Семінарське заняття 8.

Іван Франко: теоретичне й творче осмислення

східної культури
1. Франко і Схід. Теоретичні праці І.Франка про Схід. Зацікавлення індуїзмом і
буддизмом.
Іва́н Я́кович Франко́ — видатний український поет, прозаїк, драматург,
літературний критик, публіцист, перекладач, науковець, громадський і
політичний діяч. Доктор філософії (1893), член Наукового товариства імені
Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906). Член
Всеукраїнського Товариства «Просвіта».
Упродовж своєї понад 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно
плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і
перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний науковець —
літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист,
історик, соціолог, політолог, економіст, філософ. Його творчий доробок,
писаний українською, польською, німецькою, російською, болгарською,
чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів
загальним обсягом понад 100 томів. Він був одним із перших професійних
українських письменників, тобто заробляв на життя літературною працею.
Орієнтальні традиції і їх українські парості цікавили Франка-фольклориста,
який був прихильником порівняльного методу в студіюванні творів усної
словесності. Найважливішою його працею “на цім полі” (вислів самого Івана
Франка) є “Студії над українськими народними піснями”, зроблені на основі
друкованих та рукописних матеріалів. Дослідник зробив своєрідний інвентар
історичних народних пісень про турків, татар і козаків. Метою досліду було
показати скільки в пам‘ятках народної творчості, піснях, думах та віршах
міститься історичної правди і наскільки їх можна вважати історичними
джерелами, а в подільшій лінії – в якім часі поставали вони і які усні чи писані
традиції входили в їх основу”. Франкові “Студії…” дали дослідникам науково
оброблений цикл пісень про турків, що хронологічно починається піснею про
смерть королевича в битві з турками, яку І.Франко вважав народною
пам‘яткою битви під Варною в 1444р. До цього циклу належать пісні про
Стефана – воєводу, про Івана та Мар‘яну. Ці пісні належать до ХV-ХVI ст. До
циклу пам‘яток про зносини українців з турками належать також найстарші
козацькі думи, що виникли від кінця ХVІ до половини ХVІІ ст. (про бурю на
Чорнім морі, про Марусю Богуславку, про Самійла Кішку).
І.Франко зробив у “Передньому слові” до “Студій” короткий огляд праць
своїх попередників – М.Драгоманова, М.Костомарова, П.Житецького,
О.Веселовського, Ореста і Всеволода Міллерів, Ю.Полівки. Цей огляд
завершується висновком І.Франка про потребу спеціального дослідження
українських народних пісень, де було б перебрано текст за текстом, варіант
за варіантом, що дозволило б “пов‘язати ті пісні скільки можна з певними
територіями нашої країни, з певними історичними традиціями з культурною і
політичною еволюцією нашого народу”. І.Франко студіював пісню з піснею,
поширюючи дослід і на ті сусідні країни, з фольклором яких вбачав
органічний зв‘язок, притягуючи і прозовий матеріал. Але це був тільки
перший етап у дослідженні українських народних пісень, що передбачав і
другий, значно складніший: зв‘язок пісні з національною свідомістю, з
психологією народної творчості. Першою розглядає Іван Франко пісню про
Стефана-воєводу, розмірковуючи про час її виникнення і шляхи поширення
(пісня була записана в Чехії 1571р., потрапивши туди з Венеції). В ній ідеться
про три роти – турецьку, татарську і волоську (Франко припускає, що то були
три частини одного війська, що стояли над Дунаєм). І.Франко вводить
поняття поетичної кристалізації факту, припускаючи, що українська пісня про
воєводу Стефана була розширена аж до Дону. Франко доходить висновку, що
пісня про Стефана не є історична в основі, проте порушує питання, про якого
воєводу йдеться.

БУДДИЗМ
Франко відомий своїм інтересом до східної культури і літератури. Сам він
говорив: «Жаль, що я не орієнталіст». Серед перекладів науковця – біблійна
«Книга Буття». Досі його вважають найбільш точним перекладом цієї частини
Біблії українською мовою.
Узагалі найдавніші зацікавлення в колах прогресивної української інтелігенції
таємничим Сходом, зокрема сонячною Індією, її релігією та культурою
відбулися ще на початку ХІХ століття. Одним із перших, хто почав вивчати
традицію індійської культури, був Харківський Університет. Його ректор Іван
Рижський у книзі «Введение в круг словесності» (Харків, 1806 рік) згадує про
найдавніші священні писання – Веди, і прадавню індійську мову санскрит.
Згодом саме Харківський університет став одним із провідних українських
центрів із вивчення східної культури.
Інтерес та захоплення Індією у Франка були настільки великими, що окрім
простого вивчення індійських та буддійських писань, Франко займався
перекладом українською мовою священного індійського епосу Махабхарати.
Однією з причин інтересу І. Франка до буддизму можна вважати його
світоглядні пошуки. Про це, зокрема, свідчить листування Франка з
Михайлом Драгомановим. У листі (від 8 липня 1890 р.) І. Франко писав: «Хоча
я і вважаю буддизм великим і благотворним ферментом в житті народів
Сходу і Заходу, але все-таки тепер він для мене хіба що тільки предмет
вивчення ... але не практики».
Іван Франко звертався до буддизму також і в зв’язку зі своїми науковими
інтересами. У першу чергу це стосується його філологічних досліджень, серед
яких робота «Варлаам і Йоасаф – старохристиянський духовний роман і його
літературна історія» (1895-1897) займає центральне місце. За цю роботу
науковцю було присвоєно ступінь доктора філософії вченою радою
Віденського університету. У ній Іван Франко дотримується висновку про те,
що грецький варіант «Повісті про Варлаама і Іоасафа» являє собою
перероблену версію індійської (буддійської) легенди про Будду. Працюючи
над дисертацією, Франко звертався до робіт Бартелемі Сент-Ілера, Василя
Васильєва, Івана Мінаєва, Фрідріха Макса Мюллера, Сергія Ольденбурга,
класиків британської буддології подружжя Томаса Вільяма і Кароліни Ріс-
Девідс, Леона Фера, знайомився з перекладами буддійських текстів.
В іншій своїй роботі («Пісня про правду і неправду» (1906)), яка присвячена
аналізу однойменної української ліричної пісні і близьких за змістом
українських народних казок, Іван Франко бачить їх витоки в палійскому і
тибетському буддійських канонах.
Цікаві й інші висловлювання Франка про буддизм. Так, він вважає, що
важливим моментом в історії Індії було виникнення великої релігійної
реформації на чолі з Буддою. На думку Франка, буддизм відіграв важливу
роль у житті давньоіндійського суспільства: «У порівнянні з древнім кастовим
брахманізмом буддизм був релігією демократичною, релігією мас, і змусив
звернутися до них, викласти їм науку в доступній для них формі. Глаголення
притчами «було відкрито в Індії, принаймні, за 500 років до Христа» [3, 35]. І
ось цю думку про духовний вплив Індії (буддизму) на одну з головних
складових європейської культури – християнство – Іван Франко розвиває
далі. Він вважає, що «вплив буддизму на західний світ не переривається з
введенням християнства, а навпаки, продовжується до наших днів»
2.Переробки «Магабгарати» у творчій спадщині І.Франка: «Ману і потоп
світу», «Сунд і Упасунд».
Іван Франко поглиблено цікавився сходознавством, аби в процесі
сходознавчих студій поглиблювати свої знання з української історичної
лінгвістики та лексикології і доказати невігласам та політиканам, що коріння
праукраїнської мови має ті ж часові виміри, що і мови давніх цивілізацій
Шумеру, Єгипту та Індії.
З усього давньоіндійського епосу I.Франко переклав чотири уривки з
"Махабгарати" ("Ману і потопа світа", "Сунд і Упасунд" (2-і версії), "Смерть
Гідімба", "Сакунтала") та один із "Маркандея-пурани" ("Цар Випащит у
пеклі").

Ці переклади були зроблені майже в один час (1895-1897 рр.), але з різних (і
різної якості) джерел-посередників, тому й якість їх неоднакова.

Якщо форма Франкових перекладів, а також враження, яке вони справляють

на українського читача, були наслідком переважно тих естетичних уявлень
про санскритську шлоку і способи її передачі, які панували в ХIХ ст., і Франко
не наважився (як це він зробив з метрикою своїх перекладів Гейне)
модернізувати що-небудь у цьому напрямку, то зміст (і фактичний, ідейний, і
модальний) цілком залежав від повноти відтворення змісту першотворів у
текстах- посередниках.

Щоправда, треба визнати, що письменник таки вів деякі пошуки у сфері

форми. У 1883 р., перекладаючи другий уривок ("Сунд і Упасунд") за тим
самим посередником, письменник обрав іншу, більш природну форму і
переклав текст нерегулярним римованим чотиристопним ямбом з
подовженою клАузулою.
Такі вірші звучать для українського вуха дуже природно, легко читаються,
однак подібні "переклади" уже неможливо вважати відтворенням оригіналу
головним чином через повну українськість форм вислову, форм, не
характерних для індійського віршування. I хоч явної українізації (окрім тону,
інтонації) у Франка немає, цей варіант перекладу через близькість його вірша
до "Енеїди" Котляревського все ж викликає посмішку, навіть у місцях зовсім
серйозних за змістом.
"Ману і потопа світа". Першим опублікованим перекладом став уривок "Ману
і потопа світа", що був надрукований 1895 р. в журналі "Житє і слово" і
відкривав там цикл, (що залишився, на жаль, незавершеним), перекладів
староіндійського епосу. I.Франко в роботі над цим уривком користувався
німецьким виданням індійських текстів у перекладах А.Гофера.
Звичайно, від Франкового перекладу, здійсненого за таким посередником,
важко чекати краси, витонченості оригіналу та семантичної повноти і вірності
його відтворення: адже усі помилки тексту-посередника перенесено до
Франкової версії першотвору, а у деяких випадках ще більше поглиблено
суб'єктивним відтворенням тексту.
Як зазначає теоретик перекладу О.Дейч, "кожен перекладач неодмінно
впливає на твір, який перекладає, тому що він вкладає в переклад своє
сприйняття цього твору" . У зв'язку з цим постає питання про особливості
Франкової рецепції уривка про Ману, іншими словами,цікаво усвідомити, в
якому коді письменник сприймав і відтворював цей давньоіндійський текст.
Орієнтація Франка на адресата може стати для нас ключем для розкриття
Франкового коду. 
"Сунд і Упасунд". Після "Ману і потопа світа" в "Житі і слові" з'явився уривок
"Сунд і Упасунд". Він був перекладений за німецькомовним текстом Ф.Боппа.
На відміну від перекладу Гофера, переклад Ф.Боппа набагато точніший у
відтворенні смислів оригіналу, хоча, як і всі переклади такого гатунку,
відзначається важким віршем. Уривок "Сунд і Упасунд" міг зацікавити
Франка, як один із варіантів міфа про близнюків, до речі, втіленого
письменником у романі "Лель і Полель". Особливості Франкової рецепції
світового (зокрема, індійського) культурного матеріалу стають очевидними:
письменникові хочеться в усьому віднайти характерне, типове (навіть
архетипне), загальнолюдське, властиве усім націям і народам, те, що пов'язує
всіх людей в одну нерозривну культурну спільність. 
 3. Буддійські мотиви у збірках «Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд». Специфіка
адаптації матеріалу.

Іван Франко поглиблено цікавився сходознавством, аби в процесі

сходознавчих студій поглиблювати свої знання з української історичної
лінгвістики та лексикології і доказати невігласам та політиканам, що коріння
праукраїнської мови має ті ж часові виміри, що і мови давніх цивілізацій
Шумеру, Єгипту та Індії.
Інтерес та захоплення Індією у Франка були настільки великими, що окрім
простого вивчення індійських та буддійських писань, Франко займався
перекладом українською мовою священного індійського епосу Махабхарати.
У міжчассі створення казок і написання статей у 1898 р. Іван Франко видав у
Львові збірку філософської лірики під назвою «Мій ізмарагд».
Ядром «Мого ізмарагду» є патріотичні поезії, морально-етичні приповідки,
віршовані притчі, а також легенди. «Мій ізмарагд» складається з 6 розділів,
кожен з яких є окремим поетичним циклом з спільною об’єднавчою темою:
«Поклони», «Паренетікон», «Притчі», «Легенди», «По селах», «До Бразилії».
У цій збірці поет використовує розмаїті теми, починаючи з давніх
вавилонських легенд і закінчуючи злободенною темою еміграції українського
селянства. Досить часто він звертається і до східних тем та мотивів.
«Зів'яле листя» — збірка творів українського письменника Івана Франка.
Зразок інтимної лірики. Написана протягом 1886—1896 років і видана у 1896
році. У цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого
Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема
нерозділеним коханням.
Франкове зацікавлення орієнталістикою передусім зумовлене його
світоглядними пошуками. Так, поет зазначає: «моя моральність значно
відмінна від тої катехитичної, догматичної моралі, що у нас видається за
одиноку християнську. Та я певний, що в основі своїй вона далеко більше
зближена до моральності всіх тих великих учителів людськості, «ищущих
царствія божія и правди єго», ніж колінопреклонна, поклонобийна та
черствосердна моральність багатьох стовпів церкви»
Морально-філософські пошуки Франка найповніше засвідчили збірки
«Зів’яле листя», «Мій Ізмарагд» і «Semper tiro». Показове для них
опрацювання орієнтальних мотивів і сюжетів виявилось передусім у
насиченні текстів тематично орієнтованими лексемами, а також у доборі для
репрезентації буддійського світогляду питомих одиниць українського
поетичного словника. Так, словами-маркерами найголовніших буддійських
осіб і понять очікувано слугують іменники Будда, буддисти, сансара, нірвана
тощо.
Два центральні поняття буддизму – сансара («вчення про неминучі
страждання істот за земного життя й переселення душ померлих в інші тіла»
[ВТС, 1293]) і нірвана («блаженний стан спокою людської душі, що
досягається шляхом повного відмовлення від усіх життєвих турбот, чуттєвих
бажань» [СУМ, V, 426]) формують контекстуальну опозицію за ознаками
‛страждання’ − ‛блаженство’, ‛спокій’, пор.:
Вичерпним викладом світоглядної програми, пов’язаної з рецепцією
буддійського світогляду, можна вважати поезії «Поклін тобі, Буддо!» (лірична
драма «Зів’яле листя») і «Притча про життя» (збірка «Мій Ізмарагд»). У вірші
«Поклін тобі, Буддо!» рельєфну характеристику образу Будди вибудовують
позитивно марковані іменникові і прикметникові епітети ясність, чудо /
спокійний, величний, генітивної метафори мир забуття тощо: Поклін тобі,
Буддо! / В темряві життя / Ти ясність, ти чудо, / Ти мир забуття! /
Спокійний, величний, / Ти все поборов: / І блиск царювання, / І гнів, і любов.
Актуалізатором важливого для буддизму догмату «зневага до матеріальних
цінностей» у тексті виступає лексична опозиція цар – жебрак. Мотив
визволення людства від страждання (у буддизмі – перехід у нірвану)
суголосний із християнською ідеєю спасіння людства від гріха і смерті
(дієслівна метафора зірвати пута). Модельований у такому ключі образ Будди
суголосний із християнським образом Спасителя. Отже, Франкова рецепція
буддизму не позбавлена християнського впливу, що, зрештою, цілком
закономірно.
Отже, можемо стверджувати, що у поезії І. Франка вербалізація буддійських
мотивів пов’язана також із традиційними засобами українського поетичного
словника