Питання до іспиту

з курсу „ Вступ до германської філології”

1. Предмет і завдання курсу „Вступ до германського мовознавства”.

Германістика – галузь іє. філології, яка вивчає герм. мови і літератури, а також
фольклор і культуру германців Старого і Нового світу.
Германістика – розділ мовознавства, який вивчає мови і культури герм.
народів.
Германістика – розділ мовознавства, який займається вивченням нім. мови в
усіх її виявах.

Предмет вивчення германістики: герм. мови, їх походження, розвиток,

структура, взаємні зв'язки, спільні закономірності й тенденції в їх розвитку і
структурі, співвідношення герм. мов із мовами інших груп іє. сім’ї.
Важливе завдання – реконструкція давніх германських мовних форм і
структурних одиниць, які існували в дописемний час.

2. Зв’язок германської філології з іншими дисциплінами.

Германське мовознавство ґрунтується на засадах і положеннях загального

мовознавства. Пов'язане з порівняльним мовознавством, діалектологією,
лінгвістичною географією.

Історія: як історичні події впливали на розвиток мови й літератури

Археологія: археологічні знахідки – ключ до розуміння
Етнографія: без знання побуту й культури не можна пояснити значення
окремих слів
Історія мистецтва, історія релігії: відображення розвитку в мистецьких
творах і релігійних віуваннях
Психологія: мова – психічний процес
Біологія: мовленнєвий апарат
Фізика: акустичний аспект мовлення

Окремі галузі германського мовознавства: скандинавістика (герм. мови

північної групи), англістика тощо.

3. Виникнення порівняльно-історичного методу.

Підґрунтям до зародження цього методу була поява в XVI–XVII ст. перших
граматик рідних мов. Основними лексикографічними працями XVI–XVIII ст. є
словники “важких” слів в Англії (XVI ст.), тлумачний словник С.Джонсона
(1755 р.), етимологічний словник нідерландської мови Кіліана (1599 р.),
тлумачний словник німецької мови, укладений К.Штилером (1691 р.),
багатотомний словник І.Аделунга (1774–1786 рр.), словник шведської мови
Е.Шродеруса, “свео-гетський словник” Х.Спегеля. В Данії створений, але не
опублікований тлумачний словник датської мови М.Мота.
Вивчення окремих германських мов призвело до усвідомлення їх подібності.
Так, наприкінці XVII ст. англієць Дж.Хікс видає порівняльну граматику
готської, англосаксонської та франксько-німецької.
Відкриття англійським сходознавцем В.Джоунзом у 1786 році санскриту
наблизило мовознавців до створення порівняльно-історичного методу.
Наголошувалося на близькості мов, яка могла виникнути тільки в результаті їх
походження зі спільного джерела. Про це писав також наприкінці XVIII ст.
Ф.Шлегель у праці “Про мову і мудрість індійців”. Відмічалися подібні риси в
морфології санскриту, латинської, грецької, перської та германських мов, проте
вони не отримали систематизації та наукового обґрунтування.
Лише в XIX ст. з виникненням порівняльно-історичного методу, в якому
порівняння стало засобом, а історичний підхід до мови – головним принципом
дослідження, були пояснені відповідності індоєвропейських мов та відтворено
процес їх розвитку.
Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов’язано з іменами
німецьких лінгвістів Ф.Боппа, Я.Грімма, датського мовознавця Р.Раска та
російського дослідника О.Х.Востокова. У 1816 Ф.Боппом уперше була описана
система дієвідміни санскриту в порівнянні з грецькою, латиною, перською та
германськими мовами, та доведено спільність їх походження. У праці
“Дослідження походження давньопівнічної або ісландської мови” Р.Раск довів
спорідненість германських мов, а також провів паралелі між ними та іншими
індоєвропейськими мовами. Велика роль у розробці порівняльно-історичного
методу належить Я.Грімму, який, описуючи граматику німецької мови, у
виданні “Німецької граматики” (Deutsche Grammatik) використав метод
порівняння з іншими германськими мовами. Заслугою О.Х.Востокова стало
відкриття генетичної спорідненості слов’янських мов (“Рассуждения о
славянском языке, служащие введением к грамматике сего языка, составляемой
по древнейшим оного письменным памятникам”). У другій половині ХІХ ст.
стрімкого розвитку в порівняльно-історичному мовознавстві набули славістика,
балтистика, романістика, іраністика, кельтологія, індологія, семітологія.
Особливим етапом удосконалення порівняльно-історичного методу був
молодограматичний (Г.Пауль, I.Шмiдт, К.Бругман, Б.Дельбрюк, А.Норен,
Г.Остхоф) – ІІ пол. XIX ст.–І пол. ХХ ст. Увагу сфокусували на вивченні
конкретних фонетичних, граматичних і лексичних явищ. Була висунута теза,
що всі фонетичні зміни відбуваються відповідно до законів, що не знають
виключення, а якщо девіації спостерігаються, то вони викликані дією іншого
закону. Щоб пояснити виключення з правил, молодограматики звернулися до
принципу аналогії, який був викладений у книзі Г.Пауля “Принципи історії
мови”.
У 1871 р. Б.Дельбрюк випускає збірку “Синтаксичні дослідження”, а Бреаль у
1897 р. – “Досвід семантики”. У 1879 р. вийшла праця Ф. де Соссюра “Мемуар
про первинну систему голосних в індоєвропейських мовах”. З нових позицій
написана праця А.Мейе (1916) “Основні особливості германської групи мов”, у
якій він намагався реконструювати реальну динаміку мовного розвитку і
показати особливості германських мов.
У подальших розробках порівняльно-історичний метод ґрунтується на
дослідженні синтаксису та семантики, теорії номінації, діалектології
(Г.Шухардт, Р.Мерингер, Ж.Жильєрон, М.Бартолі, М.Марр). Починаючи з 20-х
рр. XX ст. нові методики порівняльно-історичного методу спираються на
структурні, ареальні, типологічні, статистичні методи, метод глотохронології
(М.Сводеш). Розпад індоєвропейської мовної сім’ї вивчається за допомогою
комплексного методу системно-типологічної реконструкції (Т.В.Гамкрелідзе,
В.В.Іванов).
У першій половині ХХ ст. широкого розвитку набули уральське мовознавство,
тюркологія, монголістика. Коло мов, що підлягають порівняльно-історичному
дослідженню, постійно розширюється (тунгусо-маньчжурські, китайсько-
тибетські, австронезійські, семіто-хамітські мови Африки, мови банту тощо).
Розвиваються дослідження далекої спорідненості мов (ностратичні мови).

4. Методика аналізу порівняльно-історичного методу.

1) Доказ матеріального споріднення мовних фактів. Вирішальне значення має

регулярність і системність відповідностей.
2) Зовнішня і внутрішня реконструкція: відновлення першоджерела, архетипу
виробляється на підставі порівняння мовних одиниць родинних мов (зовнішня)
або різноетапних фактів однієї мови (внутрішня).
3) Визначення хронології – в основному відносної, тобто послідовності чи
одночасності мовних фактів по відношенню один до одного.
4) Визначення ареалу мовних явищ. Кожне мовне явище має свої межі
поширення, з’ясування яких є однією з важливих вимог порівняльно-
історичного методу.

5. Розвиток порівняльно-історичного методу.

1755 – словник Джонсона

1599 – «Етимологічний словник голландської мови», Кіліан
1691 – «Тлумачний словник німецької мови», Штіллер
1774-1786 – багатомовний словник, Аделунг
1712 – «Свео-готський словник», Шпегель (швед.)

Принципи порівняльно-історичного методу:

1) Генетична спільність порівнюваних одиниць. Мовні одиниці, які
порівнюються, розглядаються як наслідки неоднакового розвитку однієї і
тієї ж первісної одиниці в різних мовах.
2) Значущість порівнюваних одиниць. Історичне порівняння звуків
можливе тільки тоді, коли порівнюються не самі ці звуки ізольовано, а
значущі слова або морфеми, до складу яких вони входять.
3) Регулярність тих відповідностей, які було встановлено під час
порівняння. Звукова подібність, яку ми помічаємо в порівнюваних
одиницях, не повинна бути випадковою, тому слід переконатися, що вона
існує і в ряді інших аналогічних випадків.
4) Фонетична закономірність. У кожному випадку ті звукові відповідності,
які спостерігаються як регулярні, повинні мати конкретне фонетичне
пояснення, тобто треба довести, що така регулярна відповідність справді
могла історично скластися як наслідок розвитку одного первісного звука.
5) Семантична закономірність. Навіть тоді, коли звукові відповідності є
закономірними і регулярними, слід ще проаналізувати ті семантичні
співвідношення, які існують між порівнюваними словами або
морфемами. Звичайно, значення слів може з часом дуже змінюватися
(пор., наприклад, семантичний розвиток від д.англ. sead – ситий до
суч.англ. sad – сумний), але всі такі розходження в значенні слова повинні
знайти задовільне пояснення як наслідок історичного переходу одних
значень в інші.

Недоліки порівняльно-історичного методу:

1) Не дає змоги точно датувати відтворюване явище.
2) Не охоплює більш-менш повно досліджувану мову.
 3) Аналізують тільки ти явища, які в порівнюваних мовах є спільними, але
він не придатний для аналізу тих явищ, які в них є різними.
4) Досліджуються тільки наслідки мовного розходження, але не можна
пояснити результати сходження мов.
5) Не придатний для вивчення мов аморфної будови і так званих
ізольованих мов.
6) Недостатньо використовує дані інших наук.

Франц Бопп
„Über das Konjugationssystem der sanskritsprache in Vergleichung mit jenem
der griechischen, lateinischen, persischen und germanischen Sprache“, Frankfurt-
am-Main 1816
„Vergleichende Grammatik des Sanskrit, Send, Armenischen, Griechischen,
Lateinischen, Litauischen, Altslavischen, Gotischen und Deutschen“, Berlin 1833
„Über die keltischen Sprachen“, Berlin 1839
„Über das Albanesische in seinen verwandschaftlichen Beziehungen“, Berlin
1855
„Vergleichendes Accentuationssystem“, Berlin 1854
Расмус Раск
«Дослідження в галузі давньопівнічної мови або походження ісландської
мови.» Копенгаген, 1811
Якоб Грімм
«Deutsche Grammatik», 1819
Август Шлейхер (1821-1868)
«Мови Європи в систематичному огляді», 1850
«Морфологія церковнослов’янської мови», 1852
«Про морфологію мови», 1859
«Підручник литовської мови» з хрестоматією і словником, 1856-1857
«Порівняльно-історичні дослідження», 1848
«Німецька мова», 1880
«Компендіум порівняльної граматики індоєвропейських мов», 1861
«Теорія Дарвіна і мовознавство», 1863
«Значення мови для природної історії людини», 1865
Адольф Гольцман
закон Гольцмана 1838
Герман Грассман
закон Грассмана 1863
Йоганнес Шмідт
„Zur Geschichte des indogermanischen Vokalismus“, Weimar 1871-75
 „Die Verwandtschaftsverhältnisse der indogermanischen Sprachen“, Weimar
1872
„Die Pluralbildung der indogermanischen Neutra“, Weimar 1889
Георг Венкер (1852-1911)
Починає укладати атлас діалектів німецької мови
В 1897 р Венкер розробив анкету-опитування, в якій було 40 речень-
запитань, і цю анкету розіслали в 40 тисяч населених пунктів Німеччини.
Анкета була адресована місцевому вчителю німецької мови, мешканцю
даної місцевості, носієві даного діалекту. Він повинен був всі ці 40 речень
перекласти діалектом свого населеного пункту.
Герман Пауль
„Untersuchung über den germanischen Vokalismus“ (1879)
„Grundriss der germanischen Philologie“ (1896)
Deutsches Wörterbuch (1896)
«Deutsche Grammatik», 1916-1920
«Принципи історії мови»
Дельбрюк
«Синтаксичні дослідження», 1871
Бреаль
«Досвід семантики», 1897
Соссюр
«Мемуар про початкову систему голосних іє. мов»
Карл Адольф Вернер
Виняток із закону першого пересуву приголосних
Антуан Мейе
«Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков», 1938
«Общеславянский язык», 1951
«Основные особенности германской группы языков», 1952
«Сравнительный метод в историческом языкознании», Изд.2. URSS. 2004
«Основные особенности германской группы языков», Изд.2. URSS. 2003
«Общеславянский язык», Изд.2. URSS. 2001
«Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков», Изд.2.
URSS. 2002
Николай Трубецкой
«Основи фонології»
Якоб Вакернагель
Altindische Grammatik
Іванов В.В., Гамкрелідзе Т.В.
«Индоевропейский язык и индоевропейцы», где исследуется грамматика и
лексика гипотетического языка-предка всех индоевропейских языков, намечена
реконструкция основных характеристик социальной организации религии и
материальной культуры праиндоевропейцев, а также – с опорой на
археологические данные – вопрос о происхождении индоевропейцев.

6. Сучасні германські мови на карті світу.

За чисельністю мовців германські мови є однією з найбільших груп

індоєвропейської сім'ї мов. Історично вони виникли з спільноіндоєвропейської
мови-основи, яка існувала за кілька тисячоліть до н. є. як мова певної
сукупності етнічно споріднених індоєвропейських племен.

Германські мови:
1) Північна підгрупа
Скандинавські мови. Також відома, як скандинавська підгрупа. До її складу
входять шведська мова та її діалекти (ґетамол, норлендска, ельвдалск т. і.),
данська мова, норвезька офіційна мова та її діалекти (букмол, нюношк,
ріксмол, трендешк, нордношк і т.д.), ісландська, фарерська мови.
2) Західна підгрупа
Мовами, що належать до цієї групи є англійська, фризька, люксембурзька,
нідерландська, німецька, їдиш, африкаанс.
3) Східна підгрупа
Східногерманські мови. До цієї підгрупи належать мертві германські мови:
готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська мови.

За останні 300 років германські мови досягли міжнародного поширення і в наш

час є державними більш ніж в 70 країнах, зокрема нідерландська – у п'яти,
німецька – в шести, а англійська – у п'ятдесяти чотирьох країнах.
Англійська також одна з шести мов Генеральної Асамблеї ООН.

7. Історико-літературні джерела відомостей про стародавніх германців.

Пітей з Масілії (тепер. Марсель):

1) Грецький торговець й астроном
2) Бл. 330 р. до н.е. обігнув на своєму кораблі західне узбережжя Європи,
пройшов Ла-Манш і, можливо, доплив до Балтійського моря. На південно-
західному узбережжі Північного моря він зустрів германське плем'я
тевтонів
3) Твір дійшов до нас у переказах Плутарха, Страбона і Плінія
Посідоній, Тит Лівій та ін.:
 Навала кімврів і тевтонів на південну Галлію і північну Італію (114-101 р.
до н.е.), що поставила під загрозу саме існування Римської держави
Грецькі історики і географи II—І ст. до н.е.:
Напади бастарнів на еліністичні держави північного Причорномор'я,
починаючи з 230 р. до н.е.
Юлій Цезар:
1) «Записки про гальську війну» (52 р. до н.е.): звіт про походи на германців
і цінні відомості про ці племена, їхній суспільний лад, побут, вірування й
звичаї
2) Багато воював і вів переговори з германцями, тому докладно вивчив їх
3) Почав відрізняти германців від кельтів, почав уживати «германці»
Страбон (18 р. н.е.) і Птолемей (середина II ст. н.е.)
1) Грецькі географи
2) Користувалися даними своїх попередників і сучасників, твори яких до
нас не дійшли
Пліній Старший (3-79 р. н.е.):
1) Служив у війську, що стояло на кордоні з германцями (47-57 р.), брав
участь у поході проти хавків і фризів (47 р.)
2) Велика праця в 20-ти книгах про війни з германцями не зберіглася, лише
деякі уривки наведено в творах пізніших латинських письменників
3) «Природна історія» (бл. 77 р.)
Тацит (бл. 55-120 р. н.е.):
1) Ніколи не бував у германських землях, проінформований з розповідей
купців і легіонерів та творів більш ранніх авторів
2) Ідеалізує германців, протиставляє їхній патріархальний устрій
рабовласницькому Риму
3) «Германія» (98 р.): про розселення германських племен, їхній суспільний
лад, вірування і поетичну творчість
4) «Аннали», «Історії», «Життєпис Юлія Агріколи»
Амміан Марцеллін (бл. 330—400):
1) Докладний опис подій римської історії 353-378 р., в тому числі
алеманських воєн, повстання вестготів на Дунаї, розгрому остготського
царства Ерманаріка і навали гуннів
2) За походженням сірійський грек
3) Довгий час служив у римському війську і був очевидцем багатьох подій,
про які писав
Прокопій з Кесарії:
1) «Історія воєн з готами»: доля остготів в Італії після смерті короля
Теодоріка (535—554 рр.)
 2) Візантійський історик, свідок подій
«Саксонська хроніка» (з сер. IX ст.) – використано більш ранні джерела,
давньоісландські родинні саги:
Заселення Ісландії норвезькими племенами (870—930 рр.) та їх життя на
новій землі
«Беовульф» (бл. 700 р.):
Спогади про племінні чвари скандинавських сусідів на континенті, в
Ютландії, перед тим як англи і сакси почали переселятися на Британські
острови (111-IV ст. н.е.)
«Відсіт» (VII-VIII ст.):
Віршований перелік давньогерманських племен та їхніх владарів, що жили
переважно на узбережжі Північного й Балтійського морів
«Сага про Хервор» (XIII ст.):
1) Бій готів з гуннами, перемога над гуннами на Каталаунських полях у 451
р.
2) Згадки про більш ранні сутички між готами й гуннами на берегах Дніпра
й Дону
«Варварські правди»:
1) Записи законів германських держав, багато відомостей про їхню
соціальну структуру
2) Спочатку латиною, а пізніше германськими мовами: англосаксонською,
фризькою, скандинавськими

8. Відношення між германцями та римлянами.

Римляни зіткнулися з германцями ще за довго до того, як Цезар завоював

Галлію. Ще наприкінці II століття до н.е. племена кімврів розбили римські
війська на півночі Італії. Войовничі племена германців постійно нападали на
римські володіння.
Юлій Цезар, під керівництвом якого в середині І ст. до н.е. велися війни проти
галлів (кельтські племена, що населяли територію сучасної Франції) та інших
варварських народів, неодноразово зіштовхувався з германцями. Германці на
той час займали велику територію Західної Європи від Вісли до Рейну. У
середині І ст. до н.е. германське плем’я свевів під керівництвом Аріовіста
перейшло через Рейн, по якому проходив кордон між римлянами і германцями,
і вдерлося на територію Галлії (на лівий берег Рейну), зайняту римлянами.
Цезар розгромив германців, побудував міст через Рейн і заглибився на
територію, заселену германськими племенами. Сутички германців з римлянами
тривали й після смерті Цезаря (44 р до н.е.)
Щоб відгородити себе від набігів варварів, римляни побудували
загороджувальні укріплення – знаменитий Римський вал, що ввійшов в історію
під назвою лімес (limes), залишки якого дотепер зберіглися у Західній і Східній
Європі (зокрема і на території Чернівецької області). Опорні пункти римських
легіонерів згодом перетворилися у красиві міста Європи – Кельн, Трір,
Аугсбург, Відень та ін.
Уздовж всієї укріпленої лінії римляни поселяли своїх колоністів, які вступали в
контакти з місцевим населенням. Багато германців служили в римських
військах, займаючи високі пости воєначальників. Все це сприяло інтенсивному
впливу римської культури на германський побут, суспільний і економічний
розвиток. Від римлян германці запозичили багато культурних рослин,
будівельну техніку, предмети побуту, зброю, прикраси тощо.
Однак відносини між римлянами і германцями були аж ніяк не мирними. Між
обома сторонами велися тривалі й завзяті війни. Варварські племена германців
постійно вторгалися у володіння Римської імперії.
113-105 рр. до н.е. навала кімврів і тевтонів і розгром ними римлян у
північній Італії і південній Галлії
102 р. до н.е.
101 р. до н.е. розгром Гаєм Маркієм кімврів в тевтонів у битвах при Аквах і
Верцеллах
58 р. до н.е.розгром Ю. Цезарем свевів на чолі з Аріовістом
55 р. до н.е.завоювання Ю.Цезарем правобережної Германії
55-54 рр. до н.е. вторгнення римських військ до Британії
6 р. н.е. подальше завоювання германських земель, переможні походи
Тіберія
9-12 рр. н.е. переможні походи Друза
9 р. н.е. повстання херусків під проводом Армінія і розгром ними легіонів
римського намісника Вара у Тевтонбурзькому лісі
14-17 рр. н.е. безуспішні походи Германіка проти германців
167 р. н.е. прорив маркоманами римських укріплень на Дунаї
ІІІ ст. н.е. встановлення мирних стосунків між римлянами і германцями

9. Економічний і суспільний лад стародавніх германців.

Структура:
Велика сім’я –> рід –> плем’я –> міжплемінний союз. На чолі кунінг –
родоначальник, старійшина (етимологічно – /знатний/ член племені).
Пануюча правова система:
 Патріархат, але є залишки матріархату; жінки священі й мають дар
пророцтва.
Землеробство:
1) Земля в загальному користуванні племені, розподіл відповідно до
кількості людей.
2) Щорічно частина племені йде на війну, а інші обробляють землю, а
потім навпаки, тому нема перерви ні в обробці, ні у війні.
3) За часів Цезаря обробка землі має екстенсивний характер, бо германці –
кочівники.
4) За Тацита землеробство стає важливішим. Германці вирощують жито,
пшеницю, ячмінь, коноплі і тд. для їжі, одягу й фарби. Цибуля – священна
рослина.
5) Землеробська лексика має іє. походження: arjan (орати), saian (сіяти, поч.
кидати), thriskan (молотити, поч. бити ногами).
6) Багато сільськогосподарських знарядь і рослин запозичили в римлян:
secula – Sichel.
Скотарство:
1) Розводили велику рогату худобу, коней, кіз, овець, свиней, птицю.
2) Худоба – основна частина майна і предмет мінової торгівлі (скот -
Schatz).
Війна:
Захоплювали трофеї й рабів.
Рабство:
1) Раба можна безкарно вбити
2) Раб має власну сім’ю й господарство, але частину всього віддає
господарю (як вільні люди старійшинам).
Збори (тінг):
1) Брали участь вільні чоловіки, що мали право носити зброю
2) Оголошення пропозицій, які відкидались або приймалися підняттям
спису
3) Правосуддя
4) Посвячення юнаків у воїни
Покарання:
1) Зрадників вішали
2) Боягузів у бою та невірних дружин топили в болоті
3) Дещо можна було спокути штрафом
4) Кровна помста замінилася викупом - Wergeld
Торгівля:
 1) В основному мінова торгівля, хоча приймали також римські золоті і
срібні монети
2) Купували у римлян предмети культури: вироби з металу і скла, зброю,
предмети побуту, посуд, прикраси й вино
3) Продавали первинні речі: рабів, шкіри, хутра, пух, бурштин
Ремесла:
1) Обробка міді й бронзи (ІІ тис. до н.е.), заліза (сер. І тис. до н.е.) - від
кельтів, іллірійців (герм. isarnan – ілл. eisarnon); виготовляли серпи, плуги,
сокири, ножі, зброю – ковальська справа
2) Гончарство: вироби плели з дерева, очерету, а потім обмазували глиною
3) Ткацтво: spinnan (прясти), siujan (шити), nethla (голка)
4) Миловаріння: спочатку милом фарбували волосся - saipon
5) У прибережних районах – суднобудування: кораблі з двома носами
6) Виготовляли прикраси зі срібла, дерева та кістки; любили прикрашати
щити

10. Звичаї і норови стародавніх германців.

Війна:
1) Основна зброя – спис, меч, лук
2) Щити фарбували червоним, шоломи прикрашали іклами вепра для
залякування
3) Бойовий порядок – клин
4) Боролись у пішому строю або на конях
5) Ганьба – кинути щит або вижити, коли помер ватажок
6) Краще воювати, ніж обробляти землю
7) Багато слів на позначення війни (wig, hod, beadu), часті імена з цим
компонентом (Brünnhild, Hildegund)
8) Суворий скандинавський клімат змушував йти на інші племена.
Подружні відносини:
1) Одна дружина
2) За невірність топлять у болоті
3) Цнотливість у юнаків – чеснота
Дозвілля:
У вільний час полювали, грали в кості й пиячили
Гостинність:
Гість міг попросити будь-що в дар, але хазяїн міг попросити щось узамін –
потлач
Їжа:
1) Харчувалися хлібом, молоком, сиром, м'ясом
2) Знали пиво – aluth, фруктове вино – гот. leithu (наливка), купували в
римлян виноградне вино
 3) Знали тісто – гот. daigs, випікали хліб – гот. hlaifs, на дріжджах – герм.
brauda
4) Знали м'ясо – гот. mimz, потім замінено flaisk-
5) Знали мед – іє. medhu-, потім замінено hunanga
6) За столом лежали, кожен мав свою дошку (Tisch – dish)
Предмети побуту:
1) Schrank – Schranke: спочатку шафа робилася відгородженням частини
простору плетеною стінкою
2) Gabel: їжу діставали великою вилкою – рогаткою з дерева; fork –
латинське запозичення
3) Messer – mezzi-sahs: маленький меч для м’яса
4) Leiter: спочатку два зіставлених дерева з гілками
5) Kamm: з зубів тварин
6) Topf, deep: заглибленням робили посуд із глини
7) Geschirr – sker-: перший посуд вирізали
Одяг:
1) Спочатку вдягалися у шкіри, пізніше – почали виготовляти вовну й льон
2) Чоловіки носили сорочки, штани, накидки й куртки; жінки – довгі
сорочки, плаття, накидки
3) гот. wasjan – wear, Kleid – cloth
Засоби пересування:
1) Кінь: іє. ekuos (eoh), іє. markos (Mähre)
2) Колесо: іє. kUel- (wheel), rot- (Rad) – досконаліше колесо зі спицями
3) Візок: поняття пов’язане з вагою – іє. uegh-, Wagen
4) Кораблі: видовбані з дерева човни – іє. skeib- (довбати), Schiff
Житло:
1) Стіни плели й обмазували глиною (Wand: wandu- від плести), а потім
встановлювали між стовбурами дерев (Zimmer: timrjan від дерево),
увіткнутими в землю, а дах покривали соломою або очеретом (Haus: husa-
від покривати); викопували ями в землі
2) Житло складалося з двох частин, у кожній був відкритий вогонь, жила
сім’я та худоба
3) Існували отвори для проходу світла, повітря й диму (dur- – отвір); потім
слова семантично розділилися
4) Германське селище складалося з 0-12 будинків, з’єднаних стежками
5) Поняття міста пов’язане з «обгороджене місце»
Злодійство:
Германці знали злодійство, бо мали слова Dieb – thief, stehlen – steal
Похоронний обряд:
Померлих відправляли на човні й спалювали, бо вогонь очищав, а через
воду лежав шлях у потойбічний світ.

11. Релігійні уявлення і образи стародавніх германців.

Політеїзм.
На честь язичницьких богів названо дні тижня.
Аси й вани:
Всі боги ділилися на асів та ванів.
Між ними спочатку велася боротьба, що закінчилася примиренням й
об'єднанням (аси й вани поріднилися). Аси репрезентують
індоєвропейців, котрі прийшли на територію, заселену
неіндоєвропейськими племенами, яких ототожнюють із ванами.
Боги-вани (Нертус, Фрея) були заступниками землеробства, отже
автохтонне населення, з котрим змішалися германці, було хліборобами, а
індоєвропейці, котрі прийшли, – пастухами, мисливцями й воїнами (Тив і
Вотан - боги війни й заступники воїнів).
Прибулі індоєвропейці були племенами з патріархальним устроєм
суспільства, а на території, заселеної неіндоєвропейськими племенами,
панував матріархат, бо в одних верховним божеством є Вотан і Тив, в
інших – богині Нертус і Фрея.
Германська релігія – змішання іє. та неіє. релігій.
Етимологія:
У слов'янських мовах назва бога пов'язана з дінд. bhaga-"той, хто роздає,
розподіляє блага, любов"
У романських мовах назва бога походить від лат. deus (< іє. *deieus).
Назва бога в германських мовах *guda- співставляють або з дінд.
hutå-"покликаний" (отже *ghutó- – "той, кого викликають чарівництвом"),
або з дінд. juhóti "підливає масло у вогонь, жертвує" (отже, *guda- – "той,
кому поклоняються, кого почитають").
Походження людини:
Люди породжені богами. Прабатько – бог Тіу, який народив Манна –
першу людину. Сини Манна – Інго, Іско, Ірміно – створили племена
інгвеонів, іствеонів та гермінонів (також усіх інших германців).
Доля:
Богинями долі були три Норни, які плели долю людини з ниток.
Доля воїна також залежала від богів. Героїчно полеглих на полі бою
воїнів супроводжувала до Одіна Валькірія (та, що вибирає воїнів під час
бою). Воїни попадають у Вальхаллу.
Германці – фаталісти.
Очікували кінця світу.
Ворожіння:
Ворожіння германці здійснювали за допомогою підкидання паличок з
рунами. Як і інші давні народи, германці ворожили також на польоті
птахів; знаменням і пророкуванням могло бути іржання й фиркання коня.
Святилища й храми:
Германці поклонялися богам у дібровах і гаях. Жертовне місце – купа
каменів.
Після прийняття християнства в германців з'явилися нові позначення
релігійних понять – частково запозичення (прямо або у вигляді кальок),
 частково – переосмислені д.герм. лексеми (гот. мові для позначення
храму використовуються й давнє alhs, і калька gud-hus).
Християнство:
Язичницька релігія в давніх германців поступово уступила місце
християнству. Раніше від інших германських народів християнство у
формі аріанства прийняли готи – IV ст. н.е. Католицтво прийняли франки
– V ст., англо-сакси – VI ст. У скандинавських країнах християнство
почало поширюватися в ІХ-ХІ ст.
Магія:
Магія – сукупність дій і слів, здатних впливати на надприродні сили,
відігравала особливу роль у житті давньої людини. У герм. мовах
чарівництво позначається словами, що походять найчастіше від понять
"різати" або "зв'язувати".
Чарівництво служило, щоб уберегти людину від нещасть, хвороб,
псування або накликати на недругів дію злих духів, демонів. Магічний
вплив на навколишній світ міг бути досягнутий або певними ритуальними
діями, або словом. Усні тексти магічного змісту наділяли певною
формою, істотними властивостями якої були ритм, що досягався
чергуванням наголошених і ненаголошених складів, і алітерація, –
виникнення поетичної творчості.
Магічними властивостями володіли також предмети, їх зображення або
інші знаки. Так з'явилися руни, що перетворилися зі знаків чарівництва в
знаки передачі інформації, – виникнення письма.
У магічних діях бере свій початок лікування, тому що лікування
розумілося як "заговорювання хвороби".
У сакральній лексиці відбивається типовий набір сем: [різати],
[чарівництво, чаклунство], [жертва], [святий, священний], [знак, ознака].

Германські Генетичні й Основні функції

язичницькі етимологічні
боги відповідники
Водан, лат. Меркурій Новий верховний бог, заступив
(сканд.) Одін дінд. Варун Тіу.
кельт. Луг Одноокий старий (віддав око за
мудрість), якого супроводжують
два вовки (жадібний і лютий) і
два ворони (мудрий і
пам’ятаючий)
Влада, мудрість, магія,
заступництво за воїнів, бог поезії,
хазяїн Вальхалли – жрець і воїн.
Етимологічно пов'язаний з Wut.
Тіу (Туіско), лат. Марс Старий верховний іє. небесний
(сканд.) Тюр іє. Дьяус бог, покровитель військових
гр. Зевс зборів, спочатку мав функції
кельт. Дуалу духовної та юридичної влади.
Батько бога Манна.
Етимологічно пов'язаний з deus –
бог.
Донар (сканд.) лат. Геркулес Громовик з молотом Мйоллнір –
Тюр дінд. Індра військові та аграрні функції,
кельт. головний борець з велетнями та
Тараніс світовим змієм. Богатир, який
слав. Перун захищає людство від чудовиськ.
Заступник селян.
Фрея (сканд.) лат. Венера Дружина Одіна.
Фрігг кельт. Огма Родючість, мир, народження
дєгип. Ізіда дітей.
Етимологічно – улюблена.
Генір Ас, живе як заручник з ванами.
Наділив першу людину (створили
Хенір, Одін та Лодур з ясена)
розумом та розумінням.
Залишиться жити у відродженому
світі після Рагнареку разом з
Бальдром та Гедом .
Бальдр Син Одіна й Фрейї. Найчистіший
душею.
Опікується землеробами, воїн.
Був безсмертний завдяки Фрейї,
поки Локі не змусив Хеда в нього
вистрілити стрілами з омели. Тоді
відправився до царства мертвих.
Хед Сліпий син Одіна й Фрейї.
Вбив Бальдра через Локі, за що
його вбив Валі. Чекає на Рагнарек
у Хеллі, щоб повернктися в світ
живих.
Локі Бог-жартівник, хитрий і
підступний.
Убив Бальдра.
Боги підвісили його до скали. Він
звільниться в Рагнарек.
Брагі Син Одіна, бог поетів.
 12. Космогонічна та есхатонічна міфологія стародавніх германців.

13. Класифікація германських племен за Плінієм Старшим.

1) Віндили: готи, бургунди – на Сході

2) Інгвеони – пн-зх частина германських територій, берег Північного моря
3) Ісквеони – зх-герм. землі, на Рейні
4) Гермінони – пд. герм. землі, на Ельбі
5) Певкіни й бастарни – по сусідству з данами, суч. Румунія
6) Гілевіони – Скандинавія

14. Класифікація германських племен.

Була запропонована мовознавцями ХІХ ст.

1) Сх.герм. група: віндили
2) Зх.герм. група: інгвеони, герміони, іствеони
3) Пн.герм. група: гіллевіони

1) Сх.герм.: готи, бургунди, вандали, бастарни, ругії

2) Припівнічноморські (фризько-саксонські) – інгвеони: англи, сакси, юти,
фризи, хавки, херуски
3) Рейнсько-везерські – іствеони: убії, хамави, бруктери, сигамбри, тенктери,
узипети
4) Приельбські – гермінони: свеви, лангобарди, семнони, маркомани,
гермундури, хатти (батави, хаттуарії)
5) Скандинавські – гіллевіони

15. Північні германці.

Перші згадки про германців, що жили в Скандинавії, відносяться до ІІІ ст. до

н.е.
Скандинавію вважають прабатьківщиною германців. Звідси почали свій шлях
на захід і схід західно-германські і східно-германські племена.
На півострові Ютландія жили тевтони, кімври й амброни, які покинули
півостров у ІІ ст. до н.е.
У 113 р до н.е. вони розбили римлян і ввійшли на територію Галлії і Північної
Італії, однак через кілька років були розгромлені римським воєначальником
Марієм (102-101 рр до н.е.)
На півдні Швеції жили герули, які були витиснуті в ІІІ-ІV ст. н.е. данами, що
прийшли на землі герулів з півночі Швеції. Зі східної Скандинавії дани
переселилися на півострів Ютландія. Центром данів був острів Зеландія, де
проходили тінги (збори) і де був розташований замок Георот, що згадується в
поемі «Беовульф».
У центральній Швеції жило велике плем’я свіонів або свеїв, звідки назва
Швеції, а південніше від свіонів жили гаути, назва яких пов’язана з етнонімом
готи.
Розпад родоплемінного устрою суспільства і виникнення феодалізму в
скандинавів відноситься до так званої епохі вікінгів.

16. Інгвеонські племена.

Інгвеонські племена (англи, сакси, юти, фрази) заселяли узбережжя

північного моря між Рейном і Ельбою й півострів Ютландію, назва якого
походить від племінної назви юти.
В середині V ст. племена англів, саксів і ютів почали переселятися в
Британію. Цьому передували такі обставини.
Британію заселяли племена бриттів, скоттів та інших кельтських народів. Ще
при Цезарі розпочалися завойовницькі походи Риму проти Британії. Під владою
Риму перебувала значна територія аж до сучасних міст Глазго і Единбурга.
Однак Британія ніколи не була повністю завойована римлянами
На початку V ст. римляни були змушені відвести свої війська із Британії для
захисту Риму від нападу варварів. Британію довелося захищати від нападу
піктів і скоттів самим бриттам. Тоді бритти звернулись по допомогу до
саксів і англів.
Інгвеонські племена англів, саксів і ютів, скориставшись слабкістю
кельтських племен, замість того, щоб захищати їх, почали інтенсивно
переселятися в Британію й відтісняти місцеве населення на північ і захід.
Час переселення германських племен на Британські острови (V ст.) вважається
початком історії англійської мови.
Германці утворили в Британії 7 королівств: 3 саксонських (Уессекс, Сассекс,
Ессекс), 3 англійських (Нортумбрія, Мерсія, Східна Англія) і 1 ютське (Кент),
що виникло раніше інших королівств. Після тривалої війни чільну роль став
відігравати Уессекс. Відповідно, зміцнився статус уессекського діалекту
(західносаксонського).
Північна частина Шотландії не була заселена германцями. На цій території
жили кельтські племена скоттів, що зберегли свою мову (шотландську)
дотепер.
Та частина саксів, що не переселилася в Британію, отримала назву
континентальні сакси. У своєму політичному й економічному розвитку сакси
значно відставали від інших германських народів, зберігаючи пережитки
родоплемінного устрою. Сакси чинили завзятий опір франкам, які після
тривалих воєн підкорили саксів і приєднали їх до своєї держави.
Фризи, як і інші інгвеонські племена, жили на узбережжі Північного моря між
річками Шельда й Везер, на нижньому Рейні в районі озера Флево. На цій
території виникли три фризькі утворення – Західна, Середня і Східна
Фрісляндія. У VІІІ ст. були приєднані до імперії франків.
У ХІІІ ст. Західна Фрісляндія була завойована голландцями. Середня і Східна
Фрісляндія потрапляють в залежність від нижньосаксонських аристократів.
У результаті сформованих історичних обставин фризький народ не має своєї
державності.

17. Іскевонські племена.

Франки
Франки (букв. Вільні) відносились до іствеонських племен. У ІІІ ст. вони
утворили два великих племінних союзи – салічні (приморські) і рипуарські
(прибережні, ідеться про берег Рейну).
Салічні франки проживали в пониззях Рейну й по берегах Майну.
У франкський племінний союз входили також і хатти, що відносились до
іствеонських племен. Крім того, франкськими племенами вважаються дрібні
угрупування германців, що жили по нижньому й середньому Рейну – бруктери,
батави, тунгери й інші.
Північна і північно-західна Галія, куди прагнули потрапити франки, була
заселена гало-романським населенням (романізованими кельтами), що
перебувало на вищому рівні культурного і економічного розвитку. У кельтів
франки перейняли деякі ремесла і техніку обробки землі.

18. Гермінонські племена.

Лангобарди й інші гермінонські племена.

Лангобарди розселилися в І ст. до н.е. на берегах нижньої Ельби. (Назва
означає довгобороді). Відзначалися войовничістю, незважаючи на
нечисленність.
У другій половині IV ст н.е. лангобарди вирушили на південний схід й
наприкінці Vст осіли на лівому березі Дунаю в так званій країні ругіїв.
У 510 р лангобарди завдали поразки герулам. В той час виникло
Лангобардське королівство. У VІ ст. лангобарди розширили територію своєї
держави і зайняли ряд областей Паннонії між теперішніми Віднем і
Будапештом. Вони уклали союз з Візантією і брали участь у війнах на її
стороні.
Під тиском азіатських племен аварів, а також слов’ян і візантійців
лангобарди були змушені покинути Паннонію. В 568 р вони вирушили в
Італію. За короткий час лангобарди захопили значну територію Північної і
Південної Італії.
Наприкінці VІІІ ст. лангобардське королівство в Італії було приєднано до
імперії Франків.
До гермінонів відносилися крім лангобардів, свеви, алемани, маркомани,
квади, гермундури та ін. племена, що жили спочатку на Елбі.
Про ці племена дотепер дійшли лише уривчасті відомості.
Про свевів відомо, що вони виступали проти Цезаря під керівництвом
Аріовіста.
У часи ВПН свеви разом з вандалами опинилися на Іберійському півострові,
де вони жили по сусідству з вестготами.
Із ІІІ ст. н.е. відоме тісно пов’язане зі свевами плем’я алеманів, які часто
нападали на римський лімес. Поступово алемани, що жили спочатку по
берегах Майна і котрі належали до великого племінного союзу свевів,
просувалися на південь і південний схід, опинившись зрештою в альпійській
зоні (Швейцарія). У VІІІ ст. алемани були підкорені франками.
Гермундури переселилися у ІV ст. на територію сучасної Тюрінгії, утворили
племенний союз з тюрінгами й в VІ ст. були скорені франками.
У тісному зв’язку зі свевами перебували маркомани і квади, будучи по суті
частиною великого племінного об’єднання зі спільною назвою «свеви». Квади в
результаті пересування народів опинилися разом з вандалами в Іспанії; ще одна
частина квадів разом з лангобардами опинилась в Італії. Маркомани, що також
жили на берегах Майна, на початку н.е. перемістилися у Богемію. У V ст. були
підкорені гунами.
До гермінонів відносились також бавари – народність, що виникла у
результаті змішування декількох племен – квадів, маркоманів, свевів,
алеманів, а, можливо, також осколків якихось східногерманських племен.
Бавари були остаточно підкорені Карлом Великим у VІІІ ст. До цього часу
відносяться найдавніші писемні пам’ятки на баварському діалекті.

19. Східні германці.

Готи
Є припущення, що прабатьківщиною готів є Південна Швеція, звідки на
початку нашої ери готи почали рух на південний схід. У І-ІІ ст.. н.е. готи жили
на Віслі й Одері. Звідси на початку ІІ ст. готи почали переселятися на південь, у
напрямку до Чорного моря. У ІІІ ст. розселилися на великій території від Дону
до Дунаю.
Тоді ж готи розділилися на дві великі етнічні групи – візіготи (тервінги) і
остроготи (грейтунги). Пізніше одержали назви вестготи і остготи відповідно.
Остготи утворили величезний міжплемінний союз, в який входили іранські
племена аланів, а також інші племена на сході (до Кавказу) і на півночі
(чудські племена). Вестготи займали велику територію між Дністром і
нижньою течією Дунаю (сьогодні Буковина, Молдова і частина Румунії).
Вандали
Вандали вперше згадуються римськими авторами в І ст. н.е. Спочатку вандали
жили, очевидно, на південному заході Скандинавського півострова й у
Ютландії. В ІІ ст. до н.е. вони вирушили в південно-східному напрямку й
оселилися між Одером і Віслою.
Вандальські племена ділилися на силінгів (приморські племена) і асдингів. У
IVст, з початком ВПН, вандали в союзі з аланами і свевами вирушили на захід,
перейшли Рейн, дійшли до Піренеїв і осіли в Іспанії. Ймовірно, в цей час вони
прийняли християнство у формі аріанства.
Бургунди
Бургунди (ті, що живуть в горах), як і інші східні германці, жили спочатку на
Скандинавському півострові. В ІІ ст. до н.е. бургунди переселилися на на
південь і якийсь час жили на острові Борнхольм, а потім оселилися Одером і
Віслою.
На початку ІІІ ст. н.е., рухаючись на захід, досягли ріки Майн.
У 413 р отримали від Римської імперії статус федератів і розселилися поблизу
Вормса. У цей час вони прийняли християнство у формі аріанства.
Після нападу римського воєначальника Аеція, який в 433-436 рр за допомогою
гунських найманців розгромив бургундів (ці події знайшли свій відбиток у
поемі «Пісня про Нібелунгів), залишки їх оселилися на території Сабаудії
(Швейцарія) там виникло Бургундське королівство зі столицею у Женеві.
Бургунди, як і вандали, не створили своєї писемності й літератури, мовою
адміністративного керування була латина.
Бургунди рочинилися серед народів, що населяли Франкську державу.

Герули й гепіди
Відомостей про герулів й гепідів, яких також відносять до північно-
германсьских племен, збереглося небагато. Відомо, що герули жили на півдні
Скандинавського півострова, звідки в ІІІ- IV ст н.е. їх витіснили дани, які
прийшли з півночі.
В ІІІ ст. н.е. герули розділилися на дві гілки, одну з яких прийнято південними
або східними ферулами. Ця частиа герулів пересувалася на південний схід й
осіла біля Азовського моря по сусідству з остготами. Разом з остготами
герули ввійшли в племінний союз, очолюваний гунами і пресувалися на захід,
де заснували в V ст. своє королівство в Панонії. Воно було знищено в VІ ст
лангобардами. Частина південних герулів повертається в Скандинавію,
оселившись по сусідству з гаутами, а інша частина поступово зливається з
іншими народами.
Західні (північні) герули поселяються в ІІІ ст. н.е. на нижньому Рейні, звідки
роблять набіги на Галію і Іспанію. До цього часу відносяться останні згадки про
герулів.
Незвичайна міграція герулів із заходу на схід, зі сходу на захід і з півдня на
північ дає деяким дослідникам підставу думати, що саме герули сприяли
поширенню рунічного письма.
Гепіди жили на нижній течії Вісли, займаючи ту територію, що в ІІІ- IVст н.е.
звільнилась після відходу готів і вандалів. У V ст. геп іди засновують свою
державу в Данії, що в в VІ ст. була знищена лангобардами і аварами. Частина
гепідів іде з лангобардами в Італію, а інша частина приєднується до аварів.
Бастарни
До східних германців відносились також бастарни, які одними з перших
північно-германських племен ще в ІІІ-ІІ ст. до н.е. вирушили з берегів Вісли в
напрямку до Карпат і Дунаю. Близько 200 р н.е бастарни досягли Чорного моря.
Коли пізніше біля берегів Чорного моря з’явилися готи, частина бастарнів
приєдналась до них (ІІ ст. н.е.) і взяла участь у їхніх пересуваннях; інша
частина осіла у Фракії.

20. Епоха Великого переселення народів.

На початку I тисячоліття нашої ери на теренах Євразії і Сибіру почалися масові

міграційні процеси, які повністю змінили етнічний і культурний вигляд всього
континенту.
Період з ІІІ по VІІ ст. увійшли в історію Європи як епоха Великого переселення
народів (ВПН), яка отримала свою назву через пік міграційних процесів, що
припали на ці чотири століття й охопили практично весь континент, призвівши
до радикальних змін його етнічної, культурної і політичної структури.
Коротко кажучи, це масове вторгнення варварських племен на територію
Римської імперії.
Масова міграція племен почалася у II столітті і закінчилася до VII століття,
тобто тривала приблизно чотири століття. Хоча цей процес був безперервним,
його поділяють на три основних етапи.
1 етап переселення
Він почався з переселення німецького племені готов. До цього вони населяли
територію сучасної Центральної Швеції. У 239 році готи перейшли кордон
Римської імперії. У III столітті на ці ж землі стали вторгатися інші германські
племена: франки, вандали, сакси. Закінчився німецький етап переселення
народів Адрианопольскою битвою, в якій римські війська були розбиті готами.
2 етап переселення
Він пов’язаний з тюркськими і монгольськими племенами гунів, які з степів
Центральної Азії в 378 році вдерлися на землі Європи. Римлянам вдалося
зупинити їх нашестя у середині V століття, але відтиснуті ними племена і
народи продовжили своє вторгнення вглиб Римської імперії. В 455 році вандали
захопили Рим. У 476 році варварами був повалений останній імператор
ослаблій Західної Римської імперії, а їхні племена розселилися по всій території
колишньої могутньої держави.
3 етап переселення
У V столітті почався процес переселення слов’янських племен на територію
Візантії та Балканського півострова. В результаті вони заселили Східну Європу.
Причинами Великого переселення народів, на думку більшості вчених, були:
1) Демографічні зміни, приріст населення у народів Європи в наслідок їх
переходу до осілості; тиск з боку інших варварських народів, переважно
кочових, який чинився на населення Європи; політика Римської імперії, яка, в
наслідок браку власних сил, використовувала в якості найманців (федератів) і
розселяла на своїй території;
2) Розвиток виробничих сил обумовив поглиблення майнової та соціальної
нерівності у германців та інших варварських народів, призвів до зростання ролі
вождя та посилення значення дружини і племенної знаті, які прагнули до
захоплення військової здобичи, нових земель, накопичення скарбів і це рухало
їх до майже безперервних походів;
3) Різка зміна клімату, суттєве похолодання призвели до зміни грунтів, а разом
з тим і зміни флори і фауни, що негативно відбилось на умовах ведення
господарства як кочових народів євразійських степів, так і населення
європейської Півночі, примушуючи їх шукати нове серидовище для
проживання.
Провідну роль у ВПН відіграли германські і тюркські племена, до яких з часом
приєднались слов'янські і угро-фінські племена. До найбільш активних
учасників ВПН належали давні германці, що заселяли територію між Рейном і
Віслою, Скандинавією і Дунаєм.
Рух з півночі на південь розпочали племена готів, що проживали в пониззях
Вісли і переселилися на початку III ст. у Причорномор'я. Готи, що розселилися
на заході в лісосмузі відокремилися від східних - степових. Перші одержали
назву вестготи, другі - остготи. У Причорномор'ї готи підкорили місцеве
слов'янське і скіфо-сарматське населення і створили великий поліплемінний
союз, у якому остготи складали меншість. Найвищої могутності "готська
держава" досягла за правління короля Германаріха, який розширив далеко на
схід кордони остготского союзу.
У 375 р. у Причорномор'я вторглись гуни - войовничі кочівники, що рухалися з
глибин Азії і підкорили на той час уже багато народів, серед яких і могутніх
аланів. Велика частина остготів потрапила під владу гунів. Вестготи відступили
на південний захід до Мезії. У битві біля Адріанополя (378 р.) готи здобули
перемогу над імператоратором Валентом, який загинув у бою, і підступили до
Константинополя. Лише втручання римського полководця Феодосія
(майбутнього імператора) заспокоїло готів, які поселились у Фракії, Мезії та
Фесалії. Після смерті Феодосія у 395 р. вестготи під керівництвом короля
Аларіха вийшли з під влади імперії спустошили її східні володіння і через
Італію прагнули прорватись до Галії.
Східногерманскі племена бургундів у IV ст. переселилося на Середній Рейн і
заснувало там королівство, розгромлене гунами у 437 р. Залишки бургундів
оселилися у якості федератів у Савойї, а з часом зайняли землі по Верхній і
Середній Роні, заснувавши нове королівство зі столицею в Ліоні (457 р.), що
проіснувало до 534 р., коли було приєднане до Франкської держави.
Після заснування Вестготського, Вандальського і Бургундського королівств
становище Західної Римської імперії стало критичним.
На початку 50-х років гунни вторглися до Галії, але римський полководець
Аецій зумів організувати проти Аттіли федерацію варварів. 15 червня 451 р. на
Каталаунських полях відбулася битва. На боці римлян виступили їх федерати -
вестготи, бургунди, франки; Аттіла очолював військо, що складалося з гуннів,
остготів та дрібних східногерманських племен. Гуннська орда зазнала поразки,
а у 453 р. Атілла помер і його багатоплеменна військова держава швидко
розпалася.
Остготи, після розпаду гуннської орди розселились в Паннонії й Фракії, а в 493
р. їх король Теодоріх завоював Італію, створивши досить значну державу, в
якій правив понад 30 років (493-526). Столицею Остготського королівства
стало м. Равенна, де жили останні римські імператори, починаючи з Гонорія.
У 555 р. Італію захопила Візантія, але їх панування було нетривалим. Вже у 568
р. в Північну Італію вторглися лангобарди, що жили на лівому березі Ельби. На
чолі лангобардів стояв король Альбоїн. Столицею нової держави стало м.
Павія. Внаслідок лангобардського завоювання в Італії утворилося досить
велике і сильне варварське королівство, що проіснувало майже два століття.
Головним наслідком ВПН стала загибель Західної Римської імперії і утворення
на її території нових варварських держав, які кардинально змінили політичну
карту Європи. Крім того, в процесі завоювання імперії було зруйновано велике
римське землеволодіння, було завдано остаточного удару по рабству, яке в
класичній формі остаточно зникло на території Західної Європи. Земельні
володіння старої рабовласницької знаті були поділені між новими
землевласниками, які стимулювали розвиток нових суспільних відносин,
притаманних для феодального ладу.
Велике переселення народів призвело до знищення багатьох племен і народів.
Племена-завойовники або асимілювали місцеве населення або самі увійшли до
його складу. Деякі з них взагалі зникли як народ, наприклад, гуни.

Велике переселення народів — у вузькому сенсі в сучасній історіографії рух

племен і народів Європи у 4-7 ст. в різних напрямках, що розпочався з
вторгнення племен гунів у північну частину Римської імперії (Imperium
Romanum) в 375 році.
Міграція народів в II—V століттях.
Починаючи з нижнього Дунаю і території сьогоднішньої Західної України, цей
процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські
племена і поширився у напрямку Західної і Південної Європи. Безпосереднім
наслідком цього процесу вважається загибель Римської імперії.
В широкому сенсі — Велике переселення народів розпочалось з кінця 3-го
тисячоліття до н. е., про що свідчать древні китайські та єгипетські джерела, —
з причини зростання населення, нестачі вільної землі, зміни клімату тощо.
Наслідком Великого переселення племен стало й виникнення на теренах
Європи нових народів і нових держав.
Передісторія Великого переселення народів
Перші зафіксовані рухи племен на території Європи розпочалися між 230—200
роками до нашої ери з приходом бастарнів і скірів (до Чорного моря), згодом у
113 році до нашої ери з півночі (Ютландії) в Римську імперію почали
вторгнення кімври, тевтони і амброни. У 58 році до нашої ери Цезар дає відсіч
свевам, що вторглися до Галії під командуванням Аріовіста. Успіхи римлян під
проводом Августа зводяться нанівець внаслідок поразок Квінтілія Вара від
херусків (9 рік до нашої ери), проте кордони вздовж Рейну — Дунаю римляни
втримують, пізніше навіть здобувають і забезпечують лімесами райони між
Дунаєм і верхнім Рейном (Декуматські поля, 74 рік). Після перших боїв римлян
з маркоманами (166-180 роки) починається вторгнення до Римської імперії
хаттів (171 рік), алеманів (з 213 року), готів (236 рік) і франків (257 рік). Після
відмови від верхньорейнського-реційського лімесу у 260 році починається
вторгнення алеманів на кордоні вздовж Рейну, після залишення римлянами
провінції Дакія у 270 році починаються напади готів на дунайському кордоні.
Причини і привід
Серед основних причин переселення племен IV–VI столітті дослідники
називають: зміну клімату, збільшення населення і нестачу земель. Не в останню
чергу рух племен могло спонукати прагнення до війни та пригод. Приводом до
Великого переселення народів став наступ гунів, які у 375 році знищують
державу остготів.
Історія
У IV-му столітті римляни розселяють германців як федератів (союзників) на
своїх кордонах, вони одержують щорічне утримання (annonae foederatae) і
беруть на себе захист кордонів.
У V-му столітті виникають германські народні поселення на римському терені.
Східні германці стають рушіями переселення народів, що за часом обмежене
періодом з 375 року (вторгнення гунів до остготів) до 568 року (захоплення
земель лангобардами в Італії).
Велике переселення народів почалось поступовим пересуванням готів (що
належали до східних германських племен) з Прибалтики в Українське
Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між
Дністром і Дунаєм (вестготи).
У 375 році гуни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом,
покорили більшу частину остготів та інші племена. Восени 376, під тиском
гунів, вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території
римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами).
У 377 році, внаслідок постійних утисків римських чиновників, вестготи підняли
повстання, до якого приєднались раби і колони. У серпні 378 повсталі
розгромили римську армію під Андріанополем. Лише в 382 імператору
Феодосію вдалося придушити повстання і переселити готів до Мезії і Фракії. За
Аларіха, який стає королем вестготів, вони починають шукати нових місць
проживання. Після розбійного походу Балканським півостровом і
Пелопоннесом Аларіха призначають воєводою Іллірики (Magister militum per
Illyricum).
Близько 400-го року бургунди пересуваються в райони річок Рейну — Майну і
засновують державу на середньому Рейні (столицею, за легендою, був Вормс)
за правління Гундагара (Гунтер). У 401-403 роках вестготи на чолі з Аларіхом І
розпочали похід в Італію. Спочатку його відкинув Стіліхон поблизу Полленції
(402 рік) і Верони (403 рік).
406 року вандали, квади, свеви і алани претинають рейнський кордон,
звільнений Стіліхоном від римських легіонів. По смерті Стіліхона (408 рік)
відбувається облога готами Риму, після сплати величезної контрибуції готи
відступають. 409 року вандали, пройшовши через Галлію, досягають Іспанії, де
їх поселяють як федератів.
Після марної облоги імператором Гонорієм Равенни, вестготи 24 серпня 410
року здобули і розорили Рим. У цьому ж році перед переправою до Африки
Аларіх помирає в Козенці. Спадкоємцем і швагером Аларіха був у 410-415
роках Атаульф, який пізніше одружується полонянкою Галлою Плацідією,
сестрою Гонорія. Під керівництвом Атаульфа вестготи захопили значну
частину Галії, а пізніше — Іспанії. 419 року король вестготів Валлія заснував на
цих землях Тулузьке королівство (419-507).
429 року вандали переправляються під приводом Гейзеріха до Африки. 436
року Бургундську державу знищує гунське допоміжне військо, закликане
римським воєначальником Аецієм.
439 року вандали утворюють у Африці свою державу. 443 року бургунди
розселяються на річках Сона і Рона, де вони утворюють свою державу. До
середини V століття германські племена (вандали, алемани, бургунди, франки,
англи, сакси) заселили територію Західної Римської імперії та створили в кінці
VI–VII століття свої королівства.
Гуни, які утворили величезну державу на чолі з Аттілою, намагалися захопити
Галлію та Італію. Проте після поразки на Каталаунських полях (451) та смерті
Аттіли їхня держава розпалась. Існує легенда про те, як імператор послав
римську красуню до Аттіли. Аттіла закохався в неї і вони вирішили
одружитися. Та римська красуня сказала, що спочатку він повинен випити
келих вина. Потайки красуня підсипала туди сильну отруту. Випивши це Аттіла
помер.
У 455 році Рим зайняли і зруйнували вандали. У 476 вождь племені скирів,
Одоакр, скинув останнього імператора Ромула Августа — і Римська імперія
перестала існувати.
У VI–VII столітті почався завершальний етап великого переселення народів. У
цей період племена антів, гепідів, болгар, хорватів, сербів, аварів та ін.
вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії).
З 527 року анти, склавіни разом з гунами здійснювали часті походи на
Константинополь.
У 577 слов'яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку VII
століття Далмацію та Істрію. З кінцем VII століття слов'яни займали майже весь
Балканський півострів і деякі області Малої Азії.
Велике переселення народів стало однією з причин падіння рабовласницької
Західної Римської імперії.
Наслідки
Західна Римська імперія перестає існувати. На її місці виникають держави
германців. Германців навертає до аріанського християнства гот Вульфіла (жив
близько 310-382/383 років), котрий переклав Біблію готською мовою. Залишену
германцями місцевість на схід від Ельби заселяють слов'яни.
II-VI ст. - масові пересування варварських племен (так зване "велике
переселення народів")
375 р. - розгром гунами остготського племінного союзу на чолі з Ерманаріхом
376 р. - перехід вестготів через Дунай і їхнє поселення у Месії
453 р. - розпад гунської держави після смерті короля Атілли
401 р. - вторгнення вестготів в Італію під проводом Аларіха
410 р. - узяття Рима вестготами під проводом Аларіха
412 р. - вторгнення готів у південно-західну Галлію
414 р. - вторгнення вестготів в Іспанію
418-711 рр. - держава вестготів на території Західної Римської імперії
406 р. - проникнення вандалів у Галлію
409 р. - захоплення вандалами Іспанії
429 р. - заснування королівства вандалів у Північній Африці
455 р. - захоплення й розгарбування Рима вандалами
584 р. - розгром королівства вандалів імператором Юстиніан
поч. V ст. - спроба бургундів обґрунтуватися на середньому Рейні
437 р. - розгром бургундів Аецієм у союзі з гунами, загибель бургундського
короля Гундикарія
443 р. — заснування другого бургундського королівства
532 р. - руйнування франками другого бургундського королівства
476 р. - Одоакр проголошує себе римським імператором
488 р. - навала в Італію остготів під предводительством Теодоріха
555 р. - завоювання остготського королівства Юстенціном
449 р. -початок завоювання Британії англосаксами
569 р. - початок вторгнення лангобардів в Італію під предводительством
Альбуїна

кін. V - кін.VII ст.. - Меровінгський період

481 - 511 р. - Хлодвіг: вождь і король франків
кін. VII- серед. IX ст.. - Каролінгський період
687 - 751 р. - мажордоми при «ледачих королях»
768 - 814 р. - правління Карла Великого, сина Пипіна Короткого
814 - 840 р. - правління Людовіка Благочестивого, сина Карла Великого
842 р. - "Страсбурзькі клятви"
843 р. - Верденський договір, розділ імперії Карла Великого
855 р. - розпад держави Лотаря
870 р. - Мерсенський розділ: виділення з Каролінгської імперії
Західнофранкської й Східнофранкської держав
 21. Франкська держава Каролінгів.

Каролінги були династією голів палаців (мажордомів), потім франкських

королів. Вони успадкували владу від Меровінгів і продовжували керувати в
деяких королівствах до 987. Ім'я Каролінгів походить від Карла Мартела (лат.
Carolus Martellus), який переміг маврів в битві при Турі в 732. Найвидатніший
член династії — Карл Великий, (фр. Charlemagne), коронований імператором у
800.
Вважають, що династія заснована Арнульфом Мецьким, впливовим єпископом
Меца на початку VII сторіччя. Його син Ансегісел (Ansegisel) одружився зі
Святою Беггою (Saint Begga), дочкою мажордома Австразії Піпіна
Ланденського (Pepin Landen). Їхнім сином був Піпін Герістальський (Pepin
Heristal), також мажордом Австразії.
Від дідів Пепіна династія одержує свої раніші імена: Арнулфінги (Arnulfing)
або Піпініди (Pippinid).
• Піпін Герістальський— завоював Нейстрію у битві при Тертрі 687 року і
утвердив свою владу над усіма франками.
• Карл Мартел, син Пепіна Герістальського, батько Піпіна Короткого.
• Піпін Короткий став королем 751 року за підтримки франкських дворян і
римського Папи Захарія. Останнього короля династії Меровінгів, Хілдеріка III
було пострижено і заслано в монастир.
• Карл Великий, син Пепіна, став королем франків 768 року й був
коронованим на імператора римським Папою Левом III у 800 р.
• Людовик I Благочестивий, син Карла, був єдиним наступником, але після
смерті Людовика розпочалася трирічна громадянська війна між його синами:
Лотаром, Людовиком II Німецьким і Карлом II Лисим.
Поділ імперії Карла Великого
Після поділу імперії між трьома онуками Карла Великого згідно з Верденським
Договором 843, Каролінги продовжували тримати трон у всіх трьох країнах, які
були створені: Західній Франкії, Середній Франкії і Східній Франкії:
• У Західній Франкії, яка стала Францією, вони далі були керівною
династією, допоки Капетинги не одержали трон у 987.
• У Середній Франкії, (королівства Лотарингія, Прованс і Ломбардія), сім'я
правила до 875, але подальше розділення відбувалося згідно з Мерсенським
Договором 870 року.
• У Східній Франкії, ядрі Священної Римської Імперії, Каролінги правили
до смерті Людовика IV Дитини в 911. Герцоги племінних герцогств визнали
Саксонську династію (Оттонів (Ottonians) або Людольфінґерів (Liudolfinger),
які свідомо виставляли себе наступниками Каролінгів.

22. Франкська держава Меровінгів.

У 486 р. внаслідок франкського завоювання в Північній Галлії виникла
Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг (486-
511) з роду Меровея (народжений морем, звідси династія Меровінгів)
Так розпочався перший період історії Франкської держави - з кінця V до кінця
VII ст., названий меровінзьким. За Хлодвіга була завойована Аквітанія (507), за
його наступників - Бургундія (534), остготи відступили франкам Прованс (536).
До середини VI ст. Франкська держава включала майже всю територію
колишньої римської провінції Галлії. Франки підпорядкували собі також кілька
германських племен, що жили за Рейном: верховну владу франків визнали
тюринги, алемани і бавари; сакси вимушені були платити їм щорічну данину.
Франкська держава проіснувала значно довше, ніж інші варварські королівства
континентальної Європи. Процес феодалізації відбувався тут у формі синтезу
пізньоримських і германських родоплемінних відносин.
Найважливішим джерелом для вивчення суспільного устрою франків
(переважно Північної Галлії) в меровінзький період є одна з найвідоміших
варварських "правд" - "Салічна правда". Це запис судових звичаїв салічних
франків, зроблений, як вважають, на початку VI ст., тобто ще за життя (а
можливо, і за наказом) Хлодвіга. Римський вплив позначився тут набагато
менше, ніж в інших варварських "правдах", і виявляється головним чином у
зовнішніх рисах: латинська мова, штрафи в римських грошових одиницях.
"Салічна правда" відображає архаїчні порядки первіснообщинного ладу, що
існували у франків ще до завоювання. Але в ній містяться і нові дані - відомості
про зародження майнової і соціальної нерівності, приватної власності на
рухоме майно, права успадкування на землю і, нарешті, держави.
Франкське королівство меровінзького періоду з кінця VI - початку VII ст. було
вже ранньофеодальним суспільством, хоча процес феодалізації в ньому
розвивався досить повільно. Аж до кінця VII ст. основним станом цього
суспільства залишалися вільні дрібні землевласники, на півночі ще об'єднані у
вільні общини-марки. Початок феодалізації франкського суспільства
супроводжувався зародженням ранньофеодальної держави.
Король зосередив у своїх руках усі функції державного управління, центром
якого став королівський двір. Влада короля ґрунтувалася передусім на тому, що
він був найбільшим землевласником у державі, очолював численну, особисто
віддану йому дружину.
Державою король управляв як особистим господарством: дарував своїм
наближеним у приватну власність ті землі, що раніше становили всенародну,
племінну власність, довільно розпоряджався державними прибутками, що
надходили до нього у вигляді податків, штрафів і торгового мита.
Королівська влада спиралася на підтримку класу великих землевласників. З
моменту виникнення держава всіляко захищала інтереси цього класу феодалів і
сприяла своєю політикою розоренню і закабаленню вільних общинників,
зростанню великої земельної власності, організовувала нові завоювання.
У центральному управлінні Франкської держави збереглися лише слабі
залишки минулої первіснообщинної організації у вигляді щорічних військових
оглядів - "березневих полів".
Вимушені рахуватися з великими землевласниками, франкські королі
періодично скликали збори найзначніших магнатів, де обговорювали
загальнодержавні питання.
Управління графством - більшою територіальною одиницею - цілком
перебувало в руках королівської посадової особи - графа, який був головним
суддею и графстві й стягував на користь короля третину всіх судових штрафів.
Найповніше збереглося самоврядування в сільській общині, яка на сільському
сході обирала своїх посадових осіб, творила суд за дрібними
правопорушеннями і стежила, щоб дотримувалися звичаї марки.
Зростання великого землеволодіння і приватної влади великих землевласників
вже за сина Хлодвіга призвело до ослаблення королівської влади. Позбувшись
унаслідок щедрих земельних роздавань значної частини своїх володінь і
прибутків, франкські королі виявилися безсилими в боротьбі з
сепаратистськими спрямуваннями великих землевласників. Після смерті
Хлодвіга почалося дроблення Франкського держави.
З кінця VI ст. намічається відособлення трьох самостійних областей у складі
Франкського держави:
Нейстрії - Північно-Західної Галлії з центром у Парижі;
Австразії - північно-східної частини Франкської держави, що включала
споконвічні франкські області по обох берегах Рейну і Маасу;
Бургундії - території колишнього королівства бургундів.
Наприкінці VII ст. на південному заході виокремилася Аквітанія.
Ці чотири області відрізнялися і етнічним складом населення, і особливостями
соціального ладу, і ступенем феодалізації. Вони були слабо пов'язані
економічно (в той час панували натурально-господарські відносини), що
перешкоджало їх об' єднанню в одній державі. Королі з дому Меровінгів, що
очолювали ці області після роздроблення Франкського держави, вели між
собою боротьбу за верховенство, яка ускладнювалася безперервними
сутичками між королями і великими землевласниками всередині кожної з
областей.
Наприкінці VII ст. фактична влада у всіх областях королівства опинилася в
руках майордомів (старший по дому). Спочатку це були посадові особи, що
очолювали королівське двірцеве управління. Потім майордоми перетворилися
на найбільших землевласників. Все управління кожної з областей королівства
зосереджувалося в їх руках, і майордом виступав як вождь і військовий ватажок
місцевої земельної аристократії. Королі з дому Меровінгів, що втратили будь-
яку реальну владу, призначалися і зміщувалися за волею майордомів,
отримавши від сучасників зневажливе прізвисько "лінивих королів".
Після тривалої боротьби в середовищі франкської знаті у 687 р. майордом
Австразії Піпін Герістальський став майордомом усієї Франкської держави.
Саме він поклав початок новій династії франкських королів, яка пізніше за
ім'ям найвидатнішого зі своїх представників - Карла Великого - отримала назву
династії Каролінгів.
Меровінги (фр. Mérovingiens, нім. Merowinger або Merovinger) — королівська
династія, що в V — середині VIII століття правила на значній частині
теперішньої Франції та Бельгії, а також на частині території Німеччини та
Швейцарії.
Ця лінія походить від народу салічних франків які в V столітті населяли регіони
Камбре і Турне, а також територію Бельгії (Хільдерік I). Історія Меровінгів
відзначена появою сильного впливу християнської культури серед аристократії,
поступового створення церкви на їх території та певного економічного
піднесення після розпаду Римської імперії.
Назва Меровінги походить від короля Меровея — напівміфічного пращура
Хлодвіга.
Походження
Династія Меровінгів походить від франкської аристократії. Франки,
об'єднуючись упродовж III століття, поступово облаштовувались на північному
заході Римської імперії. В перші роки Імперії більш-менш однорідні групи
мігрантів, приваблені стабільністю Галії та Pax Romana, а також під впливом
інших східних мігрантів, просувалися зі сходу на захід. Перші франки
потрапляли до Імперії мирним шляхом: деякі з них вступали до римського
війська, сподіваючись зробити кар'єру, інші оселялись на території Імперії як
колоністи. Пізніше міграція франків на північ Галії активізувалася у зв'язку із
занепадом римської влади, а згодом і Західної Римської імперії. Деякі великі
родини, що збагатіли за часів Римської імперії, мали значну владу на місцях.
Одна з них, а саме Хільдеріка I та його сина Хлодвіга, здобула перевагу і
заснувала першу франкську королівську династію.
• Хільдерік — був першим історично відомим представником Меровінгів.
• Хлодвіг (466–511) — син Хільдеріка, після ряду перемог над римлянами,
алеманами, вестготами та бургундцями заснував королівство франків. Після
Хлодвіга держава не була стабільним утворенням, її територія постійно
переділялася між нащадками королів. Остаточно вона поділилася на три
держави — Бургундію, Австразію та Нейстрію.
• Дагоберт I (629–639) — знову об'єднав під своєю владою всю державу,
але невдало ведена ним внутрішня політика призвела до послаблення
королівської влади, а після його смерті почався період «лінивих королів», коли
в країні панували майордоми. Один з них, Піпін Короткий при підтримці папи
Захарія у 751 р скинув останнього Меровінга і був проголошений королем,
започаткувавши династію Каролінгів.
«Довговолосі королі»
Сучасники також називали Меровінгів «довговолосим королями» (лат. reges
criniti). З язичницьких часів і до свого падіння Меровінги носили довге волосся,
що вважалися обов'язковим атрибутом монарха. Франки вірили, що Меровінги
володіють сакрально-магічною силою, що полягала у надзвичайно довгому
волоссі їх власників, і виражається в так званому «королівському щасті»,
уособлює в собі благополуччя всього франкського народу. Така зачіска
відрізняла його від підданих, що носили короткі зачіски, популярні в римську
епоху (вважалися ознакою низького становища слуги або раба). Відсікання
волосся вважалося найтяжчою образою для представника династії Меровінгів,
на практиці воно означало втрату прав на володіння владою (прикладом тому
може послужити син Хлодоміра, Хлодоальд, відомий пізніше як святий Клод).

23. Свідчення про германські мови у дописемний період.

1) Запозичення в інші мови, з якими контактували германці

2) У творах римських авторів: власні імена та слова на позначення
унікальних германських реалій
3) У германських пам’ятках, написаних латиною; особливо «Варварські
правди»
У різний час германці вступали в зіткнення з іншими народами. За кілька
століть до нашої ери стародавні германці стикалися на півночі і сході Європи з
фінами, з балтійськими і слов'янськими племенами, на півдні - з древніми
греками і римлянами. Ці контакти германців з іншими народами знайшли
відображення в мовах деяких з них у вигляді німецьких запозичень. Це,
наприклад , rengas ' кільце ' ( гот . hrings , двн . Ring). Потрапивши в фінську
мову, ці запозичення ніби скам'яніли, зберігаючи той древній тип
морфологічної структури слова, який лише дуже рідко засвідчений у формах
слів, що зустрічаються навіть у найбільш ранніх пам'ятниках давньогерманскої
писемності, а саме: найбільш повний вид суфіксів і закінчень, що зазнали до
моменту появи у германців писемності ( 3-4 ст. н . е. .) більш-менш значної
редукції.
У творах римських авторів від Юлія Цезаря і до пізньоримських авторів
зустрічаються - разом з численними німецькими власними іменами - окремі
німецькі запозичення (як правило, в латинізованій формі), що позначають
предмети культури, побуту і озброєння германців, а також німецькі назви
деяких тварин.
Численні німецькі власні імена і деякі інші слова зустрічаються в пам'ятниках
латинською мовою, що виникли у германців в період , що безпосередньо
передував появі писемності в самих німецьких мовами. Найцінніший з
лексичної точки зору матеріал містять так звані «Варварські правди» , тобто
зводи законів , записи звичайного права німецьких народів – вестготів,
бургундів , франків, алеманів , лангобардів, турингів, баварів (5-9 ст.). Записані
на латинській мові , ці "правди" містять - у вигляді вкраплень в латинський
текст - німецьку термінологію , яка відображатиме правові відносини германців
в період розкладання військової демократії і зародження феодальних відносин.
Особливий інтерес представляють "правди" бургундів і лангобардів - німецьких
народів , що не залишили ніяких письмових пам'ятників на своїх рідних мовах.

24. Рунічне письмо.

 Рунічне письмо – найдавніший тип германського письма. Руни висікалися
на дереві, камені, костях і т ін. та являли собою риси різного напрямку, що було
зумовлене технікою їх написання.
Спочатку руни використовувалися для магії, а не для письма (гот. runa –
таємниця, від «таємничо шепотіти» або «видряпувати»). Руни були на
паличках, які збиралися й тлумачилися (lesen – від збирати букви разом; read =
raten; Buchstabe – букова паличка; write – від видряпувати).
Щоб витлумачити руни, Одін простромив себе списом і 9 днів висів на
світовому дереві, дійшовши таким чином до екстазу.
Рунічне письмо створене на основі одного із північноіталійських
алфавітів, хоча висловлювалися гіпотези й про грецький, і про латинський
алфавіти. Потім руни стали поступово поширюватися з півдня на північ
європейського континенту. Найпоширеніша теорія: руни розвинулися з
пн.етрускського алфавіту (Карл Марстрандер), також вплинув огамічний
(Хаммерстрем) і латиниця (Файст).
Рунічна мова II-V ст. була міжплемінним койне без діалектів. Вона була
стислою, фрагментарною, насиченою сакральною лексикою, магією – вона
відбивала не повсякдення, а культову мову касти жерців. Наявна алітерація,
схожа на еддську поезію, що дає змогу припустити наявність схожої поезії вже
в ті часи.
Пам’ятки – написи на селях, каменях, різних виробах і амулетах. Всього
пам’яток бл. 150. Найдавніші: наконечник списа з Евре Стабю, Норвегія – ІІІ
ст., золотий ріг із Галлехуса, Пн. Шлезвіг – V ст., напис на камені Туне,
Норвегія – V-VI ст; (англ.) Рутвельський хрест, Шотландія – VIII ст., скринька з
китового вуса, Франція – VIII ст.; (гот.) напис на вістрі списа біля Ковеля – ІІІ
ст.

Рунічні алфавіти:
1) Старші руни – футарк (ІІІ-ІХ ст.)
f – fehu (Vieh) g – gebo (Gabe) ї – iwaz (Eibe) e – ehwaz (eoh,
Pferd)
u – uruz (Ur) w – wunjo p – pertho m – mannaz (Mann)
(Wonne) (плодове дерево)
th – thurisaz (Riese) h – haglaz (Hagel) z – algiz (Elch) l – laukaz (Lauch)
a – ansuz (Ase) n – naudiz (Not) s – sowilo (Sonne) ng – ingwaz (бог
родючості)
r – raido (Ritt) i – isaz (Eis) t – tiwaz (Gott Tiu) d – dagaz (Tag)
k – kaunan j – jeran (Jahr) b – berkanan o – opalan (спадок)
(пухлина) (Birke)

Алфавіт з 24 рун названо за першими шістьома рунами. Його

поділено на 3 ати: ат Фрейр – ат селян, ат Хель – ат чарівників, ат
Тюр – ат воїнів. Усі руни мали магічне значення й символізували
щось, перший звук чого – руна. Часті написи: alu – охорона, laukaz –
процвітання, ehwe – коневі (посередник богів).
2) Молодші руни – скандинавські
 Алфавіт із 16 рун, який поширився у Скандинавії. Знайдено 3500-
5000 пам’яток.
3) Пунктирні руни
Виникли на основі молодших рун. За допомогою діакритичних
знаків уточнювалися деякі характеристики звуків (глухий – дзвінкий
і т. ін.), бо знаків було менше, ніж звуків. Цей алфавіт існував у
Скандинавії до XVI ст. поряд з латинським.
4) Дальські руни
Алфавіт, що використовувався у шведській провінції Даларна до ХІХ
ст. Багато букв були схожі на латинські.
Причини зникнення рун:
1) Були більше магічними, ніж для передачі інформації
2) Знали лише жерці
3) Християнізація

25. Готське письмо.

Вестготи осіли у римській провінції Мезія та приняли християнство-

аріанство. Готський єпископ Вульфіла створив на основі грецького алфавіту
готське письмо й переклав Біблію (збереглися лише копії).
Пам’ятки готською мовою:
1) Срібний кодекс: V-VI ст., переклад Біблії
2) Каролінський кодекс: V ст., написаний латиною й готською, текст
«Послання до римлян»
3) Амброзіанські кодекси: Послання апостола Павла, уривки з
Єванелія від Матвія, уривки Старого Завіту
4) Гессенський кодекс: написаний готською й латиною, Євангеліє від
Луки
5) Дрібніші пам’ятки: уривки коментарів до Євангелія від Іоанна,
календар, глоси, купчі.
Мова готських текстів однорідна, нема діалектів. Більш схожа на
скандинавські мови, ніж на зх.герм. через раннє відокремлення останніх від пн.
та сх. племен. Але завдяки міжетнічним контактам все одно виявляє подібні
риси. У фонетичній і граматичній структурі виявляє досить архаїчні риси
сп.герм. мови.
Готські тексти написані вульфіанським алфавітом, розробленим на
основі грец. унціального алфавіту IV ст. Деякі букви запозичені з латини (f, j, h,
q, r, s), деякі з рун (u, o).
Букви використовувалися на позначення цифр. Букви коппа й сампі не
позначали звуків, а тільки 90 і 900.
Дзвінкі наприкінці слова оглушувалися, що передавалося чергуванням
на письмі.
Правила читання готської мови:
1) Букви e і о у всіх позиціях позначають довгі голосні.
 2) Букви a, u можуть означати довгі й короткі звуки. Довге а –
рідкість, наслідок випадіння ng перед h (briggan – brahta). Довге u
також зустрічається рідко.
3) Буква і означає тільки коротке і, оскільки довге передається
диграфом еі.
4) Диграф еі завжди означає довге і.
5) Диграф ai може передавати:
а) дифтонг ai (stains)
б) коротке відкрите e – перед h, r, hv (bairan) й у редуплікуючих
дієсловах (lailоt, залишив). У навчальних посібниках, коли ai=e,
ai забезпечується косою рискою над буквоюі.
в) два звука а-і на стику морфем
6) Диграф au може передавати:
а) дифтонг au (baug, гнув)
б) коротке о – перед h, r, hv. У навчальних
посібниках над u ставиться скісна риска
(baùrans, дієприкметник від bairan)
в) два звука a-u на стику морфем
7) Диграф iu позначає дифтонг iu
8) Букви b, d, g позначають проривні на початку слова й після
приголосних – і щілинні в інтервокальній позиції
9) Букви f, th, h означають f, th, h. H на початку слова – придих.
10) Букви р, t, k означали р, t, k
11) Диграф gg означає, як правило, ng в інтервокальній позиції
(briggan). У деяких випадках ggw може означати також ggw (triggws)
12) Диграфи gk й gq читаються як nk й nkw (drigkan)
13) Буква w має таке ж значення, як англ. w. У грец. або євр.
запозиченнях w може означати [у:]
14) Буква q читається як kw (qiman)
15) Буква hv означає звук hw. У Вульфіли позначалася грец. тетою
16) Букви s й z означають відповідні дзвінкий і глухий s й z. Звук z y
готській ніколи не зустрічається на початку слова
Причини зникнення готського письма:
1) Гоніння аріанства як єресі
2) Асиміляція або вимирання носіїв

26. Роль латинського алфавіту в історії германської писемності.

Під час християнізації германців найважливіші соціальні та культурні функції

майбутніх національних мов виконувала латина – єдина письмова мова того
часу (мова церкви). Оскільки латина була недоступна широким верствам
населення, а також значній кількості представників верхівки суспільства, перші
записи рідною мовою були швидше допоміжним засобом навчання латини, а
також церковної пропаганди. Задля здійснення записів рідною мовою західні та
північні германці звернулися до латинського алфавіту, а готи (східні германці)
– до грецького.
Латина була в той час не тільки мовою церкви, але широко використовувалася
також як офіційна мова у сфері правових, соціальних і культурних відносин.
Тому в купчих, грамотах, правових документах доводилося передавати в
латинській графіці власні імена - імена осіб або назви місцевостей, міст. Так
поступово латинське письмо стало служити для письмової фіксації власне
германського мовлення. Виникла можливість записати ті твори д.герм. поезії,
які існували в усній формі й передавалися від одного покоління до іншого
протягом багатьох століть. З'явилася й перекладна література (перекладалися
латинські філософсько-релігійні тексти), а також літературні твори
германськими мовами, записані за допомогою латинського алфавіту.
Оскільки рідні мови значно відрізнялися від латини (довгота голосних,
наявність певних звуків, відсутніх у латині), латинський алфавіт пристосовують
до рідної мови. Зміни в основному торкаються доповнень у вигляді нових букв
та буквосполучень (наприклад використання ch для позначення глухого
задньоязикового щілинного приголосного [х]).
Ґрунтуючись на варіантах існуючого на той час латинського алфавіту, на межі
VIII–IX ст. у Франкській державі був створений новий, невеликі за розміром
букви якого отримали назву ‘каролінгські мінускули’ (від лат. minusculus
‘менший’). Цим алфавітом користувалися в Європі включно до ХІІ ст. (коли
його витіснив готичний шрифт). Приблизно в ХІ ст. в Італії створено
гостроконечне чернече письмо. Його в епоху Ренесансу почали зневажливо
називати ‘готичним’ (як символ варварства).
Наприкінці XV ст. в Епоху відродження в Італії створено шрифт для печатних
пресів (‘антиква’). Латинський шрифт, поширений у наш час, представляє різні
варіанти антикви.
Історія розвитку латинського письма:
Капітальне письмо
Курсивне письмо
Унціальне письмо
Напівунціальне письмо
Мінускульне письмо
Острівне
Континентальне
Каролінгський мінускул
Готичне письмо
Сучасне латинське письмо

27. Пам’ятники давньоісландської писемності.

 28. Пам’ятники давньоанглійської писемності.

29. Пам’ятники давньоверхньонімецької писемності.

30. Пам’ятники давньосаксонської писемності.

31. Наголос у давньогерманських мовах.

У сп.євр. мові наголос був тонічний і вільний, у спгерм. мові – динамічний і

фіксований на кореневому складі.
У сп.герм. мові вільний наголос змінив фіксований на кореневому складі (хоча
раніше він був також рухомим). Тонічний наголос змінив динамічний, який
здебільшого падав на кореневий склад слова. Напр.: гот. `fadar ‘батько’, двн.-
англ. `gangan ‘іти’, двн.-сакс. `rīki ‘влада’.
У складних словах перший структурний компонент (праобраз префікса) міг
бути наголошеним (в іменників) або ненаголошеним (у дієслів).
Особливістю шведської та норвезької мов, а також деяких датських
діалектів є поєднання динамічного і тонічного наголосів, проте дискусійним
залишається питання про його походження. Низка дослідників вважає, що
виникнення скандинавського тонічного наголосу пов’язане з протиставленням
односкладних і двоскладних слів (ХІ–ХІІ ст.).
Закріплення сильного динамічного наголосу на першому складі значно
вплинуло на розвиток ладу германських мов, зокрема сприяло редукції
ненаголошених складів.

32. Порівняння давньогерманських й індоєвропейських приголосних.

Іє. приголосні:
тип сонорні напів- зімкнені фрикатив- лабіо-
голосні ний велярний
звуки

l j дзвінкі глухі s h
m w аспіровані аспіровані
n bh, dh, gh, ph, th, kh, к,
r ĝh, gwh kwh
неаспіровані неаспіровані
w
b, d, g, ĝ, g p, t, k, к, kw
Герм. приголосні:
приголосні лабіальні дентальні велярні
зімкнені p b t d k g
фрикативні f þ s [z] χ [h]
сонорні m n
w r l y

1) В іє. мові багато проривних, але майже нема фрикативних. В герм. мові
навпаки: багато фрикативних, менше проривних.
2) В герм. мові складові сонанти r, l, m, n втрачають здатність утворювати склад
і розвиваються в ur, ul, um, un.

33. Сонорні приголосні у германських мовах.

Германські сонорні r, l, m, n і «півголосні» j, w на ранньому етапі

розвитку герм. мов не відрізнялися від відповідних індоєвропейських фонем і
внаслідок подвійності свого характеру функціонували і як голосні
(складотворчі), і як приголосні.
У загальногерманській мові:
1) Нескладові сонорні j, u, m, n, r, l –> без змін
2) Складові j, u –> голосні
3) Складові m, n, r, l втрачають словотвірну функцію –> um, un, ur, ul (напр. bnd
– bund)

34. Закон Якоба Грімма.

іє. герм. іє. герм. іє. герм.

bh b b p p f
dh > d d > t t > th
gh g g k k х
gUh gw gU kw kU хw
bher- > bairan jugom > juk ped/pod > fotus

35. Виключення із закону Я. Грімма.

1) Приголосні p, t, k не зазнають пересуву у сполученням зі щілинними s, h, f,

бо тоді б утворилося сполучення з двох щілинних звуків, яке дуже незручно
вимовити.
st, sp, sk –> st, sp, sk
pt, kt –> ft, ht
z.B. лат. captus –> гот. hafts, лат. est –> гот. ist

2) У дінд. і дгрец. мовах коренева морфема не могла включати два аспіровані

приголосні, тому один втрачав аспірацію.
z.B. гот. biuda (пропоную) = дінд. bōdhāmi (не сплю)
Тобто у дінд. слові b спочатку був аспірований і логічно переходив у b.

36. Закон К. Вернера. Чергування приголосних у сучасній німецькій мові за

цим законом.

Пересувний приголосний переходить за законом Грімма, якщо наголос у слові

падає на склад, що передує складу з пересувним приголосним.
В іншому випадку діє закон Вернера:
p –> b
t –> d
k –> g

z.B. гр. déka –> гот. taihun, гр. dekás –> гот. tigus

37. Західногерманська гемінація. Закон Хольцмана.

Гемінація – подвоєння приголосних, якої зазнавали в германських мовах

насамперед зімкнені, рідше щілинні приголосні.
У зх.герм. мовах подвоювалися:
1) Усі приголосні крім r
2) Після короткого голосного
3) Перед сонорним j (сам j асимілювався): гот. satjan – да. settan
4) Рідше перед r, l: дісл. epli – да. aeppel
5) Інколи перед w (сам w асимілювався)
6) Інколи перед n, m
Закон Гольцмана:
Після коротких голосних в інтервокальній позиції перша частина германських
довгих напівголосних -jj та –ww:
1) У зх.євр. мовах утворювала дифтонг із попереднім голосним
2) У готській і скандинавській мовах розвинулася в зімкнений гутуральний -g:
двн. zweio – гот. twaddje (два), двн. triuwi – гот. triggws (вірний)
 38. Загальноіндоєвропейські риси у системі голосних давньогерманських
мов.

Іє. голосні:
голосні верхнього підйому і, ī u, ū
голосні середнього підйому e, ē o, ō
голосні нижнього підйому а, ā

Герм. голосні:
голосні верхнього підйому і, ī u, ū
голосні середнього підйому e, ē ō
голосні нижнього підйому а

Обом мовам властива чітка різниця між короткими та довгими голосними.

В обох мовах утворювали дифтонги.
В герм. мові зникли короткий [о] (–> [а]) та довгий [ā] (–> [ō]).
Особливістю герм. голосних порівняно з іє. була залежність від сусідніх
голосних та приголосних та уподібнення їм – умлаут.

39. Відображення індоєвропейських коротких голосних у давньогерманських

мовах.

В іє. мові було 5 коротких голосних і шва. В герм. мові – лише 4 коротких
голосних. Зник іє. короткий [о], бо він перейшов в [а].

іє. герм.
a іє. agros –> гот. akrs (поле)
o a іє. oktou –> гот. ahtau (вісім)
ə
e e іє. bher- –> гот. baira (несу)
i i іє. uidheua –> гот. widuwo (удова)
u u іє. iugom –> гот. juk (ярмо)

Розвиток нової фонеми – короткої ǒ відносять у германських мовах до періоду

їх окремого існування.

40. Відображення індоєвропейських довгих голосних у давньогерманських

мовах.

В іє. мові було 5 довгих голосних. В герм. мові – лише 4. Зник довгий [а], бо він
перейшов у [o].

іє. герм.
a o bhrater –> brothar
 o pod- –> fotus
e ae dhe- –> ga-deths
i i suinos –> swein
u u mus –> mus

Незабаром, як наслідок випадіння носового перед [Х] і зв’язаного з цим

подовженням попереднього голосного, в спільногерманській мові розвинулося
й довге ā.

41. Аблаут у германських мовах. Кількісний і якісний аблаут.

Аблаут – позиційно не зумовлене чергування голосних у корені слова,

успадковане герм. мовою з індоєвропейської прамови.
При якісному аблауті чергуються голосні різної якості, при кількісному – різної
довготи.
Найтиповішим є чергування e – о – нуль звука.
Є три ступені аблаута:
1) Нормальний
2) Подовжений
3) Нуль
Причини виникнення і механізм породження іє. аблаута залишаються
неясними. Спочатку аблаут був пов'язаний, очевидно, з якимись фонетичними
процесами і був зумовлений позицією звука у слові. Можливо, аблаут виник під
впливом різного pоду наголосів : в кількісному вбачають вплив динамічного
наголосу (в ненаголошених складах – нуль, в ударних – нормальний ступінь або
ступінь подовження). Якісний аблаут пов'язують з музичним наголосом. Не
викликає сумніву вплив на чергування голосних (на більш пізніх етапах)
морфологічних чинників. Не виключається також вплив інших чинників,
наприклад, звукового символізму.
Залежно від комбінацій тих чи інших видів чергувань у германській дієслівній
системі розрізняють 7 рядів аблаута.
1) [ai] – [i] – [i]
schreiben – schrieb – geschrieben
2) [i] – [o] – [o] / [au] – [o] – [o]
fliegen – flog – geflogen
saufen – soff – gesoffen
3) [e]/[i] – [a] –[ o]/[u]
singen – sang – gesungen
sterben – starb – gestorben
4) [e]/[o] – [a] – [o]
kommen – kam – gekommen
nehmen – nahm – genommen
5) [e]/[i] – [a] – [e]
lesen – las – gelesen
 liegen – lag – gelegen
6) [a] – [u] – [a] / [ö] – [o] – [o]
tragen – trug – getragen
schwören – schwor – geschworen
7) [ei]/[au]/[o]/[a]/[u] – [i] – [ei]/[au]/[o]/[a]/[u]
heißen – hieß – geheißen
hauen – hieb – gehauen
stoßen – stieß – gestoßen
schlafen – schlief – geschlafen
rufen – rief – gerufen

42. Умлаут у германських мовах.

Умлаут – пристосування голосного кореня до голосного постфікса.

Умлаут поширився у зх.герм. і сканд. мовах, але його не було в гот. мові.
Розрізняють палатальний (на i, j) та велярний ( на u, w) умлаути.

a –> e faran – ferit (fahren), satjan – settan (setzen)

a –> æ laisjan – læran (lehren)
ō –> ē fotus – fet (feet)
ū –> ÿ bruths – bryd (Braut)
u –> y turi – tür (Tür)
o –> oe mohti – möchte
ō –> ö skoni – schön

Будучи явищем суто фонетичним, умлаут перетворився в герм. мовах на

морфологічний засіб творення нових форм слів або нових слів, тобто став
внутрішньою флексією з реляційним чи дериваційним значенням.
У сучасній німецькій мові умлаут отримав спеціальне орфографічне
позначення: ä, ö, ü.

43. Морфологічний словотвір у германських мовах.

До морфологічного словотвору належать афіксація, аблаут і умлаут та

словоскладання.
Афікс – це зв'язана морфема. Афікси поділяють на префікси, інфікси і
постфікси або на реляційні (для утворення форм слова) і дериваційні
(словозмінна функція). Префікси частіше виконують дериваційну функцію,
інфікси в герм. (і загалом в іє.) мовах - явище порівняно рідкісне, постфікси
виконують і реляційну (флексії), і дериваційну (суфікси) функцію.
З часом афіксами стають колись самостійні частини мови, тому неможливо
чітко розділити афіксацію та словотвір.
Афіксація в іменниках:
1) Префіксація:
Префікси часто походять від прислівників чи прийменників – тоді вони
виражають аналогічне значення. Але бувають і самостійні префікси.
Основні герм. префікси: ga- (рос. со-), ed- (понад), missa-
(неправильний), un- (un-).
Префікси з корелятами у вигляді прийм. чи присл.: ab- (ab), aber-
(повторення, видалення, –> aber), aftar- (after), ana (на, до), at-
(наближення), und- (проти, навпроти), thurh- (durch), uz-, wid- (wider),
mid- (mit).
Дієслівні префікси значною мірою падали під дію редукції, бо в
дієсловах основний наголос падав на корінь.
2) Суфіксація:
Найбільш давні суфікси – основотворчі (-а-, -о-, -і- …), які поступово
зникали чи зливалися з флексією, тому не могли бути продуктивними.
Суфікси:
а) -assu/-nassu (англ. -ness, нім. -nis)
б) -ing/-ung: виник у результаті перерозкладу основ, що закінчуються
на -n, з наступним іє. - k-, тобто зi складення морфем -еn-k/-n-k;
відіменниковий чоловічий -ing – первісне значення приналежності до
чого-небудь, тому використовувався для утворення імен, прізвиськ,
назв династій тощо; віддієслівний жіночий -ung – для абстрактних
іменників
в) -ni – абстрактні іменники
г) -othu/-odu (Armut, Heimat, Einöde)
д) -ti – абстрактні іменники жіночого роду
е) -ari (-er)
Засвідчені суфікси зі зменшувально-пестливим значенням. До цих
суфіксів належали: -ina, -l, рідше –k (за даними психолінгвістики звуки
[1] і [і] мають символічне значення "маленький", "приємний", тобто
використання згаданих суфіксів носило спочатку символічний характер).
Наприклад, Wulfila (wulf-s + il-a). Особливо часто використовувався для
творення іменників на позначення молодих тварин. У результаті
перерозкладу морфологічної структури слова і злиття приголосного в
кінці кореня із суфіксом -in у нім. мові виникли суфікси -lin та -kin/-chin
(-lein, -chen). Суфікс -k- продовжує вживатися в німецькій мові у
власних іменниках (Reineke).
Афіксація в прикметниках:
Префіксація не була поширена. Деякі давні суфікси злилися з коренем (-ko
в jung).
Суфікси, що не злилися:
-in: позначення належності чи зв’язку, для творення відносних прикм.,
нім. -ern, в англ. мові зберігся в реліктових формах (golden)
-ig/-ag/-ug: нім. –ig, англ. –y
-isk: нім. -isch, англ. -ish
 Суфікси від самостійних слів: -lich, -bar, -haft, -los і тд.
Афіксація в дієсловах:
Префіксація використовується набагато частіше, ніж суфіксація. Префікси
виражають насамперед різні семантичні відтінки дієслова, хоча здатні
також виражати і деякі граматичні значення (граничність, транзитивність),
а суфікси служать насамперед для позначення морфологічних ознак.
1) Суфіксація:
Є первинні суфікси, які служать для вираження приналежності до
певного морфологічного класу. Вторинними суфіксами називають ті, які
утворені на основі первинних суфіксів з додаванням додаткових
компонентів at, in, r/l, is та ін.
Вторинні суфікси: -atja- (віддієслівний, повторюваність дії), -ino-, -iso-,
суфікси з компонентами -r-, -l-.
2) Префіксація:
Префікси дієслова (преверби) розвинулися з прийменників і
прислівників. У давніх герм, мовах є префікси, що мають кореляти у
вигляді прийменника чи прислівника, і такі, котрі подібних корелятів
уже не мають.
Германські префікси розрізняються також за продуктивністю і
поширеністю. За поширеністю префікси поділяються на такі, котрі
засвідчені в усіх давніх герм, мовах, і такі, поширення яких обмежено
одним чи двома ареалами.
Основні дієслівні префікси: af- (видалення, відділення), in- (усередину),
fer-/for- (перед), fra- (від, геть), therh- (через), uz- (вгору), at- (біля, до
чого), an(a)- (на, до), and- (привативність), bi- (навколо, транзитивність),
ga- (спільність), ut- (з, від).
За деякими з герм, префіксів закріпилися такі значен¬ня, як
транзитивність (префікс bi-), привативність (префікс and-) і деякі інші
(наприклад, префікси ana- і uz- мали значення інхоативності, тобто
"початку дії")- У різних герм. мовах з'явилися нові префікси. Особливо
інтенсивно префіксація використовується в німецькій мові.
Важливим джерелом поповнення і розширення афіксальної систе-| ми
германських мов є запозичення суфіксів і префіксів з романських мов
(латинської і французької).
Словоскладання властиве усім іє. мовам, але особливо розвинулося воно
в санскриті, грецькій та німецькій.
Істотна риса – тісний зв'язок компонентів, що досягається єдністю
наголосу, морфологічної ти синтаксичної функції.
Найбільш поширені складні іменники й прикметники, рідше
зустрічаються складні дієслова.
Причини поширення словоскладання в герм. мовах: відносно невелике
число суфіксів іменників і прикметників і відносних прикметників, що
компенсувалося словосполученням, що потім перетворилися на складні слова.
z.B. war-sago (Wahrsager), wazzar-faz (Wasserfass)
 З часом другі компоненти складних слів могли перетворюватися на
суфікси: -haid «образ, спосіб» –> - heit/-keit, -lik «тіло» –> -lich, -dom
«судження» –> -tum; -haft, -schaft.
Рід визначався за другим компонентом.
Словоскладання буває повне (складаються цілі слова, Apfelbaum) й
неповне (складаються частини слів: Stasi, Kripo).

Аблаут охоплює систему словозміни і систему словотвору, тобто є

внутрішньою флексією з реляційним і дериваційним значенням.
z.B. schneiden – schnitt: аблаут виступає в ролі морфеми з реляційним
значенням;schneiden – Schnitt: дериваційна функція.
Найважливішу роль у давніх і в сучасних германських мовах аблаут
відіграє при творенні форм дієслова.

Умлаут також охоплює систему словозміни та словотворення.

Використовується зазвичай для творення деяких форм дієслів, творення
множини та ступенів порівняння прикметників.
z.B. fahren – fährt, Maus – Mäuse, alt – älter.

44. Словоскладання у германських мовах.

Словоскладання властиве усім іє. мовам, але особливо розвинулося воно

в санскриті, грецькій та німецькій.
Істотна риса – тісний зв'язок компонентів, що досягається єдністю
наголосу, морфологічної ти синтаксичної функції.
Найбільш поширені складні іменники й прикметники, рідше
зустрічаються складні дієслова.
Причини поширення словоскладання в герм. мовах: відносно невелике
число суфіксів іменників і прикметників і відносних прикметників, що
компенсувалося словосполученням, що потім перетворилися на складні слова.
z.B. war-sago (Wahrsager), wazzar-faz (Wasserfass)
З часом другі компоненти складних слів могли перетворюватися на
суфікси: -haid «образ, спосіб» –> - heit/-keit, -lik «тіло» –> -lich, -dom
«судження» –> -tum; -haft, -schaft.
Рід визначався за другим компонентом.
Словоскладання буває повне (складаються цілі слова, Apfelbaum) й
неповне (складаються частини слів: Stasi, Kripo).

45. Афіксація у германських мовах.

 Афікс – це зв'язана морфема. Афікси поділяють на префікси, інфікси і
постфікси або на реляційні (для утворення форм слова) і дериваційні
(словозмінна функція). Префікси частіше виконують дериваційну функцію,
інфікси в герм. (і загалом в іє.) мовах - явище порівняно рідкісне, постфікси
виконують і реляційну (флексії), і дериваційну (суфікси) функцію.
З часом афіксами стають колись самостійні частини мови, тому неможливо
чітко розділити афіксацію та словотвір.

Афіксація в іменниках:
1) Префіксація:
Префікси часто походять від прислівників чи прийменників – тоді вони
виражають аналогічне значення. Але бувають і самостійні префікси.
Основні герм. префікси: ga- (рос. со-), ed- (понад), missa-
(неправильний), un- (un-).
Префікси з корелятами у вигляді прийм. чи присл.: ab- (ab), aber-
(повторення, видалення, –> aber), aftar- (after), ana (на, до), at-
(наближення), und- (проти, навпроти), thurh- (durch), uz-, wid- (wider),
mid- (mit).
Дієслівні префікси значною мірою падали під дію редукції, бо в
дієсловах основний наголос падав на корінь.
2) Суфіксація:
Найбільш давні суфікси – основотворчі (-а-, -о-, -і- …), які поступово
зникали чи зливалися з флексією, тому не могли бути продуктивними.
Суфікси:
а) -assu/-nassu (англ. -ness, нім. -nis)
б) -ing/-ung: виник у результаті перерозкладу основ, що закінчуються
на -n, з наступним іє. - k-, тобто зi складення морфем -еn-k/-n-k;
відіменниковий чоловічий -ing – первісне значення приналежності до
чого-небудь, тому використовувався для утворення імен, прізвиськ,
назв династій тощо; віддієслівний жіночий -ung – для абстрактних
іменників
в) -ni – абстрактні іменники
г) -othu/-odu (Armut, Heimat, Einöde)
д) -ti – абстрактні іменники жіночого роду
е) -ari (-er)
Засвідчені суфікси зі зменшувально-пестливим значенням. До цих
суфіксів належали: -ina, -l, рідше –k (за даними психолінгвістики звуки
[1] і [і] мають символічне значення "маленький", "приємний", тобто
використання згаданих суфіксів носило спочатку символічний характер).
Наприклад, Wulfila (wulf-s + il-a). Особливо часто використовувався для
творення іменників на позначення молодих тварин. У результаті
перерозкладу морфологічної структури слова і злиття приголосного в
кінці кореня із суфіксом -in у нім. мові виникли суфікси -lin та -kin/-chin
(-lein, -chen). Суфікс -k- продовжує вживатися в німецькій мові у
власних іменниках (Reineke).
Афіксація в прикметниках:
Префіксація не була поширена. Деякі давні суфікси злилися з коренем (-ko
в jung).
Суфікси, що не злилися:
-in: позначення належності чи зв’язку, для творення відносних прикм.,
нім. -ern, в англ. мові зберігся в реліктових формах (golden)
-ig/-ag/-ug: нім. –ig, англ. –y
-isk: нім. -isch, англ. -ish
Суфікси від самостійних слів: -lich, -bar, -haft, -los і тд.
Афіксація в дієсловах:
Префіксація використовується набагато частіше, ніж суфіксація. Префікси
виражають насамперед різні семантичні відтінки дієслова, хоча здатні
також виражати і деякі граматичні значення (граничність, транзитивність),
а суфікси служать насамперед для позначення морфологічних ознак.
1) Суфіксація:
Є первинні суфікси, які служать для вираження приналежності до
певного морфологічного класу. Вторинними суфіксами називають ті, які
утворені на основі первинних суфіксів з додаванням додаткових
компонентів at, in, r/l, is та ін.
Вторинні суфікси: -atja- (віддієслівний, повторюваність дії), -ino-, -iso-,
суфікси з компонентами -r-, -l-.
2) Префіксація:
Префікси дієслова (преверби) розвинулися з прийменників і
прислівників. У давніх герм, мовах є префікси, що мають кореляти у
вигляді прийменника чи прислівника, і такі, котрі подібних корелятів
уже не мають.
Германські префікси розрізняються також за продуктивністю і
поширеністю. За поширеністю префікси поділяються на такі, котрі
засвідчені в усіх давніх герм, мовах, і такі, поширення яких обмежено
одним чи двома ареалами.
Основні дієслівні префікси: af- (видалення, відділення), in- (усередину),
fer-/for- (перед), fra- (від, геть), therh- (через), uz- (вгору), at- (біля, до
чого), an(a)- (на, до), and- (привативність), bi- (навколо, транзитивність),
ga- (спільність), ut- (з, від).
За деякими з герм, префіксів закріпилися такі значен¬ня, як
транзитивність (префікс bi-), привативність (префікс and-) і деякі інші
(наприклад, префікси ana- і uz- мали значення інхоативності, тобто
"початку дії")- У різних герм. мовах з'явилися нові префікси. Особливо
інтенсивно префіксація використовується в німецькій мові.
Важливим джерелом поповнення і розширення афіксальної систе-| ми
германських мов є запозичення суфіксів і префіксів з романських мов
(латинської і французької).

46. Синтаксичний словотвір.

Синтаксичний словотвір – перехід словосполучень в одне слово. Такі слова
утворюються внаслідок семантично-синтаксичної компресії.
Z.B. Vergissmeinnicht, Rührmichnichtan, Mund-zu-Mund-Beatmung

47. Семантичні види словотвору.

Семантичний словотвір – словотвір, при якому слова набувають інших

значень шляхом різних видів семантичних змін.
Розширення значення: нім. fertig (готовий) походить від двн. vart
(поїздка). Спочатку означало «бути готовим до поїздки», а пізніше просто
«готовий».
Звуження значення: нім. Tier «тварина», яке походить від германського
deuza- «тварина» - відбулось звуження в англ. – deer «олень».
Поліпшення значення: двн. marah-scalc – конюх – нім. Marschall.
Погіршення значення: двн. diorna «молода жінка»–нім. Dirne – «дівка,
повія», Schlampe.
Поляризація значення: виникнення слів, що походять від одного кореня,
але таких, які мають протилежні значення. Латинське habere «мати» у
германських мовах представлене словом «давати» (наприклад: нім. geben –
давати), а у інших мовах – «хапати» (наприклад: давн. ірландське gaibid
«хапає»; abdachen.
Перенесення значення: іє. bhagos позначають у германських мовах бук, у
грецькій – дуб, у латині – бук.
(Спрощення: двн. nahti-gala – нім. Nachtigal, Messer.)

48. Конверсія як вид словотвору.

Конверсія – безафіксальний спосіб словотвору, за якого відбувається перехід з

однієї частини мови в іншу.
1) Субстантивація
2) Вербалізація
3) Ад’єктивізація
4) Адвербіалізація
z.B. leben –> das Leben, aber –> das Aber

49. Роль аблаута і умлаута у словотворі.

 Аблаут охоплює систему словозміни і систему словотвору, тобто є
внутрішньою флексією з реляційним і дериваційним значенням.
z.B. schneiden – schnitt: аблаут виступає в ролі морфеми з реляційним
значенням;schneiden – Schnitt: дериваційна функція.
Найважливішу роль у давніх і в сучасних германських мовах аблаут
відіграє при творенні форм дієслова.

Умлаут також охоплює систему словозміни та словотворення.

Використовується зазвичай для творення деяких форм дієслів, творення
множини та ступенів порівняння прикметників.
z.B. fahren – fährt, Maus – Mäuse, alt – älter.

50. Германо-кельтські лексичні паралелі.

1) Владарювання, воєнна справа:

Кельт. rigs, (вождь, правитель) – гот. reiks (владар), reiki (держава)
За зразком кельтських власних імен Dumnorig, Vercingetorix, Caturix стали
утворюватися германські на -rik, -rich: Theodorіk, Alarik, Dietrich та ін.
Кельт. ambaktos (слуга) – гот. andbahts (Amt)
Городище: town
Вигнання, заборона – Bann
Спадщина – Erbe
2) Магічна й культова лексика:
гот. lubjaleisei – чаклунство –> Laub (цілюща трава)
гот. runa — таємниця
гот. neith – ненависть
двн. gisal – заручник

51. Германо-італійські лексичні паралелі.

‘’’’’’’’’’’’’’’’
1) Юридична лексика:
Гот. gamains (спільний) лат. communis
Пізніші запозичення з латинської мови свідчать про великий вплив на
германців римської матеріальної культури:
Лат. Нім. Англ.
via strata Straße street
vallum Wall wall
calcem Kalk chalk
cellarium Keller cellar
tegula Ziegel tile
cuprum Kupfer copper
molinum Mühle mill
secula Sichel sickle
 flagellum Flegel flail
vinum Wein wine
У латинську мову теж ввійшли деякі германізми, що означали специфічні
германські речі,звичаї, військові терміни тощо.
bru, baro вільна людина haring оселедець
bastian будувати harpa арфа
burg місто freck свіжий
wirra заворушення, blank білий
війна
warjan охороняти blund білявий
wardon наглядати brun бурий

Також наявні деякі більш давні ізоглоси. Наприклад, назви деяких частин тіла,
господарських речей, слова «святий», «жертва» і т. ін.

52. Германо-слов’янські лексичні паралелі.

Таких слів небагато, серед них майже немає термінів виробничої діяльності й
суспільної організації. Давніми можна вважати лише назви води та деяких
частин тіла, інші слова стосуються початку нашої ери.
Вода: гот. wato, двн. wazzar, д.слов. вода
Шпилькове дерево, ліс: д.ісл. borr, д.рус. боръ
Лебідь: двн. elbiz < albit, д.слов, лебедь
Кулак: д.англ. fyst, двн. fust, д.слов, пасть, суч. рос. запястье
Ребро: д.англ. ribb, двн. rippi, д.слов. ребро
Стіг: д.ісл. stakkr, д.слов. стогъ
Біль: гот. balwa – злість, єхидність, д.слов. боль
Ховати, берегти: bergan, суч.укр. берегти
Низина: гот. dals, д.слов. долъ

53. Германо-балтійські лексичні паралелі.

1) Означення процесу праці, житла й господарських будівель, явищ

природи
Збирати: двн. lesan, лит. lesti – клювати
Житло: двн. bu, лит. buvis – місце перебування
Буря: д.ісл. fjuk, лит puga – порив вітру
2) Слова семантичного розряду мовлення, означення деяких абстрактних
понять
Розповідь: двн. saga, лит. pasaka – розповідь, казка
3) Числівники 12, 13
Гот. ainlif, twalif, лит. vienuolika, dvylika
 54. Калькування як засіб поповнення лексичного складу.

Калька – особливий вид запозичення, утворення нового фразеологічного слова

або нового значення слова через буквальний переклад. В германських мовах
багато було запозичень з латинської або грецької мов, часто вони ставали
кальками з мов, в яких передано структуру і значення відповідних античних
термінів.
д.а. regol < лат. regula (вірую)
д.а. creda < лат. credo (клад)
д.а. mǽsse < лат. messa (меса)
д.а. offrian < лат. offere (приносити)
д.а. fefor < лат. febris (лихоманка)
нім. Mittwoch < лат. media hebdomas

55. Категорії іменника у германських мовах.

1) Рід:
Три роди: чоловічий, жіночий, середній. В деяких мовах категорію роду
зникла, в деяких залишилися загальний і середній рід.
2) Число:
Три числа: однина, двоїна, множина. Двоїна була втрачена в дописемний
період.
Категорія числа виражається морфемами, що виражають також відмінок.
3) Відмінок:
Існують 4 відмінки (номінатив, генітив, датив, акузатив) засвідчені в усіх
д.герм. мовах, в деяких наявні інструменталіс і вокатив.
Класи відмінювання іменників:
суфікс рід ім. додаткові характеристики
основи
-a- чол., середній рід продуктивний клас; можл., значення
"діяч"; варіанти: -ja-, -wa-
-o- жін. рід варіанти -jö-, -wö-
-і- чол., жін., сер. рід первісно відміна чол. і жін. роду
не відрізнялася одна від одної;
непродуктивний клас
-u- чол., жін., сер. рід нестійкий клас
-n- чол., жін., сер. рід продуктивний клас, у який переходять
іменники з інших основ
-г- чол., жін. рід нечисленний клас з єдиним значенням
"терміни спорідненості"
-s- сер., чол. рід зникаючий клас
-nd- чол. рід субстантивовані дієприкметники;
нечисленний клас
кореневі чол., жін. рід зникаючий клас
основи
 56. Категорії прикметника у германських мовах.

57. Категорії дієслова у германських мовах.

Особа:
1) Існували особові й неособові (інфінітив, дієприкметник) форми.
2) Особа передавалася особовими закінченнями 1., 2. та 3. особи, які крім
того передавали число, час, спосіб і стан.
3) В інгвеонських мовах уніфікувалося закінчення множини в презенсі,
претериті й оптативі.
4) У сканд. мовах уніфікувалося закінчення 2. і 3. особи презенсу.
5) Можливе злиття дієсл. з займ., утворення вторинних особових закінчень
(kannst du – kannste).
Число:
Три числа: однина, множина, двоїна (збереглася лише в гот. мові).
Час:
1) Два часи: презенс і претерит (протиставлення передається чергуванням
голосних і приголосних та особовими закінченнями).
2) Претерит – минуле.
3) Презенс –
а) дія в момент мовлення
б) постійна дія
в) майбутня дія
Спосіб:
1) Три способи: індикатив, оптатив, імператив.
2) Індикатив: реальні дії; багата система особових закінчень, що відрізняли
його від оптативу. Також різні були основи дієсл.
3) Оптатив: різні відтінки нереальності (бажання, умова, припущення і т.
ін.); утворювався суфіксом -і- (в усіх мовах крім гот. злився з основою).
4) Імператив: невластиві часові форми, деякі закінчення збігаються з
індикативом; існували 3 форми: 2. особи однини, 1. і 2. особи множини (як
індикатив).
Стан:
1) Два стани: актив і медіопасив (зник).

Морфологічна класифікація дієслів:

1) Сильна дієвідміна:
Утворювали претерит за допомогою аблауту
2) Слабка дієвідміна:
Утворювали претерит за допомогою закінчення –t/-d
 В основному були вторинними утвореннями від сильних дієслів (stehen
– stellen, trinken – tränken)
Поділялися на 3 (в гот. 4) класи за суфіксом основи презенса:
І клас: -j-, багато каузативних дієсл. (trenkan)
ІІ клас: -о-, багато відім. і відприкм. дієсл., запозичені дієсл.
(machon)
ІІІ клас: -аі- в гот. мові, в інших мовах випадав або –е-. (habeta)
ІV клас: тільки в гот. мові, початок дії, походили від сильних дієсл.
або прикм., -n-. (gawaknan – aufwachen)
3) Претерито-презентія:
Форми теперішнього часу походять від минулого часу сильних дієсл.
4) Неправильні дієслова:
Дуже мало: sein, mögen; тільки у зх.герм. мовах: tun, gehen
Sein – суплетивне дієсл.

58. Стилістичне членування словникового складу давньогерманських мов.

1) Загальновживані слова:
Стилістично нейтральні, побутові, виробничі: ackar (Acker), hus (Haus),
leban (leben), berg (Berg), regn (Regen)
2) Поетизми:
Широко вживаються в давньогерманському епосі, мають викликати емоції,
діяти на уяву (метафори, епітети, порівняння). У творенні метафор-
кеннінгів скальдичні поети досягали особливої майстерності: sae-hengest
(Seehengst – Schiff), swan-rad (Schwanrad – See)
Дуже численні синоніми навколо понять війна, зброя, герой, кінь, вождь та
ін. – мали вражати небуденністю й урочистістю: hors – mearh, кінь
3) Із культурним розвитком з’являється книжна лексика, часто релігійна
та наукова

59. Значеннєві розбіжності слів у германських мовах.

bekommen become В німецькій значення

буквальне, в англійській
– переносне, тобто
«отримати» якусь якість
характеру
treu true Від спільного кореня, але
розвиток пішов трохи по-
різному.
Kleid cloth Від спільного кореня, що
позначав липку тканину.
satt sad В німецькій залишилося
 початкове значення, а в
англійській змінилося
через: ститий-повний-
bedrückt-сумний
Hund hound В англійській слово
майже не збереглося, а
було замінено dog
schwören swear В англійській значення
«сваритися» виникло
через богохульство

Можливими причина таких розходжень є як екстра-, так і інтралінгвальні. Різні

вектори культурного й соціального розвитку, різні контакти з іншими мовами,
запозичення, що могли заміняти старі слова або змінювати їх значення –
наприклад, спеціалізуючи його.

60. Причини першого пересуву приголосних.

1) Психологічна (Якоб Грімм):

Пересув пов’язаний зі схильністю германців до зміни місць проживання.
Дзвінкі (слабкі) звуки перетворювалися на глухі (сильні) як прояв
сміливості й гордості давніх германців.
2) Географічна (Г.Мейер, Г.Остхоф):
Зміна артикуляції спричинена особливостями проживання давніх германців
у холодних гірських районах Скандинавії, де було складно вимовляти
вибухові проривні звуки.
3) Теорія субстрату (А.Мейє):
Завойовані народи вносили свою вимову. Пояснює пересув приголосних
впливом переможеної мови “субстрату” на мову, що перемогла. Народи, які
прийняли й засвоїли той індоєвропейський діалект, що йому пізніше
судилося стати германською мовою, зберегли свої попередні артикуляційні
навички й тенденції.
4) Теорія найменшого зусилля:
Вважається, що при збільшенні частоти вживання фонеми зменшується її
“складність”, фонема як наслідок змінюється й перетворюється на іншу.
Отже, збільшення кількості зімкнених призвело до їх пересуву (дзвінкі
перейшли в глухі).
5) Теорія вождів:
Вожді розмовляли не чітко, а їхню вимову наслідували.
6) Глотальна:
Існував лише 2 пересув. На думку прихильників цієї теорії, найбільш
архаїчними системами приголосних є системи в германських мовах,
вірменській і хетській. У германських мовах відбувся лише другий
(верхньонімецький) пересув приголосних.
27. Пам’ятники давньоісландської писемності
Назва Дата Діалект Коротка характеристика
Збірник міфів і пісень

Міфологічні пісні тематично різноманітні. В

Старша них відбито уявлення скандинавів про
XIII давньоісландська
Едда походження богів, світу, людей. Складались
вони під впливом особливостей буття народів
скандинавської півночі, які протягом століть
жили в умовах суворої природи.
Скальдична поезія

Твір середньовічного ісландського

письменника Сноррі Стурлусона, написаний у
1222–1225 роках. Твір був задуманий як
підручник поетики скальдів. Містить багатий
матеріал зі скандинавської міфології.
Розділи:
Молодша
XIII давньоісландська 1) Пролог: троянські воїни прийшли в Пн.
Едда
Європу, де були прийняті за богів через високу
культуру.
2) Конунг Гюльві рушив до Асгарду за
знаннями, де дізнався про минуле й майбутнє
світу
3) Мова поезії: основні принципи
4) Віршові розміри
5) Перелік імен
Прозаїчні сказання

1) «Сага про Вельсунгів»: виникнення та

занепад роду Вельсунгів у термінах міфології
2) «Сага про Еріка Рудого» хроніка подій, які
Саги XIV давньоісландська спричинили вигнання Ейріка Рудого, про те, як
він відкрив Гренландію і заснував там
поселення, а також про відкриття Вінланду
сином Ейріка Рудого Лейфом Ейрікссоном під
час плавання, коли драккар Лейфа збився з
курс
28. Пам’ятники давньоанглійської писемності.
Назва Дата Діалект Коротка характеристика
Словники з латини, зазвичай
Глосси VIII ст. уессекський
записані над латинським текстом
Віршований твір релігійного
змісту
Гімн Кедмона VIII ст. нортумбрійський
Пастуху уві сні дарують талант
віршування, після чого він
розказує історію створення.
Никто, в дорогу
собирающийся поневоле,
заиметь не может
мудрость большую,
Передсмертна пісня когда он думает,
IX ст нортумбійський
Беди уходящий отсюда,
зло сулит
или благо
суд на его душою,
что свершится по смерти.
Проза короля IX ст
уессекський Переклад з латинської
Альфреда
IX ст Переклад з латинської
літописи англо-саксів

Рання частина хроніки до 731 року

в основному спирається на твори
Беди, але містить багато
доповнень, що стосуються історії
Південної Англії (особливо
Вессексу). У викладенні подій до
891 року всі хроніки сходяться
між собою, тому можна
Англо-саксонська припустити, що вони мають одне
уессекський
хроніка джерело, складене
давньоанглійською мовою у
період правління короля
Альфреда. Після 891 року різні
варіанти хроніки починають
відрізнятись один від одного.
Короткі записи поступово стають
довшими і доповнюються
вставними новелами. Особливо
цікаві відомості про події IX—XI
століть, для яких англо-саксонська
хроніка часто є єдиним джерелом.
IX ст Тексти релігійного змісту
Переклад псалтиря мерсійський
Проповіді єпископа XI ст уессекський Тексти релігійного змісту
Вульфстана
Вульфстан – талановитий
 проповідник і видний політичний
діяч, вважав, що всі нещастя від
гріховної поведінки.
Героїко-епічна поема

Герой поеми – воїн з племені

ґаутів на ім'я Беовульф.
Поема складається з двох частин.
У першій, більшій за розмірами,
змішані форми частині Беовульф у молодості
Беовульф X ст уессекського з перемагає страховиська Ґренделя
англійським (нащадка Каїна) і звільняє від цієї
погані Данію. А у другій –
похилий віком король Беовульф,
що врядував ґаутами 50 років,
убиває дракона, який загрожує
його країні, але внаслідок
поранень помирає.
Героїко-релігійна поема

Андрій пливе до Мермедонії, щоб

урятувати осліпленого Матвія від
канібалів. Він пливе на човні з
Андрій VIII-Х ст. уессекський Ісусом і двома янголами, але не
знає про це. Б-г допомагає йому у
шторм, потім робить його
невидимим, щоб він урятував
Матвія. Андрій рятує Матвія і
прославляє Б-га.
Переказ латинського твору про
фенікса, де розповідається, як
Фенікс IX ст. фенікс дивиться за Раєм,
періодично помирає й
відновлюється; символізує Ісуса.
Релігійна поема
Генезис VII ст.
Про гріхопадіння людини й
вигнання з Раю.
Хнеф зі своїми воїнами перебуває
у фортеці Фінна, Фінсбурзі, а
Фінн нападає на них і вбиває
Хнефа. Хенгест та інші
Узяття Фінсбурга Х ст.
дружинники перемагають фризів,
ідуть на переговори, а через зиму
повертаються й убивають Фінна в
помсту.
Відсід VII ст., уессекський Поема
записана у
IX ст. Відсід – ім’я поета, не реального
персонажа, а ідеального образа,
який описує 37 королів і народів,
про які чув, 58 племен, у яких
бував, 39 хазяїв, яких розважав
 своїм співом, подарунки, які йому
дарували, – місця й особистості, з
якими вступав у контакт.
Поема

Вальдер зі своєю коханою тікають

з полону в гунів, де вони
Вальтер Х ст.
заложники; за ними гоняться;
Вальтер б’ється з Гунтером і
пропонує йому магічний меч, але
той не погоджується.
Релігійна поема
змішані форми
Юдиф Х ст. уессекського з Персонаж Старого Заповіту Юдиф
англійським убиває ворожого воєначальника
Олоферна
змішані форми
«Книга Буття», X-XІ ст уессекського з Книга Буття
англійським
29. Пам’ятки давньоверхньонімецької писемності.
Назва Дата Діалект Коротка характеристика
Латинсько-
Аброганс VIII ст. алеманський
давньоверхньонімецькі глоси
Переклад з латині
Давньоверхнь
VIII –IX богословського трактату
онімецький рейнсько-франкський
ст. Ісідора Севільського «Про
Ісідор
щиру віру»
Давньоверхнь Переклад з латині зводу з
онімецький IX ст. східнофранкський чотирьох євангелій, зробленого
Татіан Таціаном Ассирійським
Переклад з латині релігійної й
філософської літератури

1) Переклади: Боецій, «Розрада

від філософії», Марціан
Проза Капелла, «Одруження»,
Ноткера X-XІ ст. алеманський Аристотель, «Категорії»,
Губатого Аристотель, «Про тлумачення»,
Псалтир
2) Власні твори: «Нова
риторика», «Нова пасхалія» та
кілька невеликих латинських
текстів, граматика двн. мови.
Язичницький
(дохристиянський) віршований
твір про Дітріха Бернського

На кордоні зустрілися два

війська. Дізнавшись ім'я
воєводи, Гільдебранд розуміє,
що це його син. Тому пропонує
уникнути сутички. Гадубранд зі
своїм молодецьким запалом
прагне битися, не визнає у
кін. VIII чужинцеві батька, адже йому
Пісня про змішання верхньонімецьких і
поч. IX казали, що той давно загинув.
Гільдебранта нижньонімецьких діалектів
ст. Гадубранд вважає свого
супротивника хитрим брехуном
та боягузом, котрий насмілився
ганьбити честь покійного
Гільдебранда. Подібні
звинувачення вважалися
найгіршим глумом для воїна.
Розпочинається двобій. Тут
текст обривається. Деякі
джерела стверджують, що
поєдинок закінчився смертю
Гадубранда - батько убив сина.
Віршований твір про страшний
Муспіллі IX ст. баврський
суд з двох частин:
 1) Про розставання душі з тілом
і її подальшу долю: ангели
боряться з дияволом за душу й
переможець забирає її до себе;
опис адських мук закликає
жити праведно
2) Битва пророка Іллі з
Антихристом перед Страшним
Судом; Антихрист паде, але від
крові Іллі в Муспілі почнеться
пожежа; картина Страшного
Суду
Віршований виклад Євангелія,
Євангеліє написаного ченцем
IX ст. південно-рейнсько-франкський
Отфріда вейсенбургського монастиря
бл. 863-870
Віршований твір на честь на
Пісня про честь перемоги франкського
IX ст. рейнсько-франкський
Людвіга короля Людвіга Третього над
норманами в 881 р.
Мерзебурзькі Віршований твір – замовляння
X ст. східно-франкський
заклинання від полону і каліцтв
Парафразf Соломонової «Пісні
пісень», виконана ченцем
Парафрази
Фульдського монастиря
«Пісні
XI ст. східно-франкський Вілліграмом.
пісень»
Особливість: редукція
Віллірама
закінчень, що знаменує перехід
до свн. мови.
Збірник фантастичних
оповідань алегоричного й
Старший повчального змісту.
XI ст. алеманський
фізіолог Особливість: редукція
закінчень, що знаменує перехід
до свн. мови.
Союзницький договір між
зх.франк. королем Карлом ІІ та
його братом, сх.франк. королем
Страсбурзькі
14.02.842 рейнсько-франкський Людовіком ІІ – текст присяги
клятви
на вірність проти третього
брата Лотаря.
30. Пам’ятники давньосаксонської писемності.
Назва Дата Діалект Коротка характеристика
Віршований твір про
євангельські події

Про життя Христа, заснований

Геліанд давньосаксонськи на латинському перекладі 4
IX ст
(«Спаситель») й Євангеліїв Таціана; виник
завдяки Людовіку
Благочестивому, який хотів
зробити його доступним для
всіх.
давньосаксонськи
Давньосаксонська й з елементами Поетичний твір з викладом
IXст
Книга Буття рейнсько- подій Старого Завіту
франкського