Історія Лінгвістики. Семінар 2.

1. Передумови формування компаративістики.

У ХVІІІ ст. у науці починає формуватися погляд на суспільство і мову як
явища історичні, змінні. Надзвичайно переконливо „філософію історії”
висловив італійський філософ Джамбатіста Віко у праці „Нова наука” (1725 р.),
його ідеї на матеріалі мови і культури розвивали Шарль де Брос, Жан-Жак
Руссо та ін.
В умовах інтенсивного розвитку національних мов, бурхливого розквіту
культури, освіти, книгодрукування сформувалося розуміння потреби
усвідомленого регулювання мовними процесами. Перед мовознавцями постали
нові завдання, які ще не мали апробованої методики. Серед них
найважливішими були каталогізація різнорідного мовного матеріалу, створення
міжнародної мови, вирішення питання походження мови, підготовка
нормативних граматик і словників.
Наприкінці ХVІІІ-поч. ХІХ ст. мовознавство накопичило значний і
різноманітний матеріал, який свідчив про спорідненість певних мов чи груп
мов між собою. У 1787-1789 рр. у Петербурзі вийшов 4-х томний словник
російсько-німецького природодослідника академіка Петра Палласа
„Сравнительные словари всех языков и наречий, собранные десницей
всевысочайшей особы”[1], у якому автор подав переклад російських слів на 200
мов. У другому виданні цього словника представлено вже матеріал 276 мов,
серед яких африканські й американські.
У Мадриді у 1800-1804 рр. вийшов друком ”Каталог мов відомих народів,
їх поділ і класифікація за відмінностями наріч та діалектів” Лоренцо Герваса,
який містив матеріал 307 мов, включаючи малайсько-полінезійські та індійські
народів Америки [2].
Найповнішим багатомовним словником Нового часу стала праця
„Митридат або Загальне мовознавство” Іоганна Кристофа Аделунга та Іоганна
Северина Фатера[3], видана в 1806-1817 рр. у Берліні, у якій наведено факти
кількох сот мов з додатком – перекладом „Отче наш” („Pater noster”) на 500
мов.
Окремі спроби порівняльного вивчення мов робили представники різних
мовознавчих шкіл, але серйозної цілісної праці, яка б узагальнила досвід
попередників, не було створено. Окрім того, питання порівняльного аналізу
мов вимагало вироблення спеціальної методики, прийомів лінгвістичного
дослідження, розширення меж аналізованого об’єкта й детального збирання
фактичного матеріалу.
Зачатки порівняльно-історичних досліджень зустрічаємо ще в римському
мовознавстві, де було здійснено порівняння грецької та латинської мов, пізніше
в єврейському у розробці Ісаака Баруна „Книга порівняння єврейської мови з
арабською” (ХІІ ст.).
Першою друкованою працею з цієї проблематики була книга Г.
Постеллуса „Про спорідненість мов” (1538 р.), у якій він доводив походження
усіх мов з давньоєврейської. У 1666 р. хорват Ю. Крижанич, який тривалий час
проживав у Росії, опублікував „Граматичне дослідження з російської мови”, у
якому навів фонетичні відповідники між слов’янськими мовами і на цих
засадах здійснив їхню класифікацію.
Значним охопленням мов світу відзначається класифікація Г. Лейбніца.
Він виділяє дві сім’ї мов – арамейську, тобто семітську, і яфетичну, яку поділяє
на дві групи: скіфську (фінські, тюрські, слов’янські, монгольські) і кельтську
(решта європейських мов).
У 1723 р. вийшла книга голландського вченого Л. тен Кате „Вступ до
вивчення благородної частини нижньонімецької мови”, у якій автор здійснив
порівняння готської, верхньонімецької, нижньонімецьких – голландської,
фламандської, давньоанглійської, ісландської. Він уперше встановив звукові
відповідники між германськими мовами.
В основу порівняльно-історичного дослідження мов, яке поступово
почало займати чільне місце в лінгвістиці Нового часу, дослідники заклали такі
основні принципи:
1) кожна мова має свої особливі ознаки, які виділяють її і
протиставляють іншим мовам;
2) виявити ці ознаки можна шляхом порівняльного вивчення
мов;
3) порівняльний аналіз показує не лише відмінності, але й
спорідненість мов;
4) споріднені мови формують мовну сім’ю;
5) відмінності у споріднених мов – результат їхніх історичних
змін;
6) фонетична система мови змінюється швидше за інші системи;
7) фонетичні зміни у межах однієї мовної сім’ї відбуваються за
чіткою послідовністю, без винятків.
Найчастіше виникнення порівняльно-історичного мовознавства
(компаративістики) та його ядра – порівняльно-історичної граматики
пов’язують із ознайомленням європейських лінгвістів із санскритом – єдиною
літературною мовою давньої Індії. Перші відомості про санскрит зустрічаються
в листах італійця Філіппо Сассеті, який прожив в Індії з 1583 до 1588 рр. Після
підкорення Індії Англією вчені цієї країни почали досліджувати санскрит, який
відзначався багатством форм, доцільністю будови і надзвичайною давністю.
Санскрит зберігся у первісному вигляді завдяки використанню в обряді
богослужіння, його дбайливо охороняли від впливу тогочасних індійських мов
– пракритів. Одним із перших дослідників санскриту був Уільям Джонс, який
переклав ”Сакунталу” (драма Калідаси) і вперше висунув гіпотезу про
походження багатьох мов Європи разом із санскритом зі спільного джерела.
Більше двох століть тому, 2 лютого 1786 р. член Вищої суддівської палати в
Калькутті сер Уільям Джонс проголосив промову перед членами Королівського
Азійського товариства (яке називають Інститутом східних культур), у якій
зазначив: „Незалежно від того, наскільки давнім є санскрит, від має чудовий
лад; він досконаліший за грецьку, багатший за латину і переважає ці обидві
мови вишуканою витонченістю, і в той же час його корені, слова і граматичні
форми надзвичайно схожі на корені, слова і форми цих двох мов, що навряд чи
може бути випадковим; ця подібність така велика, що жоден філолог,
порівнявши ці мови, не міг би не зробити висновок, що вони пішли з одного
джерела, яке вже не існує”.
У цей же час Г. Кольбрук почав видавати першу граматику
санскриту.
Потім санскритом почали цікавитися мовознавці Франції, а пізніше –
Германії. Але справжній інтерес до санскриту в європейських учених з’явився
після виходу в світ книги Фрідріха Шлегеля ”Про мову і мудрість індійців”
(1808 р.). Автор висловлює гіпотезу, що санскрит – це те джерело, з якого
пізніше утворилися інші індоєвропейські мови. Він визначив спорідненість із
санскритом грецької, латинської, перської та германських мов не лише в
лексиці, але й у граматичних системах. Ф. Шлегель першим запропонував
термін ”індогерманські мови”, синонімом якому пізніше став ”індоєвропейські
мови”. Старший брат Фрідріха Август Вільгельм фон Шлегель (1767-1845 рр.)
був першим німецьким ученим, який під час свого перебування в Парижі в
1814-1815 рр. глибоко дослідив систему санскриту.
Оскільки проблема порівняльно-історичного вивчення мов була
актуальною для європейського мовознавства, практично в один період у різних
країнах сформувались і підготували свої розвідки відомі дослідники цієї
проблематики: данський вчений Расмус Раск, німці Якоб Грімм і Франц Бопп,
росіянин Олександр Востоков.
Порівняльно-історичний метод – це перший науковий метод у
мовознавстві, який засвідчив формування лінгвістики як цілісної науки, а не
епізодичних досліджень. Порівняльно-історичне мовознавство – це розділ
мовознавчої науки, об’єктом якого є споріднені, тобто генетично пов’язані
мови.
Завдання порівняльно-історичного мовознавства – встановлення
співвідношень між спорідненими мовами та опис їхньої еволюції в часі і
просторі.
Для становлення порівняльно-історичного мовознавства виняткове
значення мала праця німецького філософа, критика Йоганна Готфріда Гердера
”Дослідження про походження мови” (1770 – вид. 1772 р.), яка стала
провісником історизму у мовознавстві. Виступаючи проти поширених
тверджень про споконвічність мови, її божественне походження, Й. Гердер
визначає мову як закономірний продукт розвитку суспільства, вказує на зв’язок
мови з культурою.

2. Засновники порівняльно-історичного мовознавства:

Расмус Крістіан Раск (1787-1832 рр.)
Данський мовознавець Расмус Раск був тим, хто, за словами В. Томсена,
”…з величезною геніальністю, винятковою широтою й абсолютним розумінням
усього, що в ньому нового, захищав цей метод спостереження”[4], за що його
справедливо визнають одним з фундаторів порівняльно-історичного
мовознавства. Р. Раск був автором багатьох граматик: іспанської, італійської,
фризької, давньоанглійської, шведської та інших мов, він володів 25 мовами.
Хоча він першим обґрунтував і чітко визначив засади нового методу, його ім’я
не стало широко відомим, бо писав свої праці малопоширеною данською
мовою.
Найважливішою його працею була розвідка, яка одержало премію на
конкурсі ”Наукового товариства” і мало назву ”Дослідження походження
давньопівнічної або ісландської мови”, що була написана у 1814 р., а побачила
світ у 1818 р. Друга частина цієї книги – ”Про фракійську мову” вийшла в 1822
р. у німецькому перекладі І. Фатера разом з порівняльними таблицями
основних європейських мов, підготовлених І. Фатером. На жаль, цей переклад,
досить недосконалий і неточний та ще й скорочений, дуже спростив працю Р.
Раска.
У цій розвідці автор, поставивши у центр зіставлення мов ісландську і
порівнявши її з гренландською, кельтською, баскською, фінською, доводить,
що ісландська неспоріднена з цими мовами, але простежується граматична і
лексична подібність з грецькою і латиною.
У вступі до праці автор писав, що мова є найважливішим засобом
пізнання походження народів та їхніх споріднених зв’язків, починаючи з
найдавнішого періоду. Він, зокрема, відзначав, що ”…релігійні вірування,
звичаї й традиції народів, їхні громадянські інституції у давній час – усе те, що
ми знаємо про них, – у кращому випадку можуть дати нам лише натяк на
споріднені стосунки і походження цих народів. Але жодний засіб пізнання
походження народів та їхніх споріднених зв’язків ще з сивої давнини, коли
історія покидає нас, не є таким важливим, як мова”.
У першій частині книги ”Про етимологію загалом” – чітко спланованій і
прекрасно викладеній – Р. Раск розробляє питання, значна частина яких
залишається актуальною й донині: обгрунтовує важливість і цінність
етимології, визначає її сутність, завдання і методи. У питанні порівняння мов
автор говорить про те, що лексичні відповідніки є дуже ненадійним критерієм,
бо слова вільно переходять з однієї мови в іншу, а значно достовірнішою
ознакою спорідненості є граматична співвіднесеність і звукові переходи:
”Граматична співвідносність є набагато надійнішою ознакою спорідненості чи
спільності походження, бо відомо, що мова, яка змішується з іншою,
надзвичайно рідко чи, точніше, ніколи не запозичає форми відмінювання і
дієвідмінювання у цієї мови, але, навпаки, швидше втрачає свої власні”. Він
сформулював принцип регулярності звукових відповідників.
Друга частина роботи присвячена аналізу відношення ісландської мови до
інших готських мов і обгрунтуванню їхнього походження. Цей аналіз
здійснено на широкому фактичному матеріалі із залученням фактів словників
та граматик, що робить дослідження науково обгрунтованим і переконливим.
У результаті автор приходить до висновку, що ”скандинавська” і ”германська”
мови є близькоспорідненими боковими гілками і що вони разом із
”слов’янською” і ”латиською” мають своє спільне джерело у
”давньофранкійській” мові. Під цією мовою він розуміє не власне мову Фракії,
а невідому мертву прамову чи мову доісторичних часів південно-східної
Європи, і, оскільки, на його думку, ”грецька й латинська є найдавнішими і
єдиними її пережитками, то їх слід розглядати як джерела ісландської мови”.
Недоліком його концепції було те, що він дуже активно ототожнював грецьку
мову з ”давньофракійською”, обираючи її відправним пунктом історичних
досліджень. Ще однією помилкою Р. Раска було надання виняткової ролі
ісландській мови серед ”готських”, яку він ставив у центр своєї підсистеми не
лише скандинавських, але й усіх германських мов. У граматичних
дослідженнях він із трьох родів на перше місце ставить середній і визначає
початкову форму як називний відмінок середнього роду; порядок відмінків у
нього особливий і нагадує порядок відмінків індійських граматик.
Р. Раск у 1816-1823 рр. здійснив тривалу подорож по країнах Сходу, побував в
Індії, але не зумів побачити в санскриті одну з найдавніших форм існування
європейських прамов.
Фахівці й зараз відзначають чітку класифікацію мов Р. Раска: він перший
відмежував балтійські мови від слов’янських, став засновником скандинавської
філології, заклав основи наукової етимології на ґрунті вірменської, санскриту,
зендської (давньоіранської) мов.
Франц Бопп (1791-1867 рр.)
Проблемами порівняльно-історичних досліджень Ф. Бопп зацікавився з
юних років: під час навчання у гімназії він вивчає санскрит, перську, арабську;
з 1812 р. по 1816 р. у Парижі він допомагав Вільгельму фон Шлегелю у його
роботі над описом санскриту.
Назва його першої розвідки ”Про систему дієвідмінювання санскриту у
порівнянні з дієвідмінюванням грецької, латинської, перської та німецької мов з
епізодами з Рамаяни і Махабхарати у точному метричному перекладі з
оригінального тексту і з деякими вибірками з Вед” (1816 р.). Ця праця, яку
опублікував тоді невідомий 25-річний дослідник, стала повортним етапом у
розвитку європейського мовознавства.
Як і Р. Раск, Ф. Бопп бере за основу порівняння мов їхній граматичний устрій,
здійснює порівняльний аналіз дієслівних флексій названих у заголовку мов. На
основі порівняння спільних дієслівних форм Ф. Бопп робить висновки про одне
джерело походження цих мов: „...вони або походять від санскриту, або, разом з
ним – від спільної мови-предка”. Хоча такий фрагментарний аналіз не міг бути
серйозною підставою для масштабних висновків, він став зачином майбутнього
грандіозного дослідження „Порівняльна граматика санскриту, зендської
(авестійської), вірменської, грецької, латинської, литовської, старослов’янської,
готської та німецької мов”, яке складалося з трьох томів. Перше видання цієї
праці з’явилося у Берліні в 1833-1852 рр.; друге, зовсім перероблене, у 1857-
1861 рр.; а третє – після смерті автора у 1868-1870 рр. Вона також була видана
французькою мовою у перекладі М. Бреаля під назвою „Порівняльна граматика
індоєвропейських мов” у чотирьох томах в 1866-1874 рр.
Ф. Бопп у своєму дослідженні здійснив порівняльний аналіз названих мов,
беручи за вихідні форми санскриту, він уже не обмежився системою
дієвідмінювання, а розглянув також звукову і графічну системи, словотвірні
аспекти, граматичні категорії (зокрема відмінки), порівняв прикметники,
числівники, займенники, займенникові прислівники, дієслова.
Він прийшов до висновку, що індоєвропейські (цей термін також належить
йому) мови утворилися шляхом аглютинації, тобто склеювання різноманітних
найпростіших коренів, виділяючи основні з них, такі як дієслівні -as-(бути),
-tan-(розтягувати), займенникові -ta-, -ma-.
Головним досягненням Ф. Боппа було те, що він переконливо довів
спільність походження індоєвропейських мов, підтвердивши це порівняльним
аналізом їхніх систем та проілюструвавши багатим фактичним матеріалом. Він
також сформулював поняття кореня й наголосив, що порівнювати треба не
слова, а корені різних мов. За словами А. Мейе, ”Ф. Бопп відкрив порівняльну
граматику в пошуках індоєвропейської мови, як і Колумб відкрив Америку в
пошуках Індії”.
Якоб Грімм
Якоб та Вільгельм Грімми здобули світову славу як збирачі та видавці
фольклору, казок. Але, разом з тим, Я. Грімм відомий як автор мовознавчих
розвідок „Німецька граматика” та „Історія німецької мови”. Якоб і Вільгельм
(1786-1859 рр.) рано залишилися без батька і змушені були самі пробиватися в
житті. Вони майже ніколи не розлучалися, разом навчалися в Марбурзькому
університеті, де вивчали право, але цікавилися літературою, фольклором. Там
вони почали збирати й видавати старі пісні, легенди, казки, називаючи це
„приємною побічною діяльністю”, яка пізніше принесла їм всесвітню славу.
Одночасно Якоб збирав матеріал для „Німецької граматики”, роботу над якою
вів більше двох десятиліть. У 1830 р. їх запросили для роботи в Геттінгенський
університет, де вони активно працювали. У 1837 р. вони разом з іншими
професорами виступили проти відміни королем Ернстом Августом ІІ
конституції Ганновера, за що були звільнені з роботи. Переїхавши до
невеличкого маєтку Капселя, вони організували роботу над підготовкою
словника німецької мови, перший том якого вийшов у 1854 р. Словник,
задуманий і розпочатий братами, остаточно був завершений лише через 100
років після смерті Якоба.
”Німецька граматика” складалася з 4 томів. Перший том побачив світ у 1819
р., а в 1822 р. він був перевиданий у зовсім переробленому варіанті,
найімовірніше, під впливом робіт Р. Раска, а останній – у 1837 р. Ця праця не є
нормативною граматикою, а більше здійсненим на історичній основі описом
будови усіх готсько-німецьких мов. Заслугою Я. Грімма є те, що він дав
поштовх для створення історичної граматики, яка простежує і висвітлює
історичні відповідники між формами споріднених мов у різні часи і в різних
діалектах. Аналізуючи історичну фонетику германських мов, Я. Грімм зробив
висновки про зміни приголосних, або так зване ”германське пересування
приголосних” чи „закон Грімма”, тобто сформулював закономірність звукових
відповідників приголосних у різних індоєвропейських мовах. Відзначаючи
оригінальність і вагомість досліджень Я. Грімма, слід пам’ятати, що багато
його ідей ґрунтуються на відкриттях Р. Раска, навіть ”закон Грімма” – це не що
інше, як удосконалена і гарно сформульована ідея Р. Раска, на чому наголошує
Ф. Бопп у своїй ”Порівняльній граматиці”.
У праці ”Історія німецької мови” Я. Грімм розглядає питання спорідненості
германських мов з іншими індоєвропейськими та періодизації історії німецької
мови.

Олександр Христофорович Востоков (1781-1864 рр.)

О. Востоков став засновником східнослов’янського порівняльно-
історичного мовознавства, вченим, який зробив значні відкриття в питаннях
історичного розвитку слов’янських мов. Він був шведом за походженням
(справжнє прізвище Остенек), народився в Естонії, з дитинства його віддали до
Петербурзького кадетського корпусу, а з 13 років навчався в Художній
академії. Його найбільше цікавила історія слов’янських мов, починав він як
поет, пробував викладати в університеті, а з 1815 р. працює в Імператорській
публічній бібліотеці головним зберігачем відділу рукописів. Брав активну
участь у роботі знаменитого Румянцевського гуртка, засновником якого був
граф М. Румянцев.
Ще молодим дослідником він почав працювати над етимологічним
словником старослов’янської мови, у якому наводив порівняльні дані не лише
слов’янських, а й інших індоєвропейських мов.
Основним науковим інтересом О. Востокова став пошук, дослідження,
тлумачення та видання пам’яток слов’янської писемності: у 1827 р. публікує
„Сборник памятников, находящихся вне России”; у 1842 р. – „Описание
русских и славянских рукописей Румянцевского музеума”; у 1843 р. видає
Остромирове євангеліє з коментарями і словником; у 1858-1861 рр. –
двотомний „Словарь церковнославянского языка”; у 1863 р. – „Грамматику
церковно-славянского языка, изложенная по древнейшим оного письменным
памятникам”.
На основі детального аналізу давніх пам’яток О. Востоков зумів встановити
природу редукованих ъ, ь та носових голосних @, #, дослідив питання про
сполучення г, к, х з голосними переднього ряду в праслов’янській мові.
Справжню славу йому принесла невелика праця „Рассуждение о славянском
языке, служащее введением к грамматике сего языка, составленной по
древнейшим оного письменным памятникам” (1820 р.), яка спочатку була
прочитана як лекція і мала такий значний вплив на розвиток славістики, що
навіть Й. Добровський припинив друкування своєї роботи „Основы славянского
языка” і змушений був негайно її переробити, узгодивши з концепцією О.
Востокова. За видання цієї праці його обрали членом Російської Академії та
кількох зарубіжних академій.

О. Востоков зумів чітко відмежувати південнослов’янські мови від

східнослов’янських, визначив характерні фонетичні особливості кожної з груп
мов: повноголосні сполуки оро, оло, ере, еле; ч на місці колишніх tj; ж на місці
dj тощо. О. Востоков довів, що старослов’янська мова не може бути прамовою
слов’янських.

З інших робіт особливе значення мала його „Русская грамматика

Александра Востокова по начертанию его же сокращенной грамматики полнее
изложенная” (1831 р.), яка стала новим етапом підготовки російської граматики
після праць М. Ломоносова, а його вчення про наголос не втратило
актуальності й нині.
3. Порівняльно-історичні дослідження у слов’янському мовознавстві.
Слов’янські мови – це група мов, яка становить винятковий інтерес для
порівняльно-історичного дослідження. Цей інтерес викликаний давністю їх
походження, своєрідністю та багатством граматичних форм, динамікою змін
одиниць і категорій.
Крім цього, порівняльно-історичне дослідження слов’янських мов давало
безцінний матеріал для вивчення національної історії, інтерес до якої у першій
половині ХІХ ст. значно зріс у зв’язку з поширення ідей національного
відродження слов’янських народів, ідеями слов’янофільства[6].
Зародження славістики припадає на ХVІІ, коли були створені перші граматичні
праці, зокрема ”Граматичноє ізказаниє” Ю. Крижанича (1666 р.).
Започаткував наукове дослідження слов’янських мов чеський мовознавець
і громадський діяч Йозеф Добровський (1753-1829 рр.), який був одним із
визначних діячів національного відродження. Найвідомішою з його праць була
розвідка, яка заклала основи слов’янської філології „Основи давнього діалекту
слов’янської мови”[7] (1822 р.) – перша наукова граматика старослов’янської
мови. Він приділяв значну увагу питанням спорідненості слов’янських мов, їх
класифікації. Крім цього його перу належать дослідження з чеської мови та
літератури „Історія чеської мови і літератури” (1792 р.), „Глаголиця” (1807 р.).
Й. Добровського цікавили питання походження слов’янських мов, їхньої мовної
основи, початку письма у слов’ян, життя та діяльності Кирила та Мефодія.
Традиції, засновані Й. Добровським, продовжував і розвивав, однак,
полемізуючи з ним у багатьох питаннях, австрійський філолог, словенець за
походженням Варфоломій Копітар (1780-1844 рр.). Він віднайшов і видав
„Збірник Клоца” (1836 р.), написав „Граматику слов’янської мови Крайни,
Карінтії та Штирії” (1808 р.). Публікація ”Збірника Клоца” дала поштовх до
перегляду питання про співвідношення слов’янських азбук – кирилиці та
глаголиці, довела давність глаголиці.
 Словак Павел Йосеф Шафарик (1795-1861 рр.) заперечив теорію про
походження слов’янських мов зі старослов’янської, яка тривалий час була
основою славістики, провів серйозні дослідження давніх слов’янських мов та
їхніх пам’яток: „Історія слов’янської мови і літератури всіма наріччями” (1826
р.), „Слов’янські старожитності” (1837 р.), „Слов’янська етнографія” (1842 р.).
Російську мову він поділяв на великоруське, малоруське і білоруське наріччя,
які відносив до спільної групи з сучасними південнослов’янськими. Він
уважав, що діалектні відмінності слов’янських мов мають досить раннє
походження, виступив проти паннонської гіпотези В. Копітара. На основі
аналізу історичних джерел і спираючись на дані порівняльно-історичного
мовознавства, П. Шафарик намагався науково обґрунтувати гіпотезу
автохтонного походження слов’ян на території Європи.
Визначне місце в історії славістики займає відомий сербський філолог,
етнограф, фольклорист Вук Стефанович Караджич (1787-1864 рр.). До його
заслуг слід віднести реформування сербської літературної мови, наближення її
до живої народної, відторгнення старосербських мовних традицій. Основні
праці В. Караджича: „Граматика сербської мови за говорами простого люду”
(1814 р.), „Малий слов’яно-сербський пісенник простого люду” (1814 р.),
„Сербські народні казки” (1821 р.), „Сербські народні пісні” (1833 р.) – у
чотирьох томах. Він був надзвичайно діяльним ученим – видав першу сербську
граматику, перший сербський словник з описом сербських звичаїв, додаток до
петербурзького словника усіх мов і наріч з особливими заувагами про
болгарську мову, п’ять частин сербських народних пісень, п’ять книг
альманаху „Даниця” та багато іншого.
Найбільші заслуги у порівняльному дослідженні слов’янських мов має
австрійський учений, словенець за походженням Франц Міклошич (1813-1891
рр.) – засновник порівняльно-історичного вивчення граматики слов’янських
мов. Його головні праці: читиритомна „Порівняльна граматика слов’янських
мов” (1852-1874 рр.), у якій він дав характеристику фонетичних та
морфологічних особливостей української мови, „Етимологічний словник
слов’янських мов” (1866 р.). Він був одним із перших мовознавців, які
відстоювали самобутність української мови, його учнями були І. Верхратський,
Є. Желехівський, О. Огоновський, С. Смаль-Стоцький.
В Україні і в Росії філологічні розвідки цього періоду представлені
працями українсько-російського славіста, історика, етнографа, перекладача,
письменника Осипа Максимовича Бодянського[8]. Його магістерська
дисертація „Про народність поезії слов’янських племен” була опублікована
окремою книгою і перекладена сербською, чеською, німецькою та італійською
мовами. Для вивчення мов він їде за кордон, де працює у бібліотеках Праги,
Відня, Будапешта, налагоджує контакти з П. Шафариком, Я. Колларом, В.
Копітаром, В. Ганкою. У своїх дослідженнях він доводить, що українська мова
така ж давня, як і російська. Найбільшою його заслугою стало дослідження
слов’янської писемності і мови старописемних пам’яток, заперечення
паннонської теорії та підтвердження болгарської основи старослов’янської
мови. У праці „Про час походження слов’янських письмен” (1855 р.) детально
розглядаючи грецькі, латинські, слов’янські джерела та різні ізводи пам’яток,
він аналізує погляди вчених на історію слов’янського письма.
Михайло Олександрович Максимович був одним із небагатьох у світовій
науці вчених-енциклопедистів. До сфери його наукових інтересів входили
ботаніка, історія, етнографія, лінгвістика, археологія, філософія, поезія…
Діапазон інтересів, різнобічність і творча обдарованість М. Максимовича,
вільне володіння давніми й сучасними мовами, а також знання майже всіх
слов’янських говорів вражали його сучасників. Народився у збіднілій
дворянській родині у Золотоніському повіті Полтавської губернії (нині
Черкаська обл.). Після закінчення гімназії у Новгород-Сіверську, вступає до
Московського університету на відділення словесності, але через два роки
переходить на природничо-математичний факультет, згодом почав відвідувати
заняття ще й з медицини. Після закінчення природничого відділення його
залишають викладати ботаніку, з якої захищає дисертацію „Про системи
рослинного царства”, написав двотомник „Основи ботаніки”. Йому ще не було
30 років, а він отримав звання професора і обійняв посаду завідувача кафедри
ботаніки. Коли Микола І прийняв рішення про заснування у Києві університету,
М. Максимовича обрали першим ректором.
У лінгвістиці він зосередив свою увагу на вивченні літератури,
фольклору, етнографії, історії мови. У своїх працях він акцентує увагу на
важливості порівняльного вивчення мов, аналізує причини мовних змін –
зовнішні і внутрішні. Досліджуючи слов’янські мови, виявив явище
повноголосся, зробив спробу класифікації східнослов’янських діалектів.
Детально описав фонетичні та граматичні особливості української мови,
відстоював її рівноправну природу серед інших слов’янських мов. Він
заперечив норманську теорію походження Руси-України, розвінчує погодінську
теорію, за якою Україна – лише Південь Росії, її ”окраїна”. У 1856 р. публікує
”Філологічні листи до М.Погодіна”, у яких захищає самобутність українського
народу, його культури та мови.
Російський мовознавець, мистецтвознавець Федір Іванович Буслаєв
уперше застосував метод історичного дослідження фактів російської мови,
результатом чого стала публікація „Исторической грамматики русского языка”.
Він проводить широке порівняння фактів російської мови з німецькою,
готською, санскритом, латиною. Вперше звертає увагу на важливість
дослідження не лише книжної мови, але й діалектів – „провінціалізмів”.
4. В. фон Гумбольдт, засади його лінгвістичної концепції, основні
положення теорії.
З іменем цього німецького вченого пов’язано становлення філософії мови як
самостійної науки, формування основ загального і теоретичного мовознавства. І
хоча оцінка його творчої спадщини у різних учених неоднозначна, окремі
положення теорії В. Гумбольдта зазнають критики, але всі віддають належне
його неоціненному внеску у розвиток лінгвістики.
Відомий данський історик лінгвістики В. Томсен назвав його
„найвеличнішою людиною Германії”, хоча відзначав, що „складна форма
викладу його ідей, манівці його мовної філософії і містика не дозволили нам
повністю оцінити значення його праць чи навіть зрозуміти той вплив, який він
справив на розвиток мовознавства”[2].
В. Звєгінцев, визнаючи роль В. Гумбольдта в історії мовознавства писав:
„ Висунувши оригінальну концепцію природи мови і піднявши ряд
фундаментальних проблем, які і на сьогодні перебувають у центрі бурхливих
дискусій, він, подібно нескореній гірській вершині, височить над тими
звершеннями, яких вдалося досягти іншим дослідникам” [3].

Це мовознавець, літературознавець, філософ, юрист, державний діяч.

Мовознавством він займався лише останніх 15 років свого життя після виходу
на пенсію з державної служби.
Він виходець з давнього дворянського роду, народився у Потсдамі поблизу
Берліна у сім’ї придворного курфюрста[4] Саксонії, отримав блискучу освіту в
університетах Франкфурта-на-Одері і Геттінгена, слухав лекції Г. Гейне,
товаришував з Ф. Шіллером, Й. Гьоте. В. Гумбольдт мав надзвичайно глибокі
лінгвістичні знання, знав безліч мов від баскської до північноамериканських і
малайсько-полінезійських. Його брат – Олександр, відомий дипломат, географ і
мандрівник, збирав і привозив з експедицій матеріали для вивчення мов. Брати
були засновниками Берлінського універститету (нині університет імені братів
Гумбольдт). Вільгельм тривалий час перебував на державній службі – директор
департаменту освіти та віросповідань, а також дипломатичній – пруський
резидент у Ватикані, посол в Австрії, член Празького і Віденського конгресів.
Він був одним із найпослідовніших поборників ідей просвітництва і гуманізму,
прихильником об’єднання Германії й опонентом Наполеона.
Серед його головних мовознавчих праць трактати „Про порівняльне
вивчення мов стосовно до різних епох їхнього розвитку” (1820 р.), „Про
походження граматичних форм та їх вплив на розвиток ідей” (1822 р.), „Про
буквене письмо і його зв’язки з будовою мови” (1824 р.), „Про двоїну” (1827
р.), а найголовнішою стала тритомна праця „Про мову Каві на острові Ява”
(1836-1839 рр.).
У розвідці ”Про порівняльне вивчення мов стосовно до різних епох їхнього
розвитку” дослідник формулює ідею стадійного розвитку мов. Виділивши
морфологічні типи мов: кореневі (аморфні), аглютинативні, флективні, він
розглядає їх як відображення хронологічно послідовних етапів світового
мовотворчого процесу, як перехід від нижчої до вищої, досконалішої форми.
Через кореневу стадію, ”найпримітивнішу”, проходять усі мови, а деякі з них
(як китайська), на ній так ізалишилися. Наступною є аглютинативна стадія, на
якій зупинилися мови типу турецької, угорської, у яких є афікси, але вони ще
не злилися з основами слів. ”Найдосконаліша” флективна стадія, у мовах якої
(грецька, латинська) сформувалася складна система відмінювання і
дієвідмінювання. На його думку, за ступенем розвитку мов можна говорити
про інтелектуальний рівень народу. Багато сучасних учених не сприймає
положення про перехідний розвиток мов (перехід кореневих у аглютинативні,
далі у флективні як найдосконаліші), але ідея структурного зіставлення мов у
ХХ ст. стала основою нового розділу мовознавства – лінгвістичної типології.
Пізніше ідею стадійного розвитку відродив і розвивав радянський учений М.Я.
Марр.
Лінгвістична концепція В. Гумбольдта сформувалася під впливом надбань
німецької класичної філософії, особливо робіт І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга,
Г. Гегеля.
Теоретико-методологічною базою філософсько-лінгвістичної концепції В.
Гумбольдта був антропологічний[5] підхід до розгляду мови згідно якого
наукове вивчення мови слід проводити у тісному взаємозв’язку зі свідомістю і
мисленням людини, його культурою і духовним життям.
Ця лінгвістична концепція була базована на ідеях Й. Гердера про природу і
походження мови, про взаємозв’язок мови, мислення і „духу народу”. Мова, за
В. Гумбольдтом, – ”єдина енергія народу, що виходить з глибин людської суті і
охоплює все її існування”.
Мова – найважливіша діяльність людського духу, що лежить в основі всіх
інших видів людської діяльності, це сила, яка робить людину людиною. Але
дух народу з часом ослаблюється, його активність різко падає. Увага народу
концентрується не на самій мові, а на творах (молитвах, міфах, легендах), тому
тільки ці витвори є цінними, на відміну від звичайної мови.
Мови є відображенням мовної здатності, потенційності, яка закладена в людині
у вигляді підсвідомо сприйнятних принципів діяльності, що актуалізуються
шляхом суб’єктивної активності носія. Людина, пробуджуючи в собі мовну
здатність і розгортаючи її в процесі мовного спілкування, щоразу власними
зусиллями створює сама в собі мову. Мова – не мертвий продукт, а постійний
процес створення, породження. Положення про те, що єдиною формою
існування мови є її розвиток, було спрямоване проти метафізичного розуміння
мови як постійної нерухомої сутності. На думку вченого, народ сам творить
мову (її звуки та форми), але накопичення мовного матеріалу поступово
гальмує розвиток мови.
Породження мови в концепції В. Гумбольдта представляє синтетичний
процес сплаву поняття зі звуком. Цей синтез об’єднує два логічно послідовних,
а реально – одночасних моменти:
1) формування артикульованого звука і значеннєвого поняття;
2) об’єднання звука і поняття в одне ціле аж до злиття.
З поняттям мовного синтезу і породження тісно пов’язана форма мови, під
якою В. Гумбольдт розуміє синтез окремих мовних елементів у своїй духовній
єдності. Він послідовно розрізняє „внутрішню форму мови” як глибинний
принцип її породження, що визначає особливості всієї мовної організації, і
„зовнішню форму мови” (звукову, граматичну та ін.), у якій сфокусовано
внутрішню.
 Одним із перших в історії лінгвістики він сформулював поняття
системного характеру мови і визначив основним завданням мовознавства
дослідження мови саме в сукупності її внутрішніх зв’язків. Системність
виявляється не тільки на певному етапі, а й у процесі розвитку мови. Вона,
зокрема, отримує свою реалізацію в законі компенсації (втрата закінчень
зумовлює закріплений порядок слів у реченні).
Призначення мови, на думку В. Гумбольдта, полягає у тому, щоб:
1) здійснювати „перетворення світу в думки”;
2) бути посередником у процесі взаєморозуміння людей, виразником їхніх
думок і почуттів;
3) слугувати засобом для розвитку внутрішніх сил людини, впливаючи на
силу мислення, відчуття і світогляд мовців.
Мову він розуміє як орган, що творить думку; мислення не просто залежить
від абстрактної мови, а зумовлене кожною конкретною мовою, тобто мови – це
засоби оригінального мислення націй. У питанні про співвідношення мови і
мислення на той час домінувала думка про повну тотожність цих понять та
можливість створення універсальної граматики на логічній основі (Р. Декарт,
граматика Пор-Рояля). В. Гумбольдт у своїх працях говорить не про
тотожність, а про взаємоєв’язок мови і мислення, бо розумова діяльність стає
зрозумілою лише завдяки мові, і цей зв’язок є основоположним. Він стверджує,
що ”мова – це засіб творення думки”, без мови немає розуміння у мисленні, а
уявлення не стає поняттям. Але зв’язок мови і мислення не механічний, а
надзвичайно складний і багатогранний. Розглядаючи проблему
взаємовідношення мови та мислення, дослідник говорить про мову як
особливий світогляд.У кожній мові втілено специфічний погляд на
навколишню дійсність, тому вивчення чужої мови подібне набуттю нового
світобачення. В. Гумбольдт сформулював надзвичайно глибоку думку про мову
як визначальний фактор духовного світу людини. Пізніше цю ідею підхопили
Лео Вайсгербер в Германії, Едуард Сепір та Бенджамен Уорф в США, нині її
плідно розвивають представники когнітивної лінгвістики у понятті мовної
картини світу.
У потлумаченні В. Гумбольдта мова не є прямим відбитком навколишнього
світу, у ній відображено різноманітні інтерпретаціі цього світу людиною, тому
різні мови є різним світобаченням. Кожна мова, не просто позначає предмети, а
творить: вона формує для носіїв цієї мови картину світу. Виходячи з цього,
кожна мова створює навколо людей свого народу коло, вийти з якого можна
лише, перейшовши в інше коло.
В. Гумбольдт послідовно розрізняє мову і мовлення. Подібні думки вже
висловлював до нього Л. Якоб, але вони не були теоретично обгрунтованими і
переконливо аргументованими. Таке розуміння мови як єдиної для усіх її носіїв
і разом з тим наявність у кожного з них свого індивідуального мовлення дало
поштовх до майбутнього вивчення живої розмовної мови, пробудило інтерес до
мови її носіїв.
 Серед особливостей теоретико-методологічної основи концепції В.
Гумбольдта можна виділити такі головні:
1) синтез натуралістичного і діяльнісного принципів вивчення мови та людини
– мову тлумачить одночасно як організм духу і діяльність духу;
2) діалектичний підхід до розуміння природи мови (антиномічне
протиставлення);
3) системно-цілісний погляд на мову;
4) пріоритет динамічного процесуально-генетичного підходу над структурно-
статичним планом опису мови;
5) розуміння мови як самопороджувального організму;
6) перевага вивчення живого мовлення над описом мовного організму;
7) відмова від аналізу лише внутрішньої будови мови, зіставлення мови з
іншими видами духовної діяльності людини;
8) поєднання узагальнено-філософського погляду на мову з детально-науковим
підходом до її вивчення.
Головною лінгвістичною дисципліною, на думку В. Гумбольдта, є
порівняльне мовознавство, яке категорично відрізняється від порівняльного
мовознавства у класичному розумінні саме тим, що ставить своєю метою
доведення генетичної спільності мов. Його порівняльне мовознавство – це
вивчення загальнолюдської мовної можливості перетворення світу в думки, яка
хоча і охоплює все людство, не має свого втілення у єдиній загальнолюдській
мові, а, навпаки, – реалізована у різноманітності мов. Кожну окрему мову слід
розглядати як ”...спробу, спрямовану на задоволення цієї внутрішньої потреби,
а цілий ряд мов – як сукупність таких спроб”. Звідси, кінечною метою
мовознавства є ”...детальне вивчення різних шляхів, якими численні народи
вирішують загальнолюдське завдання – усвідомлення об’єктивної істини за
допомогою мов”.
5. Учення В. фон Гумбольдта про антиномії.
Цікавою була концепція В. Гумбольдта про внутрішньо системну організацію
мови. На його думку, мова представляє ”напружену” живу сукупність своїх
протилежних і взаємозумовлених начал, які перебувають у стані рухомої
рівноваги. В. Гумбольдт розрізняє у мові такі найголовніші начала (за
термінологією Г. Штейнталя та О. Потебні антиномії):
діяльності – предметності (енергейї – ергона);
По своєму єству мова є вираз діяльності духу, він не «продукт діяльності
(ergon), а діяльність (energeia)». На думку Гумбольдта, мову не можна
представляти раз і назавжди готовим матеріалом, який можна перечитати у всій
його кількості і засвоїти мало-помалу: його слід представляти тим, що вічно
відроджується за певними законами. Мова є щось постійне і в кожний даний
момент скороминуще. З іншого боку, кожне покоління отримує від
попереднього мову вже в готовому вигляді як результат, продукт діяльності
народного духу. В цих готових формах міститься все для оновлення мови і
вічного руху духу в результаті людської творчості.
індивідуума – народу (індивідуального - колективного);
Мова, вважає Гумбольдт, належить завжди цілому народу, але в той же час
вона залишається творінням окремих осіб, тому що мова живе і відтворюється
тільки у вустах окремих людей. Оскільки говорять тільки окремі особи, то мова
- творення індивідів. І водночас мови як творіння народів передують творінням
окремих осіб. Мова виражає світогляд окремої людини, але водночас людина
завжди залежить від народу, до якого належить. Мова як діяльність завжди
передбачає мовця і слухача, які уособлюють колектив.
мови – розуміння;
Мова і розуміння розглядаються Гумбольдтом як різні форми діяльності мови.
Слова набувають своєї остаточної визначеності лише в мовленні індивіда.
Проте в живому мовленні ніхто не розуміє слів абсолютно в одному і тому ж
значенні: і мовець і слухач можуть сприймати один предмет по-різному і
вкладати різний, індивідуальний зміст в одне і те ж слово. Тому взаємне
розуміння між мовцями є в той самий час і розбіжністю.
мови – мовлення;
Мова це певна система, сукупність певних фактів, які реалізуються у вигляді
окремих актів мовленнєвої діяльності. Мова - це внутрішньо взаємопов'язаний
організм, кожний, з найдрібніших елементів якого тим або іншим і не завжди
ясним чином визначається мовою. В мові немає нічого одиничного, кожний
його елемент проявляє себе лише як частина цілого. Для мовлення мова
встановлює лише регулюючі схеми, надаючи їх індивідуальне оформлення
свавіллю мовця. Система мови завжди реалізується в мовленні у вигляді
окремих актів мовної діяльності
стійкості – змінності;
Ця суперечність тісно пов'язана з розумінням мови як діяльності і як продукту
діяльності. Мова постійно змінюється і водночас незвичайно стійка. Кожна
людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому
вигляді від попередніх поколінь. Елементи мови, які сприймаються, складають
деяким чином мертву масу, але в той же час містять в собі живий зародок
нескінченних змін, оскільки кожна особа порізно і притому безперервно діє на
мову, змінюючи її в кожному поколінні.
об’єктивного – суб’єктивного
По Гумбольдту, мова по відношенню до пізнаваного суб'єктивна, по
відношенню до людини вона об'єктивна. Мова має самостійне буття, по суті
вона не залежить від окремих осіб, хоча дійсне життя і отримує лише у
вживанні її людьми. Мова належить мені, зазначає Гумбольдт, тому що я
відтворюю її власною діяльністю.
логічного – стихійного;
свободи – необхідності;
6. Натуралізм у мовознавстві. А. Шлейхер, найважливіші здобутки його
спадщини.
До середини ХІХ ст. порівняльно-історичне мовознавство досить активно
розвивалося. Дослідники вже не обмежувалися аналізом матеріалу
германських, романських мов, грецької, санскриту, вперше об’єктом вивчення
стали іранські, балтійські, вірменська мови, розвивалася славістика і
кельтологія.
Водночас науковий і суспільний клімат епохи значно змінився: завершилась
історія класичної німецької філософії, з якою тісно були пов’язані концепції
таких учених, як В. Гумбольдт. На зміну філософським теоріям приходить
зацікавлення конкретними фактами, бурхливими темпами розвиваються
природничі науки, особливо біологія. Величезний вплив на розвиток різних
наук мала теорія Ч. Дарвіна, яка була сформульована у 50-ті роки ХІХ ст.
Натуралістичний напрям у виділився у рамках порівняльно-історичного
мовознавства в першій половині ХІХ ст. і поширював принципи та методи
природничих наук на дослідження мови та мовленнєвої діяльності.
Представники цього напряму розглядали мову як природнє явище, бо вона
існує матеріально, отримуючи своє вираження в звуках та знаках, які вживають
для передачі мови і сприймають органи слуху чи зору, а також існує реально –
її розвиток не залежить від волі мовця, а відбувається еволюційно як ріст
кристалів, рослин, тварин.
На їхню думку, мовознавство належить до природничих наук і
протиставляється філології, яка, досліджуючи пам’ятки, свідомо створені
людьми, займається аналізом тексту. На основі лексичного, стилістичного,
синтаксичного аналізу філолог визначає практичну й естетичну цінність
пам’яток, а мовознавець вивчає фонетичну і морфологічну будову мови, закони
її розвитку. Методи дослідження мовознавства дуже подібні до природничих –
спостереження, порівняння, систематизація і прамовне моделювання.
Натуралізм у мовознавстві сформувався під впливом бурхливого розвитку
природознавства у ХVІІІ-ХІХ ст. та закономірних спроб учених застосувати
досягнення природничих наук до інших, зокрема й мовознавчих досліджень.
Засновником цього напряму вважають Августа Шлейхера – професора
Празького (з 1850 р.) та Ієнського (з 1857 р.) університетів, члена-
кореспондента Петербурзької АН (1857 р.). В юності він довго не міг обрати
собі улюблений фах: займався ботанікою, потім релігією, філософією,
паралельно вивчав різні мови від санскриту до китайської та арабської. Хоча
любов до мов переборола, але він все життя проводив досліди з мікроскопом.
Він дуже любив експерименти, які ставив навіть на собі – на 47-му році життя
він, загартовуючись, застудився і вирішив випробувати новий метод лікування.
Експеримент не вдався, і він помер, не завершивши „Порівняльну граматику
слов’янських мов”.
 Перша його праця мала назву ”Порівняльно-лінгвістичні дослідження”
(1848 р.)[1]. Вона об’єднує дві самостійні розвідки: а) „Про зетацизм” (тобто
явище зміни приголосних під впливом j, яке він прослідковує на матеріалі 13
мов); б) „Мови Європи” – огляд усіх нових та давніх мов Європи з погляду
загальних принципів їхньої будови.
Ще одним науковим інтересом А. Шлейхера стали дослідження
слов’янських та литовської мов. Так, у 1852 р. він видає „Морфологію
церковно-слов’янської мови”, у 1856-57 рр. – „Підручник литовської мови”[2].
Цей підручник у першій частині представляв граматику, а в другій –
хрестоматію фольклору разом з глосарієм[3]. Він був піонером у послідовному
вивченні литовської мови, відзначаючи її надзвичайну цінність для
індоєвропеїстики. Це був перший системний опис литовської мови, яку А.
Шлейхер старанно вивчав під час піврічного перебування у Литві. У 1860 р. він
публікує “Німецьку мову”.
Нарешті у 1861-1862 рр. вийшла друком його головна праця, яка здійснила
переворот у тогочасному мовознавстві, – „Компендіум[4] порівняльної
граматики індоєвропейських мов”.
Формулюючи загальні положення розвитку мови як природного організму,
А. Шлейхер спирався на об’єктивно-ідеалістичну філософію історії Г. Гегеля і
на еволюційну теорію Ч. Дарвіна, але при цьому підкреслював, що мова є
винятковою ознакою людини, тварини мають не мову, а лише рефлекси.
Основні положення своєї системи він виклав у „Компендіумі...”, де у вступі
зазначає, що мовознавство найтісніше поєднано з природознавством. Тут він
висловлює думку про те, що немає єдиної прамови для всіх мов, а принципом,
за яким можна скласифікувати усі мови, є форми вираження у них значення
(поняття) і відношення. Значення виражене коренем слова, а відношення –
суфіксами чи флексіями, разом же значення та відношення утворюють слово. За
способом представлення значення і відношення А. Шлехер виділяє три
можливих типи мов:
1. У слові виражено лише значення. Слово в таких мовах є неподільним,
будова мови – коренева, ізолювальна (китайська, бірманська, намаква).
Вони є першим ступенем розвитку мови.
2. У слові звуками виражено не тільки значення, але й відношення. Слово
легко членується на частини, а будова мови аглютинативна
(монгольська, угорська, тюркські). Це другий ступінь еволюції.
3. Слово – це єдність складових компонентів, що передає значення й
відношення. Це флективні мови (індоєвропейські, семітські), а в
концепції А. Шлейхера – найдосконаліші.
Своєрідне втілення у його концепції отримала гегелівська тріада: теза, антитеза
і синтез, сутність якої полягає в тому, що кожний наступний етап втрачає
властивості попереднього. На певному періоді антитеза втрачає ознаки тези, а
синтез – антитези. На третьому етапі відбувається ніби повернення до першого,
але вже на іншому, вищому рівні. А. Шлейхер, підганяючи під схему окремі
явища мови, виділяє в морфологічній класифікації три групи по три складники
у кожній: у типологічній класифікації мов – три різновиди: ізолювальний,
аглютинативний і флективний тип; у системі вокалізму – три основні голосні –
[а], [і], [и]; у слові – три складові частини – звук, форма і функція.
А. Шлейхер під впливом ідей В. Гумбольдта поділяє „життя мови” на два
етапи:
 ”розвиток мови” – доісторичний період;
 ”розклад мови” – історичний період, причому усі зміни він розглядає як
елементи розпаду, це період регресу мови.
На його думку, в історичний період відбувався розпад праформ під
впливом фонетичних процесів та аналогії, історична епоха породила
диференціацію мовних областей і спричинила утворення споріднених мов та
діалектів. Поділ прамов на сім’ї, гілки і підвиди А. Шлейхер представив у
вигляді знаменитого родовідного дерева. Він перший створив генетичну
класифікацію споріднених мов індоєвропейської мовної сім’ї. Мови, що
походять з однієї прамови, утворюють мовне дерево, яке поділяється на мовні
гілки.
Концепція родовідного дерева базована на тому, що розвиток мов, як і
розвиток тваринного чи рослинного світу, відбувається лише в одному напрямі:
мови і мовні групи можуть безмежну кількість разів ділитися, окремі гілки
можуть „відсихати”, але в жодному випадку мови не можуть схрещуватися між
собою. Мови розходяться, але не сходяться. Наприкінці ХІХ ст. концепцію
родовідного дерева критикувало багато вчених за деяку механістичність,
неврахування факторів взаємодії між мовами. І. Бодуен де Куртене назвав одну
свою статтю „Про змішаний характер усіх мов” (1901 р.), а концепція М. Марра
прямо протиставлена концепції родовідного дерева. Але, незважаючи на усю
критику, теорія А. Шлейхера і зараз, хоча й у дещо видозміненому вигляді,
домінує у мовознавстві в питанні генетичної класифікації мов світу.
Вплив природничих наук на формування концепції А. Шлейхера був
настільки значним, що багато законів, характерних для людини, тваринного чи
рослинного світу, він переніс на розвиток мови. Мовознавство є невід’ємною
часткою природної історії людства. Вперше „біологічну” концепцію він
започаткував у праці „Мови Європи в систематичному висвітленні”, де мову
порівняв з організмом, а в книзі „Німецька мова” уже визначає мову як
організм, життя якого не відрізняється від життя інших живих систем – рослин і
тварин. Життя мови, як і життя живих організмів, має період росту і період
старіння, як і розвиток природи від простих одноклітинних організмів до
складних. Мови, за його переконанням, розвиваються з найпростіших форм,
навіть учення Ч. Дарвіна про боротьбу за існування в природі він переносить на
взаємодію між мовами.
Однією із заслуг А. Шлейхера було переконливе формулювання поняття
індоєвропейської прамови і визначення реконструкції як мети компаративних
досліджень. Він аргументовано довів, що санскрит – не індоєвропейська
прамова, а найдавніша із відомих представників цієї гілки. Однак він
відстоював ідею про те, що „чим східніше живе індоєвропейський народ, тим
давнішою є його мова, і чим західніше, тим менше давніх рис і більше
новотворів вона має”.
Зібраний значний матеріал, який представляв різні етапи існування
індоєвропейських мов, дав змогу А. Шлейхеру почати реконструкцію мови-
основи. Як це часто буває з першопрохідцями, окремі вдалі спроби відірвали
його від реальності, викликали непохитну віру в правильність своєї теорії. У
праці „Теорія Дарвіна і наука про мову” (1863 р.) А. Шлейхер назвав
індоєвропейську прамову „нам абсолютно відомою”, а в рік його смерті вийшла
друком знаменита байка „Овечка й коні”, написана цією прамовою. Це стало
єдиною відомою спробою застосування індоєвропейської прамови, а тому
закономірно, що багато положень реконструкції А. Шлейхера критикували
представники наступних поколінь лінгвістів. Зараз учені вважають, що допоки
що немає процедури синхронізації реконструйованих праформ, бо
реконструйовані праформи можуть стосуватися різних епох функціонування
прамови, яка до того ж не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок.
Переконливо реконструювати можна лише те, що має свої рефлекси в сучасних
мовах, а те, що зникло безслідно, реконструювати практично неможливо.
Зазнали критики також положення розвитку мов як біологічного організму, що
неконтрольовано розвивається, старіє, помирає. Розвиток і зникнення мов має в
своїй природі не біологічний, а соціальний та історичний характер, тому вона
помирає лише разом з етносом.
Значення наукової спадщини А. Шлейхера величезне: він сприяв
виробленню у мовознавстві принципу системності, удосконалив метод
реконструкції, його морфологічна і генеалогічна класифікації отримали
визнання в загальній теорії мови, він сформулював поняття індоєвропейської
прамови та здійснив багато цікавих реконструкцій.
Головними законами розвитку мов А. Шлейхер вважав дарвінівські закони
боротьби за існування та природного відбору, проводячи паралель між
біологією та мовознавством. Він наголошував на тому, що чим краще мова
може пристосовуватися до умов навколишнього середовища, тим більше
шансів у неї вижити.
Натуралістична концепція мови представлена не лише в працях А. Шлейхера, й
у дослідженнях Моріца Рампа (Германія) („Фізіологія мови”, „Порівняльна
граматика як природна наука”), Макса Мюллера (Германія, Англія) („Лекції з
науки про мову”), Вільяма Уітні (США) („Життя і ріст мови”).
Крім аналізу загальних законів розвитку мови, представники
натуралістичного напряму вивчали мовленнєву діяльність як фізіологічну і
психофізіологічну. Досягнення цих фізіологічних шкіл пізніше широко
використовували молодограматики та дескриптивісти.