ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН «ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ» У
ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТІ
1.1. Передумови утворення «Празької школи» поезії
1.2. Жанрово-стильові особливості поезії «Празької школи»
РОЗДІЛ 2. ТВОРЧІСТЬ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА В КОНТЕКСТІ
«ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ»
2.1. Тематичне розмаїття творчого доробку Олега Ольжича
2.2 Фоностилістичні засоби в поезії Олега Ольжича
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 ВСТУП
Після невдачі національно-визвольної боротьби в Україні в 1917-1921
роках українська діаспора в слов’янських країнах значно збільшилась.
Підвищений градус національної свідомості цих людей дав їм можливість не
тільки доповнити уже діючі українські групи, а й суттєво внести певний
вплив на їх духовне існування. Центром такого життя була Прага. Тут і виник
феномен «празької школи митців», який включав осіб мистецько-естетичного
нахилу. Значною постаттю серед українських пражан був О.Ольжич (Олег
Олександрович Кандиба, 1907-1944).
Історія вивчення творчого доробку автора бере початок із досліджень
еміграційних літературознавців 30-х – 40-х років 20 ст. Їх вивчення в
основному були направлені на розуміння Ольжича-поета в українській
літературі, в тому числі і тематичних сторін, поділу проблематики, головних
мотивів лірики (М. Неврлий, В. Державин, І. Качуровський).
Дослідження творів О.Ольжича на вітчизняному просторі бере початок
із 90-х років 20 ст., що було зумовлено поверненням постаті поета в
загальноукраїнський літературний напрям.
Мистецька спадщина Олега Ольжича включає поезію, а також ранню
прозу й публіцистику. За всієї тематичної та жанрової різноманітності,
ідейно-естетичним стержнем його поезії є національний початок, дуже
наближений до особистого автора. Хоч зацікавлення літературознавців до
творчості автора протягом останніх десятиліть підсилились, однак
системного базового вивчення її як джерела естетичного та патріотичного
виховання ще не було виконано. Діапазон дослідницького зацікавлення
досить широкий і описується переходом від описових та ознайомчих робіт до
дослідження матеріалу на базі його внутрішніх характеристик.
Хоча вивченню творчого доробку О. Ольжича з точки зору її
історіософського направлення надано мало уваги, що й встановило мету і
задачі даної роботи.
 Мета роботи визначається необхідністю вивчити історіософію творів
Олега Ольжича, як базу для естетичного і патріотичного виховання.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких задач:
– зрозуміти передумови формування «Празької школи» поезії;
– вивчити жанрово-стильові особливості поезії «Празької школи»;
– дослідити різнобарв’я творчого доробку автора;
– визначити основні фоностилістичні засоби у поезіях письменника.
Об’єктом дослідження є поезія Олега Ольжича.
Предметом дослідження є історіософія поезії Олега Ольжича як база
естетичного і патріотичного виховання, методи та способи її відображення на
різних етапах художньої структури.
У роботі було використано такі методи дослідження: аналіз,
узагальнення, систематизація отриманої інформації, текстологічний та
описовий методи.
Робота складається із вступу, двох розділів, висновку та списку
використаних джерел.
 РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН «ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ» У
ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТІ
1.1. Передумови утворення «Празької школи» поезії
"Празька школа" - умовна назва (належить літературознавцеві
В.Державину) групи українських поетів і авторів міжвоєнного двадцятиліття
в еміграції, переважно у Подєбрадах та Празі.
Представники "Празької школи" - це в першу чергу поети, які були
долучені у літературу через намагання повідомити про себе і свою епоху.
Лірика була для них формою самопрезентації, миттєвої відповіді, а проза -
глибшого розуміння, різноманітного відображення життя. Тому й був
спостережений у авторів перехід до прози, у чомусь подібний і відмінний
водночас: для одних - це знаходження свого "Я", для інших - пошуки нових
образів, ще для інших - результат розчарування у здатності самопрезентації.
Л.Мосендз, скажімо, спочатку відзначився як прозаїк, тільки згодом як поет;
Ю.Липа, навпаки став прозаїком.
Базу "Празької школи" утворювали ті, хто брав участь у визвольній
боротьбі 1917–1921 pоків, інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі.
Тут, неподалік міста Каліш, було здійснено намагання поєднати творчу
енергію занепалого українства на базі художньої літератури. У травні 1922
року гурток таборових письменників (Ю.Дараган, М.Селегій та ін.) зробив
організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством "Вінок"
підписав програму журналу "Веселка" (1922-1923). На цій основі утворилося
й однойменне літературне угруповання, де чітко відображалися особи
Ю.Дарагана та Є.Маланюка.
Після того як Польща почала надто скептично відноситися до
українського народу, більша їх частина відправилася до Чехословаччини, так
як там функціонували певні виші.
"Празька школа" не мала ні статуту, ні організації. Тому відношення до
цієї назви - неоднозначне. Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна не визнавали
існування даної групи. Проте, попри їхні суб'єктивні тлумачення, вона все-
таки була, виявлялася у творчих обрисах, спільних для її учасників.
Деякі "пражани" публікувалися на аркушах тижневика "Вісник",
редагованого Д. Донцовим, тому їх найменували ще "вісниківською
квадригою". Опісля до них долучився Ю.Клен. Вони, розділяючи
націоналістичні точки зору Д.Донцова, спілкувалися з ним, зокрема щодо
звільнення мистецтва з-під ідеологічного рабства.
Література української етнічної групи або еміграційна — була створена
українськими авторами в умовах переселення, які через певні причини
покинули рідний край та відбули на незмінне або тимчасове проживання за
межами власної країни.
Етнічна література стала підсумком еміграції письменників. Коли в
СРСР одним головним стильовим напрямом мистецтва було названо
соціалістичний реалізм, автори-емігранти мали більшу волю для художнього
відображення, а також здатність критично розуміти ситуації в країні. Ось
чому українська діаспорна література 20 ст. розширювалася разом з іншими
європейськими літературами в той момент, коли в країні ці процеси були
припинені і змінені цілком пропагандистською та прорадянською
літературною формою.
Найперше переселення людей на межі 19-20 ст. називається трудовим,
тож вона зображена скромними літературними здобутками, що виникли
зокрема в США й Канаді. Також, це жанр заробітчанських та переселенських
народних співанок, які ми можемо бачити у творах Володимира Гнатюка,
Філарета Колесси та інших знавців усної народної творчості.
Наступне переселення людей було спричинене невдачею національно-
визвольної боротьби. Саме тоді було подано значні літературні тексти та
саму атмосферу живого літературного процесу. Тож першопочаткові
визначні українські літературні об’єднання виникли в 1920-х рр. До них
відносять насамперед Празька школа в Чехословаччині та групи «Танк» та
«Ми» в Польщі.
 Ще одне виселення була сформоване Другою світовою війною.
Дякуючи свободі самопрезентації в еміграції виникло багато унікальних
літературних текстів, які несли в собі модерністську традицію полишену в
УРСР політичними репресіями.
Після переселення певної частини українських емігрантів за межі
Німеччини літературні групи сформувалися в англомовних країнах. Так, у
1954 р. аналогом МУРу стало угрупування авторів «Слово», у якому
поєдналися прозаїки, поети, драматурги.
Особливо яскравою була творчість неформального об’єднання поетів
під назвою Нью-Йоркська група, їхні твори визначаються модерністською
елітарною естетикою і не пов’язані із політикою.
Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, прокляттям.
Шукаючи «свою» Україну чи то в стилізації фольклору (О. Лятуринська, О.
Стефанович), чи то в історіософських розмислах про неї (Ю. Клен, Є.
Маланюк), поети-емігранти формували ідеалізований образ Вітчизни.
Творчість багатьох поетів-емігрантів, особливо представників
«празької школи», «тематично… спрямована найчастіше в минуле» (М.
Неврлий). Для часово-просторової характеристики таких текстів характерним
є вихід майбутнього саме з минулого, а не з сьогоденного (Н. Колесниченко-
Братунь). Назва «Празька школа», яка поєднала самобутніх і близьких за
світосприйняттям авторів.
«Пражани» були унікальним «творчим клубом», у якому
функціонувала вибірка художніх, філософських, політичних, ідеологічних
тощо ідей, які класифікувалися співрозмовниками. Тому маємо діло з
«непростим» груповим поняттям в історії української літератури, яке,
незважаючи на визначеність однією назвою та особливим звучанням тих чи
інших ідей, образів, мотивів у творчості письменників, передбачає
комунікацію про досить місткі, різноманітні, глибоко самобутні і незалежні
мистецькі практики «пражан», поєднані тільки особливими загальними
якостями.
 Суттєвим фактом на користь найменування «Празька школа» є
географічний аспект. Не слід забувати, що формування письменників як
самобутніх творчих персон формувалося в Празі 20-х рр. 20 ст., де значна
кількість із них здобувала освіту, були присутні на всіх лекціях чи були
викладачами.
Міжвоєнна Прага, по суті, трансформувалася на один із найбільших
форм поселення українського наукового, літературного та політичного життя
в умовах переселення.

1.2 Жанрово-стильові особливості поезії «Празької школи»

За своїм стилем «пражани» були неоромантиками, але філософською
глибиною й любов’ю до класичних форм поєднувалися з київськими
неокласиками, їхні тексти відтворювали болісні в над причинами здобуття
поразки у визвольній боротьбі. Вони створили свою концепцію людини. Це
— духовно сильна й вольова особа, національно свідомий українець, який з
ідейних переконань зможе пожертвувати своїм життям за незалежність
власної країни. Волелюбність, мужність, відчуття відповідальності перед
поневоленою батьківщиною, щирий патріотизм — головний пафос їхньої
творчої діяльності.
Ще перші відтворювачі творчого спрямування учасників «Празької
школи» підкреслювали значну увагу до історичного, як не тільки до минулих
періодів, але й континуальної, єдиної картини національного існування.
Історія в поезії пражан здобуває обрисів глибокого трактування і,
власне, перестає бути історією як об’єктивною дійсністю, минулим із ясними
просторово-часовими характеристиками.
Подібне відношення до історії називають як історіософізм, або ж,
метаісторія.
Історіософізм як унікальний вид філософського, культурологічного,
художнього розуміння має давній початок, і в цьому сенсі представники
«Празької школи» є наслідувачами особливої інтелектуальної традиції.
Перші намагання історіософського розуміння дійсності були відзначені ще в
античний період (Тіт Лукрецій Кар, Тацит). «Друге дихання» історіософізм
здобуває за періоди романтизму та німецького ідеалізму. У філософських
текстах Гердера, Фіхте, Гегеля значення історичного здобуває
концептуального розуміння. Ще в руках романтиків, як вважає історик
філософії Віндельбанд, «історичне вивчення перестало бути зібранням
смішних ситуацій, і саме через те, що вони підвели під нього філософський
масштаб загального розвитку».
Будь-яке ж розуміння історії як певної організації поступу чи
формування тих чи інших соціокультурних, етнонаціональних тощо
феноменів має на меті, в першу чергу, підкреслення її субєкта.
Історіософська чи метаісторична поетика творчого спрямування пражан
уреальнює ті ціннісно-смислові основи, які поєднані з героїзмом,
патріотизмом та національною традицією. Так як нація, за пражанами,
називається основною «персоною» історії, зрозуміло, що остання трактується
чи художньо відновлюється ними в площині національного існування як
цілісного дійсного простору буття [3, с. 138].
Визначення інтелектуальних ідеалів та переконань пражан важливе
хоча б із тієї причини, що достатньо повнокровно відтворює ту творчу,
ідейну чи навіть ідеологічну сферу, в якій трудилися автори. Національне
існування пражани зображували як тяжкість, на яку протягом історії мали
вплив різноманітні аспекти: візантійський утиск на формування культури,
варязький вплив на становлення адміністративної та військової традиції.
Якщо взяти до уваги й те, що автори-пражани за життя були свідками
занепаду державних інститутів (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) і
рабства України радянським режимом, стає цілком ясно, чому в поетиці
їхньої творчості по особливому підноситься почуття трагічного, яке здобуває
часто гіперболізованих форм і трансформується в надзвичайно напружену
метаісторичну «матрицю».
 Трагічне є результатом конфлікту дійсного та величного і формує на
фоні конкретного історичного фактора. В базі трагічного - колізія, яка
формує страждання або ж відчуття біди. Крім того, трагічне поєднане з
активними діями людини, занепад намірів якої підкреслює й загострює
сутичку трагічного, особливо тоді, коли творяться «великі діла».
Тому трагічне цілком сонорне з піднесеним, бодай у тому, що воно
нероздільне з ідеєю розкоші та чеснот особи. Що ж було піднесеним для
«Празької школи»? В першу чергу це було відстоювання свого краю, бо
тільки ця ідея мала для них суть і вирішальне значення. Ще Гегель
найменував державу «реальністю моральної ідеї», моральним духом,
стверджувальною волею, яка «мислить і знає себе, виконує те, що вона знає»
[1, с. 243].
Тут варто торкнутись і ще однієї точки, яка є вирішальною для
творчості «Празької школи»,- це психологеми степу. В історичній долі
України ключового значення надавали двом головним культурно-
цивілізаційним, антропологічним перевагам: сталості і зміні місця.
Перша полягає у притаманності хліборобсько-земельного звичаю, а
друга - рухливо-кочівницької (показова для азіатського світу). Якщо ж такі
суперечності описати ментально, то це буде колізія індивідуального всесвіту
з колективістським [10, с. 98].
Поезія «Празької школи» мала значний розголос на еміграції, а з
початком демократичних справ в Україні - здобула велику кількість
прихильників на своїй рідній землі.
 РОЗДІЛ 2. ТВОРЧІСТЬ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА В КОНТЕКСТІ
«ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ»
2.1. Тематичне розмаїття творчого доробку Олега Ольжича
Рання творча діяльність О. Ольжича, його прозові намагання є
свідченням багатої образності мовлення, розуміння слова, надзвичайно
цікаву сюжетну обгортку. Ці тексти були створені для молодого покоління.
Прозові тексти були створені приблизно в одній часовій межі - на
початку 20-х років. Юнацька мрійливість, захопленість довколишнім
середовищем, таємниче й мрійне, утворюють базу концепції людини в цих
текстах. Вибір прозової будови твору тлумачиться вмінням її просто та
природньо зачіпати уяву аудиторії не зашифрованими образами, а, нехай
метафорично цілісною картиною середовища, відображеного засобами
розповідної техніки із підкресленими сталими обрисами епізодів, ситуацій,
розуміння навколишньої реальності героєм, його чіткими асоціаціями[4].
Творчий доробок О. Ольжича утворена з кількох тематичних
спрямувань, які часто зумовлюють організацію тексту, способу
відображення, стильові риси твору. Завданням еміграційної літератури 30-40-
х рр. була консолідація українських сил, створення національно-визвольного
руху. Проблеми національної педагогіки, виховання молодих людей були
поєднані з його працею в Культурній Референтурі ПУН. За жанровою
будовою "Виховання молоді", "Українське дошкілля", "Весняні грища
молоді" є проблемно-оглядовими роботами, в яких вивчаються принципи
педагогіки, побудованої на народній традиційній базі з сильним ідеологічним
компонентом. Відповідно до концепції національної духовності утворені
головні положення виховання української покоління. Національне
саморозуміння має дати спрямування активності по формуванню своєї
самостійної держави. Це головна мета концепції націоналістичного
виховання. Характерними рисами цих текстів є риторичність,
"націєрозповідність", дидактизм, вдала ілюстративність[3].
 Літературна критика є унікальною гілкою публіцистики. Вона
відображена в О.Ольжича в таких жанрових видах, як оглядова та проблемна
статті, есе, літературній портрет.
Жанр есе відповідає усім задачам статті, але й відзначений
спрямуванням тогочасного літературного середовища. Взаємозв’язок думок
утворюється за логікою взаємопереходу елементів і образів у сучасні
особливі форми відображення на базі поетичної школи неокласиків -
"мілітаризмі". Утворення єдності матеріалу формується способом фільтрації
певних аспектів - тверджень, відібраних і розставлених у особливому
порядку.
Рисами мистецьких робіт О. Ольжича є стислість, яка взаємопов’язана з
максимальною глибиною вивчення літературних понять; іронічність,
риторичність і полемічність, аксіологічна місткість у пошуках засобів
державного мистецтва[4].
Роботам О. Ольжича, висвітленим проблемам національної культури,
характерна стислість викладу, а водночас і повнота викриття матеріалу.
Доповнюють тематику державної моральності, культурної політики
націоналізму нариси автора. Це унікальний сценарій, який має здатність
підштовхувати аудиторію, змушувати її до діяльності[4].
Під час створення робіт, в яких розповідається про особливі періоди
життя нашої країни, О. Ольжич користується особливим жанром для
відтворення власних думок, який найменується нарисом. Ці тексти
перекликаються з "Нарисами з історії нашої культури" Є. Маланюка.
Творчість О. Ольжича репрезентована й біографічним есе "Євген
Коновалець", текстом ювілейного жанру — відкритим листом "У Святвечір"
та інші.
Поняття публіцистичної поезії створилося на початку 20 ст., що
поєднане з відокремленням її з громадянської лірики. Відмінність
публіцистичної поезії від інших типів полягає не лише у тематиці творів,
вона описується наявністю оригінальної манери викладу, яка визначається
тим, що авторська присутність у творі досить опосередкована, зводиться до
рівня колективного мислення, до високої узагальненості.
Публіцистична поезія - це не поодинокий голос знедоленої людини, це
клич єдності, що постає проти затхлого творчого клімату.
Важливою ознакою публіцистичної поезії є емоційність, що в цьому
разі формує певні звукові ефекти, класифікує тональність звукопису тексту,
будує певні, підпорядковані змістовій насиченості, функції на темпоритміку.
Емоційний темпоритм являє собою прогресивну астатичну творчу домінанту.
Правильне розуміння темпоритміки вірша дає змогу більш точно і влучно
відзначити головний змістовий чи інформаційний прояв твору. Одним із
найважливіших компонентів формування пафосу є емоційний темпоритм,
пафосність стає основною рисою поетичної публіцистики[2].
Емоційний темпоритм публіцистичної поезії О.Ольжича
характеризується войовничістю, певною агресивністю (як у поезіях "О
Україно! Хай нас людство судить...", "Спраглим серцем жадібно лови...")..
Поема-цикл "Незнаному Воякові" є програмною у його спадщині. В ній
автор творчо відобразив свої ідеали та утворив концептуальну базу ОУН.
Ним порушено проблему самопожертви, що є надзвичайно потужним
важелем творчої діяльності. Вражає досить пафосна нараційна манера поеми.
Емоційний темпоритм тексту описується швидкою мінливістю почуттів
письменника, тонкими моментами суб’єктивного розуміння факту й
переходу їх у загальні настрої, що формують збірний періодальний образ,
тлумачать сутність об’єктивно створеної національної душі - образу людини
сьогодення.
Творчість О.Олеся й О.Ольжича відображає дві епохи у розвитку
української модерної літератури 20 ст. Не дивлячись на їх особливу
тематичну подібність, вони є відображенням двох епох еміграційної поезії:
О.Олесь - співець туги й жалю за втраченою Україною, О.Ольжич - активний
борець за її свободу. Для вивчення характеристик їх поезії з точки зору
емоційного темпоритму нами було взято архетип степу, який повною мірою
виявився у творчості обох поетів[4].
Емоційний темпоритм архетипу степу у вірші О.Олеся "Степи-брати і
мати Січ" описується семантично обумовленою різноманітністю, експресією
волі, відсутністю скромності й чіткості ритму, що отримує ясних інтонацій.
Романтична пафосність підкреслюється звичністю відображення цієї легенди
в образно-символічній системі вірша О.Олеся (звертання, нараційна манера
риторичного запитання-відповіді, звинувачення, докору).
Образ степу в О. Ольжича будується з міфічного розуміння землі,
маргінальних видів простору, як символів, що містять у собі історію, давні
події. Це відтворено у текстах "Камінь", "Кремінь", "Бронза", "Залізо",
збірках поета. Цей образ бачимо в текстах, які не увійшли до зібрань. Досить
часто він співвідноситься із волею, безгранністю просторів[2].
Темпоритміка тексту дає шанс аби створити загальний настроєвий
пафос, відображає загальну возвеличену публіцистичність, підсвідомий
зв’язок образу зі звуковою будовою поезії.
Емоційний темпоритм посилює чіткий перехід-накладання
письменницької свідомості на особливу ідейну одиницю, яка власну тривогу
виносить на рівень колективно-загального. Через емоційний темпоритм
видніється точно побудоване завдання автора - спрямовуватись на аудиторію
своєю пафосністю, унаочнювати перспективу[4].

2.2 Фоностилістичні засоби в поезії Олега Ольжича

О. Ольжич розширив мовлення додатковими, авторськими значеннями
– конотаціями, що були свідченням про непересічний талант поета-
мовотворця, у якого є характерне по-філософському глибоке і водночас
емоційне мислення. Цікаві авторські зображення допомагають формувати й
фоностилістичні засоби. Наприклад, у поезії О.Ольжича «Готи»
переважаючим звуком є [р] :
Похмурий день зачаївся в туманi.
 Над бродом ржуть, полохаючись, конi.
Мiй меч бринить, та чую, що на гранi
Мене не зрадять крицевi долонi.
Таку дієву, напружену фоносемантику [р] значною мірою
обумовлюють його природні акустичні якості – звучність як, артикуляторна
напруженість як вібранта тощо. У мовотворчості О.Ольжича така потенційна
активність цього звука часто застосовується як оптимальний спосіб
відтворення неспокою, жалю, тривоги. Тремтячий сонорний [р],
алітеруючись, є проповідником твердості та рішучості, утримуючи
аудиторію в напруженні. У деяких віршах частотне використання р поєднане
із підкресленням картин природи, наприклад :
Давно ріка вернула в береги.
Давно нора засипалася в кручі
І місто мовчки зводить навкруги
Вали із частоколами колючі (О.Ольжич «Люкреція»)
«Часом звукова організація символічної поезії, – зауважує І.
Качуровський, – допомагає ліпше розкрити її зміст і сама таким чином
набуває певного символічного значення» [1]. У поетичній системі Ольжича
звукові образи були створені слуховими враженнями. Так, у поезії – «Знов
вітри над землею, вітри…» автор передає звукописом почуття через асонанс
[о] :
О, ця днина, як п'яне вино!
О, ця смерть, як холодна блакить!
Як велично, що нам не дано
До тридцятого року дожить!
У римі відтворюється намагання літераторів до краси й повноти звука.
Наприклад, поезія О. Ольжича насичена виразними римами:
О, невмолимі скам'янілі дні,
Міцна рука над людьми і богами
...Чигає там, у сірій далині,
 Лягає горами за нами (О.Ольжич «Гали»)
Або:
Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і бєзсилости клітини (О.Ольжич «Межа»)
Епіфора у поетичних текстах Ольжича найчастіше відтворена у вигляді
подвійних та потрійних звукосполучень:
За нами розгубленість мертва,
Де страх і покора — закон.
Там втрат не буває, де жертва —
Здобутий в огні бастіон!
Ім’ям невблаганним свободи
Здолали ми й кинули ниць
Понурі карпатські приходи,
Асфальти далеких столиць.
На прикладі бачимо, що в поетичному доробку письменника переважає
перехресне римування та точна рима, що допомагає швидкому й легкому
відтворенню поезій у пам’яті.
Серед найпоширеніших фоностилістичних засобів поезії Ольжича
відзначено асонанс, алітерацію, полісиндетон, які найчастотніше відтворені
консонантами й асонантами. Тож фоностилістична парадигма творчості
Олега Ольжича самобутня і вражаюча, формує широку площину для
подальших вивчень[24].
Образна мовотворчість поета є прикладом функціонального
розширення переліку не простих оцінних назв людей, що співставляються за
характеристикою "відношення до національно-визвольних війн". Такі образи
формуються цілим переліком тропів, майстерно підібраних письменником.
Творчість Олега Ольжича вражає взаємопоєднанням глибини ідейного змісту
з тропеїчністю відображення та звуку. У визначних творах бачиться
аналітична, спрямована до визначень, розподілу думка - думка вченого[23].

Олег Ольжич - знаменитий митець перетворювати свої емоційні та

чіткі слова в такі, які допоможуть формувати щось сучасне та химерне [24].
Творча скарбниця Олега Ольжича досить не багата, але дає змогу
виконати підсумок про високий художній рівень і здатність чи не досконало
керувати мовностилістичними засобами, що формують неповторні авторські
образи.
Крім цього, поет частенько застосовує такі засоби, як звертання,
антитеза, висхідна градація тощо.
Також у поетиці поета зустрічається просторічна народна, мілітарна і
навіть не культурне мовлення, синоніми, не часті антонімічні повтори,
архаїзми, оказіоналізми та плеоназми ("Городок 32" і "Незнаному Воякові").
Влучність і маломовність автора допомогли йому у формуванні яскравих
непересічних образів.
Загальнонародна лексика, тобто літературна мова й просторіччя, є
базою кожного твору. Творчість Олега Ольжича не є винятком. Він досить
прекрасно керує літературною мовою, а просторічну лексику використовує
для колориту своїх текстів.
Поетичні картини письменника сформовані чіткою і простою мовою,
що проявляється у застосуванні загальновживаної лексики, стилістично
нейтральної за своїм походженням. Але в умовах контексту слова, які несуть
в собі номінативну функцію, отримують емоційно-експресивного колориту.
Просту актуалізацію нейтрального слова Ольжич переносить в характерне
явище. Досить часто актуалізація семантики слова відтворюється через
застосування слів, що є назвами тварин, птахів та інших для відображення
особливих рис того чи іншого явища, предмета чи особи.
 Для формування короткого відображення письменник вживає певну
групу займенників. Вони вказують на учасників акту мовлення чи на
мовленнєву ситуацію.
Немало в його поезіях просторічної народної лексики, яку автор
використовує для створення заряду більшої емоційності, оцінності й
експресивності, колориту невимушеності і простоти, подекуди - гостроти [5].
Повтор, що несе в собі архітектонічну функцію, тобто функцію зв'язку
цілих рядків тексту, може проявлятися через повторення конкретних слів.
При тлумаченні текстової модальності важлива функція відноситься
повторам, яким характерна функція уточнення. До них можна віднести
синонімічні й антонімічні повтори. Так, синонімічний повтор дає змогу
письменникові втекти від лексичної монотонності, допомагає формуванню
унікальної лексико-синтаксичної будови, в якій синоніми поєднуються в
цілісний лексичний комплекс, що розуміється як аналітичне ціле. Особливо
яскраві контекстуальні синонімічні повтори, за допомогою яких уточнюється
семантика денотата.
У підсумку, можна сказати, що лексика автора досить повна та
різноманітна. В його текстах лексичні форми отримують стильові функції і
досить вправно поєднують стилістично нейтральні і відзначені мовні засоби.
Дякуючи досконалому володінню усіма засобами і нормами мови авторові
вдалося сформувати чудесні і нові образи[14].
Олег Ольжич - хороший знавець лексичного різноманіття своєї мови.
Різноманітне застосування лексичних засобів дає йому змогу побудувати
посилену емоційність мови. Вона детермінована характеристикою періоду,
що потребував певних дій, безперервного змагання. Тексти Ольжича багаті
на образні способи, що описують індивідуальний стиль письменника.
Вчені до цього часу намагаються знайти реальне місце Олега Ольжича
в українській літературі. Але його творчий доробок є унікальним і
фантастичним. Він створив власний унікальний поетичний стильовий
напрямок, доти незнаний в українському колі. Він був незвичним
письменником та активним борцем націоналістичної ідеї, а також однією з
найяскравіших постатей в історії нашої країни[13].

ВИСНОВОК
Українська література перших міжвоєнних десятиліть 20 ст. – явище
досить дивне і не просте, адже вона формувалася в Наддніпрянщині, і в
Західній Україні, і в еміграції. Порушені ланки єдиного об’єднання, яким
мала б бути література, дарували лише сумне враження. «Дивне видовище..,
– говорив Є. Маланюк. – Кілька самотніх обелісків і – пустеля навкруги, ряд
рівновіддалених колон і – ані натяку на будівлю».
Фрагментарність, розрізненість літературної побудови, обірваність
жанрово-стильових пошуків 20-х років проявилися досить головними для
міжвоєнних десятиліть. В умовах еміграції художня література була тією
формою духовної комунікації, яка намагалася подолати розрив поєднань з
Україною. Тому емоційно-особистісне розуміння еміграції переважало у
творчості як представників старшого покоління, так і молодшого: О. Олеся,
С. Черкасенка, О. Стефановича, Л. Мосендза, О. Лятуринської та інших.
«Празька школа» поетів в українській літературі – унікальне явище, яке
не має послідовників у світовій літературі 20 століття, так як безпосередньо
поєднане з процесами національного будування і тими подіями, що припали
на долю української політичної нації. Будь-яку мову про феномен творчої
діяльності «пражан» годі вести без особливого аналізу тієї суспільно-
політичної проблемної прірви, в яку потрапила міжвоєнна Європа. Попри те,
що довкола явища «Празька школа» творилися різні сутички, – вважали, що
як літературне братство чи стержень «Празька школа» не була в
справжньому, так як не створювала ніяких пактів, планів та інших
документів, які підтверджували б її соціолітературне значення, – тим не
менше, не викликає жодного заперечення, що «пражани» були особливим
«творчим клубом», в якому перебувала низка художніх, філософських,
політичних, ідеологічних тощо ідей, які ділилися співрозмовниками. Тому
маємо справу з «незвичним» колективним поняттям в історії української
літератури, яке, через визначеність однією назвою та особливим звучанням
тих чи інших ідей, образів, мотивів у творчому доробку авторів, передбачає
комунікацію про досить колоритні, різнобарвні, глибоко самобутні і
незалежні мистецькі практики «пражан», взаємопов’язані лише особливими
загальними рисами.
Поезія «Празької школи» мала значний розголос на еміграції, а з
виявом демократичних спрямувань в Україні – здобула незліченну кількість
прихильників на своїй рідній землі.
Беззаперечно, представники цього літературного феномену гідно
доповнили список української літературної класики, і не тільки як
наступники національної традиції — традиції українського героїчного епосу,
козацької усної народної творчості.
Також поети-пражани дали початок особливому типу художньої мови в
20 столітті (історична, археологічна, релігійна, міфологічна, воєнна лексика),
що залишила значний відбиток в українській поезії і своїми вміннями
прикрашає й доповнює наступні літературні покоління.
В контексті ідейно-естетичних, філософських, стильових пошуків
української літератури 20 століття, пражани все таки були самобутніми й
органічними в своїй культурі та перед розумінням тих чи інших новинок, а ті
експерименти, які були їм властиві, тільки доповнили невичерпні здатності
українського мистецького слова.
З проголошенням незалежності України у 1991 році був розпочатий
новий період у формуванні історичної пам’яті українського народу, у
розвитку його духовності. У ці роки в Україну знову вернулась творча
діяльність авторів діаспори, зокрема поезія Олега Ольжича. Творчість Олега
Ольжича займає визначне місце в історії української літератури, хоча ще
зовсім недавно це ім’я було зовсім чужим в Україні. Його творчість вивчали
відомі знавці літератури поза межами нашої країни.
 Чим же так важливий і цікавий для нас Олег Ольжич? Сьогодні в
незалежній Україні надзвичайно гостро постає питання виховання молоді,
свідомого українського жителя з розвинутим почуттям національної гідності,
який би навіть ціною власного життя зумів відбороти зацікавлення нації,
держави в створенні демократичного і правового суспільства.
Поезія Олега Ольжича – це досить жагучий документ героїчного епосу
українства, творцем і героєм якого був сам автор – єдина, вольова й
легендарна персона, що свідомо вибігла на шлях небезпеки боронячи
незнищені національні інтереси. Його політична активність та літературна
спадщина допомогли становленню національного ідеалу, стала вказівкою для
українського визвольного руху.
В поетичних текстах Ольжича відбилася вся багатогранність його
особи, його глибоке розуміння місця і часу свого покоління в напрямі
Всесвіту, у трансформації людських цивілізацій; його своєрідний талант, що
поєднав аполітичність вченого з поетичними підсумками.
Сувора краса стриманих і вольових слів Ольжича спрямовує аудиторію
до роздумів над проблемами, які він підняв у своїй творчості.
Життєвий і творчий шлях Олега Ольжича є прикладом для наших
наступників у створенні такої особистості. Поет-борець був людиною
творчою і мужньою, ніколи не думав перед тим, як робив свій вибір, завжди
виконував все активно і організовано в зацікавленнях національної ідеї,
формуючи нову ментальність української особи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Бойко Ю. Вибране / Ю. Бойко. – Мюнхен, 1971. – Т.1. – С. 3–64.
2. Бойчук Б. Координати: Антологія української поезії на Заході: У 2 т.
/ Б. Бойчук, Б. Рубчак. – Нью’Йорк, 1968. – Т. 1. – С. 161.
3. Бойчук Г. Героїчна поезія Олега Ольжича й Олени Теліги (До
проблеми формування рис українського національного характеру
учнів засобами літератури) / Г. Бойчук // Українська література в
загальноосвітній школі – 1999. – № 1. – С. 25–28.
4. Державин В. О. Ольжич – поет національного героїзму / В.
Державин // Українське слово: Хрестоматія української літератури
та літературної критики. – К., 1994. – Кн. 3. – С. 534.
5. Донцов Д. Дві літератури нашої доби / Д. Донцов. – Л., 1991. – С.
284. 6. Донцов Д. Дух нашої давнини / Д. Донцов. – Дрогобич, 1991.
– С. 7.
6. Ільницький М. «Відвага і любов самопосвян»: Життя і творчість
Олега Ольжича / М. Ільницький // Дзвін. – 1992. – № 11-12. – С. 127–
135.
7. Ільницький М. «Відвага і любов самопосвяти» / М. Ільницький //
Дзвін. – 1992. – Ч. 11’12. – С. 133.
8. Ільницький М. Ідея циклічності і доля України в творчості Олега
Ольжича / М. Ільницький // Сучасність. – 1994. – Ч. 11. – С. 139.
9. Ільницький М. Історіософія української поезії 20 – 30-х рр..:
концепція України: Євген Маланюк, Юрій Липа, Олег Ольжич / М.
Ільницький // Другий міжнародний конгрес українців. – Л., 1993. –
С. 191–196.
10.Ільницький М. Українська повоєнна еміграційна поезія / М.
Ільницький. – Львів, 1995. – С. 81.
11.Кандиба Олег Довідник з історії України / Олег Кандиба. – К., 2002.
– С. 282–283.
12.Ковалів Ю. Героїчний епос Олега Ольжича / Ю. Ковалів // Слово і
час. – 1994. – № 6. – С. 7–12.
13.Ковалів Ю. Поетична історіософія Олега Ольжича / Ю. Ковалів //
Слово і Час. – 2006. – №10. – С. 29–35.
14.Колесніченко-Братунь Н. Проблема жертовності в творчості О.
Ольжича / Н. Колесніченко-Братунь// Українське. слово. – 1994. – 28
лип.
15.Крупиненко В. М. Письменники Празької школи. Улас Самчук.
Олег Ольжич / В. М. Крупиненко// Вивчаємо українську мову та
літературу. – 2006. – № 10. – С. 20.
16.Кучерук О.В. Олег Ольжич – поет національного героїзму / О. В.
Кучерук // Почат. шк. – 1994. – № 5. – С. 42–43.
17.Лавріненко Ю. На модерних мостах до старих епох княжої і
козацької України: Поезія Юрія Дарагана / Ю. Лавріненко// Зруб і
парости: Літературно-критичні статті, есеї, рефлексії. – Munchen,
1971. – С. 156.
18.Маланюк Є. Крізь бурю і сніг / Є. Маланюк // Українське
літературознавство. – 1995. – Вип. 61. – С. 133.
19.Моравкова А. Празька поетична школа. Олег Ольжич / А.
Моравкова // Літературознавство. – К., 1996. – С. 176–183.
20.Неврлий М. Муза мужності й боротьби / М. Неврлий // Дивослово. –
1994. – № 7. – С. 10–17.
21.Неврлий М. Ольжич на тлі Празького літературного довкілля / М.
Неврлий // Сучасність. – 1998. – № 2. – С. 102–109.
22.Неврлий М. Празька літературна група / М. Неврлий // Українська
література : Матеріали 1 конгресу Міжнародної асоціації
україністів. – К., 1995. – С. 155–156.
23.Ольжич Олег (1907-1944) // Історія української літератури ХХ
століття. У 2-х кн. Кн. 2 Друга половина ХХ століття / Олег Ольжич
– К., 1998. – С. 65–67.
24. Прохоренко О.Ф. Творчість Євгена Маланюка і "Празька школа"
українських поетів: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 /
Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К., 1999.
— 19с.

25.Синевич Б.М. Теоретичні проблеми літературознавства в працях

письменників "празької школи": Автореф. дис... канд. філол. наук:
10.01.06 / Донецький національний ун- т. — Донецьк, 2001. — 20с.
26.Українець С.Я. Національне як екзистенційний проект і рух
езистенції у предметному полі Празької поетичної школи: Дис...
канд. філос. наук: 09.00.04 / Рівненський держ. технічний ун-т. —
Рівне, 2002. — 190арк.
27.Чижевський Д. І. Історія української літератури. — К.: Академія,
2003. — 568 с.