і записок, а й у живому
народі. Не може бути, щоб віки минулого життя не відбились у житті і спогадах нащадків;
потрібно тільки взятись за пошуки, - і, мабуть, знайдеться багато такого, що до цього часу
забуте наукою».
Звернувшись до небагатьох на той час видань пам’яток народної творчості, юнак
Костомаров відразу натрапив на збірники Максимовича. «Мене здивувала і захопила, -
згадував він, - непідробна краса малоруської народної поезії; я навіть і не підозрював що
така витонченість, така глибина і свіжість почуття були в творах народу який був таким
близьким до мене і про якого я, як побачив, нічого не знав. Малоруські пісні так захопили
все моє почуття й уяву, що за якийсь місяць я вже знав напам’ять збірник Максимовича,
потім взявся за другий його ж збірник, познайомився з історичними думами І ще більше
захопився поезією цього народу».

Охоче і часто звертаючись у своїй творчості до фольклорних джерел, Костомаров не

обмежувався переспівами мотивів українських народних пісень, переказом українських
народних легенд та ін. Слідом за Метлинським поет намагався розширити на
українському грунті національні рамки фольклору. Він переклав, наприклад, найбільш
пройняті народнопісенними мотивами слов’янської — чеської — лірики уривки з
«Краледворського рукопису» («Ягоди», «Рожа», «Олень»), зразки популярних в епоху
романтичного захоплення філеллінізмом 30—40-х років клефтських пісень грецьких
повстанців проти турецького гніту («Грецька пісня»).

Потяг до «європеїзації» української літератури характеризує також дві трагедії

Костомарова — «Сава Чалий» і «Переяславська ніч», що стали спробами створення
романтичної драми на українському історичному матеріалі. Костомаров рішуче відійшов
від зразків, які давала побудована на побутовому матеріалі, наближена до реалізму
драматургія Котляревського, Квітки та їх послідовників, таких, як К. Тополя, С.
Писаревський та ін. Його захоплювали високі зразки світової драматургії, в першу чергу
твори Шекспіра і Шіллера .

Позитивною рисою трагедій Костомарова при всьому цьому лишається його твердий
намір вивести українську драматургію з кола чисто побутових тем, селянської тематики.
На «жаль, повторюємо, п’єси Костомарова відзначались схематичністю в побудові сюжету,
у розробці образів персонажів. Тому українська історична драма бере початок свого
плідного розвитку не від «Сави Чалого» або «Переяславської ночі», а від п’єси «Назар
Стодоля» Т. Г. Шевченка, який відчув відповідні пропорції між схемою історичної трагедії і
конкретним історико-побутовим матеріалом, що її оживляє.

Переїхав до Києва 1845 р., викладав у ґімназії, в Київському університеті. 1847 р.

заарештований і ув’язнений за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Засланий до
Саратова. Повернувся 1859 р. Працював і помер у Петербурзі († 1885 р.).
2. Отець Степан Писаревський народився на Харківщині у 80-х рр. XVIII ст. Вчився а
Харківській духовній семінарії, а потім служив у клирі Харківської єпархії. Помер 22 січня
1839 р. в селі Вовча. Літературні твори друкував під псевдонімом «Стецько Шереперя».
Вірші наближаються до романтичного стилю. Вони були опубліковані в альманахах «Сніп»
(1841), «Ластівка» (1841). Ліричний вірш «За Немань іду» розробляє мотив прощання
козака з дівчиною. Козак їде на війну, метафорично описану як «варіння пива»:

Свої твори поет друкував під псевдонімом Стецька Шерепері. За своє життя Писаревський
написав кілька віршів, які стали українськими народними піснями(«Де ти бродиш, моя
доле?..», «За Немань іду»). Його поетичні твори друкувалися в
альманахах «Сніп» (1841), «Ластівка» (1841) та інших виданнях. Написав п'єсу українською
мовою — оперу «Купала на Івана».
3.

Вперше згадка про поета Михайла Петренка з’явилася в 1841 році в поетичному
альманасі «Сніп», який видавався О. Корсуном. В збірці під загальним
заголовком«Думки» було надруковано декілька віршів Поета: «Недоля» (Дивлюся на небо
та й думку гадаю…), «Вечjрнjй дзвінъ» (Якъ в сумерки вечjрнjй дзвjнъ…), «Смута» (Чого
ты, козаче, чого ты, бурлаче…), «По небу блакитнjмъ очjма блукаю…», «Гей, Иване!
Пора…» (два вірші), «Брови» (Ой, бjда менj, бjда…) та «Туди мои очj, туди моя думка…».

В 1843 році вийшов український літературний збірник «Молодикъ», який видавав

І. Бецький, де були надруковані два вірші М. Петренка: «Вечиръ» (Зхилившись на руку,
дивлюся я…) та «Батькивска могила» (Покинувъ насъ и нашу матиръ…).

Останнє відоме на сьогоднішній день прижиттєве видання віршів М. Петренка відбулося

в «Южном русском зборнике» (1848 р.), де вони були об’єднані в цикл «Думu та співu»:
«Думu мои, думu мои…», «Небо» (Дuвлюся на небо, та й думку гадаю…) (під цією назвою
об’єднані три вірші), «Весна» (Весна, весна, годuна мuла…), «Славьянск» (Ось, ось
Славьянск! Моя родuна…)(під цією назвою об’єднані чотири вірші), «Тебе не стане в сuх
мистах…», «Тудu мои очи, тудu моя думка…», «Як в сумеркu вечирний дзвин…», «Ой бида
мени, бида…», «Мuнулuся мои ходu…», «Чого тu, козаче, чого тu, бурлаче…», «Іван
кучерявuй» (У недиленьку раненько…) і«Недуг» (Ходе хвuля по Осколу…).

Безперечно, були й інші твори у Михайла Петренка. Так, наприклад, в своєму листі до
О. Корсуна Порфирій Кореницький пише:

“…Петренковъ нашъ кончаетъ уже свою драмму подъ заглавіемъ Паньска любовь, очень
хорошую и занимательную піэсу; также написалъ онъ еще Словьянски писни и Сауръ-
могилу и самъ отъ себя хочетъ издать…”

Деякі літератори вважають, що останні два вірші були надруковані в «Южном русском
зборнике», але, поки що це твердження може розглядатися як гіпотеза. Щодо п’єси, то
вона ще не знайдена.
4. Петрарка і поет і прозаїк. Поетична творчість Петрарки також: двоїста: він і лірик, і епік.
Хоч пізніше слава поета базувалася майже виключно на його ліриці, але вінчання
лавровим вінком на римському Капітолії було не тільки наслідком поетового
приятелювання з італійськими вельможами, а й заслуженим визнанням Петрарки як
великого майстра епіки.

І в ліриці Франческа Петрарки ми бачимо синтезу двох течій: пізньо-середньовічної

традиції Нового солодкого стилю (а через нього провансальських трубадурів; зокрема це
стосується низки строфічних форм) та ерудиції вченого філолога, який раз-у-раз
звертається до античної мітології та до історії.

Книга Франческа Петрарки, відома під назвою Canzonieie або Rime — це свого роду
«високосний поетичний рік» авторів: у книзі триста шістдесят шість поезій. Поезії ці
недатовані, але відомо, що поет писав не як Сосюра щодня по одній поезії, а протягом
багатьох років.

Більшість речей у Канцоньєре за формою — сонети, себто чотирнадцятивіршові

монострофи, де перші чотири вірші пов'язані охопною, рідше перехресною, римою, другі
чотири - - повторюють ті самі рими за тим самим порядком, а далі йдуть дві тривіршеві
сполуки. Крім сонетів, до Канцоньєре входить деяка кількість поезій інших жанрів:

Канцона — лірична поезія любовного, політичного чи релігійного змісту, складена з

великих тирад, по кільканадцять віршів у кожній, при чому довгі й короткі вірші
чергуються за певним порядком, а рими утворюють складне плетиво. (Застерігаюся, що в
моєму перекладі канцони До Італії належну форму відтворено лише частково: збережено
кількість віршів в окремих тирадах і дотримано принципу передачі змісту із вірша у вірш,
але порядок рим передано з де-якими відхиленнями, а чергування довгих і коротких
віршів дано довільно).

Балада— буквально «пісня до танцю». Мадриґал - - невеличка напівжартівлива лірична

поезія.

Сестина (більш відома у нас у латинізованій формі «секстина») тридцятидев'ятивіршова

строфа з шістьох шестивіршових груп, де, в кінці коленого вірша, закономірно
повторюються кінцеві слова першої групи, а після того приходить тривіршова група, до
якої мають увійти усі шість кінцевих слів сестини. Сестина Петрарки -- неримована, в
пізніші часи постали також сестини римовані, часом — без останнього тривірша.

Крім Канцоньєре, Петрарка залишив писану латинським гексаметром епічну поему

Африка, витриману у формі Дантових терцин містико-філософську поему Тріюмфи, деяку
кількість ліричних творів (сонети та фраґменти), що не увійшли
до Канцоньере. Петрарчиної прози ми тут не торкаємося.

Рими Петрарки, як і клявзулі неримованих віршів (у згаданих сестинах) виключно

парокситонні («жіночі», за франко-російською, абсурдною в рамках української просодії,
термінологією). Тому що дотримання парокситонности рим спричинило б чималі
ускладнення під час перекладання і напевно викликало б монотонію, я застосував у своїх
перекладах також і рими окситонні (що їх, за згаданою термінологією, прийнято звати
«чоловічими»).. Невиразна згадка в перших видрукуваних на теренах Російської імперії
«Очерках истории украинской литературы ХІХ столетия» пера професора Київської
духовної академії Миколи Петрова (1884): «Навроцький перекладає з Гейне, Марта
Писаревська (псевдонім) перекладає сонети Петрарки, а Куліш надихається Дантом». Але
віднайти сліди тих ранніх, з половини позаминулого століття, перекладів не пощастило.

1982 року в Мюнхені вийшла ошатна книга «Франческо Петрарка. Вибране. З італійської
мови переклав Ігор Качуровський». Вона містила переклади 46 сонетів, канцони «До
Італії» та трьох фрагментів з більших Петрарчиних творів, зокрема, латиномовної поеми
«Африка». Ця книга є, в певному сенсі, взірцем того, як слід видавати переклади поезії. Це
– надрукована на доброму папері «білінґва», зі «стильною» графікою Конашевича. З
двома передмовами – самого Ігоря Васильовича, присвяченою особливостям рецепції та
перекладу Петрарки в Україні, та італійською «від видавця», покликаною дати
італомовному читачеві ширше розуміння української ситуації. З покажчиком літератури
про Петрарку та українських перекладів з нього.

Звичайно, з невеликого накладу цієї книги в материкову Україну потрапили лічені

примірники, й тому фактом бодай неширокого загалу, який читає в нас поетичні
переклади, Петрарка Ігоря Качуровського став допіру 2007 року з появою корпусу його
перекладів «Круг понадземний».

І ось у «Бібліотеці світової літератури» видавництва «Фоліо» вийшла українською мовою

книжка «Канцоньєре» Петрарки, що включає (за поодинокими винятками) майже весь
корпус великого італійського лірика. Книгу відкривають аж дві передмови: професора
Марка Сантагати й професора Ніколи Франко Баллоні. З них читач довідається чимало
корисного й про життя Петрарки, й про світ і символіку його поезії. Видано книжку добре,
в твердій палітурці, з дещо еклектичним, але назагал непоганим художнім оформленням.

Проте випадок з Петраркою – цілком інший. Заслугою поета (й про це можна довідатися
вже з першої сторінки передмови професора Сантагати) є творення «найміцнішого ядра
італійського поетичного словника». На відміну від Данте, Петрарка творив мову «штучну»,
очищену від просторіччя, а заразом – і від усього надміру «високого» чи «низького». Отже,
тут для перекладу багатство «рафінованої» мови неокласиків придасться більше, аніж
словесні «вилами» Куліша – Лукаша.

Годі й нагадувати: Петрарка був віртуозом сонета. А отже – різностопові рядки й неточні
рими у перекладах його сонетів абсолютно неприпустимі. Тому перекладати його може
братися теж як мінімум вправний віршник (вправний – у доброму ремісницькому
розумінні, адже класична поезія є «високим ремеслом» не меншою мірою, ніж
малярство). Той, хто не опанував цього ремесла, в справі перекладу Петрарки приречений
(так не може зробити доброї академічної копії Джотто чи Ботічеллі самоук-примітивіст).
Водночас Анатоль Перепадя відомий насамперед як майстер прози (й навіть у
колективному перекладі «Нового життя» Данте він перекладав саме прозові уривки).

На жаль, обидві ці обставини помітно позначилися на якості перекладів. Тут доволі і слів,
які випадають з нормативного ядра українського поетичного словника, і відхилень від
усталених версифікаційних канонів.
5. У проміжку між початком і закінченням циклу про Наполеона Байрон
створив «Єврейські мелодії» («Hebrew Melodies») — 23 поезії, опубліковані
на початку 1815 р. з повідомленням, що вони «написані для збірки
єврейських мелодій … містером Бремом і містером Натаном». Цикл включає
найзнаменитіші взірці лірики Байрона Саме цим циклом була започаткована
українська перекладна байроніана, коли у харківському альманасі «Сніп»
(1841, вип. 1) були опубліковані вірші з «Єврейських мелодій» у
перекладі Миколи Костомарова.
Твори Байрона перекладали І. Наумович, О. Кониський, І. Верхратський, О. Н
авроцький, М. Старицький, Б. Грінченко, Леся Українка та інші.
Найпомітнішим кроком у становленні українського Байрона стали переклади
Панька Куліша (перша пісня «Дон Жуана», 1891; «Чайльд-Гарольдова
мандрівка», написана 1894, але опублікована вже посмертно Іваном
Франком у 1905 році), П. Грабовського («Шільйонський в'язень», 1894 та ін.),
І. Франка («Каїн», 1879). У 1899 р. була опублікована філософська поема І.
Франка «Смерть Каїна», де він інтерпретує образи англійського поета і
водночас полемізує з ним. У XX ст. з перекладної байроніани слід виокремити
переклади Є. Тимченка («Каїн»), Д. Загула («Мазепа»), М. Рошківського
(«Манфред»), Ю. Корецького («Трагедії»), Д. Паламарчука (лірика), Сави
Голованівського («Дон Жуан») та інші.

 Лорд Байрон. Дон Жуан (переспів). Переклад з англійської: Панько Куліш.

1890—1891 рр.

 Дон Жуан (пісня 1). Переспів з англійської: Панько Куліш. Львів:

журнал «Правда»; Львів: Друкарня товариства імені Шевченка.
1891. 56 стор.

 Гордон Байрон. Чайльд Гарольдова мандрівка. Переклад з

англійської: Панько Куліш. Львів, 1905[6]
 Джордж-Гордон Байрон. Каїн, Коли сниться мені, що ти любиш мене.
Переклад з англійської: Леся Українка. (Джерело: Леся Українка.
Зібрання творів у 12 тт. — К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 310—317.)
 Джордж-Гордон Байрон. «Мазепа», поема. Вільний переклад з
англійської: Дмитро Загул. Харків: ДВУ, 1929. — 80с. завантажити з е-
бібліотеки Ukrcenter
 Джордж-Гордон Байрон. Манфред. Переклад з англійської: М.
Рошківський. Харків-Київ: ?, 1931. ? стор.
 Джордж-Гордон Байрон. Трагедії (Каїн, Сарданапал, Потвора
перетворення). Переклад з англійської: Юрій Корецький. Київ:
Держлітвидав, 1939. 334с.
 Джордж-Гордон Байрон. «Мазепа», поема. Переклад з
англійської: Олекси Веретенченка. Детройт: Літературно-мистецький
клюб — Детройт, 1959. — 48 с. завантажити з е-бібліотеки Chtyvo
 Джордж-Гордон Байрон. «Лірика». Переклад з англійської: Дмитро
Паламарчук; передмова: Л. Герасимчук. Київ: Дніпро, 1982. 150 с.
(Перлини світової лірики). завантажити з е-бібліотеки Chtyvo
 Джордж-Гордон Байрон. Шільйонський в'язень. Переклад з
англійської: ?. / / часопис «Ранок». — 1982. — № 8;
 Джордж-Гордон Байрон. Каїн. Переклад з англійської: ?. / / часопис
«Всесвіт». — 1984. — N3;
 Джордж-Гордон Байрон. Дон-Жуан. Переклад з англійьскої: Сава
Голованівський; малюнки: Віталій Мітченко. Київ: Дніпро, 1985. 541
стор.
 (передрук) Джордж-Гордон Байрон. «Дон Жуан», поема. Переклад
з англійської: Сава Голованівський; передм. С. Д. Павличко. Харків:
Фоліо, 2001. 560 с. — (Рандеву). — ISBN 966-03-1554-6(перевидання
2004)
 Джордж-Гордон Байрон. [Поезії] // Всесвіт. — 1972. — № 5; 1978. № 7;
2000. — № 3—4
 Джордж-Гордон Байрон. Твори. Переклад з англійської Валерії
Богуславської. Київ: Дух і Літера, 2004. 369 с. ISBN 966-7888-79-7
 Джордж-Гордон Байрон. «Мазепа», поема. Переклад з англійської:
Валерія Богуславська (поема «Паломництво Чайльд-Гарольда»),
Олекса Веретенченка (поема «Мазепа») та Дмитро Паламарчук(вірші).
Харків: Фоліо, 2005. ISBN 966-03-2728-5
 Джордж-Гордон Байрон. Сатри і поеми. Переклад з англійської Валерії
Богуславської. — Київ, без вид., 2006. — 194 ст. ISBN 5-8238-0851-8. —
ISBN 1-85326-406-7
 Джордж-Гордон Байрон. Дон Жуан. Переклад з англійської Валерії
Богуславської. — Київ, Дух і Літера, 2007. — 592 ст. ISBN 978-966-378-
066-5 (примітка: французькі слова у оригіналі перекладені
російською)[7]
 Джордж-Гордон Байрон, Олександр Пушкін. Драматичні твори.
Переклад з англійської та російської, впорядкування: О. А. Грязнов.
Київ: Задруга, 2007. 298 стор. ISBN 978-966-432-027-3
 Джордж-Гордон Байрон. Мазепа: вибране. Упорядник: Лариса
Федорів; перекладачі з англійської: П. Грабовський, Д. Загул, В.
Самійленко, М. Костомаров, Л. Українка, І. Франко. Львів: Червона
Калина, 2011. 206 стор. ISBN 978-966-8997-22-8
Самвидав
Фонетичний правопис

Першу спробу фонетичного правопису за принципом "пиши, як чуєш, а читай, як видиш" у

Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837
гражданським шрифтом літературному альманасі "Русалка Дністровая". Згідно з цим
правописом, літера і послідовно вживалася на позначення звука і (< о, е в новозакритих
складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення
йотованого о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено
в "гражданську" азбуку літеру є для позначення м'якості попереднього приголосного та
передачі йотованого е.

Традиційною літерою ъ передавали голосний і (< ъ) та йотований ї. До абетки було введено

нову літеру ÿ (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним
йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, закінчення дієслів -ться
передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах
"Русалка Дністровая" був конфіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не
поширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема
запозичено сполучення йо, ьо та літеру є.

У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-

етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між
прихильниками обох правописів ("етимології" і "фонетики") велася боротьба, яка закінчилася
аж у кін. 19 ст. перемогою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до
кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції
"фонетистів" значно зміцніли після виходу 1886 "Малоруско-німецького словаря" Є.
Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до
особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув
значного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний
офіційний аж до 1922, а деякі твори друкувалися ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр.
існував правопис панькевичівка.

У середині 19 ст. в Галичині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після

здобуття Україною незалежності Центральна Рада 17 січня 1918 видала "Головні правила
українського правопису", але вони не встигли впровадитися в практику. У травні 1919
Українська Академія наук схвалила "Найголовніші правила українського правопису" (вид.
1921), які стали основою всіх наступних правописів. Новий правопис, затверджений РНК УСРР
1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених
після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін.

У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г, змінено
правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано пом'якшення іншомовного л
тощо).

В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект
українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні
обставини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов "Український
правопис", а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання
"Українського правопису" 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який
доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень
незалежно від їхніх позицій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних процесів),
традиційно-історичним (подвійна функція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним
(написання великої літери в словах, написання слів разом, окремо і через дефіс) принципами.

У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах
тощо. Виправлене і доповнене 4-е видання "Українського правопису" 1993 істотно не
відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншомовного і
через и після "дев'ятки" на низку власних назв, розширено сферу використання закінчень -у
(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.

За офіційною нумерацією редакція 1993 року є четвертим виданням; попередні датовано 1946,
1960 та 1990 роками. Тобто до війни ми офіційного правопису нібито не мали зовсім. Але ж ні:
бачимо фотографії титулів дискусійних видань 1918 й 1919 років та офіційних видань 1921,
1926 (проект), 1928, 1929 (коментоване видання Олекси Синявського), 1933 та 1938 років.
Просто 1960 року чергове видання оголосили "другим", редакція 1946-го автоматично стала
першою, а всі попередні – невиданнями.

Про правопис 1928 року дехто трохи чув: це ж саме той, що його називають то "діяспорним" та
"галицьким", то "харківським" та "скрипниківкою" – за вибором епітета можна одразу з’ясувати,
в кого яке щодо нього наставлення. Але що ж то за редакції 1933 та 1938 років? І що ж то за
засідання правописної комісії 1943 року під щойно звільненим від німців Харковом, за участи
найвищих партійних керівників? Мабуть, недарма ця проблема знов і знов постає так гостро,
мабуть, не завжди і не лише наукові чинники були в її розгляді визначальними.