Самостійна робота 4. Мартинюк Юлія. Група ЛА-02.

1. Науки, що вивчають письмо

Вивчають письмо як особливу знакову систему такі дисципліни: граматологія, епіграфіка й

палеографія.

Граматологія — область мовознавства, семіотична дисципліна, наука про писемність, письмові

системи, генеалогію писемності і її розвиток; особливий тип аналітичних досліджень ролі писемності
в культурі, взаємозв'язок і взаємовплив писемності і культури в історії суспільства. Одна з
найвпливовіших течій філософського постмодерну.

Термін вперше застосував американський ассиролог польського походження Ігнас Гельб, а Жак Дерріда
розвинув його в праці «Про граматологію» (1967). Під впливом гуссерліанської феноменології,
фройдівського психоаналізу, вітгенштайнівської філософії мови, Дерріда запропонував свій підхід до
розв'язання одвічних проблем семіотики, лінгвістики, риторики, герменевтики, пов'язаних з природою
«знаку», тексту, гіпертексту, семіозису тощо.

Епіграфіка — допоміжна історична та філологічна дисципліна, що вивчає стародавні написи,

вирізьблені на твердих матеріалах (камінь, метал тощо).

Історики виділяють декілька основних видів епіграфічних пам'яток, які виконують різну функцію:

 Вотивні написи — в них висловлюється подяка певному божеству («Коли божество X вчинить
дію XY для особи Y, то особа Y подякує божеству, зробивши напис»).
 Гоноративні написи — в них прославляються вчинки певної людини, зазвичай є також короткий
опис цих вчинків.
 Епітафії — написи на надгробках.
 Будівничі написи — написи на спорудах. з нагоди їхнього будівництва
 Малі написи — все, що не входить в попередні категорії (військові дипломи на металевих
пластинах, імена власників речей, написи на черепках. тощо).

Палеогра́фія — історико-філологічна дисципліна, об'єктом дослідження якої є історія письма, його

еволюція (переважно на основі давніх пам'яток) та характерні особливості на певних етапах
розвитку. Засновник — Жан Мабільон.

Особливості письма полягають у графічних

формах знаків і літер, пропорціях та
конфігураціях їхніх складових частин, шрифтів.
Значення мають також місце і частота
вживання окремих літер, види скорочень тощо.
Також ця наука займається вивченням систем
тайнопису (криптографії), особливостей
оздоблення рукописів і написів, зокрема,
орнаментів, мініатюр. Звичайно палеографія
вивчає системи письма, а також предмети,
пов'язані з письмом (матеріали, на які нанесено
текст, зокрема, пергамент, тканини, берест,
папір і філіграні на ньому; знаряддя писання;
барвники, зокрема чорнила, задопомогою яких
написано чи оздоблено текст; форми оправ книжок тощо).

2. Типи начертального письма

Це письмо пов'язане з використанням графічних (від грец. Graphi- kos - письмовий, нарисної) знаків
(картинок, букв, цифр). У розвитку нарисної листи історично змінилося кілька типів. Кожен з цих типів
визначався тим, які елементи звукової мови (цілі повідомлення, окремі слова, склади або звуки) служили
одиницею письмового позначення. Зазвичай послідовно встановлюються наступні чотиритипи листа :
піктографічне, ідеографічне, складове ібуквено-звукове. З цього, проте, зовсім не витікає, щокожен
народ, вступивши на дорогу цивілізації, повинен бувнеодмінно пройти усі ці етапи розвитку листа. Так,
наприклад, сталося зкитайцями, що зупинилися на використанні ідеографічноголиста, або з японцями
і корейцями, що застосовуютьразом з ідеографією національні складові системи кана вЯпонії і кунмун в
Кореї.

Піктографічне Найдавнішим графічним письмом були малюнки — піктограми. У піктографічному

письмі інформація передається в малюнках. Для передавання абстрактних понять таке письмо
непридатне.

Ідеографічне Малюнки поступово перетворювалися на умовні знаки, символи, набували переносного

значення. Піктограми ставали ідеограмами (позначками для понять, думок). Якщо раніше кружечок із
крапкою посередині означав «сонце», то в ідеографічному письмі він став передавати поняття «день»,
тобто кожен знак став позначати слово.

Словесноскладове. В основу покладена багатозначна ідеограма, але з додаванням ребусних знаків і

знаків детермінаторів, які уточнюють коло понять. Такий тип письма виник у ранньокласовому
суспільстві. Це китайське письмо, критське, майя та ін.

Звукове . У надрах ідеографічного письма поступово зароджувалося звукове письмо. Імена фараонів
єгиптяни позначали ієрогліфами, у яких вимовлялися лише перші звуки, і з цих звуків складалося ім’я.
Такі ієрогліфи обводили рамкою (картушем).

3. Основні граматики української мови

Граматики української мови — збірники, що містять статті з граматики. Відомі в Україні ще з XV —

XVI ст.

Деякі граматичні відомості зустрічаються у «Букварі» Івана Федоровича, надрукованого у Львові 1574 і
перевиданий в Острозі 1578. Його 2-й розділ називався «А сїя азбука от книги óсмочастныя, сирѣчь
грамматикїи». 1586 у м. Вільно вийшла друком «Кграматика словеньска языка», що була публікацією
відомої рукопис. ст. «О осми частѣхъ слова», написаної, імовірно, в Сербії у середині XIV ст. (звідти
через Болгарію вона потрапила в Україну, до видання її підготували вчителі Острозької школи). Це
перша у східних слов’ян друкована граматична праця; вона відіграла певну роль у популяризації
елементарних граматичних знань і започаткувала формування граматичної термінології.

1596 у Вільно видано «Грамматіка словенска...» Лаврентія Зизанія, у якій теж помітний вплив
української мови (аби, нехай, маємо, мовимо і под.). Понад 20 років вона була єдиним підручником
церковнослов’янської мови в братських школах України і Білорусі.

Велике значення для розвитку граматичних знань у східних і південих слов’ян мала видана 1619 у м. Єв’ї
біля Вільна праця «Грамматіки славєнския правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького; багато
десятиліть вона служила основним посібником вивчення церковнослов’янської мови і відіграла значну
роль у її засвоєнні у тій редакції, у якій вона тоді функціонувала в Україні та Білорусі.

1818 у Петербурзі надруковано «Грамматика малороссійскаго нарѣчія» О. П. Павловського, а 1822 —

його ж «Прибавленіе къ Грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія». У них уперше описано фонетичну
систему й морфологічну будову живої української мови. Більше в Східній Україні, як і в Росії узагалі, у XIX
ст. граматики української мови не з’являлися, українська мова була повністю усунена зі школи й
офіційного вжитку, не раз російський уряд забороняв українське друковане слово (див. Валуєвський
циркуляр 1863, Емський акт 1876).

Після революційних подій 1905 з’являється кілька граматик української мови шкільного типу в Східній
Україні, а саме:

 «Коротка граматика української мови» П. Залозного (ч. 1 — 2, 1906 — 1913),

  «Коротка граматика для школи» та «Українська граматика для школи» Г. Шерстюка (ч. 1-2,
1907-1909; перевидано 1917-1933),
 «Українська граматика» Є. Тимченка (1907),
 «Грамматика українського язика» І. Нечуя-Левицького (ч. 1 — 2, 1914).

Проте використовувалися вони лише для домашнього навчання і самоосвіти, оскільки українських шкіл
за Російської імперії не існувало.

Тоді ж виходить і «Украинская грамматика» А. Кримського (т. 1-2, 1907-1908). Вона адресувалася учням
старших класів гімназій та семінарій Наддніпрянщини, але насправді перший том — це науково-
дослідницька праця з української історичної фонетики, написана на великому фактичному матеріалі,
вибраному з багатьох давньокиївських і староукраїнських пам’яток; другий том, присвячений
морфології, є фактично навчальним посібником.

У наступні роки посібники для різних типів шкіл і самоосвіти, що містили, крім граматики, і фонетики
матеріал або й розділи з лексики та фразеології, почали виходити під ширшою за своїм значенням
назвою:

 «Украинский язык» О. Синявського (1923),

 «Українська мова» П. Горецького та І. Шалі (1926),
 «Українська мова» М. Грунського і Г. Сабалдира (1926),
 «Українська мова» М. Наконечного (1928),
 «Підвищений курс української мови. Підручник для педвузів» за ред. Леоніда Булаховського (1931),
 «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931),
 «Курс сучасної української літературної мови» за ред. Л. Булаховського (т. 1 — 2, 1951),
 «Курс сучасної української літературної мови» М. Жовтобрюха і Б. Кулика (ч. 1, 1959; 4-е вид.,
1972) та ін.

У колективній праці «Сучасна українська літературна мова» (т. 1 — 5, 1979 —1983) два томи
присвячені граматичній системі сучасної української мови.

1957 вийшла друком праця «Порівняльна граматика української і російської мов», призначена для
студентів філол. ф-тів пед. інститутів республіки.

В сучасній українській граматиці можемо відзначити:

 У 1992 з’явилася праця «Нариси з функціонального синтаксису української мови» І. Вихованця;

 1993 вийшло друком три нових посібники з української мови для студентів філологічних
факультетів університетів та педагогічних інститутів.
 «Сучасна українська літературна мова» за ред. М. Плющ (1994)
 «Граматика української мови. Морфологія» О. Безпояско, К. Городенської, В. Русанівського (1994),
 «Граматика української мови. Синтаксис» І. Вихованця (1994),
 «Синтаксис сучасної української мови» І. Слинька, Н. Гайванюк, М. Кобилянської.
4. Системи ідеографічного письма, які виникли незалежно одна від одної

Ідеографічне письмо – це тип письма, знаки якого (ідеограми) передають здебільшого цілі слова.
Ідеографічний характер мали найдавніші системи письма — давньоєгипетська, китайська та деякі ін.
Системи письма дуже складні; в більшості народів розвинулися набагато простіші — складове письмо
й буквене. прийшло на зміну піктографії в 4 — 3 тис. до н. е. у зв’язку з дальшим розвитком людського
мислення й мови і набутою ними здатністю до більших абстракцій та поділу мовлення на елементи —
слова. Воно передавало абстрактні поняття, втілені в семантиці слова за допомогою усталеного
набору зображень або графічних символів. Напр., знак, що зображав ногу, міг означати «іти»,
«ходити», «стояти», «приходити», «приносити» і т. д. Перехід до ідеографічного письма
стимулювався й суспільним поступом (виникненням рабовласницьких держав і потребою писемної
документації для різних сфер економічних і культурних життя). Ідеографічні системи, мало пов’язані з
фонетикою мови, були зручні для стародавніх різноетнічних держав і в кожній з них розвивалися
самостійно. Найвідоміші з них — давньоєгипетське ієрогліфічне П. (4 тис. до н. е. — 2-а пол. 3 ст. н. е.),
шумерський (з 4-3 тис. до н. е.) і аккадський (вавилоно-ассирійський, з серед. З тис. до н. е.) клинопис,
який пізніше запозичили хети (бл. 2 тис. до н. е.), урарти (на початку 1 тис. до н. е.) та ін. народи;
китайське ієрогліфічне письмо (з 2 тис. до н. е.), яке збереглося до нашого часу, письмо майя в Центр.
Америці (1 тис. н. е.). Не всі стародавні системи ієрогліфічні письма розшифровані. Найкраще вивчено
письмо Єгипту, Месопотамії і Китаю. Логограми, які з часом набули міжнародного характеру,
застосовуються в складі допоміжних підсистем письма і нині (цифри, алгебраїчні й хімічні формульні
знаки, дорожні знаки тощо).

5. Складове і буквенно-звукове письмо

Літерно-звукове (алфавітне, фонемографічне) письмо, що виявилося найзручнішим, сформувалося

значно пізніше за складове, оскільки його виникнення пов’язане з розвиненим умінням людей
розкладати мовлення на найпростіші елементи — звуки (фонеми). У цій системі письма кожен
графічний знак (літера) передає окремий звук (фонему). Літерно-звукове письмо має два різновиди:
консонантно-звуковий (консонантно-фонемографічний) і вокалізовано-звуковий (вокалізовано-
фонемографічний). Консонантно-звукове письмо, в якому знаками позначалися лише приголосні звуки
(консонанти), виникло в 2-й пол. 2 тис. до н. е. і закріпилося переважно в тих мовах, де значення коренів
слів пов’язане з приголосними звуками (протосинайське, протоханаанське, угаритське, фінікійське,
давньоєврейське, арамейське, арабське письмо та ін.). Голосні звуки не мали окремі літер, і при читанні
їх треба було вгадувати, що утруднювало розуміння написаного. Вперше консонантно-звукові знаки
з’явилися в єгипетському письмі, але вони тут вживалися поряд з ідеографічними, складовими й
детермінативами. Творцями консонантно-звукового письма в чистому вигляді стали фінікійці (серед. 2
тис. до н. е.) та деякі інші семітські народи в той час, коли в єгиптян уже існували консонантно-звукові
ієрогліфи, а в ассиро-вавилонян сформувалася складова система клинопису. Фінікійське письмо взято за
основу в більшості нині існуючих літерно-звукових алфавітів. Його літери мали досить просту й зручну
для написання й запам’ятовування форму. Писали фінікійці горизонт, рядками справа наліво. З часом
фінікійське письмо було витіснено арамейським і в кін. 1 тис. до н. е. перестало існувати. На основі
фінік, консонантно-звукового алфавіту виникло пунічне (застосовувалося протягом 4 — 2 ст. до н. е. в
Карфагені та його колоніях), давньоєврейське (Палестина, 1-а пол. 1 тис. до н. е.), арамейське (серед. 1
тис. до н. е. — 4 ст. н. е., Передня й Мала Азія), грецьке архаїчне письмо, одна з найдавніших писемних
складових систем Індії брахмі і, можливо, південносемітська (південноаравійська) система письма (кін.
2 — поч. 1 тис. до н. е. на тер. Старод. Аравії).

6. Дати характеристику арабського, грецького і латинського письма, історія письма слов’янських

мов.

Поширене разом з католицизмом лат. письмо в епоху західноєвропейського феодалізму набуло

міжнародного характеру й стало основою національних писемних систем народів Зх. і Серед. Європи
(німецької, французької, англійської, польської, чеської та ін.). Оскільки звуковий склад багатьох нових
західноєвропейських і слов’янських, мов істотно відрізняється від лат. мови, великого поширення в
національних орфографіях набули дво- і трилітерні сполуки для позначення однієї фонеми та
діакритичні знаки. Через інертність і консервативність деякі західноєвропейські писемні системи
(англ., франц.) протягом багатьох століть не зазнавали істотних реформ, унаслідок чого відбувся
розрив їх з живим нар. мовленням. На основі східногрецького класичного письма виникло коптське
(християнсько-єгипетське) П. У 4 ст. н. е. на базі греко-візантійського уставу (унціалу) з доданням
кількох знаків латинського та рунічного письма єпископ Вульфіла створив готське письмо для
германського народу вестготів, а в 9 ст. н. е. на цьому ж ґрунті створено слов’ян.-кириличне письмо —
кирилицю. Українська писемність починається з 11 ст., коли в південноруських пам’ятках стали
відбиватися протоукраїнські діалектичні риси. Ці та інші регіональні риси ще частіше й послідовніше
виявились у староукраїнських писемних пам’ятках 13 — 16 ст. Староукраїнська писемність
формувалася на основі загальноруських писемних традицій і найважливіших особливостей живих
говорів укр. народу. Графіка староукраїнської писемності, базуючись на кирилиці, зберігала майже всі
знаки давньоруського письма. Найдавнішим типом українського письма (11 — 14 ст.) був устав. З 14 ст.
поширюється півустав і його численні різновиди (ранній, пізній, каліграфічний, діловий, біглий), а в кін.
14 — на поч. 15 ст. виникає скоропис, який досяг найбільшого розвитку в 17 ст. Він відрізнявся від
російського та білоруського як різними начерками тих самих літер, так і характером письма в цілому
(окремі його різновиди склалися залежно від місцевих традицій у письмі). У заголовках розділів книжок
застосовували складне й орнаментоване письмо — в’язь. З розділових знаків у давньоруській і
староукраїнській писемностях вживалися крапка або комбінації з двох, трьох і чотирьох крапок —
довільно, на розсуд писаря (найчастіше для позначення пауз або для розділення частин тексту). З 14
ст. для розмежування слів іноді вводили пробіли, які остаточно закріпилися у книгодрукуванні (кін. 16
ст.). Книгодрукування в Україні з кін. 16 і до поч. 18 ст. здійснювалося традиціях кириличним
півуставом. Унаслідок реформи письма (див. Реформи алфавіту і графіки) в Росії 1708 — 10 було
спрощено й округлено накреслення більшості літер алфавіту (див. Гражданський шрифт), усунено
надрядкові знаки — наголоси й титла, запроваджено араб. систему позначення чисел замість
літерної. Ці особливості були покладені також в основу сучасних писемних систем східнослов’янських
народів. Кирилицю в традиційній графіці було збережено для церковної л-ри.