Семінар №

Тема. Соціально-побутова повість Івана Нечуя-Левицького

«Кайдашева сім’я»
Дайте відповіді на питання:
1. Етнопсихологізм як риса творчої манери Івана Нечуя-
Левицького (опрацювати й виписати основні тези за темою з праць:
«Сьогочасне літературне прямування», «Світогляд українського
народу»)
Етнопсихологія як наукова дисципліна зародилася в 60-ті роки XIX
ст. Під нею розуміли систему пізнання психологічного стану нації за
допомогою порівняльного аналізу мови, моралі, міфології та культури
індивідів, об’єднаних спільними рисами психіки.
Особливості ментальності українців передали у своїх творах чимало
письменників, зокрема І. Нечуй-Левицький представив у своїх творах риси
українського менталітету набагато ширше, ніж їх можна було б подати у
тезисному вигляді.
Своєрідність стилю Нечуя-Левицького полягає в тонкому поєднанні
реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та
особистісних характеристик, побуту, праці, особливостей мови та
поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням
до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в
один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських
письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та
етнографізму минулої, дошевченківської доби. У творах І. Нечуя-
Левицького поєднується тенденція до предметності, локальності й
конкретності — соціальної, етнографічної, географічної із прагненням
художника до поетизації кращих сторін народного життя, до зображення
селянського світу в рельєфних, пластичних образах.
Деякі фольклорні елементи в літературі також є складовою частиною
й ознакою українського менталітету. Наприклад, використання в художній
практиці жанрів, характерних лише для української усної народної
творчості.
Творчість Івана Нечуя-Левицького збагатила національну культуру,
послужила подальшому розвиткові літературного процесу в Україні. Він
один із перших серед українських письменників відійшов від традиційної
селянської тематики і змалював майже всі верстви населення тогочасної
України. Зі сторінок його повістей та оповідань постали жахливі картини
життя заробітчан, трагічна доля московок, гнівні постаті народних
месників, безправна темрява пореформеного села. Письменник викрив і
різко засудив нечувану панську неволю, в'їдливо осміяв сільську
старшину, які жили ситим і безтурботним життям. Він створив цілу
галерею образів української інтелігенції, людей суспільного "дна".
У повісті «Кайдашева сім'я» яскраво постають сцени з життя села
Семигори. Автор майстерно розкриває психологію дійових осіб у
комічному діалозі між Карпом і Лавріном, у сценах сутичок, що
відбуваються між свекрухою та Мотрею. Тут найповніше проявляються
риси індивідуалізму, дрібновласницької психології, що робили нестерпним
життя селянства. Таким чином, творчість Нечуя-Левицького взагалі, і
майстерність у відтворенні життя українського села, зокрема, були новим
кроком у художньому відтворенні дійсності. Мова творів письменника -
переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду
афектації, але проте багата, колоритна і повна тієї природної грації, якою
вона визначається в устах людей з багатим життєвим досвідом. З огляду на
високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію,
повість належить до найкращих творів українського письменства.
Змальовуючи людські характери, І. Нечуй-Левицький стверджує, що
хліборобська праця для українця — культурно-моральна цінність, основа
буття, світосприймання, принцип трудової етики, передумова щастя.
«Сьогочасне літературне прямування»
«Був час, коли Україна й Великоросія мали і могли мати одну
загальну літературу, і той час тягнувся довго й довго, кілька сотень літ.»
«Всі книжки були написані однаковим ненародним язиком , і читали
їх тільки духовні, бояри та князі. Не вважаючи на ясні сліди українського
язика й народного духу в "Слові о полку Ігореві", в літописі Нестора і в
інших українських літописях, все-таки сі твори написані язиком
однаковим з язиком творів Північної Русі.»
«Перший принцип кожної нової літератури – то
принцип реальности.»
«Разом з язиком українська література, окрім форми, повинна бути
національною і своїм вмістом: вона повинна виявити психічний
український національний дух та характер. Кожна європейська
література виявляє характер своєї нації, і виявляє так, що доглядливий,
вважливий чоловік зразу впізнає, до якого народу належить який-небудь
літературний твір (коли він щиро національний), не заглянувши на підпис
автора.»
«Окрім національного психічного та історичного характеру, що
вже виявився в українській літературі, українська література повинна
виявити в собі ще одну національну прикмету: власний народний
громадський та сім'яний характер. »
«В основі поетичного книжного язика повинен лягти язик народної
пісні, так щоб вірші поета були зовсім похожі на вірші народної пісні. В
декотрих літературах і тепер уже поети починають наближати вірші
до народної пісні.»
«Другий елемент народности в літературі – се епічні та ліричні
форми народної поезії.»
«Іронія й гіпербола виявляється в народній поезії в своїх окромних
формах, дуже виразних, різких та ущипливих.»
«Третій елемент народности в літературі – то самий дух народної
поезії, котрий доконечне чи так чи інак виявиться в творах національних
писальників, котрих не можна навіть назвати народними, бо кожний
автор – син свого народу, плоть од плоті його і кість од його кости.»
«Так-то кожда сьогочасна література повинна покласти собі
основою три принципи: реальність, національність та народність.»
«Великоруська теперішня література йде слідом за часом, за духом
часу: вона стала реальною, національною і тільки що починає ставати
народною.»
«…головну частку творів Толстого займають описи картин
звичайного людського життя: родини, дитинство, науки в школах,
кохання, сватання, розвід, дуелі, карти, балі, жизнь, як бачимо, зовсім
стихійна, ординарна жизнь вищої, багатої, гладкої, неголодної
аристокрації. З естетичного погляду в тих широких розкішних сценах
стирається індивідуальність типів; їх типічність розпливається на
широкому фоні, в ординарних побутових сценах.»
«Островський в своїх комедіях обмальовує жизнь спеціяльно
московську, жизнь московського купецтва, простого, ледве письменного,
але дуже багатого. Як читаєш його комедії підряд у книжці, то вони
здаються такими похожими одна на другу, що в пам'яті зостаються
тільки типи першої прочитаної комедії. Це виходить од того, що всі
сливе комедії тільки варіянти одної, двох. В комедіях Островський описує
сім'ю московського купецтва: батька, матір, сина, дочку і т.д.»
«Окрім народної форми і духу народної поезії, нові народні
великоруські письменники внесли в свої твори і правдивий вміст; вони
почали описувати народ таким, який він в натурі, з усім його
добродійством і лиходійством і з його недостачею, з добрим і злим боком
його життя. Вони не потаїли його недобрих норовів, але при тому
трошки освітили свої твори новими ідеями суспільними, наскільки можна
освітити їх в Росії. Вони натякнули на експлуатацію мужика кулаками,
поліцією, фабрикантами, панами і трошечки – духовенством. В творах
цих письменників потрошки виявилась жизнь великоруських селян, їх
сім'яна община, відносини голови сім'ї до дітей та онуків, їх заробітки, їх
промисли, їх фабрицька робота.»
«Наше будуще в чужих руках, але... і в наших! Україна буде й мусить
домагатись права свої національности, свого язика в усіх школах і в
громадянській жизні, в адміністрації, права вільної преси, права заводити
усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого
ліберально-проґресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна.»
«Світогляд українського народу»
Для написання своєї праці І. Нечуй-Левицький опрацював багато
досліджень про міфологію, збірок пісень, колядок, легенд, казок,
прислів’їв, приказок, переказів та інших етнографічних матеріалів ХІХ ст.
Автор вводить читача в давній міфологічний світ українців.
Насамперед, це назви богів, в яких вірили наші предки. Це засвідчені в
літописах назви: Сварог (бог вогню), Дажбог (бог сонця), Перун (бог грому
і блискавки), Велес (бог товару), а також Лель, Коляда, Стрибог, диви,
рожаниці, русалки. «Український народ вже зовсім забув про своїх давніх
богів. Одначе в колядках, щедрівках і в других народних творах ми
знаходимо ще й тепер стільки міфологічного елементу, що, зібравши
порозкидані прикмети, ми можемо намалювати кілька міфічних давніх
образів», — пише автор і наводить поодинокі фіксації цих назв в
українській мові. Наприклад, приказки в Угорській Русі (тепер Закарпаття)
— Перун би тя розтраскав! Коби не Перун, многі би не хрестилися!; в
східній Україні — Ой леле мені, ой лелечко мені; Благослови, мати, ой
мати Лада, мати, весну закликати.
У колядках і щедрівках дослідник бачить сім’ю давніх світлих богів:
пан Господар, господиня, їхня дочка панна, їхній син красний панич. Він
асоціює ці образи із сім’єю небесних світил (місяця, сонця).
«Зібравши докупи» порозкидані в колядках і щедрівках характерні
риси цієї небесної сім’ї, І. Нечуй-Левицький перелічує давніх світлих богів
українського народу: бог Господар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня
Хмара, Громовик (у трьох іпостасях пастух, хлібороб, воїн), ловчий, Вітер,
Весна, Купайло, Коляда.
Кожного з богів І. Нечуй-Левицький детально характеризує на
широкому фольклорному матеріалі, зокрема на українських колядках і
щедрівках. Як зазначає автор, «український народ і тепер називає в
приказках Бога господарем»: Бог старий господар, має більше, ніж
роздасть! Бог багатий, то й нам дасть Мовосвіт Івана Нечуя-Левицького 17
(Номис). Пор. також у колядці, що наводить І. Нечуй-Левицький: Ішов,
перейшов місяць по небі,/ Зірниця сестриця каже:/ «Ходи до мене бога
шукати!»./ Найшли ми Бога, Пана Господаря (запис Чубинського).
До назв міфологічних істот, наведених у розвідці, належать також
Дзієдко, русалки, мавки, полісуни, польовики, домовики, чорти, відьми,
упирі, вовкулаки, Доля і Злидні. В основному це темні сили.
Фантазію народу особливо хвилювали небесні явища. Вони дали
багатий матеріал для міфології. Найбільше — грім і блискавка, які
нагадували «війну на небі», боротьбу темних і світлих сил. Громовик-воїн
— це втілення грому і блискавки. Як наслідок — відповідна лексика:
стріли, сагайдак, шолом, лати, меч, кінь тощо. Громовик-пастух стимулює
вживання відповідної лексики.
Громовик-хлібороб постає в образі орача. У колядках небо — то поле
не міряне, не оране і не сіяне… На тому полі оре золотий плуг… волами з
золотими горами. За тим плугом ходить сам Господь… На тому полі
вродило насіння … золотий колос. Женці нажали на полі снопів як дощу,
кіп як зірок на небі… Народна фантазія невичерпна. Але в ній проступає
правда життя хліборобів — наших предків.
Прикметно, що українські міфологічні персонажі зіставляються з
індійськими, грецькими, скандинавськими, старослов’янськими тощо.
Наприклад, автор зауважує, що в індійських Ведах бог Громовик (Індра)
теж постає як воїн, хмари названо небесними коровами, а в колядках отари
овець асоціюються з хмарою тощо. Назва Вирви-город в колядках
пов’язана з міфічним царем Воротом, у якому вгадується змінене ім’я
давнього злого бога Вед — Врітри. Назву Зміїв вал асоційовано з міфічною
оповіддю про страшного змія, якого запрягли в плуг, від чого утворилася
борозна — зміїв вал і т. ін.
Звичайно не всі етимологічні паралелі, подані І. Нечуєм-Левицьким,
є авторськими. Він і не приховує цього, посилаючись на відомих
дослідників. Проте спрямованість відомого в українське русло,
відшукування (а часто й розкривання) у відомому невідомого, піднесення
українського до світового контексту (і це в епоху невизнання української
мови!) викликає захоплення.
Окрему групу розгляданої автором лексики становлять назви
християнських понять: Христос, Матір Божа, Богородиця, святий Петро,
Іван Хреститель, Святий Юрій, Пречиста, святий Микола, пророк Ілля, а
також назви релігійних християнських свят: Різдво, Великдень,
Водохреще.
 Розділ «Метаморфози» цікавий не лише змістом, а й лексичним
наповненням. Усі дослідники відзначають, що українська народна поезія
дуже багата на метаморфози (перетворення, обернення людей в дерева,
квіти, зілля), що активізує відповідну українську лексику, створює
національний колорит мови автора.
Як і в попередніх розділах, І. Нечуй-Левицький підкреслює зв’язок
української міфології з міфологією інших народів, зокрема зауважує, що
українські метаморфози людей у квіти нагадують грецькі. Дослідник
зазначає, що християнство надало міфічним богам християнського
колориту, змінивши давніх богів на Христа, св. Петра, св. Миколу,
Богородицю, що позначилося на ономастиконі української міфології.
Варте уваги спостереження автора щодо естетичності персонажів
українських міфів: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних,
неестетичних, велетенських міфічних образів, до тих величезних,
страшних, головатих та ротатих богатирів з страшними антинатуральними
інстинктами…». Цю естетичність сприйняття забезпечують мовні засоби
міфів.
Мова розвідки рясніє термінами (пантеїзм, дуалізм, двоєвіра,
язичницька міфологія, геоморфна і зооморфна форма, соціальна ієрархія,
дохристиянські вірування, мирове дерево, антропоморфічний), що
засвідчує формування українського наукового стилю навіть в
несприятливих для цього умовах.
У праці відбито тогочасну українську літературну писемну мову
взагалі, в якій натрапляємо на такі вживання: ціль, з’явище, логічні мислі,
турма овець тощо.
Стиль викладу розвідки «Світогляд українського народу» не можна
назвати суто науковим. Швидше він науково-популярний і, безперечно, в
ньому відчутна риса великого майстра слова. Для прикладу такий уривок:
«Давні люди мусіли думати, гадати формами картин, а не душі: тим-то у
всіх народів релігія попереджала філософію і науку. Всі образи для своєї
релігії давні Українці мусіли брати з природи, котра обгортувала їхнє
життя з усіх усюдів, як і всі народи з давніх-давен в своїй міфології
переносили поперед усього землю на небо. Тим-то й вийшло так, що все в
міфології, що справді діється на небі, все те ніби діялось десь на землі».
Праця «Світогляд українського народу» засвідчує глибокі знання І.
Нечуя-Левицького в галузі української і світової міфології,
фольклористики. Письменник рідною мовою розкриває глибини культури
українського народу, його багатовікові традиції і світоглядні засади. Праця
також відбиває стан української літературної мови другої половини ХІХ
ст. на Східній Україні, а також внесок І. Нечуя-Левицького у стилістичне
збагачення писемно-літературної практики.
2. Історія написання й видання повісті «Кайдашева сім’я»
Повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» написана 1878 р., а
вже наступного року - надрукована у львівському журналі «Правда». У
Наддніпрянській Україні вона побачила світ 1886 р., після майже
десятирічних цензурних зволікань, у процесі чого було вилучено аж 25
уривків. Удруге автор видав цей твір 1887 р. в Києві, змінивши
завершальний розділ у зв’язку з тим, що дехто з представників інтелігенції
відверто дорікав письменникові, нібито він вивів українців дріб’язковими і
сварливими. Насправді ж ішлося про яскраво виявлений індивідуалізм як
домінантну рису в менталітеті українців. Якби старі Кайдаші та сім’ї їхніх
синів Лавріна і Карпа жили не по сусідству, а на значній відстані, кращих і
дружніших родичів не було б у Семигорах. Якраз на це виразно натякає
баба Палажка, наче підсумовуючи думку всього села, а отже, народну:
«Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її геть-геть на гору або й за
гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б
помирились». Також варто погодитися з думкою Володимира Панченка:
«Річ не в прив’язках до певного історичного часу і до соціальних умов».
Іван Нечуй-Левицький блискуче розкрив деякі «небажані» риси
нашої національної вдачі, української ментальності, присутні не тільки в
середині XIX ст. У цьому сенсі «Кайдашеву сім’ю» можна розглядати як
твір, у якому надзвичайно важливим є мотив національної самокритики.
Читаючи другу редакцію «Кайдашевої сім’ї», прекрасно усвідомлюємо, що
навіть груша, яка, за версією письменника, несподівано всохла, цим самим
бодай тимчасово гарантуючи мир між близькими родичами, не причина, а
наслідок сімейних чвар. І. Нечуй-Левицький як творець «живих типів»
(Іван Франко) зумів крізь призму стосунків в одній-єдиній сім’ї показати
отруйне коріння українського «самоїдства» (Ярослав Поліщук) як
відсутність єдності й реальну загрозу розбрату в середовищі української
нації.
Твір має точну вказівку на місце, де відбуваються події. Село
Семигори, дуже майстерно змальоване митцем у повісті, було авторові
майже рідне. Тут у дитинстві та юності Іван Семенович навіть деякий час
жив у родичів, був знайомий із багатьма семигорськими ровесниками.
Кайдаші мали своїх прототипів: сім’ю Мазурів із цього ж таки села, яка
прославилася постійними бійками й колотнечею. Вуличне прізвище
Мазурів - Кайдаші - письменник і подарував своїм літературним героям.
Хата заможних Мазурів справді стояла на кутку Солоному, коло церкви,
поруч справді був горб, на якому ламалися вози. Жили у Семигорах і свати
Мазурів - багаті Довбиші.
Повість «Кайдашева сім’я» «з погляду на ...високоартистичне
змалювання селянського життя і добру композицію належить до
найкращих оздоб українського письменства». (Іван Франко)
3. Повість «Кайдашева сім’я»: жанрові особливості, реалізм
твору.
Рід літератури: епос.
Жанр: реалістична соціально-побутова гумористично-сатирична
повість-хроніка (жанрова специфіка повісті полягає в тому, що зображення
повсякденного життя родини Кайдашів розгортається в
найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в
гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних
недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців,
елементом національної психіки, багатої, за його ж спостереженням, «на
жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже
сатиричний»).
Повість «Кайдашева сім’я» — яскравий зразок реалістичного твору,
адже автор досліджує в ній родинні стосунки, зосереджуючись на
морально-етичній проблематиці (побутово-просвітницький реалізм).
Письменник створює в повісті переконливі характеристики соціального
буття, колоритні соціальні типи, які в той же час є яскравими
особистостями (Маруся й Омелько Кайдаші, Мотря та ін.). Однією з
найпомітніших ознак реалістичної манери письма є докладне змалювання
національного колориту українців — побуту, звичаїв, обрядів, вірувань.
Таким способом І. Нечуй-Левицький ретельно освоював «непочатий
рудник» українського життя, свідомо акцентуючи на його побутово-
етнографічних аспектах, а отже, і реалізував проголошені ним же
принципи реальності, національності й народності.
Тема: зображення реалістичних і трагічних за своєю суттю картин
життя та психології українських селян у перші десятиріччя після реформи
1861 р.
Ідея: критика окремих вад тогочасного панівного суспільного ладу,
які спотворювали людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення;
засудження егоїзму, жорстокості і дріб’язковості в стосунках з людьми,
висловлення суму за людину, її самоприниження і моральний занепад;
мотив національної самокритики, що переходить у мотив сорому й
уболівання за український світ.
Художній напрям: реалізм.
 Герої: Родина Кайдашів: Омелько, його дружина Маруся, їхні сини
Карпо і Лаврін, їхні невістки Мотря і Мелашка; родини Балашів,
Довбишів; баба Палажка. Композиція: повість складається з дев’яти
розділів.
Композиція «Кайдашевої сім’ї» твориться відповідно до
реалістичних принципів. Повість скомпонована зі сцен, ситуацій
селянського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм
дрібних власників. Основу сюжету твору складають епізоди родинного
життя Кайдашів — сім’ї, в якій іде боротьба за приватну власність.
Основним у «Кайдашевій сім’ї» є соціальний конфлікт, породжений
приватновласницькими законами тогочасної дійсності, майновою
нерівністю між людьми, їх прагненням до власності. Соціальний конфлікт
у повісті посилюється психологічним, що виникає з тих потворних рис і
звичок у характерах героїв, які сформувалися в умовах кріпосницького
ладу. Крізь увесь твір проходить контраст між світом природи і світом
жалюгідних людських взаємин. Це помітно ще з експозиції твору.
Експозиція — епізоди, що знайомлять читача з місцем дії (опис села
Семи- гори), персонажами твору; розмова Кайдашенків про дівчат,
залицяння Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів.
Зав’язка — одруження Карпа з Мотрею, поява молодої сім’ї,
побутові суперечки в родині.
Розвиток дії— напружені моменти родинного побуту, послідовний
виклад подій, що відбувалися в селянській родині: сутички між
Кайдашихою та Мотрею, Карпом і батьком, одруження Лавріна, пригоди
Мелашки, пияцтво і смерть Кайдаша, розподіл спадщини.
Кульмінація — дехто з літературознавців вважає, що кульмінації в
повісті немає. Дехто схиляється до думки, що кульмінацією є історія з
кухлем, де найрізкіше підкреслено ідіотизм дрібновласницького
індивідуалізму: через копійчаного глечика людині викололи око.
Розв’язка — несподівана. Груша всохла, і всі помирилися.
Чи не основну композиційну роль у творі відіграють діалоги та
монологи. Саме вони «рухають» сюжет, розкривають психіку героїв. Ці
сцени виписані в гумористично-сатиричному плані (сутички Кайдашів
через дрібниці: мотовило, яйця, курку, кухоль, півня, кабана, грушу.
Наслідки цих сварок жахливі, адже вони призводять до порушення
споконвічних етичних норм народної моралі).
Завдяки майстерності діалогів, повість у багатьох місцях нагадує
драматичний твір. Це є особливістю індивідуального стилю письменника.
Важливими в композиції твору є описи — портрети, пейзажі, інтер’єри.
Потворність дрібновласницького селянського побуту письменник викриває
засобами гумору й сатири.
Отже, композиція «Кайдашевої сім’ї» повністю підпорядкована темі
та ідеї твору. Повість майстерно зіткана з реалістичних епізодів, які
викривають і засуджують жорстокість та дріб’язковість у стосунках з
людьми й розкривають причини їхнього духовного занепаду.
4. Ідейно-тематичний аналіз. Проблематика (проблема →
коментар → ілюстрація з твору; випишіть цитати з художнього
твору, які вас збагатили або над якими хотілося б поміркувати!)
У повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" на прикладі однієї
родини показане життя українського пореформеного селянства з усіма
складностями і суперечностями. Письменник свідомо дотримувався вимог
реалістичного зображення, тому в його творі живі, колоритні образи та
жива й колоритна народна мова. Глибокий знавець тогочасного
селянського життя і побуту, селянської психології, Нечуй-Левицький
описав звичайні селянські будні без будь-яких прикрас.
Твір починається зі знайомства з головними персонажами. "Недалеко
од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село
Семигори": у цьому селі проживає родина Кайдашів. Вони мають "чималу"
хату, яка "потонула в старому садку", й неабияке хазяйство. Життя цієї
родини протікає у звичайних селянських справах та клопотах.
Батько — Омелько Кайдаш — уже не молодий чоловік, який частину
свого життя відробив на панщині. Працював він і після панщини, вже на
себе, на свою сім'ю. Ми часто бачимо його за роботою: він постійно щось
стругає, майструє, звичайно, коли не зазирає до шинка. Образ Омелька
викликає співчуття, бо далі автор пояснює причини пияцтва: Кайдаш став
заглядати в корчму, "запиваючи давнє панщинне горе". Кріпацтво зламало
цього чоловіка, і хоч воно не знищило в ньому звичку до наполегливої
праці, воно зламало його душу, перетворило найкращого на селі стельмаха
на п'яницю, до якого зневажливо ставляться навіть власні діти.
Маруся Кайдашиха сама поралася по господарству, а як була
молодою, також робила на панів. З того часу вона вміла "дуже добре
куховарить", і її часто зазивали "за куховарку на весілля, на хрестини та на
храми". Отже, достатки свої Омелько і Маруся Кайдаші заробили
наполегливою щоденною працею. Так само призвичаїли до господарства і
синів — Карпа та Лавріна.
Старший син, Карпо, був суворий і непривітний. Упертий і гордий,
він нікому не кланявся, навіть рідному батькові: "В його була тільки пара
волів, і як треба було спрягатися під плуг, він ніколи не просив волів у
батька, а напитував супряжичів між чужими людьми ". На противагу
Карпові, Лаврін виріс лагідним, чутливим до краси й ніжності,
жартівливим і дотепним.
Повсякденний плин життя родини Кайдашів Нечуй-Левицький
зображує за допомогою різноманітних побутових подробиць, які часто
подає в гумористичному ключі. Спокійне буденне життя в родині
Кайдашів триває лише до того часу, поки брати не одружилися. Гордий і
впертий Карпо взяв собі Мотрю — дівчину з багатої родини, а веселий
Лаврін — убогу Мелашку. Три сім'ї під одним дахом мирно ужитися не
можуть.
Родині Кайдашів відомі усі проблеми сільського життя —
малоземелля, постійні нестатки. До того ж серед них панує духовна
темрява. Такі обставини породжують взаємну заздрість, плітки,
ворожнечу, часто через дріб'язкові побутові причини.
Нечуй-Левицький показує, як змінюються характери цих людей у
процесі боротьби за "моє" і "твоє". Омелько Кайдаш стає справжнім
посміховиськом через свій безвольний характер: побутові негаразди вбили
в ньому віру в краще життя і довели до трагічної смерті. Маруся
Кайдашиха перетворилася на сварливу, лицемірну й жорстоку свекруху. У
нескінченних чварах Карпо, і без того суворий, грубіє; черствіє душею і
Лаврін. Подібні зміни відбулися і в характерах невісток. Прагнення до
самостійності і бажання мати приватну власність, щоб "своя воля воліла" в
"своїй хаті", зводять нанівець кращі риси Кайдашів, бо природне
прагнення до самостійності у них має дещо деформований характер.
Як поховали старого Кайдаша, і чотирьох діб не минуло, а молодші
Кайдаші вже пересварилися. Лаврін із Карпом переміряли город уздовж і
впоперек, поділили, вбили кілки й навіть тин ставити не збиралися. "Адже
ж у нас двір коло хати спільний, хоч на ньому стоїть твоя і моя повітка та
загорода", — розсудив Лаврін. Карпо погодився. Тільки брати
порозумілися, як з хати вибігла Мотря, вийшла на город і окинула ґрунт
очима. Звісно, Лаврінова частка здалася їй більшою, мабуть, тому, що в
чужих руках шматок хліба завжди здається більшим. Вона заходилась
переміряти город. Невдовзі вже всі члени Кайдашевої сім'ї ділили
батьківську спадщину. Жоден не хотів поступитися своєю часткою, тому
вирішили піти до волості. Волость присудила Лаврінові та матері
батьківське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за життя батька:
"Як почула це Мотря, то трохи не скрутилася і наробила крику під
волостю. Од того часу між Кайдашенками та їх жінками не було миру й
ладу".
 Сутички виникали через будь-яку дрібницю, головною ж причиною
ворожнечі стала груша, що виросла на межі. Брати лупцювали один
одного, Мотря лупила Лаврінових дітей, навіть тиха Мелашка з бабою
"одгризались" од Мотрі і "неначе гавкали через тин". У війні за грушу,
брали участь усі покоління Кайдашів — і батьки, і діти. Хто знає, скільки б
ще Кайдаші сварилися, та діло з грушею скінчилося несподівано". "Груша
всохла, — пише Нечуй-Левицький, — і дві сім'ї помирились. В обох
садибах настала мирнота й тиша".
На прикладі родини Кайдашів Нечуй-Левицький порушує одвічні
проблеми: стосунки батьків і дітей; виховання в сім'ї; кохання та сімейне
щастя; бажання жити в достатку, бути заможним господарем; віра в Бога
та дотримання заповідей Божих; народну мораль і авторитет у громаді.
Змальовуючи реалістичні сцени побуту, автор "Кайдашевої сім'ї"
демонструє глибоке знання народних звичаїв, обрядів, традицій, вірувань,
способу життя українців. Чудово подані у повісті картини сватання,
оглядин, ворожіння, знахарства, прощі в Києві тощо. Проте ми розуміємо,
що етнографія мало цікавить Нечуя-Левицького. У своїй повісті він
насамперед зображує конкретні буденні ситуації, в яких найяскравіше
виявляється збіднення людської душі, зумовлене постійною залежністю
селян під матеріальних нестатків. У центрі уваги автора — повсякденний
плин життя селянської родини, в якому на перший план висуваються
побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного.
Духовна роз'єднаність — ось основне лихо, яке отруює кожний день життя
і старших, і молодших Кайдашів.
5. Втілення рис українського національного характеру в
образах твору, їх найхарактерніші деформації та крайнощі.
(Сформулюйте життєве кредо кожного з персонажів!)
Омелько Кайдаш: стельмах, небагатослівний, забобонний, віруючий,
«зазнав панщане горе», полюбляє перехилити чарку.
Звичайний селянин. Тяжка праця, панщина підірвали його здоров’я
та сили. У нього «здорові жилаві руки, широке лице було сухорляве й бліде,
наче лице в ченця». Омелько дуже працьовитий, ніколи не сидів без діла,
щось завжди майстрував, лагодив. Від своїх синів він також вимагав
працьовитості. Але Кайдаш любив випити - це, мабуть, було його
найбільшою вадою. Тяжке життя зробило його нервовим та забобонним.
Після одруження синів, він поступово втрачає батьківську владу над
ними, а Карпо навіть підіймає на старого руку.
Кайдаш спився до божевілля та втопився, хоча все життя боявся саме
такої смерті.
 «Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно
здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче
лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки.
Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.»
Маруся Кайдашиха – «від її погляду молоко кисне», «на словах, як на
цимбалах грає», сварлива, улеслива, любляча бабуся.
Маруся – «робоча та проворна, та трохи куслива, як мухи в
спасівку». «Має серце з перцем». Вона сварлива, бездушна жінка. Маруся
гарно готувала і замолоду служила у панів покоївкою, від них і сама
«набралась трохи панства». Кайдашиха з погордою ставиться до бідніших
від себе, любить вихвалятись. Позитивні риси її характеру – це те, що вона
працьовита, дбайлива хазяйка, любляча мати і бабуся. Але приватна
власність, жадоба до землі зробила її жорстокою, жадібною. Це
призводило до частих сварок і розладів у сім’ї, і, навіть, бійок.
Омелько і Маруся Кайдаші – працьовиті, своїх дітей вони теж
виховали працьовитими, але ті вже не хочуть коритися батькам – і в цьому
одна з проблем батьків і дітей у цій родині.
«Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з
довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем.
Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли
дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів
та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго
терлась коло панів і набралась од їх трохи панства».
Карпо: мовчазний, жорсткий, «з нього буде добрий посіпака»,
працьовитий, енергійний, суворий, впертий.
Про горб «…цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать.
Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів».
«Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді,
як губи осміхались.» На селі його обрали десятським.
«Широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з
блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали
в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.»
Мотря: «має серце з перцем», «бриклива, як муха у Спасівку»,
заможна, галаслива, жорстока, добра і не вихвалялася на селі. Узявши
шлюб, поринула у тяжкі будні. Зла свекруха звалила на неї всю хатню
роботу. Щоденна гризня зробила Мотрю злою, сварливою жінкою. А
лютість її не мала меж. Виколола свекрусі око та не переймалась, а раділа
цьому.
 «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними
ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була
ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше
малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен,
облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите. щось гостре, палке,
гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю.»
Лаврін: лагідний, жартівливий, протилежний за характером і
зовнішністю своєму брату, неконфліктний, романтичний, м’який,
дотепний, веселий.
У нього приваблива зовнішність: «Лаврінове молоде довгасте лице
було рум’яне, веселі, сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво».
Він у всьому бачить хороше, добре, шанує людей, захоплюється
красою природи, має ліричну душу і грає на сопілці. Але, нажаль, зрештою
і Лаврін стає егоїстом.
«Молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі
світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові,
тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою. Він
був схожий з виду на матір.»
Мелашка: вродлива, добра, лагідна, з бідної сім’ї, тиха, чутлива, з
бідної сім’ї. Вона тяжко переживала безладдя в родині. Та поступово і
Мелашка втягується в сварки й бійки.
«Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя,
гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком.
Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як
калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови,
густі-прегусті, як шовк.»
Баба Палажка – «ідеолог», «з’їла двадцять пасок у Києві», знає
замовляння: «Пом’яни, господи, раба божого Омелька та ті книжки, що в
церкві читають: єрмолой, бермолой, савгирю і ще й тую, що телятиною
обшита… Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в
реп’яхах…».
Баба Параска «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі»; мова
«Благословіть бабі Палажці скороспостижно вмерти».
6. «Сміх зі слізьми» (І. Нечуй-Левицький) – основа сміхової
культури повісті
Глибокий знавець селянського життя і побуту, селянської психології
Іван Семенович Левицький розумів, що про життя села треба писати без
будь-яких прикрас. Саме цих принципів він дотримувався, працюючи над
повістю "Кайдашева сім'я". Та поряд з кращими українськими звичаями,
традиціями, пісенним розмаїттям письменник викриває за допомогою
іронії, сміху, а іноді й сатири найгірші сторони народного життя, що стали
результатом руйнації національних святинь.
Передусім у цьому пересвідчуєшся, коли знайомишся з образами
повісті, такими колоритними, типово українськими. І. Нечуй-Левицький
змальовує їх із гумором, бо український народ завжди виявляв оптимізм,
сміявся, сипав дотепами, глузував із ворогів. Гумор у повісті виступає як
споконвічна риса народного менталітету. Однак гумор І. Нечуя-
Левицького обертається сумною стороною, в ньому чути відгомін, сміху
крізь сльози. Автор, сміючись зі своїх героїв, співчуває їм та їхній долі,
сповненій щоденних безпросвітних сварок. Вони нехтують повагою до
батьків, любов'ю до дітей, між ними зникає порозуміння як основа
родинного добробуту.
Згадаймо епізоди, коли Омелькові сп'яну лізе у вічі містична
чортівня. Йому здається, що він загубив очі, то ввижаються чорти, що
сидять верхи на свинях. Комічні фантасмагорії Кайдаша автор будує на
основі народної творчості, чим поглиблює комічність ситуації. А його
старанні пости у п'ятницю? Герой переконаний: хто постить, той ніколи не
потоне у воді. А як сталося? Загинув саме так! Трагічний фінал
підтверджує забобонність не лише Кайдаша, а й усіх українських селян.
Вони не можуть дати об'єктивної оцінки речам і подіям і страждають через
це. Таким само абсурдним є процес зцілення Кайдаша від білої гарячки
завдяки зіллю баби Палажки. Тут містика перемішана з реальністю життя:
чи допоможе зілля, чи ні, а Палажка, безумовно, поліпшила своє
матеріальне становище.
Маруся Кайдашиха теж дуже часто потрапляє в смішні ситуації
через свою пихатість і чванство. Збираючись на оглядини до Мелашки,
вона одягає жовті чобітки, колір яких не відповідає її віку і робить її
смішною, схожою на курку з жовтими ногами. Маруся не слухає свого
сина Лавріна, який радить їй злізти з воза перед крутою горою, наслідок
теж комічний. Вона скотилася, як м'яч, у пил та обідрала жовтий сап'янець
на модних чоботях. Ворогуючи з невістками, Кайдашиха показує свою
обмеженість, вщент розбиває традиційний для українських фольклорних та
літературних творів образ української мудрої жінки-берегині.
Однак гумор у повісті здебільшого має співчутливий характер. Він
допомагає розкрити вплив на психологію трудівників їх тяжкого
становища, бо після тривалої панщини вони потрапили в нові, незвичні
пореформені умови і були до них не готові.
Література
 1. Абрамова І.Г. Етнопсихологічні особливості українського
народу в концепції І.Нечуя-Левицького // Наукові записки ХДПУ
ім.Г.С.Сковороди. – Вип. 2 (26). – Харків, 2000. – С. 91-98.
2. Абрамова І.Г. Чому сварилися Кайдаші? // Придніпровський
науковий вісник. – 1998. - № 80 (147). – С. 6-10.
3. Абрамова І.Г. Національний психотип українців (на матеріалі
розвідки І.Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”) // Вісник
Запорізького державного університету. – Серія: Філологічні науки. –
Запоріжжя: ЗДУ, 2000. - № 1. – С. 7-10.
4. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу: Ескіз
української міфології. – К., 1992
5. Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з
Московщиною. Культурологічні трактати / Уклад. М. Чорнописький. – Л.,
1998
6. Панченко В. Неубієнна література . – К. Твім інтер, 2007. – С.
78 – 102
7. 83.3(4Укр)5-8...4 кр
Н59  Іван Нечуй-Левицький: постать і творчість [Текст] : Всеукр. наук.
конф., 25-27 верес. 2008 р. : до 170-річчя з дня народж. І. С. Нечуя-
Левицького : [зб. пр.] / М-во освіти і науки України, Ін-т літератури ім. Т.
Г. Шевченка, Черкас. облдержадміністрація. - Черкаси : Чабаненко Ю. А.,
2008. - 549 с.
8. Бабійчук Т.  Два уроки з вивчення повісті "Кайдашева сім`я"
Івана Нечуя-Левицького (методика навчання української літератури;
уроки української літератури) / Т. Бабійчук. // Українська література в
загальноосвітній школі − 2009 р. − № 3- С. 29-34
9. Амбіцька А.  Архетипи в художньому світі Івана Нечуя-
Левицького (образи в творчості; архетип Розіп'ятого Бога; Рай; Пекло;
Персона; Мати; повість "Микола Джеря"; повість "Кайдашева сім'я";
роман "Князь Єремія Вишневецький") / А. Амбіцька. // Дивослово − 2011 р.
− № 9 - С. 53-57
10. Кисленко Л.  З родини йде життя людини. Знаки
етнокультури українського народу у творі І. Нечуя-
Левицького "Кайдашева сім`я". 10 клас (методика навчання української
літератури; урок української літератури) / Л. Кисленко. // Українська
література в загальноосвітній школі − 2009 р. − № 5  - С. 41-42

11. Панченко В.  Катастрофа у

Семигорах ("Кайдашева сім'я") / В. Панченко. // Холодний Яр [Текст] :
часопис Черкаської обл. орг. Нац. спілки письменників України. № 3
Присвячується 175-й річниці від дня народження Івана Нечуя-Левицького
та 120-й річниці від дня народження Тодося Осьмачки / уклад. В.
Коваленко ; ред. В. Ткаченко ; вид. рада: В. Захарченко [та ін.]. - Черкаси :
Чабаненко Ю. А., 2013. - С. 303-313

12.   Могильницька Г.  Люди на бездоріжжі: комедія про

трагедію. До проблеми адекватного прочитання української класики
(творчість Нечуй-Левицького; "Кайдашева сім'я"; аналіз повісті) / Г.
Могильницька.// Українська мова і література в школах України − 2009 р.
− № 12- С. 106-122