1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КОМУНАЛЬНИЙ ЗАКЛАД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ
МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ
БЕРЕЗАНСЬКИЙ ЦДЮТ «НАДІЯ»

Відділення літературознавства, фольклористики та

мистецтвознавства
Секція: українська література

АВТОБІОГРАФІЧНІ ВІЗІЇ У «ТРИПТИХУ»

ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

Роботу виконала:
Березанського ліцею №1
Київської області

Педагогічний керівник:
Лобач Ірина Олександрівна,
учитель мистецтва, української мови
та літератури

Березань-2023
 2

Березанського ліцею №1
Київської області

Педагогічний керівник:
Лобач Ірина Олександрівна,
учитель мистецтва, української мови
та літератури
Анотація
Дослідницьку роботу присвячено аналізу автобіографічні візії
у «триптиху» Тодося Осьмачки
 3

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………3-5
РОЗДІЛ 1 ПОВІСТІ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ «СТАРШИЙ
БОЯРИН», «ПЛАН ДО ДВОРУ», «РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ»
ЯК ПРОЗОВИЙ «ТРИПТИХ»……………………………………….6
Висновки до розділу 1……………………………………………….11
РОЗДІЛ 2 АВТОБІОГРАФІЧНІ ВІЗІЇ У «ТРИПТИХУ» Т.
ОСЬМАЧКИ……………………………………………………………12
Висновки до розділу 2…………………………………………..31-32
ВИСНОВКИ………………………………………………………..33-34
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………...35
 4

ВСТУП
Сьогодні Україна на полі бою відстоює власну свободу і
незалежність. На жаль, в нас, українців, є гіркий досвід життя
в умовах тоталітарної радянської державі. Тоді лише
письменники-емігранти могли розповісти про реальне життя
своїх співвітчизників.
Талановитому українському письменнику Тодосю
Осьмачці на чужині вдалося розповісти світові правду про
українське село першого десятиріччя XX століття і трагічний
період в історії України - суцільну примусову колективізацію
і посилення кривавого сталінського тоталітарного режиму.
Життя Тодося Осьмачки було нелегке, наповнене злигоднями і
болем: тюрма, психлікарня, війна, табори для переселенці,
еміграція, тож його мистецтво – сердечна рана. До кінця
життя він страждав від манії переслідування. Відомості про
поета вкрай суперечливі й неповні. Фактично єдине їхнє
джерело – його власні слова, записані під час допитів, у
різних варіаціях, а ще спогади його друзів. В Осьмаччиних
творах - особливо ж у прозi - багато автобiографiчних
епiзодiв. Iнколи подiя його життя стає своєрiдною цеглинкою
в спорудi твору. А світоглядні переконання письменника
лунають з вуст головних героїв повістей.
Дослідженню життя і творчості Тодося Осьмачки
присвятили чимало вчених. Так, Михайло Слабошпицький став
шевченківським лауреатом 2005 року за роман-біографію про
Тодося Осьмачку «Поет із пекла». Вагомий внесок у
дослідження зробили почесний професор Валерій Шевчук,
почесний професор Микола Скорський, доктор філологічних
наук Ніла Зборовська та інші.
 5

Метою роботи є дослідити автобіографічні елементи

повістей та привернути увагу масових читачів до
неперевершеної особистості Тодося Осьмачки, творчість
якого тісно пов’язана з трагічною долею України. Об’єктом
дослідження є літературна спадщина українського
письменника Тодося Осьмачки та його листування з
митрополитом Іларіоном. Предмет дослідження є свідчення
біографічного характеру, вміщені у «триптиху» (повісті
«Старший боярин», «План до двору», «Ротонда
душогубців»).
Відповідно до робот виділено такі завдання:
 дослідити та проаналізувати літературний спадок Тодося
Осьмачки;
 проаналізувати та визначити автобіографічні елементи в
його прозовому «триптиху»;
 привернути увагу громадськості до важливості
дослідження літературного надбання письменників-
емігрантів.
Методами дослідження для розкриття теми стали:
теоретичний аналіз наукових літературних джерел,
дослідження, узагальнення, спостереження, порівняння та
конкретизація.
Дослідницька робота складається зі вступу; двох
розділів, перший з яких присвячено дослідженню аспектів, що
сприяють об’єднанню повістей у прозовий «триптих», другий
– автобіографічним візіям у повістях «Ротонда душогубців»,
«План до двору», «Старший боярин».
Актуальність дослідження полягає в необхідності
глибокого й повного аналізу життя і творчості Тодося
 6

Осьмачки, і водночас уривчастість дослідницьких матеріалів

спонукають до вивчення такого важливого питання, як
автобіографічні візії у прозовому «триптиху» («Старший
боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців»).
Новизною є доповнення та розширення кола
фактографічних свідчень щодо біографії письменника, його
поглядів і авторського стилю на основі аналізу повістей
Тодося Осьмачки.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що
матеріали можуть бути використані на шкільних уроках з
української літератури, при підготовці курсів, проєктів з
історії літератури, при створенні навчальних підручників та
посібників.
 7

РОЗДІЛ 1
ПОВІСТІ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ «СТАРШИЙ БОЯРИН»,
«ПЛАН ДО ДВОРУ», «РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ» ЯК
ПРОЗОВИЙ «ТРИПТИХ»
Свої повісті «Старший боярин», «План до двору»,
«Ротонда душогубців» Тодось Осьмачка вирішив написати
невипадково, замисливши їх як «своєрідний художній літопис»
(М. Скорський) українського села першого десятиріччя XX
століття під час суцільної примусової колективізації і
посилення кривавого сталінського тоталітарного режиму.
Сторінки цих творів несуть нам образ України, величної своєю
первозданною красою («Старший боярин») і водночас
зболеної, «зірваної з кореня, розраненої і зрушеної в мозку»
(І. Костецький), виповненої духом протесту, непокори
новітнім колонізаторам «План до двору», «Ротонда
душогубців».
«Фанатична любов до правди» (авт. М. Кейван), бажання
розповісти світові всю правду про українську велику трагедію
зумовило перехід поета Т. Осьмачки до прози, адже епічне
полотно давало широкий простір його пристрасті - передати
своєму народові, усьому світу слово істини. Слово істини про
Україну та її трагічну долю.
В. Шевчук називає згадані прозові твори Осьмачки
«триптихом». Варто наголосити на тому, що сам автор ніколи
не об'єднував свої повісті у триптих, ніколи «під однією
обкладинкою» вони не виходили та й взагалі оприлюднені
були тільки один раз з немалим часовим проміжком між
собою: перша повість «Старший боярин» - у Німеччині 1946
року, а «План до двору» та «Ротонда душогубців» - відповідно
 8

у 1951 і 1956 роках. І все-таки риси, які об'єднують їх, наявні:

і спільне місце дії - на Черкащині (батьківщині письменника),
навіть однакові географічні назви повторюються; і один,
психологічно тотожний, герой - носій авторського "я", хоч і
названий різними прізвищами та іменами: у "Старшому
боярині" це Гордій Лундик, у "Плані до двору" - Іван
Нерадько, в «Ротонді душогубців» - Іван Брус; і певна міра
автобіографічності (про що детальніше йтиметься пізніше),
звісна річ, переплавленої крізь художнє відтворення; і один
тип мови та зображень другорядних героїв; і хронологічна
протяжність творів. Усі наведені вище риси й дозволили В.
Шевчуку назвати повісті триптихом, тобто, певною мірою,
розглядати їх як композиційну цілісність. Отож, поділяючи
думку В. Шевчука, ми теж будемо у своєму дослідженні
відштовхуватись від того, що аналізовані повісті є своєрідним
прозовим «триптихом».
Продовжуючи розпочату тему, слід зазначити, що певний
полілог «Старшого боярина», «Плану до двору», «Ротонди
душогубців» реалізується у двох формах: 1) внутрішній -
розмови героя із самим собою, своєю свідомістю, виявлення
прихованих переживань і думок (як правило, це душевний
мікросвіт головних героїв повістей Гордія Лундика, Івана
Нерадька, Івана Бруса); способами його функціонування є
монолог - сповідь, авторське озвучення думок головних
героїв; 2) зовнішній - розмови між кількома співбесідниками:
діалоги-довірливі бесіди (Гордій і Варка, Іван Брус і Олена
Антонівна, Брус-молодший і Брус-старший), діалог-суперечка
(Гордій Лундик і Харлампій Пронь, Магула Гатаяшка і
страшний сновидний чаклун, Олена Щоголева і Чудєєв). Отож,
 9

художнє ціле повістей - великий полілог, енергією якого

живиться динаміка оповіді, а його силове поле є глибинною
основою, що утримує позірну розірваність причинно-
наслідкових зв'язків сюжетно-композиційної єдності повістей.
Назви, заголовки творів у Т. Осьмачки – «ключ до
інтерпретації» його повістей. У прозовій спадщині Т.
Осьмачки наявні такі види заголовків: заголовок - головний
персонаж, заголовок - тема, заголовок - місце дії. Заголовок -
головний персонаж присутній у «Старшому боярині», він
загострює увагу довкола центральної постаті повісті -
старшого боярина Гордія Лундика, усі події у творі
відтворюються крізь призму його світобачення. Вихідними
тезами авторового світосприймання є мізерність людини
супроти космосу і самотність.
Заголовок - тему зустрічаємо у повісті «План до двору».
Даний заголовок набуває символічного значення і стає
семантичним втіленням соціальної, економічної безвиході
українського селянства за радянських часів у період
примусової колективізації. Повість «План до двору» задумана,
як гадає Н. Зборовська, в якості міфологічно-символічного
полотна про глобальну катастрофу людства - загибель
української селянської цивілізації. Про цей задум, зокрема,
Осьмачка заявив у передмові до повісті. Автор посилається на
прохання В. Винниченка "написати формою повісті або роману
про штучний голод на Україні, влаштований комуністами [20,
с. 101]. «Коли я обдумував цю тему, зізнається письменник, то
наштовхнувся на «большевицьку формулу - план до двору».
Передусім необхідно з'ясувати саме поняття «план до двору».
Воно є юридичною формулою сатанинського судочинства,
 10

практикованого в 30-х рр. XX ст. радянською владою у селах

України. Це щось близьке до «аутодафе» іспанських
інквізиторів - спалення на кострищах єретиків. За жорстокістю
«план до двору» переважає аутодафе. Адже його
застосовували не до окремих осіб, яким можна пред'явити
справжню або сфабриковану вину, а до цілих родин, більшість
членів яких, зокрема діти, були невинними, поза сяким
сумнівом. Суть «плану до двору» полягала в тому, що
господаря з усією родиною як покарання за те, що
вони переховували ув'язнених або переслідуваних
«совєтською владою, виганяли з оселі в одних сорочках. В
одну мить люди ставали безправними і бездомними. Спочатку
таким чином виганяли так званих «куркулів», потім
середняків, а тоді й бідняків. Хто пустив нещасних
переночувати хоч одну ніч, той сам підлягав покаранню за
цією сатанинською формулою. Люди були змушені виїжджати
у міста, влаштовуватися на важкі роботи, а то й тікати в
Росію. Хто ж не схотів чи не зміг розпорядитися собою таким
чином, тих заарештовували, кидали до в'язниць, вивозили на
заслання до Сибіру чи далекої Півночі» [20, с. 101 ].
За роки поневірянь по селах Центральної України Т.
Осьмачка міг спостерігати багато випадків реалізації «плану
до двору». Людські трагедії, що розігрувалися при цьому,
потрясали його до глибини душі, тому він і вирішив
зафіксувати саме явище в художньому творі, взявши за основу
його цілком конкретну сукупність подій і людських доль.
Заголовок - місце дії наявний в останньому прозовому
творі письменника – «Ротонда душогубців». Ця криваво-
апокаліптична ротонда разом з наявними у ній душогубцями
 11

описується у вступному розділі повісті. Тодось Осьмачка не

криючись називає поіменно головних душогубців України:
Сталіна, Єжова, Молотова та їхніх катів-помічників: Казька,
Парцюню, Мотузку і безліч безіменних, які у своєму
кривавому минулому заслужили таке високе за радянської
влади звання – «кат», ціною життя багатьох людей, їхніх
сусідів, родичів. Саме у цій злополучній ротонді у
радянського Сатани зароджуються думки про колективізацію,
і, насамперед, у тих районах, де є найбільше супротивників
радянської влади. Однією з перших Сталін називає
Черкащину, і через деякий час радянський кат Парцюня
приїздить до черкаського села Куцівка для контролювання
реалізації сатанинських планів. Саме з цієї душогубської
ротонди Україною розповзаються, як смертоносні гади, тисячі
катів. Якщо події «Старшого боярина» можна кваліфікувати як
переддень апокаліпсису, то Україна у «Ротонді душогубців»
змальовується уже безпосередньо у тяжкі й криваві
кінцесвітні дні для всього українства.
3агалом, повiсть «Ротонда душогубцiв» у тому виглядi,
обсязi, в якому її видав Т. Осьмачка 1956 року, є неповною,
незавершеною. Свiдченням даного факту є лист вiд 18.11.1955
року до митрополита Iларiона, в якому письменник оповiдає
про задум написання «загальної розповiдi, що зветься
«Ротонда душогубцiв». Передбачуваний твip охоплюватиме
такі подiї на Українi:
1. Пiдготовка cовєтів до колективiзацiї.
2. Колективiзацiя й голод.
3. Стан народа по голодi.
4. Вiйна i емiграцiя" [17, с.10].
Т. Осьмачка пише, що перша книга вже готова, матиме
 12

вона бiльше 350 cтopiнок. Та й iншi книги автор задумав

зробити такого ж обсягу. Отож, можна зробити висновок, що
сьогоднiшнiй вapiaнт повісті є неповним, адже письменник
виконав лише чверть задуманого.
Отже, повісті «Старший боярин», «План до двору» та
«Ротонда душогубців» можна розглядати у композиційній
цілісності, як прозовий «триптих», бо об'єднують їх наступні
ознаки: спільне місце дії, однакові географічні назви
повторюються; один, психологічно тотожний, герой - носій
авторського «я»; один тип мови та зображень другорядних
героїв; хронологічна протяжність творів. Художнє ціле
повістей - великий полілог, енергією якого живиться динаміка
оповіді, а його силове поле є глибинною основою, що утримує
розірваність причинно-наслідкових зав’язків. А назви,
заголовки творів у Т. Осьмачки – «ключ до інтерпретації»
його повістей.
 13

РОЗДІЛ 2
АВТОБІОГРАФІЧНІ ВІЗІЇ У «ТРИПТИХУ» Т. ОСЬМАЧКИ
У психології часто зустрічається таке явище як
проектування своїх бід, почувань, зрештою, своє внутрішнє
життя на творчість: чи то через малюнки, чи то через свою
літературну творчість (поезію, прозу) з метою полегшення
внутрішнього переживання, упорядкування думок,
виправдання перед собою і перед навколишнім світом. Якщо
врахувати хворобу Т. Осьмачки і його бажання виправдати її
перед усім світом, то зовсім не є дивним прагнення прозаїка
використати у своїх творах автобіографічні елементи,
особливо в повістях «Старший боярин», «План до двору»,
«Ротонда душогубців».
Одним із найавтобіографічніших творів є «Ротонда
душогубців». У повісті майже кожна подробиця промовляє, що
вона з життя Осьмачки, з його життєвого середовища. Так,
народився Тодось Степанович Омьмачка 16 травня 1895 року в
селі Куцівка тодішньго Черкаського повіту Київської губернії,
а теперішнього Черкаського району Черкаської області, як і
головний герой повісті Іван Брус. Автобіографічною є і
родина Брусів. Головою сім'ї є Овсій Юхимович - ветеринар-
самоук, який працює на пана Терещенка. Селянин Шелестіян
характеризує його так: "Він те зробив, що ще ні одна хрещена
душа у нашім краю не робила... Та й не чували і з інших сіл
про такого чоловіка, як зараз у нашім селі живе...що зветься
Овсій Юхимович Бруса [21, с.204]. Далі Шелестіян розширює
характеристику, наголошуючи на самовідданості та великому
 14

умінні сільського ветеринара: "І ось цей чоловік запобігає

нашому лихові цілих двадцять п'ять років. І то чи буде
заметіль, чи дощ, чи якась вітрюга, чи ніч, чи день, а ви
прийдете до нього під вікно, а якщо він дома, чи зустрінете де
і скажете: "Овсію Юхимовичу, так і так... пособіть моєму
горю..." І вірте моїй совісті, що ця людина, не зволікаючи
ніже тієї хвилини, ішла, поспішала, і помагала. І вже там
якусь недугу чи пошесть, чи ютись страшний случай, то він
знав, мабуть, ліпше і впізнати, і затамувати... Ліпше, кажу,
знав, ніж найкращий піп свій "Отчи наш" [21, с.204]. Батько
Тодося Осьмачки Степан Юхимович працював у маєтку
поміщика Терещенка. Був чоловіком здібним і роботящим. Не
маючи спеціальної освіти, і самотужки опанував науку
лікування тварин, і до його двору вели хвору худобу не тільки
з Куцівки, а й з усіх навколишніх сіл. Отож, письменник
наділив батька свого героя Івана Бруса біографією,
характером і лікувальним ремеслом рідного батька -
куцівського знахаря Степана Юхимовича.
Принагідно слід зазначити, що образ Овсія Бруса
належить до найпрекрасніших у письменника. Адже Т.
Осьмачка вклав у нього всю свою велику любов і повагу до
рідного батька. Про те, що значив у житті письменника його
батько можемо судити з присвяти поеми "Поет": "Присвячує
пам'яті єдиного мого друга і найблагороднішої людини між
людьми, мені знаними, мойого батька Степана Осьмачки".
Возвеличував Т. Осьмачка і свою матір, яка після його
народження опухла, і це каліцтво згодом складе один із
душевно-психічних комплексів творця; його жіночий і
материнський світ, можливо, й через таку первинну причину
матиме завжди трагічний зміст.
 15

Ще одна деталь. Овсiй Брус докоряє синовi, що той не

був на похоронах матepi. "Iвaн Брус опiзнився аж на три днi,
хоч виїхав iз Києва вчасно. I так він матepi не побачив нi
перед смертю, нi мертвою" [21, с. 147]. Так було i з
письменником. Бездомний Осьмачка тодi часто не мав
жодного уявлення, де заночує і за що купить шмат хлiба - таке
iснування гнаного страхом i переслідуваннями письменника
надiрвало його здоров'я. У нього почався туберкульоз, i тодi
приятелi з "МАРСу" дiстали йому в місцевкомі письменникiв
путiвку до кримського санаторiю. Biн був там кiлька мiсяцiв
на лiкуваннi. Саме тодi й померла мати, на її похорон
Осьмачка не встиг. I йому не раз за це докоряли. Майже така
ситуацiя склалася з похороном батька. Осьмачка у Криму iз
запiзненням узнав про це i не потрапив на похорон. Приїхав
уже тiльки до горбка свiжої землi. Рiднi не хотiли зрозумiти,
що він у тому не винен, i докоряли йому. Врештi він i сам
погодився на свою провину перед батьком. У "Ротондi
душогубцiв" головний герой теж iз запiзненням дiзнається про
смерть дорогої йому людини i не потрапляє на похорон.
Дiтей в родинi Осьмача було семеро. Мав Тодось
чотирьох братiв Самiйла, Мартина, Степана, Харитона й двох
сестер - Лукiю та Уляну. 3 них тiльки Тодосевi батько змiг
дати середню oсвіту, зовсiм так само, як у повiстi Iвану Брусу.
Вищу oсвіту Тодось Осьмачка здобував уже самотужки. 3 1920
по 1923 piк майбутнiй письменник навчається у Київському
iнститутi народної освiти на лiтературно-лiнгвiстичному
вiддiленнi. I його лiтературний герой також навчається у
Київському iнститутi, з тiєю лише рiзницею, що Т.Осьмачка у
1923 року вже закінчив навчання, а Іван Брус у цьому ж таки
1923 році був вже на першому курсі.
 16

1922 року побачила світ перша поетична збірка Осьмачки

"Круча". Про неї у "Ротонді душогубців", тільки під назвою
"Колони", доповідає Сталіну Єжов, говорячи, що будучи
студентом педагогічного інституту Іван Брус "видав книжку
"Колони" і нею студентська молодь захоплена" [21, с. 275].
Єжов читає генсекові поезії Івана Бруса зі збірки:

Бо простягаю руки у кайданах

до неміренних позахмарних ям
й питаюся, страждаючи, мов рана:
коли земля нам щастя не придбала
то, може, щастя наше там?
Та зорі і простори рівним летом
летять крізь пальці, як вода в снігах,
боками об кайдани б'ють планети
і по руках моїх, залізом стертих,
кривава відповідь збіга...[21, с. 276].
Ось Сталінів монолог після почутих віршів: "Мені не
подобається у цій поезії ритміка і рими. Але я певний, що у
всій світовій поезії не знайти такої картини, як у останніх
двох куплетах цієї поезії. У їх ми бачимо, як гігантська
постать пронизує космос своєю трагічною величчю. І ми світ
відчуваємо могутніше, ніж ми можемо його звичайно відчути.
Подібними картинами до нашої уяви не промовляє навіть і
Мільтон. І я з вами тепер згоджуюся, що ми Україну, яка
силкується устати із минулого у прийдешнє, ударим страшним
ударом"[21, с. 277].
Отже, побачивши в особі поета Івана Бруса особливо
небезпечного ворога режиму, Сталін наказує слугам
більшовицької інквізиції не спускати з нього очей. Необхідно
 17

виробити стратегію і тактику боротьби з Брусом-молодшим,

щоб підкорити його і знищити. небезпідставно боявся за своє
життя і весь час був у бігах, виношуючи рятівну ідею втечі за
кордон. Адже жити за часів радянської влади українському
поетові було неможливо. Осьмачка і в реальному житті мав
тверду переконаність в тому, що він протистоїть кривавому
тиранові, що між ними двома триває безкомпромісна боротьба.
Це давало йому відчуття життєвої і творчої місії,
поглиблювало усвідомлення відповідальності й помножувало
сили.
Повертаючись до збірки, слід зазначити, що зараз
невідомо чи читав Сталін вірші Осьмачки, але є
фундаментальні підтвердження того, що професор Павло
Петрович Филипович не тiльки їх читав, але й схвально
говорив на однiй з своїх лекцiй з курсу сучасної української
лiтератури. На цiй лекцiї був присутнiй i автор вiршiв (він
тодi ще був студентом). "Осьмачка слухав i погоджувався з
високою професорською оцiнкою своїх творів" [13, с. 15]. Не
дивно, що приємний для Осьмачки факт вiдбився i в його
повiстi: "Він [Iван Брус] був студентом педагогiчного
iнституту i, слухаючи виклади української лiтератури, мав
нагоду слухати лекцiї i про свою книжку, "Колони" [21, с.
275].
Ще один цiкавий творчий збiг. Пiд час однiєї з oстаннix
розмов з батьком, Iван Брус розповiдає йому, що нещодавно
закiнчив писати твip про Україну, "якого ніхто не зважиться
друкувати у цiм бiдолашнiм краю. Хоч i я знаю, i ті люди, що
творили наукові пiдстави для щастя нашої батькiвщини, що
цей твip зараз не має собi piвного нi по думцi, анi по силi
вислову .... " [21, с. 163]. Син прохає батька десь заховати
 18

папери, бо до Києва він їх везти не хоче, бо "у мене є якесь

передчуття, що з ними мені щось недобре буде" [21, с. 164]. І
пропонує батьковi закопати свiй твip, бо "якби мене Чека з
ними [паперами ] упiймала, то i без суду, i без усякої огласки
десь би у землищi якогось допру застрелили б ..... А твip
лишили б у своїх сховищах безгласним .... Hi одного б рядка
не з'явилося б надруковано .... " [21, с. 164]. Батько береться
переховати твip до кращих часів. Biн закопує рукопис, щоб
ніхто не вiдiбрав його у сина при обшуцi.
У Осьмачки - чи не кожен рядок - глибоко особистий.
Майже за кожним стоїть якийсь епізод із його життєвої
біографії. Так і в цьому випадку. З 1928-го року Т. Осьмачка
починає писати "Думу про Зінька Самгородського". Того ж
року, боячися за долю рукопису, він поклав його у пляшку й
закопав у брата на городі. Невідомо, чи вірив він, що колись
повернеться сюди й дістане зі схову свій твір, щодня
відчував, як звужується коло погоні й боявся, що йому вже не
і вирватися з нього. Хоча якась надія все-таки була - інакше
він рукопис не ховав би. Чи, може, на гірший випадок вірив,
що пляшку знайде колись хтось інший, І текст "Думи...." таки
дійде до читача.
Тільки восени 1941 року, коли Осьмачка потрапив до
Куцівки, втікши з Кирилівської психлікарні, викопав пляшку з
рукописом і дописав другу частину твору. За два роки він
з'явився в його збірці "Сучасникам", яка побачила світ у
Львові. Читаючи "Ротонду душогубців", починаєш
задумуватись над тим, що "Дума..." могла бути не єдиним
рукописом, який Осьмачка довіряв потаємним схованкам. Він
ховався сам і ховав од усіх те, що писав.
Замолоду Тодось Осьмачка учителював у сільських
 19

школах, ось чому його герой - інтелігент, носій авторського

"я" у деяких творах бував учителем. Якщо Гордій Лундик зі
"Старшого боярина" лише прямує ступити на тернисту
учительську стежку, то Іван Нерадько з "Плану до двору" уже
вчителює в одній із сільських шкіл на Черкащині. Єдиною
відмінністю між літературним героєм і реальним прототипом
було те, що Іван Нерадько - математик, а Т. Осьмачка
викладав українську мову і літературу. В іншому - в поглядах
на завдання і становище сучасного (перша половина XX ст.)
вчителя на Україні погляди збіглися.
Осьмачка читав, що колись народний учитель був на селі
постаттю, яка уособлювала в собі багато, перед ним
благоговіли, як перед священником, його побоювалися, як
влади, до нього йшли за порадою, як до всезнаючого мудреця.
Нині (за радянських часів) він майже ніхто. Ще з
початком встановлення бiльшовицького режиму цiна й
самобутнiсть кожної людини були категорично перекресленi.
Сьогоднi - вчитель чи нарком, а завтра - ворог народу, якого
без довгих судових зволiкань буде поставлено до стiнки ... та
й по людинi. За останнє десятилiття в селах просто не
встигали роздивитися обличчя вчителiв i запам'ятати їхні
імена - їх заарештовували невдовзi по приїздi в село, i вони
зникали у вiдомому напрямi. Саме такою була доля Т.
Осьмачки, саме таке життя чекало i на Іванa Нерадька, який
набрався смiливостi покритикувати радянськi порядки та ще й
сказати шкiльному iнспекторовi, що незважаючи на "чуже
лихо на Україні", "справжня Україна у наших серцях. І вона
мене пiдохочує до роботи i дaє змогу крiзь це чуже лихо
радiсно дивитися в майбутнє" [20, с.103].
З наведеної вище цитати можна зробити висновок, що
 20

учитель Нерадько був творчою, талановитою людиною, був

громадянином своєї Батькiвщини, i як Т.Осьмачка бачив змiст
радянської освiти недосконалим. С.С.Мороз, завiдувачка
Драганiвської школи, в якiй у 1930-х рр. учителював Т.
Осьмачка, на допитi 1933 року так характеризує викладацьку
дiяльнiсть Осьмачки: "Працюючи в школi весь навчальний piк,
він не міг дати учням того, чого вимагає сучасна oсвітa. Пiд
час викладання як лiтератор завжди покликався лише на таких
aвтopiв, як Шевченко [принагiдно слiд зазначити, що головний
герой повiстi "План до двору" - Iван Нерадько, носiй
авторського "я", блукає по селах, не розлучаючись тiльки з
однiєю книгою - з "Кобзарем"], Франко, Винниченко [про
В.Винниченка згадує Гордiй Лундик зi "Старшого боярина"] . .
. . На численнi зауваження з мого боку, а також iнших
шкiльних товаришiв переключитися на виховання молодого
покоління, кадрів для соціалістичного будiвництва, він завжди
вiдгукувався з недовiр'ям ... " [13, с.93-94]. А його колега
учитель Ф.М.Iсаченко зазначив, що пропрацювавши у школi
протягом 1931-1932 навчального року Т.Осьмачка "на роботi
не показав себе як радянський учитель, не виправдав (цього
високого знання)..."[13, с.94]. На допитах учитель Осьмачка
правдиво вiдповiдав на всі запитання слiдчого, анiтрохи не
переймаючись тим, що його вiдповiдi можуть не сподобатися i
тим самим ускладнити його долю. Яскравим прикладом такої
позицiї Т.Осьмачки є його оцiнка тодiшньої педагогiчної
практики i прiоритетiв у вихованнi учнiв: "Я завжди вів
боротьбу з зав. школами i деякими вчителями (там), де менi
доводилось працювати, в тому вiдношеннi, що мова повинна
займати в викладаннi в школi перше мiсце, а не другорядне,
так як рiдна мова є для люди ни фактично найсильнiшою
 21

зброєю для боротьби за нацiональне i культурне визволення ...

" [13, с.94]. Як буде видно з часом, такого великого значення
мовi у нацiонально-державнiй розбудовi країни будуть
надавати i радянські керманичі, з тією лише різницею, що
закликатимуть вони зовсім до іншого, вводячи у дiю полiтику
суцiльної русифiкацiї пiдлеглих Ececepiї нapoдів.
У повiстi "План до двору" є такий епiзод. Учитель Iван
Нерадько, переховуючись вiд мiлiцiї в самотньої колгоспницi
тiтки Лепестини, змушений був намалювати її портрет.
Завдання, яке перед ним постало, було химерним i
авантюристичним водночас, бо він нiколи не спостерiгав у
себе нi бажання, нi хисту до малювання, а також не мав
анiнайменшого уявлення про закони композицiї й освiтлення
речей. Але вiдмовлятися було пiзно. Лепестина Федорiвна вже
полiзла на горище шукати закинутий туди портрет Троцького.
Коли Сталiн проголосив Троцького ворогом, вона своїм
практичним розумом прикинула: "Я думала, що Троцький ще
Сталiна подужа i патрет знадобиться. А тепер уже видно, куди
воно пiшло, то нехай він хоч на це придасться ... " [20, с.
155]. Можна сказати, що портрет чекав свого слушного часу. І
ось цей час настав, але не для опального революціонера, що
завіявся десь аж до Латинської Америки, а для цупкого бiлого
аркуша паперу на зворотi портрета. Tіткa Лепестина зняла
папiр з горища i поклала перед Нерадьком, усе ще не вiрячи в
таку честь: з неї писатимуть "патрет" .
З дивовижним внутрiшнiм трепетом узявся Нерадько до
роботи. І мовби якась невидима iстотa водила його рукою - на
нього своїми живими очима дивилася з аркуша паперу
Лепестина Федорiвна, лагiдним теплом промiнилася кожнаїї
зморшка на обличчi й здавалося, що ось-ось вона обiзветься з
 22

портрета своїм голосом. "Схожiсть була неймовiрна, а

закiнченiсть лiнiй, оте, що художники звуть загальною
гармонiєю лiнiй, - разюча" [20, с.158]. Нерадько й сам не міг
пояснити, як у нього, безнадiйного неофiта, вийшло в світ це
диво. "І в хлопця навернулася думка, що в йому сидить
велетенської сили художник, якому за умов душогубсько-
невiльницьких нiколи не вийти з надрiв його духа на свiтле
око тямущих людей". [20, с.158].
Практична тіткa Лепестина вже має для Нерадька
"своєрiдний бiзнесплан" (М.Слабошпицький): yci сiльськi
молодицi забажають мати свої портрети, він їх малюватиме, а
вони його надiйно переховуватимуть та годуватимуть, i
мiлiцiя нiколи Івана Нерадька не вiдшукає. Жоден iз тутешнiх
малярiв не годен i в слiд ступити такому маляревi, бо в нього
людина виходить на папері ще живіша, як у житті.
Характерно, що коли наступною моделлю для
новоспеченого художника став батько тiтки Лепестини, то
нiяке натхнення не обiзвалося в ньому, i мистецького дива вже
не сталося, хоча за цю роботу мали заплатити, та й моральне
зобов' язання Нерадько мав перед господинею, але зумiв
намалювати тiльки пiджачка, комip, петельки до гyдзикiв, caмi
ryдзики i складки одягу, а коли перейшов до голови, то "нiякої
надiї на успiх не перед6ачалося. Це він почув i по своїх руках,
i по своїй душi. Дiд йому не подобався як малярський об’єкт, i
він його зненавидiв, як ворога" [20, с.202], тож замiсть
нормального портрету Нерадько намалював карикатуру:
людину з гарбузом замiсть голови i "вийшло по-чортячи
злобливо". Oстаннє процитоване речення є дуже важливим для
розумiння мистецького обличчя самого Тодося Осьмачки.
Творячи самою стихiєю таланту, він досягав разючих
 23

результатiв тiльки тодi, коли об'єкт малювання йому

подобався, коли ж не подобався, письменник удавався до
шаржу, карикатури.
Побачивши свiй "шедевр", Нерадько вiд ганьби i сорому
кинувся з гостинної хати навтьоки, куди очі бачать. Так
скiнчилася, тільки-но розпочавшися, мистецька кap'єpa
учителя Iвaнa Нерадька. Biн залишився талантом єдиного
спалаху натхнення.
В епiлозi повiстi автор змушує професора живопису
Бурачека прийти до картинної галереї імені Ханенка, куди
його запросив молодий мистецтвознавець подивитися жiночий
портрет невiдомого професоровi та й громадськостi
художника. Вражений побаченим, Бурачек порiвнює портрет iз
полотнами "богорiвного Ватто". На його прохання
познайомитися завтором мистецтвознавець вiдповiдає, що
автор далеко - "вiн ворог совєтської влади" [20, с.234] – він
утік за кордон. I коли Бурачек висловлює надiю, що там автор
покаже себе i в його iмені "Україна ще може блиснути
кольором свого духа ... Ще заставить людство подумати i про
свободу ... " [20, с.235], йому вiдповiдають, що Нерадько
нiколи не стане митцем, бо він понiс у своїй душi зневiру у
власнi сили, оскiльки спiткнувся на другому в своєму життi
"патретi" й малодушно дезертирував.
Мистецтвознавець i метр, стоячи в залі серед численних
портретів і скульптур Ленiна i Сталiна, сумно думають про
втрату для України цього і багатьох iнших талантiв, страчених
страшним у жорстокостi режимом.
В Осьмаччиних творах - особливо ж у прозi - багато
автобiографiчних епiзодiв. Iнколи подiя його життя стає
своєрiдною цеглинкою в спорудi твору. Так сталося i з
 24

наведеними вище епiзодами. У пору переховувань Осьмачки у

рiдному с.Куцiвка та навколишнiх селах - Maтусові,
Сингаївцi, Самгородку, Рохмистрiвцi, Попiвцi [ слiд
зазначити, що подiї в "Планi до двору" розгортаються саме в
селi Попiвка] - вiд радянських людоловiв він знаходив
притулок у родичiв та добрих знайомих.
Як i його герой Iван Нерадько, Т.Осьмачка не міг
похвалитися здiбностями до малювання. Але, як i на його
Нерадька, на письменника найшло щось таке, чому важко
знайти пояснення - він узявся творити портрет селянки, в
котрої переховувався. Як не раз гордо розповiдав рiзним
людям уже в Нiмеччинi й у Пiвнiчнiй Америцi, жiнка була
просто у захватi вiд його художницького дебюту. Сподобався
портрет i його aвтopoвi. Звичайно ж, цей випадок iз бiографiї
сидiв глибоко в Осьмаччинiй пам' ятi, письменниковi було
приємно його згадувати. Тому він i вiдлунився у "Планi до
двору" без особливих змiн варiацiєю однiєї з вiдомих
Осьмаччиних розповiдей, лиш з невеличкою сюжетною
поправкою на Нерадькову ситуацiю.
А ще автор повiстi додав оцiнку твору професором, який
високо поцiнував Нерадькове полотно: "Дивна неймовiрнiсть.
Неначе душа моя здобула здатнiсть марити комплексами
Чурльонiса. Закругленiсть лiнiй випинае чарiвну солоднiсть
відчутної казкової реальностi. І в той же час цi лiнil мають
невблаганний нахил злитися з обрисами того космосу, що
художник сконцентрував у душі ... Злитися i потонути у йому
i потягти його разом з осередком у глибочiнь того небуття, в
яке бояться заглядати i боги. Неймовiрно ... " [20, с.233].
Хай це не надто переконливо звучить: перший твip
неофiта – й одразу ж шедевр, яким захоплюеться авторитетний
 25

експерт. Осьмачка - прозаїк геть далекий вiд намірів

переконувати читача якимись аргументами, реалiстичними
мотивацiями. "Це зовсiм iнша проза. Вона запозичила вiд
романтикiв типу Шатобрiана всiлякi гiперболiзацiї й ось такi
ефекти виняткових ситуативних збiгiв; неможливе вона робить
можливим, легкодосяжним; дух, iдеї, воля в нiй можуть усе,
як, власне, воно й сталося з Нерадьком, коли він узявся за
портрет тiтки Лепестини. Не він, а саме провидiння водило
тодi його рукою.
Коли Осьмачка твердить, що особисто він добре
намалював портрет селянки, ми все ж маємо вci пiдстави не
дуже в те вiрити: глибоко сумнівно, щоб людина, вперше у
життi взявшись за таку справу, вiдразу ж досягла в нiй
успіхів. Очевидно, з дистанції часу та пригода зреалізувалася
пам'яттю і виглядала для самого письменника у рожевих
барвах. Зрештою, Осьмачка мав аж надто хисту уявляти щось
із реальності не так, як воно є насправді, а як йому бажається.
Уся його життєва біографія і його творчий метод - яскраве
тому підтвердження.
Загалом, письменник ставився дуже трепетно до своїх
творів, особливо рукописів. Ще одним прикладом цього є
історія, що сталася з рукописом першої повісті "Старший
боярин". Твір готувався до видання "Українським
видавництвом", яке винагородило Осьмачку першою премією,
і зберігався у Юрія Стефаника. Але восени події 1944 року
тому перешкодили. «Коли Ю. Стефаник терміново виїздив з
Відня, куди вже наближалися радянські війська, він забув
твір Осьмачки разом з багатьма своїми речами. Обурений поет
вибудував цілу гіпотезу, за якою виходило, що Стефаник не
привіз зумисне, аби знищити "Старшого боярина", а заодно з
 26

цим і його, Тодося Осьмачку" [13, с. 217]. Але 1946 року

наречена Ю. Стефаника привезла рукопис. Письменник був
щасливий й одразу ж зовсім по-іншому заговорив про
Стефаника. А головне, за його версією виходило так, що й
одружився Стефаник своєю нареченою саме завдяки тому
фактові - тобто порятування Осьмаччиного рукопису
остаточно вплинуло на рішення Стефаника взяти шлюб з
Оленою. Іншої логіки не визнавав. Ось таким був Тодось
Осьмачка.
Що ж до особистого життя поета, то не все було таким
вже і безхмарним. Дружиною Т. Осьмачки стала Леся Луківна
Трохименко, студентка медичного інституту (за фахом була
офтальмологом). "Спочатку все було добре, дружина посилала
його [Осьмачку] до бібліотеки - якнайбільше читати. І в
перших роках по одруженні він прочитав дуже багато -
більше, як за все життя. А жили бідно, дружина вчилась, потім
працювала, і всю домашню роботу сама робила, та проте
ніколи не посилала його до праці, тільки штовхала до
вивчення літератури" [13, с. 268]. Проте, з часом, стосунки
різко погіршали. Мабуть, це пов'язано з психічною хворобою
Осьмачки, яка починалася вже тоді, в другій половині
двадцятих років. Іноді поетові здавалося, буцімто хтось рився
у його рукописах. Він почав звинувачувати дружину, що це
вона давала - гепеушникам його вірші. Врешті-решт вони
розлучилися і їх чотирирічний син залишився з Лесею.
Деякі з наведених вище фактів особистого
життя, письменник використовує при змалюванні образу
дружини головного героя повісті «Ротонда душогубців"
Івана Бруса - Олени Антонівни Щоголевої. Вона теж мала
медичну освіту, хоча, на відміну від Лесі Луківни, була
 27

акушеркою. Але недовге спільне подружнє життя головних

героїв повісті завершується не розлученням, як у їхніх
прототипів. Олена Антонівна, важко переживаючи арешт
чоловіка і пропозиції тісної співпраці з гепевою, не витримує
цього апокаліптичного для її сім'ї тягаря, і накладає на себе
руки. А Іван Брус, як і Тодось Осьмачка, опиняється у
Кирилівській психіатричній лікарні, з якої врешті-решт йому
після незліченних медичних експертиз вдасться вийти.
Тодось Осьмачка був справжнім громадянином України,
був чесним, непоступливим у змалюванні правдивого боку
життя його рідної землі письменником і поетом. Під час
одного з допитів він каже: "А вже моє життя було скероване,
аби виявити себе як письменника (для цього жертвував і усім
своїм життям і спокоєм)". Він ніколи не кривив душею ні
перед самим собою, ні перед своїми читачами, ні перед
народом. Таким був Т Осьмачка, а отже, таким був і Іван Брус,
який твердить батькові: "Я письменник і не можу звати
добром завоювання москалями України... І не можу звати тих
засобів, якими вони нас приборкують, своїм добробутом і
своїм і неволенням. Значить, уже мені "амінь" з моєю
літературою тут. І чи ви б мене звали путящою людиною, як
би я геть замовк і не зазначив чесно московських и дів у
нашім громадськім житті" [21, с. 185]. Отже, завдання
письменника він вбачає у правдивому відображенні тієї
історично-політичної ситуації, що склалася в Україні, в
Есесерії, невід'ємним обов'язком поета, письменника є чесно
донести до читачів, народу українського ті події, що
відбуваються в країні, "розкрити очі" ще незрячим українцям
на нову сатанинсько-апохаліптичну владу, що з кожним днем
все більше й більше насувається на Україну, вкорінюється в
 28

ній, обплітаючи її раз за разом безмежними кривавими

колючими дротами.
Більшу частину свого неспокійного життя Т. Осьмачка
намагався прорватися крізь ці безмежні кілометри колючого
дроту. Втечу за кордон він вважав доцільною і розумною дією.
Тільки втеча приносить визволення. Але письменник водночас
розумів, що ця втеча - продовження всіх попередніх утеч. І -
пролог до нових. Це біг без зупинки і кінця. Утеча стала
стилем життя Осьмачки. Отож, вперед, вперед, вперед! Подалі
від понурого дня, від злих облич, від підо зрілих поглядів. Від
самотності і страху.
В одному з протоколів допиту Т. Осьмачки від 15 лютого
1933 року можемо прочитати про причини, мотиви, які
спонукали обрати втечу стилем життя: "...останнім часом
переконався, що в Україні за структури Радянської влади я не
зможу писати, оскільки Радвлада не дозволяє вільно
висловлювати свої думки і взагалі (розвиток) української
культури перетворила в залежність від Росії..." [13, с. 93].
Отож, Т. Осьмачка, як і його герої Іван Нерадько з "'Плану до
двору" та Іван Брус з "Ротонди душогубців" намагається
втекти за кордон, переважно до Польщі для того, щоб вести
нормальне життя, мати змогу працювати, займатися
улюбленою справою і весь час не чекати приходу посеред ночі
чекістів.
Письменник намагався втекти і до Німеччини. Про це
свідчить знайдений при обшуку текст звернення до німецького
консула в Києві українською та англійською мовами:
"Вибачте, що не знаю німецької мови. Я український поет, але
вигнаний із сучасного життя; не маю навіть можливості
клопотатися про виїзд за кордон. Я звертаюся до Вас, коли
 29

можна, мені допомогти, то поможіть виїхати до Німеччини...."

[13, с. 96]. Тільки наприкінці 1944 року Т. Осьмачка отримав
можливість емігрувати на Захід, оселитися в Німеччині. Але і
на німецькій землі письменник не знайшов спокій. У листі від
15.05.1946 р. до митрополита Іларіона (Івана Огієнка)
письменник просить його допомогти перебратися з Німеччини
до Швейцарії (митрополит жив тоді там) на постійне
проживання. "Відповідь митрополита не викликає сумнівів у
щирості намірів його автора, але він резонно вказував, що
осісти в Швейцарії дуже важко... Осьмачка, здається, тоді все
правильно зрозумів." [17, с. 10]. Як вважає Ю.Мицик, який
розшукав в архіві Консисторії Української православної
церкви з Канаді листи Т. Осьмачки до митрополита Іларіона,
частина Осьмаччиних листів втрачена, оскільки в архіві третє
епістолярне звернення поета до мотрополита від 26.01.1949
р. сприймається як продовження розмови в попередніх
листах про його намір переселитися до Канади. "До речі,
подібними проханнями митрополит Іларіон був фактично
завалений. В міру своїх сил він прагнув допомогти, але далеко
не завжди йому це вдавалося. Отже, він у своєму
незбереженому листі вказував на своє практичне безсилля у
цьому питанні і пропонував Осьмачці допомогу харчами і
одягом" [17, с. 10].
Можна уявити Осьмаччину реакцію на ті слова
митрополита, бо він написав без зайвої дипломатичності,
цілком у своєму дусі: "Дякую сердечно за лист, яким Ви мене
здивували так, якби це зробили диво, обернувши соснового чи
тесаного стола на живого гусака. Ви абсолютно відмовляєтеся
прикласти сили до рятування українського письменника, який,
до речі, просився не до когось особисто, а туди "до Вас", за
 30

окіян. Там би і думав сам собі дати раду..." [17, с. 10].

У подальшому письменник таки перебрався до Нового
Світу і цілком імовірно, що той самий митрополит, якого
Осьмачка так незаслужено образив, допоміг йому знайти тут
притулок. Як би там не було, відносини між ними знову
налагоджуються.
Але, слід зазначити, що ні душевного спокою, ні життєвої
рівноваги Т. Осьмачка не зміг здобути протягом
усього свого життя. Манія переслідування змушувала
його постійно змінювати місце проживання, країну;
переслідування змушувала його втікав від, як йому здавалося,
всеосяжної і всеохоплюючої руки гепеви. Отже, вперед,
вперед, вперед! Подалі від підступних, жорстоких людей.
Збиратися - недовго. "Чамайдан" із пожовтілими
рукописами, томиком Шевченка й словником Бориса
Грінченка завжди напоготові. І жодної зайвої лахмітнини,
тільки те, що на ньому. Воістину як Григорій Сковорода.
Тільки той ніс із собою мир і спокій, а Осьмачка - пекло. Там,
де він з'являвся, часто "заламувалися всі силові лінії, лунали
голосні вибухи" (М. Слабошпицький).
Він тікав від усіх. Це в нього добре виходило, ця втеча
тривала ось уже півтора десятиріччя. Неймовірних зусиль
доклав для того, щоб утекти й від себе.
Iм'я Павла Филиповича згадується у "Ротонд i
душогубцiв" двiчi: перший раз - Павло Петрович давав
схвальну рецензiю на дебютнi вiршi Осьмачки (про це йшлося
вище), другий раз - Теодос iй Степанович взяв на себе
смiливiсть процитувати декiлька рядкiв з вiрша Филиповича
"Шануй гнiзда старого чорногуза". Загалом, Осьмачка та
Филипович були дуже далекi один вiд одного. Але був у них
 31

один - єдиний спiльний момент, яскраво виражений у

цитованому Осьмачкою вiршi, - трепетне вiдтворення
сiльських реалiй, акцент на високiй духовностi, яка живе в
тому cвіті. Тому стає зрозумiлим захоплення Т. Осьмачкою
поезiєю П. Филиповича.
Рiдко буває, щоб автор i його твори були справдi подiбнi
один до одного, але саме так у нашому випадку. Iнколи
здається навiть важко розрiзнити, де за кінчуються межi
Осьмаччиного життя i починаеться вже лiтература. Саме
такого роду подiбнiсть Івана Бруса щодо симулювання ним
божевiлля. Прототипом знову ж таки був Т. Осьмачка.
Перебуваючи у московськiй Бутирцi в чеканнi цiлком
гарантованої кулi в потилицю (був звинувачений у шпигунствi
на користь iноземної держави) Осьмачка робить свое "останнє
рiшення" -боротися далi, але не засобом сили, а засобом
"слабостi" - він симулюе божевiлля. Як вiдбувалося
симулювання докладно описано в останнiй повiстi
письменника: "Супроти цих душогубських сил є інша сила, до
якої жодна революція не споготовлялася до боротьби. Ця сила,
що ще невипробувана революціями, є слабість [21, с. 311]. І
далі: "Але ж яку треба мати кволість?...Ясно, що тільки таку,
яка проявляється потенціально у поколіннях, це божевілля"
[21, с. 312]. З висоти нашого часу не можна не нагадати, що
досвід Т. Осьмачка з удаванням нервового розладу репресивна
машина комуністів урахувала згодом, організувавши
"психушки -в'язниці" - це було страшніше, ніж могла вигадати
людська фантазія. Воістину, "життя досконаліше гри", - як
писав свого часу Панас Мирний.
Іван Брус вирішив симулювати божевільного на
шизофренію, "а жиди будуть тим об'єктом, що спричиняє
 32

недугу" [21, с. 312]. Будучи заарештованим, Іван Брус починає

реалізовувати свій "божевільний" план в життя. Він
відмовляється від їжі, аргументуючи це тим, "що мене жиди
можуть отруїти" [21, с. 379]. І далі каже: "Жиди мого батька
отруїли... І зараз на селах труять геть усіх тих українців, що
ще не злодії і не душогубці... І тих труять, які ще знають, що
вони українці і що їх немає за що садити у тюрму..." [21, с.
380].
Принагідно слід зазначити, що Т. Осьмачка відмовився
від їжі не лише у закладах позбавлення волі, а й у приватному
житті. Будучи в гостях його завжди переслідувала нав'язлива
думка, що його можуть отруїти, тому переважно пив кип'ячену
воду, яку, до речі, наливав з чайника власноручно.
У реальному житті Т. Осьмачки все склалося майже так
само як і в його героя Івана Бруса. Про це ми довідуємося зі
свідчень самого письменника: "На решті мене на вулиці чека
вхопило, і я сидів у одиночці, де мені сказали, що спровадять
у божевільню навіки, бо не знають, чи я симулюю, чи таки
справді дурний. Так чи сяк, а "літератури" власної
недокінченої мені було жаль, як своєї помсти. І я почав
симулювати, що боюсь, мовляв, жидови, вона труїть усіх
видатних українців, і мене може отруїти: і не їв, і не пив
десять днів. Нарешті перевезли в божевільню і, трошки
погодувавши силоміць, поставили на ноги..." [13, с. 102].
Але якщо Іван Брус симулював божевiлля, то Осьмачка
був психічно хворим, а на додачу ще й симулював божевiлля.
Рiдкiсний, справді похмуро унiкальний випадок у медичнiй
практицi.
Щойно цитованi спогади короткі й простi. У "Ротондi
душогубцiв" вони здобули художнього узагальнення i
 33

наповнилися безлiччю деталей, якi вражають, бо у твopi ми

бачимо значно бiльше, нiж письменник оповiдав своїм друзям,
а саме те, як удаване божевiлля поступово переростае у
справжне. Тож досить прочитати написане Осьмачкою, i
мимоволi приходиш до думки: попри блискучi пасажi, художнi
злети й падiння, що є нормальним у творчому процесi, в ycix
повiстях буквально фiзично вiдчуваеш психiчний розклад душi
автора.
Отже, рiдко буває, щоб життевий шлях автора i життєвi
долi героїв його твopiв були справдi подiбнi одне до одного,
але у нашому випадку виходить саме так. Iнодi здається навiть
важко розрiзнити, де закiнчуються межi Осьмаччиного життя i
починається вже лiтература. Особливо найбільше фактів із
своєї біографії Т. Осьмачка використовує у повісті "Ротонда
душогубців", хоча у двох інших з "триптиху" теж наявні
автобіографічні елементи.
 34

ВИСНОВКИ

Життя українського письменника Тодося Осьмачки було

нелегким. Як багатьох українських митців, його переслідував
тоталітарний режим, це спричинило виникнення психічного
захворювання – манію переслідування й еміграцію за кордон.
Незважаючи на це, письменник зумів у своїх творах зобразити
примусову колективізацію і посилення кривавого сталінського
режиму в українському селі у 20-30-х роках XX століття.

Повісті "Старший боярин", "План до двору" та "Ротонда

душогубців" можна розглядати у композиційній цілісності, як
прозовий «триптих», бо об'єднують їх наступні ознаки:
спільне місце дії, повторюються однакові географічні назви;
один, психологічно тотожний, герой - носій авторського "я";
один тип мови та зображень другорядних героїв; хронологічна
протяжність творів. Художнє ціле повістей - великий полілог,
який додає динаміку оповіді, а його силове поле є глибинною
основою, що утримує розірваність причинно-наслідкових
 35

зав’язків. Назви, заголовки творів у Т. Осьмачки - "ключ до

інтерпретації" його повістей.

Життєвий шлях автора i життєвi долi героїв його твopiв є

подiбними одне до одного. Iнодi здається навiть важко
розрiзнити, де закiнуються межi Осьмаччиного життя i
починається вже лiтература. Особливо найбільше фактів із
своєї біографії Т. Осьмачка використовує у повісті "Ротонда
душогубців". Автобіографічною є місце подій Черкащина,
родина головного героя Івана Бруса, її склад, життєві
перепитії героя – переслідування, тюрма, психлікарня. У двох
інших з "триптиху" – «Старший боярин» і «План до двору»
теж наявні автобіографічні елементи. Його головні герої, як і
він, вчителюють на Черкащині, є носіями авторського «я» і
висловлюють світоглядні переконання письменника.
 36

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

3. Державин В. Белетристична проза Теодосія

Осьмачки //Сучасна Україна. 1952. 10 серпня. С. 10.
4. Живий Осьмачка: Спогади /С. Козак (упоряд.). Детройт :
Українські вісті, 1998. 205 с.
5. Жулинський М. Приречений на самотність і вигнання //
Осьмачка Т.С.Поезії. Київ : Рад. письменник, 1991. С. 3-8.
6. Зарубіжні українці: Довідник / Авт. кол. : Я. Балан та ін.
Київ : Україна, 1991. 252 с.
7. Зборовська Ніла. Демонізм як характерна риса прозового
дискурсу Теодося Осьмачки (за повістю "Старший
боярин") // Молода нація.
1997. № 5. С. 127-131.
8. Зборовська Ніла. "Танцююча зірка" Тодося
Осьмачки. Київ : МСП "Козаки", 1996. 69 с.
 37

9. Кейван М. У самотній мандрівці до вічності // «Березіль».

1996. №3-4. С. 58-94.
10. Костецький. І. Людина, полишена напризволяще : «Дума
про Зінька Самгородського» Теодосія Осьмачки // Кур’єр
Кривбасу. 2007. №210/211. С. 230-244.
11. Юрія Лавриненка: „У цьому ніби Осьмачка Тодось //
Українська література: імена і долі письменників.
Київ : Бібліотека українця, 2001. С. 304-317.
12. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933: Поезія -
проза-драма-есеї / Упорядкує., передм.,- післямова
Ю. Лавріненка; післямова Є. Сверстюка. Київ :
Смолоскип, 2002. 983 с.
13. Скорський М. Тодось Осьмачка (життя і творчість). Київ :
Укр. Центр духовної літератури, 1999. 224 с.
14. Скорський М. Радості і болі рідної землі. Деякі
аспекти прози Т. Осьмачки. // Дивослово. 1995. № 5-6. С.
53-56.
15. Слабошпицький М.Ф. Поет із пекла (Тодось Осьмачка),
Київ : Вид-во "Ярославів Вал", 2003. 367 с.
16. Слабошпицький. М. Утікач. Тодось Осьмачка / М.
Слабошпицький // 25 українських поетів на вигнанні.
Київ, 2012. С. 366-402
17. Смолій І. Проблематика "Старшого боярина" Тодося
Осьмачки. Слово. Кн.: 7. Торонто, 1976. С. 160-167.
18. Медвідь В. Тодось Осьмачка. Божевільний чи геній? //
Українське слово. 1995, 13 квітня С. 12.
19. Мицик Юрій. Листи Теодося Осьмачки до митрополита
Іларіона (Огієнка) // Літературна Україна. 2000. 13
квітня. С. 10.
 38

20. Мовчан Р. Автобіографія Т. Осьмачки // Слово і час.

1996. №6. С. 30-35.
21. Образ духовної України в творчості Теодося Осьмачки //
Слово і час. 2001. №3. С. 65-72.
22. Осьмачка Т.С. Старший боярин; План до двору: Романи.
Київ : Укр. письменник, 1998. 239 с.
23. Осьмачка Тодось. Поезії. Повісті: Старший боярин;
Ротонда душогубців. Київ : Наукова думка, 2002. 424 с.
24. Осьмачка Т.С. Ротонда душогубців: Оповідання /
Післямова М. Ф. Слабошпицький. К.: Укр. Письменник,
2008. 287 с.
25. Шевчук В. «Людина між свідомістю і природою». Про
прозаїчний триптих Тодося Осьмачки // Кур’єр Кривбасу.
1998. № 99-100.