Лекція 8. Т.

Шевченко – основоположник
нової української літературної мови
Теоретичні питання
1. Народність творчості Т. Шевченка – основа його визначальної ролі в
історії української літературної мови.
2. Мовна творчість Т. Шевченка на шкалі XIX століття.
3. Т. Шевченко – нормалізатор літературної форми української мови.
4. Мова творів Т. Шевченка як приклад для наслідування (мовностильові
особливості) (студенти опрацьовцють самостійно).
Література
1. Русанівський В. Історія української літературної мови. К., 2001. С. 179–220.
2. Пономарів О. Шевченкове слово. Київська старовина. 1994. № 5. С. 100–
101.
3. Жайворонок В. Лінгвостилістична основа творчості
Т.Г.Шевченка. Мовознавство. 1994. № 2-3. С. 3–14.
4. Етноміфологеми у художньому мовленні Т.Шевченка: концепт і
знак. Мовознавство. 1994. № 2-3. С. 15–19.
5. Матчук А. Що поміж рядками Кобзаря. Українська мова і література в
школі. 1989. № 3. С. 5–8.
6. Русанівський В.М. Народне джерело. Культура слова. К. 1989. Вип. 37. С. 3–
9.

1. Народність творчості Т.Шевченка – основа його визначальної ролі

в історії української літературної мови.
Роль Т. Г. Шевченка в процесі розвитку української літературної мови
можна визначити однією фразою: він є основоположником нової української
літературної мови. Який же зміст вкладено у це поняття? Щоб краще зрозуміти
Т.Шевченка, треба повніше осягнути його як сучасника людей і проблем
суспільства XIX століття. Російська громадськість першої половини
XIX століття (зрештою, і в пізніші часи, як показав В. Вернадський у статті
«Російське суспільство й українське питання») перебувала значною мірою в
полоні упереджень і елементарного незнання історичних, культурно-
традиційних, мовних та інших аспектів процесу відродження української
літератури – як провіщення національного відродження взагалі. Багатьом
здавалось, що це – пуста витівка окремих «оригіналів» або інтриганів.
Поетичний геній Т. Шевченка заставив світ звернути увагу на «малороссийское
плем’я», і після творчості Кобзаря «малоруська література, – стверджував
М. Чернишевський, – досягла вже такого розвитку, що могла б обійтися і без
нашого великоруського схвалення, якщо б ми могли не співчувати їй... Маючи
тепер такого поета, як Т. Шевченко, малоруська література також не потребує
нічиєї поблажливості». Отже, оминути, замовчати таке явище, як творчість
Кобзаря, було неможливо, і тим самим стало неможливим ігнорувати
українство, репрезентоване словом Т. Шевченка.
Говорячи про Т. Шевченка, найчастіше використовують фразу «народний
поет». Це справді так. Тільки завдяки єднанню з народом він зміг стати
виразником його дум, ідей, прагнень. Початок XІX століття повернув
українському народові його мову як знаряддя творення культури, але
повернення це було далеко не повним, – підкреслював В. Русанівський. З
«Енеїдою» І. Котляревського можна було посміятись над собою чи своїми
сусідами, з Г. Квіткою-Основ’яненком – плакати над гіркою долею і
нещасливим коханням «Марусі», з баладами романтиків – згадувати «страшні»
перекази чи історії. Твори ж Т. Шевченка заставляли задумуватися про те, «чиї
ми діти», і як би тепер дослідники не відмовляли Шевченкові у бунтарстві, його
«кайдани порвіте» спонукало до пошуків до отої «хиренної волі» – головної
ідеї-мрії покріпаченого селянства першої половини XIX століття.
«Народність» Т. Шевченка складається з трьох компонентів: писати про народ,
мовою народу, для народу. Талант Кобзаря розвивався і міцно тримався тих
засад упродовж усього його життя.
Він став національним героєм, національним символом. І за життя, і по
смерті він був страшний ворогам. Велелюдний похорон, легенди про те, що
Т. Шевченко живий, не на жарт тривожили державну владу. Канівський
предводитель дворянства послав у зв’язку з цим спеціальне послання
Київському губернському предводителю, у якому говорилось: «Могила
Шевченка служит как бы знамением соединения людей, порождающим
ненависть народа к здешнему дворянству». Твори Кобзаря швидко розійшлася
по всій Україні, їх вивчали напам’ять, передавали з уста в уста, на них
орієнтувалися як на літературний та мовний еталон.
Народність Т. Шевченка не можна пов’язувати тільки з демократизацією
суспільних ідеалів і їх відображенням у літературі. Своєю творчістю Кобзар
звертався і до тих, хто формував суспільно-культурну ситуацію тих часів.
Мовлячи від імені народу, він, як слушно зауважував Л. Жемчужников – один
із представників тієї не до кінця ще зденаціоналізованої української інтелігенції
– «і нас повернув обличчям до народу і змусив полюбити його і співчувати його
журбі. Своїм прикладом він показував нам чистоту слова, чистоту думки й
чистоту життя». Зрештою, і просвітницька діяльність Т. Шевченка, зокрема,
укладання ним «Букваря южноруского», і тематика його творів, що спрямована
була не тільки на простого селянина, свідчить про те, що Т. Шевченко
намагався об’єднати навколо українського слова не тільки «простих», а й тих,
хто міг згори розвивати й укріплювати ідею національної самобутності,
задекларовану ще статутом Кирило-Мефодіївського братства: «Щоб кожен
народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну». Поезія
Т. Шевченка була найкращим виразником національної самосвідомості на
Україні. Письменство до Шевченка було «добре на початок, воно все ж не мало
стільки сили, щоб збудити національний організм і вивести його на спасенну
путь оновлення». Це зробити міг тільки світової міри геній, і таким генієм для
України став Т. Шевченко з його усвідомленим почуттям до рідного слова як до
виразника народних інтересів.

2. Мовна творчість Т. Шевченка на шкалі XIX століття.

Роль Т. Шевченка як основоположника нової української літературної
мови може бути представлена в усій своїй значимості, якщо оцінити все
попереднє українське письменство і вплив Кобзаря на мову всієї наступної
літератури.
 Становище всіх поетів дошевченківської доби означив Є. Гребінка у своїй
«Ластівці»: «Полюбіте ж, земляки, нашу «Ластівку», читайте її швидче, бо
незабаром, може, прилетять солов’ї, – тоді хто стане слухати «Ластівку»?»
Передбачення Є.Гребінки справдилося. Т. Шевченко, узагальнивши все, що
було зроблено його попередниками, ствердив існування української літератури
та літературної мови на народній основі.
Чим же відрізняється з погляду розвитку української літературної мови
творчість Т. Шевченка від творчості його попередників – І. Котляревського,
Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського та інших? Насамперед це
різниця у сприйнятті і відображенні мови народу як основи літературної. Для
Т. Шевченка українська мова була рідною, материнською, а не вивченою у
дитинстві чи навіть у дорослому віці. Майже всі письменники першої
половини XIX століття виховувалися в сім’ях, де розмовно-побутовою була
російська чи польська мови. Це відчував і сам Т. Шевченко, коли підкреслював
у передмові до «Кобзаря»: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на
народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а
Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся».
Художня творчість письменників дошевченківського періоду мала
апробаційний характер. Так, Г. Квітка-Основ’яненко в одному зі своїх листів
зазначав, що «написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского язика
можна растрогаться». З цією ж метою Є. Гребінка перекладав балади. Тільки
для Т. Шевченка творчість українською мовою була способом вияву своїх – і
народних – прагнень. Він не сумнівався в можливостях української мови, не
писав творів «для проби», щоб перевірити, чи можна висловити нею якісь
почуття. Літературна здатність української мови була для нього природною,
такою, що не вимагає ніякого захисту.
Попередники Т. Шевченка не тільки з певною долею сумніву ставилися
до літературних можливостей української мови, а й були не зовсім упевнені у
суспільній значимості україномовної творчості. Згадаймо знову ж таки
Г. Квітку-Основ’яненка, який писав «...для забавы себя, веселого чтения с
женой и видя, что землякам это нравится». Для Т. Шевченка мова була однією з
визначальних ознак народу, і він у своїй творчості керувався гаслом «Щоб
наша правда не вмирала, щоб наше слово не пропало». «Други мої, – закликав
він зі сторінок щоденника, – пишите, подайте голос за эту бедную, грязную,
опаскудженную чернь». А це було не так просто навіть після виходу «Кобзаря».
Якщо на творчість його попередників можна було дивитись крізь пальці, як на
забавку, то поезії Т. Шевченка таїли загрозу для імперської концепції «единой и
неделимой» Росії на рівні культури. М. Чалий, біограф Т. Шевченка, писав, що
поява Кобзаря була зустрінута «единорушным глумлением» над українською
мовою і народністю. В. Бєлінський зверхньо й зі злою іронією, що видавала
імперське занепокоєння, поспішив проголосити: «Хороша литература, которая
только и дышит, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью
крестьянского ума». Навіть М. Гоголю «несло дьогтем» від творів Т. Шевченка.
Поки пани-попередники Т. Шевченка писали про народ, це було прийнятно; з
творів Т. Шевченка на панів поглянув не просто сам народ, а народ, який
усвідомлював себе окремим етнокультурним явищем, і цей погляд був не
боязким. Недарма неодноразовими були поради Т. Шевченкові зректися
української мови і піти слідом за М. Гоголем, на що він відповів: «Спасибі за
раду! Теплий кожух, тільки, шкода, не на мене шитий».
Українська література XIX століття оберталася між «молотом і на
ковальнею»: не було кому писати і не було для кого писати. Знекровлення
української інтелігенції дійшло таких меж, що Д. Мордовцев, популярний автор
російських романів, ентузіаст української літератури, згідний був і на таке:
«Якщо вже люди з обдарованням настільки глухі до свого рідного, то дозволено
вимагати, щоб, принаймні, люди менш обдаровані, уми посередні не цуралися
своєї народності; нехай пишуть навіть ті, які тільки й можуть, що вільно
володіти цією мовою і висловлюватися нею правильно: одне це не дасть мові
спуститися до говірки грубої і непристойної».
Під впливом раннього М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки
увійшов у моду тон розповіді від імені простодушно-лукавого провінціала,
селянина-малоруса, що в письменників менш талановитих наближався до
простачка–«хохла», навіть блазня. Це мимовільне приниження власного народу
йшло паралельно зі свідомим приниженням з боку недоброзичливців і
шовіністів. У промові на панахиді за Т. Шевченка М. Чалий наголосив цей
момент: «Попередники Шевченка, пародіюючи мову і народність нашу, не
тільки сприяли розвитку молодої української словесності, але своїм
передражнюванням тільки допомагали нашим недругам глумитися з народних
звичаїв і своєрідності народного характеру.., заперечували в ньому будь-яку
здатність до вищого розумового розвитку». Великий подвиг Т. Шевченка
полягав передусім у тому, що він, вивищивши поняття про свій народ –
повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, – водночас підніс до
загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу. Власне, це
був колективний подвиг, колективна праця цілої когорти інтелігенції, яка
національно пробуджувалася, – але саме геній Т. Шевченка, за словами
І. Дзюби, «осяяв цей подвиг і цей труд яскравим і чарівним світлом».

3. Т. Шевченко – нормалізатор літературної форми української мови.

Творчість письменників першої половини XIX століття безпосередньо
пов’язана з територіями, на яких вони жили. І. Котляревський керувався
нормами Полтавщини, Г. Квітка-Основ’яненко – Слобожанщини. Тільки твори
Т. Шевченка можна вважати загальнонаціональними, а не діалектними. Сучасні
дослідники, зокрема, В. Русанівський, пояснюють мовну чистоту,
загальнодоступність творів Кобзаря тим, що він народився і ріс на
Звенигородщині. Ця територія є досить складною з мовленнєвого погляду.
Якщо східна її частина, лівобережжя Гнилого тікичу, тяжіє до мови Уманщини
і взагалі до наддніпрянського діалектного масиву, то західна, правобережна,
становить безпосереднє продовження подільського говору. А.Кримський
уважав, що причина тут у тому, що на правобережжя Гнилого тікачу Потоцькі
переселили своїх подільських підданих. Тут зіткнулися такі діалектні
особливості, як:
- твердий / м’який -р- (зора/зоря);
- чергування -д-, -т-, -з-, -с- з -дж-, -щ-, -ж-, -ш- або його відсутність в
дієсловах I ос. II дієвідміни (ходю/ходжу, носю/ношу);
 - наявність / відсутність вставного л після губних (здоровля / здоров’я)
тощо.
У творах Т. Шевченка використовуються ті форми, що тепер є
літературними. Звичайно, не можна оминути того, що ці форми стали
літературними почасти тому, що їх використовував Т. Шевченко, творчість
якого стала мовним еталоном для українських письменників
пошевченківського періоду. Але є ще одна причина: Т. Шевченко, вірогідно,
сприйняв фольклорну традицію нівеляції локальних мовленнєвих
особливостей. Це підтверджує поширену в літературі останніх років думку про
мову фольклору як першу ланку в ланцюгу різновидів літературної мови.
Ще в молоді роки Шевченко попав в Петербург, де спілкувався з
українською інтелігенцією. У домі Є. Гребінки було заведено влаштовувати дні
прийому гостей. Тут збиралося багато вихідців з різних частин України, які
спілкувалися українською мовою. Таким чином, тут могли вироблятися певні
мовні норми, спільні для всіх. До того ж, Т. Шевченко багато їздив Україною,
мав змогу зіставити мовлення різних її територій і вибрати те, що було
характерним для більшості.
Усе сказане вище не значить, що у мові Т. Шевченка зовсім відсутні
діалектизми. Він, наприклад, відповідно до мовленнєвої традиції
Звенигородщини, використовує:
- -о- в новозакритих складах (сльоз, радость);
- тойді, а не тоді;
- зіма, а не зима;
- шо, Польша, а не що, Польща;
- кількість діалектних рис у мові Т. Шевченка порівняно невелика.
Отже, феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на
відміну від мови Г. Квітки-Основ’яненка чи навіть І. Котляревського, була
зорієнтована на весь україномовний обшир. Це відобразилося на доборі мовно-
художніх засобів. Якщо для поетів-романтиків головним критерієм вибору була
їх репрезентація у фольклорі, для Г. Квітки-Основ’яненка – наявність їх у
народнорозмовній мові простолюду Слобожанщини, то для Т. Шевченка це
були занадто вузькі рамки.
В основі багатства Шевченкової мови лежить народна українська мова,
насамперед розмовно-побутова її форма. Так, у «Словнику мови Шевченка» та
у «Словаре малоросийского, или юго-восточнорусского язика» П.Білецького-
Носенка (1842 р) 30% спільних слів. На перший погляд це може здатися не
закономірним, а навіть дивним, тим паче, що 70% слів з «Кобзаря» лексикограф
відкинув. Однак треба враховувати, що П. Білецький-Носенко створював
загально мовний словник, а словник Шевченка – це насамперед та лексика, яка
була потрібна йому як митцеві. Спільними є лексеми на позначення
навколишньої природи, рослинного й тваринного світу (багнище, байрак,
барвінок, бугай, бур’ян); на позначення людського побуту (барило, верх, відро)
тощо.
Різниця пояснюється також тим, що поклавши в основу своїх творів
народнорозмовну й фольклорну мову Черкащини, він утверджував українську
художню літературу (а разом з нею і літературну мову) на традиціях уже
існуючих літературних зразків (уже існуючих ново-, але якоюсь мірою і
староукраїнських), на мовно-художній образності фольклору, інших
слов’янських і неслов’янських літературних мов, образах античності і біблійної
міфології, давнього українського літописання.
Зіставляючи словник мови Т.Шевченка із загально-мовним словником,
укладеним його сучасником, ми насамперед переконуємось, що поет постійно
дбав про збагачення виражальних можливостей української народної мови.
Одним із прийомів, до яких він постійно вдавався, було розширення
синонімічних рядів, що позначалося, з одного боку, на можливостях емоційної
оцінки об’єкта зображення в конкретних поетичних контекстах, а з другого – на
збільшенні семантичної глибини загальної мови. Пор.: пекло – ад, апостол-
благовіститель – пророк, багачі – дуки.
Творчість Т.Шевченка відновлює одне з найактивніших джерел творення
літературної форми української мови – церковнослов’янізми. Крім
безпосередніх лексичних запозичень (грядущий, упованіє, время, гласити),
автор використовує структурні частини церковнослов’янізмів як будівельний
матеріал для мовотворення, наприклад: префікси воз-, пре- (возвисати,
возревнувати), утворення складних слів з першою церковнослов’янською
частиною благо-, веле-, все-, долго- (велеречивий,доброзиждущий,благодушіє).
Т. Шевченко вводить історичну лексику до художніх творів, проте, в
порівнянні із словником П. Білецького-Носенка, її значно менше.
Даниною бароковій художній традиції, успадкованої згодом і
класицизмом, була увага до давньої культури – язичницької, античної,
біблійної, звідки запозичалися деякі сюжети й імена (Венера, Сократ, Брут,
Ієрусалим), слова на означення осіб і реалій раннього християнства (легіон,
єлей, арена).
Отже, народномовна основа мови Т. Шевченка виступає досить виразно
на всіх рівнях: фонетичному, морфологічному, синтаксичному й лексичному. І
разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на первісне образно-
художнє формування мови в фольклорі і на свідомий відбір слів і форм
відповідно до їх територіальної поширеності на такі джерела збагачення, як
староукраїнська літературна мова, мова церкви та запозичення з інших мов. Усе
це і було підставою знаменитих слів М. Костомарова: «Шевченко співає так, як
народ ще не співав, але як він заспіває за Шевченком».