1.

Іван Франко – без перебільшення є одним із найгеніальніших українських

письменників. Його творчий доробок надрукований у 50-ти томах, але дослідники
стверджують, що це – чи не половина від спадщини, яка належить перу письменника,
літературознавця, літературного критика, публіциста, перекладача, філософа, історика,
етнографа. Іван Франко – багатогранна постать. Дізнаймося про нього більше!
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах, в присілку Слобода, в
сім’ї Якова Франка, землероба й коваля, та Марії Франко з роду збіднілого польського
шляхтича Миколи Кульчицького.
Перші літературні спроби І. Франка належать до часів навчання в молодших класах
Дрогобицької гімназії. Сама атмосфера навчання в гімназії сприяла пробудженню в нього
інтересу до літератури. Зокрема класична система навчання передбачала виконання
письмових завдань, наприклад вправ із польської, латинської, української мов.
Його перший ліричний вірш «Великдень року 1871» присвячувався батькові й висловлював
болісні почуття, викликані його смертю. Значна увага надавалася перекладам (часто з
грецької мови) і докладному аналізу класичних творів. Саме шкільне вправляння сприяло
зацікавленню літературною творчістю: тоді Франко пише свої перші твори (драма
«Югурта», уривок драми «Ромул і Рем»). Як згадував письменник, свою роль відіграло
також те, що на той час у гімназії працював галицький літератор Іван Верхратський, а в
тогочасні пресі публікувалися його старші товариші-гімназисти.
Рання творчість Франка показувала схоластичність шкільного навчання та орієнтацію
тогочасної галицької інтелігенції на другорядні зразки польської та німецької літератур.
Відчутне в ній також домінування смаків до «чистої» літератури і «високої» творчості.
Школа пробудила у Франка творчу фантазію, визначила зацікавленність класичною
літературою з її ідеалізмом, морально-етичними колізіями, трагізмом і героїкою.
На основі літератури формувалось і релігійно-моральне чуття молодого Франка. У старших
класах гімназії його лектура досить широка, хоча й еклектична. Домінували твори класичні,
а також романтичні: Шекспір, Шиллер, Гете, Міцкевич, Словацький, Гюго та ін., з
української літератури – Стороженко, Марко Вовчок, П. Куліш, Панас Мирний, Т. Шевченко.
Починаючи з 1874 р. Франко надсилає свої вірші до «московсько-філософського»
студентського журналу «Друг», підписуючись псевдонімом «Джеджалик». Вступивши до
Львівського університету, він стає співробітником журналу. Опинившись у Львові «серед
спорів язикових та національних», що велися між «москвофілами» та «народовцями»,
молодий Франко переживає активний період ідеологічного самовизначення. Так, він не
сприймає спочатку саму ідею літератури, писаної народнорозмовною мовою, та схиляється
до концепції «високої» літератури. Згодом Франко переосмислює власні ідеї й зближується
з «народовцями», які серед українсько-польських «спорів» проповідували самостійність
українського письменства.
На цей час творчий доробок його, за власним визнанням Франка, складають оригінальні
речі – «вірші любовні (патріотизму я тоді ще не знав), драми і оповідання віршовані», а
також переклади (Софокл, Біблія, кілька пісень «Нібелунгів», «Одіссея» і т.д.). Увага Франка
до класичної літератури невіддільна від романтичного захоплення фольклором.
1876 р. – перша поетична збірка І. Франка «Баляди і розкази». Перевидавалася пізніше у
збірці «Із літ моєї молодості» (1913).
Уже в першій Франковій збірці відчувається зацікавлення міфологією, передусім
давньоруською, й проблематикою духовного характеру. У ранніх поезіях Франка бракує
романтично пристрасті і суб’єктивізму, фантазію скуто класичними зразками, важка форма
й алегоризм перекривають шлях імпровізації та символізму.
1875 р. – драматичні спроби «Славой і Хрудош», «Три князі на один престол».
1875-1876 рр. – перша повість І. Франка «Петрії і Довбощуки». Пізніше Франко назвав
повість «документом молодечого романтизму», що виник під впливом польських
романтиків. Переорієнтація з «казки» на «історію», заявлена наприкінці повісті, вказала на
перелом в творчості Франка, який остаточно виявився в 1877-1878 рр., коли почали
виходити його прозові «образки» «Борислав», що мали успіх серед галицької публіки.
Франко стає одним із ідеологів і літописців руху молодих «народовців», що зародився
наприкінці 70-х років. Своєрідним програмовим узагальненням настроїв, ідей,
філософсько-моральних колізій молодого покоління стала лірика Франка («Гімн»,
«Товаришам із тюрми», «Каменярі»).
Самовизначення й естетичну переорієнтацію Франка, глибше ознайомлення його з
тогочасними соціальними теоріями прискорив перший в Галичині соціалістичний
процес 1877 р., внаслідок якого письменника було ув’язнено на дев’ять місяців. Цей
процес став «страшною і тяжкою пробою» і призвів до краху сподівань на вчителювання.
Разом з М. Павликом починає видавати місячник «Громадський друг» (згодом «Дзвін» і
«Молот»). Ці видання мали виразні пропагандистські завдання і соціально-критичну
спрямованість.
Естетичні погляди Франка раннього періоду творчості відбились у статті «Поезія і її
становисько в наших временах» (1876 р.).
Розрив із ідеалістичною естетичною традицією найвиразніше засвідчила стаття Франка
«Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878 р.).
1877 р. – збірка «Борислав. Картини з життя підгірського народу». Нею започатковує цикл
бориславських оповідань, до яких звертатиметься протягом майже всього життя.
На кінець 70 – початок 80-х років припадає особливий інтерес Франка до робітничого руху
– зв’язок із робітничими гуртками, участь у виданні робітничої польської газети «Praca»,
вивчення й популяризація окремих праць Е. Геккеля, Ф. Ланге, Ф. Лассаля, співпраця з
польськими соціалістами тощо.
«Галицькі образки», з якими Франко виступив 1877 р. в альманасі «Дністрянка»
(«Лесишина челядь», «Два приятелі»), започаткували серію «коротеньких картинок», які
могли пізніше стати матеріалом для великого суспільного роману.
Інтенсивність творчого пошуку Франка тих років незвичайна:
1877 р. – цикл «Рутенці».
1878 р. – перша в українській літературі натуралістична повість «Boa constrictor».
1880 р. – повість «На дні».
1881 р. – незавершений роман «Брислав сміється».
1887 р. – збірка «З вершин і низин» (доповнена й перевидана 1893 р.), психологічний
роман польською мовою «Лель і Полель» (за життя не був опублікований).
«Лель і Полель» – зразок міського роману, де майже імпресіоністично точно відтворено
сцени міського життя, вулиці Львова, якими проходить Ничко Калинович. При цьому
зростає роль психологічно-імпресіоністичних характеристик, монологів, описів. Ритмічні й
стильові переходи – від майже шизофренічного світосприйняття до розлогих описів
надсянської природи й сатиричного змалювання польської аристократії – створили
широкий образний діапазон цього новітнього роману.
Лірика Франка цього періоду закріплює поглиблення суб’єктивного змісту. Оптимістична,
дещо абстрактна віра в прогрес і науку збагачується і розцвічується людськими почуттями
синхронно до тих життєвих драм і перипетій, які довелося пережити письменникові.
Водночас поетичні твори збірки «З вершин і низин» зорієнтовані на актуальність і
дохідливість, пройняті громадянськими асоціаціями, виростають із реального досвіду.
1880 року після другого арешту за інкриміновану соціалістичну пропаганду Франко
створює не лише ряд поезій, а й гостропсихологічну студію «На дні».
1888 р. – поема-легенда «Смерть Каїна».
1899 р. – збірка оповідань «Полуйка і інші бориславські оповідання».
Новатрське переосмислення природи сонета Франко проводить в циклі «Тюремні
сонети», написаних переважно під час третього ув’язнення (1889 р.). В цих сонетах поет
стає хронографом і одночасно філософом, описуючи будні арештантського життя,
філософськи, а то й саркастично іронізуючи над тюремним існуванням, дешифруючи його
символіку й мораль. Та найсильніше враження поет справляє ліричним переживанням
цього «дна».
Франко драматизує саму форму циклу сонетів, коли окремі твори або групи їх доповнюють
і розширюють сцену дії. Таку роль виконують сни. До циклу внесено й легенди, які
відтінюють дійсність універсаліями морального плану – легенда про зраду й покарання
Пілата, про голуба й пустельника.
У 80-х роках Франко веде напружену журналістську діяльність. Він співпрацює з
«народовськими» виданнями «Діло» й «Зоря», стає кореспондентом варшавського
журналу «Prawda», а з 1887 р. вступає до редакції «Kuriera Lwowskiego» і з цього часу
більшість своїх студій друкує в польських виданнях, називаючи цей період життя «в наймах
у сусідів».
У 80-х роках Франко дістає визнання як один із провідних українських критиків. Його перу
належить ряд статей про поточний літературний процес і найважливіші явища
національної культури (статті «Українська література в Галичині за 1886 рік», «Нариси з
історії української літератури в Галичині», «Українська альманахова література»). Як
співробітник газети «Діло» Франко чимало часу віддає історії Галичини й особливо історії
галицько-українського національного і літературного руху.
Маючи намір стати професором Львівського університету, Франко в 1892 році складає
докторат у Відні у відомого славіста В. Ягича, попередньо прослухавши цикл лекцій і
поповнивши свої знання зі славістики. Перебування у Відні підготувало грунт для нового
етапу творчості Франка. Вивчення стародруків, апокрифів, зацікавлення пам’ятками східної
міфології, перекладацька діяльність поєднувалися у сфері художній із освоєнням новітніх
форм, тем і способів письма.
Серед нових його творів 90-х років:
1892 р. – повість «Для домашнього огнища». Поема «Цар і аскет».
1894 р. – незакінчена повість «Основи суспільності ».
1896 р. – лірична драма «Зів’яле листя».
1898 р. – збірка морально-повчальної лірики «Мій Ізмарагд». Низка оригінальних поем.
Драматичні твори Івана Франка:
1886 р., 1893 р. – «Рябина».
1893 р. – «Украдене щастя».
1894 р. – «Майстер Чирняк».
1895 р. – «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа».
1896 р. – «Учитель», «Будка, ч. 27».
На середину й кінець 90-х років припадають вершинні здобутки Франкової поетичної музи
– створення ліричної драми «Зів’яле листя» (1896 р.), поем «Похорон» (1898 р.), «Іван
Вишенський» (1900 р.), збірки «Мій Ізмарагд» (1898 р.).
Лірична драма «Зів’яле листя» була віднесена українською критикою до перших проявів
«декадентської» (модерністської) поезії в Україні. Вона засвідчила початок нової художньої
доби в культурній та естетичній свідомості наприкінці ХІХ ст. – період раннього
модернізму.
Ведучи рубрику «З чужих літератур» у «Науково-літературному віснику» чимало статей він
присвятив у 1898-1899 роках розглядові визначних постатей тогочасної європейської
літератури (статті про Г. Гауптмана, Е. Золя, Г. Брандеса, А. Доде, Г. Ібсена, Д. фон
Лілієнкрона, К. Ф. Мейера). Сюди ж належить і велика студія Франка про Лесю Українку.
Франкові огляди, крім ознайомлення з тогочасним станом і тенденціями розвитку
літератури, впливали на зміну естетичних уявлень про літературну творчість. Це
зафіксувала студія 1898 року «Із секретів поетичної творчості».
1899 р. виходить збірка Франка «Поеми».
Наприкінці 90-х років Франко відчув потребу завершити й «заокруглити» розроблювані
ним раніше студії різних «верств і моментів» дійсності. Протягом кінця 90-х – початку 900-
х років вийшло друком кілька прозових збірок, у яких він узагальнив образ старих
«доконституційних відносин» і старих «жорстоких часів» (збірка «Панталаха і інші
оповідання», 1902 р.), розгорнув теми та ідеї, взяті з часів польського повстання, які
намітилися в його повісті «Петрії і Довбощуки», романі «Лель і Полель» (збірка «З
бурхливих літ», 1903 р.), завершив і підсумував бориславський цикл (збірка «Полуйка і інші
оповідання», 1899 р.).
У 90-х роках Франко часто звертається до казково-алегоричних, притчевих форм, до
сатири. Він створює класичні за місткістю узагальнення казки та притчі-сатири («Звірячий
бюджет», «Свинська конституція», «Острий-преострий староста», «Доктор
Бессервіссер»).
1900 р. – «Староруські оповідання», новітній суспільно-психологічний роман «Перехресні
стежки», збірка «Із днів журби», поема «Іван Вишенський».
1903 р. – цикл казок для дітей «Коли ще звірі говорили».
1905 р. – поема «Мойсей».
1906 р. – поетична збірка «Semper tiro».
1907 р. – повість «Великий шум».
1911 р. – поетична збірка «Давнє і нове».
1913 р. – поетична збірка «Із літ моєї молодості».
Протягом 90-х – на початку 900-х років Франко лишався в центрі літературного життя не
лише Галичини, а й усієї України. Значну роль у цьому відігравала демократична програма
«Літературно-наукового вісника», де Франко був одним із редакторів. Вона була
спрямована на об’єднання всіх літературних сил України, зокрема молодих.
Літературно-критична концепція Франка базувалася на ідеї виховання й культурного
впливу художнього слова. Йому належить заслуга створення цілої літературної школи
українського письменства (О. Маковей, Н. Кобринська, Б. Грінченко, Олена Пчілка, К.
Попович, У. Кравченко). Його статті і рецензії охоплювали майже всі явища тогочасної
літератури. Окрему групу становлять рецензії та відгуки на новітні явища української
літератури – твори В. Винниченка, Олександра Олеся, П. Карманського, О. Луцького, М.
Чернявського, Х. Алчевської, С. Яричевського та ін.
Оригінальний і яскравий художник, Франко у власній творчості випробував і закріплював
форми художнього зображення, вжи вироблені іншими літературами (польською,
німецькою, французькою, російською), а також прилучився до пошуку нових способів
образотворення.
Універсальність наукової і творчої діяльності Франка, загалом його культурологічна місія
сприяли переборенню розірваності літературного процесу в Україні останньої чверті ХІХ ст.
Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора
дружина перебувала в лікарні, сини – в армії. Позбавлений засобів до існування,
письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й перебуваючи в
такому стані, не випускав пера з рук. Помер І. Франко 27 травня 1916 року; поховано
його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.
2. Головними особливостями художньої прози Франка є тематично-проблемна
циклічність, повторюваність і варіантність ідей та образів (аж до принципово нової
переробки окремих творів та тем), синтетичність й універсальність жанрово-стильової
та образної систем, поєднання фантастично-алегорічної та оповідно-реалісточної
художніх манер як на різних етапах творчості, так і в межах одного твору, новий
характер епічного узагальнення.
Важливим тематичним циклом у прозі Франка є цикл творів про життя і боротьбу
робітників нафтових промислів Борислава. Звертався письменник і до добре відомої в
українській літературі теми зображення селянського життя. Значної уваги у творчій
спадщині Франка посідають твори про дітей і навчання. Новим явищем в українській
літературі стали твори письменника з тюремного життя. В них зосереджена увага на
показі життя людей «соціального дна». Це оповідання «На дні», «Панталаха», «До
світла».
На початку двадцятого століття окрему групу творів Франка становлять ті, в яких
реальний і узагальнено-алегоричний, притчевий план оповіді поєднані як рівноправні
і взаємодоповнюючі елементи образного узагальнення цілісності людини і світу. Вони
спрямовані на пізнання морально-філософськрнр змісту людського життя, його
природної і духовнох самоцінності.
В окремих творах початку двадцятого століття Франко намагався аналізувати новітні
умонастрої, типи характерів, які культивувала тогочасна символістська література. Так,
у новелі «Сойчине крило» письменник зіставляє вищу етичну і естетичну красу такого
«життя для самого себе, з самим собою, самому в собі» з живою природою і
загадковістю людського життя і чуття та тим самим вливає «хвилю дійсного,
многостраждущого життя» в «слимакове, паперове та негідне існування» героя-
відлюдника.
Суспільно-психологічна і морально-філософська проблематика прози Франка
реалізувалася через різні стилі художнього мислення. Франко створив оригінальну й
універсальну систему реалістичного мислення, спрямовану на пізнання й відображення
сучасної йому дійсності, з одного боку, і на суспільне, естетичне і морально-політичне
виховання її — з другого. Разом з тим його художня система являла собою цілісне
явище типологічного порядку. В ній органічно поєднувалися і елементи старої
риторично-образної системи і елементи нової, рефлективної, і новітньої — сугестивної.
Вона інтегрувала тенденціх західноєвропейського і російського літературного розвитку,
трансформувавши їх відповідно до української національної художньої традиції.

У систему художньої прози Франка входили і традиції міфо-поетичного мислення

(мотиви дороги, поєдинку, двійництва, смерті на шляху, жертви, зради), карнавального
начала (образи-поняття «публіки», «доброго заробка», «хлопської комісії»). В ній
відчутні й елементи романтичного типу обрахотворення — зображення морально-
психологічного процесу самоусвідомлення, страждання суверенної особистості, увага
до конфлікту вождя і народу, проблема народу і історії, фрагментарна жанрово-
стильова організація матеріалу тощо. У прозі Франка виявляються і елементи з
імпресіоністичного та натуралістичного стилю («Boa constructor», «На роботі», «Лель і
Полель», «Чума»), і елементи новітнього суггестивно-образного узагальнення («Для
домашнього вогнища, «Основи суспільності», «Сойчине крило»), і трансформовані
 мотиви та опозиції неоромантичного плану (мотив майбутнього, протистояння
минулого і сучасного, духовних «вершин» і матеріальних «долин», житт і знання). В ній
живі і просвітительсько-раціоналістичні ідеї (активність позитивного ідеалу, сатиричне
начало, дидактичність, ідеї морального відродження і віра у природну доброту
людини). Ці елементи підпорядковані єдиній ідейно-образній функції реалістичного
відображення дійсності з точки зору естетичного ідеалу суспільного прогресу. Для
українськох літератури така містка, синтетична й функціональна структура прози Франка
була явищем новаторським.
Художня проза
Франко вже на початку літературної діяльності задумав широку, всеохоплюючу художню
панораму життя галицького суспільства свого часу. Тут для нього певними орієнтирами
були епічні цикли французьких реалістів -- «Людська комедія» Оноре де Бальзака, «Ругон-
Маккари» Еміля Золя. Не все письменникові вдалося виконати з цього грандіозного плану,
але понад сто його нарисів, оповідань, фейлетонів, памфлетів, казок, повістей, романів
глибоко досліджують соціальні взаємини між людьми, розкривають їхній внутрішній світ.
Прозовий епос Франка змальовує життя не тільки українців, а й національних груп
Галичини в найрізноманітніших виявах. Його проза багата колоритними соціальними,
етнічними, побутовими подробицями, які надають зображеному виразного національного
колориту. Національна своєрідність досягається й завдяки майстерності передачі
характерного способу мислення галичан.
За спостереженням Михайла Коцюбинського, Франко не прагнув бути «утішителем життя»,
навпаки, намагався показати його сувору правду, змоделювати грані реальної дійсності в її
складностях і суперечностях. Звідси й виразний поділ персонажів «на кривдників, проти
яких він гострить, як меч, своє слово, і скривджених, яким віддає своє серце».
Гуманістично-просвітительський зміст Франкової прози, її соціальний оптимізм
відчувається в творах усіх тематичних груп. А писав прозаїк про сучасне та минуле
галицького села («Ліси та пасовиська», «Добрий заробок», шум»), причому його
прискіпливу увагу привертали процеси пролетаризації селянства, економічного
зруйнування сільського господарства. Тому письменник до змалювання «робучого люду»,
який залишає і йде на різні, особливо нафтові, промисли (цикл оповідань «Борислав»,
повість «Воа соnstrictor», роман «Борислав сміється»).
Власні життєві спостереження дали авторові матеріал про тих, хто спускався на саме дно
суспільного життя, потрапляв до тюрем, опинявся серед жебраків («На дні», «Хлопська
комісія»). Серед інших тематичних груп оповідання про дітей, їх навчання та виховання
(«Малий Мирон», «Під оборогом», «Олівець»), твори з життя інтелігенції, службовців,
польської шляхти, духівництва («Ледь і Полель», «Перехресні стежки», “Свинська
конституція”, “Основи суспільності”), історична повість про боротьбу русичів проти
монголо-татарської навали “Захар Беркут”.
Драматургія
Франко постійно цікавився проблемами драми як літературного роду, шляхами її розвитку
в європейських літературах. Йому належить чимало теоретичних та історико-літературних
розвідок про українську драматургію і театральне мистецтво. Прагнучи збагатити
репертуар національного театру, він у 70 -- 90-х роках створив низку драм з сучасного
життя («Украдене щастя», «Рябина , «Учитель», «Майстер Чирняк»), романтичні
драматичні поеми з часів Київської Русі («Сон князя Святослава» ) та опришківських
змагань у ХVIIІ ст. («Кам'яна душа»), драматичний етюд для дітей («Суд святого Николая»).
У драматичних творах Франко намагався порушувати проблеми, які хвилювали сучасників.
Він завжди мав на увазі, щоб при сценічному втіленні п'єс глядач перейнявся ідеалами,
щоб театр був справжньою «школою життя». У цьому зв'язку драматург звертається до тем
з життя селянства («Украдене щастя», «Рябина», «Будка ч. 27»), показує гірке становище
народної інтелігенції («Учитель»), відбиває процеси поглинання дрібних майстерень
великим промисловим капіталом (« Майстер Чирняк»).
Письменник-громадянин, письменник-новатор -- таким сприймаємо Франка сьогодні,
таким він залишається й для майбутніх поколінь.
В одній із статей Франко дав блискучу характеристику письменника, зіставивши його з
деревом, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний,
національний ґрунт, намагається віссати в себе, переварити в собі якнайбільше його живих
соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів,
наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань». Це узагальнення характеризує
творчість самого Франка -- письменника глибоко національного і водночас такого, що
відбивав і загальнолюдські прагнення та сподівання.
Художнє новаторство Франка визначається звільненням від описовості, побутовізму,
моралізаторства, псевдоромантики, що продовжували існувати ще й у творах десятиріч XIX
ст. Своєю поезією, прозою, драматургією він збагатив український класичний реалізм,
підніс нашу літературу на новий, якісно вищий ступінь, творчість була підпорядкована
високим завданням розвитку соціальної та національної самосвідомості українського
народу.
Франко зробив вагомий внесок у розширення і збагачення суспільно-психологічної та
філософсько-моральної проблематики нашої літератури. З його творів постав образ
соціальне активного героя, органічно пов'язаного своєю діяльністю із змаганнями широких
народних мас. Показ визрівання, нехай повільного, суперечливого, самосвідомості,
людської і національної гідності представників рівнях соціальних верств -- один з вагомих
здобутків Франкової творчості.
Впадає в око піднесення письменником духовного, морального потенціалу людини, його
увага до духовного відродження і громадського самовизначення особистості, філософсько-
психологічне осмислення її ролі в житті, її наполегливе, часто драматично-трагічне шукання
щастя.
Велич Франка виявляється насамперед у тому, що в його особі органічно поєднувалися
письменник і публіцист, учений-мислитель і громадський діяч, причому на такому рівні й у
такій повноті, які, на думку Євгена Маланюка, нагадували “хіба мужів італійського
Відродження чи наших Київських Атен могилянсько-мазепинської доби». А Іван Драч у
цьому зв'язку відзначає, що у Франковій спадщині містяться такі глибокі оцінки
людських взаємин, які не старіють, чарують нас сьогодні й захоплюватимуть нащадків,
збуджуватимуть і в майбутньому художню та наукову творчість. Приклад Франка, людини,
яка «досягнула граничної концентрації своєї волі, закувала себе чи в кайдани, чи в ярмо
самодисципліни» і цим досягла вершин працездатності, має бути взірцем для сучасних
митців і вчених, підстьобувати соромом за вашу «лінькуватість, розслабленість, а може, й
гедонізм».
Саме ці якості Франкової творчості, постійні художні пошуки письменника й визначають
місце його спадщини в національній і всесвітній літературі.
Серед п'єс Франка на першому місці стоїть драма з сільського життя в п'яти діях “Украдене
щастя” - один з найвидатніших драматичних творів дожовтневої (революції) літератури. Цю
п'єсу Франко написав на конкурс “Галицького виділу краєвого”.
Націоналісти, які очолювали журі конкурсу, знехтували твір Франка: драмі “Украдене
щастя” було присуджено тільки ІІІ премію. Спочатку драма називалася “Жандарм”, але на
вимогу журі конкурсу, яке не хотіло вступити в конфлікт з цісарською цензурою, автор дав
їй іншу назву. Вперше п'єса була надрукована в журналі “Зоря” у 1984 р.
Поштовх до написання драми “Украдене щастя”, як зазначив сам Франко, була народна
“Пісня про шандаря” у 1878 р. в с. Лошен, Стрийського повіту на Галичині.
Драма “Украдене щастя” є повним протестом письменника приватно-власницького
суспільства, що позбавило трудящу людину щастя.
Глибоку правдивість, ідейність, народність, високохудожня драматична форма
забезпечила драмі довговічність.
Вперше п'єсу поставлено на сцені в 1983 р. у Львові.
3. 2.1 Питання філософські та суспільні
Життя і діяльність Франка припадає на другу половину ХІІ та першу чверть ХХ ст. Світогляд
Івана Франка формувався під впливом розвитку могутнього революційного руху в Росії та
соціалістичних теорій і матеріалістичної теорії Заходу. Вступивши в суспільний рух у 70 – ті
роки ХІХ ст., Франко, як зазначив пізніше сам, був соціалістом лише «по симпатії, як
мужик». Але поступово знайомився з найновішими соціалстичними теоріями і течіями,
еволюціонував до марксизму. Філософські погляди Івана Франка вироблялися в тісному
зв`язку з найновішими досягненями російськой і західно-європейської філософської думки.
На формування цих поглядів І. Франка великий вплив мали еволюційне вчення російського
фізіолога Сеченова про фізіологічну основу психічного життя, а питаннях суспільного
розвитку праці К. Маркса і Ф. Енгельса. «Мечем знання і досвіду людського» («Монолог
атеїста») Франко руйнував ідеалістичні теорії світорозуміння. «Наука, хотячи бути наукою, –
писав він, – мусить відкинути откровеніє, а оператися на пам`ятниках життя і культури,
мусить відкинути двоїстість в природі а стояти на єдності (монізмі), т.є. мусить признати що
матерія і сила – одно суть,» Матерію Франко вважав вічною, рухливою, змінною, її атом –
тривкішим за всіх богів, а людську думку – формою виявлення організованої матерії
(мозку).
Одно лиш вічне без початку і кінця,
Живе і сильне – се є матерія:
Один атом її тривкіший,
Ніж всі боги, всі Астарти і Ягве.
(«Зів`яле листя»).
Франко заперечував агностицизм, обстоюючи думку про безмежність людського пізнання
об`єктивної дійсності, непізнаних законів природи. Наука, на думку І. Франка, не просто
мусить розривати закони природи, а й вчити людей користуватись цими законами. Історія
духовного розвитку людства, на думку Франка, і є ненастанним розширенням пізнання
об`єктивної дійсності. Справжня наука і мусить пізнавати закони природи і вчити людей
користуватися ними для боротьби з тією ж природою, для своєї праці, бо знання і праця є
двома невід`ємними сторонами науки. Звідси письменник робить висновок, що наука
«тільки в робітниках і через робітників набирає вона значення до поступу». Іван Франко
заперечує ідеалістичні теорії у філософії в давніх греків до теоретиків буржуазного
суспільства нового часу Гегеля, Шопенгаугера, Гартмана, називаючи їх ідеї антинауковими і
безглуздими. На думку Івана Франка, розвитак науки мусить спричинитись до ліквідації
класового поділу суспільства. Матеріалістична теорія світогляд письменника цілком вірна,
проте він розглядав питання свідомості людини як данину природи, не враховуючи, що
свідомість є продуктом суспільного розвитку людини, а науку вважав основною силою в
розв`язанні класових протиріч суспільства. Ці погляди особливо виявились у молодого
Франка, зокрема у його праці «Наука і її становище щодо працюючих класів» (1878 р.).
Розлядаючи питання пізнання дійсності людиною, І. Франко заперечував не тільки
ідеалістичні погляди на це, а й вульгарно-матеріалістичне розуміння свідомості як
фізіологічного руху матерії.
Письменник виходив з матеріалістичного відображення дійсності в свідомості людини,
заявляючи в статті «Література, її завдання й найважніші ціхи» (1878), що «кожний чоловік
лиш то можн робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його
свідомості… але щось зовсім нового, зовсім відірваного від світу його вражень чоловік не
міг і не иоже сотворити». Ці ж погляди глибше розвиває у пізнішій праці «Із секретів
поетичної творчості» (1898 р.). Процес пізнання Франко розгядає не як механічне
фотографування, а як складний комплекс чинників активної психічної діяльності людини,
збагаченої довготривалим історичним розвитком людської свідомості. Тут Іван Франко
підходив до розуміння діалектичного характеру процесу пізнання.
В питаннях суспільно-економічних І. Франко дотримувався погляду, що головною силою
галицької суспільності було на той час селянство, хоча перший зобразив не тільки
зародження пролетаріату в Західній Україні, а й його спроби організованої боротьби проти
капіталізму. В статті «Організація комуністичної партії» (1883 р.) він писав: «Головна сила
нашої суспільності – селянство; головні питання, що займаютьувагу керманичів нашої
держави, політиків та публіцистів, се питання рільні…
Питання спеціадьно міські не дозріли ще в Галичині до розміру питань загальнокраєвих, як
в Англії або в Німеччині, а велика їх часть може бути полагоджена в рамках питань
аграрних».
Орієнтуючись на селянство, Іван Франко саме тому й не прииділяв головної уваги питанню
керівної ролі пролетаріату в революційній заміні капіталістичного ладу соціалістичним.
Класоаве розшарування суспільства Іван Франко зв`язує з поділом праці серед людей. Він
вважає, що суспідьні відносини людей на різних історичних етапах різні, мають
суперечності і змінюються, якщо вони не відповідають потренбам ісороричного розвитку. В
цих поглядах Іван Франко близько підійшов до історичного матеріалізму.
Розглядаючи суспільні відносини часів капіталізму, Іван Франко гостро виступає проти
спроб буржуазних вчених перенести теорію Дарвіна про боротьбу за існування в
тваринному світі на людське суспільство. Він вважає, що не сможна ставити людину на
загальний ланцюг еволюції тваринного світу, що людина в своєму розвитку не підлягала
цим механічним законам звірського світу, бо вона, насамперед, виникла як істота в
колективі, в первісній громаді, в свідомому, а не інстинктивному спілкуванні між собою.
Іван Франко категорично виступає проти дарвіністів соціологів та їх формулі «людина
людині – вовк». Розвінчуючи соціальний дарвінізм як шкідливу теорію капіталістичних
суспільних відносин, Франко викриває одну з найреіакційніших її різновидностей –
мальтузіанство, як вияв «страху буржуазії перед швидким ростом населення».
Всім цим буржуазним теоріям Франко протиставляє найновіше вчення про розвиток
суспільства соціалізм, «котрий опирається іменно на найголовніших здобутках усього
дотеперішнього розвитку людсткості».
Розвиток мілітаризму Іван Франко розглядав як наслідок суспільно – економічних
відносин. Мілітаризм він називав пожирачем мільйонів суспільних багатств і закликав до
єдності дій народу проти капіталізму, підтримуючи і роз`яснюючи гасло наукового
соціалізму про єдність пролетарів усьго світу. В багатьох питаннях суспільного розвитку
Франко наближався до марксизму і вірно відзначав що з ростом класової свідомості та
класової єдності трудящих «виб`є остання година капіталістів», що армія, яка весь час
зростає в капіталістичних умовах – це народ, що омже повернути зброю проти
експлуататорів. Іван Франко вірить у неминучу загибель капіталізму, у здійснення
марксистського наукового передбачення про «вивласнення вивласнюючих». Усі попередні
буржуазні революції він вважає половинчастими, які кидали трудящим замість свободи
лише «кусник чорного хліба, каліцтво духа і тіла, проституцію та мовчанку». На думку Івана
Франка, в розвитку суспільства неминуче прийде час, коли «капітал – здобуток
вселюдської суспільної праці буде й суспільною власністю». «Коли упадуть првілеї капіталу,
тоді остануться в світі тільки люди, робочі люди – ні пониж них, ні повиш них не буде іншої
верстви. Робоча спілка між людьми дійде до найдосконалішої, нам тепер звісної, степені».
Рушійною силою поступу й історичного розвитку людства І. Франко вважав народ і його
працю. Ці думки він висловлює в своїх публіцистичних роботах та художніх творах («Про
соціалізм», «мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ», «Соціальна акція,
соціальне питання і соціалізм», «Думи пролетарія», «Тюремні сонети», «Мойсей» і т.д.).
Народ, на думку письменника, був головним рушієм істроії. Питання національного
втзволення Франко зв`язував теж з перемогою соціалізму, хоч і не був тут послідовним.
Вже в своїй брощурі «Катехізис економічного соціалізму» він писав, що «ідея соціалізму
простує, зрештою, до найщільнішого збратання (федерації) людей з людьми і народів з
народами, як вільних з вільними й рівних з рівними, простує тим самим до скасування
всякої підлеглості, всякої політичної залежності, всякого поневолення народу народом, і до
скасування воєн, що противні людській природі, нищать поступ і роблять людину дикою».
Ці погляди висловив Іван Франко 1878 року, ще на зорі своєї діяльності.
Великий революційний демократ рішуче виступав проти націоналістичних теорій В.
Барвінського, вів нещадну боротьбу з націоналістичною пресою, що одурманювала народ,
розпалювала національну ворожнечу серед трудящих. Для нього питання національні були
нерозривно зв`зані з питаннями соціаль ними і економічними. Програму правдян з
національного питання Франко назвав «азіатичною». Так само виступав Франко і проти
польських націоналістів, щр роз`єднували польських і українських трудящих в їх спільній
соціально-визвольній боротьбі. «Наше спільне пожиття на оцій землі було, є і мусить бути
боротьбою за національне і соціальне становище». Він закликав до єдності в цій боротьбі,
звинувачуючи польську шляхту та угодовців в зраді спільних інтересів обох народів
(«Русько-польська згода і українсько-польське братання» 1906 р.). Такі виступи Івана
Франка набирали особливого значення в умовах австрійської монархії, де процвітали
меншовицько-угодовські теорії «національно-культурної автономії». Одночасно Іван
Франко виступав проти псевдонаукових теорій В. Антоновича та М. Грушевського про
антропологічну відмінність українців і росіян, називаючи їх фальшивими та науково
недалекими та скороминучими. Теорії буржуазності української нації І. Франко рішуче
заперечував і розвінчував протягом усьго життя в публіцистичних та літературних працях, в
художніх творах і т.д. Наприклад, «Про соціалізм», «Мислі о еволюції в історії людскості»,
«Що таке поступ», «М. Шашкевич і галицько-українська література», «хуторна поезія П.А.
Куліша» і т.д.

В своїх літературно-естетичних поглядах І. Франко пройшов певну еволюцію. В ранніх своїх

статтях він утверджував примат життя над мистецтвом і водночас вважав, що поезія
повинна підносити людину в ідеальний світ, а не займатися брудними сторонами
буденного життя, бо вона «є іскра божества в дійсності» без суспільних тенденцій.
Некритично сприйнявши формулу молодого В. Бєлінського «суб’єктивність – то смерть
поезії», молодий І. Франко зілком заперечує тенденційність мистецтва і вимагає
насамперед – об’єктивності.
Швидко зростаючи як літературний критик насамперед під впливом творчості Т. Шевченка,
І. Франко вже в 1878 році в статті «Література, її завдання найважніші ціхи» з іронією згадує
ці свої «гріхи молодості».
В названій статті І. Франко виступив як зрілий борець за естатичні принципи революційної
демократичної критики.
Спираючись на матеріалістичну естетику Бєлінського і Чернишевсь-кого, він включився в
полеміку про реалізм, народність, ідейність і тенденційність художньої літератури.
«Література, стояча понад партіями, – се тільки ваш сон, се ваша фантазія, але на ділі такої
літератури не було ніколи», – писав молодий автор. Він заперечував псевдо аполітичну
буржузно-націоналістичну критику «правдян», вимагав від літератури служіння народові,
бути «робітницею на полі людського поступу», «будити силу і охотув читателях до усунення
тих хиб». Це і називає автор «поступовою тенденцією літератури». Методом художньої
літератури Франко вважав «науковий реалізм», який полягає в тому, що література не
лише нагромаджує і описує факти щоденноо життя, а й аналізує їх, робить з них певні
висновки, вказує на хиби суспільного ладу. Обстоюючи нові принципи народності
літератури, І. Франко головни героєм своїх творів обрав народ, як найактивнішу головну
силу суспільного розвитку.
Критикуючи упереджене ставлення Нечуя-Левицького до російської літератури, І. Франко
вказує на роль російської революційно-демократичної літератури в демократизації
української літератури. Критикуючи теорію чистого мистецтва, Франко продовжує
обстоювати принципи соціального аналізу художніх творів та образів.
Зв`язок літератури з життям він вважав основоположним в її прогресивному історичному
розвитку, доводячи, що зміни в суспільному житті неминуче відбиваються в літературі не
лише в тематиці і образах, а й на її стильових засобах, на самому методі художнього
зображення. Так, у статті «З чужих літератур» (1898 р.) Франко писав, що «великий зміст
позитивізму і матеріалізму в науці в 40-х і 50-х роках викликав у французькій літературі
реалізм Бальзака, Стендаля та Флобера. Зріст дарвінізму і еволюціонізму відбився в
літературі гігантською фігурою Еміля Золя, дав почин до його теорії натуралізму».
В численних працях про творчість Т.Г. Шевченка І. Франко категорично відкидає абстрактне
поняття краси як категорії поза суспільної. Зокрема, в статті «Із секретів поетичної
творчості» (1898 р.) І. Франко пише: «Ніколи ніякий поет, ані артист не творив на те, щоб
показати сучасним чи потомним ідеал краси, а коли які й творили з такою метою, то їх
твори були виплодом злого смаку, моди, а не творчого генія, були мертвим товаром, а не
живими творами штуки».
Виходячи з матеріалістичного визначення природи мистецтва, І. Франко вважав, що
реалізм існував у літературі і мистецтві завжди, але це був мимовільний, несвідомий
реалізм. На зміну цьому стихійному, несвідомому реалізму, за твердженням Франка,
з`явився реалізм як творчий метод, зв`язаний з світоглядом, з суспільною свідомістю
письменника.
«…новіший реалізм літературний, зведений в певну науку, оброблений і уформований
зовсім свідомо», – заявляє І. Франко. Такий творчий метод він називає науковим
реалізмом, а його ознаками він вважає свідомий аналіз явищ і фактів, обумовлений
світоглядними позиціями письменників. Найхарактернішими представниками накового
реалізму І. Франко вважає представників російської революційно-демократичної
літератури, які зробили цілий переворот у російській літературі і навіяли їй «більш
демократичного духу, більше охоти до пізнаваня народу, ніж деінде, цілі довгі періоди
ідеальних та сентиментальних літератур». Наголошуючи на тому, що саме світогляд є
основою естетичних принципів нового реалістичного мистецтва, Франко підкреслює і
елементи свідомої тенденційності в творчості російських революційних демократів.
Аналізуючи явища української літератури, Франко розкриває історичні умови її розвитку,
підкреслює її прогресивні народні і революційні тенденції, виступає проти
псевдонародності і стилізаторства та епігонства, проти викривлення і спотворення історії
українського народу та його літератури. Користуючись соціологічним методом
літературного дослідження, порівняльно-історичним вивченням художніх творів, Франко в
статтях про Т. Шевченка розкрив не тільки багатство його творчості, а й показав її як
своєрідне і неповторне виявлення суспільного життя всієї російської кріпосницької імперії.
Водночас з принципом соціологізації Франко висуває принцип психологізації при
літературному аналізі.
Питання розвитку національної літератури Франко розглядає не тільки на тлі соціально-
економічних і політичних умов, а і у взаємозв`язках з літературами братніх народів,
насамперед російського і польського.
Питання народності літератури Франко зв`язує з завданнями суспільної боротьби, з
завданнями утвердження передових суспільних ідеалів в літературі, з войовничим
реалізмом. Ці принципи він проголошує в своїх художніх творах.
4. Ідейно-художній аналіз збірки і.Франка «з вершин і низин». Замовчувані донедавна
поезії цієї збірки.
«З вершин і низин» – друга збірка творів І. Франка (перша – «Балади і розкази», 1876).
Вона мала два видання. Перше, присвячене дружині поета Ользі Хоружинській, вийшло
1887 р. під назвою: «З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. Накладом автора»,
Львів, 1887, 252 с. «Головною частиною тої книжечки, – зазначав автор у «Нарисі історії
українсько-руської літератури до 1890 року» (Львів, 1910, с. 369), – була поема «Панські
жарти». Крім цієї поеми, до збірки ввійшло ще 46 поезій – «Гімн», «Веснянки», «Беркут»,
«Ідеалісти», «Каменярі», цикл «Думи пролетарія» (3 вірші), 12 сонетів, «Жидівські мелодії»
(«Самбатіон» та «Пір’я»), тобто тільки незначна частина творів, написаних протягом десяти
років (1877 – 1887). Наступне видання («З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка.
Друге, доповнене видання. Накладом Ольги Франко», Львів, 1893, 468 с.) значно ширше
від першого. Крім творів, уміщених у першому виданні збірки, сюди ввійшли поезії, що
друкувалися у журналах «Світ» та «Зоря» (під псевдонімом Мирон***), в студентському
журналі «Друг», ранні неопубліковані та пізніші твори, написані в період 1887–1893 рр.,
після появи першого видання.
За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну
кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися в
збірках, а лише в періодичній пресі або ж залишилися в рукописа 1893 року І. Франко
видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».
Збірка "З вершин і низин" — це складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з
різного приводу. "Укладаючи матеріал для цієї книжки, — писав І.Франко у "Передньому
слові", — я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так
різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку–таку артистичну суцільність".
ЗБІРКА СКЛАДАЄТЬСЯ З 7 ВЕЛИКИХ РОЗДІЛІВ, які умовно розподіляємо тут на дві нерівні
частини. У перших трьох розділах — "De profundis", "Профілі і маски" та "Сонети" —
зібрано ліричні твори, в чотирьох останніх — "Галицькі образки", "Із жидівських мелодій",
"Панські жарти" та "Легенди" — твори епічні.
На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим
громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в
Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого
десятиліття літературної діяльності письменника.
Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику
М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного
відродження.
Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи,
весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення
людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням
визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного
життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців.
Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного
героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і
маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.
Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних
європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби")
поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У
"Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали
життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас.
Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем,
багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії
другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і
формою поетична книга.
Збірка «З вершин і низин» – це не звичайний збірник поезій, це поетичний архів,
нагромаджений за 20 років творчості Франка-поета. Уже сам обсяг друкованого видання
1893 року – майже 500 сторінок – показує, що тут під одним дахом об’єднано матеріали,
котрих могло б вистачити на 4 чи 5 «звичайних» поетичних книжок. Через свій обсяг, а
ткож специфіку складу вона не передруковувалась в цілості. Початок «розграбуванню» цієї
збірки поклав сам Франко, перевидавши цикл «Зів’яле листя» як «Перший жмуток»
одноіменної збірки, виданої в 1896 році. Він також видавав окремо поему «Панські
жарти».
З вершин і низин» – друга збірка творів І. Франка (перша – «Балади і розкази», 1876). Вона
мала два видання. Перше, присвячене дружині поета Ользі Хоружинській, вийшло 1887 р.
під назвою: «З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. Накладом автора», Львів,
1887, 252 с. «Головною частиною тої книжечки, – зазначав автор у «Нарисі історії
українсько-руської літератури до 1890 року» (Львів, 1910, с. 369), – була поема «Панські
жарти». Крім цієї поеми, до збірки ввійшло ще 46 поезій – «Гімн», «Веснянки», «Беркут»,
«Ідеалісти», «Каменярі», цикл «Думи пролетарія» (3 вірші), 12 сонетів, «Жидівські мелодії»
(«Самбатіон» та «Пір’я»), тобто тільки незначна частина творів, написаних протягом десяти
років (1877 – 1887).
Наступне видання («З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. Друге, доповнене
видання. Накладом Ольги Франко», Львів, 1893, 468 с.) значно ширше від першого. Крім
творів, уміщених у першому виданні збірки, сюди ввійшли поезії, що друкувалися у
журналах «Світ» та «Зоря» (під псевдонімом Мирон***), в студентському журналі «Друг»,
ранні неопубліковані та пізніші твори, написані в період 1887–1893 рр., після появи
першого видання. Матеріал розподілено за тематичними циклами.
Задум видати поетичні твори окремою збіркою виник у письменника на початку 1880-х
років. У листі до М. Павлика від 12 листопада 1882 р. І. Франко обурюється, що його
найкращі вірші, в яких він хотів «показати нашим людям першу пробу реальної, на живих
фактах опертої і реальним способом обробленої поезії», редактор журналу «Світ» не
пускає в друк, тому доцільно подумати про окреме видання «Книжки поезій».
Збірка «З вершин і низин» як епохальне, найвизначніше після «Кобзаря» Т. Шевченка
явище у розвитку української поезії, мала великий громадський резонанс. Передові кола
суспільства на Україні високо оцінили її. М. Коцюбинський у рефераті «Іван Франко» писав,
що на творах поета, на його ідеях виховалось ціле покоління; що разом з вірою в людину в
душі Франковій живе віра у світлу будучність для нашої землі. «Могутнім акордом лунає та
свята віра у Франковому вірші «Каменярі»
Основні мотиви циклів поезій, що входять у розділи збірки. Прологом до збірки став
«Гімн» («Вічний революціонер»). Покладений на музику М. Лисенком у 1905 році, цей вірш
став справжнім гімном українського національного відродження.
У першому циклі збірки «З вершин і низин», що має назву «Веснянки», ліричні описи
природи, весняного пробудження землі співвідносяться з творами, у яких йдеться про
пробудження й визволення людського духу.
У циклах «Осінні думи», «Скорбні пісні», «Нічні думи» виявляється багатогранність
ліричного героя. У них відчувається смуток, але це смуток сміливої, незламної,
високодуховної людини.
Цикл «Профілі і маски» — це автобіографічні замальовки, що вражають задушевністю й
ліризмом.
У циклі «Сонети» І. Франко звертається до класичних європейських зразків, до їхніх авторів
та образів. У циклі «Тюремні сонети» поет говорить про великих мучеників, мужніх героїв,
які жили й діяли так, як веліло сумління й підказувало серце, і віддали життя за ідею, за
свої погляди. Це Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський, Шевченко.
Друге видання збірки «З вершин і низин» стало певним підсумком поетичної творчості 1.
Франка протягом двадцяти років. Звичайно ж, сюди ввійшли не всі написані за цей період
твори. Частину їх поет не включив, бо вважав їх недосконалими, частину не ввів через
цензурні міркування, бо всю збірку могли заборонити до друку з огляду на окремі твори.
5. Ідейно-художній аналіз збірки «Зівяле листя» і.Франка.
«Зів'я́ле ли́стя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана
протягом 1886–1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма».В
цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка),
викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним
коханням.Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну
лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому
«жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика.
У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу
природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета,
спричинені нещасливим коханням. Поезія «Червона калина, чого в лузі гнешся?» написана
у формі діалогу між червоною калиною і дубом. За народною символікою червона калина
уособлює вродливу дівчину, а дуб — молодого парубка. У поезії поет майстерно
відобразив у прагненні калини до сонця — любов до життя, важкі переживання людини за
свою гірку долю. Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою
музичністю.Автобіографічними моментами вирізняється в збірці поезія «Тричі мені
являлася любов», у якій Франко повідав про щастя і горе, радості й муки кохання. У вірші
згадує автор про перше своє кохання — Ольгу Рошкевич, про горду княгиню Юзефу
Дзвонковську, яка, знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові, про горду
душу — Целіну Журовську, яка так і не стала його дружиною.Лірична драма І.Франка
«Зів’яле листя» — це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм проникає в саму
композицію книги. Пісні її — це три «жмутки» зів’ялого листя. Розповідаючи про муки
свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле
листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно.Долаючи власну
душевну травму, І.Франко зміг піднятися над нею, глянути на факти особистого життя
очима художника, об’єктивізуватися від них. Ліричні пісні «Зів’ялого листя» він сам назвав
найсуб’єктивнішими з усіх, що з’явились у нас з часу автобіографічних поезій Т.Шевченка,
але «найбільш об’єктивними у способі малювання складного людського чуття».Збірка
складається з трьох циклів – жмутків за визначенням самого автора. Перший жмуток
розповідає про зародження кохання, пронизаний мотивами подиву, радості, наповненістю
життям. Чари любові захоплюють ліричного героя цілком, сповнюють його душу світлими
та тремтливими думками й почуттями, незважаючи на те, що вона нерозділена:
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне.
Спочатку дівчина - об'єкт кохання викликає у ліричного героя лише тихий сум, легкий
солодкий біль, а розуміння неможливості бути разом - покору долі:
Жиймо! Кожде своїм шляхом
Йдім, куди судьба провадить!
Здиблемось колись — то добре,
А як ні — кому се вадить? («Я не надіюсь нічого»)
Але поступово біль гострішає, виростає в болючу образу, гіркоту, і у віршах звучать перші
докори:
Може, сміх твій нинішній,
Срібний та дзвінкий,
Стане в твоїй пам'яті
За докір гіркий («Не минай з погордою»).
У другому жмутку любов ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона
стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається
лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває
загальних рис, як і стосунки між ними. У цьому жмуті поезії нагадують фольклорні твори,
вони витримані у схожих розмірах та ритмах. Автор використовує багато притаманних
народнопісенній творчості епітетів, порівнянь, заспівів:
Золоті зорі в небеснім морі
Моргають серед ночі,
Та над всі зорі внизу і вгорі —
Її чорнії очі («Зелений явір, зелений явір»).
Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій
реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого
кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу:
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію («Я не тебе люблю, о ні»).
Третій жмуток пронизано мотивами розпачу, безвиході, марності життя з сердечних
болем, бажанням покінчити з собою та своїми стражданнями. Ліричний герой звертається
до матері, просячи пробачення за гріх, що збирається зробити, але ніяк не може
справитися зі смутком в душі. У нього втім ще є сили на самоіронію. У вірші "Чорте, демоне
розлуки..." він готовий звернутися до нечистої сили, аби хоч раз поцілувати кохану. А в
наступному «І він явивсь мені. Не як мара рогата...» розповідається про те, як чорт не
захотів піти з ним на угоду, бо «... ваша душенька — се коршма та заїзна, — Давно в ній
наш нічліг. Чи я дурний у вас добро те купувати, Що й без куповання швиденько буду мати
Без клопотів усіх!». Чорт насміхається з нього – завзятого раціоналіста, що в хвилину
розпачу готовий вірити в надприродне, аби здійснити своє бажання.Проте в останніх
поезіях жмутку ми бачимо, як герой поступово приходить до тями, повертається до самого
себе, по-філософськи дивиться на життя. По-перше, він знов ясно висловлює свою
раціональну позицію щодо світобудови: «Одно лиш вічне без початку й кінця, Живе і
сильне, — се є матерія» (Душа безсмертна! Жить віковічно їй!), тому й свідомість людини, і
її почуття – все піде у вічність колись. А по-друге, у ньому перемагає поет. І хоч скільки
нестримного болю принесло йому те кохання, «Та в серці мойому поет Бунтуєсь, плаче,
мов дитя, Для нього ти краса життя, Струя чуття, пісень пора — Проклін у горлі завмира» (Я
хтів життю кінець зробить).Лірика «Зів’ялого листя» глибоко психологічна, дуже щира й
відверта, з самоаналізом найпотаємніших людських почуттів. Те, що автор зміг зробити
настільки інтимні переживання здобутком мистецтва, розкритися перед іншими,
характеризує його як дуже хоробру та зрілу людину.
6. Аналіз поема "Мойсей", І. Франко:
Тема: Іван Франко показав сповнене неймовірних труднощів і злигоднів сорокарічне
блукання єврейського пророка Мойсея разом зі своїм народом у пошуках обітованої землі,
на якій, за велінням Господа, буде створена держава Ізраїль. Поет поставив перед собою
завдання з’ясувати зміст взаємин вождя і народу в цей важливий час. І.Франко зазначав:
"Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм на-
родом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім
оповіданні".
Ідея: І.Франко дає зрозуміти, що народ, який прагне здобути державність, має бути не
бидлом, якого поганяють, не сліпцем, якого дурять, не рабом, що задовольняється лише
шматком хліба, а духовним монолітом, об’єднаним спільною метою.
Жанр: філософська поема на біблійну тему.
Композиція: Поему складають пролог і двадцять пісень (розділів). За розвитком дії поему
можна поділити на чотири сюжетні осереддя.
I частина (1-11 пісні). Змалювання наростання і загострення конфлікту між народом і
пророком аж до повного розриву. В цій частині І.Франко використовує біблійну легенду
про терен.
II частина (12 — 18 пісні). Мойсей, залишившись наодинці, аналізує весь свій шлях на-
родного проводиря, намагається з’ясувати, чому після сорокарічної праці громада відкину-
ла його. Зібравши останні сили, він молиться Єгові, але чує нашіптування Азазеля [демона
пустелі]. У поемі образ Азазеля — збірний образ злого Духа, що паралізує людську волю. У
цій частині вміщено міф про велетня-сліпця Оріона, алегоричний образ одуреного лже-
пророками народу.
ІII частина (19 пісня). Зустріч Мойсея з Єговою, який картає пророка за сумніви й вагання.
Поки Мойсей служив народові, він був на висоті; коли ж зневірився — загинув духовно й
фізично, так і не ступивши на омріяну землю. Отже, причина трагедії Мойсея не в розриві з
власним народом, а у ваганнях і сумнівах самого пророка, в дедалі глибшій роздвоєності
його свідомості між вірою в мету і сумнівами у можливості її досягнення.
IV частина (20 пісня). Смерть Мойсея, яка спонукає народ продовжити свій путь до
обітованої землі.
Пролог. Пролог звучить як заповіт українському народові. За змістом — це вступна час-
тина, яка передує подіям, але композиційно він завершує твір. У ньому міститься ідея всієї
поеми. Пролог складається з двох частин. Перша частина — це болючі роздуми поета про
рабський стан рідного народу. У другій частині прологу автор висловлює тверду віру в щас-
ливе майбутнє українського народу.
Художні засоби: терцини: це строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба, у якій перший
рядок римується з третім, а другий з першим і третім рядками наступної строфи, а вся
поема написана катренами, холостим віршем (римуються тільки 2 і 4 рядки). Рими у творі
тільки жіночі.
Автор широко використовує риторичні запитання, анафора:
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність?
З історії створення поеми
Перебуваючи в 1904 році в Римі, І. Франко побачив в церкві Сан-П'єтро-ін-Винколи шедевр
італійського мистецтва XVI ст. – скульптуру «Мойсей» Мікеланджело Буонарроті. Образ
Мойсея, створений геніальним майстром епохи італійського Відродження, надихнув поета
написати свою поему. Пролог до неї із закликом до сучасників і потомків духовно єднатися
заради щасливого майбуття Франко написав після закінчення роботи над твором.
Головні герої:
 Автор – ліричний герой поеми.
 Мойсей – пророк, вождь-поводир єврейського народу, головний герой поеми.
 Єврейський народ.
 Азазель – «темний демон пустині», злий дух зневіри, якій спокушає Мойсея.
 Датан та Авірон – прибічники «найблаженнішого стану», «лихі демони
громади», що підбурюють народ проти великих ідеалів Мойсея.
 Єгошуа – «князь конюхів», після смерті Мойсея новий молодий ватажок-
поводир єврейського народу до «обітованої землі».
 Єгова – Бог.
Дуже стислий переказ
Сорок років Мойсей веде по пустелі свій народ до обіцяного чудового краю – Палестини.
Коли ж «обітована земля» була вже зовсім близько,
…зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!»
Це вже не був народ, окрилений метою, а якесь «кочовисько ледаче», яким верховодили
Авірон і Датан. «На принади нової землі», про яку говорив Мойсей, вони
відповідали: «Нам і тут непогано».
Перестало слухати пророка – «дідуся слабосилого», і молоде поколіня – для них
М’ясо стад їх, і масло, і сир –
Се найвищая ласка.
Лише діти любили слухати розповіді Мойсея, граючись, воювали, будували міста з піску…
Мабуть, пророцькі слова Мойсея «перейшли» в їх «кров і душу» з молоком матері. На
зборах люди, підбурювані Авіроном і Датаном, прийняли ухвалу: побити камінням або
вигнати того,
Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни.
Мойсей у своїй промові говорить, що вихід з Єгипту – це виконання Божої волі, порівнює
єврейський народ з Божою стрілою, яка «вже наміряна в ціль», розповідає алегоричну
казку, як дерева обирали собі короля, який мав дбати про них. Кедр, Дуб, Пальма, Береза
відмовляються від пропозиції – у них є свої, особисті справи. Тоді хтось, жартуючи,
запропонував обрати королем Терен, а той сказав:
Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба»…
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху».
Мойсей пояснив алегорію так: дерева – це народи землі, а король – виконавець Божої
волі. Авірон і Датан глузують над старим Мойсеєм – він годиться хіба що в няньки, хай
дітям розказує казки. А потім звинуватили його в зраді – мовляв, у Єгипті єврейський народ
був багаточисельним, а зараз од нього залишилася «жменька». Кричали, що треба
поклонятися іншим богам , а Мойсея вигнати з табору. Тоді пророк у гніві вигукнув:
«Горе вам, нетямучі раби
На гордині котурні!
Бо ведуть вас, неначе сліпих,
Ошуканці і дурні».
Підкорившись волі людей, Мойсей йде з табору у степ.Сподівається, що народ згодом піде
за ним, «як за мамою діти».
Мойсей один. Він молиться Богу, благає у нього підтримки. Невже всі 40 років витрачені
даремно? Але «мовчала пустиня німа». І раптом почувся Голос, який почав доводити, що
пророк сам винний у тому, що сталось. Голос звинуватив Мойсея «у гордині безмежній»,
що він «зіпхнув» свій народ з обраного їм шляху не по волі Бога, а з власної
примхи, «засліплений пристрастю» своїх ідей. У розпачі від тих слів Мойсей запитав:
«Хто ти, вороже?» І почув відповідь – «Я Азазель, темний демон пустині».
У душі Мойсея зародився сумнів: може, і справді єврейському народу було б краще
залишитися в Єгипті? Картини майбутнього, які малював перед ним Азазель, жахали, бо
століттями йде боротьба
За той шмат Палестини…
І ще проллються ріки крові, загине «цвіт народу» у війнах…У великій розпуці він закричав:
«Горе моїй недолі!
Чи ж довіку не вирваться вже
Люду мому з неволі?..
«Одурив нас Єгова!»
Прогуркотів грім, задрижала земля, пролунала «таємнича мова» – то говорив Єгова. Бог
присоромив Мойсея за зневіру:
Маловіре, ще ти не почавсь
В материнській утробі,
А я кождий твій віддих злічив,
Кождий волос на тобі.
А потім пояснив свій план:
…Палестина –
Се лиш спомин вам буде, лиш сон,
Невгасаюча туга,
Щоб, шукавши її, став мій люд
Паном земного круга.
А за те, що Мойсей засумнівався у волі Бога, він, «побачивши сю вітчину, сам не
вступить до неї» – помре на порозі своєї мети.
Тим часом люди в таборі в тривозі та скорботі. З того часу, як вони прогнали Мойсея
… щезло те,
Що давало їм смисл життєвий,
Просвітляло і гріло.
І вони почували себе
Мов убійці, що вбили у сні
Найдорожчу людину.
Раптом в пустелі здіймається вихор, то з’являється «Єгошуа, князь конюхів, І за ним
парубоцтво». Єгошуа закликає євреїв «До походу! До бою!». Цей заклик піднімає
войовничий дух у «лінивих кочівників». Авірона побивають камінням, а Датана вішають. І
пішли люди Ізраїлю в безвість віків, Повні туги і жаху Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…