Проза Джеймса Джойса і проблема новаторства в

англійському модернізмі початку XX століття 2001 год

Источник: Автореф. дис... д-ра філол. наук: 10.01.04 / Е.П. Гончаренко; НАН
України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. — К., 2001. — 36 с. — укp.
Аннотация: Визначено специфіку внеску Джеймса Джойса у розвиток
літератури XX ст.; досліджено характер його новацій та експериментування у
контексті історичної своєрідності основних художніх напрямків англійської та
європейської літератури XIX і XX ст. Виділено системні філософсько-естетичні
риси європейського модернізму 1900 - 1930 рр., жанровий, стилістичний,
семантичний "код" модерністського роману та новели (А.Жід, М.Пруст,
Дж.Джойс, В.Вульф, Д.Г.Лоренс). Дослідження художньої трансформації роману
та новели призвело до уточнення характеру внеску Джойса у процес модернізації
європейської літератури XX ст. Уточнено історико-літературні, теоретичні
уявлення про поетологію та творчість Джойса як одного з її творців і класиків.
Йдеться про об'єктивно-суб'єктивну поетику "Дублінців"і створення Джойсом
жанру "роману-портрета", новаторський підхід до образу людини у триптиху про
Стівена Дедала, про наслідування та водночас подолання романних канонів у
міфологізованому і водночас сучасному просторі "Улісса", про продовження
новацій у художньому підході до образу людини в "Поминках за Фіннеганом".

0
 НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ГОНЧАРЕНКО ЕЛЛА ПЕТРІВНА

УДК 891.6 – 3 Джойс: 820 “19”

ПРОЗА ДЖЕЙМСА ДЖОЙСА І ПРОБЛЕМА НОВАТОРСТВА

В АНГЛІЙСЬКОМУ МОДЕРНІЗМІ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

1
 10.01.04 – література зарубіжних країн

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Київ – 2001
Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського

національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Скуратовська Людмила Іванівна,
Дніпропетровський національний університет,
кафедра зарубіжної літератури, професор

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, в.о.професора

Висоцька Наталія Олександрівна,
Київський державний лінгвістичний
університет, кафедра теорії та історії світової
літератури, в.о.професора

доктор філологічних наук, професор

Денисова Тамара Наумівна,
провідний науковий співробітник
Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

доктор філологічних наук, професор

2
 Саруханян Алла Павлівна,
провідний науковий співробітник
Інституту світової літератури РАН, Росія
Провідна установа – Секція теорії та історії світової літератури кафедри
класичної та румунської філології, Чернівецький національний університет ім.
Ю.Федьковича Міністерства освіти і науки України, м.Чернівці
Захист відбудеться 22 травня 2001 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої
вченої ради Д 26.178.02. при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України
за адресою: 01001, м.Київ-1,
вул. М.Грушевського, 4, 3-й поверх
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури
ім.Т.Г.Шевченка НАН України
Автореферат розісланий 27 квітня 2001 року

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Cтатус Джойса-митця в міжнародній науці – і

оцінки його творчості в радянському та пострадянському науковому просторі
настільки різні, що їх розділяє безодня. Дану роботу задумано як спробу
посильного подолання цієї безодні.
Розуміння впливу Джойса на літературу, суті його новаторства, місця в
історії модернізму, - над усім цим у вітчизняній науці, як і в науці країн СНД, і
досі тяжіє ідеологічний осуд 1930-х років, і це тому, що з-під тягаря такого осуду
не вийшов ще і модернізм у цілому. Тим вище з точки зору сьогодення можна
оцінити ті спостереження, концепції та висновки в роботах про конкретні прояви
модернізму, автори яких спромоглися подолати ці обмеження (В.Адмоні,
Л.Андрєєв, Д.Затонський, Д.Наливайко, Т.Денисова, І.Влодавська, Н.Жлуктенко,
К.Шахова, А.Саруханян, О.Звєрєв, М.Мамардашвілі, В.Подорога, К.Генієва,
С.Хоружий, О.Якимович та інші).

3
 Але “одностайного позитивного сприйняття прози Джойса немає і в наш
час”1, - слушно зауважує К.Шахова; на жаль, це слушно саме для наших країн, у
той час як всесвітня репутація Джойса – репутація письменника епохального,
класика літератури ХХ століття і, нарешті, класика літератури всіх часів і
народів, - включає таке “позитивне сприйняття” як абсолютну домінанту.
Справа ускладнюється ще й гострою дискусійністю питань, пов’язаних з
модернізмом, не тільки в українській та російській, але і в міжнародній науці –
починаючи з датування, співвідношення модернізму та авангарду, оцінки різних
течій модернізму і закінчуючи місцем певних митців та творів і в історії
модернізму, і в історії літератури в цілому.
Українська наука сьогодні пильно вдивляється у модернізм, зокрема у
великий європейський модерністський роман. Особливо важливим видається
бажання донести висновки академічної науки до науковців, подолати естетичний
негативізм та консерватизм. На цьому шляху велике значення мають високий
теоретичний рівень аналізу співвідношення модернізму та інших напрямів у
роботах Д.Наливайка, Д.Затонського, Т.Денисової; витонченість аналізу тексту,
поетологічні зіставлення художнього світу Джойса і Вульф, Джойса і сучасного
роману (І.Влодавська, Н.Жлуктенко, Л.Скуратовська).
Але роботи, в якій би системно досліджувалася творчість Джойса в цілому
і водночас головні твори піддавалися б розгорнутому філологічному аналізові в
аспекті їх новаторства, тобто у зіставленні з класичними жанрово-стильовими
еталонами і з художніми зусиллями інших творців модерністського роману, ще
не було. Актуальність цього дослідження полягає в спробі створити саме таку,
водночас узагальнюючу і диференціюючу картину творчості Джойса на фоні
уточнених уявлень про велику прозу модернізму.
Єдина праця про Джойса, яка з’явилася в останні роки у пострадянському
літературному просторі, – книга російського перекладача С.Хоружого “Улисс в
русском зеркале” – ставить зовсім інші завдання і відповіді на ці питання не дає.
Взагалі, зведення всього Джойса до двох романів (“Портрет митця замолоду” та
“Улісс”), якими б величними ці твори не були, помітно зменшує його історико-
літературну роль; є також тенденція говорити тільки про “Улісса”, нехтуючи
навіть “Портретом митця замолоду” як “розтягнутою”, “нудною” та
“традиційною” книгою (В.Набоков, а з сучасних молодих науковців – О.Лало).
Тому актуальним є аналіз єдності джойсівської творчості в даній роботі,
виявлення ранньої новаторської зрілості мініатюр-епіфаній та “Дублінців”, зовсім
не досліджених в Україні та Росії.
Актуальність реферованої роботи визначається також і свідомим бажанням
автора висвітлити сучасний рівень світового джойсознавства та історії
модернізму, зробивши це не предметом описового реферування, а в живому

4
діалозі з відомими науковцями, в дискусії, на фоні конкретного проблемного
аналізу. Так, у дисертацію введені роботи про модернізм і про Джойса -
Р.Еллманна, В.Тиндалла, Г.Кеннера, Р.Адамса, Д.Фоккеми та інших1.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Ця
дисертація презентує один із провідних напрямів дослідницької діяльності
кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету.
Робота здійснювалась у рамках наукової теми кафедри: “Функціонування
літератури у культурному контексті епохи”.
Мета дослідження полягає у з’ясуванні художньої специфіки новаторства
Джойса як ініціатора й класика модернізму, що передбачає як висвітлення
загальних рис поетики й семантики (“коду”) модернізму, так і аналіз
індивідуального ідейно-естетичного внеску Джойса в історію світової новели та
роману, а також теоретичне осмислення процесів жанрової трансформації та
оновлення образного мислення.
Досягнення зазначеної мети передбачає постановку і розв’язання таких
конкретних завдань:
- аналіз особливостей ідейно-художньої побудови головних творів
європейського модернізму (“модерністського коду”) і статусу модернізму в
сучасній науковій картині розвитку літератури;
- дослідження зарубіжної, в першу чергу англо-американської, наукової
літератури з питань модернізму й творчості Джойса, відгук дисертанта на
проблематику, дискусійні питання і невирішені проблеми джойсіани;
- дослідження естетичних проблем, загальних для всієї творчості Джойса
(літературна орієнтація, проблема “ірландськості”, відкриття “епіфанічного”
засобу зображення);
- критичний перегляд концепції “класичного реалізму” збірки “Дублінці” і
роману “Портрет митця замолоду”, з’ясування особливостей розпочатої
письменником модернізації “коду реалізму”;
- інтерпретація вершинних творів Джойса з точки зору особливостей
жанру, стилю та мови в їх взаємодії;
- аналіз проблеми художнього підходу до образу людини в “Уліссі”,
вирішення дискусійної проблеми статусу його героїв;
- аналіз проблеми “міфологічного методу” у зв’язку з джойсовою
концепцією героя і дійсності;
- виявлення діалектики новаторства та експерименту, співвідношення
усталених літературних цінностей і трансформацій та новацій. Центром аналізу
тут є “Улісс”; “Поминки за Фіннеганом” розглядаються в порівнянні з ним як
екстремальне продовження новаторських пошуків, як вихід за межі модернізму.
Об’єктом дослідження є історико-літературний період, відомий як доба

5
модернізму, хронологічні межі якого включають останню чверть ХIХ та першу
третину ХХ ст., а історико-культурний зміст полягає у складній взаємодії
реалізму, символізму й модернізму.
Предметом дослідження обрано всі створені Джойсом або оновлені ним
прозові жанри, що складають систему його творчості як модерніста (“епіфанії”,
есе, новели, “роман становлення”, “роман митця”, “міфологічний” роман), а
також провідні твори європейської модерної прози – романи, новели, есе А.Жіда,
М.Пруста, В.Вульф, Д.Г.Лоренса і зразки класичної та сучасної літератури, від
яких вони відштовхувалися (Менген, Діккенс, Троллоп, Гарді, Єйтс). “Поминки
за Фіннеганом” Джойса, твір, що виходить за межі поетики модернізму, в даному
дослідженні детально не розглядається, хоча й постійно залучається у
порівняльному плані; за своїм експериментальним характером, унікальністю тієї
ролі, яку він відіграв у історії постмодерністського мислення, кількістю
суперечливих досліджень, цей твір повинен стати об’єктом окремого, об’ємного
комплексного дослідження.
Методами дослідження є реалізація методологічних принципів історизму
в системному аналізі творів, зі зверненням до поетологічного, літературознавчо-
стилістичного аналізу (поєднання методик дослідження “стилістики від автора”,
стилістики сприйняття, поетики слова) та виходами у теоретичну й історичну
поетику жанрів.
Наукова новизна дисертації полягає насамперед у тому, що вона є
першим у вітчизняному літературознавстві повним академічним дослідженням
творчості Джойса як модерніста в контексті уточнених уявлень про становлення
й розвиток цього художнього напряму. В роботі вперше зроблено спробу звести в
систему й критично проаналізувати стан вивчення модернізму в міжнародній
науці та дати читачеві-фахівцю уявлення про специфічну проблематику,
дискусійні та невирішені питання зарубіжної джойсіани (тобто створити
необхідну базу для подальших вітчизняних досліджень у галузі джойсознавства
та історії модернізму). Дисертант озивається на кожну з цих проблем власними
спостереженнями та висновками. В дослідженні пропонується інший підхід до
становлення джойсового модернізму, ніж той, що закріпився в працях зарубіжних
джойсознавців. По-перше, дисертант визначає “Дублінців” як модернізаторську
ініціативу Джойса, а не як наслідування канонів класичного реалізму, не як
компроміс між символізмом та реалізмом і не як джойсівське входження в
“готову” систему модерністської поетики; такий характер “Дублінців” детально
висвітлюється в поетологічному аналізі на тлі історичної поетики новели. По-
друге, дисертант доводить, що Джойс створив новий жанр – “роман-портрет”, і
обгрунтовує це жанрове визначення, виявляючи відміни цього жанру як від
роману еволюції героя (“роман становлення”) і полемізуючи із спробами читати

6
цей роман як своєрідний естетичний трактат Джойса. Дисертант пропонує
трактування образності роману як витіснення символу епіфанією. По-третє,
вперше у вітчизняній науці робиться спроба шляхом детального філологічного
аналізу “Уліссу” довести, що і задум, і реалізація образів його героїв інші, ніж
варіації сатира-іронія-зниження, і в той же час це не образи “обивателів”, а
втілення архетипів “хорошої людини”, природної юності, зрілості, жіночості.
Отже, новими в роботі є виявлення системних рис європейського
модернізму, зокрема його роману та новели; з’ясування співвідношення “коду”
модерністського роману раннього та зрілого етапу; виявлення новацій Джойса у
сфері стильової та образної організації прози, жанрової поетики роману й новели,
поетики образу; інтерпретація цілісності тексту “Портрету митця замолоду” як
різновидів “плину свідомості” і його жанру як “роману-портрета”; визначення
особливостей образу Стівена як образу-триптиха, утвореного з трьох романів
(“Стівен-герой”, “Портрет митця замолоду”, “Улісс”) шляхом характерного для
Джойса “виходу за межі” однієї форми; вияв впливу моральної драми “Еврімен”
(ХVI cт.) на задум і структуру прози “Улісса”; спостереження про значення
гомерівського підтексту Блума-Одіссея і Моллі-Пенелопи, – спостереження,
якими доповнюються існуючі міфологічні трактування роману.
Теоретичне й практичне значення дослідження визначається тим, що,
спираючись на досягнення світової науки і доповнюючи їх власними
спостереженнями та висновками, автор пропонує системну характеристику
естетичного “коду” модернізму і цим уточнює уявлення про особливості
літературного процесу ХХ ст. в цілому і про новаторську роль у ньому Джеймса
Джойса. Дослідження містить аналітичні матеріали і теоретичні висновки щодо
процесів жанрових, поетологічних та стильових трансформацій, оновлення
образного мислення і тому може бути корисним для подальших історико-
генетичних, історико-функціональних, теоретичних досліджень літератури, а
також використане у розробці загальних та спеціальних курсів з теорії та історії
літератури, з ряду філологічних дисциплін тощо (стилістика, аналітичне читання,
історія перекладу). Ця робота може стати в пригоді в практиці художнього
перекладу, тим більше, що українського “Уліссу” ще немає.
Реферована робота вирізняється увагою до мовної, стильової, словесної
фактури джойсових творів, до поетики слова, образу. Методологічна цінність
такого проведення дослідження тим більша, що без цього неможливо виявити
конкретні естетичні риси модернізму і особливості його у Джойса, визначити
трансформацію жанрових і стильових прикмет прози великих модерністів (а це і
у нас, і в зарубіжних працях не досить розроблена проблематика).
Особистий внесок здобувача. Автор дисертації використовує власні ідеї
та концепції. В процесі роботи над текстами своїм завданням дисертант вважав не

7
тільки філологічний аналіз, але й філологічний синтез; всі тексти Джойса й інших
письменників подані в авторському перекладі дисертанта, наведеному поруч з
оригіналом як додатковий, але не менш важливий, ніж аналіз, засіб філологічного
пізнання тексту (особливо такого художньо складного, як джойсівський).
Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки
дисертації були апробовані в викладацькій діяльності автора та в доповідях на
наукових конференціях, у тому числі і міжнародних: Міжнародна науково-
практична конференція “Сучасні технології у навчанні англійській мові”
(Дніпропетровськ, 1998); Четверта Всеукраїнська наукова конференцiя “Новi
пiдходи до фiлологiї у вищiй школi” (Запорiжжя, 1998); 3-я Мiжнародна наукова
конференцiя “Комп’ютерна лiнгвiстика та викладання чужоземних мов у вищих
навчальних закладах” (Львiв,1998); 6-та Міжнародна конференція “Франція та
Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур”
(Дніпропетровськ, 2000); Всеукраїнська наукова філологічна конференція
“Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики” (Черкаси, 2000; 2001);
міжнародна наукова конференція “Развитие средств массовой коммуникации и
проблемы культуры”. Університет Наталі Нєстєрової (Москва, 2000); “Читання
пам’яті Н.С.Шрейдер (до 90-річчя від дня народження) (Дніпропетровськ, 1999);
міжвузівська конференція “Від бароко до постмодернізму” (Дніпропетровськ,
2000); наукова конференція “Література 17 сторіччя у контексті світової
культури” (Дніпропетровськ, 2001); 5-та міжнародна конференція Європейського
суспільства з вивчення англійської мови (Хельсінкі, 2000); міжнародна наукова
конференція “Проблема рубежа веков: закономерности переходных процессов в
литературе и языке” (Донецьк, 2000); Шекспірівські читання. (Владимир, 2000);
наукова конференція “Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства”
(Севастополь, 2000); міжнародна конференція “Міфологія. Біблія. Література”
(Чернівці, 2000).
Основні положення дисертації обговорювались на теоретичних семінарах
кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету.
Авторську концепцію відбито у монографії “Творчество Джойса и модернизм
1900-1930 гг.”, у книзі “Дублинцы” Джеймса Джойса: классика модернистской
новеллы”, а також у понад 20 статтях, що надруковані у вітчизняних і зарубіжних
наукових виданнях.
Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти
розділів, висновків. До неї увійшли таблиця та бібліографія за розділами
дисертаційної роботи. Загальний обсяг дисертації 453 сторінки. У списку
використаних джерел 625 найменувань.

8
 ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, мету й напрям дослідження;

охарактеризовано аспекти вивчення модернізму в міжнародному, радянському та
пострадянському літературознавстві, звернення до проблем модернізму сучасних
вітчизняних вчених; обгрунтовано відбір художнього матеріалу та дослідницький
підхід дисертанта до нього, зокрема диференціація джойсових творів з точки зору
зрілості та художньої досконалості новацій.
У першому розділі – “Джойс і європейський модернізм 1900-1930 рр.”
розглядаються такі теми: 1) модернізм як проблема сучасного літературознавства;
2) художня система модернізму в творчості його творців – А.Жіда, М.Пруста,
В.Вульф, Д.Г.Лоренса; 3) місце Джойса в художній системі модернізму 1900-1930
рр.
Дисертант характеризує зміну статусу модернізму як наукової теми у
вітчизняному, російському та західному літературознавстві від 1940-1960 рр. до
наших днів; основну увагу при цьому приділено не хибним ідеологічним оцінкам
радянських часів, які сьогодні легко відкинути, а дискусійним проблемам, що й
досі недостатньо вивчені і є центром наукової полеміки у нас і за кордоном. Це
проблема “розмежування”, диференціації протилежних за інтенціями і художніми
результатами течій у мистецтві ХХ ст., відомих під загальною назвою
“модернізм”; питання про історичні межі, датування початку і кінця, про
суспільно-історичні основи “класичного” модернізму 1890-1930 рр. (роман і
поезія, А.Жід, М.Пруст, Дж.Джойс, В.Вульф, Т.С.Еліот, Е.Паунд, Д.Г.Лоренс і
інші); про співвідношення модернізму та авангарду і з точки зору постійних
закономірностей літературної динаміки, і в конкретній літературній ситуації
1900-1930 рр. Дисертант виявляє основні характерні риси семантичної та
поетологічної системи модернізму, в деяких ключових позиціях полемізуючи з
такими теоретиками, як Д.Фоккема, Е.Ібш, Р.Шеппард.
Полеміка стосується перш за все проблеми героя. Дисертант не
погоджується з твердженням, що модерністський герой – це виключно
декласований “маргінал” або інтелектуал-іммораліст (А.Жід), який виривається
за межі людського суспільства. Аналіз творів Пруста, Джойса, Вульф, Лоренса
виявляє перевагу іншої закономірності: це герой в його звичайній людяності, яка
може набувати різних форм, але є глибинно притаманною людині як такій: до
цього тяжіють зусилля Пруста змалювати “машину” психіки; намір Лоренса
виявити “вуглець”, спільний для людей-“діамантів” і людей-“вугілля”; звичайні
“дублінці” Джойса і звичайна “місіс Браун” Вульф. Підсумовуючи цю полеміку,
дисертант пропонує термін-концепт “анонімна індивідуальність”, коректив або
доповнення до запропонованих згаданими теоретиками 1980-90-х рр. понять про

9
“децентралізованого” героя модернізму та його “деперсоналізацію”*.
У цьому розділі аналізуються, у порівнянні з романом, модерністські твори
інших жанрів: ессе, біографія, “фентезі”, новели, вірші (Вульф, Лоренс).
В результаті вимальовується широкий діапазон новацій модерністів – у
художньому підході до людини, у сфері жанрових трансформацій, ведення
оповіді, предметному зображенні світу.
Другий розділ – “Загальні проблеми естетики та письменницької
самосвідомості Джойса” – містить у собі такі підрозділи: 2.1. Проблеми естетики
раннього Джойса; 2.2. Ірландія як проблема письменницької самосвідомості
Джойса; 2.3. Джойс та проблема становлення ірландської літератури.
Така структура є віддзеркаленням письменницького шляху Джойса,
обумовленого подвійною орієнтацією, на перший погляд, суперечливою: по-
перше, він визнає себе письменником європейським, а не “локальним”; “новим”,
а не традиційним; і при цьому спорідненим з усім культурним надбанням
людства, а не захопленим “модою” сьогодення; по-друге, він відчуває себе
ірландцем і все гостріше усвідомлює своєрідність свого патріотизму, що не
збігається з жодною з існуючих політичних та соціокультурних тенденцій; його
добір ірландських письменників, гідних звання класиків (це перш за все Менген),
продиктований “любов’ю-ненавистю” (вираз Єйтса) до батьківщини, постійною
для нього трагічною темою “ірландського зрадництва”.
У процесі дослідження становлення естетичних принципів Джойса,
дисертант виявляє найсуттєвіше - його орієнтацію на Аристотелів мімесис.
Джойс розуміє своє завдання як “читання” (вислів з “Улісса”) назв і суті реальних
речей. У есе та листах 1900-х рр. він узагальнює це метафорою “дзеркала”; в
романах відтворюється процес вдивляння Стівена у слова та речі й
застосовується відкритий Джойсом “епіфанічний” підхід до зображення. Засоби
для такого епіфанічного оновлення сприйняття речей і можливостей слова у
Джойса численні: це і змалювання “тривіальних” життєвих подробиць,
“фотографії” (М.Беджа1); водночас це й іронічне самоспостереження, і гра
словесних мотивів, нерідко у фрагментах, значно віддалених один від одного;
справа тут не тільки в новому письмі з важливою роллю метаструктур, але й у
новому читанні, сприйнятті цих неявних співвідношень, часто не схожих на
звичні контрасти чи аналогії саме через віддаленість. Це аналізується в роботі на
численних прикладах з циклу мініатюр-епіфаній, з “Дублінців”, “Портрету митця
замолоду”, “Уліссу”.
У розділі значну увагу приділено теорії епіфаній – і джойсовій, і створеній
іншими літературознавцями. Критично осмислюються численні спроби
побудувати цю теорію на підставі джойсової інтерпретації естетичних категорій
Фоми Аквінського в “Портреті митця замолоду”: джойсові експлікації щодо

10
епіфаній і щодо томістських категорій належать до різних часів і творів, тобто не
пояснюють одне одного; Джойс вкладає “доповідь” про естетику Фоми у вуста
школяра, який знає не більше надрукованого в підручнику, а втім відчуває себе
жерцем мистецтва; тобто Джойс використовує цей виклад як характерологічний
художній прийом, сам по собі епіфанічний, а не як виклад власної зрілої теорії.
Дисертант полемізує з твердженням про релігійний зміст терміну
“епіфанія” для Джойса із думкою, що Джойс лише дав нове ім’я одвічному
естетичному досвідові (М.Беджа, А.Чейс, К.Кауен); що це не так, доводить вже
сама складність, несприйнятість першими критиками простоти “Дублінців”,
надзвичайна відкритість для семантизації інших образів Джойса, унікальність їх
змісту і значення.
На основі аналізу джойсових епіфаній різних років дисертант схиляється
до думки, що епіфанії – це образи, складені з мінімуму речових деталей, відібрані
й організовані так, що викликають “асиметричну” за значущістю і багатством
смислів реакцію у читачів.
Автор дослідження зосереджується на проблемі “ірландськості” там, де
вона стає центром і нервом митецької діяльності Джойса. Детально
проаналізовано V розділ “Портрету митця замолоду” і його відгуки в “Уліссі”,
перегук між образом “зрадництва” Ірландії у Джойса і Росії у Олександра Блока,
діалектику відданості та критики, поєднання ліризму, іронії, фантасмагорії, в
якому втілюється несприйнятість для Джойса як сервілізму й конформізму, так і
націоналізму та “революційного” насильства. Дисертант доводить, що таке
ставлення невідривно пов’язане з художнім модернізмом Джойса: в обох сферах
свобода особистості була для Джойса головним, і як художник він чи не перший
висуває проблему саме особистої (на відміну від колективної, національної,
політичної) свободи. На відміну від невизначених романтичних образів “свободи
народу” чи свободи величної особистості, свободи надлюдини та естета в течіях
кінця ХIХ cт. (символізм та естетизм Оскара Уайльда, іронічно присутнього в
“Уліссі”), це свобода не тільки великої, але кожної особистості, Еврімена.
Проблема “ірландськості” містить у собі для Джойса і визначення власної
позиції щодо ірландської літератури. Рання сатира його “The Holy Office” (1904)
– інвектива проти всієї ірландської літератури, від молодих (Олівер Сент-Джон
Гогарті – Бак Малліган з “Уліссу”) до визнаних майстрів (Єйтс): все це для
Джойса провінційне, вузьке й застаріле. Сучасний критик і письменник Шеймас
Дін, автор роману “Reading in the Dark” (1996), позначеного впливом Джойса
(“епіфанічний” засіб змалювання), визначає стан ірландської літератури ХIХ ст.
термінами “переклад”, “імітація”, “цитатність”1. Ці терміни водночас буквальні і
метафоричні за значенням: “переклад” як форма повернення собі відчуженої
культури пригніченою нацією, що прагне відродження.

11
 Можна припустити, що ці думки подекуди навіяні Джойсом. Бо саме як
“перекладача” з усіх мов і усіх культур змальовує він Джеймса Кларенса
Менгена, якому Джойс присвятив есе 1902 та 1907 рр. і якого вважав
найвидатнішим класиком ірландської літератури. Дисертант розглядає створений
Джойсом образ Менгена і піддає детальному аналізу кращі поезії Менгена –
“Сумна Розалін”, “Караманський вигнанець” (1832) та “Безіменний” (1841).
Розглядаючи також вірші та прозу сучасників Менгена – Дж.Гріффіна, братів
Джона та Майкла Банімів, - дисертант демонструє, чому саме Менген міг
справити найбільше враження на Джойса і в чому саме спостерігається “діалог”
Джойса з ним. Джойс продовжує поетичну традицію змалювання Ірландії як
прекрасної жінки (у Менгена – “сумна Розалін”); він постійно розвиває теми
вигнання та повстання (“Караманський вигнанець” Менгена); і, головне,
“Безіменний” Менгена – перший у сузір’ї таких образів, як джойсівські Еврімен,
Ніхто (Nobodaddy). Традиція “Одіссеї” (Ніхто – ім’я, що обрав собі Одіссей,
борючись з циклопами) і мораліте ХVI ст. “Еврімен” у Менгена втілюється з
автопортретною конкретністю, як це буде і у Джойса. Ірландська суміш героїки,
мучеництва, самозасудження і жалю до себе – підстава, на якій відродиться
ірландський дух, - ось семантичне поле і ключ до особливостей поетологічного,
стилістичного, мовного новаторства Джойса, корені якого не тільки в
загальноєвропейському, але й в рідному культурному субстраті.
Третій розділ – “Новаторство Джойса-новеліста”. Особлива увага до
збірки “Дублінці” Дж.Джойса виправдовується і тим, що фундамент джойсового
модернізму закладено саме тут, і тим, що між рівнем вивченості “Дублінців” за
кордоном і в радянському та пострадянському літературознавстві існує навіть
більший розрив, ніж коли йдеться про “Портрет митця замолоду” та “Улісса”:
десятки робіт про кожну з новел у західному літературознавстві – і жодної,
достатньої за обсягом та детальністю у нас (книга про “Дублінців” автора даної
дисертації є, здається, першим винятком).
Зміст розділу викладається у восьми підрозділах, які охоплюють такі
проблеми: 1) аналіз сприйняття “Дублінців” критикою 1960-1990 рр. у динаміці
(у порівнянні з сучасними Джойсу критичними відгуками); 2) становлення
принципів модернізму Джойса в “Дублінцях”; тут досліджується новаторство
Джойса в галузі стилю, мови, жанру; 3) отримані спостереження і результати
дослідження зіставляються з основними положеннями сучасної теорії новели /
оповідання, а також з фактами історії модерністської новели і тезами теорії
модерністської новели, що дозволяє визначити місце Джойса і в історії новели як
жанру, і в історії модерністської новели; 4) на цьому грунті вирішується одна з
провідних, підсумкових проблем наукової літератури про “Дублінців” – питання,
чи є збірка “Дублінці” художнім цілим, чи випадковим поєднанням творів; 5)

12
 підсумковий підрозділ містить висновки про нові художні досягнення Джойса в
“Дублінцях”.
Аналітичний огляд історії сприйняття “Дублінців” дозволяє дійти таких
висновків:
1. простота, “прозорість” текстів часто призводила перших критиків до
нерозуміння чи непорозумінь, тому що була результатом нової організації тексту,
де “метамова” перегуків словеснообразних мотивів вилучає не тільки пояснення,
але й емоційні “підказки” автора;

2. починаючи з 1940-60-х рр., критика вчиться бачити небувалу складність

“простоти” новел, і це призводить до домінуючої у 1960-80-х рр. ідеї продуманої
єдності всього циклу (Б.Гайслін, Ф.О’Коннор, П.Геррінг та ін.); полеміка щодо
цього (К.Мак-Кейб, 1979 та інші) виникає, на думку дисертанта, з причини
засвоєння критикою ідеї “відкритості” художнього твору (У.Еко): саме такий
підхід дозволяє побачити емпірично відчутну образну складність у малому і
“простому” тексті, а не лише у великій, масштабній “єдності”.

3. 1990-ті роки відзначаються розквітом постмодерністського сприйняття та

постструктуралістської критики Джойса і, зокрема, “Дублінців”: процес
створення оповідань і формування циклу розглядається, по суті, як постійна
деконструкція та декомпозиція, подолання не тільки літературних стилів та
поетології минулого, але й власного стилю заради все нових і нових пошуків
(В.А.Джонсен, 1982; Дж.Макгахенн, 1990).

Аналіз “Дублінців” приводить дисертанта частково до згоди і в головному

до розходження з останніми авторами: мета Джойса інша, ніж у постмодерністів,
його “деконструкція” самого принципу “поодинокої”, створеної ним системи,
приєднання нових стильових спроб, зміна композиції книги - спрямовані до
оптимального наближення до життя, до створення “дзеркала Ірландії”; і це аж
ніяк не створення літератури з літератури ж, не літературна гра заради гри.
Увага автора дослідження зосереджується на сформульованих Джойсом
принципах міметичного стилю та “скрупульозної бідності” 1 мовних, стильових,
поетологічних засобів, розроблених ним для “Дублінців”. Звертаючись до новел
“Сестри”, “Евеліна”, “Нещасний випадок”, “Мертві”, дисертант шукає відповіді
на питання, наскільки правильні міркування про реалізм цих творів (одне з
найбільш упевнених формулювань такого типу висловлюють Д.Фоккема та
Е.Ібш). Це вирішується за допомогою аналізу образу героя. Пропозиції
Д.Фоккеми, К.Харта, Т.Конноллі, як демонструє дисертант, у кожному випадку
охоплюють лише одну рису або один комплекс рис образу. Текст залишається

13
багатшим, а герой, поведінка якого постійно кидає виклик читачеві (“чому?”),
залишається нерозгаданим, уникає однозначного вироку. Двоїстість
характеризування, контрасти, лейтмотиви, навантаження пейзажних та
предметних мотивів переносними смислами, натяк на існування яких містять
роздуми та розмови героїв, вдалі спроби “плину свідомості” (які першими
критиками легко сприймалися за авторську мову і, звідси, за пояснення і
коментар) “відповідальні” за це. Подекуди це втілюється критиками в ідеї, які
підсумовує Д.Фоккема: “інтерференція символістського та модерністського
кодів”.
З цією ідеєю дисертант не може погодитися, бо виконаний аналіз
призводить до висновку про іншу, ніж у символа, природу образності Джойса.
Недарма митець відчув потребу і в новому визначенні (“епіфанія”). Сніг у
“Мертвих”, як сніг у “Припадку” Чехова, не є символом. Предметний, пейзажний
образ звільнюється від свавілля митця, від навантаження трансцендентними
смислами, а натомість наповнюється інтелектуально-емоційним змістом, що
властивий психіці самого персонажу, його розумінню або відчуттю правди.
Відбувається подолання символу як такого, і ще ясніше – символу, як його
розуміли і вживали символісти. За предметом більше не стоїть “інше”.
“Здійснюється не підтасування значень, а їх безмірне асоціативне розширення”,
як пише Л.Гінзбург про Мандельштама; очевидно, це загальноєвропейський
процес. Цитуючи самого Мандельштама: “скромна зовнішність” образу може
розкрити “дивовижно-ускладнену реальність, яку він містить”2. Останнє здається
на диво вдалим визначенням епіфанії, хоча Мандельштам про це і не думав.
На основі аналізу робиться висновок: термін “епіфанія” може бути
поширений не тільки на всю творчість Джойса і навіть не тільки на роман ХХ ст.,
як зауважив М.Беджа; це термін-відкриття, яким визначено тип образного
мислення, що все більше завойовує літературу початку ХХ ст.
Ці тонкі якості “Дублінців” для багатьох сучасників були несприйнятні.
Але ті, хто побачив у Джойсі “генія”, зрозуміли, що новий засіб – це спроба
“ближче підійти до життя”, малюючи “атоми свідомості” (В.Вульф), що це прояв
“повернення стилю в англійську прозу” (Е.Паунд).
Дисертант вдається до характеристики кожного з 15 оповідань збірки,
виділяючи стилістичні та семантичні домінанти і наголошуючи не тільки на
єдності стилю книги, але й на його (стилю) незвичній розмаїтості - від
“фактографічного” констатуючого стилю до глибокого ліризму. Джойс нібито
воліє, щоб це був “скрупульозно бідний” стиль, бо тоді він “міметично”
віддзеркалює бідність дублінського життя. Але цю ідею “бідності” він досліджує
в безлічі різніх проявів життя безліччю засобів, у тому числі й нових. Дисертант
відзначає розраховану одноманітність повторів, які можуть обернутися

14
контрастами, впровадження розмовних зворотів мовлення та лексики,
“дублінізмів”, гру на прихованій однаковості синтаксичних структур, ефект усної
розповіді, взаємоперехід таких регістрів, як авторська оповідь і мовлення героїв,
контраст спрощеної мови (наприклад, мови дитини в перших новелах) і
книжкових багатоскладових слів, буквального сприйняття речей і метафорики,
персоніфікації, нечастої, але акцентованої, поєднання іронічного забарвлення з
розчулено-ліричним. У “Дублінцях” голос, що веде розповідь, дозволяє чути в
ньому багато інших голосів. Ці особливості стилю увійдуть як найважливіші
компоненти у стилістичне багатоголосся “Уліссу”.
Дискутуючи про єдність “Дублінців”, дисертант відзначає, що сама ідея
цілісності книги, “дублінської Одіссеї” оповідача новел, народилася в критиці
завдяки читанню “Дублінців” крізь призму “Улісса”. В стилі книги значну роль
відіграють цитати, здебільшого приховані; це дає можливість критикам
вибудовувати єдність тексту збірки на основі гомерівських і (або) дантових
підтекстів; виявивши, наприклад, дантів символ, бачити всюди його вживання і
його трансформації і будувати, згідно з структуралістською методикою, кістяк
книги як ланцюжок бінарних опозицій: рух – стасис, світло - темрява (Гайслін) та
ін.; або відшукувати “єдиного головного героя” в оповіданнях, маючи на увазі
навіть не оповідача, а саме протагоніста3.
Дисертант приходить до інших висновків: по-перше, об’єднуючим
фактором збірки є Дублін як локус і як образ, Дублін, а не його “параліч”. Дублін
– це і метонімічне втілення Ірландії (“Мертві”), і картина, компонентами якої є і
звичаї, і події, і обличчя. Зробивши “свій” Дублін і темою, і образом, і
епіфанічним лейтмотивом книги, Джойс відкрив новий тип новелістичних циклів:
його шляхом підуть Шервуд Андерсон (“Вайнсбург, Огайо”, 1919) і Хемінгвей
(“В наші часи”, 1925), Фолкнер у творах про Йокнапатофу. Це перетворення
“клаптику землі розміром з поштову марку” (Фолкнер) в людський універсум, а
людей (дублінців, вайнсбургців, американців, індіанців) – не в “протагоніста –
Еврімена”, а в образ людства в його різноманітності, в сьогоднішніх та одвічних
екзистенціальних проблемах.
Останні (тобто проблеми), на думку дисертанта, підсумовуються у Джойса
в парадигмі “зустрічі”, яка дійсно проходить через усю книгу (на відміну від
“світла і тіні” й інших бінарних позицій). Зустріч із брудом життя (“Зустріч”,
“Пансіон”), із смертю та “гріхом” (“Сестри”), з тягарем повсякденного життя
(“Двійники”, “День плюща”, “Хмарка”), з можливою зміною життя (“Евеліна”),
коханням (“Аравія”), теплом свят і неочікуваним холодом самовідкрить (“Земля”,
“Мертві”). Тут дублінське і загальнолюдське, датоване 1890-1900 роками і
притаманне навіть ХХI ст. зливаються воєдино.
Визначаючи жанрове новаторство Джойса в “Дублінцях”, дисертант

15
звертається до зіставлення власних спостережень із існуючими уявленнями про
історичну поетику новели у теоретичних працях вітчизняних і зарубіжних
науковців (Б.Ейхенбаум, Н.Фрідман, В.Шкловський, П.Брукс, Е.Мелетинський,
Дж.Лейбовітц, М.Епштейн, В.Педен, В.Гречнев, Д.Хед, В.Оленєва, К.Хенсон,
В.М.Ейкок та ін.). Це дає змогу водночас виявити деякі суперечності і хиби
існуючих теорій новели, і дійти висновків про напрями оновлення цього жанру
Джойсом, його місця в історії новели.
Перш за все, дисертант поділяє думку тих літературознавців, які не
вважають принциповою різницю між термінами новела / оповідання, тим більше,
що саме спроби побудувати теорію новели на їх різниці призводять до найбільш
разючих суперечностей.
Але в роботі враховано деяку реальну різницю між змістом термінів
“novella”, “новела”, з одного боку, і “оповідання”, “tale”, з іншого. Перші
акцентують “подію”, другі – оповідь; термін short story в цьому розумінні
синтетичний: йдеться і про історію, яку хтось оповідає, і про ту, що відбулася; в
першому розумінні синонім - tale, в другому – happening, news.
Поєднання сюжетності та оповідальності, з точки зору дисертанта,
забезпечує привабливість новели для читачів і в наші часи, коли характерною
тенденцією є поширення неоповідальних та анти-оповідальних форм літературної
творчості, особливо у зв’язку з новаціями модерністів щодо сюжету 1. У
теоретиків різних шкіл ця остання обставина відбилась у термінах
“безсюжетність”, “внутрішній сюжет” (на відміну від “зовнішнього”),
“прихований сюжет”, “психологічний сюжет” та ін.
Теорія новели і досі спирається на спостереження видатних письменників
кінця ХVIII та XIX ст. Жанротворчий фактор - це “нечувана, але реальна подія”
(Гете), неочікуваний “зворотний пункт” і така ж неочікувана розв’язка (Людвіг
Тік), єдиний центральний ефект (Е.По), єдиний предметний символ (П.Хейзе). Це
– унітаристські теорії, побудовані на пошуках у структурі новели більшої єдності,
ніж в інших жанрах, та єдиного центру. Але новела тяжіє водночас до
інтенсивності та екстенсивності, до подолання одномоментності – або через
асоціативну здатність образів1, або через циклізацію.
На жаль, модерністська новела 1890-1930 рр. у працях українських
літературознавців є білою плямою (навіть В.Оленєва під модерністською
новелою розуміє, по суті, постмодерністську)2. Нечисленні зарубіжні праці
(К.Хенсон, В.Педен, А.Флейшман, К.Хенкін) відрізняються недиференційованим
підходом до модерністської новели і новели взагалі, новели як жанру. Саме тому
автор однієї з найцікавіших робіт останніх часів Д.Хед полемізує з усіма й усім:
пошуки єдиного центру в самій новелі, єдності циклу чи збірки новел, тяжіння
критиків до пояснення семантики новели шляхом зведення її до однієї ідеї він

16
сприймає як спрощення, особливо коли йдеться про модерністську новелу3.
Д.Хед виділяє такі особливості семантики і форми модерністської новели,
як епістемологічна невпевненість (і в характеристиці героя, і в моральних
рішеннях); важливість дисонансів, пропусків, порушення безперервності; звідси –
неоднозначність візуальних метафор і символів; заміщення характеристики
моментами внутрішнього життя героя; конфлікт оповідаючих голосів (це дещо
інше, ніж “багатоголосся” М.Бахтіна); повна відсутність “порядку”, який
домислюється критиками. Висновок дослідника: інтерпретація модерністської
новели є неможливою.
Але й міркування Д.Хеда, у багатьох випадках слушні, не вичерпують
особливостей модерністської новели, новацій Джойса. Це дисертант доводить,
аналізуючи полеміку Д.Хеда з К.Хенсон. Якщо Хенсон стверджувала:
модерністська новела руйнує всі жанрові канони і її слід вивести за межі цього
жанру, називаючи просто short fiction (коротка проза), бо всі центральні елементи
втратили своє значення (de-emphasized), то Хед показує: де-емфаза не є
руйнуванням; навпаки, адаптація цих елементів – важлива риса оповідань
Джойса, Менсфілд, Вульф, бо в їх творчості осмислення форм традиційної
новели створює структуру і референційні орієнтири, навіть коли ці традиційні
риси переглядаються.
Але саме це доводить, наскільки недіалектичним, однобічним є
заперечення “порядку”, “гармонії” у своєрідній стрункій структурованості
модерністської новели.
Це перевіряється в роботі через порівняння новел Чехова з новелами
Джойса. Чехов у вищезгаданих теоретиків фігурує як творець новели типу
“відрізок життя” (slice-of-life type) і у цій якості протиставляється Джойсу. В
роботі підкреслюються інші якості новацій Чехова: згущення, художня компресія
смислів, “гра” зіставлень, лейтмотивів, що виводить його новели за межі
замалювання “відрізка життя” при збереженні зовнішності такого замалювання і
зближує чехівський та джойсівський тип новели.
У процесі аналізу дисертант полемізує водночас і з притаманним Хеду
запереченням інтерпретації (мода на це запроваджена С’юзан Сонтаг і Харолдом
Блумом), і з спрощеними структуралістськими бінарними опозиціями –
протиставленням епічного та ліричного, “простого” (анекдот, випадок) та
“складного” оповідання. Саме узгодження об’єктивності змалювання оточення чи
подій з суб’єктивністю героя і розкриттям його характеру, з настроями та
почуттями – одна з центральних рис джойсової модернізації новели.
Новий крок у перетворенні жанру новели, зроблений уперше саме
Джойсом, можна окреслити таким чином:
- якщо новела Чехова ще складалася навколо осереддя – “події”, то в

17
Джойса у центрі саме “анти-подія”. Бо подія – це раптовий злам повсякденності,
це “пункт” вибуху на тлі монотонної течії життя - недарма в німецьких
теоретиків синонімом центральної події новели стає термін Wedepunkt (Тік). У
Джойса ж у центрі – не “пункт”, а процес; те, що виявляється важливим,
готується поволі і настає поступово (“Сестри”, “Нещасний випадок”, “Мертві”)
або не настає зовсім (“Евеліна”). Основна парадигма джойсової новели – не
“подія”, а “зустріч”, яка являє собою не струс чи зворотний пункт, а перехрестя
різних життєвих шляхів, перехрещення долі з долею (“Земля”, “Мертві”);
- новелістична теорія “нечуваної події” тут непридатна, вся концепція
реальності в Джойса вилучає такі поняття, як винятковий випадок, щось
небувале, неочікуване. Зміст цієї зміни можна окреслити словами В.Шкловського
про ХХ століття: “Наближається розуміння реальності нещастя та його
повсякденності”;
- єдність усього циклу забезпечується не оповіддю – “обрамленням”, не
фігурою оповідача, не спільною темою мистецтва та митця (“Серапіонові брати”
Гофмана), не місцем дії, а образом-парадигмою, в якому об’єднані конкретна
топографія Дубліна і риси Міста взагалі, з його суто ірландською і водночас
загальнолюдською специфікою. Цей тип новелістичної єдності візьмуть у Джойса
і Шервуд Андерсон, і Хемінгвей, і Борхес у циклах новел про Буенос-Айрес;
- у Джойса розгортається та змінюється поетика об’єктивності. Це не
тільки вилучення пояснень та коментарів. Це “стенографічність” розмов, які
немовби не мають композиції (“без початку і кінця”), зберігають особливості
чужого мовлення та чужого мислення, навіть з помилками, що їх автор не
виправляє, чи “загальними місцями”, які він не коментує (“День плюща…”,
“Милість Божа”, “Хмарка”, “Сестри”). Це заміна пейзажів міста на топографічно-
точні маршрути героїв і поява пейзажних деталей тільки як фактів сприйняття
героїв; це прихована метафоричність, метаструктура – сітка пов’язаних, хоча й
віддалених одне від одного, слів та образів;
- головна новація Джойса – роль “епіфаній”. Дисертант не погоджується з
думкою, що епіфанії з’являються лише у кінцівці його оповідань (К.Харт та ін.).
За таким трактуванням епіфанія з раптового “осяяння”, розкриття чогось
значного через незначне й буденне перетворюється на звичайне “заплановане”
пояснення-розв’язку: цього Джойс ніколи не робить. Дисертант виявляє
“епіфанічну” організацію тексту в цілому: кожний момент оповіді у зіставленні з
іншим відкриває нові можливості розуміння (“Сестри”);
- новація Джойса - “поетика відсутності”, постійного порушення жанрових
очікувань читача. Відсутні інтрига, подія, пригоди; оповідь, оповідач (бо ця проза
“показує”, а не оповідає, як помітив ще С.Беккет); характеристики і взагалі
пояснення будь-якого типу;

18
 - але в читача все ж таки залишається враження присутності якщо не
оповідача, то спостерігача; відчувається “хтось”, хто спрямовує до нас ці слова й
картини. Але це не персоніфікований протагоніст чи оповідач, а
деперсоналізований голос, без якого словесне мистецтво неможливе. Якраз
випадки появи “я” підкреслюють цю відсутність, бо це “я” не змальовує, а
змальовується; це дитяче “я” перших трьох оповідань, яке змальоване
“зсередини”. Саме такому зображенню замість оповіді служить “плин свідомості”
у формі внутрішнього монологу чи в іншій формі. Автор дослідження доводить,
що у “Дублінцях” з’являється (ще в елементах) не тільки “плин свідомості” героя,
але, ще більше, “плин свідомості” незримого персонажа – спостерігача;
- “Дублінці” виділяються новизною й на тлі ірландської новелістичної
традиції та новели, близької до Ірландського Відродження. Ірландська
англомовна новела ХIХ ст. - новела локального колориту. Новела ж часів
Ірландського Відродження (В.Б.Єйтс, Дж.Мур, леді Грегорі) адресується до
“своїх” з метою привернути їх увагу до рідної культури, а не милується
локальним колоритом. Звідси трактування фольклору та “екзотики” як
національно-психологічної даності. Єйтс, до того ж, вживає цілком вільну форму,
поєднуючи риси усного свідоцтва, казки, легенди, історичної хроніки, есе; в
одному творі поруч постають легендарні фігури, історичні особи в народному
трактуванні, реальні живі сучасники (“Кельтські сутінки”, “Таємна Роза”,
“Оповіді про Ханрахана Рудого”). Ближчий до Джойса Джордж Мур, учень Золя
й Флобера, прагне сполучити картини звичаїв, соціально-гостру проблематику з
алегорико-символічною образністю; саме такою є назва та центральний образ
збірки “Непооране поле” (1903) – алегорія Ірландії. На цьому тлі яскраво
висвітлюється жанрова домінанта, головне новаторство Джойса: він – творець
абсолютно об’єктивної новели. Навіть об‘єктивності Чехова (якого він, за його
словами, не читав) чи Мопассана було для нього замало. Характери його
залишаються до кінця непрозорими (зіставлення “Слідчого” Чехова та
“Нещасного випадку” Джойса), тема відсутності, не-події, не-трансформації
перемагає. Це “оповідання ні про що” (єдине можливе порівняння – чеховська
“Пошта”). Разом з відмовою від епістемологічної впевненості цей мотив
відсутності і у семантиці, і у поетиці змінює весь жанровий вигляд джойсового
оповідання;
- у науковій джойсіані зустрічається твердження, що Джойс лише один раз,
у “Дублінцях”, звернувся до малої форми (Бранніган). Це помилково: по-перше,
“Дублінцям” передували епіфанії – ще менша форма. По-друге, і те й інше тяжіло
до єдності й створювало ефект більшого цілого. Крім того, Джойс до кожного
жанру звертався лише раз і кожен перетворював у щось унікальне: “Портрет
митця замолоду”, “Улісс” та “Фіннеган” – різні види “великої форми” і

19
“нетипові” романи. І нарешті, з “Дублінців” Джойс виніс у свою майбутню
творчість щось принципово важливе: досвід великого художнього цілого, що
народжується з малих і різнорідних у своїй самоцінності епізодів.
Четвертий розділ – “Портрет митця замолоду”: модернізація “роману
митця”. Він складається з трьох підрозділів: 1. “Стівен-герой” та “Портрет митця
замолоду”: від “протороману” до новаторської трансформації жанру. 2. Джойсів
“роман митця” і постмодерністська інтерпретація жанру. 3. “Роман-портрет”
Джойса та дискусії про його героя (“стефанофіли” та “стефанофоби”).
“Стівен-герой” створювався з 1901 по 1907 р.; з 1907 по 1914 р. тривало
пере-творення його – так з’явився “Портрет митця замолоду”. Перші 500 сторінок
“Стівена-героя” зникли; останні 400 були надруковані у 1944 році. Традиційним у
джойсознавстві є не стільки зіставлення, скільки протиставлення двох романів за
такою схемою: невдалий – і вдалий твір, традиційний – і модерністський (оцінки
Т.Спенсера, Дж.Слокума, видавців першого роману), “об’єктивний” – і
“суб’єктивний” (І.Влодавська), роман ще не про митця – і про митця (Д.Урнов).
Дисертант пропонує дещо інший підхід: “Стівен-герой” – це не чернетка, не
матеріали для майбутнього твору, не негативне тло для майбутнього шедевру; це
– “протороман”, у якому передбачено майже все, що мав сказати Джойс. Але
коли він знайшов, як це сказати, – народився “Портрет митця замолоду”, бо від
нових умінь втілилися й нові смисли, котрі у “Стівені-герої” ще не дійшли
висловлення.
Дисертант аналізує вживання Джойсом жанрового поняття з історії
живопису – “портрет”, - не погоджуючись з І.Влодавською, яка говорить про
умовність “статичної” назви роману і порівнює його з сімейним альбомом.
Дисертант наполягає на тому, що саме портрет з його одуховленням поверхні,
зовнішності (в чому і є сенс буття портрету як мистецтва) був слушним
визначенням унікального жанрового експерименту Джойса. “Плинність” – одне з
ключових понять і у теоретичному самовизначенні Джойса, і в тексті роману:
буття та його сприйняття свідомістю визначаються ним як плинна послідовність
миттєвостей теперішнього часу, “a fluid succession of presents” (есе “Портрет
митця”, 1904)1. Саме це створюється у “романі-портреті” з його перетіканням
образів дитинства в юність та ранню зрілість.
Друга проблема цього розділу – автобіографізм “Портрету митця
замолоду”. Порівнюючи “Портрет митця замолоду” із класичними
автобіографічними текстами – Діккенса, Гарді, Троллопа, – дисертант вбачає
різницю в тому, що Джойс, на відміну від своїх попередників, не розповідає про
своє друге “я” (Стівена) у дитинстві чи юнацтві з позиції дорослого, зрілого
митця, а стає тією дитиною, тим юнаком (точки зору іншого, дорослого автора,
його оцінки зовсім немає).

20
 Різниця цих двох засобів створення тексту – оповіді та відтворення – ще
помітніша тому, що попередники Джойса старанно підкреслюють, наскільки живі
для них спогади дитинства і як вони бажають (але не можуть) змалювати сьогодні
те, що було тоді: “Глибоку пам’ять, що живе у моїй душі … неможливо описати”
(Діккенс); “Ах! Як добре пам’ятаю я всі страждання свого дитячого серця!”
(Троллоп). Але повернутися у “тоді” можна хіба що уві сні (Діккенс). Джойсу це
вдається – через принципову зміну ракурсу, переміщенням у центр не
автобіографічного оповідача, а героя, і не оповіді, а змалювання (дисертант це
доводить за допомогою аналізу конкретних текстів з першої частини
“Портрета…”, з “Давіда Копперфілда” Діккенса, з автобіографічного фрагменту
та “Джуда Непомітного” Гарді, з “Автобіографії” Троллопа).
При цьому ідея “Портрета митця замолоду” Джойса, як і ідея портрета як
жанру живопису, - єдність особистості. Здавалося б, цьому суперечить
композиція “Портрета…”, яка складається з окремих, вихоплених з плину життя
епізодів, між якими проходять, поза романом, роки. Але відбувається зовсім
протилежне: те, що автор проминув, підкреслююючи дистанцію між фазами,
водночас підкреслює тотожність цих зростаючих “я”. Один із засобів цього –
спогади, що повертають Стівена різних років до тих самих епізодів. Це одне з
джерел лейтмотивів. Другий засіб – повторення образів та слів-сигналів у
ситуаціях, коли Стівен не повертається до своїх “внутрішніх тем” на свідомому
рівні. Але вони – тут, і читач може сам це побачити. Третє: підсумовування
стівенових констант, рис його досвіду в його власному теоретизуванні непомітно
для нього самого: здавалося б, йдеться про теоретичну естетику Аквіната, але
“чомусь” виникає тема страждання, і читач згадує біль малюка від побоїв учителя
або пекельні муки підлітка. Дисертант детально аналізує ключові моменти
кожного з п’яти розділів “Портрету митця замолоду”, виявляючи ці три засоби.
У другому підрозділі четвертого розділу розглядаються підстави для
віднесення ранніх романів Джойса та Вірджінії Вульф саме до жанру
автобіографічного “роману митця” і піддається критичному аналізу сприйняття
цього жанру в деяких літературознавців постмодерністської орієнтації.
Дисертант визначає компоненти семантики й форми, обов’язкові для цього
жанру з ХVIII ст. до сьогодення: становлення “символу віри” митця втілюється як
у сюжетному розгортанні, так і в прямому обговоренні (сповіді, розмови,
полеміка героїв і таке інше); змальовуються “муки творчості”; описані та
інтерпретуються різні твори мистецтва; і нарешті, стверджується досягнення
митцем певної морально-художньої висоти, часто ціною загибелі.
Модерністський “роман митця” відрізняється особливою увагою до
юнацького відкриття себе; початок шляху потрактовано так, що він містить у собі
увесь шлях. Це супроводжується пошуками нової форми (Джойс, “Портрет митця

21
замолоду”, 1916) або, якщо вживається стара класична, обговоренням
можливостей її оновлення (Вульф, “Плавання”, 1915).
У критиці 1980-90 рр. окреслилася тенденція розрізняти чоловічий та
жіночий “роман митця”, пов’язуючи це з новою роллю фемінізму в
модерністському русі та з новою хвилею уваги до відносин статей з боку таких
митців, як Джойс, Лоренс. Для “гендер-філології” характерною ідеєю є пошук
того, в чому жіночий роман “інший” і не може бути не “іншим”, ніж чоловічий, у
світі, де жінка в суспільній ролі – це “маргінал” з точки зору чоловіків. Дисертант
розглядає інтерпретацію самої ідеї жанрового розподілу в А.Фаулера, Ж.Дерріда,
Г.Блума, К.Фроули.
Відмова постструктуралістів від жорсткої інтерпретації та опис творів у
метафоричних термінах дає можливість звернути увагу на значущість певних
міфологем та образів (“крила Дедала” у Джойса, тема смерті у Вульф).
Нерозуміння К.Фроулою цих термінів-метафор призводить до потрактування
“Портрета митця замолоду” Джойса як традиціоналістського роману, а
“Плавання” Вульф – як руйнування традиції, з чим дисертант не погоджується.
“Плавання” Вульф – спроба писати у дусі традиційного едвардіанського роману
кінця ХIХ - початку ХХ ст. – того, який вона слушно піддасть критиці.
Порівняння з ним виявляє міру новаторства Джойса – вже не тільки на тлі
класики, а й сучасності. У Вульф: поступове розгортання сюжету, хронологічна
послідовність подій, причинно-наслідковий ланцюжок, чітке розмежування
минулого й теперішнього часів, оповідь від автора-всевіди, відсутність плину
свідомості, діалоги-декларації, які характеризують предмет мови, а не героїв, -
все те, від чого Джойс у “Портреті митця замолоду” відійшов і змінив і що
змінить сама Вульф пізніше.
Аналіз цих двох романів свідчить, доводить дисертант, радше не про те, що
модерністи дотримуються чітких жанрових критеріїв Kunstlerroman’y, а про
протилежний процес: у Вульф це часткове розчинення “роману митця” у
психологічному романі, у Джойса – інтеграція “роману митця” в роман про нову
“душевну фактуру” сучасника (процес, який буде продовжуватися в “Уліссі”).
Письменники старшого покоління (Джордж Мур, Едвард Гарнетт)
сприймають “Портрет…” не в тому жанровому ключі, в якому він написаний, а
саме як автобіографію (вдалу чи невдалу). Різниця між творами Джойса та
едвардіанським романом і автобіографією відчули і поцінували як прояв генія
письменники молодшого покоління (Т.С.Еліот, Е.Паунд, Х.Крейн). Ця різниця – у
перевазі психологічної атмосфери над соціально-побутовим тлом, у духовному
наповненні книги.
Суперечки про значення автобіографічного елементу з їх наголосом на
ірландській, католицькій та родинній темах врешті-решт зосередилися на постаті

22
Стівена. Головні аспекти полеміки, що триває й дотепер, можна визначити так: чи
Стівен – це Джойс і яким бачить Стівена Джойс, що містить у собі цей образ і як
його оцінити?
З робіт Г.Кеннера 1940-1950 рр. почався сучасний етап довгої дискусії про
образ Стівена. Цю полеміку дисертант називає суперечкою стефанофобів та
стефанофілів саме тому, що в ній злилися спроби спростувати чи ствердити як
художню цінність образу Стівена, так і його позитивний чи негативний зміст, до
того ж у співвідношенні з реальним Джойсом. У цій полеміці взяли участь
найвидатніші джойсознавці і теоретики літератури – В.Бут, Р.Еллманн, отець Нун
- дослідник томізму Джойса, М.Беджа, Дж.Гросс і інші – натепер полеміка не
завершена.
Дисертант детально аналізує структуру та поетику героя в “Портреті митця
замолоду” (особливо-вирішальні IV та V розділи роману), виявляючи, що
найбільше значення в романі мають не ті сторінки з теоретичними викладами
Стівена, на яких зосереджується більшість критиків, а “стратегія шоку”, яку
вживає Джойс у кульмінаційних моментах (розмова Стівена з Кренлі, щоденник
Стівена). Аналіз зовнішньої та внутрішньої композиції найважливішого в романі
діалогу з Кренлі виявляє такі змістовно-формальні домінанти, як сполучення
“розпиленості” головних тем з їх акцентованістю, композиційних перебивань – із
загостреними афористичними кінцівками кожної теми, “діалог” цих кінцівок. Як
результат, дисертант спростовує тезу про “сатанізм” Стівена і виявляє зовсім
іншу парадигму – модель вищого й жертовного служіння. Цей уявний богоборець
– один з перших у романі ХХ ст. образів, що втілює (хай і віддалено і
трансформовано) ідею “наслідування Христу”.
Розділ п’ятий - “Улісс”: діалектика новаторства і ціннісної
усталеності” - має таку структуру:
1. Аналіз історії сприйняття “Улісса” критикою та літературознавством
охоплює матеріал від відгуків перших читачів аж до наукової літератури 1990-х
років, але при цьому укладається не за хронологічно-оглядовим, а за проблемним
принципом. Виділено такі проблеми: читацьке сприйняття Джойсового твору;
відгуки романістів на “Улісса” як роман; особливості історії “радянського
“Улісса” (дисертант дає тут більш стислі характеристики, бо ширше цю тему, на
відміну від інших зазначених, розглядають російські літератори – С.Хоружий,
К.Генієва та ін.). Дисертант визначає, чим відрізняється джойсіана 1990-х рр. від
“класичної”, що саме можна вважати вивченим, що залишається невивченим і
дискусійним.
2. Далі дисертант вдається до власного детального аналізу головної
проблематики “Улісса”, якою вона вважає проблему героя. Тут центральними
запитаннями і висновками є проблема ідентичності образу Стівена з трьох

23
романів, поетики й семантики цього образу в “Уліссі”, автобіографічне та
романне значення другорядних постатей поруч зі Стівеном (це перш за все
Гогарті – Малліган), літературних та міфологічних підтекстів, теми Ірландії, теми
творчості; проблема статусу Блума-Улісса в романі, задуманої Джойсом
позитивності цього героя і її нібито парадоксального співвідношення з комізмом,
підтекстів образу, непомітного для багатьох критиків ліризму і засобів його
втілення, проблема дійсного значення “звичайності” Блума, його наближення до
алегорії Кожної Людини – Еврімена з мораліте ХVI ст. Дисертант доводить на
детальному філологічному аналізі, враховуючи і рівень поетики слова, що
неправомірно приписувати Джойсу нищівну критику “обивателя”, “буржуа”,
“стандартної людини” чи уславлення цього героя саме як обивателя,
представника середнього класу. Нарешті, виявляється семантико-поетологічний
діапазон засобів створення образу Моллі, далекий від одноманітності “мовного
струму”; оприявнюється багатозначність “плину свідомості” і складність
висвітлення фігури Моллі-Пенелопи – від іронії до ліризму й пафосу.
Дисертант вважає висвітлення читацького сприйняття “Улісса” одним з
найменш вивчених аспектів джойсіани. Джойс успадкував класичне уявлення про
стосунки письменника й читача: він пише для читача – позиція, яка, принаймні на
рівні декларацій, сьогодні спростовується деякими постмодерністами. Парадокс
полягає у тому, що “Улісс”, а ще більше “Фіннеган”, при цьому створює
ситуацію, коли це пряме читацьке сприйняття здається важким або неможливим.
Дисертант моделює цю ситуацію й намагається виявити її значення для розуміння
“Улісса” на аналізі історичного прикладу – читання “Улісса” К.Г.Юнгом1.
Джойсознавці звично нехтують відгуками Юнга як знаком нерозуміння,
трактуванням неспеціаліста (Еллманн, Тіндалл і ін.); дисертант виявляє у Юнга
типовий для багатьох читачів саме цього роману конфлікт між труднощами,
“нудьгою”, “гіпнотичним сном” та іншим у цьому стилі – відчуттям
зачарованості, незвичайної сили, багатогранності, геніальності творця. Для Юнга
це закінчується перемогою Джойса, і видатний психолог, як підкреслює
дисертант, подарував критичній та академічній джойсіані кілька ключових
визначень, які й досі повторюються, іноді без посилань на джерело:
“мультифацетна” картина дійсності; чергування образів, скоординованих з
дійсністю, з тими, що походять зі “свого внутрішнього”, з джерела несвідомості;
відображення архетипів; “Улісс-свідомість” як герой роману тощо. Дисертант
виявляє як найбільш плідні ті ідеї Юнга, які знайшли подальшу розробку в
творчості самого Джойса: можливість читання “від кінця до початку”,
відключення “мозкового” мислення і активізація периферійного, перцептивного,
“сонного” – все це буде реалізовано Джойсом у всьому масиві “Поминок за
Фіннеганом”. Далі, особливе значення, на думку дисертанта, має юнгів доказ не-

24
символічності образної мови Джойса1: сьогодні, коли практикою багатьох
літературознавців є пошуки “символів” у будь-якому багатозначному тексті, це
особливо важливо. Теза Юнга: “не символи, а архетипи”; теза дисертантки, яку
вона намагається підтвердити аналізом різних жанрів у Джойса, – “не символи, а
епіфанії”. Так чи інакше, це проливає додаткове світло на співвідношення
модернізму із символізмом.
Далі в дисертації йдеться про відгуки Еліота й Паунда, з яких почалася
багаторічна полеміка “роман-не роман або антироман” (Паунд, Баджен, Кеннер –
Еліот, Гілберт, Еллманн; а далі і до сьогодні – Дж.Джонсон, В.Шеррі та ін.). До
цієї полеміки приєдналися й романісти – В.Вульф, С.Цвейг, Т.Вайлдер,
Р.Олдінгтон, В.Набоков та ін. Дисертант наголошує слушність позиції Джойса – і
як митця, і як автокоментатора: він бачив “Улісса” і як роман, і як антироман,
старанно вибудовуючи таке ціле, в якому водночас будуть зберігатися і
“зніматися”, змінюючись, літературні цінності і канони.
У розгляді про ставлення до “Уліссу” за радянських часів – за необхідністю
короткому, - віддаючи данину сучасним починанням, дисертант визначає роль
С.С.Хоружого і як перекладача, чия праця важлива для долі не тільки
російського, але й взагалі слов’янського існування “Улісса” (хоча в дисертації є
кілька зауважень щодо цього перекладу; це тому, що аналіз дисертанта виявляє в
тексті зв’язки, не відтворені перекладачем), і як джойсознавця, коментатора і
автора роботи про “Улісса”.
У літературознавчих працях 90-х рр. (а це нові роботи П.Костелло (1993),
американської дослідниці М.Тимочко (1997), Т.Мартіна (1992) та ін.)
окреслюються такі проблемно-тематичні лейтмотиви: міфологізм “Улісса”;
ірландськість “Улісса”; різноманітні культурні зв’язки тексту (“Улісс” і пісня,
“Улісс” і Вагнер); у цілому це дослідження, так би мовити, одноаспектні. Аналіз
естетичної цінності, художнього значення творів Джойса, “визначення природи
його внеску в літературу все ще відкриті для обговорення і полеміки”1.
Автор реферованої дисертації розглядає “Улісса” як триптих, побудований
навколо трьох фігур, з яких центральна в даному романі – Блум, центральна у
творчості Джойса – Стівен і центральна в емоційній історії автора – Моллі. У
свою чергу, Стівен теж – герой триптиху, що посідає значну частину творчого
життя Джойса (“Стівен-герой”, “Портрет митця замолоду”, “Улісс”). Звідси
полеміка джойсознавців: чи є “Улісс” продовженням “Портрету…” (Д.Райт), чи
це “той самий” Стівен. Дисертант доводить, що Джойс зайнятий подальшою
розробкою цієї ж фігури, що Стівен “Улісса” несе в собі вагомість
“пресупозиції”, яка повинна ожити у свідомості читача; цей принцип актуалізації
попередніх або навколотекстових знань взагалі важливий для Джойса.
Різницю між Стівеном “Портрета митця замолоду” і “Улісса” автор роботи

25
вбачає в тому, що останній роман дає невизначені, негативні, трагічні або
трагікомічні відповіді на виклик, який кидає дійсності попередній Стівен.
Автобіографічність цього образу тут чи не більше насичена фактами, ніж у
“Портреті…”, бо до образів дитинства, школи, юнацьких задумів приєднується
Париж, Ірландія, смерть матері, вчителювання, дружба з Гогарті та її кінець; і
критичність до самого себе, психологічні драми та самоіронія теж достовірні;
минуле Стівена і теперішній стан Джойса зливаються, чого в “Портреті…” не
було (аналіз листування Джойса і епіфаній у порівнянні з I розділом “Уліссу”).
Звинувачення Стівена в “позуванні” і “манії величі” в “Уліссі” (С.Гілберт,
Г.Меддокс), на думку дисертанта, розбиваються при ретельному філологічному
читанні тексту: загальний контекст усіх внутрішніх рухів Стівена – це
самокритика (від самоіронії до трагічної гіркоти) талановитого юнака, який вже
переріс свою попередню стадію. Тут поглиблено і трагізм, пов’язаний з образом
матері, і образ Ірландії (парадигма “мати – Ірландія”), і двозначність теми
особистої свободи теж трагічна. Як і мати в останні хвилини свого життя
(драматизм цього епізоду, підкреслює дисертант, Джойс свідомо поглибив, чого
не враховують “стефанофоби”), Ірландія вимагає від свого сина жертви
свободою, що суперечить його природі творця; ця тема пройде лейтмотивом
через різні епізоди “Улісса”, кульмінуючи у фантасмагорії “Цирцеї”.
Відстоювання індивідуальної свободи як абсолютної необхідності – свободи від
національного, релігійного, родинного й культурного тиску - супроводжується й
руйнівним почуттям провини перед цими цінностями; тягар провини своєю
чергою породжує новий комплекс виправдовуючих причин: так, у душі Стівена
підіймається нова хвиля звинувачень Ірландії у зрадництві, сервілізмі,
конформізмі. Цей емоційно-інтелектуальний лабіринт, в якому кружляє
“протеїстична” свідомість Стівена протягом всього роману, дає себе знати у
складній, навантаженій асоціаціями образності, головна риса якої – те, що Стівен
говорить про Ірландію не тільки мовою чітких формулювань (I розділ,
“Телемах”), але й мовою творчих трансформацій, ототожнень, персоніфікацій.
Так, виходить, що Ірландія в “плині свідомості” Стівена – це не тільки мати, але і
Малліган, і Кевін Еган із своїм деградуючим синком, і старий маразматик Дізі, і
жінка біля океану (знову підхоплення двох ліричних образів з “Портрета митця
замолоду”). Перетворення людей у символи країни, як і взагалі символи – у
Джойса завжди ознака свідомості героїв, а не його самого як творця. В даному
аналізі це виявлено, наприклад, у сцені сприйняття Стівеном англійця Хейнса: очі
Хейнса “бліді, як море під вітром…, тверді і горді. Господар моря…” Звичайний
момент – зустрілися поглядами – перетворює “оксфордського йолопа” на
втілення Англії – пригноблювачки: саме тому – “firm and prudent”, “the sea’s
ruler”.

26
 Дисертант докладно аналізує такі важливі моменти композиції образу
Стівена, як співвідношення Стівен – Малліган, сцени віршування Стівена і її
джерела, віршів Даглеса Хайда, такі підтексти образу Маллігана і розмов із
Стівеном, як Оскар Вайлд, В.Б.Єйтс. Джойс створює “протеїстичну”
трансформацію загально-модерністських (наприклад, “війна” статей) і своїх
власних тем, знаходячи нові індивідуальні забарвлення, психологічно
переконливі тому, що вони – частина внутрішнього життя героя-поета.
Центральна частина цього розділу – підрозділ “Від Стівена до Блума”:
назва підкреслює зв’язок між цими образами, зовні непомітний і поверхнево
поцінюваний деякими критиками тільки як контраст.
Дисертант аналізує засоби створення зримості цих образів, відмінні від
класики: відсутність портрету головних героїв за наявності деталей портретів
другорядних героїв (бо їх бачать Стівен і Блум); ефект контрасту (Стівен –
Малліган), зорових вражень, породжених мовленням, інтонаціями героя; опора на
весь масив позатекстових знань читача. Виявляється, що засоби створення обох
образів – це вже сфера не продовження Джойсом класичних норм, а їх тонких
змін, майже непомітного переходу від них до становлення нової норми.
Об’єктивність зображення (іменування героя, показ його середовища) непомітно
переходить у суб’єктивність, новизна якої не в тому, що ми дізнаємося про його
думки та внутрішні рухи – саме це є класичним досягненням літератури, - а в
тому, що Стівен і Блум перестають бути тільки об’єктами авторського і
читацького спостереження і стають головними суб’єктами-носіями всіх
спостережень, вражень і оцінок: і Малліган з усією різноманітністю його
проявлень, і небо, і море – все існує для нас тільки у сприйнятті Стівена, як далі
сніданок Блума, його спальня і ліжко, його Дублін, знайомі, біографія, минуле –
тільки у його сприйнятті та спогадах.
Але і Стівен, і Блум у своєму мовленні та мисленні, у видимому й
потаємному існують у нас на очах, не розчинюючись у безособових “внутрішніх
станах”, як це спостерігала у свій час Л.Я.Гінзбург у персонажів
пізньомодерністських або постмодерністських романів. Інакше кажучи,
суб’єктивне знову переходить у об’єктивне.
Таким чином, “формула” джойсівського зображення центральних фігур
така: об’єктивне - cуб’єктивне - об’єктивне вже іншого, вищого рівня (бо вбирає в
себе суб’єктивну внутрішню стихію людини). Індивідуальна внутрішня мова без
лапок плюс викладені немов би від автора зорові й інші враження, які можуть
належати тільки досвідові героя (“плин свідомості”), – це та суб’єктивність
(середня частина нашої формули), яка об’єктивується, бо її можна спостерігати
безпосередньо. Картина морського простору, яка перетворюється на чашку жовчі
Стівенової матері, або сніданок Блума (перші сцени його появи в романі),

27
зіставлені з авторською характеристикою та сніданком сервантесового Дон
Кіхота і навіть із прустовим обідом Франсуази – ось моменти аналізу, які
виявляють цю різницю джойсового письма з класичним і навіть з модерністським
у інших авторів.
Бо сніданок Блума або хазяйська спальня – це не замальовки соціально-
критичного характеру, не карикатура на “потворність” буржуазного побуту (як
вважають деякі критики), а розкриття індивідуальності й суб’єктивного світу
героя: його чуттєвості, сонцелюбства, любові до жінки, відданості й
доброзичливості. Не можна читати Джойса “наполовину”, вичитуючи деталі
тільки одного плану (неохайну кімнату, брудну білизну чи море “кольору жовчі”)
і не помічаючи інше (“тепле жовте світло” променів на фіранках, гомерівський
колір морської води, “м’яка тепла плоть” Моллі, дівчину, що біжить назустріч, як
сонячний промінь).
Дисертант вдається до пильного аналізу всіх епізодів “Уліссового”
“Блумдня” і виявляє, як на образному і словесному рівні виникають такі
зближення, як “Блум – Шекспір”, “Блум – агнець Божий”, “Блум – Еврімен” (не
говорячи вже про “Блум – Одіссей”). Полемізуючи з “вироком” Еллманна “Блум
– весь тіло”, дисертантка показує, як просвітлюється, одуховлюється й
олюднюється Блумова тілесність і його сприйняття тіла, здавалося б, таке
фізіологічно-занижене.
Блум, як смішний фантастичний персонаж комедії-фантасмагорії
(“Цирцея”), – це образ, більш, ніж у інших епізодах, беззахисний перед суворою
критикою і відкритий для “викриття”. Перед нами будинок розпусти, Блум стає
свинею, собакою, повією, майже королем і майже жертвою ката; де ж тут
“хороша людина”, власний автопортрет і портрет друга, відомого письменника
Італо Звево, який задумував Джойс? У гострій полеміці про “Цирцею” (С.Гілберт,
М.Френч, К.Лоренс, Д.Шварц та ін.) дисертант погоджується з точкою зору тих
дослідників, які, слідом за Джойсом, вбачають тут візуалізацію “сутінків душі”
(“tenebrosity of the interior”, каже Джойс у “Биках Сонця”) і “караючий
сюрреалізм” з опорою на “Метаморфози” Овідія, “Пекло” Данте, “Фауста” Гете
чи “Спокусу св.Антонія” Флобера. Парадокс Джойса в тому, що жодна з
суперечних інтерпретацій не може бути повністю спростована.
Радикальна різниця з класикою полягає в тому, де відшукує, в яких
ситуаціях і з якими якостями бачить Джойс своїх “хороших людей”, рішуче
відмовляючись, на відміну від попередників, уникати “компромату”. Новизна
надмірного загострення, компрометуючих трансформацій героя поєднується із
збереженням цінностей, що століттями формувалися в літературі: маленький,
принижений, скомпрометований - для митця не значить негативний, нікчемний,
гідний тільки викриття, а не співчуття.

28
 Дисертант приділяє особливу увагу аналізові мораліте ХVI ст. “Еврімен” у
зіставленні з джойсовим трактуванням Блума – аналізові, повз який пройшли і
Еллманн, і інші джойсознавці, і визначає вплив “Еврімена” не тільки на
аналітизм, “катехізисну” форму зображення “внутрішньої людини” в “Ітаці”
Джойса, але й на вирішальне моральне висвітлення її, на домінантну концепцію
роману: “пробачення” людини з усіма її недосконалостями, “любов”, яка подолає
все.
Розділ закінчується аналізом останнього епізоду роману, внутрішнього
монологу Моллі – Пенелопи. Дисертант виявляє різноманітність поетологічних
рішень і семантичних ефектів, які ховаються за поверхневою однорідністю
Моллілогу. Це - нібито суперечливе сполучення “плину свідомості”, комічних
ефектів завдяки несвідомому самовикриттю Моллі, грубого фізіологізму,
міфологізму, неочікуваного ліризму та вирішального джойсового пафосу
ствердження життя. Дисертант доводить, що ця джойсова інтерпретація образу
Пенелопи не має в собі нічого карикатурного чи викривального, що Джойс
використовує тут перш за все гомерів мотив невпізнаності Одіссея Пенелопою та
його образи на жінку (те, що легко не помітити, якщо пам’ятати тільки вірність
Пенелопи) і залагоджує цей конфлікт, наголошуючи на поверненні Одіссея –
Блума, на вирішальному - “Так” Пенелопи – Моллі. Автор реферованої роботи
аналізує Моллілог також на рівні поетики слова, що дає змогу спростувати деякі
критичні конструкції про Моллі – “вбивцю” свого чоловіка (Г.Шваб). Цей
підрозділ, як і попередній, має численні аналітичні “виходи” до останнього твору
Джойса – “Поминок за Фіннеганом”.

У ВИСНОВКАХ запропоновано стислий виклад підсумків дисертаційного

дослідження й узагальнено такі теоретичні та історико-літературні положення:
1. Поняття “модернізм” у нинішньому вживанні – це конгломератне узагальнення
різних за своєю природою явищ. Необхідністю є наукова диференціація замість
уніфікації, дистинкція модернізм / авангард, новації / деструкція, і на цьому тлі
виділення роману і поезії досліджуваних авторів 1890-1930 рр. за ознакою
невпинної автомодернізації, інтенції наблизитися до реальності, вхопити новими
засобами нові пласти недослідженого в людині і житті. Це і є дійсно “модернізм”
у європейській літературі в історико-конкретному значенні цього терміна, і це
відрізняє його від деструктивних течій того ж періоду.
2. Романістів-модерністів 1890-1930 рр. об’єднують певні ознаки семантичної та
поетологічної системи, вперше запроваджені саме ними. Теоретиками модернізму
виявлено такі риси, як епістемологічна невпевненість, що поєднується з
невпинними пізнавальними зусиллями; децентрація та деперсоналізація героя та
автора; авторефлексія, перевага внутрішнього сюжету створення мистецтва над

29
зовнішнім сюжетом подій; застосування канонів та умовностей класичного
мистецтва і водночас їх переосмислення (“подвійний код”). Дисертант
демонструє, що це – саме модерністські відкриття, успадковані й змінені пізніше
постмодерністами. В роботі до цього додано такі спостереження над “кодом
модернізму”: втілення модерністами концепції “анонімної індивідуальності”
(А.Жід, М.Пруст, Дж.Джойс); “зняття” вагомих формально-змістових елементів
роману або їх пародіювання (кінцівка, звернення до читача, тощо) і як результат –
зняття пафосу, подолання однозначності філософських чи моральних рішень
(Жід, Пруст); заміна пояснень поведінки чи психіки (риса реалізму) на
об’єктивне відтворення суб’єктивного внутрішнього життя, принцип “розкриття”
психіки героя замість оповіді про неї (Джойс, Вулф); відмова від поняття
“помилковості” в мистецтві (Лоренс); перегляд відношення до вмотивування
поведінки – від повної відмови від нього (А.Жід) до “непрямого” втілення його
через метаструктуру словесних та словесно-образних перекличок, повторів,
контрастів (Джойс).
3. Характерна риса модерністського роману - від творів Жіда кінця 1890-х рр. до
Джойса, - це полеміка із символізмом. Неоміфологізм і “епіфанії”, відкриті
Джойсом, визначаються в дисертації як долання символу “архетипами” і
відкриттям внутрішньої суті речей замість культивування їх знакового аспекту.
4. Джойс з перших кроків своєї художньої діяльності відкривається як ініціатор
модерністських змін у прозі. Тому дисертант не погоджується з позицією
віднесення “Дублінців” і “Портрету митця замолоду” до класичного реалізму,
водночас демонструючи, що таке залучення не чужорідне Джойсу, бо суть
джойсівського новаторства – в оновленні і прирощенні класичних цінностей, а не
в розриві з ними. Але створене ним не тотожне ані реалізмові, ані символізмові.
Засоби цього оновлення – “заголювання” спостережень і зображення (малюнок
без пояснень і емоційних коментарів); створення словесно-образних
метаструктур, що породжують семантичні поля з багатьма змістами та
внутрішній сюжет, важливіший за зовнішній; вищезгадані епіфанії та плин
свідомості.
5. “Портрет митця замолоду” – це поєднання “роману становлення”, “роману
митця”, автобіографії, сповіді, елементів сімейного роману і перетворення їх у
новий жанровий різновид, який дисертант пропонує назвати “роман-портрет”.
Порівняння з “протороманом” “Стівен-герой” в аспекті виявлення особливостей
джойсівської переробки, а також із зразками вікторіанської і едвардіанської
автобіографії виявляє, що Джойс як митець розвивався в напрямку перетворення
всього тексту роману в “поле свідомості” Стівена, а не в оповідь про героя чи то
від першої, чи від третьої особи. Зовнішній оповідач, непомітно усунений, і всі
форми прози і віршів у романі – це форми “плину свідомості”; у центрі –

30
джойсівські епіфанії, “саморозкриття” речей у свідомості героя.
6. Ця принципова новизна настільки мало демонстративна, не підкреслена
прямою полемікою з попередниками, що цей джойсів твір і досі нерідко
розглядається як щось “традиційне”, не нове і не цікаве (лекції Набокова,
полеміка критиків, визначена дисертантом як суперечка “стефанофілів” та
“стефанофобів”).
7. До “поля свідомості” Стівена належить не тільки явний “плин свідомості”, але
й елементи, що виглядають об’єктивними діалогами чи авторськими описами, а
насправді належать до “оптики” Стівена. Саме цим створюється характерна для
джойсового “роману-портрета” єдність суб’єктивного й об’єктивного.
8. Основа новаторства “Улісса” – об’єднання “нового міфологічного методу”
(Еліот) з об’ємністю та конкретністю зображення буденного внутрішнього життя
кожного з трьох головних героїв, між котрими Джойс розподілив весь обсяг
роману. Блум – це не сатиричний образ і не образ “обивателя”, а втілення фігури
“хорошої людини” всіх часів і народів. Тому в міфологічному та літературному
підтексті образу Блум – не тільки Одіссей, але і Христос, і Еврімен, і Шекспір, і
Гамлет-старший, а в автобіографічному – Джойс і його друзі. Все це виявляється
в роботі на рівні аналізу поетики слова, словообразів та словесних лейтмотивів
(Одіссей, “Шекспір”, “батько”, “агнець”, “Еврімен” тощо).
9. Стівен роману “Улісс” – продовження автобіографічного художнього
дослідження зрілим митцем свого юнацького “я”, але дещо з інших позицій, ніж у
“Портреті митця замолоду”: це втілення не тільки джойсівського, але й
загальнолюдського віку юності як бунтарства. Стівен в “Уліссі” виникає з
останніх рядків “Портрету” і зникає нібито “в нікуди”, тим втілюючи не стільки
можливість трагічного фіналу митця (тут полеміка з Меддоксом і з деякими
іншими джойсознавцями), скільки міфологему юності, синівства, які
розчиняються у батьківстві й зрілості чоловіка і митця (фантастичні, міфологічні
обертони зустрічі Стівена і Блума в “Цирцеї” та “Ітаці”). Ці міфологеми синів і
батьків як єдності будуть підхоплені в “Поминках за Фіннеганом”.
10. Моллі, за задумом Джойса, – це “Еврівумен”, втілення жіночої природи, що
передує Анні Лівії Плюрабель з “Поминок за Фіннеганом”, а не “негативація”
високого образу Пенелопи, як вважають деякі літературознавці. Аналіз виявляє,
що Джойс не просто зробив Одіссея підтекстом образу Блума, але й зобразив
“перемогу Одіссея” і що Моллі, попри іронічні контексти та підтексти, стає-таки
своєрідною Пенелопою.
11. Весь представлений в роботі аналітичний філологічний аналіз дозволяє
спростувати тривке уявлення, що в модернізмі нібито втрачається “реалістично-
повний” образ людини.

31
 Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Творчество Джойса и модернизм 1900-1930-х гг. – Днепропетровск: Наука и

образование, 2000. – 244 с. (14,5 др.а.).
2. “Дублинцы” Джеймса Джойса: классика модернистской новеллы. – Днепропетровск:
Наука и образование, 2000. – 76 с. (4,6 др.а.).
3. Внутренний монолог в стилистике “Ключа от двери” А.Силлитоу // Актуальні проблеми
літературознавства. – Том 2. Збірник наукових праць / За ред.проф. Н.І.Заверталюк. –
Дніпропетровськ: Навчальна книга, 1997. – С.21-24 (0,3 др.а.).
4. Проблема новаторства в английском “рабочем романе” // Приднiпровський науковий
вiсник № 97 (164). - Дніпропетровськ.: Наука i освiта, листопад 1998.- С.115-119 (0,4
др.а.).
5. Возможности обучения языку через художественную литературу (стилистические и
языковые особенности “Дублинцев” Дж.Джойса) // Вiсник Київського державного
лiнгвiстичного унiверситету. Дослiдження молодих вчених. Вип.1 / Відп. Ред.
С.Ю.Ніколаєва. – Київ: КДЛУ, 1998. - С.132-140 (0,6 др.а.).
6. “Дублинцы” и становление принципов модернизма Джеймса Джойса. // Ex professo.
Збірник наукових праць вчених Придніпров’я.- Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. – С.92-97
(0,4 др.а.).
7. “Дублинцы” Джойса: проблемы новаторства // Проблеми сучасного літературознавства.
Збірник наукових праць. Вип. 5. – Одеса: Маяк, 1999. – С.231-243 (0,8 др.а.).
8. Стилістичні та мовні особливості оповідань Джеймса Джойса “Дублінці” (вивчення
англійської мови в процесі читання текстів художньої літератури) // Вісник
Дніпропетровського університету. Літературознавство. Журналістика. Випуск 3, том 1. –
Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського університету, 1999. – С.155-159 (0,4
др.а.).
9. Ранній Джойс та модернізм (збірка ”Дублінці”) // Актуальні проблеми
літературознавства. – Том 6. – Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2000. – С.165-171 (0,7
др.а.).
10. “Дублинцы”: концепция стиля Джойса-новеллиста // Приднiпровський науковий
вiсник. № 37 (104). - Днiпропетровськ, квiтень 1998. - С. 26-33 (0,8 др.а.).
11. Ирландия как проблема писательского самосознания Джеймса Джойса // Вiсник
Київського державного лiнгвiстичного унiверситету. Серія Філологія. Т.2, № 2. - Київ:
КДЛУ, 1999. - С.247-251 (0,5 др.а.).
12. Эстетическая теория и художественная практика раннего Джойса // Актуальные
проблемы науки в исследованиях учёных России и Украины. Сборник научных трудов. –
М.: Компания Спутник +, 1999. – С.133-151 (1,7 др.а.).
13. Епіфанії Джеймса Джойса: теорія та художня практика // Вісник Київського
лінгвістичного університету. Серія Філологія, Том 3, № 1. – Київ: КДЛУ, 2000. - С.179-187
(0,7 др.а.).

32
14. Тема Ірландії в творчості Джеймса Джойса // Литературоведческий сборник. – Вип. 2.
– Донецк: ДонГУ, 2000. – С.117-123 (0,6 др.а.).
15. Эпифании в прозе Джеймса Джойса // Питання літературознавства. – Вип. 7 (64). -
Чернівці, 2000. – С.117-128 (0,8 др.а).
16. Джойс і Менген: модерністська рецепція творчості ірландського романтика //
Гуманітарний вісник. Серія – іноземна філологія. Проблеми сучасної світової літератури
та лінгвістики. Число ЧЕТВЕРТЕ. – Черкаси, 2000. – С.21-27 (0,6 др.а.).
17. “Роман о художнике” Дж. Джойса и постмодернистская интерпретация жанра //
Сборник научных трудов кафедры зарубежной литературы ДГУ “От барокко до
постмодернизма”. - Днепропетровск: ДГУ, 1999. – С.123-130 (0,7 др.а.).
18. “Роман-портрет” и споры о его герое (“Портрет художника в юности” Джеймса
Джойса) // Проблемы современной науки. Сборник научных трудов. – М.: Компания
Спутник +, 2000. – С.108-131 (1,8 др.а.).
19. “Улисс” Джойса в писательской и литературоведческой рецепции (от 1920 до 1990-х
гг.) // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім.
Г.С.Сковороди. Серія літературознавство. – Вип.1 (25). – Харків, 2000. – С.283-297 (1
др.а.).
20. “Улисс” Джеймса Джойса: проблема героя (Стивен) // Наукові записки Харківського
державного педагогічного університету ім. Г.C.Сковороди. Серія літературознавство.
Вип.2 (26). – Харків, 2000. – С.205-224 (1,9).
21. Монолог Моллі Блум (“Моллілог”): психіка героїні та роль автора // Придніпровський
науковий вісник. № 17 (84). – Дніпропетровськ, березень 1998. – С.49-63 (1,5 др.а.).
22. Ірландія як проблема письменницької самосвідомості Д.К.Менгена і Дж.Джойса //
Литературоведческий сборник. – Вып.3. – Донецк, 2000. – С.174-183 (0,7 др.а.)
(англ.мовою).
23. Проблема модернизма в современном литературоведении // Литературоведческий
сборник. – Вип.4. – Донецк: ДонГУ, 2000. – С.41-62 ( др.а.).
24. Теоретические представления о новелле / рассказе в современном литературоведении
и место Джойса в истории новеллы // Проблеми сучасного літературознавства. Збірник
наукових праць. Вип.6. – Одеса: Маяк, 2000. – С.30-51.( др.а.).
25. Молли как Пенелопа: семантика Моллилога в романе Джойса “Улисс”// Наукові
записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія
літературознавство. Вип.1 (28). – Харків, 2000. – С.187-197.

Додаткові публікації:

26. Обучение языку через художественную литературу по специальности “Перевод”

(домашнее и аналитическое чтение прозы Джойса) в техническом университете //
Международная научно-практическая конференция “Современные технологии в обучении
английскому языку”. - Днепропетровск, 1997. - С. 24-27 (0,3 др.а).

33
27. “Дублинцы”: стилистические принципы Джойса-новеллиста. Тези // Четверта
Всеукраїнська наукова конференцiя “Новi пiдходи до фiлологiї у вищiй школi”. -
Запорiжжя, 1998. - С. 48 (0,1 др.а.).
28. Внутренний монолог в стилистике “Ключа от двери” А.Силлитоу (изучение
художественной английской литературы по специальности “Перевод” в неязыковом вузе)
Тезисы // 3-я Мiжнародна наукова конференцiя “Комп’ютерна лiнгвiстика та викладання
чужоземних мов у вищих навчальних закладах”. - Львiв,1998. - С.116 (0,1 др.а.).
29. “Дублинцы” Джойса в восприятии критики 1960-1990-х гг. // Матеріали міжвузівської
конференції “Від бароко до постмодернізму”. – Дніпропетровськ, 2000. – С.213-218 (0,5
др.а.).
30. “Джойс и художественная система модернизма в творчестве А.Жида 1890-1900
гг” // 6-та Міжнародна конференція “Франція та Україна: науково-практичний
досвід у контексті діалогу національних культур”. - Дніпропетровськ, 2000. – С. 175-
180 (0,5 др.а.).
31. Збірка “Дублінці”: стилістичні особливості творів Джойса // Тези Всеукраїнської
наукової філологічної конференції “Проблеми сучасної світової літератури та
лінгвістики”. - Черкаси, 2000. – С.7-8 (0,2 др.а.).
32. Образ героя в джойсовском “романе художника” (споры о Стивене Дедале в
английском литературоведении) // Развитие средств массовой коммуникации и проблемы
культуры. Материалы научной конференции. Университет Натальи Нестеровой. – Москва,
2000. – С.166-169 (0,3 др.а.).
33. Евеліна (переклад оповідання з англ.мови та коментар “Евеліна, одна з дублінців”) //
“Всесвіт” – журнал іноземної літератури № 5-6, травень. - Київ, 2000. – С.140-143 (0,3
др.а.).
34. “Дублінці” Джойса у критиці 1960-1990-х рр. // “Всесвіт” – журнал іноземної
літератури № 5-6. - Київ, 2000. – С.144-145 (0,2 др.а.).
35. Шекспир – Джойс – Шекспир // Шекспировские чтения. – Владимир, 2000. – С.6 (0,1
др.а.).
36. Модернізм європейський та модернізм український (декілька слів про монографію
С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, 1997 р.) // Міжнародна
наукова конференція: “Проблема рубежа веков: закономерности переходных процессов в
литературе и языке”. – Донецк, 2000. – С.144-147 (0,3 др.а.).
37. “Irishness” in J.C.Mangan’s Poetry as an Introduction to James Joyce // 5-та конференція
Європейського Суспільства з вивчення англійської мови. – Хельсінкі, - 2000. – P.1-6.
http: //www.eng.helsinki.fi /doe / ESSE 5 – 2000 /ella goncharenko.htm
38. Из истории восприятия “Улисса”: роман Джойса и читатели // Вестник СевГТУ. Вып.
28: Филология: Сб.науч.тр. – Севастополь, 2000. – С.97-108.

34
Анотація

Гончаренко Е.П. Проза Джеймса Джойса та проблема новаторства в англійському

модернізмі початку ХХ століття. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за
спеціальністю 10.01.04 - література зарубіжних країн. – Інститут літератури
ім.Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2001.

В роботі визначається специфіка внеску Джеймса Джойса у розвиток літератури ХХ

століття; досліджується характер його новацій та експериментування в контексті
історичної своєрідності основних художніх напрямів англійської та європейської
літератури ХIХ і ХХ ст.
Виділено системні філософсько-естетичні риси європейського модернізму 1900-
1930 рр., жанровий, стилістичний, семантичний “код” модерністських роману і новели
(А.Жід, М.Пруст, Дж.Джойс, В.Вульф, Д.Г.Лоренс); дослідження художньої
трансформації роману та новели призводить до уточнення характеру внеску Джойса в
процес модернізації європейської літератури ХХ ст.
В дисертації уточнюються історико-літературні та теоретичні уявлення про
поетологію модернізму і про творчість Джойса як одного з її творців і класиків; йдеться
про об’єктивно-суб’єктивну поетику “Дублінців”, про створення Джойсом жанру
“роману-портрета”, про новаторський підхід до образу людини в триптиху про Стівена
Дедала, про наслідування і водночас подолання романних канонів у міфологізованому і
водночас сучасному просторі “Улісса”, про продовження новацій у художньому підході
до людини в “Поминках за Фіннеганом”.
Ключові слова: модернізм, символізм, епіфанія, неоміфологізм, жанр, стиль,
роман, новела, герой, плин свідомості.

Summary

Goncharenko E.P. James Joyce’s Prose and the Problem of Innovations in English
Modernism of the Beginning of the XXth-century. - Manuscript.
Theses for a Doctor’s Degree of Philology. Speciality: 10.01.04 – Lirerature of Foreign
Countries. Institute of Literature named after T.G.Shevchenko. The National Academy of
Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2001.
This work is an investigation of J.Joyce’s innovations in the genres of short story,
Kunstlerroman, Bildungsroman, autobiographic and family novel, mythopoetical modern novel
against the background of modernism, realism, symbolism (the last two in their classical, “new”
and modernized forms). The poetology of modernism is demonstrated in its development from
A.Gide and M.Proust to J.Joyce, V.Woolf, D.H.Lawrence in comparison with the systematic
features of the classical realistic novel; the new joycean poetics of epiphany is shown as getting
over the symbolist poetics.

35
 The main features of the “modernist code” as defined by contemporary theorists
(D.Fokkema, E.Ibsch, H.Kenner and others) are completed with the observations and
conclusions made by the author of the dissertation. The transformation of the semantic and
poetic principles of modernist short story and novel initiated by Joyce is traced in the wide
culturological context.
Key words: modernism, symbolism, epiphany, neo-mythology, genre, style, novel, short
story, hero, stream of consciousness.

Аннотация

Гончаренко Э.П. Проза Джеймса Джойса и проблема новаторства в английском

модернизме начала ХХ века. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по
специальности 10.01.04 – литература зарубежных стран. – Институт литературы
им.Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2001.
В работе определяется специфика новаций, экспериментирования, вклада Джеймса
Джойса в развитие художественной литературы ХХ века в контексте исторического
своеобразия основных художественных направлений английской и европейской
литературы ХIХ и ХХ вв.
Выделены системные черты европейского модернизма 1900-1930 гг., отличающие
“модернистский код” романа и новеллы от реалистического и символистского “кода”
(А.Жид, М.Пруст, Дж.Джойс, В.Вульф, Д.Г.Лоренс).
Главные черты “модернистского кода”, как они определены современными теоретиками
(Д.Фоккема, Э.Ибш, Х.Кеннер и др.) дополнены наблюдениями и выводами автора
диссертации. Трансформация принципов семантики и поэтики новеллы и романа,
инициированная Джойсом, прослежена в широком культурологическом контексте.
Решается вопрос о месте Джойса в процессе модернизации европейской литературы, о
своеобразии его вклада в развитие ирландской литературы, о характере жанровых,
поэтологических, стилевых трансформаций - как тех, которые сближают его с классиками
и современниками, так и тех, которые являются его индивидуальным открытием.
Анализ охватывает всё наследие Джойса, от цикла эпифаний до “Поминок по Финнегану”,
дифференцируя его по степени художественного совершенства и новаторства, уровню
автомодернизации и значимости для дальнейшего развития литературы. В связи с этим
наибольшее внимание уделяется сборнику рассказов “Дублинцы”, роману “Портрет
художника в юности” и роману “Улисс”.
Проблемы и решения, к которым привёл анализ, таковы: “Дублинцы” – классика
модернистской (а не реалистической или натуралистической, как считается) новеллы;
“Портрет художника в юности” – не только синтез “романа воспитания”, автобиографии и
“романа художника”, но и специфически джойсовский жанр – “роман-портрет”; роль
эпифании как джойсовского вклада в поэтику слова и образа, преодоление символа
эпифанией, связь эпифаний и “потока сознания” намечены уже в юношеских миниатюрах
и нарастают от “Дублинцев” к “Портрету художника в юности” и “Улиссу”. “Улисс” –

36
диалектическое единство романа и “не-романа”; проблема героя, новый художественный
подход к человеку – главное в нём; этот подход сочетает джойсовский “субъективно-
объективный” психологизм с разработкой мифологических подтекстов (Гомер, Библия,
“Эвримен”, Шекспир) и приводит к новому решению проблемы “хорошего человека”,
результатом чего являются преображения Стивен – Телемах, Блум – Одиссей, Молли –
Пенелопа.
Эти наблюдения и выводы делаются на фоне диалога с международной научной
джойсианой, проблематика, “белые пятна” и дискуссионные проблемы которой
аналитически выявлены и демонстрируются в работе. Впервые предлагается
сопоставительный анализ “Улисса” и “Эвримена” в таких подробностях, как поэтика
слова, поэтика композиции и уточнения связи старой “моралитэ” с замыслом образа
Блума - “хорошего человека” как всевременного архетипа.
Диссертация уточняет представления о поэтологии модернизма и Джойсе как одном из её
создателей и классиков на фоне истории романа и новеллы, с привлечением широкого
культурологического сопоставительного материала.
Ключевые слова: модернизм, символизм, эпифания, неомифологизм, жанр, стиль, роман,
новелла, герой, поток сознания.

37