ЗМІСТ

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. «ОБРАЗ НОВИХ ЛЮДЕЙ В ДРАМАТУРГІЇ АВГУСТИНА
ВОЛОШИНА П’ЄСА «МАРУСЯ ВЕРХОВИНКА»
1.1 Особливості відображення образів нових людей у творі «Маруся
Верховинка»
1.2 Характеристика героїв твору
РОЗДІЛ 2. «ОБРАЗ НОВИХ ЛЮДЕЙ В ДРАМАТУРГІЇ АВГУСТИНА
ВОЛОШИНА П’ЄСА «БЕЗ БОГА НІ ДО ПОРОГА»
2.1 Особливості відображення образів нових людей у творі «Без Бога ні до
порога»
2.2 Характеристика героїв твору
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Серед найвідоміших осіб у ХХ столітті – був Августин Волошин (1874-
1945). Його сприймаємо не тільки як громадського діяча, політика,
Президента Карпатської України, а й як відданого народові духівника,
педагога, науковця, редактора, літератора. Активна пора його діяльності
припала на першу половину минулого віку, коли на його батьківщині,
Підкарпатській Русі, почали формуватися значні зміни в політичній,
соціальній, культурній, освітній сферах. Сучасні ритми часу потребували
змін у свідомості народу. Як священнослужитель і педагог Августин
Волошин підійшов до освоєння нових перелогів, запроваджуючи у життя
свої ідеали національного пробудження, духівницької справи, педагогіки, що
брали свої початки з життєвого подвигу о. Олександра Духновича, а також
його наступників: о. О.Штефана, о. В.Тегзи, о. Ю.Фірцака, о. І.Чучки, о.
В.Гаджеги, о. Сільвая, о. П.Гебея, професорів Е.Рошковича, А.Камінського та
ін. [3, с. 114- 116]. На жаль, перше десятиріччя ХХ століття знищило цей
особливий рух у розвитку нації. Тому таким важливим вбачав Августин
Волошин новий шанс для Підкарпатської Русі й розпочав формувати нову
громаду.
Августин Волошин народився 17 березня 1874 р. в Міжгірському
районі на Закарпатті в сім’ї священика. Навчався на теологічному факультеті
богословської семінарії в Ужгороді та у високій педагогічній школі в
Будапешті. З 1900 р. був професором Ужгородської учительської семінарії,
протягом 1917—1938 рр. очолював її. Виконував активну педагогічну роботу
з підготовки та виховання професійних учительських кадрів, друкував
підручники. А. Волошину належить «Практична граматика малоруської
мови», яку було опубліковано 1907 р. угорською мовою та присуджено
особливу відзнаку Академії наук у Будапешті. Ця робота пропагувала ідею
мовної спільності українського народу.
У покликаннях пастирському та педагогічному є точки дотику –
виховання людини. Якщо у пастирському служінні увагу більше
сконцентровано на дорослу громаду, то шкільна справа цілком і повністю
зосереджена на дитину, тобто – на майбутнє. Але головні цінності, на яких
ґрунтується виховання, спільні – християнські. Проте, драматургічна
діяльність А. Волошина вивчається у літературознавстві побіжно.
Об’єкт дослідження – творчість А. Волошина, зокрема п’єси «Маруся
Верховинка» та «Без Бога ні до порога».
Предмет дослідження – особливості творчості А. Волошина у п’єсах
«Маруся Верховинка» та «Без Бога ні до порога».
З огляду на це, метою нашого дослідження є визначення особливостей
зображення образів нових людей у п’єсах «Маруся Верховинка» та «Без Бога
ні до порога».
Для досягнення мети необхідним є виконання наступних задач:
1. вивчити особливості відображення
образів нових людей у творі «Маруся Верховинка»;
2. вивчити особливості відображення
образів нових людей у творі « Без Бога ні до порога»;
3. охарактеризувати героїв обох п’єс.
У роботі було застосовано такі методи дослідження: аналіз наукової
літератури з теми, узагальнення, систематизація отриманої інформації,
текстологічний та описовий методи, що дають широкі можливості для
з’ясування особливостей відображення образів нових людей Августина
Волошина у п’єсах «Маруся Верховинка» та «Без Бога ні до порога».
Робота складається з вступної частини, двох розділів, висновків та
списку використаних літературних джерел.
РОЗДІЛ 1. «ОБРАЗ НОВИХ ЛЮДЕЙ В ДРАМАТУРГІЇ АВГУСТИНА
ВОЛОШИНА П’ЄСА «МАРУСЯ ВЕРХОВИНКА»

1.1 Особливості відображення образів нових людей у творі

«Маруся Верховинка»
Концепція «нової людини» хоч і відноситься до доби романтизму, але
потім вона зазнала трансформації, ставши вадливим елементом культурно-
просвітницького руху. Зазвичай мова йде про представника поміщицького
(чи шляхетського) роду, що зрозумів свій «гріх» – незнання, байдужість,
віддаленість від національно-культурного життя нижчого суспільного
прошарку, і що своїм «осілим» народолюбством чи економічними «малими
справами» намагався «відкупитись від власних гріхів», підвищивши
культурно-освітній рівень чи змінивши матеріально-господарське становище
селян. Авторське бачення «нової люди» поєднане з таким набором
характеристик, як світоглядна зрілість, альтруїзм, щирість, доброта й
розважливість. Концепція не передбачала відходу «нової людини» від
суспільства; вона не почувається непотрібною; не намагається долучитися до
революційних промов, бо не бачить сенсу жертвувати своїм життям, навпаки,
свої сили тратить на розширення та збагачення.
Виникнення «нових людей» супроводжувалася конфронтацією, бо їм
потрібно було брати участь у колізіях із системою, частиною якої були, а
отже, виникала необхідність відмовитися від минулого й розпочати нове
життя. А втім, часом такі експерименти не давали бажаного результату, і як
підмітив С. Єфремов: «Більше просто одходило мовчки, – з тих, хто менше
цікавився громадськими справами й нетвердо засвоїв самі принципи
українства, – дичавіло, опускалось і робилось звичайними сільськими
обивателями. І тільки меншість підтримувала повсякчасні зносини і зв’язки».
У звичній педагогіці мета виховного ідеалу ототожнюється з
фінальною метою виховання й тлумачиться як наперед передбачений
результат розвитку й соціалізації людини, підготовки молодого покоління до
дорослого життя (Г. Ващенко, А. Макаренко, С. Русова, В. Сухомлинський, І.
Харламов). Репрезентація виховного ідеалу виконується в таких напрямах:
інтелектуальному, фізичному, трудовому, моральному, естетичному. Це
означає, що художній текст як відображення соціуму є унікальним способом
утворення виховних ідеалів. Окреслена нами історична доба розвитку освіти
на Закарпатті вивчається вченими надто полярно. З однієї сторони,
«Підкарпатська Україна (Русь) – це одна з найщасливіших українських
територій під оглядом шкільництва»1, а з іншої – підвищення ідеологічної
колізії між трьома головними напрямами підкарпатської педагогічної групи
(українофільською, русинофільською та русофільською)2, що виникло через
зміну державності в регіоні відповідно до Сен-Жерменського мирного
договору 1919 р.
За таких умов винятково важливою була роль педагога, від
національної орієнтації якого досить часто залежала і мова викладання, і
виховний вплив на учня, і, як підсумок, – утворення національної свідомості
й самоідентичності. Ініціатором нових змін тогочасної школи в напрямі
національної української й натхненником учительства на успіх у цій справі
був А. Волошин: педагог, священик, письменник і видавець. Навколо нього
сформувалася активна частина освітян, з-поміж яких і талановиті
письменники, що добре розуміли роль художнього слова у вихованні
молодого покоління, адже, за словами Г. Ващенка, «ідеал особи, характерний
кожній нації, відображається не тільки в його середовищі, але й народній
творчості і текстах письменників» 3.
На цьому соціальному фоні передусім актуалізується ідеал учителя-
інтелігента, представника нової освіченої генерації, що вийшла з народного
середовища і тому намагається врятувати село від неуцтва та лихварства.
1
Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей : слов.-довід. / Л. Г. Скрипник, Н. П. Дзятківська ;
ред. В. М. Русанівський; НАН України, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. – 3-тє вид., випр. – Київ: Наук.
думка, 2005. – 334 с. : іл.

2
Трійник І.І. Словник українських імен. К.: Довіра, 2005. 509 с.
3
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та прнчиїн О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
Заангажований в українство, він водночас є лояльним громадянином
чехословацького середовища. У своєму літературному доробку (п‘єси
«Маруся Верховинка» (1931 р.), «Без Бога ні до порога» (1931 р.) та
історична драма «Фабіола» (1942 р.)) А. Волошин пропагує нові засади
громадського життя тогочасного села: кредитні спілки, кооперативи,
товариства тверезості. Основна мета вищеназваних творів – зацікавити ідеєю
просвітництва широке коло краян, якнайшвидше позбутися неписьменності й
відсталості.
Літературні твори видатного педагога – це водночас дослідницьке поле
сучасної йому дійсності у світоглядному та соціальному аспектах, у
специфічній не теоретичній, а естетичний формі: через зміст, ідеї та пафос
насамперед драматичних творів «Маруся Верховинка», «Без Бога ні до
порога. П’єса в трьох діях», «Фабіола», «Князь Лаборець». У такий спосіб
видатний педагог-просвітник намагався донести до краян відповіді на
актуальні суспільні питання доби, у яку жив, творив, діяв: цінність та
необхідність науки, освіти, дотримання релігійної моральності,
християнських чеснот. А. Волошин прагнув виховати земляків у відданості,
бажанні служити батьківщині та Богу, допомогти рідному народові у
самоусвідомленні та самоствердженні. Так, зокрема, у п’єсі «Маруся
Верховинка» автор відтворив реальну картину боротьби прогресивно
налаштованих краян за українську школу і просвіту для села, формування
нових форм культурно-громадського життя – кредитних кас, кооперації,
читалень.
Модерні, вдосконалені види вільної соціальної діяльності викликають
активний спротив у тих персонажів твору «Маруся Верховинка», які
належать до найвпливовіших людей на селі, – корчмаря Гершка і писаря
Вернера. Вони намагаються переконати громаду в тому, що освіта селян
рідною мовою є злом, а тому необхідно закрити україномовну школу,
натомість відкрити «панську» – російську і вчити дітей «образованным
языком», тобто заперечують право українців на власну культуру. Гершко та
Вернер борються проти нових суспільних, культурних цінностей та стратегії
їх розвитку активно, підступно й хитро: обманюють, споюють неграмотних
селян і так позбавляють їх здорового глузду; намагаються позбутися
молодого кооператора Івана Петрівського, який заважає корчмареві своїми
активними діями.
А. Волошин колоритно відображає характери цих дійових осіб завдяки
особливим та чітким деталям. Писар Вернер – неумілець, примітивна особа,
яка не розуміє нічого і не цінить своє походження та свій рід, а тому легко
змінює національну спрямованість з промадярської на москвофільську.
Корчмар Гершко – хитрий інтриган, який використовує у своїх цілях не лише
селян без освіти, але й довірливого Вернера.
Світоглядний простір, дія, конфлікт п’єси пов’язані з її головним
образом-персонажем Марусею Верховинкою (на що вказує назва твору, у
якому героїня характеризується через антропонім та народну назву
мешканців Карпат) – життєво активною і національно свідомою сільською
вчителькою
Марусею Тисовською, котра любить молодого кооператора Івана
Петрівського і разом з ним проводить на селі велику культурно-освітню
роботу, відстоює право дітей навчатися у школі рідною мовою, засновує
читальню, кредитну касу, дає рішучу відсіч писареві й корчмареві, яким не
до вподоби молодь, що стверджує серед селян нове світосприйняття та уклад
буття. Таким чином, автор підводить глядача до висновку, що протистояти
злим намірам та підступним діям таких осіб, як Гершко і Вернер, можуть
тільки освічені й рішучі члени сільської громади.
Відзначимо, що у п’єсі «Маруся Верховинка» знайшли відображення
не лише просвітницькі ідеї та намагання А. Волошина показати соціальну
користь навчання, інтелектуальної, культурної діяльності, але й представлені
реальні тенденції розвитку національної освіти, характерні для початку XX
ст.
 П’єса «Маруся Верховинка»4 переносить читача у віддалене
підкарпатське село. В образі Марусі Тисовської, молодої вчительки, втілені
найкращі риси людського характеру: чіпкий природний розум, талант,
зовнішня і внутрішня краса, якими вона приваблює навіть тих, хто стоїть на
перешкоді прогресивним змінам у селі. Твір написано на високій
патріотичній ноті, він спонукає бачити все найцінніше в житті на своїй рідній
землі. Маруся з гордістю заявляє сільському лихварю Гершку і покручеві
Вернеру: «Ми, русини, сини великого народу й довіка будемо ними» 5. У п’єсі
розкрито ряд морально-етичних проблем: честь, гідність, вірність, справжнє
лицарство, щирість людських стосунків. Наявність або відсутність цих
якостей спрямовують дії героїв до добра чи зла, до правди чи неправди.
П’єса «Маруся Верховинка» вийшла у світ в Ужгороді у 1931 році.
Олекса Мишанич зазначав, що «Маруся Верховинка» є закарпатським
варіантом «Наталки Полтавки». Тут видніється любовний трикутник: Вернер
- Маруся - Петрівський. Вся дія розвивається навколо Марусі Тисовської, яка
відстоює рідномовну школу і просвіту для села.
Назви для своїх героїв А. Волошин запозичає з реальної антропонімії.
На перший погляд здається, що їм властива тільки номінативна функція. Та
насправді автор активно описує внутрішню форму імен та прізвищ,
семантику їх формуючої основи. Автор активізує первинне значення власної
назви, конотативний елемент значення виступає на перший план.
Спробуємо вивчити літературно-художні антропонімії текстів,
удаючись до контекстуального аналізу та описового методу.
Літературно-художній антропонім Маруся Верховинка привертає увагу
тим, що автор поєднав розмовне найпоширеніше ім’я Маруся з прізвиськом,
яке вказує на територіальне походження героїні.

4
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
5
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
.
 Ім’я Маруся було описане в піснях і легендах українців. Перлина
українського епосу - дума «Маруся Богуславка» зачаровувала багатьох. Це
ім’я неодноразово для своїх героїнь вибирали українські письменники. Воно
ставало назвою багатьох їх творів: повість «Маруся» Григорія Квітки-
Основ’яненка, історична драма «Маруся Богуславка» Нечуя-Левицького,
роман «Маруся Богуславка» Івана Багряного, п’єса «Маруся Верховинка»
Августина Волошина, ліричний роман у віршах «Маруся Чурай» Ліни
Костенко, роман «Маруся» Василя Шкляра. Тому можна вважати, що ім’я
Маруся — ім’я-символ, характеристичний та оцінний потенціал якого вже
сформований і був запозичений з давніших літературних текстів. Такі імена-
символи, як зазначав Л. Белей, є «похідними одиницями, мають стале,
закріплене онімічне значення, що ґрунтується на характеристичному
експресивному потенціалі твірного, первинного ЛХА»6.
За словником імен Л. Скрипник та Н. Дзятківської дізнаємось, що
Маруся (Марія, Маріанна) означає «та, що чинить спротиви, відмовляється,
заперечує»; може мати ще одне значення - «гірка», а також «кохана,
бажана» .У словнику українських імен І. Трійника, крім значення
«непокірна», є ще й «вперта»7.
Доонімне значення імені повністю розкривається у тексті п’єси.
Маруся протиставляється корчмареві Гершку та писарю Вернеру, які хочуть
заснувати в селі «панську» школу, де б навчали молодь «образованным
языком». Але вчителька чинить їм опір.
Героїню не вдається заспокоїти ні Вернерові, ні спровокувати
Гершкові: вона справді непокірна і вперта. Вернер, напевно, тому не
полюбив Марусю, що вона «просто і умная девушка, і совершенно понімаєт,
і нікому не даваєт обідєті себя». Гершко теж знає вдачу Марусі8.

6
Белей Л. О. Функціонально-стилістичні можливості української літературно-художньої антропонімії XIX -
XX ст. Ужгород: Патент, 1995. 120 с.
7
Трійник І.І. Словник українських імен. К.: Довіра, 2005. 509 с.
8
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
 Життєво активна Маруся приваблює молодь, односельчан. Молодий
кооператор Іван Петрівський, якого любить Маруся, каже: «Вона не з тих, що
дала зобити себе». П’яниця Михайло Русин захоплюється її позицією, її
діями. Він задоволений, що Маруся присадила при всіх Гершка: «От вона вам
вичитала, ні капраль на екзецирці! Молодець Маруся! Молодець верховній ,і
наша!». Для Михайла вона не просто Маруся, вона верховинка наша. Саме в
уста Михайла Русина автор вкладає розуміння того, що Маруся своя, вона
знає проблеми верховинського люду, є національно свідомою.
У романі в віршах «Маруся Чурай» Ліна Костенко пише при Марусю:
«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш. Це пісня. Це - душа». Ці
гарні слова влучно характеризують і Марусю Верховинку. Вона не тільки
гарно співає, а є виразником народної душі, її голосом. І знову
підтвердженням цього є слова Михайла Русина: «Треба, панночку, знати
панну Марусю... Це вам не Марійка чи якась Гафійка, - це наша славна
Маруся - Верховинка...». «Ну, але Маруся, — то правдива верховинка! Не
дасть на правду наплювати!».
Значний характеристичний потенціал закладений і у прізвиську
Верховинка. Дівчина з таким «впертим» іменем - уродженка Верховини.
Тому Михайло радить прославляти Верховину. Донедавна ми мали відомих
героїнь, що отримували найменування за територіальною ознакою:
Богуславка, Полтавка, а тепер маємо і Верховинку. Варто зазначити, що п’єса
«Маруся Верховинка» вийшла під псевдонімом «Андрій Верховинський».
Автору, напевно, до душі був такий псевдонім, бо він уособлював рідну
сторону, був такою твірною назвою, що у поєднанні з іменем відчитувалась
як мужній (доонімне значення імені Андрій) верховинець9.
1.2 Характеристика героїв твору
Характер драматургії Волошина відзначався справжніми принципами,
які в той момент займали головне місце у драматургії, зокрема, Австрії й
Угорщини.
9
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
 Композиція п'єси була створена так, щоб привертати зацікавлення
аудиторії, підтримувати його постійно в напрузі інтригою сюжету. Зачин
твору приваблює аудиторію в події, які згодом здобувають швидкого
незвичного розвитку. Зав'язка розпочинається зі сцени у корчмі. Мешканці
розмовляють, діляться жартами один з одним, «трішки» вживають алкогольні
напої. Усе це занурює глядача в атмосферу тих подій. Саме тут формується
одна з основних інтриг твору – корчмар Гершко і писар Вернер намагаються
споїти місцевих жителів і з їх допомогою закрити українську, і замість неї
відкрити «панську», російську школу. До того ж цей невірний вчинок дав би
змогу вигнати із села молодого кооператора Івана Петровського, який то
заважає корчмареві своїми активними діями, то перебуває на шляху писаря,
який має любовні почуття до головної героїні п'єси Марусі Тисовської.
Усі моменти пришвидшуються, і призводять до того, що якщо Маруся
не відмовиться від Івана і не вийде заміж за Вернера, буде закрита їх школа,
без робочого місця залишиться батько, Іван більше не матиме шансу аби
працювати в своєму селищі. До самого фіналу Волошин змушує перебувати
аудиторію в напрузі й невідомості. Зовсім зникає Маруся Тисовська –
говориться то про тварин, які її понівечили в лісовій хащі, то про
розбійників, то про місця позбавлення волі. Івана ж чомусь викликає до себе
жандарм. Така зустріч, як правило, нічого хорошого не обіцяє. Лише уявіть,
які переживання могла спровокувати така постанова у аудиторії того часу.
Несподіваність кульмінаційного моменту є особливим продовженням
драматургічної «паузи», яку письменник зберігав до останньої сцени –
головна героїня постає перед глядачем в доброму здоров’ї та ще й з
позитивними повідомленнями: Вернера звільнено з вакансії писаря, хитрі
плани корчмаря знищено, Іван здобув рішення, яке дає йому дозвіл на
постійне проживання в селі (для цього його й викликав жандарм). І все це –
завдяки діям самої Марусі Верховинки. Науковці звикли порівнювати п'єсу з
відомим твором Котляревського «Наталка Полтавка». Попри схожість
багатьох елементів, п'єса Волошина має свої відмінності, навіть переваги.
Сюжет «Марусі», створений на іншому часовому матеріалі, більш
несподіваний і захоплюючий10.
Відносини героїв «Марусі Верховинки» так само багато в чому
нагадують персонажів твору Котляревського. Маруся Тисовська й справді
схожа на Наталку Полтавку. Обидві гідно вистояли перед домаганнями в
першому випадку Возного, в другому – Писаря. З першим виникненням
Марусі відчуваються її обриси характеру – іронічність, рішучість,
кмітливість. Почувши, що писар Вернер хоче закрити українську школу, вона
гостро насміхається з писаря, на кожне його слово має власну іронічну
відповідь. Разом з тим Маруся досить часто проявляє добросердечність.
Перш за все у відношенні до свого батька, до Івана Петровського і навіть до
завжди захмелілого, але доброго Михайла Русина. Гострий розум та весела
вдача і роблять Марусю Верховинку схожою на Наталку Полтавку. Дівчата
подібні не лише рисами, вони й у схожих ситуаціях ведуть себе ідентично.
Порівняймо, як насміхалася Наталка Полтавка з недолугих залицянь Возного.
Влучна на слово, вона геть засоромила бідолашного. Подібно поводиться і
Маруся Верховинка, жартуючи із безпорадного сватання пана Вернера. У
ключовий момент вони діють однаково рішуче. Але все ж таки між ними є
певна відмінність. Маруся Тисовська живе і діє у зовсім інших умовах. 30-і
роки на Закарпатті – це час політичних перемін, національного пробудження,
формування різноманітних угрупувань, кооперативів, гуртків. Срібна земля
розпочинала розвивати своє суспільно-політичне життя, в тому числі і на
селі. Керівником, членом активної інтелігенції у селі була й Маруся
Тисовська. Довкола дівчини була зосереджена місцева молодь. Маруся
відіграє головну роль у формуванні освіти серед односельців. На відміну від
Наталки Полтавки, вона діє значно активніше і повніше, обізнана у всіх
юридичних нюансах і вміє їх застосовувати11.

10
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
11
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
 Схожий з Марусею за духом і метою молодий сільський кооператор
Іван Петровський. Він наділений унікальними рисами характеру. Проте за
вдачею він менш рішучий. У відповідальний момент не може знайти
правильного рішення. І все-таки, коли Маруся таємничо зникає, він проявляє
певні переживання, рухається на її пошуки.
Не менш багатий герой п'єси – писар Вернер. Його образ нагадує нам
образ Возного із «Наталки Полтавки». І один, і другий використовують у
розмові малозрозумілу мову. Вернер найменує це «русским литературным
язиком», хоча насправді це штучна мова. Така особливість характеру писаря
Вернера поєднана з тогочасною ідеологічною боротьбою з москвофільством,
яке поширювалося на Закарпатті. Базою русофілів стало «Общество им. А.
Духновича», створене в грудні 1923 року.
Досить ефектно зображений у п'єсі і корчмар Гешко – хитрий і підлий
інтриган, який вправно використовує для свого блага і довірливого Вернера, і
полишених освіти мешканців села.
У загальному усі герої твору тексту досить виразні й цікаві. Це
відноситься і до місцевого любителя алкоголю - Михайла Русина, і навіть
епізодичних героїв. Кожний з них наділений індивідуальними рисами, за
допомоги яких легко пізнається серед інших. Завдяки цим якостям твір
читається з зацікавленням, просто і швидко.
Як зазначалося вище, Волошин намагався донести до людей важливість
науки, освіти, моральності. Він зміг охарактеризувати п'єсу-носія його ідей, у
якій чітко видно, як хитрі особи обманюють менш освічених. Неосвічених
людей хочуть переконати в тому, що просвітницька активність на селі є злом.
Прості люди все таки вірять цій брехні, адже запевняють їх у цьому
найвпливовіші особи на селі – писар і корчмар. Протистояти їм змогли лише
освічені та рішучі, в першу чергу проста сільська дівчина-українка Маруся
Верховинка. Саме освіченість і патріотизм допомогли їй розбити підступні
плани Вернера та Гершка12.
12
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
 Варто додати, що п'єса відтворила не тільки просвітницькі ідеї та
спроби зобразити користь освіти, але й передала фактичні тенденції
невпинного розвитку національної освіти, характерного для початку XX
століття у світі. Цю тенденцію відмітив у своїй праці «Бунт мас» сучасник А.
Волошина, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет. Ще один вияв людської
взаємної допомоги в сільській місцевості – тогочасна кооперативна
діяльність.
На мою думку, Волошин відтворив через твір політичні та
просвітницькі думки, які хотів донести до людей. Відтворив досить гарно і
довершено, підкресливши моральні якості так, щоб будь-яка пересічна особа
могла зрозуміти всю їхню цінність. При цьому ці ідеї не надто
перевантажують твір, який не втратив свою виваженість і захопливість.
Автор зумів витримати головні принципи такого типу сценічного мистецтва,
як народний театр. Тут і справді, як говорили О. Мишанич і П. Чучка,
спрощено подано не легкі соціальні дії на у сільському середовищі; але ж
хіба можна цього вимагати, скажімо, від детективу чи мелодрами – кожний
жанр має свої принципи і підходи. Те, що Волошин зміг побороти завдання
як драматурга, підтверджують і відгуки про «Марусю Верховинку»
сучасників. Досить позитивно охарактеризував твір чеський критик Антонін
Гартл у збірнику «Podkarpatska Rus» 13.

13
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
РОЗДІЛ 2. «Образ нових людей в драматургії Августина Волошина п'єси
«Без Бога ні до порога»»
2.1 Особливості відображення образів нових людей у творі «Без
Бога ні до порога»
У другій названій п’єсі «Без Бога ні до порога» автор, продовжуючи
розмову з аудиторію про непересічні людські цінності, проповідає ще один
ідеал – людини-християнина, що приймає Божі заповіді і вважає їх засобом
особистісного самовдосконалення. Основна ж ідея даної п’єси– в її
заголовку, так як письменник переживає через те, що в 30-і роки освічена
сільська людина поступово відходить від нестримної віри в Господа. Головна
героїня твору Олена, богобоязна донька багатих селян, глибоко переконана:
особистий успіх кожного залежить від волі Всевишнього. Кульмінація п’єси
звучить, наче гімн науці і вірі до Господа, які, за переконанням Волошина, є
основою людського щастя й гармонією земного й духовного.
У п’єсі «Без Бога ні до порога» чітко видніється синхронізація, а
точніше, аплікація теологічного й педагогічного розуміння письменником
досліджуваного феномена, якому в роботі «Педагогіка й дидактика» були
віддані два розділи – «Поняття й мета виховання», «Ідеали виховання». В
основу істинного виховного ідеалу А. Волошин-педагог відносить високу
моральність особистості, що формується вічними християнськими якостями
добра, краси, справедливості: «Не досить знати, що є добро, але потрібна
інша сполука, котра жене нас до доброго»14.
Таким «поєднанням» вважається Святе Письмо, а християнська етика,
на думку А. Волошин-священика, перебуває над народами й державами, і
тільки вона може допомогти українському народові зайняти високе місце в
родині цивілізованих націй. Ще один виховний ідеал – образ селянина-
працівника, багатого й богобоязного, який не боїться просвіти і таким чином
отримує засіб облагороджувати власну землю. Вона для нього – найвище
14
Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» християнські цінності у вимірах часу.
Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
багатство не лише матеріального, але й духовного плану. Земля, батьківська
хата з її незгасним родинним теплом – це те особистісно-ціннісне підґрунтя,
на якому утворюється гуманне начало особи.
У п’єсі «Без Бога ні до порога» маємо дещо інший напрям, тут немає
можливості бачити гостроту, популярність і життєві переживання, що є у
тексті «Маруся Верховинка». Тут відтворено те саме закарпатське село 30-х
рр., у якому живуть звичайні, богобоязні люди, яких обплутує корчмар, ніби
той чорт; навколо в’ються сільські п’янички. Та молодь бажає жити по-
іншому. Вона звертається до освіти та байдужіє до церкви. Основна тема
п’єси релігійно-моралізаторська, всіма способами відображається те, що «Без
Бога ні до порога» 15.
Герої цього тексту мають також прості імена: Анна, Василь, Інші,
Михайло, Олена, Петро. Варто підкреслити, що у п’єсі «Маруся Верховинка»
не натрапляємо на те, щоб їх називали за іменем та іменем по батькові, як і у
п’єсі «Без Бога ні до порога». Як відзначає О. Ігнатович, «характери дійових
осіб і їхнє бачення у п’єсі «прикріплені» до прізвищ, які, у свою чергу, були
створені Святим Письмом: Павловичі і Петровичі - добрі люди, котрі беруть
участь у розбудові села (прізвища утворені від імен Павло і Петро, якими
були названі апостоли, що від них зародилася віра у Римі)».
Майже всі літературно-художні антропоніми є промовистими, у п’єсі
пояснюється їх первісне значення. Проаналізуємо деякі з них.
Петро — брат Олени — впертий, непохитний, твердий, як камінь. За
словником імен І. Трійника16 дізнаємося, що це ім’я у перекладі з грецької
мови означає «скеля», «камінь». Але впертість його проявляється в тому, що
за своєю вченістю, він забув про душу, про Господа. Сестра Олена каже про
нього: «...нема правдивої вчення без побожності. Добра мало з того, пане
корчмарю, такі лише про себе дбають, бо їх серце каменіє без Бога». «Невже
15
Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» християнські цінності у вимірах часу.
Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
16
Трійник І.І. Словник українських імен. К.: Довіра, 2005. 509 с.
ви не бачите чим він став? Студент до віри, до рідних йому людей взагалі. В
нього одна думка: лиш про себе, про те, як зробитися паном і жити в
розкошах». «Про Петра та що вже й казати: хіба грім серед безхмарного дня
вдарить….щоб він став побожним». Кажуть, крапля камінь точить, такою
краплею була сестра Олена, яка зуміла переконати брата не їхати до великого
міста. Не потрапивши до автомобільної катастрофи Петро стає
кооператором, навертається до Господа. Петро дуже вдячний Олені, адже
вона зуміла поєднати серця Анни і його «в однім погляді на світ, людей і
життя, одною теплотою побожних почувань», вірою я Бога.
Отже, для відповідної номінації та характеристики персонажа
використовується як загальновживана, так і діалектна лексика з різною
семантикою17.
Як бачимо, А. Волошин дбайливо добирає літературно-художні
шітропоніми, що відповідають реаліям зображуваного періоду. Вони
привертають увагу своєю формою та внутрішнім змістовим наповненням.
Назви літературних героїв допомагають у створенні образів та характерів,
виконують різні функції, викликають емоції у читача та вказують на
авторське ставлення.
2.2 Характеристика героїв п’єси
П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» (1936) утворена із
трьох дій, які відбуваються у підкарпатському селі у 30-их рр.
У тексті розповідається про важливість змін, пов’язаних із:
виникненням молодого покоління інтелігенції, можливістю формування
угрупувань самопомочі, відмовою від лихварських «послуг» корчмарів,
роллю і значенням християнства в новому світі. В центрі подій твору є сім’я
Павловичів: син Петро, якому батьки дали шанс отримати освіту,
відмовляється від родинного осередку і залишає в селі свою кохану – Анну
Петрович; донька Олена, душа родини, яка була вихована у сестер
Василіянок, робить різні спроби аби повернути брата назад; водночас вона
17
Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ
«Видавництво «Закарпаття», 2002. 528с.
допомагає утворенню товариства самопомочі, кооперативного склепу, керує
осередком жіночого домашнього промислу «Русинка»; батьки, Василь і Гафа
весь час підтримують доньку; долучаються до спроб Олени вчитель Іван
Світлун та Михайло Петрович (батько Анни); врешті-решт, Петро стає на бік
Павловичів, Петровичів та вчителя Світлуна й віддає все своє життя рідній
землі.
Театр, на думку А. Волошина, «має бути місцем, яке проповідує
правду, чистоту звичаїв, високі ідеали культурного життя, має бути школою,
в якій можна багато доброму навчитися і яка вказує на наші хиби і на
способи, як маємо їх усунути, має бути громадянською інституцією, яка
вишукано має нести вплив на людей, проводити думки духового
цивілізованого життя, яка через радість та сум примушує людей думати над
їх вчинками, котра слабшого підбадьорює, а того, хто заблудився направляє
на правильну дорогу» 18.
Зміна характеру Петра, людини з освітою (що особливо шанується в
селі), – головна лінія п’єси. Він відділяється від громади не тільки своїм
статусом вченості, але й способом життя – усі селяни в неділю в церкві, а він
удома сам. Єдина його «компанія» в цей час – корчмар Іцько, з яким мав
давні справи (позичав гроші), а тепер піддається на вмовляння останнього
сфальсифікувати на векселі підпис свого батька, та й планує з корчмарем
продати Оленчину «Дідину».
Справді, автор показує, що лише одні знання не свідчать про високу
мораль особи. Тож Петро, за якусь годинку часу, цілком підло зраджує
інтереси своєї родини. Тільки одне хлопчину хвилювало: як далі буде
формуватися його життя в місті. Пораду Петровича – не бере до уваги, як і не
розуміє слів старости .
Відхрещується Петро й від кохання до сусідської дівчини Анни, якій
колись дав обіцянку. Через образ Петра автор виходить на давні християнські
18
Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» християнські цінності у вимірах часу.
Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
суперечки про співставлення знання (розуму) і віри. Крім цього, віра дає
напрям людині до висвітлення душі.
Отож, у малому можемо покладатися на розум, а у великому – на віру.
Віра, яку врешті-решт приймає Петро в серце, приносить зміни у його життя:
він чесно зізнається у змовництві з Іцьком, роблячи певні спроби аби
виправити помилки; вирішує залишитися в селі і працювати на користь
громади; повертає кохання Анни. Юнак припиняє скаржитися на долю,
протиставляти себе родині і громаді, до нього приходить радість життя. Як
зазначав Іван-Павло ІІ: «…не можна розділити віру і розум, не позбавивши
при цьому людину можливості належно пізнавати саму себе, світ і Бога»19.
Дійсно, через прийняття християнських цінностей Петро віднаходить
себе, своє місце на землі. Окреслює життя Петра в межах села – праця. Поки
він не розпочне працювати пліч-о-пліч з іншими, а нудиться у батьківській
хаті, доти він чужий серед своїх. У роботі весь час є Олена: вона й
«предсідателька» підприємства «Русинка», яке помалу стає на ноги, і дівчата
села завдяки йому можуть отримувати заробіток, вона й допомагає батькам у
домашніх справах, вона має й просвітницькі ідеї для сільської громади. Її
підґрунтям на ниві оновлення виступає вчитель Іван Світлун, активна
діяльність якого також визначена словом – праця. Він береться не тільки за
сферу освіти, а утворює свідомість «великого чоловіка – громади».
Отож у творі розтлумачується ще один елемент християнських
цінностей – вартість праці, яка розуміється як «божественне покликання і
борг перед Богом».
«Поле праці» є тією межею, що відокремлює у творі родини
Павловичів, Петровичів, вчителя Світлуна від корчмаря Іцька та сільських
п’яничок Софілканича та Мудранинця. Шинкар збагачується за рахунок
лихварських діл та регулярним підпоюванням сільського населення, а
Софілканич та Мудранинець теж далекі від роботи, бо весь час нетверезі.
19
Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» християнські цінності у вимірах часу.
Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
Автор створює сюжет таким чином, що саме ці чоловіки поширили наклеп на
викладача Світлуна, якого «за провину» мали б звільнити з посади. Але люди
добре розуміють, що підбурив на цю дію Софілканича й Мудранинця
корчмар, багатство якого розпочало танути через роботу самопомочі. Помста
Іцька мала наслідки тільки для «запіяк», бо їх звинуватили у брехні, тому
вони «три місяці криміналу відсиділи» [2, с. 304]. Коли ж повернулися до
села протверезілі, то обіцяють громаді: «із посліднього стягнемося, щоб і
собі вступити за членів до наших дружеств і бути хоч трохи схожими на
людей… Простіть!» 20.
Розвиток характерів відбувається за християнськими канонами: і
Петро, і Мудранинець, і Софилканич роблять спочатку певний гріх, далі вони
проходять акт каяття. Так як вони щирі у своєму каятті, то прозрівають – і в
якості нагороди отримують ласку Божу. Водночас ласка Божа направлена і
на всю сільську громаду, яка проявила віру, надію і любов у відношенні до
чоловіків [2, c. 306].
Отож, певний акцент автором робиться на жіночі образи: Олена
настійним моралізаторством, вчинками та молитвами направляє брата та й
інших жителів села до християнства у вимірах нового часу; Анна любов‘ю і
прощенням повертає собі Петра; Гафія, що виправдовує вчинки людей, бо
вони хоч «побожні, та темні»; сільські дівчата співають тільки релігійних
пісень, присвячених Богородиці: Пречиста Діво, Мати руського краю, З
ангелами святими Тя величаю. Ти грішників з якої муки Через Твої спасаєш
руки, Не дай пропасти.
Августин Волошин вважав, що особливу увагу варто надати
вихованню дівчат, дати змогу їм здобути освіту дещо іншого характеру, ніж
хлопцям, і наполягаючи, щоб юнаки і дівчата здобували виховання порізно.
На жінці-добрій християнці, думав автор, й виникне оновлена громада, яка

20
Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» християнські цінності у вимірах часу.
Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
буде проявляти підтримку й освіченість, і віру. Про це йде мова і в самій
п’єсі.
Драматичний текст закінчується символічно. Молодь: Петро та Анна,
Іван та Олена повідомляють про бажання одружитися. Це збігається зі святом
обжинків. Отож, село мовби збирає врожай і на ниві земельній, і на ниві
продовження роду.
Цінність шлюбу теж є особливою рисою християнства. Тому
одруження для двох пар стає оплатою за довгу працю і незламну віру.
Відзначає автор, що саме молоде покоління зуміло домовитися між собою,
пробачити сумнівні вчинки одне одному, допомагати, любов‘ю навернути до
себе «великого чоловіка». Тому шлюб вважаємо милістю Господа для двох
«чесних характерних народовців» та їх наречених. Таким, певно, хотів
бачити А. Волошин село, що йде назустріч змінам, яким був радий сам 21.
Олекса Мишанич, охарактеризовуючи цей текст автора, найменує його
п’єсою-мораліте, звичаї якої закладаються в давній шкільній драмі. Але тут
варто підкреслити, що твір «Без Бога ні до порога» має певні спільні точки
дотику із походженням драми-мораліте, бо в відображені ХХ століття тут
неможна віднайти персонажів «персоніфікованих алегорій, що відповідали б
системі етично-моральних понять Церкви Ісуса Христа про християнські
чесноти і протилежні їм головні гріхи…», чи звертання до біблійних
ситуацій, але морально-виховна мета п’єси проглядається досить чітко.
Акцентуючи свою увагу на релігійні погляди мешканців того краю і активну
діяльність греко-католицької церкви в їхньому середовищі, розуміємо, що
кут вивчення теми автор підібрав досить виважено: віруючим він доніс, які
позитивні моменти нам приносить освіта у веденні домашнього
господарства, а розумним – необхідність віри у вирішенні великих діл22.
21
Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» християнські цінності у вимірах часу.
Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
22
Мишанич О. Августин Волошин як літератор // Карпатська Україна і Августин Волошин: Матеріали
міжнародної наукової конференції «Карпатська Україна – пролог відродження Української держави»
(Ужгород, 11-12 березня 1994 року) / відп. ред. – проф. П.П.Чучка. – Ужгород: МПП: «Гражда», 1994. –
С.243-253.
 Твір «Без Бога ні до порога», наскільки відомо, не була виконана на
професійній театральній сцені міста Ужгорода. Можна допустити, що вона
була написана не для професіоналів, які керувалися егідною церквою.
«Виконавцями в цих п’єсах були члени релігійних організацій у навчальних
закладах – семінаріях, гімназіях. Вистави були з приводу релігійних свят чи
подій». Було бажання в церковних осередках, аби по сільських місцевостях
розпочали свою діяльність духівники і особисто бралися за справу очолення
театральними гуртками23.
Вважається, що твір «Без Бога ні до порога» був створений і з метою
розширення «духовного» театру, а її сценічне життя переплетене з
драматичним угрупуванням педагогічної семінарії, вакансію очільника якої
займав тоді А.Волошин.
Таким чином, твір «Без Бога ні до порога» А. Волошина була створена
на життєвому матеріалі 30-х рр. ХХ ст., коли були зроблені переміни у різних
площинах політичного, соціального, культурного життя середовища. Автор
показує колізію на співставленні розуму (знання) і віри в модерному часі. Дія
драми веде до розуміння, що знання – це велика сила, яка може мати вплив
на оптимізацію господарського сектору, заможність громади, розвиток її
культурного рівня. Але спрямування людей до прогресу, а також утримання
їх у чистому моральному джерелі можливі тільки через християнську віру.
Дійові особи твору, які проповідували християнські якості: любов, прощення,
працелюбність, каяття, привертають до села чудо і милість Божу, що
долучають односельців у активну спільноту.
Особливе місце в розширенні громади займають жіночі постаті: Олена,
Анна, Гафа, дівчата, які мудрістю і незламністю характеру неначе
прокладають шлях до нового. Автор відображає, що молоді люди,

23
Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» християнські цінності у вимірах часу.
Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
сповідуючи знання та віру, вже здатні створювати нове життя на своїй
території24.

24
Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога» християнські цінності у вимірах часу.
Сучасні проблеми мовознавства і літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
ВИСНОВКИ
Августин Волошин народився 17 березня 1874 р. в Міжгірському
районі на Закарпатті в сім’ї священика. Навчався на теологічному факультеті
богословської семінарії в Ужгороді та у високій педагогічній школі в
Будапешті. З 1900 р. був професором Ужгородської учительської семінарії,
протягом 1917—1938 рр. очолював її. Виконував активну педагогічну роботу
з підготовки та виховання професійних учительських кадрів, друкував
підручники. А. Волошину належить «Практична граматика малоруської
мови», яку було опубліковано 1907 р. угорською мовою та присуджено
особливу відзнаку Академії наук у Будапешті. Ця робота пропагувала ідею
мовної спільності українського народу.
У покликаннях пастирському та педагогічному є точки дотику –
виховання людини. Якщо у пастирському служінні увагу більше
сконцентровано на дорослу громаду, то шкільна справа цілком і повністю
зосереджена на дитину, тобто – на майбутнє. Але головні цінності, на яких
ґрунтується виховання, спільні – християнські.
А. Волошин у промові до Педагогічного товариства відзначав: «Релігія
в середніх школах на Підкарпатській Русі має бути обов’язковим
предметом», а також додавав, що виховання дітей має відбуватися в
«природнонароднім дусі, що потребує передовсім упізнання самого себе,
упізнання рідного краю, упізнання історії, землі, язика, літератури».
Ці принципи Августин Волошин переніс і на свою літературну
діяльність. А його тексти, відповідно, втілюють, насамперед, дидактичну
мету.
Літературні твори видатного педагога – це водночас дослідницьке поле
сучасної йому дійсності у світоглядному та соціальному аспектах, у
специфічній не теоретичній, а естетичний формі: через зміст, ідеї та пафос
насамперед драматичних творів «Маруся Верховинка», «Без Бога ні до
порога. П’єса в трьох діях», «Фабіола», «Князь Лаборець». У такий спосіб
видатний педагог-просвітник намагався донести до краян відповіді на
актуальні суспільні питання доби, у яку жив, творив, діяв: цінність та
необхідність науки, освіти, дотримання релігійної моральності,
християнських чеснот. А. Волошин прагнув виховати земляків у відданості,
бажанні служити батьківщині та Богу, допомогти рідному народові у
самоусвідомленні та самоствердженні. Так, зокрема, у п’єсі «Маруся
Верховинка» автор відтворив реальну картину боротьби прогресивно
налаштованих краян за українську школу і просвіту для села, формування
нових форм культурно-громадського життя – кредитних кас, кооперації,
читалень.
У другій названій п’єсі «Без Бога ні до порога» автор, продовжуючи
розмову з аудиторію про непересічні людські цінності, проповідає ще один
ідеал – людини-християнина, що приймає Божі заповіді і вважає їх засобом
особистісного самовдосконалення. Основна ж ідея даної п’єси– в її
заголовку, так як письменник переживає через те, що в 30-і роки освічена
сільська людина поступово відходить від нестримної віри в Господа. Головна
героїня твору Олена, богобоязна донька багатих селян, глибоко переконана:
особистий успіх кожного залежить від волі Всевишнього. Кульмінація п’єси
звучить, наче гімн науці і вірі до Господа, які, за переконанням Волошина, є
основою людського щастя й гармонією земного й духовного.
У п’єсі «Без Бога ні до порога» чітко видніється синхронізація, а
точніше, аплікація теологічного й педагогічного розуміння письменником
досліджуваного феномена, якому в роботі «Педагогіка й дидактика» були
віддані два розділи – «Поняття й мета виховання», «Ідеали виховання». В
основу істинного виховного ідеалу А. Волошин-педагог відносить високу
моральність особистості, що формується вічними християнськими якостями
добра, краси, справедливості: «Не досить знати, що є добро, але потрібна
інша сполука, котра жене нас до доброго».
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Белей Л. О. Функціонально-стилістичні можливості української
літературно-художньої антропонімії XIX - XX ст. Ужгород: Патент,
1995. 120 с.
2. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна. Львів - Хуст:
ЗУКЦ, 2004.414 с.
3. Вегеш М., Кляп М. І., Тарасюк В. Ю., Токар М. Ю. Августин Волошин.
Життя і помисли президента Карпатської України. Ужгород: Карпати,
2005. 464 с.
4. Волошин А. І. Вибрані твори / упорядкування, вступна стаття та
причини О. В. Мишанича. Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття»,
2002. 528с.
5. Зимомря М., Гомоннай В., Вегеш М. Августин Волошин: До 120 річчя
з дня народження видатного громадського, культурного та церковної
діяча України. Слупськ - Ужгород, 1994. 100 с.
6. Ігнатович О. П’єса Августина Волошина «Без Бога ні до порога»
християнські цінності у вимірах часу. Сучасні проблеми мовознавства і
літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 23 За ред. 1. В.
Сабадош. Ужгород, 2018. С. 144- 148.
7. Кухта М.І. Закарпатоукраїнська література 20 - 30 рр. ХХ ст.: пошук
виховного ідеалу/М.І.Кухта. - Ужгород: Поличка "Карпатського краю"
(ғ1(82)), 1998. - 92 с
8. Ліна Костенко : навчальний посібник-хрестоматія / ідея, упоряд.,
інтерпретація творів Г. Клочека. – Кіровоград : Степова Еллада, 1999. –
320 с. – (Рідне слово в рідній школі).
9. Мишанич О. Августин Волошин як літератор // Карпатська Україна і
Августин Волошин: Матеріали міжнародної наукової конференції
«Карпатська Україна – пролог відродження Української держави»
(Ужгород, 11-12 березня 1994 року) / відп. ред. – проф. П.П.Чучка. –
Ужгород: МПП: «Гражда», 1994. – С.243-253.
10.Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей : слов.-довід. / Л.
Г. Скрипник, Н. П. Дзятківська ; ред. В. М. Русанівський; НАН
України, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. – 3-тє вид., випр. – Київ:
Наук. думка, 2005. – 334 с. : іл.
11.Трійник І.І. Словник українських імен. К.: Довіра, 2005. 509 с.
12.Чучка П. П. Прізвища закарпатських українців. Історико-
етимологічний словник. Львів: Світ, 2005. 704 +XLVIII с.