Тема: Осип Турянський. «Поза межами болю».

Загальнолюдські мотиви і гуманістичні

цінності. Біологічні інстинкти і духовна воля до життя. Ідея перемоги духа над матерією

План

1. Осип Турянський. Коротко про письменника.

2. Історичний матеріал Першої світової війни як предмет художнього узагальнення й
філософського осмислення («Поза межами болю»).
3. «Поза межами болю» поема в прозі, що хвилює, єднає людські серця, звільняє і просвітлює
душу. Умовність зображення (події поза конкретним часом і простором). ТЛ: поема в прозі
4. Гуманістичний, життєствердний пафос поеми в прозі, його вселюдська значимість і
всеохопність.
5. Загальнолюдські мотиви і гуманістичні цінності. Біологічні інстинкти і духовна воля до
життя: ідея перемоги духу над матерією.

1. Осип Турянський. Коротко про письменника.

Народився Осип Турянський 22 лютого 1880 року в селі Оглядів (нині Радехівський
район Львівської області) у родині тесляра. Був найстаршим серед 8 дітей. За допомогою
сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії. Матеріальне становище сім'ї
було важким, тому Осип заробляв гроші репетиторством і навчався. Батько влаштував його
на квартиру до свого знайомого, колишнього односельчанина Андрія Волошка. Осип узявся
готувати до школи його сина. На другому році навчання батько утримувати гімназиста
перестав, тому юнакові довелося заробляти на життя репетиторством. А навчався він добре,
багато читав, студіював іноземні мови.
Щоправда, один неприємний випадок мало не зіпсував усі благородні наміри хлопця.
Сталося це в старшому класі. Він захопився нелегальною літературою, вступив до
підпільного студентського гуртка, відверто висловлювався під час лекцій, за що його
виключили з гімназії. Поновили ж лише завдяки проханням батька та підтримці повітової
управи.
Після успішного закінчення гімназії Осип Турянський вступив на філософський
факультет Віденського університету. Велична, архітектурно багата столиця тодішньої
Австрійської імперії справила на юнака неабияке враження - у нього наче крила виросли.
Тому тут також бере активну участь у студентському гуртку української молоді, починає
писати художні твори - оповідання, нариси, статті. 1908 року в місцевому альманасі "Січ"
навіть з’являються його перші новели: "Курка", "Ей, коб були мене вчили", "Де сонце?", в
яких він змальовує нужденне життя українського селянства, яке знав достеменно. Паралельно
серйозно займається й наукою - захищає докторську дисертацію на тему "Голосний "е" в
українській мові". Здобув науковий ступінь доктора філософії. Однак після закінчення
навчання (1907р.) йому насилу вдалося влаштуватися викладачем мови й літератури в
Перемишлянську українську гімназію у 1910 році. Прийшло до молодого вчителя й кохання -
він одружується з дочкою місцевого адвоката, депутата Віденського парламенту,
Онишкевича, Стефанією. В них народжується син Мирослав, який став чемпіоном з шахів у
Львові, а з 50-х років ХХ ст. належав до шахових майстрів США. Проте недовгим було
подружнє щастя Осипа.
Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-
австрійський фронт. Він близько бачив пекло війни. Але найстрашніше було ще попереду. У
1915 році потрапив до сербського полону.
Взимку 1915 року разом із іншими 60-ма тисячами австрійських полонених вояків
його відправлено етапом через Албанські гори. Це був жорстокий шлях смерті - від голоду й
холоду гинули й самі сербські конвоїри. Лише 15 тисяч полонених вижили. Серед них і
письменник, який ішов цим жахливим шляхом в групі з сімома іншими вояками. Очевидно,
йому судилося вижити, щоб розповісти світові про той аморальний, антигуманний злочин. Це
трапилось у дивовижний спосіб.
Сербські лікарі серед семи замерзлих полонених несподівано помітили якісь слабенькі
порухи. Людину повертали до життя, помістивши в холодну воду - такий кардинальний
спосіб запропонував лікар-українець Василь Романишин. Так полоненого доктора філософії
Осипа Турянського врятували від смерті. Однак пережите в зимових горах йому не даватиме
спокою. Загине згодом і рятівник, що особливо мучитиме письменника.
У передмові до віденського видання повісті "Поза межами болю" О. Турянський
зізнавався: "Тіні моїх товаришів являються мені у сні й наяву… Моя душа відривається від
життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко, далеко до моїх товаришів…
І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш… Ні, я
не можу, я не смію мовчати".
Однак поки що він залишається військовополоненим; є відомості, що його відправили
на італійський острів Ельба. Перебуваючи на цьому острові, Осип Турянський дещо
заспокоївся, до нього повернулася хоча б відносна "рівновага духу", він пише публіцистичні
статті, фейлетони, які надсилає до італійських часописів. Тут у 1917-му створив і свою
повість-поему "Поза межами болю".
У 1918 році Австро-Угорська імперія розпалася, й письменник нарешті зміг виїхати до
Відня. Тут якийсь час викладає в університеті порівняльне право, та понад усе мріє
повернутися на батьківщину. Там же, у Відні, 1921 року виходить друком його повість "Поза
межами болю", яка одразу отримала досить широкий розголос: читачі пишуть йому
зворушливі листи, викладачі розповідають про неї на лекціях, у пресі з’являється чимало
схвальних відгуків.
Тоді ж окрилений автор завершує філософсько-публіцистичний памфлет "Дума
пралісу", надрукований у 1922-му. Через розгорнуту алегорію автор спробував уже інакше
донести до читача своє осмислення наслідків Першої світової війни, філософські та
суспільно-політичні погляди, торкнутися вічних морально-етичних проблем.
До Галичини Осипові Турянському вдалося повернутися лише в 1923 році. У Рогатині
бере участь в організації видавництва "Журавлі", де було надруковано кілька його творів.
Працює у приватних українських та польських навчальних закладах Яворова, Дрогобича,
Рогатина - директором, викладачем іноземних мов (французької, німецької, латини). В
останні роки - у польській державній школі Львова.
Повернувшись у рідні краї уславленим автором повісті "Поза межами болю",
письменник намагається працювати й далі, шукає нових способів виразити наболіле. Проте
укладає лише невеличку книжечку "Боротьба за великість" (1926) із двох давніх
гумористично-сатиричних оповідань.
Наболіле - це відчуття себе одиноким, чужим у тодішньому галицькому мистецькому
й освітянському середовищі. Тому й з’являється його сатирична комедія "Раби" (1927),
заснована на непривабливих життєвих реаліях, спрямована проти "грубого матеріалізму
українських душ", проти "українського рабства", що відзначила й тодішня критика.
Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім
працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю. У 1922 письменник
завершує роботу над памфлетом "Дума пралісу". У 1923 році Осип Турянський повернувся
додому і працював директором Яворівської, Дрогобицької, Рогатинської гімназій, де
викладав німецьку, французьку, латинську мови.
У цей час Осип Турянський активно займався й художнім перекладом, бо ж добре знав
кілька іноземних мов. Наприклад, відомі його переклади угорського поета Шандора Петефі,
які він друкував у журналі "Нові дні". Сам він також писав оригінальні поезії. Його перу
належать і літературно-критичні статті, зокрема про "Слово о полку Ігоревім", яким він
захоплювався. Свої твори він іноді підписував псевдонімами Іван Думка або І. Думка.
1933 року вийшла друком вільна обробка різдвяної легенди "Як люди приймали
Христа". Тоді ж двома випусками в серії "Українська бібліотека" з’явився і роман "Син
землі", на який автор покладав великі сподівання. Це був текст зовсім іншого стильового
ґатунку, ніж повість "Поза межами болю". Однак у тодішню західноукраїнську прозу
вписався органічно й вагомо, хоча його й не помітили сучасники.
Це був останній твір письменника. У свого героя Івана Куценка він вклав чимало
власних думок, переживань, відчуттів у складному й жорстокому світі. Отож, попри
несприятливі обставини, Осип Турянський завершував свій непростий земний шлях на
досить високому регістрі свого нескореного духу. Невиліковна недуга дедалі більше мучила
його. Помер він 28 березня 1933 року. Його скромно поховали на Личаківському цвинтарі у
Львові, без жалобних промов та вінків.
Невдовзі заросла стежка до його могили, а згодом сліди її загубилися, як і сліди цього
митця в історії української літератури. Лише в 1968 році Степан Пінчук уперше після довгого
забуття розповів про його незвичайне життя і творчість. 1987-го з ініціативи Романа Федоріва
за допомогою молодих ентузіастів удалося розшукати й упорядкувати могилу Осипа
Турянського. І нині залишається актуальною думка Р. Федоріва: "Ми винні перед ним. Час
винен перед ним. Розгорнім сьогодні його повість, вчитаймося у неї, переймімся її болем,
смутком і надією - і подивуймося, як ми жили стільки літ без цієї пекучої сповіді про "дорогу
смерті", на якій лунав протест проти війни. Він вірив у нас. Він писав, що є у житті сонце!"
Справді, творча доля цього талановитого українського майстра художнього слова була
трагічною, як і шлях до читача його найкращого твору.
Як згадує Роман Федорів, у 1967 році видавництво "Каменяр" збиралося видрукувати
повість, навіть уже було підготовлено рукопис. Однак несподівано пішов поголос, що Осип
Турянський під час Першої світової війни перебував у лавах Українських січових стрільців і
що націоналістична ідеологія позначилась на його творі. Згодом і "Сина землі" назвали
"куркульським романом", тому за радянських часів письменника ще довго ігнорували,
замовчували. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно
пошановані.
2. Історичний матеріал Першої світової війни як предмет художнього
узагальнення й філософського осмислення («Поза межами болю»).
Пережите в сербському полоні Осип Турянський відтворив у повісті-поемі «Поза
межами болю» (1917). Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем
української модерної літератури.
Відомий "молодомузівець" поет Петро Карманський одним із перших схвально
відгукнувся на віденське видання повісті "Поза межами болю" водночас двома мовами -
українською та німецькою. Зокрема, він писав у листі до автора: "Ваш твір - це наймогутніша
з відомих мені картин на тлі світової катастрофи не тільки в нашій, а й у цілій європейській
літературі… Ваш твір робить вражіння дійсно пережитого, відчутого, переболілого і
списаного кров’ю серця".
Цей твір справді могла написати лише людина, яка сама пережила межовий стан між
життям і смертю, побачила смерть зблизька. Справедливі слова Осипа Турянського: "Для
творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття
й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати,
піднімати людську душу".
Це повiсть-поема «Поза межами болю». Глобальний кривавий злочин iмперiалiзму,
яким була перша свiтова вiйна, з великою художньою і гуманiстичною пристрастю був
розкритий у багатьох творах передових письменникiв обох коктинентiв. Досить эгадати
романи «Вогонь» А. Барбюса чи «На захiдному фронтi без змiн» Е.-М. Ремарка та iн.
Поважне місце серед них займає твiр О. Турянського за силою враження, високим сплавом
iдейного змiсту i художньої форми. «У найшляхетнiшому змаганнi народiв досягнути й
роздiлити найвищi цінностi людства в царствi свiтової лiтератури, - вказано у пiслямовi до
вiденського видання твору, - рiдко котрий сучасний поет написав такий сильний, такий
iдейно глибокий i оригiнальний твiр, як автор «Поза межами болю». Якби цей твiр написав не
поет, лиш людина, що пережила змiст цiєї книжки своїм власним духом i тiлом, то ця
нечувано трагiчна подія була б сама собою незвичайним людським документом «ганьби
наших часів». Коли ж однак ми тут маємо дiло з поетом, у якого об’єднана сила духу з силою
слова, коли це людина, якої серце переповнене почуттям і добротою, тодi його твiр - це акт
душi, вицвiт людського духу - це твiр свiтової лiтератури».
3. «Поза межами болю» поема в прозі, що хвилює, єднає людські серця, звільняє і
просвітлює душу. Умовність зображення (події поза конкретним часом і простором).
ТЛ: поема в прозі
Як підкреслив колись німецький критик Роберт Плєн, ""Поза межами болю"… своєю
ідеєю і своєю могутньою силою зображення переходить межі свого народно-українського
походження і стає незвичайно цінним здобутком загальнолюдського духу".
Існують теоретичні роздуми літературних критиків стосовно генологічної
самобутності твору, що увінчався найрізноманітнішими жанровими ореолами: «поема» (Р.
Плєн, С. Пінчук), «повість» (Р.Федорів), «повість-поема» (С. Пінчук), «модерна епопея» (М.
Селегій), «поема-симфонія» (З. Гузар), «роман» (М. Ільницький). Така концепція
взаємозв’язку індивідуально-авторської творчості з категорією жанру зумовлена проблемою
еволюційної самосвідомості культури ХХ ст., власне самим мистецьким життям з його
намаганням відшукати власну форму вираження.
Найчастіше визначають жанр твору «Поза межами болю» як антивоєнна психологічна
поема в прозі.
У долю цього незаперечного факту вплітається технічна письмова оздоба твору:
майже кожне нове речення, обрамлене поетичною ритмізованою прозою, починається з
абзацу й має вигляд віршових рядків. До ліричного мережива тексту належить й ціла лавина
пунктирних ліній (у даному випадку до уваги беремо тільки перше видання твору
письменника: Турянський О. Поза межами болю. - Відень-Чікаґо: Вид-во компанії «У.-М.-
НА», 1921) - то струни авторового болю настроєні на мовчання, яке огортає загадкові розлогі
горизонти думок і почуттів. Дослідження графічного аспекту ліричної форми «Поза межами
болю» О.Турянського лежить у глибині застиглого трепету експресіонізму, що в
письменницькій практиці визначається великою кількістю тире, крапок, у решті речень у
вигляді дужок.
Іноді здається, що основному сюжету нікуди дітися й він ось-ось має вийти за межі
«реального,» звернути в абстрактну сторону індивіда, що відповідає його внутрішньо-
духовному потенціалу. Наприклад, тоді, коли автор як персонаж, замкнувшись у свій світ
бажань і спогадів (різдвяна картина), був представлений «потоком свідомості»,
ірраціональною хвилею простору й часу. Епічний принцип зображення сюжетної канви твору
характеризується й тим, що автор часто охоплює все життя людини чи найважливіші її
моменти. Адже в «Поза межами болю» із розповідної форми дізнаємося про трагічне життя
Штранцінґера, який осліп через поранення в одному із боїв. Його мати з розпуки померла, а
наречена наклала на себе руки. Із діалогу між персонажами стає відомо, що в Саба нікого не
було з рідних, а Пшилуського зраджувала дружина. Перед очима Оглядівського, який був у
передсмертному стані, промайнуло все його життя. Письменник, перетинаючи межі ліричної
форми твору, забезпечує героям істинно епічну повноту буття, розгортає справжню історію
їхньої душі.
Поема в прозі - це ліро-епічний твір, написаний прозою, в якому історичні події й
життя героїв розкриваються через сприйняття й оцінку оповідача.
4. Гуманістичний, життєствердний пафос поеми в прозі, його вселюдська
значимість і всеохопність.
Роман Федорів у передмові до збірки писав: «Осип Турянський нічого у своєму творі
не вигадав. Він, володіючи величезним матеріалом [...], зумів «стиснути» пережите,
переболене й перемучене у короткій повісті. Відповідно був вибраний стиль: уривчастий,
суворий й водночас — пісенно-поетичний. Письменник, очевидно, й не міг тоді по Свіжих
слідах писати розлого, довго, рани його ще були свіжі, ще люто боліла душа, ще кожне слово,
спогад, думка були схожі на шрапнель, на розривну кулю, на холодне лезо багнета; ще
ночами йому снилися заметені снігом, скуті морозом і всипані солдатським трупом голі
албанські гори. У передмові до книжки він писав: «... Судилося нам пройти за життя пекло,
яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля й смерті». Тому його книжка
й написана мовби одним подихом, вона повна крику, розпачу, подекуди й патетики [...]; і ще
ця книжка повна попереджень людству: дивіться-но, що робить з людиною війна; і ще ця
книжка повна віри в силу людського духу: навіть у найскладніший час, коли героям твору
довелося вибирати між очевидною смертю і звироднінням, канібалізмом, вони обрали смерть,
не опустилися до звірячого самозахисту; і ще в цій книжці багато ніжних ліричних струн:
автор (і заодно його герой, Оглядівський) живуть спогадами про рідний край, про любу
дружину, малого сина — про звичайні і водночас великі людські радощі».
Петро Карманський високо оцінив «Поза межами болю»: «Ваш твір — це
наймогутніша з відомих мені картин не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі...
Ваш твір викликає вражіння дійсно пережитого, переболілого і списаного кров’ю серця. І
змістом (ідейно) і формою він має прикмету новітнього, наскрізь європейського твору, і я
певний того, що він здобуде право громадянства у всесвітньому письменстві. Це
наймогутніший протест (без протесту) проти останнього європейського злочину, це крик
одчаю душі людини, мужа, батька, а рівночасно вислів віри в людину, який Вам вдалося так
просто, а рівночасно так могутньо висловити трьома словами «є сонце в життю»...
«Колізія між Космосом / Гармонією / Миром / Добром та Соціумом / Хаосом / Війною
/ Злом увиразнює трагедійність авторської дихотомії «я» — «світ» у творах про війну О.
Туринського, де «я» — це людина, особистість, а «світ» — це хаотичний соціум» (Лариса
Лебедівна).
Письменник втілив неоромантичну ідею порозуміння і контакту зі світом, коли герой,
з одного боку, відчуває вплив всесильних «космічних сил», а з другого, починає
усвідомлювати велику значущість людських учинків і власну відповідальність за все, що
коїться на землі.
Повість-поема «Поза межами болю» О. Туринського вирізнялася від творів
західноєвропейських письменників про Першу світову війну Е.-М. Ремарка, А.Барбюса, С.
Мірівіліса, Е. Хемінгвея, котрі воювали, як і О. Туринський, іншими настроями, ніж твори
«втраченого покоління», вірою в перемогу добра і світла над злом, «духу» над «тілом»,
любові над ненавистю. Усвідомлення ваги моральних цінностей, духовного вдосконалення
людини допомогло О. Туринському щонайглибше зрозуміти природу війни як катастрофи.
«...Повість О. Туринського — це серйозний внесок українського письменника в художнє
осмислення світовою літературою подій першої світової війни» (Лариса Лебедівна).
Уривки з повісті (II частина)
«— Я не тужу за ніким,— сказав Добровський,— проклинаю цілий світ і серджусь
навіть на своїх родичів. Навіщо вони привели мене на світ? Невже це нужденне життя варте
того, щоб його цінити й за ним тужити? Не світить сонце нам ось тут, то взагалі не світить.
Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна обнизила
людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не
конали в огні боротьби.
Та вже в найглибшу безодню душевної гнилі впала найбільша частина женщин, які
своєю брехливістю, облудою, жорстокістю й безмежною жадобою гроша та своєю все свіжою
різноманітністю статевої розпусти перейшли тисячу разів найдикішого мужчину — хама. За
що ми боролися? Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проломали сербський фронт і
сунемо, як море, вперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить
сербський жовнір, а мій капрал б’є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й
виджу, що серб уже давно мертвий. Розлючений кричу до свого капрала:
— За що ти б’єш у лице трупа?
— За те,— каже він,— що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях.
Ось вам ідеал всякої війни! Ось вам образ людської душі!..
Із-за великої втоми мені приходилось тяжко говорити. Та все-таки я мусив запитати:
— Добровський! Що ти зробив із тим капралом?
— Я пустив йому кульку в лоб.
— Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі
багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — де поки що іскра під попелом
людського самолюбства і звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і
спалить до тла попелище ладу, опертого на звірячій боротьбі людини з людиною й народів з
народами.
— Якщо попіл не загасить перед тим цієї іскри, — сказав Добровський.
— Ось тут між нами,— озвався Ніколич,— заступлені австрійські народи, котрі
так себе ненавидять і поборюють. А проте, ми, їх сини, співчуваємо собі тут, наче брати. Ми
тут уже здійснили ідеал братньої прихильності й любові.
Добровський мовчав хвилину, опісля озвався з гіркою іронією:
— Яка ідея привела нас в албанські нетра? 45 000 трупів невинних батьків і синів
на шляху смерті! Якій ідеї потрібні наші муки й наша смерть? Вона вже тут на нас чатує. І ще
нині нас усіх задушить крайно трусливим і жорстоким способом!
І не умремо ми навіть так званою геройською смертю, тільки погибнемо тут, наче
сліпі щенюки, кинені у стухлу, замерзаючу саджавку! І якщо сюди заблукають колись ситі
прогульковці, то про наші кості заговорить найперше, напримір, така дама, у котрої буде
замість душі здоровий питльований книш, який її так розіпре, що вона буде похожа на
ходячий тілесний бомбаст.
Ця жіноча діжа смальцю зашкварчить:
«Ті кості не роблять на мене вражіння ні як пережиття, ні як літературна тема».
Хвилину думав Добровський, потім зітхнув:
— Тяжко конати серед грому гранат, серед голоду й холоду, а ще тяжче жити
серед нікчемності й хамства сучасних людей. З цієї причини я, товариші, присягаю вам: коли
яким чудом застане хтось нас тут іще живими і схоче рятувати нас, то я скочу в дебру. Я не
хочу назад вертати в озвірілий світ.
Знов замовк, опісля глянув на хмари й на товаришів і сказав:
— Якби я був найвищим єством, яке сплодило світ і життя, то, дивлячись на діла
своїх рук і на ваші муки, я запався би зі сорому на саме дно пекла.
Маю тільки одно бажання до життя: заки засну, хотів би наситити клятий шлунок
невеличкою мискою якої-небудь теплої страви... І коли б я був Шекспіром, то сказав би тепер
щось, похоже на оце: — Десять царів за один український пиріг...»
 У повісті відображено проблематику кінця світової війни і перших повоєнних років,
коли передова частина європейської інтелігенції досить чітко усвідомлювала, яким
нечуваним злочином проти людства була розв’язана імперіалізмом війна. О. Туринський
виступив проти війни з усією переконаністю інтелігента-демократа, що вийшов із селянської
маси, яка найбільше потерпіла. Антивоєнний пафос твору О. Туринського має досить міцний
і цілком реальний соціальний ґрунт. І якщо шукати аналогії, варто згадати антивоєнні твори
В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Маковея. В О. Турянського багато спільного саме з
їхньою демократичною позицією. Ще одна особливість антивоєнного спрямування повісті-
поеми «Поза межами болю» полягає в тому, що це був, за одностайним визнанням критики,
протест без протесту. Це означає, що О. Туринський таврував війну не у формі безпосередніх
публіцистичних виступів, а художньо: розвитком сюжету, змалюванням персонажів,
розкриттям їхніх думок, висловлювань і, зрештою, усіх героїв твору. «Отим-то й висока
художня форма «Поза межами болю», що в ній нема ні сліду якоїсь буденної, журналістичної
тенденції, як це буває в багатьох інших творах»,— писав у післямові до віденського видання
повісті критик Роберт Плен. На антивоєнний пафос твору працює вся змальована автором
картина. Семеро полонених опинились серед зими в горах Албанії і один по одному (за
винятком автора) вмирають від виснаження, голоду й холоду. Своїм життям і смертю,
кожним своїм помислом, порухом затьмареної стражданням і болем свідомості виносять
грізний присуд тим, хто кинув людство у страшну безодню війни. О. Туринський розвінчує
імперіалізм як такий. Вважаючи Першу світову війну несправедливою, він далекий від того,
щоб стати на бік якоїсь однієї з воюючих держав чи певної їх групи. Мабуть, не випадково
семеро учасників недолі виявились представниками різних національностей. Самі герої
усвідомлюють свою інтернаціональну спільність, яка склалася всупереч намаганням вдасть
імущих посіяти ворожнечу між надіями: «Ось тут між нами,— озвався Ніколич,— заступлені
народи, котрі так себе ненавидять і поборюють. А проте ми, їх сини, почуваємо себе тут, наче
брати. Ми тут вже здійснили ідеал братньої прихильності і любові». Викриття імперіалізму і
війни у поемі має всезагальний характер. Але оскільки герої твору — громадяни австрійської
держави, це викриття здійснюється переважно на австрійському матеріалі. У гнівних
інвективах, проголошуваних біля згасаючого багаття, герої твору визнають, що численні,
позбавлені всякої мети жертви вояцтва цісарської Австрії,— безглузді. «Яка ідея,— запитує
Добровський,— привела нас в албанські нетрі? 45000 трупів невинних батьків і дітей на
шляху смерті. Якій ідеї потрібні наші муки і наша смерть?»
У стражданнях багатьох сотень тисяч людей О. Туринський звинувачує не окремі
народи, а тих, у чиїх руках влада, хто вершив долю мільйонів. «Хай би боги, царі і всі
можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому
люди караються! Хай би вони самі відчули й пізнали бездонну глибінь людського
страждання! Тоді боги стали б людьми, а люди братами».
Конаючи від холоду і голоду, герої твору називають винуватців свого лиха: «Наше
тіло пожерли найбільші пани світу: царі і грошовладці, а нам оставили тільки шкуряний
мішок із душею і кістьми всередині». На думку О. Туринського, саме людська нікчемність є
причиною воєн. Невміння дослухатися один до одного, невміння домовлятися, поступатися
чимось, знаходити компромісні рішення заради збереження миру. Людська пихатість і
зарозумілість, гордовитість і прагнення бути вищим — це і є, дійсно, та сама людська
нікчемність, що не дозволяє зберегти мир. І тоді приходить війна, яка руйнує життя людей,
нівечить долі.
5. Загальнолюдські мотиви і гуманістичні цінності. Біологічні інстинкти і
духовна воля до життя: ідея перемоги духу над матерією.
Війна, полон, засудження військових злочинців — це реальна ідейно-мистецька
основа повісті-поеми «Поза межами болю». Але О. Туринський у своєму творі, крім цих,
порушував складні філософські, людинознавчі проблеми, які виходять далеко поза рамки
даного конкретного історичного моменту.
І завдяки цьому книжка надовго зберігатиме не тільки пізнавальне значення
художнього документа певної епохи, а й лишиться злободенною в найстислішому розумінні,
відповідатиме душевним запитам читачів. Основна філософсько-моральна проблема твору
зводиться до визначення місця людини в складному світі, і не просто місця, а й позиції
громадянина щодо грізних сил: природи, несправедливих соціальних законів, явищ самого
фізичного існування людини. І повість-поема О. Турянського підноситься до найвищих злетів
гуманістичної думки не лише постановкою, а й способом розв’язання цієї проблеми. Хоч яке
пекло людського існування розкрив перед нами письменник, хоч крізь які муки провів він
своїх героїв, але загальний морально-етичний пафос твору сповнений оптимізму, що
розкривається в афоризмі: «Є сонце в житті», висловленому незрячим Штранцінґером. Вся
внутрішня логіка повісті переконує, що зігріта й одухотворена великою ідеєю воля людини
може стати такою силою, яка здатна змагатися з об’єктивними законами природи і
перемагати навіть найбільшими зусиллями і «поза межами людського болю». Віра в
ефективність активної позиції людини, хоч би в якій важкій ситуації вона опинилася, віра в
світлі покликання її — ось що надає повісті-поемі О. Турянського особливої ідейно-
естетичної цінності, невичерпаності щодо можливостей впливу і на сучасного читача.
Символи у творі
Хрест на дорозі, могила, чорнії могутні скелі, чорні круки - символ смерті.
Скрипка — очі, мудрість, душа, духовність.
Верби, явір, срібна річка, жайворонок, небеса, рай, сонце, мати з сином — рідний
край, життя, майбутнє.
Дорога — доля, життя.
Вогнище — тепло, життя.
Родинне гніздо — надія, любов, на якій тримається світ.
У людському житті завжди ставиться питання вибору між пріоритетом духовного та
матеріального. О. Турянський у творі ” Поза межами болю ” показав боротьбу в людині
біологічних інстинктів і духовної волі до життя, підніс загальнолюдські цінності – дружбу,
вірність, гуманізм, любов до рідних та батьківщини, що єднають людські серця, звільняють і
просвітлюють душу. Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені
до оповідача, а насправді до кожної людини: “Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє
іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе
смерть”. Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський)
провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму. Усі
вони мають спільних ворогів: голод , холод, найтяжчий ворог – безнадійність. Але кожен по-
різному виносить ці випробування. Внутр. стан героїв автор передав за допомогою худ.
засобів, елементів поетичного синтаксису. Все це визначає жанр твору – поема у прозі.
Будучи свідком жахливих подій під час перебування в полоні, Осип Турянський
майстерно розкрив внутрішній стан героїв у межових ситуаціях вибору, що постає перед
кожним із них:
Оглядівський - українець
Добровський - українець
Пшилуський - поляк
Сабо - угорець
Штранцінгер - австрієць
Бояні - серб
Ніколич - серб
 Сабо – активний песиміст, виразник грубої інстинктивної волі до життя. Він бачить
право сильнішого над слабшим і вдається до первісного закону боротьби за існування. Він
усвідомлює всю дикість своєї натури: « Ти (гроші –авт) - це бідний, нужденний пес Сабо,
злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший за тих, яких ти кинув на
смерть». Навіть у смерті він всіх проклинає: «Всі прокляті».
Сабо: «Самотня людина ніколи не може бути щаслива». «Ти(гроші),безцінний,
нужденний шматок паперу.»
Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:
- Незабаром найдеться між нами не один труп, менше, або більше… Одначе треба,
щоб це сталося вже скоріш…
- Як ти це міркуєш?.. – шепнув Ніколич і з жахом подався назад.
- Віддирання шматків одежі безцільне. Сентименталість – смерть. Тверезо
думати! Сяк чи так , один із нас найскоріше згине…»
Сабо відвернув самогубство Бояні.
Що ж живить Сабо, завдяки чому так довго тримається, але все ж гине?. Інстинктивна
воля до життя.
Врятувати героїв від смерті міг вогонь. Вони прагли хоч трохи це нагрітися, а ще
можливо, хтось уночі побачить вогонь і прийде порятунок. Усі герої починають стрибати,
танцювати навкруг вогню. Саме він пропонує стрибати біля вогню. Страх смерті об’єднує
всіх людей у критичний момент.
Танець життя і смерті «Серед виру танцю, крику, почувань тяжко розібрати, де
кінчився розум, а починалось божевілля». (думки про самогубство, людоїдство) інстинкт
самозбереження чи прагнення до перемоги над собою.
Ніколич – м’який, лагідний; «Життя таке гарне!». Хоче жити не для себе – для
родичів і науки. Це він змушує здригнутися товаришів перед людоїдством, він підтримує
побратимів у останні хвилини. «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не
їстиме» наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг
тіло Ніколич жалкує, що не зміг виконати свою місію у цьому житті, бачить у житті світлі
моменти. Саме любов до життя, рідних підтримує його так довго?
Серб Ніколич говорить: «Ось тут між нами заступлені народи, котрі себе
ненавидять і поборюють. А проте ми, їх сини, почуваємо себе тут, наче брати. Ми тут уже
здійснили ідеал братньої прихильності і любові.
Прості люди не відчувають ненависті, ворожості, причиною війни є амбіції,
непорозуміння верхівки.
Бояні - фізично найслабший. Опановує лише одна думка: блискавична смерть.
Попросив передати якісь гарні слова його мамі й заспокоїти її, що помер він у теплій хаті на
м’якій постелі. «смертельно вичерпаний». Перший, хто впав у «танці смерті». Остання думка
про матір: « І у сні не чув болі, не видів смерті, лише усміхався радісно, бо його лице чуло
биття серця в теплій материній груді».
Добровський про смерть товариша: « Прокляте те життя, в котрому слабший
мусить згинути, щоб дужчий міг жити».
Ось тут вперше лунає думка про те, що світ людський мало чим відрізняється від світу
тваринного.
Пшилуський – «польський шляхтич», якого зрадила дружина. Ця зрада спочатку дає
йому сили у таці смерті («… я її копаю… копаю…», а потім убиває його: «Я все їй прощаю
перед смертю, її злочину проти дітей не можу простити ( цілувалася з коханцем при дітях.
Авт..)...Сейчас застрілю її як…».
Поляк Пшилуський не виявляє прагнення вижити, бо він зраджений дружиною.
Йому нікуди повертатися, бо сім’я зруйнована. У своїх мареннях Пшилуський бачить, як син
відштовхує від матері її коханця. І у стані марення Пшилуський умовно вбиває свою дружину
і її коханця. Зрада дружини поволі його «вбиває», він утратив ціль життя. Він так і не
відпустив минуле, не пробачив.

5. Добровський – у минулому організатор балів оптимістичний песиміст, сильна,

горда, чесна людина. Скептик, Фізично найдужчий, а тому має силу іронізувати над
товаришами, в той же час підтримуючи їх. Це він «влаштовує» бал під час «танцю смерті»,
підтримує Оглядівського, коли той під час марення бачить у дерев’яному корчі дружину і
сина.
Добровський: «Тяжко конати серед грому гармат. серед голоду й холоду, а ще
тяжче жити серед нікчемності й хамства сучасних людей».
Ненавидіть війну: «Хотів би я розбити скам’яніле небо і скинути всіх богів у цю
безодню. Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни,
перейшли оце пекло мук, у якому люди караються! Хай би вони самі відчули і пізнали бездонну
глибінь людського страждання! Тоді боги стали б людьми, а люди братами».
Іронізує, має організаторські здібності, гордий, не показує свого безсилля, загинув від
пострілу своєї ж рушниці.
Добровський обізвався до Штранцінгера: Ми з тобою останемось. Добровський на
дав спалити скрипку Штранцінгера.
Він один помирає при свідомості: «Не чую вже охоти ні сили до чого…Моя душа
все плаче за втраченою вірою в женщину і в людину».
Саме в уста Добровського автор вкладає одну з провідних думок твору: «Коли у
тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небуть ідеї, то твоя огненна любов до
життя й до його вищих цінностей переможе смерть».
Герой, який помирає останнім – Штранцінгер: «Я – австрієць. У минулому –
скрипаль. Доля розпорядилася так, що потрапив до полону. Куля забрала в мене очі. Як і інші,
я хотів жити і при першій можливості я тікав з товаришами. Я вдячний їм, що вони не
залишили, вони мене тягнули за собою, як їм не було важко. Ми всі стояли перед вибором:
хто перший. Вогнище догорало, я не бачив, але відчував погляди на собі, на скрипці. Кожен
хотів жити, ніхто не хотів помирати. По-перше, ноги мене не слухали, ледве рухався,
чотири кроки вперед, чотири назад. Мені було жаль, я змушений був розлучитися зі
скрипкою, підтримати вогнище, хоч це була моя остання втіха, останній акорд не лише
струни, але й життя.
Я не вірю, що люди є добрими і злими: вони є тільки нещасливі і щасливі».
Сліпий скрипаль вважає, що не має злих і добрих людей. Штранцінгер вважає, що
добра людина повинна завжди бути щасливою і на його шляху зустрічалися більше добрих
людей.
«живий пам’ятник своєму власному минулому» (С. Пінчук). Його сила – сонце, яке
він бачить своїми сліпими очима, і скрипка – голос його серця.. Він мав би померти раніше
від інших через свою недугу, та, проте, тримається довго: «Є сонце в житті» - це віра у творчі
сили життя: « Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє. Якась
невмируща сила людської душі». «Люди не є злі.. не є добрі. Люди тільки нещасливі і -
щасливі» (Штранцінгер).
Що допомагає так довго триматися цьому фізично виснаженому чоловікові, що має ще
й недугу-сліпоту? Його сила- сонце, яке він бачить своїми сліпими очима, і скрипка- голос
його серця.
Штранцінгер проголошує: Є сонце в житті! І потім…відгоміння в серцях
помираючих:
-Штранцінгер, покажи нам сонце!
 Отже,сонце виступає символом життя. Останнім акордом, «піснею життя» стала
гра Штранцінгера на скрипці. Символічною є пісня Штранцінгера-‘’пісня вічності‘’, через
яку передано ідею великої сили мистецтва, ідею вищості духовного над матеріальним.
Оглядівський (зверніть увагу на прізвище) село, оглядає – спостерігає, один із
псевдонімів. У творі Оглядівський уособлює самого автора. Оповідь від першої особи.
Через нього іде авторське осмислення життя і смерті.
Дуже голодний Оглядівський, знайшовши в кишені шматок цукру,розділив його на
всіх Апофеозом гуманізму є намагання Оглядівського зігріти задубілі від холоду пальці
скрипаля Штранцінгера. Оглядівський живе спогадами про сім’ю.
Оглядівський: спокійний, врівноважений, глибоко сприймає горе товаришів, слабкий
фізично, вижив.
Чому виживає саме Оглядівський? Що є рушійною силою його волі до життя?.
Його веде надія-образи сина і дружини; прагнення їх захистити, віра в перемогу добра.
Виживає, бо веде його надія – образи дружини і сина. Герой іде до них крізь страшні
випробування. Необхідність їх захистити – провідна рушійна сила його волі до життя. Саме
дружині й сину присвячено твір/
Висновок. Опинившись у неймовірно трагічних ситуаціях, люди не втратили
найголовнішого - гуманізму, любові до життя, дух переміг тіло матерію! Люди різних
національностей однаково ненавидять війну, насилля, виявляють співчуття, розуміння,
підтримку. Отже, поема просякнута гуманістичним, життєствердним пафосом, який має
загальнолюдський, всеохопний характер. Художніми образами своїх героїв О. Турянський
утверджує ідею безглуздості імперіалістичної війни, в якій немає народу-переможця, бо всі
народи переможені, потоптані, всі потрапили у жорстоке мливо війни.