Семінарське заняття

Тема. Новаторство драматургії Івана Карпенка-Карого

Дайте відповіді на питання:

1. Комедія «Мартин Боруля» − нове явище в українській
драматургії. Тема, ідея, проблематика твору. Своєрідність конфлікту.
Особливості композиції.
«Мартин Боруля» Нове явище в українській драматургії. Висміявши
поведінку свого героя, І. Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль
щодо родинних традицій, ставлення людини до своєї рідної землі, свого
родоводу, прадідівських коренів, праці, народних звичаї. Головне – не титул, а
вміння залишатися порядною високоморальною людиною у всіх життєвих
ситуаціях.
Рік написання: 1886
Видання: 1891 р. у журналі «Зоря»
Літературний рід: драма
Жанр: трагікомедія
Темa: зображення нестримного потягу багатих селян дорівнятися у
своєму статусі до дворянства.
Ідея: висміювання намагань простої людини вибитися у дворяни, хибно
думаючи, що цим можна винищитися над іншими.
Головні герої: заможний селянин Мартин Боруля, його дружина Палажка,
їх діти Марися і Степан, друг родини Гервасій Гуляницький, його син Микола,
наречений Марисі Націєвський, Красовський (пан, з яким судиться Мартин
Боруля), повірений Трандалєв.
Проблематика: Проблема людської гідності Проблема усвідомлення
щастя Проблема праці Проблема батьків і дітей Проблема кохання і сімейного
щастя
У п’єсі “Мартин Боруля” наголошує, що гідність людини визначається не
її привілейованим станом, а способом життя – чесною трудовою діяльністю,
щирістю і добротою у взаєминах з людьми.
Композиція:
Експозиція — знайомство з родиною Мартина Борулі.
Зав’язка — домовленість Борулі із повіреним Трандалєвим про апеляцію
щодо визнання Мартина дворянином.
Розвиток дії – батькова наука синові, дочці Марисі. Зустрічі Марисі з
нареченим Миколою. Відмова Борулі сватам від Миколи. Зневажливе
ставлення економа поміщика Красовського. Повернення з міста Омелька,
крадіжка коней і майна. Приїзд жениха Націєвського, його втеча із заручин,
помста Борулі. Поміщик Красовський виганяє родину Мартина із села.
Кульмінація – відмова у дворянстві.
Розв’язка – Мартин Боруля спалює бумаги про дворянство.
2. Соціально-психологічні комедії «Хазяїн», «Сто тисяч» як одні з
циклу комедій «стяжання». Новизна теми, ідейного змісту, типажу.
Морально-етичні, соціальні проблеми в комедіях. Трагікомізм образів
(характеристика образів Пузиря, Калитки)
 Наступним етапом у становленні соціально-психологічної комедії Івана
Карпенка-Карого стали «Сто тисяч» та «Хазяїн», у яких в динаміці подано
єдиний психологічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Цей тип
також давно відомий в літературі — Скупий лицар у Олександра Пушкіна,
Плюшкін — у Миколи Гоголя, Гобсек — в Оноре де Бальзака. Якщо названі
класики лише роблять припущення про те, що призвело їхніх героїв до певного
психологічного стану, абсурдності дій, то Іван Тобілевич розкриває проблему
детально. Герасим Калитка і Терентій Пузир — це той же Боруля, що
дошукується певної форми самозахисту власної гідності, тільки з тією
різницею, що Мартин Боруля перебуває в полоні ілюзії дворянства паперового,
а ті — ілюзії, пов'язаної з накопиченням матеріальних благ. В основу обох п'єс
покладено подвійну конфліктну лінію. Перший план драматичної дії в «Ста
тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п'єси), яка
знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами
«краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні
рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі.
У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка,
гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією
приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка. Також смерть. А
смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротеску. Іван
Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим
після «Енеїди» Івана Котляревського, вживає цей прийом. Та все ж і в «Ста
тисячах» і в «Хазяїні» основною є інша, прихована за зовнішньою, сюжетна
лінія — показ морального звиродніння стяжателя. Образи Калитки і Пузиря —
далеко не однозначні. Це люди праці, трудівники-трудоголіки, що як і сам
автор знають: «без праці немає життя». Кожен з них по суті — нормальний
чоловік, у котрого з дитинства сформовані естетичні почуття, зумовлені
народним світоглядом. Тільки виражаються ці почуття по-різному. Наприклад,
Герасим Калитка у п'єсі «Сто тисяч» розкриває свою ліричну натуру монологом
про землю: «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно
загрібати тебе до купи, в одні руки… Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком
навколо — усе твоє: там череда пасеться. там орють на пар, а тут зазеленіла вже
пшениця і колосується жито…».
Більшість дослідників Івана Карпенка-Карого (С. Єфремов, Я. Мамонтов,
Л. Стеценко, Л. Дем'янівська та ін.) розглядають і образ Терентія Пузиря (п'єса
«Хазяїн»), як безмежно жадібного до наживи мільйонера-землевласника. А
якщо придивитися уважніше, то можна також розгледіти ліричну душу героя зі
специфічним виявом поетичної удачі. перемагаючи гострий біль, коли йому
залишилося жити не більше двох — трьох днів, з перекошеним від мук
обличчям, він говорить: «одна овечка, з послідніх, біленька з курдючком — має
поранений хвостик; друга — чорненький лоб — шкандибає не праву задню
ніжку; нехай Карпо обдивиться, щоб часом не загинули — шкода худоби…»
.Чи не здається, що Іван Тобілевич сценою огляду овечок хотів показати —
Пузир, між іншим, тонка лірична натура, здатна бачити у буденному прекрасне,
дуже любить пісні, музику, а всі інші риси характеру є домінуючими і
переважають у всіх його вчинках лише через обставини, зумовлені життям?
“Хазяїн”
 Рік написання – 1900
Жанр – соціальна комедія.
Основна ідея — моральне звиродніння стяжателя, для якого зиск понад
все, і який не зупиняється перед жодними аферами, лише б помножити свої
статки.
Головні герої – Терентій Пузир, права рука хазяїна Феноген і економ
Ліхтаренко, поміщик Золотницький, учитель Калинович, Соня.
Сюжет побудований на основі життєвих конфліктів, породжених
законами життя. Багатий землевласник прагне досягти максимальних прибутків
шляхом експлуатації робітників, розорення бідняцьких господарств. Заради
наживи він іде навіть на шахрайство. Мільйонер Пузир домовляється з
Маюфесом про участь у шахрайстві і дає вказівки своїм управителям посилити
експлуатацію строкових робітників, позбавити їх землі. Ці плани Пузиря
становлять зав’язку комедії. Під час здійснення хижацьких планів виникають
різні ускладнення, конфлікти. Стався бунт робітників і селян, розкрито
шахрайство, Пузир тяжко захворів. Загострення цих конфліктів становить
кульмінацію комедії. Фінал п’єси водночас гротескний і трагічний — «пузир»
лопнув — Терентій Пузир помирає від розриву нирки.
Проблематика: Проблема добра і зла (Пузир, Феноген, Ліхтаренко;
загибель Зозулі). Проблема збагачення заради збагачення (Пузир — історії з
халатом та кожухом, авантюра з переховуванням статків банкрота Петра
Михайлова, епізод з гусьми — «грабіжниками» Пузиревого добра). Проблема
взаємин батьків і дітей ( Пузир — Соня). Проблема взаємин «пузирів» та
ітелігенції (Пузир — Золотницький, Пузир — Калинович, Пузир — Соня).
Проблема моралі, духовності (Пузир: пам’ятник Котляревському і орден
Станіслава — що вагоміше і що вигідніше? Зневага до бідного інтелігента
Калиновича — і дозвіл на одруження Калиновича з Сонею (виявляється, що
брат Калиновича — прокурор і може врятувати Пузиря від тюрми і ганьби!)
Історія написання твору: «Хазяїн» — художнє продовження «Ста тисяч»
— комедії, що була створена в 1889 році. Там бере початок образ Пузиря,
споріднений по духу з Герасимом Калиткою.
Цей твір драматург написав навесні 1900 року. Одинак це вже був
заключний етап роботи над п’єсою: йому передувала копітка підготовка.
Характеризуючи процес творчої роботи батька, його син Назар розповідає:
«Спочатку Іван Карпович , як він звичайно казав, «виношував» п’єсу. Під цими
словами треба розуміти розробку плану, потрібних матеріалів, ідеї твору та ін.
Запис твору робився тоді, коли …твір був цілком виношений. Деякі п’єси
«виношував» батько дуже довго».
Так було і з «Хазяїном». Є підстави, що образ Пузиря — головного
персонажа комедії, а також кількох другорядних дійових осіб (фактора
Маюфеса, лихваря і спекулянта Хаскеля, багатіїв Калитки і Чобота тощо)
драматург «виношував» понад десять років. У комедії «Сто тисяч» не один раз
іде згадка про багатющого Пузиря. У четвертій дії Герасим Калитка,
«купивши» сто тисяч фальшивих грошей (а насправді — мішок чистого
паперу), переконує сам себе: «Отепер Пузир нехай скаже: голяк масті, чирва
світить! Ще поміряємось — хто голяк. Він думає, що дуже розумний. Ні,
братіку, — потягайся ще зо мною. Хе-хе-хе! Я не то що, я жида сьогодня
обманив…»
Безпосередньо над «Хазяїном» І. Карпенко-Карий працював на хуторі
Надія в березні — квітні 1900 року. У листі до сина Назара від 26 березня 1900
року драматург повідомляв: «Я пишу нову комедію «Хазяїн», але діло туго йде,
часто голова болить. Одначе перший акт готовий, і я ним наче задовольняюсь.
Хоч то раз у раз так зі мною буває: поки пишу, задовольняюсь, а напишу —
недоволен».
Через три тижні робота над комедією була завершена.
«Уже кінчаю нову комедію «Хазяїн», — писав автор тому ж адресатові в
листі від 14 квітня 1900 року.
Ключ до розуміння цього твору нам дав сам автор: «Хазяїн» — …зла
сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для
стяжання!»
“Сто тисяч”
У комедії “Сто тисяч” І. Карпенко-Карий висміює хазяїв, для яких
багатство стало метою всього життя, а не засобом для існування. Такі люди
ладні продати все на світі, навіть щастя власних дітей, аби тільки збільшувати
маєтки.
Ганяючись за прибутками, Герасим Калитка стає жертвою шахраїв, що
грають на його жадобі та отримують від цього великий визиск.
Тема: зображення життя селянства в пореформені часи, суспільні явища,
що мали місце в 80–90 роках XIX століття.
Ідея: викриття й засудження в образі Герасима Калитки хижацтва,
жорстокості, ненаситної жадоби до наживи, духовної обмеженості, а також
згубного впливу грошей на вихідців із народу (Бонавентура, Савка).
Основна думка: автор бичує сатирою страшною всіх і сміхом крізь сльози
сміється над пороками і змушує людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих
учинків. «Буде здоров’я, будуть і гроші…»
Жанр: комедія.
Головні герої: Герасим Никодимович Калитка — багатий селянин,
Параска — жінка його. Роман — син їх. Савка — кум Герасима, селянин.
Бонавентура — копач. Невідомий — єврей. Гершко — фактор. Мотря —
наймичка. Клим — робітник.
Проблематика: батьки і діти; прагнення збагатитися заради задоволення
власних потреб; бідність і багатство; добро і зло; моральність і аморальність.
Композиція: драматичний твір складається з 4 частин, кожна з яких
поділена на яви.
Експозиція: знайомство автором читача (глядача) з місцем дії та дійовими
особами — Герасимом Калиткою, Бонавентурою, Савкою, Невідомим, сином
Герасима Романом і наймичкою Мотрею, показує обставини, в яких живуть
дійові особи, їх стосунки і прагнення.
Зав’язка: восьма ява першої дії твору, коли Невідомий домовляється з
Калиткою про те, що у визначений час він передасть йому на вокзалі за 5 тисяч
справжніх грошей 100 тисяч фальшивих.
Розвиток дії: гонитва Калитки за наживою, за грошима. У другій та третій
діях комедії показано, що кожний вчинок Калитки, кожна його думка
підпорядковані безглуздій жадобі збагачення, накопичення грошей і землі. Він
нещадно експлуатує наймитів, підганяє до роботи сина і дружину, в одруженні
сина шукає засобів збагачення.
Кульмінація: четверта дія комедії, коли Малофес попереджає Калитку,
щоб він не барився з купівлею землі у Смоквинова, бо її поспішає придбати
Жолудь. Калитка з Савкою їдуть на вокзал, привозять мішок «грошей» і
починають ділитися. Настає найвищий момент напруження дії: в мішку замість
фальшивих грошей були пакунки чистого паперу. Невідомий виявився
спритнішим шахраєм, ніж Калитка, і обдурив його, продавши за 5 тисяч
карбованців мішок чистого паперу.
Розв’язка: п’єса «Сто тисяч» закінчується тим, що обдурений Герасим у
розпачі вішається, його врятовує Бонавентура. Драматург показав всю
потворність моралі Калитки, висміяв його мрії, поведінку, дії.
Сюжет: головний герой п’єси Герасим Никодимович Калитка, сільський
багатій. На початку п’єси він зустрічається з невідомим євреєм, який пропонує
йому махінацію — купити 100 тис. фальшивих рублів, заплативши за них
тільки п’ять тисяч. Він залишає Калитці зразки фальшивих грошей, які начебто
неможливо відрізнити від справжніх, для перевірки якості підробки. Калитка
сам боїться піти в банк з фальшивими асигнаціями, і вмовляє зробити це свого
кума. Тим часом інший єврей, фактор Гершко Маюфес, пропонує Герасиму
надійнішу справу — позичити п’ять тисяч рублів поміщику під залогу його
земель. Поміщик не зможе повернути гроші, й земля опиниться в руках
Калитки.
Кумова поїздка до міста вдалася. «Фальшиві» гроші прийняли. Тоді
Герасим зважується на махінацію в повному об’ємі, отримавши мішок
«грошей». Втім «гроші» виявилися звичайним папером, і тільки зверху в мішку
було кілька пачок зі справжніми купюрами. Втративши п’ять тисяч (Насправді,
у останню мить він дає три тисячі замість п’яти) Калитка пробує повіситися,
але його врятував копач Бонавентура. Прийшовши до тями обдурений
«махінатор» промовляє: «Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з
вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря», на чому п’єса завершується.
Окрім основної лінії п’єса містить також і побічні, мета яких краще
розкриття характеру головного героя. Одна з побічних ліній — кохання сина
Калитки Романа з наймичкою Мотрею, одруженню яких перешкоджає батько.
Він мріє поріднитися з мільйонером Терентієм Пузирем. Однак, коли Роман
відвідав Пузиря, там з ним обійшлися як з челяддю, що вкрай обурило батька.
Коли кум повернувся з міста з радісними звістками, Калитка, бажаючи потайки
відсвяткувати подію, погоджується на заручини Романа і Мотрі, аби не виникло
підозр щодо справжньої причини свята. Лінія копача Бонавентури вводить у
комедію протилежність Калитці — мрійника, який присвятив своє життя тому,
щоб ураз розбагатіти, знайшовши закопаний скарб. Образ дружини Калитки,
працьовитої простої жінки, допомагає показати скупість Герасима — він,
наприклад, змушує її ходити три версти до церкви пішки, жаліючи коней.
Новаторство І. Карпенка-Карого в п’єсі «Сто тисяч» Нове полягає у творі у
тому, що в ньому виникають елементи авантюрної драми — жанру, давно
відомого в західноєвропейській драматургії, але нового для української. До
того ж проблеми, порушені у цій п’єсі, є актуальними, «болючими» і в нашій
сьогоднішній дійсності.
Особливості назви “Сто тисяч” Першою п’єсою, що вийшла з-під пера
драматурга після того, як він позбувся «гласного нагляду», була комедія
«Гроші», написана в 1889 році. Того ж року автор надіслав її до цензури, але
звідти вона повернулася з написом: «К представлению признано неудобным».
Після переробки комедія була дозволена до постановки під зміненою назвою —
«Сто тисяч». На думку самого автора, ця назва твору буде краще відповідати
його сюжету. Адже ж справа йшла не взагалі про гроші та їхнє значення для
селянина, а саме про суму в сто тисяч, яку наважився придбати Калитка на свої
п’ять тисяч. У 1890 р. комедія була поставлена на сцені.
Характеристика образу Пузиря
Головний герой, Пузир, — хазяїн-мільйонер. Його образ — тип
українського багатія-землевласника, що виринув на поверхню суспільного
життя наприкінці дев'ятнадцятого століття. Колись Пузир був хазяїном "так
собі", "з середнім достатком", але, побудувавши своє життя за принципом "аби
барин, то все можна", досягнув високого становища. Сам Пузир твердив, що
своє багатство він здобув ціною важкої, тривалої праці: "Я сорок літ недоїдав,
недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка..." Однак із
збільшенням багатства не ослабнув, а ще більше посилився потяг до
"стяжательства". Жадоба наживи не має меж. А його бездушна жорстокість
проявляється у його родинному побуті, у його взаєминах із людьми. Щоправда,
Пузир не позбавлений розуму, та розум цей діє тільки в сфері його власних
інтересів. Пузир добре знає, що робітник там дешевий, "де землі нема, де нема
за що рук зачепить, де бідність". Він сам створює цю бідність: "Як мужик
зостанеться без землі — роби з ним, що хочеш". Думки про допомогу
обездоленим, як і все інше, що безпосередньо не стосується прибутків, йому
видаються якимись химерними: "Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи,
школи заводь, пам'ятники якісь став... Повигадують собі ярма на шию і
носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають".
Скориставшись з того, що під Херсоном через нестачу кормів голодні
селяни спродують худобу, Пузир посилає туди своїх економів скуповувати за
безцінь овець, сподіваючись на них згодом добре заробити. Черствим і
жорстоким виступає Пузир і в стосунках зі своїми підлеглими. Через його
бездушність кінчає самогубством чесний юнак Зозуля, на якого звели наклеп
економи. Також хазяїн не зважає на почуття своєї дочки Соні: він не дає згоди
на її шлюб з учителем Калиновичем, бо хоче мати зятем багатія Чоботенка.
Чи має Пузир позитивні риси характеру? Я вважаю, що має. Він — хазяїн
Це ділова, добре обізнана у фінансових справах, працьовита людина. У нього є
талант господаря-аграрія, чого бракує нині багатьом нашим підприємцям. Але
всім цим не можна виправдати хижацьку натуру Пузиря.
Наприкінці п'єси хазяїн помирає: "Хазяйство його меч, від нього й
смерть!" Такою безглуздою смертю автор доводить, що нажива не приводить
до добра, а скупість, жорстокість і егоїзм не роблять честі людині.
Герасим Калитка
Герасим Калитка — центральний персонаж комедії. Це сільський багатій
широкої руки. Основа його багатства — земля. Маючи "шматочок
кругленький" в двісті десятин, Калитка цим не задовольняється, він прагне
більшого. У нього велика, навіть ніжна любов до землі, та це любов власника,
черствого і запопадливого. "Ох, земелько, свята земелько, Божа ти донечко!" —
в пориві проголошує Калитка. Але тут же розкривається і причина цієї
розчуленості хижака: "Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки.
Приобрітав би тебе без ліку..."
Власницькі прагнення Калитки сягають далеко: "Всю землю навкруги
скуплю. Ідеш день — чия земля? Калитчина; їдеш два — чия земля? Калитчина;
їдеш три — чия земля? Калитчина... Диханіє спирає..." Жадоба збагачення стала
єдиною всепоглинаючою пристрастю глитая. Вона заполонила всі його
помисли, він навіть уві сні марить: "Кругом, кругом усе моє".
Усі вчинки ненаситного "стяжателя" зумовлені тією всепоглинаючою
пристрастю. Калитка сам ніколи не доспить і не погуляє, але й своїм рідним та
наймитам не дасть змарнувати час, бо праця — то гроші, багатство. Йому все
здається, що наймити мало роблять і багато їдять: "Настане день, то роботи не
бачиш, а тільки чуєш, як губами плямають". Побачивши, що наймит узяв
окраєць хліба, йдучи в неділю на роботу, Калитка дорікає йому: "І тобі не гріх?
Неділя свята, а ти ні світ ні зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обіду
попостиш хоч раз у тиждень. Однеси хліб назад". Родинні почуття в Герасима
Калитки притуплені власницькими інтересами. В одруженні сина він шукає
лише наживи: "Мені треба невістку з приданим, з грішми". А віддавши дочку
заміж, Герасим відмовився сплатити зятеві обіцяний посаг — п'ять тисяч
карбованців. І хоч під час бійки, яка виникла в зв'язку з цим, йому й нам'яли
боки і вибили два зуби, Герасим все ж вважає, що він виграв, бо "п'ять тисяч
карбованців зосталось у калитці — не дав-таки зятеві".
Усі свої розрахунки щодо збагачення Калитка будує на реальній основі.
Примарливе прагнення Бонавентури-Копача знайти скарб його не захоплює.
Сам Боновентура змушений констатувати тверезу заповзятливість таких, як
Калитка, "хазяйственних мужиків", які поступово прибирають до своїх рук
маєтки родовитих дворян.
Гонитва за наживою породжує ворожнечу між "хазяйственними
мужиками". Калитка заздрить Жолудеві, Пузиреві і докладає всіх зусиль, щоб
взяти верх над ними. Він вирішує, що Жолудь "не іначе, як нечистим путьом"
досягнув свого багатства. Тому й захопила його перспектива вигідно придбати
фальшивих сто тисяч. При цьому він навіть досвідченого шахрая спробував
обдурити: заплатив йому, замість п'яти, тільки три тисячі карбованців. Та,
засліплений жадобою багатства, Калитка сам пошився в дурні: замість
фальшивих грошей шахрай підсунув йому мішок з чистим папером. Це
доводить Калитку до відчаю, він кидається вішатись, а коли його рятують, він
заявляє: "Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря!"
Отже в комедії "Сто тисяч" драматург, ніби сміючись, а проте серйозно
попереджає про небезпеку брудних грошей, які калічать душі, руйнують
споконвічні уявлення про добро і зло, спотворюють моральні основи, від яких
залежить здоров'я нації.
3. Тема «підпанків» та інтелігенції в комедіях Карпенка-Карого
«Суєта», «Житейське море». Ідейно-тематичне насичення творів.
Філософсько-естетичні погляди автора, втілені в дилогії. Мотив
фальшивих цінностей і проповідь «натурального» трудового життя у
творчості письменника.
У драматичній дилогії „Суєта” і „Житейське море” порушується
проблема інтелігенції, її шляхів, її суспільної ролі. З іронією, інколи з болем
говориться тут про „покручів”, людей, які „від одного берега (селянства)
відстали, а до другого (інтелігенції творчої, фахово-зрілої) не пристали”. Щодо
творчої інтелігенції, зокрема артистів, людей з „розторганими нервами”, які
ведуть нездоровий спосіб життя, автором декларується оновлення й очищення
за допомогою „робочої дисципліни” і оздоровлюючої праці на землі. Розвитком
лейтмотивів обох п'єс зумовлено їх тонкий ритмічний рух. Для „Суєти” —
„суєта суєт і всячеська суєта” в особистому житті людини, у „Житейському
морі” — те саме, але в ширшому масштабі, у творчій діяльності. Назви обох
п'єс звучать як рефрен. Ритміка ідейно-тематичних і настроєвих звучань — це
властивість психологічно-символічних театральних систем. Побутовий театр
зігнорував це значне технічне досягнення І. Карпенка-Карого. Витончення
ритміки драматичного процесу стало згодом художнім надбанням драми
неоромантичної (Леся Українка), символічної (О. Олесь, С. Черкасенко),
психологічної (В. Винниченко). Наявність такої ритміки у п'єсах І. Карпенка-
Карого засвідчує значущість його художніх відкриттів.
У комедіях Івана Карпенка-Карого “Суєта” та “Житейське море” традиція
закінченої та наочної сцени комедії, однозначність, зображення основних подій
на середньому плані поступаються фраґментарності, сценам заднього плану,
багатозначності, необхідності пояснення. До тих, що вимагають “пояснення”,
усвідомлення, належать сцени внутрішніх монологів дійових осіб та самі
образи, які набувають ознак символів.
Драматург розмірковує над можливістю існування традиційного ідеалу
українця – “людина землі”, мудра від народу, єдина з народом, стійка морально
тощо у житті сучасної людини.
У центрі сюжету комедії “Суєта” – родина заможного козака, хлібороба
Макара Барильченка. Його діти вибилися “в люди” – навчалися у місті, здобули
освіту, “захопилися” міським життям. Проте місто у творі виступає образом
своєрідного апокаліпсису – воно руйнує, затягує у тенета без духовності. Ще
Оноре де Бальзак у ХІХ ст. зробив перші соціально-психологічні дослідження
спустошливого впливу міста на молоду людину, суголосний з ним зміст роману
Ф. Достоєвського “Зло чин і кара”, у ХХ ст. цю проблему переосмислюють В.
Підмогильний у романі “Місто”, Григір Тютюнник у новелі “Син приїхав”, А.
Дімаров у “Міських історіях”.
Усі персонажі п’єси виявилися однаково неспроможними прийняти
“цивілізаційні” виклики та зберегти природні, культурні зв’язки із родом та
сім’єю. Вони пасують перед загадкою життя. Саме на таке прочитання твору
вказує символіка “Суєти”.
Старший син Барильченків – Карпо – представник села у найкращому
розумінні цього поняття, виразник позитивних ідеалів автора. Він по-
справжньому мудра, “природна” людина. З його вуст злітають актуальні й досі
слова: “Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої
достатки діти і кидають село у тьмі!.. Ані лікаря, ані ученого хазяїна, ані
доброго адвоката – нікого нема в селі!”. У цих наріканнях Карпа окреслюється
позиція самого автора: міська метушня оголює й уособлює основний людський
інстинкт – егоїзм. Архетип роду і сім’ї тут має трагічне звучання. Барильченки
зіткнулися із гіркою правдою життя: між ідеалом, мрією і реальністю існує
велика прірва. Вчені діти не стали щасливими, як того очікував батько, вони,
відірвавшись від звичного культурного поля, змушені стати пристосуванцями у
поки що чужій цивілізаційній круговерті.
Карпо прямолінійний, відповідальний молодий чоловік, на якому
тримається все батькове господарство. Він не визнає тієї “нової”, міської,
моралі, якою “заразилися” його брати і сестра. Герой займає позицію
відстороненого спостерігача на виставі “Життя сім’ї Барильченків”, він просто
виконує свій обов’язок, працює на землі, допомагає батькам, утримує
молодших братів та сестру. Його життєві принципи – яскравий приклад
господарського мислення і водночас вони розкривають концептуальний аспект
культурної свідомості справжнього українця. Проте сподівання Карпа не
справджуються: молодші брати і не думають повертати “моральний” борг, вони
спрямовані на досягнення власних життєвих інтересів, тому працювати біля
землі, крім нього, більше нікому. Його “суєта” – у намаганні призупинити всіх,
навернути до рідного дому, до здорового глузду та відданої праці. Однак
жорстокі реалії та конфлікти розбивають ці намагання Карпа, життєва суєта
стає неподоланною.
Вплив матеріальних чинників на поведінку людини переконливо
засвідчує роль Василини. Героїня далека від розуміння того, звідки беруться
гроші, і водночас прагне, щоб у неї було все краще, ніж у простих селян, щоб
тривало те “міське” життя, яке полонило її ще під час навчання у гімназії.
Зокрема, Василина вимагає нової хати, нового одягу, гідного нареченого:
“Треба строїть нові, великі горниці”, – каже вона Явдосі перед приїздом своїх
вчених братів. “Таких дітей не можна приймати у прадідівській мужичій хаті”.
Її “суєта” породжена неспроможністю утвердитися у принципово іншій
життєвій ситуації. Героїня заблукала у гущавині нових світовідчуттів і тепер її
скалічена душа прагне постійного дивування життям, що зовсім не виліковує
від ілюзорного сприймання реалій буття. Василина потрапила у ситуацію
“відірваності” від об’єктивного сприймання обставин. У подібній ситуації
опиняється й Еліза Дулітл із комедії Б. Шоу “Пігмаліон”. Винищившись до
рівня справжньої герцогині, та не повноцінно почувалася у цьому соціальному
статусі. До речі, драматург в образах Василини, Михайла, Петра та Івана
засуджує споживацький підхід до життя. Бачимо паралелі між ними та
парадоксально-гротескним образом Альфреда Дулітла (Б. Шоу “Пігмаліон”) у
розкритті головної риси люмпенської філософії. Можемо стверджувати, що у
цьому творі І. Карпенко-Карий розробляє елементи проблемно-
інтелектуального театру.
Молодший брат Іван перебуває у духовних пошуках самого себе, щоб
самовизначитися, він прагне виявити межу між добром і злом.
Внутрішній світ людини ХХ століття зосереджений на проблемі власного
“Я”, місце одвічних національних цінностей займає “темна”, “незнана” сторона
людського єства. Ця сторона непідвладна розуму, вона тяжіє до простих
людських інстинктів. У культурному героєві часто проявляються риси
антигероя, а цінності, за якими він будує своє життя, суперечать визначальним
цінностям буття взагалі. Іван осуджує своїх старших братів – Михайла та
Степана, – бачить їхні нікчемні життєві ідеали. Проте його власні теоретичні
потуги, роздуми над тим, що варто чинити у житті, чим займатися,
розбиваються об змодельовані автором ситуації у продовженні комедії
“Житейське море”. Саме в образі Івана письменник втілив власне бачення ролі
театру, свою філософсько-естетичну концепцію: “Сцена ж – мій кумир, театр –
священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму кра марів, треба гнать і
фарс, і оперетку, вони – позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться
пороком!.. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де
страждання душі людської тривожіть кам’яні серця і, кору ледяну байдужості
на них розбивши, проводить в думу слухача жадання правди, жадання
загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу
паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою всіх, і сміхом через
сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх
лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді і
поголодать, щоб тільки певність певність мать, що справді ти несеш несхибно
цей стяг священний”.
Композиція твору відкриває площину зіткнення двох систем моралі.
Основний конфлікт п’єси ґрунтується на боротьбі суперечностей між бажанням
багатого селянина самоутверджуватися в освічених дітях та соціальними
чинниками, які впливають на моральні традиції, що й розкриває сутність
символічної опозиції “культура та цивілізація”. Цей конфлікт у комедії “Суєта”
визрів на тлі протистояння різних життєвих позицій: суто селянської, яка
ґрунтується на безмежній прив’язаності до землі, та позиції “амбітного втікача”
від самого себе, що породжена “спотвореною” мораллю кар’єристів.
Різнобарвна палітра образів створила розгалужену сюжетну картину.
Зазвичай таке явище несе певну небезпеку розпорошення основних
композиційних складових, але автор проявив тут незаперечну майстерність у
застосуванні улюблених драматичних прийомів, чим вивів композицію на
новий, може, нестандартний, але досить професійний рівень. На думку
дослідника О. Чугуя, “кожна сцена є виразним поєдинком батьків і дітей, до
того ж різних станів”. На перший погляд, це традиційне зовнішнє протистояння
між батьками та дітьми, але, як вважав Б. Шоу, навіть “… суперечка між
чоловіком і жінкою про те, де краще жити – в місті чи в селі, може стати
відправною точкою жахливої драми чи блискучої комедії”.
Ідеї засудження кар’єристських прагнень, намагання вилізти “в пани”
підпорядковані образи Тараса Гупаленка, заможного селянина Терешка Сурми,
його сина Матюші. Всі ці люди поринули у веремію суєти і дедалі більше
втрачають моральні орієнтири.
Потворність їхнього внутрішнього світу бачить Карпо. Його вражає
поведінка Тараса Гупаленка: “…Звичайний старший городовий з Лубень, а
послухали б, що він тут говорив: кругом хахляндія, мужики… і нема йому
кумпанії!.. І таких немало між освіченими і неосвіченими бездарами! Їх
обійшла природа своїми дарами: творила, бачите, дуже хапко, наскоро і забула
покласти їм у голову хоч грудочку доброго, простого мужицького мозку, а
через те вони і крутяться усе життя мов в ополонці, не пристаючи ні до якого
берега!..”.
 Зневага дітей переслідує не лише хлібороба Барильченка, його
односельців Сурму, Білоконя, а й генерала Сорокотисячникова. Ця проблема,
як павутина, обплутує всі сюжетні лінії твору: Терешко Сурма розповідає про
ротмістра Білоконя, який приховує від товаришівофіцерів своє мужицьке
походження. Він бездушно відмовляється прийняти батька, який приїхав до
нього у гості. Вивчившись за батькові гроші, Барильченки також соромляться
свого селянського походження, переживають поразку свого “родового
культурного коду”, зрікаючись його на догоду цивілізаційній моралі. Згадані
мотиви зустрічаємо у творах І. Котляревського “Москаль-чарівник”, І.
Наумовича “Знімчений Юрко”, М. Стельмаха “Чотири броди”, А. Дімарова
“Ідол”.
Показова сцена приїзду батьків до своїх дітей у місто. Якщо у другій дії
Михайло ще “демократ”, то в четвертій уже й соромиться батьків посадити за
один стіл з “культурними” людьми. Виникає враження рефрену, що надає
творові певної символічності. Жалюгідний вигляд має Михайло: психологічний
стан вічного страху викриття, заплутані тенета брехні, добровільне зречення
моральних засад для подружнього життя. Якби не добрий настрій тестя,
Михайло не дозволив би своїм батькам і порогу переступити. Їм, звичайним
селянам, немає місця у його химерному світі. Це – ті сатиричні аспекти, які
ставлять твір на межу комедії і трагедії, тобто визначають її як “серйозну
комедію”. Серйозність п’єси стверджує й символічно-філософський підтекст
слів Макара Барильченка, який, поспостерігавши за гулянням “благородної”
компанії у домі Михайла, зрозумів усю нікчемність синової “суєти”: “Тікаймо і
ми звідціля мерщій в старе своє гніздо! Там гарно все – і ясно, і просто, і
спокійно, як небо і земля! А тут кругом, як бачу, одно: суєта суєт і всяческая
суєта!”. Згодом у другій частині трилогії – “Житейське море” їхній син Іван
також утікатиме від цієї марноти.
Автор чітко стояв на власній позиції щодо смислових відтінків сюжетної
лінії твору. У листі до М. Комарова він писав: “Суєта” наробила мені багато
турбот, але я до цього привик… Краще я напишу щось нове, ніж поправлять
уже написане. … такі недостатки 4 акту, які підкреслили хоч, наприклад, ви,
нищать в попіл весь 4 акт, і треба писать цілком новий”. Тут він вступає у
суперечку з Комаровим стосовно значення у комедії фарсової ситуації. “Та й
що таке фарс? У Гоголя свиня приходить у суд, відшукує прошеніє (грамотна) і
уничтожа все діло!.. Це фарс. Але коли життя людське до того погане, що
тільки свиня може розрішить спор Івана Івановича і Івана Никифоровича, то що
його було зробить?.. Чим я винен, що люди заражені суєтством до того, що
події їх для розумного слухача здаються фарсом? І генерал, і кухар, і
переодягання – все це тільки суєтність людська, і поставлені вони як життєві
риси, що яскраво дають зрозуміти фігуру Михайла і тисячі йому подібних,
хворих суєтою мирською, яка шкодить чесним простим людським відносинам і
оддаляє їх від натури”.
“Суєта” – це не закорінене життя, життя перекотиполя. Саме у цьому
творі проступає геніальна ідея Сковороди – ідея “сродної” праці, бачиться
основна складова хутірської філософії П. Куліша. Тут виокремлюються ті
морально-психологічні колізії, які розкриються у творах ХХ століття – “Поема
про море” О. Довженка та оповіданнях Григора Тютюнника, А. Дімарова,
російській “сільській” прозі тощо.
Сюжет комедії “Житейське море” зосереджений навколо молодшого із
Барильченків. Іван – професійний актор. Життя підхопило його на хвилі
нестабільності та глибоких розчарувань. Подібний мотив зустрічаємо і в “Горі з
розуму” О. Грибоєдова. Як і Чацький, Іван у “Житейському морі” виступає
пророком, який, переживаючи внутрішні борсання, намагається відшукати себе
у світі. Парадокс: освічені люди стають моральними покручами. А може, саме
про це попереджає нас Ґ. Маркес у романі “Сто років самотності”? Письменник
стверджує, що “розвиток”, “наука” несуть загибель цивілізації, “прогресу
згущується відчай” (П. Вольвач). Це вже модерністське бачення еволюції
людства, нове й ориґінальне, але таке, що ґрунтується на міфах – закодованій
палітрі світовідчуття.
Щоправда, у цій комедії І. Карпенка-Карого тих, хто живе у невігластві та
нікчемній житейській суєті, вистачає і поза верствою інтеліґенції. Унтер-офіцер
Тарас Гупаленко, заможний селянин Терешко Сурма також розкривають певні
грані людського негативізму. Виникає враження безперервного повторення
лейтмотивної ситуації, своєрідна спіраль, по якій рухається свідомість глядача,
розшифровуючи “закодовану” інформацію-картинку.
Життя творчої інтеліґенції – злободенна проблема літератури межі ХІХ-
ХХ століть. Розкриваєть ся вона в образі Марії Лучицької (її прототипом стала
талановита актриса Марія Заньковецька) із п’єси М. Старицького “Талан”. У
ХХ столітті письменник уже європейського, а то й світового виміру Томас
Манн у новелі “Смерть у Венеції” піднесе цю тему до рівня художньої
довершеності. Твір Манна є зразком модерністської прози початку ХХ століття.
Те, що Карпенко-Карий звертається до згаданої проблеми і розкриває її через
лейтмотиви, які створюють другий вимір подій, через внутрішній світ героїв
подає символічний підтекст, що є відлунням філософських концепцій А.
Шопенґауера, Р. Вагнера, Ф. Ніцше. Усе це дає підстави вважати п’єси “Суєта”
та “Житейське море” зразками нової, модерністської, драматургії, яка
відкрилася світові у творчості Г. Ібсена, Б. Шоу, А. Чехова. У згаданих творах
Карпенка-Карого центром цього проблематичного поля є постать Івана.
Талановитий артист, чуйна, тонка натура, він “узяв хвилю”, та не втримав
висоти. Він пізнав і славу, і розчарування, і докори сумління, і занурення у
гріховне болото, і тяжкий стан депресії. Автор майстерно і тонко описує сцени
залаштункового життя й акторського побуту. Заздрість, лицемірство, розпуста,
наклепи – це повсякденне буття героїв комедії. Іван переживає страшну
душевну спустошеність. У цьому аспекті маємо надзвичайну ідейну
насиченість п’єси. Головний персонаж відчуває самотність, свою окремість і
протиставленість зовнішньому світові: перманентне відчуття внутрішньої
ізольованості потребувало від нього напруження усіх духовних сил для
протистояння навколишньому середовищу. Автор дає власне бачення
розв’язання проблеми. Він вкладає його у слова самого героя: “Тікать треба в
свій тихий приют, де жде мене щира голубка… Я збився з шляху, я потеряв
смак до чистого життя… А там я знайду рівновагу, спочивок і тиху радість; там
я вилічу свою душу, розшатану, розбиту хвилями житейського моря” [1, с. 318].
Актор визнає, що відтворювати високі почуття на сцені йому важко, бо ж сам
він уже далекий від того ідеалу, до якого прагнув. Саме тут криється
психологічний конфлікт. Людська слабкість, нездатність обминути спокуси і
дотягнутися до вищого рівня духовності, – ось що стає об’єктом висміювання у
творі: “Чистота життя – це правда, сім’я – це правда, – і я цю правду потеряв.
П’ятнадцять літ я будував гніздо своє і сам розвалив його, а тепер крутюсь як
гад, я боюся правди – вона сувора!”. Проте такий крок є водночас і сильним.
Герой сам відриває себе від власноруч створеного світу, воліє усамітнитися.
Цей аспект є символічним. Пригадаймо, для випробування своєї духовної міці
відлюдники часто усамітнювалися в лісові хащі або пустелю, тобто простір,
який вважався середовищем диявола. Для Івана власна тиха оселя, далека від
театрального круговороту, також є своєрідною аскезою, у ній він
протистоятиме спокусі повернутися на сцену. Дисгармонія внутрішнього і
зовнішнього світів персонажа розкривається через зображення ситуації
протистояння: життя в театрі і відчужене перебування без театру – все вимагає
подолання спокус та вивищення у дусі, тобто утвердження власної духовності.
Знаменитий актор Іван Барильченко прагне морально вистояти у світі
брутальності, голоду і безправ’я. Проте його прагнення не стає реальністю. На
болоті неможливо збудувати міцний підмурок, у середовищі, де панують гроші,
важко збагачуватися духовно – інфекція моральної деградації поширюється на
всіх. Ще у першій частині задуманої трилогії “Суєта” Іван відкрив свою душу
Явдосі: “Я ж попав на корабель непевний, корабель розбито, і викинуто мене на
берег, я обмок, замерз, сушусь і гріюсь…”. Згодом у розмові з батьком він
підтверджує це світовідчуття: “Скрізь хвилює «море житейське», а мій човен
без весел і без стерна; куди і як мені пливти, і чим мені гребти, та й до якого
берега причалити?”. Це одкровення вражає своєю символічною суттю. На
думку спадає внутрішній монолог корабля, який плаває океаном без керма і
капітана у вірші Артюра Рембо “П’яний корабель”, де автор явив новизну
поетичної свідомості. У поезії головний герой – Поет-надлюдина, він відкинув
усі обмеження та заборони і відкрив себе для всіх переживань, безжурно
рухаючись туди, куди вабить далечина. Так і для Івана людський розум постає
надто малим і кволим, аби надихнути його на рух. Отаке хаотичне плавання
“житейським морем” є у “Суєті”, як і в “П’яному кораблі” А. Рембо, символом
невгамовної жаги людини підкорити Абсолют. Монолог Івана є своєрідною
предтечею ремарок та авторських монологів у новій драмі ХХ століття
(драмаантиутопія, драма ідей). Відмінність у тому, що у драматургії ХХ ст. ці
філософські розмисли автора, вкладені в уста одного з героїв, втрачають свою
лаконічність і стають розгорнутими. Як зазначив Сахновський-Панкєєв,
“провести чітку лінію між ремаркою ліричною й епічною... важко: можна лише
говорити про провідну тенденцію – тяжіння до «мікроновели» або авторського
монологу”.
Іван Карпенко-Карий навмисне зосередив увагу на створенні
“цивілізованого” світу, який безжалісний і байдужий до внутрішніх переживань
людини. Іван Барильченко все життя мріяв стати актором, він на гребені слави,
визнаний талант, але чим вищої досягав професійної майстерності, тим нижче
опускалася планка моральних орієнтирів, які раніше визначив для себе.
Відчуваючи цю внутрішню небезпеку, герой знаходить єдино правильне
рішення: покинути все, залишатися людиною у будь-якому разі. На
зовнішньому плані він незалежна людина, його всі шанують, від нього
залежать. Однак насправді він уже давно залежний від обставин: постійна
потреба наповнювати грошима калитку антрепренера Усая, робити візити
заможній публіці, розважати шанувальників, підкорятися примхам сильних
світу цього. Ця несвобода перероджує Івана, бере його у тенета, і тлінна мораль
“грошових мішків” вимальовує інший портрет, де сумління та духовність
завуальовані пристрастю бажань.
Артист Крамарюк – виконавець ролі блазня, “перший оратор між
дурнями”, як він сам себе називав, говорив з Іваном голосом його ж сумління:
“Ти і такі, як ти, сильні таланти в літературі і на сцені взагалі – єсть божі
вибранці! Ви повинні правдою жить і правду говорить усім; а ви боїтесь
правди, шукаєте лицемірної приязні від усякої тлі і усім неправдам потураєте,
топчете мораль під ноги, у вас бракує мудрості! Ви правду говорите тільки зі
сцени, – і то чужу правду, – і хорошими словами ловите душу слухача, щоб
славу тим собі здобуть, а самі не почуваєте і на макове зерно того, що солодко
так ллється з вашого божественного горла! Ви проповідуєте любов,
справедливість, всепрощеніє, а самі – розкрашені гроби, в яких повно нечисті
усякої…”. Крамарюк нагадує нам Кента, придворного блазня короля Ліра, який
не боявся говорити правду, якою би гіркою вона не була. Страшно звучить
зізнання Крамарюка, його самооцінка наслідків свого перебування в
задушливій атмосфері експлуататорського суспільства: “Можна всього мене
розмить на брудну воду, а вимить вже не можна. Мене вилічать тільки гробаки
в могилі!..”.
Автор на перший план виводить моральну проблематику, аналізує
причини, через які герої стають заручниками системи етичних норм. Драматург
чітко виокремлює опозицію: традиційні загальнолюдські цінності і нові виміри
моральності, “природна” і “цивілізована людина”, культура і цивілізація. Таке
протиставлення характерне для драми ідей початку ХХ століття (Г. Ібсен, А.
Чехов, Ґ. Гауптман, В. Винниченко та ін.). Однак у ХХ ст. особистісні
конфлікти органічно пов’язані зі свободою вибору, свободою волі. Іноді
розв’язання цієї проблеми набуває ориґінального ракурсу – окреслення
парадоксальності довічних істин (“Брехня” В. Винниченка).
Узагальнюючи, зазначимо, що у жанровому аспекті п’єса складна і
викликає літературознавчий інтерес. Сам автор назвав “Суєту” та “Житейське
море” картинами, оскільки тут подаються ситуативні конфлікти. Саме
подаються, а не розв’язуються. Принцип монтажного об’єднання не пов’язаних
між собою фраґментів, своєрідна каталогізація ситуацій, які не мають
фіксованого початку і кінця, випливають із нечіткості зав’язки і розв’язки. Як
зазначила Н. Матюшенко, “неможливість однозначного розв’язання конфлікту
створювала ілюзію незавершеності дії, фрагментарний характер якої зумовив
рівноправність всіх дійових осіб у сюжеті п’єси”.
Сила цих комедій – у майстерному створенні образів-символів.
Новаторство драматурга виявилось у тому, що він вийшов не лише за межі
тогочасної побутової сатиричної комедії, а й за межі ХІХ століття, адже в його
творах ми знаходимо ознаки модерної драми ХХ століття.
 Виконайте завдання:
1. Прочитайте твори.
2. Перегляньте фільм про Івана Карпенка-Карого й утворіть кроссенс
на тему «Життєвий і творчий шлях письменника»
Частина 1: https://www.youtube.com/watch?v=yH2VSjUAwzA
Частина 2: https://www.youtube.com/watch?v=p_kPy4wgFOk
Частина 3: https://www.youtube.com/watch?v=HcoCTT00YEw
Для виконання завдання скористайтесь допоміжною літературою:
 Сич Л.М. Що таке кроссенс? Теорія і практика використання.
 Кроссенс – асоціативна гра нового покоління.
 Алгоритм створення кроссенса.

1) Народився 17 вересня 1845р. в родині зубожілого дрібного шляхтича,

управителя поміщицького маєтку.
2) У 1864р. був на службі в повітовому суді.
3) У 1870 р. одружився з Надією Карлівною Тарковською. Мав 7 дітей.
4) У 1883р. в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане
псевдонімом Гнат Карий.
5) У 1884р. заарештований і засланий до Новочеркаська.
6) У 1886р. у Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів».
7) У 1888р. вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до
трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.
8) У 1890р. вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто
тисяч».
9) 15 вересня 1907 року Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні,
куди їздив на лікування.
3. Сформулюйте життєве кредо кожного героя з дилогії І. Карпенка-
Карого «Суєта», «Житейське море».
Дилогія «Суєта»
Макар Барильченко: «Жити для дітей, і зберігати традиції.»
Тетяна: «Діти – її все.»
Карпо: «Бути прикладом для менших братів та сестер.»
Михайло: «Боїться чужих думок про свій рід.»
Петро: «Підкаблучник.»
Іван: «Театр – то моє життя.»
Василина: «Бути з тим, кого кохаєш. Бути з матір’ю.»
Явдоха: «Вірна жінка, хороша невістка.»
Аделаїда: «Село не для неї.»
Наташа: «Лицемірка. Ні в чому собі не відмовляє.»
Сорокотисячников: «В люди з простого мужицького роду.»
Демид Короленко: «Бути хорошим вчителем і господарем.»
Терешко Сурма: «В пани.»
Матюша: «Слухати батька.»
Сергій Гупаленко: «Покора Тарасові.»
Тарас Гупаленко: «Тільки освітчена жінка повинна бути в його житті.»
Акіла Акілович: «Є вихід з ситуацій.»
Тарабанов і Паша: «Випити без наслідків. На кухні головний.»
Проблема Коментар Цитата
Вплив цивілізації на Михайло і Петро під Аделаїда. П’єр!
людину вплив цивілізації і своїх Петро, біжить до неї.
заможних дружин, — Та посоромся хоч
відходять від рідні!
справжнього свого Тетяна. Петя!
коріння. Петро повертається до
 матері.
Аделаїда. П’єр! (Петро
прибігає.) Їдем, а ні, то
я сама поїду.
Тетяна. Боже, мій,
Боже мій! (Хлипає.)
Освіти Василина, Іван, Василина. Може,
Михайло і Петро може! І справді, як би
навчалися довгий час. І цілий день раз-у-раз
це змінило їх світогляд. співати та танцювати,
то, мабуть, би обридло!
Їй-Богу, Явдохо, ти
фільозоф!
Явдоха. Що то це за
фільозоф, скажи, будь
ласка? Я чула це слово
не раз від свого Карпа.
Василина. Та цур
йому!... Я не вмію
розказати. (Підспівує.)
Явдоха. Отакої!
Училась вісім літ і не
знаєш, що то за
фільозоф! На віщо ж
говорить, коли не
знаєш?
Василина. Та це трудно
розказати... це... це... Як
би тобі сказати?... Ну,
такий дуже розумний,
мудрий чоловік!...
Явдоха. А я думала, що
це дурень! Терпіть не
можу таких слів, що не
можна знати, що
воно!... Карпо, як скаже
іноді таке слово, — то
я аж сердюсь. Не
говори, будь ласка, міні
учених слів!
Василина. Ну, добре,
добре! Я й сама їх мало
знаю. (Підспівує весело.)
Батьки і «вчені» діти Михайло, Петро, Іван, Тетяна. Може б ти
Василина говорили по- заснув, сину?
розумному, батьки їх не Михайло. Ні, посиджу з
 розуміли. Погляди на вами, мені дуже
життя різні. приятно побесідувати
Терешка за допомогою зі своїми; Бог його знає,
сина хотів стати паном. коли побачимось, а я
Стара Тетяна мучиться, думаю завтра їхати.
що її діти покинули, Макар. Як?
ніхто не приїжджає до Тетяна. Що ти? Оце
неї, а якщо хтось то і вигадав! Два годи не
приїде, то не на довго, бачились, а на третій
бо ділові. увійшов у хату,
поздоровкався й назад...
Ми ж на тебе ще не
надивилися.
Макар. Посидь, сину, з
нами!
Михайло. Я рад душею...
Я б сидів біля вас,
може, все життя, якби
не так склались мої
діла...
Суєти Іван говорив: всі Іван. Знаєте, Явдохо, ви
намагання вивчитися, розумна людина, і не
вибитися в пани – це пристало вам за
суєта. другими, як сороці,
говорити пусті слова!...
Є люде, що вік
працюють, життя
творять, — це ваш
чоловік, Карпо, мій
брат, падаю ниць перед
ним; є люде, що все своє
життя з праці других
забірають і нічого в
життя людське не
кладуть, — це брати
мої: Михайло, Петро, —
і з ними носяться, як з
писаною торбою...
Суєта!... Я ж попав на
корабель непевний,
кораб розбито й
викинуто мене на берег,
я обмок, замерз, сушусь
і гріюсь, а всі кричать:
ледащо! Підождіть!
Дайте обсохнути й
 нагріться!
Явдоха. Я нічого не
кажу. Грійтесь і
сушіться. Карпо теж
не сердиться на вас, а
батько...
Іван. Е... Суєта!
Інтелігенції і її Місто забирає молодь. Наташа. Миша, а ти
суспільна роль Вони сподіваються попросиш у них грошей
добитися висот. Але на Рівієру?
мало хто досягає Михайло. Попрошу, і
великих висот. дадуть! Батько чоловік
Михайло витратив всі багатий, дуже
гроші і думав просити багатий, а мама — віск!
знову допомогу у Дадуть, дадуть, тільки
батьків для потреб треба приняти ніжно,
панни. ласкаво!
Наташа. Дадуть? Милі
мої мужички, ах, як я
люблю їх! А щодо
прийому, то я їх
зачарую...
Зневаги села, Хто отримує освіту, Аделаїда, до Василини.
возвеличення міста прагнуть залишитись в — Ви вчились у гімназії?
місті. Тільки дрібна Василина. І скінчила.
частина повертається в Аделаїда. Бідна!
село. Василина. Чого?
Аделаїда. Скінчила
ґімназію й живете на
селі у простій
мужицькій хаті.
Василина. Це
прадідівська, у нас є
гарний дім.
Аделаїда, до мішечка. —
Чого тобі, Амішко?
(Розпускає торбочку,
звідтіля показується
голова білої манюньої
собачки.) Бідненька, як
носика зморщила!
Повітря негарне? Зараз
поїдемо! (Тулить
собачку до лиця.) Мішка
моя хороша. (Цілує її.)
Це ґраф привіз із
 Парижа й мені
подарував. П’єр!
Петро, так кинувся, що
мало не звалив матір, і
підбіг до Аделаїди.
Аделаїда. Я задихаюсь,
таке важке повітря.
Василина. Це пахнуть
так васильки.
Морального Бачимо моральне Демид. Скажіть мені,
оздоровлення оздоровлення Карпе Макаровичу, як
суспільства суспільства через вам за час увесь мого
повернення його до тут пробування
природи, до подобалася моя праця?
хліборобської праці. Карпо. Не тілько мені,
Письменник але й батькові, і матері
возвеличував прагнення і ви й Іван здавалися
Івана і Демида дивовижними
працювати на землі. робітниками! Вірить не
хотілось, що це
працюють непривичні
люде! Тепер ви сміливо
можете вести сами
мале своє хазяйство, і
знанням і працею
служити зразком не
тільки школярам, але й
їх батькам!
Демид. Ну, слава Богу,
коли так! Зараз буду
писати проект свій у
земство про зразкове
хазяйство при школі, а
тимчасом почну
заводитись...
Гендерних ролей Михайло і Петро Михайло. Ти краще
покоряються дружинам, подумай, що робити!
бо у них більше Власне кажучи, все
придане, живуть у місті. єрунда, як говорить
Завдяки їм і їхнім Акіла; а от нема
родинам вибились в смілости ввести своїх
люди. батьків, одягнених у
селянську одежу в залу.
Чорт-зна що. Це
халуйство, — я розумію,
і от за всім тим мучусь:
що скаже баронеса! Ще
хоч би одежа друга,
знаєш, загальна... Мама
й тато дуже розумні
люде, лишнього не
скажуть... але одежа...
одежа! Особливо,
жіноча... А!
Наташа. Миша, я твою
маму переодягну в чорне
плаття моєї покійної
мами!
Михайло. Ангеле мій,
чудова ідея! А як не
зійдеться? Моя мама,
— жінка, знаєш,
огрядні...
Наташа. А шнурівка на
що ? Ми з Дариною
добре її зашнуруємо, і
прийдеться.
Михайло. Ідея, ідея!
Ангел мій! (Цілує її.)
Добре придумано!... Ти
ж маму вмовиш сама,
вона податлива і
згодиться для тебе все
зробити, а от
батько!... Ну, батько
нічого: ориґінал
поміщик, ходить у
національній одежі!
Чудово, чудово!
(Дивиться на часи.) А
знаєш, уже час, як
харківський поїзд
прийшов. Сьогодні їх не
буде! Воно і краще —
без маскараду; ну, а
завтра хоч і приїдуть,
байдуже, аби без
гостей.
Наташа. Миша, а ти
попросиш у них грошей
на Рівієру?
Михайло. Попрошу, і
 дадуть! Батько чоловік
багатий, дуже
багатий, а мама — віск!
Дадуть, дадуть, тільки
треба приняти ніжно,
ласкаво!
Наташа. Дадуть? Милі
мої мужички, ах, як я
люблю їх! А щодо
прийому, то я їх
зачарую...

Дилогія «Житейське море»

Іван Барильченко: «Якщо не буде театру, не буде моєї Ваніни.»
Маруся: «Без компромісів!»
Карпо Барильченко: «Бути прикладом для дітей, шанувати матір.»
Михайло Барильченко: « Жити для себе.»
Наташа: «Всюди за Іваном.»
Хвиля: «Завоюю Марусю, покажу їй правду.»
Ваніна: «Коханий мій Іван.»
Крамарюк: «Люблю правду, але без брехні не обійтись.»
Надя: «Кохаю Івана, але я чесна, у нього я жінка.»
Усай: «Зборища.»
Кактус: «Театр поглинув мене.»
Пріська: «Не хочу бути як пани.»
Катря: «Хочу бути панночкою.»
Махметка: «Вірно служу господарям своїм!»

Проблема Коментар Цитата

Житейського моря Зображення суєти Маруся. Це не
життя, але більш компроміс!... Це
ширше, ніж у дилогії обов’язок, який на нас
«Суєта». наклало життя і твоя
професія. Ти свято
виповняєш свій
обов’язок до мене, до
сім’ї; я виповняю свій —
до тебе, до сім’ї, і цим
самим не тілько не
обтяжаємо одне
другого, а навіть
сприяємо розвоєві й
нашого щастя й нашого
благополуччя в
будущині. Ти працюєш,
а я, щира твоя
помішниця, дома з
дітьми пильную наше
гніздо й готую тобі
спокійний одпочивок.
Певність, що ми чесно
йдемо поруч до мети,
помагає мені лекше
переносити скруху, [49]
яка часто окутує мене
одиноку. Коли ж
ізближається час твого
приїзду, я оживаю! Тут
знову настає весна для
мене, і вкупі з тобою я
забуваю всі пригоди
нашого роздвоєного
життя.
Іван, бере її за обидві
ручки, дивиться на неї.
— Світла, благородна
душа в тебе, безцінна
Марусечко! Для тебе
житейське море не
страшне, а я боюсь
його.
Маруся. Чого ж, мій
милий?
Іван. Там, у
житейському морі, де я
повинен плавати, як і в
морі води, — часто
хвилями страшними
заливає людей! Воно
кидає ними, як малими
 трісочками, і б’є, й
розбиває об ту межу, за
яку вони не сміють
переходити, а
переходять по немощі
своїй...
Покручів Люди від села Іван. Мовчи, тварь! Я
відходять, але так і до задавлю тебе за одно
міста і «не доходять.» ще слово зневаги до
женщини, яких не має
серед вас, яких уже
мало є на світі, якими й
світ тільки держиться,
а без них йому пора
давно вже, як Содомові,
завалитись.
Ваніна. Ха, ха, ха! Їй-
богу, мені здається, що
ти граєш ролю з якоїсь,
ще невідомої мені,
кисло-солодкої
мелодрами. (Мовчать.)
Іван, ходить по хаті.
По павзі. — Тікати
треба у свій тихий
приют, де жде мене
щира голубка, моя
благородна Марусечка.
(Став й ніби мріє.) Я
збився зі шляху, я
потеряв смак до
чистого життя... А
там я знайду рівновагу,
спочивок і тиху
радість; там я вилічу
свою душу, розшатану,
розбиту хвилями
житейського моря!
Батьки і «вчені» діти Ніхто не провідує матір, Карпо, дивиться на
бо шукають краще часи. — Пора. До
життя, а вона за ними Марусі. Дозволяєте?
сумує. Лише Карпо (Маруся киває головою.
просе братів відвідати Встають.) У мене все
матір хочаб разок. готове, а от і фурман,
під’їхав. (Цілується з
Іваном.) Прощай,
 брате! Спасибі тобі за
все! Не минай же
старого гнізда! Мама
сильно за всіма вами
сумує, а особливо
тепер, коли тато
помер, і вона зосталась
сиротою. Знаєш,
проживши п’ядесять
літ укупі чесно, злилися
душами в одну істоту,
а потім раптом одного
не стало... і мов тебе
розірвано надвоє, і ти
щодня чуєш незалічиму
рану. Тяжко бува
дивитись на її очі, повні
якоїсь невимовної
журби!
Іван. Приїду, хоч би там
що! Я тобі напишу.
Поцілуй маму, Явдоху,
Василину, Демида, всіх,
усіх!
Карпо. А ти, Михайле?
Може б тепер оце зо
мною заїхав; крюк
невеликий.
Наташа. Заїдемо,
Миша.
Михайло. Ніяк не
можна, післязавтра
екзамени... Сам знаєш,
як же без директора...
Я ж одпуску не брав.
Ревнощі. Іван ревнував Ваніну до Іван. Чорт батька зна
Сімейні стосунки. графа до Хвилі. що! Дивиться в вікно.
Про себе. Тварь!
(Мовчить. Потім
Іван зрадив Марусі з зітхає. Маруся спокійно
Ваніною і живе з болем складає речі у скриню.
на серці через це. Коли Іван барабанить
Маруся дізналася про нетерпляче по склу
це, то поїхала від нього. вікна.) Марусю!
Він кинув все, і поїхав
до села, щоб виправити Ваніна, не переміняючи
 помилки минулого. позиції, плаче тихо.
Іван. Гріх мій стоїть
перед моїми очима і
плаче... І я плачу...
П’яний гріх плаче! Ха,
ха, ха! Гарна комедія,
чудові нюанси... Людя!
Ти — гріх мій!
Ваніна. А ти — мій!
Іван. Ти розбила мою
сім’ю!
Ваніна. А ти — мою
душу й серце!
Іван. Обоє розбиті! А
хто ж винен?
Ваніна. Не знаю. Іван.
Ти. Риба йде на вудочку
через те, що на крючку
принада. А хто
принада? Ти! Хто риба?
Я! Ти закинула вудочку:
твої очі, усмішка,
молодість, краса, стан,
ласкавий голос, улеслива
любовна річ — принада!
І я, як дурна рибка, на
крючбк попав! Ти
піймала, а Хвиля й
Маруся засмажать і
ззідять.

Морального Автор закликає Ваніна. Ах, Ваня, не

оздоровлення людини повенутися до природи, обманюй себе: нікуди
хліборобської праці, ти не поїдеш!...
Взаємодії обдарованої правди. Цим і зайнявся Іван. Ні, ні, ні! Я не
творчої особистості і Іван, хоч він і мав обманюю себе! Еґоїзм,
приземленої талант до акторства, але суєтні бажання хмарою
реальності справжнє його нависли надо мною,
покликання було село. оповили мене ласощами,
як дитя сповивачем,
отруїли мій мозок, я
вчадів, віддався на волю
житейського моря і
потеряв свою волю, а
дев’ятий вал, голублячи,
ніс мене до скелі, щоб
 розбить!... Тепер у мене
чад пройшов, скеля ще
далеко, я поборюсь
усіма силами душі,
випливу і в тихій ясній
пристані обновлюсь
душею!
Ваніна. І твій кумир —
театр покинеш?
Іван, торжественно. —
Обмившись сам, і в
храм іскуства я
чистоту внесу!
Невзаємного кохання Хвиля кохав Марусю і Хвиля. Тільки-що
зміг розкрити їй очі на приїхав. Дивлюсь, —
правду, зради чоловіка, кумпанія, хотів підійти,
але Маруся терпіти а потім побачив, що ви
його не могла. одрізнились і пішли в
кондитерську, тоді я за
вами по гарячому
сліду ... І от стою,
дивлюсь і таю... Був я в
Александрії, Марселі,
Лондоні і ніде нe зрадив
вам, день і ніч тільки
про вас і думав, мало не
потерпів аварії... Як же
ви поживаєте, моя
радосте? Я занудився
за вами!
Маруся. Платоне
Пилиповичу! Ви знову за
своє? Не смійте так
говорити зо мною!
Хвиля, бере шапку. — Ви
в поганому настрої — я
тікаю. (Йде до дверей і
стає.) Два місяці я вас
не бачив!..
Маруся. Ви знаете
давно, що я не люблю
таких відносин.
Хвиля. Щирих?
Маруся. Хоч би й
найщиріших! Не
забувайте, що ви для
 мене звичайний гість,
друг мого чоловіка, і що
я вам поводу ніколи не
давала зневажати
мене!..
Хвиля. Чим же я вас
зневажаю? Я б тільки
хотів бути рідним для
вашої душі й серця!... Я
вас давно любив і
люблю, а ви не хочете
зо мною ласкаво
говорити!... Не хочете
знати мене!
говорити!... Не хочете
знати мене!
Маруся. Я вас знаю.
Хвиля. І що ж ви
можете сказати
недоброго про мене?
Маруся. Ви... Не хочу
говорити!
Хвиля. Говоріть!
Лайте, тільки
говоріть!
Маруся. Ви багатий,
розпаскуджений
удачами чоловік... Чого
вам заманеться, ви
хочете того добути, і
хоч би на шляху до
вашої мети лягли
трупи, вам однаково...
Хвиля. Малюнок вірний!
І знайте, що я добуду,
чого хочу!
Маруся. Ніколи! Ви злий
чоловік, ви затесалися в
дружбу до Йвана й
наважились ограбити
вашого друга!
Заздрощі Наташа і Людмила Ваніна. Не можна очей
заздрили Марусі, що в одірвати. (Тихо.) Не
неї був Іван. видержала — прости!
Ах, сад. (Одходить.) Ах.
сад який! Рай, рай
 кругом! Я вам, Маріє
Данилівно, завидую...
Нікому не завидую — це
не в моїй натурі, — а
вам завидую: дача —
едем і муж — великий
артист! Щаслива!
Гендерних ролей Говорячи про зраду, Маруся. Межі — річ
Іван казав Марусі, що свята, на те вони
зраджувати можуть поставлені
лише чоловіки, а жінки предковічною
ні. Хоча ніхто немає мудрістю, щоб
зраджувати! здержувати людей від
гибелі.
Іван. Ах, моя дорога! Як
би ж то для чоловіка
були такі міцні й видимі
межі, як от скеля для
моря ... А коли межі всі
в людей духові, їх не
видко ... І присплять
тебе бажання злі,
якими повна наша кров,
і підхоплять хвилі, а вал
дев’ятий розіб’є
життя об межу; як
зараз він розбив об
скелю воду впрах!
Тільки компроміси
помагають. (Весело.)
Слухай, Марусечко!
Невже, коли б я тобі
урадив, випадково, без
крихти кохання до
другої.. а так, по-
дурному, оставляючи
завжди в своїй душі і в
серці твою світлу,
благородну істоту,
невже ж, питаю, ти б
не простила?
Маруся, зі страхом
відступає. — Ти мене
лякаєш: немов ти
зрадив уже і ждеш
прощення від мене?
Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні!
Це так теоретична
розмова.
Маруся, ласкаво. А ти б
що сказав, коли б твій
друг Хвиля всі шість
місяців нашого
розлучення займав твоє
місце?
Іван. Це інша річ... Це
паскудство: формальне
обдумане життя однії
женщини з двома — фі!
Маруся. Ха, ха, ха! І
скільки я не чула розмов
про це питання, всі
мужчини ведуть до
того, що їм усе можна,
а женщині — не
можна!... Ні, мій милий,
чого мені не можна
робити без потері
чести, того й тобі не
можна! Знай: я тобі не
зраджу ніколи у світі —
клянусь! А коли ти
зрадиш, — я порву навік
із тобою! (Дзвінок.)