1. Як проявляються канонотворчий та націєтворчий принципи антології?

2. Охарактеризуйте окремі типи антологій та механізми їх дії (диверсифікація, архів,

антиканон, географічна/регіональна вибірка тощо).

3. Антологія як колекція. Антологія як «місце пам’яті»

Антологія— збірка творів різних авторів,об’єднаних певною тематикою,

періодом, місцем,стилем, мовою тощо — попри розквіт самогожанру в
останні десятиліття, часто скидається напасербицю літератури. Їй зчаста
відмовляютьу жанровому визнанні, розглядають як видавни-чий проект, який
чи то підсумовує уже відоме,збираючи авторів під одною обкладинкою, —
яку книжковій шафі, де томи допасовані один до од-ного за кольором або за
розміром, чи зголошуєприхід нового й незнаного — як спільна фотогра-фія в
шкільному альбомі, де жодне обличчя непромовляє до глядача, але разом
вони сповнюютьюначого драйву і вимагають зарезервувати собімісце у
портретній галереї. Антологію нерідкооминають у літературознавчих
словниках і довід-никах, а в підручниках з теорії літератури — і по-готів. Окремі
антологійні видання вкрай нечастостають предметом філологічного
дослідження,за винятком хіба рецензій, та й то рецензентибільше
зупиняються на поокремому розгляді вмі-щених в антології творів. За
класичним визначенням,антологія, як і хрестоматія та читанка, подає ви-бірку
(чи збірку) уже друкованих і визнаних тво-рів, на відміну від альманаха, який
показує радшепевний часовий зріз, літературу певного періоду,і містить
головно твори, раніше не публіковані.На такому утвердженні через
повторення наголо-шує Вільям Джермано: «антологія має на меті по-давати
найкраще з того, що було подумано і ска-зано — і вже надруковано» [9, 121].
Спираючисьна цю тезу, ще один автор, Джефрі Р. Ді Лео, зво-дить антологію
до колекції— поняття, концептуа-лізацію якого можна прослідкувати у
європей-ській інтелектуальній традиції від романтизмудо поструктуралізму, у
працях Віктора Гюго, Валь-тера Беньяміна, Жана Бодріяра, Джеймса Кліф-
форда, Михаїла Ямпольського, Беати Фридричакта інших менш і більш знаних
авторів. Так, у пе-редмові до колективної збірки «Про антології»Джефрі Р. Ді
Лео спеціально виділяє це поняття:«основною ідеєю антології» є
«колекціонуваннятворів», іншими словами, «сьогодні антологія ста-новить
собою колекцію споріднених чи взаємо-пов’язаних певною ідеєю творів. Ця
організуючаідея може об’єднувати теми, дисципліни, осіб чиісторичні періоди».

Антологія як колекція літературних творів розглядається як особливий літературний жанр, що

визначається певною упорядницькою фабулою і слугує засобом створення й відтворення
різних культурних цінностей.

Загальна характеристика альманаху «Ластівка» є. Гребінки

Ознакою розвитку українського літературного процесу стала спроба української
творчої інтеліґенції видавати свій часопис. Є. Гребінка створює альманах
“Ластівка”, який вийшов 1841 року в Петербурзі. Відкривався альманах вступним
словом Є. Гребінки “Так собі до земляків”. Це був перший спеціалізований на
представленні художньої літератури альманах. У ньому були відсутні наукові
статті та розвідки, літературно-критичні праці, етнографічні та фольклористичні
дослідження, публікації історичних документів та джерел. Читачам була
запропонована книжка для читання, тобто цілком складена з художніх творів. Крім
того, упорядник орієнтувався виключно на українського читача – у книзі були
зовсім відсутні російські тексти. Були надруковані такі головні автори: Шевченко (5
творів), Л. Боровиковський, сам Гребінка. Проза була представлена творами Г.
Квітки-Основ’яненка та П. Куліша.

Є. Гребінка в альманасі “Ластівка” виконав поставлені перед собою завдання: дати

книжку для читання, яка б всебічно задовольнила смаки українського освіченого
читача, дала йому і прозу, і поезію, і фольклорні записи. Значення ж альманаху
“Ластівка” виходило далеко за межі просто появи чергової української книжки.
Альманах являв собою антологію тодішньої української літератури, до нього було
відібране все найкраще, художньо вартісніше з того, що існувало тоді в
українському письменстві. “Ластівка” засвідчила прощання з котляревщиною, яка
ще не була остаточно подолана, але вже витіснялася могутнім потоком
романтичних та сентиментальних творів.

Сучасне факсимільне видання "Української Музи" відтворює унікальну поетичну антологію, котра 1908 р.
явила світові повну картину розвитку української поезії, живу історію української поетичної творчості. Окремі
випуски арештовувались царською цензурою, після 30-х років знаходились у спецфондах бібліотек. \par У вип.
4 за 1908 р. (с. 389-390) вперше у Російській імперії опубліковано вірш Павла Чубинського "Ще не вмерла
Україна". «Українська муза» — цілісне художньо-політичне видання, споряджене довідково-
біографічними матеріалами про кожного з авторів (біографічними джерелами, фотографіями
поетів), художньо оформлене відомим живописцем і графіком І. Бурячком.
Виходила окремими зошитами, які мають суцільну пагінацію — всього 12 випусків. До антології
включено 125 поетів.
«Українська муза» давала уявлення про розмаїття української поезії, особливості творчого
обличчя багатьох митців, які виступали у різних жанрах, зокрема ліричних. Вперше в межах
царської Росії тут надруковані гімн «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського, «Не пора» Івана
Франка та ін. Деякі твори з уваги на цензуру упорядник змушений був подати скорочено, у
підретушованому вигляді (маючи на те дозвіл авторів). Антологія свідчила про безперечне
художнє багатство, творчий поступ українського слова.
Згодом окремі учасники «Української музи» взяли активну участь у будівництві Української
Народної Республіки (І. Липа, М. Славинський, С. Шелухин, І. Огієнко, С. Черкасенко та ін.), у
зв'язку з чим змушені були емігрувати. Частина авторів антології була репресована
сталінським режимом (Микола Вороний, Г. Чупринка, М. Чернявський, О. Луцький та ін.).
Олекса Коваленко посідає скромне, але заслужене місце в історії нашої національної
культури. Упорядник і редактор декламатора «Розвага», альманаху «Терновий вінок»,
антології «Українська муза», видавець і письменник, сьогодні майже забутий, на початку
ХХ ст. він перебував на середохресті українського літературного процесу, підтримував
жваві стосунки з відомими діячами тієї пори, і насамперед із майстрами слова – Марком
Кропивницьким, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Агатангелом Кримським,
Володимиром Винниченком, Григорієм Чупринкою, Максимом Рильським та багатьма
іншими. Окрема і, треба сказати, вельми цікава сторінка з історії українського
літературного та видавничого життя початку ХХ ст. – його творчі взаємини з Іваном
Франком та його сином Тарасом. Ім’я Олекси Коваленка серед плеяди Франкових
сучасників малознане. А поза тим саме він відіграв важливу роль у популяризації
творчості Івана Франка на Наддніпрянській Україні. Саме він був чи не першим видавцем,
до якого звернувся син письменника Тарас з документами свого «молодечого
романтизму» – ранніми пробами в галузях поетичного перекладу та оригінальної
художньої творчості.
Антологія української поезії "Українська муза. Поетична антологія. Од початку до наших
днів" за редакцією Олекси Коваленка вийшла 1908 р. у Києві дванадцятьма випусками. Це
видання продовжувало традицію виданих раніше антологій "Вік" (1900, 1902; упорядники
В. Доманицький, С. Єфремов) та "Акорди" (1903; упорядник І. Франко), проте, як
зауважив Симон Петлюра, "Українській Музі" "треба призначити перше місце з+поміж
цих антологій: вона ширша розмірами, повніша змістом" . Вартість Коваленкової антології
визнали не лише сучасники (у тім числі й літературні критики), а й історики літератури.
Зокрема Федір Погребенник відзначив, що після Франкових "Акордів" "Українська муза"
"вперше в історії української літератури так широко репрезентувала нову українську
поезію", "представила майже всіх учасників літературного процесу, що виступали в жанрі
поезії протягом понад як століття", "такого розмаїття поетів + більшого і меншого калібру
+ не містила жодна дореволюційна поетична антологія".