Ри́льський Макси́м Таде́йович 

(7 [19] березня 1895, Київ, Київська губернія, Російська

імперія — 24 липня 1964, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський поет-
академік, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, один із
"неокласиків", літературознавець. Академік АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958).
Депутат Верховної Ради СРСР 2—6-го скликань. Очолював Спілку письменників України та
Інститут мистецтвознавства, народної творчості та етнографії. Кавалер трьох орденів
Леніна (1945), лауреат Ленінської (1960) та двох Сталінських премій (1943, 1950). Син Тадея
Рильського, молодший брат Івана Рильського.

Життєпис
Докладніше: Рильські гербу Остоя
Народився в Києві (Київська губернія, Російська імперія, нині столиця України). Батько
майбутнього поета, етнограф, громадський діяч, економіст і публіцист Тадей Рильський, був
сином багатого польського поміщика Розеслава Теодоровича Рильського та князівни Дарії
Трубецької. Один із предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем.
Прапрадід Ромуальд був учнем василіянської школи; під час Коліївщини (1768) його мало не
було страчено (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати Руського
краю», це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив як хлопця, так і
решту засуджених на смерть поляків та євреїв).
Мати, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського
району Житомирської області).
Дитячі роки минули в селі Романівка на Житомирщині (тепер Попільнянського району).
1902 року помер батько й родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в
домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) в приватній гімназії в Києві.
В 1908 р. Максим поступив до третього класу гімназії у Києві. Змалку познайомився з
композитором Миколою Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських
народних дум та пісень Дмитром Ревуцьким, актором і режисером Панасом Саксаганським,
етнографом та фольклористом Олександром Русовим, які справили на нього великий вплив.
Деякий час він жив і виховувався в родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова.[4]
Писати почав рано – перший його вірш був опублікований уже в 1907 р., а через три роки
побачила світ дебютна збірка «На білих островах» (1910).

Максим Рильський гімназист

Перша книга Максима Рильського з'явилася друком, коли авторові ледве виповнилося 15
років. Була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною назвою: "На білих островах".
Після закінчення приватної гімназії Науменка Рильський у 1915—1918 роках навчався на
медичному факультеті Київського імператорського університету Святого Володимира, потім
на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому
за гетьмана Павла Скоропадського, але через події революції й громадянської війни жодного
з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.
Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923. Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій
Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий
ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло
Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-
Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко

Якийсь час проживав у м. Сквирі, де в 1918 році працював у садовому відділі земської управи
у Сквирській продовольчій управі (яку очолював Іван Рильський, брат поета) (будинок
зберігся). У 1918—1929 роках учителював у селах Сквирського повіту, зокрема й у Романівці.
[5]
 У 1919—1929 поряд з учителюванням у селі, викладав у київській залізничній школі,
на «робітничому факультеті» Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної
освіти.
Писати Рильський розпочав рано. Перший його вірш надруковано 1907 року, перша юнацька
збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що засвідчила
появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918, перевидана в скороченому
вигляді 1926).

Зліва направо Дмитро Тась, Ярослав Вітошинський, Максим Рильський, Валер'ян Михальчук. Київ,
1929 р.

У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків»,

переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб
соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя
далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926),
«Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів,
зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні
події й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи у
відвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних
«відступів» (як у «Чумаках» чи в поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної
та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо
самооборона», що вийшла в київській газеті «Більшовик» 23 вересня 1923 року, ч. 216.).
Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті 19 березня 1931
року закінчилося арештом органами НКВС, після чого він п'ять місяців просидів у Лук'янівській
тюрмі, де його вимагали зізнатись у контрреволюційній діяльності.[4] Після ув'язнення Остап
Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості.
1932 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) він проголошує
активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався
від сталінського терору й був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його
товариші-неокласики — Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Микола Зеров — за кілька
років були репресовані й знищені радянською владою.
Під час Другої світової війни перебував у евакуації спочатку в Уфі, а потім у Москві.
Член ВКП(б) з 1943 року.
Творчість Рильського поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому
вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили поета.
Одначе це не заважало радянським органам «профілактично» його шпетити. Зокрема, на
початку жовтня 1947 року газета «Радянська Україна» друкує статтю «Про націоналістичні
помилки М. Рильського», де його звинувачують у «буржуазному об'єктивізмі, відсутності
більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була
більшовицька ідейність… він не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не
позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології».

Надгробок Максима Рильського на Байковому кладовищі в Києві. Скульптори Петро

Остапенко, Павло Кальницький. 1969

У радянську добу Рильський написав 35 книжок поезій, найкращі серед яких — «Знак терезів»
(1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди
й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних
поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з
мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком Академії наук УРСР.
Попри звання, премії, а отже, і виконання замовлень влади («Пісня про Сталіна», скажімо,
була написана на офіційне замовлення від Комітету у справах мистецтв УРСР), за
тоталітарних часів Максим Тадейович зумів зберегти в собі людську порядність. Наприклад,
коли перекладач Григорій Кочур звільнився з таборів, Рильський позичив йому 80 тис. рублів,
щоб він купив собі будинок в Ірпені. Як згадувала вдова видатного поета Євгена Плужника,
єдиний, хто з друзів-літераторів носив заарештованому чоловікові в тюрму передачі, був
Рильський. У колі близьких друзів, Рильського звали «Максим Золоте Серце»[6]
У 1944—1964 роках Максим Рильський був директором академічного Інституту
мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Поетові двічі було присуджено Сталінську
премію в галузі літератури й мистецтва (1943 року премію 1-го ступеня за збірки віршів:
«Слово про рідну матір», «Світова зоря», «Світла зброя» й поему «Мандрівка в молодість»;
1950 року премію 3-го ступеня за переклад українською мовою поеми Адама Міцкевича «Пан
Тадеуш»), а 1960 року — Ленінську премію в галузі літератури, журналістики, публіцистики й
мистецтва за збірки віршів «Далекі небосхили» (1959) та «Троянди й виноград» (1957). Крім
«офіційної» поезії поет творив і глибоко патріотичну, яку декламував тільки з пам'яті окремим
близьким і не довіряв паперу та забрав із собою в могилу[7].
Помер 24 липня 1964 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.