СЕМІНАР 1.

ГЕРМАНСЬКИЙ МОВНИЙ КОНТИНУУМ, ЙОГО

ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ

ЗМІСТ:
1. Індоєвропейська мовна спільність (мови і їх носії).
а) концепція мови-основи;
б) спільногерманська мова і її періоди.
2. Порівняльно-історичний метод, його засади.
3. Давньогерманські племена і народності, ареали розселення.

Джерела дають підставу припустити, що в VI–V ст. до н.е. германці

заселяли північну частину низини між Ельбою й Одером, півострів
Ютландію та південну Швецію. З IV ст. до н.е. германці поступово
просувалися з місця свого первісного поселення на захід до Рейну і на
південь до верхів’їв Ельби, Рейну й Дунаю та в приальпійські краї.
У ІІІ–ІІ ст. до н.е. в результаті соціальних та демографічних змін
відбувається переміщення германських племен зі Скандинавського
півострова. Одними з перших були бастарни і скіри, пізніше вандали,
бургунди, ругії та готи. На початку ІІ ст. до н.е. бастарни з’явилися
поблизу давньогрецького міста Ольвія (Чорне море), а в 182 р. до н.е.
першими з германців перетнули кордони Римської імперії, пізніше
перейшли Карпати і оселилися в гирлі Дунаю. Інші германські племена –
вандали, бургунди, ругії також залишили Скандинавський півострів.
Згодом у місцевість біля гирла Вісли на узбережжя Балтики
перемандрували готи. Таким чином, відбувся перший поділ германців на
дві частини – на скандинавську (північну) та континентальну (південну)
групи. Остання в ІІ–ІІІ ст. н.е. поділилася, в свою чергу, на західну і східну
частини.

Хоча кількість германських племен була значною, вони в античні

часи складали декілька племінних угруповань. Найдокладніша їх
класифікація наведена Плінієм, який виокремив шість груп:
1. Вінділи (готи, бургунди). Мешкали на сході Європи.
2. Інгвеони (інгевони). Проживали на берегах Північного моря.
3. Іствеони (істевони або іскевони). Жили на Рейні.
4. Ермінони (гермінони). Проживали на півдні теперішньої західної
Німеччини.
5. Певкіни і бастарни. Мешкали на території теперішньої Румунії.
6. Гілевіони. Жили в Скандинавії.

Ф.Енгельс вніс у неї корективи, об’єднавши племена першої і п’ятої груп.

Поділ племен на 5 головних груп цілком відповідає класифікації
германських мов, представленої мовознавцями XIX ст.:
мови: східногерманс західногерманс північногерманс
ькі ькі ькі
племен вінділи інгвеони гілевіони
а: істевони
ермінони
Західногерманські племена.

Розміщення племен постійно змінювалося. У ІІ ст. до н.е. Ютландський

півострів залишили кімври, тевтони і більшість амбронів. Перші сутички
цих племен з римлянами відбулися у 113 р. до н.е., а 102 р. до н.е. вони
зайняли всю Італію, створивши безпосередню загрозу Риму, проте були
пізніше розгромлені.
У середині І ст. до н.е. германське плем’я свеїв під проводом Аріовіста,
перейшовши Рейн, вдерлося до Галії, яка на той час була римською
територією. Германці були розгромлені римськими легіонами на чолі з
Юлієм Цезарем. Панування Риму над германцями було доволі нетривким,
оскільки сутички германців з римлянами відбувалися й після смерті
Цезаря.
У 9 р. н.е. велике плем’я херусків на чолі з вождем Армінієм оточило й
знищило в Тевтобурзькому лісі легіони римського намісника Вара.
Протягом 14–17 рр. римляни провели кілька каральних військових
експедицій проти германців, але зрештою змушені були оборонятися. У
кінці І на початку ІІ ст. н.е. вздовж кордонів імперії від верхів’їв Рейну до
Дунаю римляни побудували загороджувальні укріплення – так званий
Римський вал, на якому розмістили військові гарнізони. Це поволі
стримало натиск германців. Племена, що жили поблизу римського
кордону, зазнали помітної романізації, деякі навіть отримали статус
федератів (союзників), та оселялися з внутрішнього боку валу, а також
служили в римських легіонах. Рухливість західногерманських племен
зменшилася, вони почали вести осілий спосіб життя.
Група інгвеонів складалася з англів, фризів та саксів. Групу іствеонів
очолював племінний союз франків. З ерміонів найбільшими були племена
алеманів і маркоманів (баювари, пізніше баварці). У 213 р. почалися
алеманські війни, які тривали протягом ІІІ–IV ст. з невеликими перервами.
На кінець IV ст. алемани володіли всім верхів’ям Рейну і Дунаю. У 242 р.
повстали франки, і римляни змушені були віддали їм чималу прикордонну
смугу північної Галії.

Східногерманські племена.
Східногерманські племена вирізняються своїм постійним рухом
територією Європи. Найбільше їх плем’я – готи, просувалося в ІІ ст. н.е. з
берегів Балтійського моря на південь. У ІІІ ст. вони населяють територію
від Дунаю до Дніпра. Тут відбувається їх поділ на декілька племен, головні
з яких утворили дві великі групи – західну (візиготи, вестготи) та східну
(остроготи, остготи). Вестготи невпинно нападали на Римську провінцію
Дакію (Румунія), внаслідок чого імператор Авреліан змушений був віддати
її їм за умови, що вони стануть союзниками Риму і захищатимуть його
кордони. Всередині IV ст. у чорноморських степах створений великий
племінний союз, очолюваний остготським королем Ерманріком, куди
також увійшли племена сарматів, скіфів, аланів та ін.

Північногерманські племена.
Про північногерманські племена не залишилося точних даних, окрім
згадки Тацита про плем’я свіонів. Пліній використовує збірну назву для
цих племен – гілевіони. Птоломей і Йордан згадують свеїв, гаутів, данів та
інші дрібніші племена, які населяли відповідно центральну частину
Скандинавії поблизу озера Меларен, місцевість поблизу озера Веттерн та
південь півострова в області Схоне. Після відселення більшості
германських племен, кількість населення тут на певний час
стабілізувалася.

4. Давньогерманські племенні діалекти:

а) інгвеони;
б) іствеони;
в) віндили;
г) ермінони;
д) певкіни і бастарни;
е) гілевіони.

Першу класифікацію германських племен дав Пліній Старший. Він

ділить всі численні германські племена на шість основних груп:
1. Вінділи, що включали племена бургундів, каринів, варинів,
гуттонів. Вони мешкали в східній частині території, на якій жили
германські племена.
2. Інгвеони (або інгевони), що включали племена кімврів, тевтонів,
хавков. До них відносилися також англи, сакси, юти, фризи і багато інших.
Вони мешкали в північно-західній частині німецької території, на
побережжі Північного моря, і на півострові Ютландія.
3. Іствеони (або іскевони), прирейнскі племена - бруктери, хамави,
салии та інші, що пізніше злилися в племінні союзиспілка,сполучник
франків.
4. Певкини, бастарни, що жили на сході, на території, що "граничить
з даками".
 5. Гермінони (або ермінони). До них відносилися маркомани, квади,
лангобарди, алемани і деякі дрібні племена, що мешкали на півдні
німецьких земель.
6. Гилльовіони - скандінавські племена. Пліній згадує їх в іншому
розділі своєї "Природної історії", оскільки вони були територіально
ізольовані від інших німецьких племен.

Класифікація давньогерманських племінних мов

Пам'ятки давньогерманской писемності, вивчення яких дало
можливість зробити класифікацію германських мов, створювалися в епоху
формування варварських королівств, в епоху тієї, що християнізує
германців і розповсюдження у них латинського письма і латинського
алфавіту. Різні народності залучаються до культури буквеного письма не
одночасно, і цим пояснюється те, що по-перше в письмових пам'ятках
германців зафіксовано перебування мов на різних ступенях їх розвитку.
На підставі вивчення пам'яток давньогерманської писемності
виділяються наступні мовні групи:
1. Східна, представлена пам'ятками готської мови, що відносяться до
4 - 6 ст. З руйнуванням королівства остготів писемність на готській мові
зникла.
2. Північна (скандінавська) група, до 10 в. представлена пам'ятками
рунічної писемності; з 10 в. у ній розрізняють давньодатський,
давньошведський, давньонорвежський і давньоісландський мови.
3. Західна група, представлена (починаючи з 7 в.) пам'ятками на
староанглійській, давньофризській, давньосаксонській,
давньонижньонімецькій і давньоверхньонімецьікй мовах.
Німецькі мови північної і західної груп збереглися до нашого часу.
Вони розвинулися в національні мови або стали діалектами національних
мов.

Якщо зіставити дві класифікації - етнічну (Плінія - Енгельса) і

мовну, виходить наступна картина:
Вінділи - готи, бургунди і ін. були носіями східнонімецьких мов.
Інгвеони - тевтони, хавки, фризи, англи, сакси, юти і ін., іствеони -
франкскі племена, гермінони - алемани, баварці, лангобарди і ін. були
носіями західнонімецьких мов.
Гилльовіони - скандинавські племена говорили на північнонімецьких
мовах.

У германістиці виділяють три види давньогерманської писемності:

рунічне, готське і латинське письмо. Рунічне письмо поділяється на
рунічне письмо „футарк”, старші (загальногерманські) руни і молодші
(скандинавські) руни (слайд 3).
 Рунічне письмо виникло у І ст.. нашої ери на основі одного із
північноіталійських або грецького алфавіту. Рунічний алфавіт «футарк»
складався з 24 знаків, які спочатку були знаками чарівництва (магії) і лише
згодом набули функції знаків письма (слайд 4, малюнок у методичці). У
рунології розрізняють старші і молодші руни. Написи, виконані старшими
рунами свідчать про те, що використовувана у них мова була своєрідною
мовою койне, тобто над діалектною мовою зі специфічними функціями.

Готське письмо виникло у ІV ст. н.е. Готський алфавіт, створений на

основі грецького алфавіту, включає 27 знаків (слайд 5). Цим письмом
виконаний рукопис, відомий за назвою «Срібний кодекс» (слайд 6).

Латинське письмо з'являється в германців разом із прийняттям

християнства. У Франкській державі християнство було прийняте в 496
році при Хлодвігу, в англо-саксів християнство стало поширюватися
наприкінці VI ст., а в скандинавських країнах - приблизно із другої
половини XI століття.

Оскільки богослужіння в римській церкві здійснювалося латинською

мовою (на цій мові була написана вся релігійна література), усі служителі
церкви повинні були знати латинську мову.

Латинській мові навчали в школах при монастирях. При цьому,

природно, в учнів виникала потреба якимсь чином записати значення
латинських слів. Так з'явилися "глоси" - словнички до текстів, часто у
вигляді надрядкових написів над латинськими словами (малюнок). Тому
глоси нерідко є найдавнішими пам'ятками латинської писемності. Латина
була в той час не тільки мовою церкви, але широко використовувалася
також як офіційна мова у сфері правових, соціальних і культурних
відносин. Тому в купчих, грамотах, правових документах доводилося
передавати в латинській графіці власні імена - імена осіб або назви
місцевостей, міст. Так поступово латинське письмо стало служити для
письмової фіксації власне германського мовлення. Виникла можливість
записати ті твори давньогерманської поезії, які існували в усній формі й
передавалися від одного покоління до іншого протягом багатьох століть.
З'явилася й перекладна література (перекладалися латинські філософсько-
релігійні тексти), а також літературні твори германськими мовами,
записані за допомогою латинського алфавіту.

Неважко собі уявити, що відсутність яких-небудь загальноприйнятих

мовленнєвих норм і орфографічних правил, наявність безлічі діалектних
розходжень усередині тієї самої давньогерманської мови призводило до
значних розбіжностей у використанні латинської графіки в різних
релігійних центрах і монастирських школах. Однак найбільше такі
розбіжності були обумовлені тим, що латинський алфавіт не був
пристосований для адекватної передачі звукової системи германських мов.
У латинському алфавіті ще не було спеціальних знаків для передачі j і v
(для цього використовувалися букви і йu, які мали двояке значення,
позначаючи й голосні і,u, і приголосні j, v) (слайд 7). Не було в
латинському алфавіті й букв, які б передавали герм. звуки [Ө] й [w]. Тому
ці звуки по-різному передавалися в давньогерманських текстах. У
давньоанглійських текстах для передачі дзвінкого й глухого варіантів [Ө] й
[đ] використовувалася буква Þ, запозичена з рунічного алфавіту. Крім того,
для передачі обох звуків ([Ө] й [đ]) використовувалася буква ∂. Буква с
передавала велярний [k] і палатальний [ќ]; буква f так само, як й Þ або đ,
могла передавати й глухий щілинний [f], і дзвінкий [v]. Оскільки
християнство прийшло до англо-саксів від ірландських місіонерів,
накреслення деяких літер було запозичено в ірландців. Літера w (для
передачі відповідного білабіального звука) була створена шляхом
стягнення двох v, але оскільки, як сказано вище, у латині v було варіантом
літери u, літеруw назвали "подвійнеu". У давньоверхньонімецькій [đ]
передавалося буквосполученнями th, dh або буквою d (у південно-
німецьких пам'ятках).

Графіка, яка використовувалася в латинському алфавіті, також має

свою історію. Спочатку в давньогерманських текстах використовувалося
так зване унціальне письмо (слайд 8), пізніше – курсив і семіунціал
("напів-унціал") (слайд9). Найпоширенішим варіантом латинської графіки
в германських текстах було мінускульне письмо, що виникло на основі
попередніх графічних варіантів латинського письма (слайд 10). У XII
столітті в Європі стало поширюватися готичне письмо – особливий вид
латинського письма з гострокутними буквами (не слід плутати готське
письмо, створене Вульфілою, і готичне письмо як варіант латинської
графіки) (слайд 11). У XV столітті, з поширенням друкарства, в Італії був
створений латинський шрифт, що отримав назву антиква (слайд 12). Цей
шрифт отримав широке розповсюдження також в інших європейських
країнах; він ліг в основу графіки сучасних європейських мов (у Німеччині
довгий час пануючим був готичний шрифт).

Давньоанглійська мова. Хоча вважається, що писемність

англійською мовою виникла у VII ст. н. е. (деякі частини
"Англосаксонської хроніки" написані у VII ст. (слайди 13, 14)), перші
писемні пам'ятки давньоанглійською відносять до VIII століття.
Основними із цих пам'яток є наступні. "Гімн Кедмона" (слайд 15) (VIII ст.,
нортумбрійський діалект). "Передсмертна пісня Беди" (слайд 16) (IX ст.,
нортумбрійський діалект). На нортумбрійському діалекті зроблений також
переклад Євангелія, що відноситься до Х ст.
 Однак найбільше прозаїчних пам'яток створено на уесескському
діалекті. Найдавнішими з них є глоси (VIII ст.). До IX століття відносяться
твори короля Альфреда (849-900) (слайд 17). Під керівництвом короля
Альфреда або ним самим зроблені наступні переклади:
1) "Обов'язки пастиря" папи Григорія І.
2) "Церковна історія англів" - твір, написаний спочатку латинською
мовою нортумбрійським ченцем Бедою Високоповажним (672—735)
(книга є по суті, не тільки історією церкви в англо-саксів, але й історією
англо-саксонської держави й суспільства).
3) "Сім книг історії проти язичників" - твір іспанського священика
Оросія, написаний латинською мовою в V ст.
4) "Розради філософії" римського філософа Боеція (У-УІ ст.).
5) "Монологи" папи Григорія І.
Добре освічена людина для свого часу, Альфред не тільки сам
займався перекладацькою діяльністю, але й сприяв поширенню
грамотності й розвитку англійської культури й писемності. Альфред
переклав на давньоанглійську (уессекський діалект) цілий ряд творів,
написаних латинською мовою (ці переклади отримали назву "проза короля
Альфреда"). На уессекському діалекті написана також "Англосаксонська
хроніка" (літопис англо-саксів, починаючи з 60 р. до н. е. аж до початку
XII ст.). Майже всі хроніки (до 800 р.) являють собою переклад з
латинської. Уессекська хроніка, виконана за правління Альфреда,
закінчується 892 роком (переклад здійснений під керівництвом короля
Альфрсда). З інших пам'яток, написаних на уессекському діалекті,
збереглися проповіді єпископа Вульфстана (XI ст.) і твори абата Ельфріка
(кінець Х - початок XI ст.).
На мерсійському діалекті виконаний переклад псалтиря (IX ст.), а на
коптському – переклад псалмів та ін. текстів (заповіти, дарчі документи
тощо).
Найвизначнішою пам'яткою давньоанглійської поезії є поема
"Беовульф" (слайд 18) (рукопис створено наприкінці Х століття, але сама
поема складена, очевидно, в VІІ-VПІ століттях і тривалий час існувала в
усній формі). Автор поеми невідомий. Можна припустити, що ним міг
бути придворний бард, добре знайомий з давньоісландським епосом і
римською літературою. Головний герой поеми, побудованої на казковому
сюжеті, Веоулій ("бджолиний вовк", тобто "ведмідь"). У поемі описуються
подвиги Беовульфа, що бореться із чудовиськами й драконом.
Поетичні пам'ятки Х-ХІ ст. ("Книга буття", "Юдиф" тощо) були
записані, очевидно, спочатку в Нортумбрії, а потім переписувалися в
Уессексі. Тому мова цих пам'яток має змішаний характер (уессекські
форми зустрічаються поряд з англськими).
Давньонімецька мова. До найранніших пам'яток відносяться глоси;
найбільш відомим з них є "Аброганс" (слайд 19, малюнок) (назва - за
першим латинським словом abrogans), VIII ст.; рукопис створений у Сан-
Галленському монастирі (Швейцарія) (слайд 20). Припускається, що
оригінал був написаний баварським діалектом, але рукописи, що дійшли
до нас, виконані на алеманському діалекті.
До VIII століття відноситься переклад трактату севільського
єпископа Ісидора "Про щиру віру". Ця пам'ятка отримала назву
"Давньоверхньонімецький Ісидор". Рукопис відноситься до кінця VIII ст. -
початку IX ст., зберігається в Парижі. Діалект – рейнськофранкський.
До пам'яток, що являють собою переклад з латинської, відносять
також твори, написані сирійцем Татіаном у II столітті н. е. (слайд 21), а
потім перекладені латинською та іншіми мовами. Переклад латинського
тексту давньоверхньонімецькою виконаний близько 830 р. у Фульдському
монастирі. Рукопис відноситься до IX ст., містить обидва тексти –
латинський і німецький, зберігається в Сан-Галлені. Діалект –
східнофранкський.
Значне число перекладів з латинської належить ченцеві Сан-
Галленського монастиря Ноткеру, на прізвисько Губатий (Х—ХІ ст.).
Ноткер, як і англійський король Альфред, не тільки сам займався
перекладами, але й керував перекладацькою діяльністю при монастирській
школі. Переклади латинських філософів і богословів виконані на
алеманському діалекті. Переклади, створені Ноткером, доповнені глосами
й коментарями до латинських текстів.
До поетичних пам'яток давньоверхньонімецькою періоду
відносяться наступні.
"Пісня про Гільдебранта" (слайд 22) – уривок давньогерманської
епічної поеми (рукопис IX ст.). Поема складена алітераційним віршем.
Мова являє змішання верхньонімецьких і нижньонімецьких діалектів.
"Муспіллі" (слайд 23) – уривок поеми про страшний суд, написаної
алітераційним віршем (близько 830 р., баварський діалект).
"Євангеліє від Отфріда" – віршований виклад євангельських історій,
написаний ченцем Вейсенбургського монастиря (Ельзас) близько 863—870
рр. У поемі використана кінцева рима. Діалект –
південнорейнськофранкський.
"Пісня про Людвіга" – віршований твір на рейнськофранкському
діалекті, написаний на честь перемоги франкського короля Людвіга
Третього над норманами в 881 році. Рукопис відноситься до IX ст. Вірші
складені за допомогою кінцевої рими.
"Мерзебурзькі заклинання" (слайд 24) (записані в Х ст., Фульда),
знайдені в 1841 році в Мерзебурзі.
До XI ст. відноситься пам'ятка, названа "Парафрази «Пісні пісень»,
виконана ченцем Фульдського монастиря Віллірамом. Збереглося кілька
списків рукопису (XI ст.). Діалект — східнофранкський.
У цій пам'ятці стає помітною редукція закінчень, що знаменує собою
перехід німецької мови до наступного періоду свого історичного розвитку
- до середньоверхньонімецького періоду. Така ж фонетична особливість
характеризує збірник фантастичних оповідань за назвою "Старший
Фізіолог" (XI ст.). З інших пам'яток давньоверхньонімецької мови слід
зазначити "Страсбурзькі клятви" (слайд 26) (IX ст.). Рукопис відноситься
до Х-ХІ ст.; діалект – рейнськофранкський.

5. Класифікація сучасних і давніх мов, її принципи.

Принципи класифікації мов.

Класифікація мов - це розподіл мов світу за групами на основі певних
ознак, відповідно до принципів, що лежать в основі дослідження.

Існує різні класифікації мов. Основними є:

- Генеалогічна (генетична), що базується на понятті мовного споріднення;

- Типологічна (морфологічна), що базується на понятті структурного

подібності мов;

- Географічна (ареальная).

Генеалогічна класифікація базується на понятті мовної спорідненості, а

типологічна класифікація - на понятті подібності мов.

Мета генеалогічної класифікації мов - визначити місце тієї чи іншої мови в

колі споріднених мов, встановити його генетичні зв'язки. Основним
методом дослідження є порівняльно-історичний, основний класифікаційної
категорією - сім'я мов (також гілка, група, підгрупа).

Мета типологічну класифікацію мов - встановити мовні типи на різних

рівнях - фонетичному, морфологічному, синтаксичному.

Родинні мови є предметом вивчення в порівняльно-історичному

мовознавстві. Спорідненість мов проявляється в їх систематичному
матеріальному схожості, тобто в схожості того матеріалу, з якого
побудовані експоненти морфем і слів, тотожних або близьких за
значенням.

Спорідненість мов - це матеріальна близькість двох або більше мов, що

виявляється в звуковому і змістовному схожості і мовних елементів різних
рівнів - слів, коренів, морфем, граматичних форм і т.д. Родинні мови
характеризуються матеріальної близькістю, успадкованої з епохи їх мовної
єдності.
Генетичне вивчення мов - це вивчення мов з точки зору їх походження:
наявності / відсутності спорідненості або більшого / меншого споріднення.
Визнання спорідненості мов передбачає, що споріднені мови є
«нащадками» однієї спільної мови (прамови, мови-основи). Колектив
людей, котра розмовляла цією мовою, в певну епоху розпався в силу тих
чи інших історичних причин, і у кожної частини колективу в умовах
самостійного ізольованого розвитку мову змінювався «по своєму», в
результаті чого і утворилися самостійні мови.

Родинні мови, що мають одного загального «предка» утворюють мовну

сім'ю. Наприклад, індоєвропейська сім'я мов має в якості мови-основи
індоєвропейську мову-основу, який розпався на діалекти, поступово
перетворився на самостійні мови, споріднені між собою. Генеалогічна
класифікація мов це угруповання мов світу на підставі родинних зв'язків
між ними, на підставі походження від одного передбачуваного прамови.
Родинні мови об'єднуються в сім'ї споріднених мов. В рамках сім'ї мови
ближчі за походженням об'єднуються в галузі. Гілка - це сукупність мов,
об'єднаних тіснішою спорідненістю в рамках мовної сім'ї. Всередині гілки
можна виділити групи ще більш близьких мов. Кожна ступінь дроблення
мов об'єднує мови, що знаходяться між собою в більш тісних стосунках,
ніж з мовами попередньому ступені.

Отже, для встановлення генеалогічної класифікації мов потрібно

відповісти на наступні питання:

- Споріднені чи розглядаються мови, тобто сходять вони до одного й того

ж мови-основі;

- Наскільки близько їх спорідненість тобто які мови раніше відокремилися

від мови-основи, а які - пізніше;

Кожна сім'я мов відбувається з розійшлися один з одним діалектів однієї

мови цієї сім'ї (прамови). Прамова є мовою-основою історичної спільності
родинних мов.

Одні мови поширені в вузькому колі мовців (наприклад, племінні мови

Африки, Полінезії, «одноаульние» мови Дагестану), інші представляють
народність (наприклад, дунганский мову в Киргизії) або націю (наприклад,
словенський, чеська, болгарська мови), треті використовуються декількома
націями (наприклад, французьку мову у Франції, Бельгії, Швейцарії),
четверті функціонують як міжнародні мови (наприклад, англійська,
французька, іспанська, китайська, арабська, російська). Російська мова,
крім того, є і міжнаціональною мовою, обслуговуючим народи Росії.
Найбільшими мовами світу (по числу їх носіїв), є китайський (1000 млн
чоловік), англійський (350 млн), іспанська (250 млн), хінді (200 млн),
арабська (150 млн), бенгальський (150 млн), що входить в индоарийскую
групу мов, на яких говорять в Індії, російська (150 млн), португальська
(135 млн), японський (120 млн), німецький (100 млн), французький (70
млн), панджабі (70 млн), який входить в индоарийскую групу мов,
яванський (65 млн), що належить до австронезійської сім'ї мов, поширений
в центральній і східній частинах о. Ява, біхарі (65 млн), на якому говорять
в Індії, належить индоарийской групи мов, італійський (60 млн),
корейський (60 млн), телугу (55 млн) і тамільська (55 млн), що входять в
дравідскую сім'ю мов, на які говорять в південно-східній Індії, маратхі (50
млн), входить в индоарийскую групу мов, в'єтнамський (50 млн) [1] .

Крім живих, активно функціонують мов, існують мертві (наприклад,

шумерська, латинську, галльський або готський мови). Багато мертві мови
і навіть цілі мовні сім'ї збереглися лише в назвах місць або у вигляді
запозичень в інших мовах, інші ж зникли безслідно. Однак деякі мертві
мови знаходять застосування і сьогодні (наприклад, латинська мова - мова
католицької церкви, медицини, наукової термінології).

У сучасному світі є чимало вимираючих мов, і процес цей відбувається

досить швидкими темпами (в період між 1490 і 1990 рр. Близько половини
мов світу зникло з лиця землі, а такі унікальні мови, як айнский, на якому
говорили жителі японського острова Хоккайдо, або убихський, один з
кавказьких мов, перетворилися на мертві за останні десятиліття). Причому
мови вмирають в різних точках земної кулі, починаючи з кернскіх
джунглів (де поступово зникає мова дьірбал), і закінчуючи островом Мен в
Ірландському морі, де в 1974 р помер останній носій місцевого кельтського
мови.

І в Росії чимало мов, які перебувають на межі зникнення, особливо серед

мов народів Півночі та Сибіру (наприклад, камасинський мову, близьку
Селькупська, що входить в самодійськую групу уральської сім'ї мов,
пам'ятає сьогодні лише одна жінка похилого віку) [2] . Американськими
вченими з Центру вивчення місцевих мов Аляски підраховано, наприклад,
що з усіх мов, що існують на сьогоднішній день в світі, через 100 років
90% або зовсім зникнуть з лиця землі, або будуть знаходитися на межі
зникнення [3] . Зворотний процес - відродження мертвої мови відбувається
дуже рідко (прикладом може служити іврит, який був відроджений в якості
розмовної мови в кінці XIX ст. І на якому сьогодні говорить понад 3 млн
осіб).
Загальне мовознавство має поки досить приблизними відомостями про
сучасних мовах світу. Поряд з добре вивченими мовами (історія яких
завдяки наявності писемних пам'яток і навіть теоретичних описів відома
протягом двадцяти і тридцяти століть, пор., Наприклад, мови Індії),
існують мови, збережені пам'ятки яких залишаються нерозшифрованими
(наприклад, ієрогліфічний мову Криту). Потребує детальної розробки та
класифікація мов Америки, Африки, Океанії, Повой Гвінеї, Південно-
Східної Азії.

Багато мови залишаються досі безписемними (наприклад, мови Африки,

Полінезії, Австралії), у деяких письмова традиція з'явилася порівняно
недавно (пор., Наприклад, пізню писемність албанської мови, перші
пам'ятники писемності якого датуються XV ст. Або латиського - XVI ст. ),
що створює свої труднощі у вивченні цих мов.

Сучасне мовознавство займається не тільки вивченням і описом мов світу,

а й їх класифікацією, визначенням місця кожної мови серед мов світу.
Класифікація мов - це розподіл мов світу по групах на основі певних ознак
відповідно до принципів, що лежать в основі дослідження. Існують різні
класифікації мов, серед яких основними є генеалогічна (або генетична),
типологічна (спочатку відома як морфологічна) і географічна (або
ареальная). Принципи класифікації мов світу у них різні.

Генеалогічна класифікація базується на понятті мовної спорідненості.

Мета її - визначити місце тієї чи іншої мови в колі споріднених мов,
встановити його генетичні зв'язки. Основним методом дослідження є
порівняльно-історичний, основний класифікаційної категорією - сім'я,
гілка, група мов (російська мова, наприклад, по цій класифікації
включається в сім'ю слов'янських мов, що виділяються на основі
загального їх джерела - іраславянского мови; французька мова - в сім'ю
романських мов , висхідних до загального джерела - народної латини).

Типологічна класифікація базується на понятті подібності (формального і

(або) семантичного) і відповідно відмінності мов. Вона ґрунтується перш
за все на особливостях структури мов, зокрема, на ознаках морфологічної
будови слова, способах з'єднання морфем, ролі флексий і афіксів в освіті
граматичних форм слова і в передачі граматичного значення слова. Мета її
- згрупувати мови в великі класи на основі подібності їх граматичної
структури, а точніше - принципів її пристрою і функціонування, визначити
тип і місце тієї чи іншої мови з урахуванням формальної організації його
мовної системи. Під типом мови зазвичай розуміється його граматичний
лад, і перш за все характер його граматичних форм, способи вираження
синтаксичних відносин. Основним методом дослідження є порівняльно-
порівняльний, основний класифікаційної категорією - тип, клас мов.
Російська мова, наприклад, так само, як і інші індоєвропейські мови,
належить до мов флективного типу, оскільки флексія, тісно пов'язана з
основою слова, становить стійкий і суттєва ознака морфологічної
структури слова. Для мов флективного типу характерна багатозначність
морфем, їх тісний спаяність, наявність численних позиційно необумовлені
фонетичних змін на морфемних швах. Турецький же мова так само, як і
інші тюркські мови, належить до мов аглютинативного типу. У нього
таким стійким і суттєвою ознакою морфологічної структури слова є
однозначна афіксальних морфема, яка володіє словоизменительной
функцією. При цьому зв'язок між морфемами слабка, фонетичних змін на
морфемних швах не спостерігається. Для цих мов характерно також
відсутність узгодження як твань синтаксичного зв'язку.

Географічна класифікація пов'язана з місцем поширення (початкового або

пізнього) тієї чи іншої мови (або діалекту). Мета її - визначити ареал мови
(або діалекту) з урахуванням меж його мовних особливостей. Основним
методом дослідження є лінгвогеографіческій, основний класифікаційної
категорією - ареал або зона (пор. Ареали взаємодії діалектів або мов в
рамках мовного союзу). Ареальна класифікація можлива і всередині однієї
мови стосовно його діалектам (пор. Ареальну класифікацію російських
діалектів, згідно з якою виділяються севернорусские і південноруські
діалекти, а також перехідні среднерусские говірки).

Ці класифікації розрізняються не тільки своїми цілями, а й ступенем своєї

стійкості. Абсолютно стійкою є генеалогічна класифікація, оскільки кожна
мова спочатку належить до тієї чи іншої сім'ї, групи мов і не може змінити
характер цієї приналежності. Типологічна класифікація завжди відносна і
історично мінлива, оскільки кожна мова постійно розвивається, змінюється
його структура, а також самі теоретичні осмислення цієї структури.
Ареальна класифікація має більшу або меншу стійкістю в залежності від
ознак, покладених в її основу.

Проблема класифікації мов поступово виходить за рамки мовознавства.

Сьогодні в науці робляться спроби поєднати лінгвістичні класифікації з
даними археології та антропології. Так, зокрема, археологічні знахідки
свідчать про те, що Америка могла бути заселена 12 тис. Років тому
народами з Євразії, що робить цілком вірогідною гіпотезу про
американських мовних сім'ях і їх спорідненість з китайсько-тибетськими
мовами [4] .

Крім цих трьох основних типів класифікацій, іноді виділяють

функціональну (або соціальну), а також культурно-історичну
класифікацію. Функціональна класифікація виходить зі сфери
функціонування мови. Вона базується на вивченні актів мови і типів
мовної комунікації. Відповідно до цієї класифікації мови діляться на
природні, які є засобом спілкування (усні та письмові мови), і штучні,
тобто НЕ відтворюють форм природних мов графічні мови, що
застосовуються в сфері науки і техніки (пор., наприклад, мови
програмування, інформаційні мови, логічні мови та ін.). Культурно-
історична класифікація розглядає мови з точки зору їх відношення до
історії культури. Відповідно до цієї класифікації, що враховує історичну
послідовність розвитку культури, виділяються безписемні, письмові мови,
літературні мови народності і нації, мови міжнаціонального спілкування
(див. Розділ «Мова і культура»).

6. Велике переселення народів і утворення германських держав.

Велике переселення народів, що відбувалося з V по VIII століття – грандіозне і великою мірою загадкове
історичне явище, яке мало величезні наслідки для всього ходу людської історії. Адже саме внаслідок
великого переселення впала колись могутня Римська імперія, майже повністю був зруйнований античний
світ, а на зміну йому прийшло суворе середньовіччя. Які були причини і наслідки великого переселення
народів? Давайте спробуємо розібратися в цьому в нашій статті.
Чому «велике переселення народів» називають великим?
І дійсно чому, адже в історії були і переселення народів набагато масштабніші. Так різні племена
переселялися (а заодно і воювали один з одним) постійно.
Але були і випадки коли такі міграції приймали масовий характер, коли велика кількість різних племен
раптом з’їжджала з насиджених земель і їхала в пошуках інших більш родючих земель, там вони
стикалися з місцевими «аборигенами» (слово «абориген» означає «корінний житель»), ті ж у свою чергу
тіснимі прибульцями, також з’їжджали зі своїх земель і їхали в нові, там у свою чергу стикаючись з
новими аборигенами. Виходив такий свого роду сніжний ком: одні племена, тіснили другі, другі тіснили
треті, треті четверті і так далі – саме так відбувалися масові переселення народів в історії. Таких великих
переселень було кілька і найбільше з них мало місце ще в III тисячолітті до нашої ери. Ще одне велике
переселення народів було зафіксовано істориками та археологами в I тисячолітті до нашої ери. До речі
саме в це переселення чисельні племена скіфів оселилися на півдні України – у Північному
Причорномор’ї.
Так чому ж, «велике переселення народів» називають великим, адже своїми
масштабами воно було менше тих переселень, які відбувалися в III і I тисячолітті до
нашої ери. А «велике» воно, перш за все, з точки зору Стародавнього Риму, так як
призвело до його падіння і завоювання. І саме ця історична подія стала одним з
ключових і поворотних моментів всієї людської історії. Велике воно своїми
грандіозними наслідками, що призвели до історичного переходу від античності до
середніх віків. (Як знати, не впади б Римська імперія, може ми б з вами і далі
користувалися акведуками та їздили б на електричних колісницях).
Причини
У такого грандіозного явища як масове переселення народів завжди є різноманітні
причини та передумови. Частково ці причини однакові для всіх масових міграцій, а
частково обумовлені саме певними історичними подіями. Отже, серед важливих
причин цього явища можна виділити:
 Кліматичні зміни: глобальне похолодання або навпаки потепління, засуха або
зливи призводять до масового неврожаю на певній території, внаслідок чого у
місцевих жителів залишається гранично простий вибір: або помирати з голоду
або завітати «в гості» до сусідів. Вгадайте, що вибирали зазвичай… До речі
переселення народів і супутні війни з цієї причини відбувалися постійно, людям
взагалі властиво в пошуках кращого життя вирушати у «теплі краї». Так вже в
середні віки ті ж войовничі вікінги зі Швеції та Норвегії гнані голодом і
неврожаєм у своєму рідному краї наповнили всю Європу, особливо дісталося
Англії та Північній Франції. Що ж стосується великого переселення народів, то
однією з його кліматичних причин стало сильне похолодання в місцях
проживання гунів, одного з головних племен-учасників цього переселення.
 Гуни або хунну як їх називали на Сході, спершу спробували завоювати Китай,
але китайці дали їм гідну відсіч. Поразка гунів у Хунно-китайських війнах стала
ще однією причиною великого переселення народів, так як гуни повернули на
Захід і стали просувати свої численні орди до Європи. Просуваючись до Європи,
гуни привели в рух племена східних готів, чиї землі як раз лежали по дорозі.
Рятуючись від войовничих прибульців – гунів-загарбників готи в свою чергу
стали тіснити вже східні кордони Римської імперії.
 Римська імперія на той час переживала занепад і глибоку кризу: на
імператорському троні один узурпатор змінював іншого, на службу у римську
армію давно наймалися здібні й талановиті варвари, часто ті ж готи. Погані були
справи і в економіці, Сільське господарство перебувало в занепаді, а легіони,
яким довго не платили платню, раз у раз бунтували (а часом і скидали чергового
імператора, щоб на його місце поставити свого ставленика). Загальний занепад
колись великого Риму став ще однією причиною великого переселення народів.
 Будучи нездатним стримати набігаючу «хвилю» варварів Рим сам в ній і
«захлинувся».
 Посилення військової майстерності того часу стало ще однією причиною, так як
варварські племена на той час навчилися воювати нітрохи не гірше римлян. Так,
наприклад, в битві при Андріанополі в 378 році римська армія була буквально
зметена важкою броньованою готською кіннотою, створеною за образом
перських катафрактарієв.

Етапи
Зрозуміло, така велика подія як Велике переселення народів відбувалася поступово, і в ній можна
виділити кілька важливих етапів.
Карта великого переселення народів.
Процес міграції історики умовно ділять на 3 хронологічні епохи або періоду:
 Германський.
 Азіатський.
 Слов’янський.
Далі детально на них зупинимося.
Германський період
Германський (або Готський) період великого переселення почався в 239 році. Тіснимі гунами
племена східних готів та їхніх сусідів аланів рушили до східних кордонів Римської імперії.
Причому справи спершу йшли навіть більш-менш мирно, готи відправили посольство до
імператора Римської імперії Валента з проханням прийняти їх на території імперії. Натомість
вони зобов’язалися нести службу в римській армії та захищати кордони імперії. Імператор дав
згоду і величезна кількість готів, переправившись через Дунай, оселилася у східній Фракії
(сучасна Болгарія). Але тут готи зіткнулися зі зловживанням корумпованих римських
чиновників, в тому числі римського намісника Фракії коміта Лупіцина.
Згідно з угодою готам, що переселилися, повинні були виділити землі для обробки і провіант на
перший час. Але провіант був успішно розкрадений римськими чиновниками, після чого
розлючені (і дуже голодні) готи підняли повстання, звернувши зброю проти римлян. Імператор
Валент на чолі своєї армії спробував придушити повстання готів, але в битві при Андріанополі
в 378 році римляни зазнали нищівної поразки, в тому числі, і сам імператор був убитий. Ця
поразка стала справжньою катастрофою для Римської імперії (до слова це дуже повчальний
історичний урок про те, до чого може привести корупція і злодійство державних чиновників).
Після поразки при Андріанополі розвіявся міф про непереможність римської армії, і її можна
вважати початком кінця римської величі.
Азіатський період
Почався в 378 році, коли римляни вперше зіткнулися з гунами, які вже дійшли до Європи.
Гуни, ведені талановитим вождем і полководцем Аттілою, підкорили великі землі Східної і
Центральної Європи і практично завоювали Рим. Тим не менш, римлянам з останніх сил за
допомогою не менш талановитого генерала Аеція і в союзі з іншими варварськими племенами:
франками та вестготами вдалося перемогти гунів в легендарній битві на Каталаунських полях,
що сталася в 434 році. Більш детально про ці події читайте в нашій статті про гунів.

Однак перемога в битві на Каталаунських полях для римлян виявилася «пірровою».

Ослаблений Рим незабаром був захоплений і розграбований племенами вандалів, чиє
ім’я стало прозивним, що символізує безглузді руйнування. Римська імперія пала…
Так закінчився другий азіатський період великого переселення народів.
Слов’янський період
Цей завершується період великого переселення почався в V столітті, вже після падіння
Риму, і характеризується броунівським бродінням племен. Будучи відкинутими на
Каталаунських полях гуни оселилися на території сучасної Угорщини. (Тепер ви
знаєте, чому сучасні мадяри вважають Аттілу своїм національним героєм). Германські
племена англів, саксів і ютів, тіснили один час гунами в свою чергу рушили у
Британію, де змішалися з живучими там племенами бриттів та утворили зародок
англійської нації. Племена франків після падіння Римської імперії здобули
незалежність та утворили зародок французької нації. В цей же час на історичну арену
виходять племена слов’ян, наших предків.
Роль слов’ян
Про роль слов’ян у великому переселенні народів варто згадати окремо. На даний
момент серед істориків немає згоди про походження слов’ян, за однією з версій
слов’яни ведуть своє походження від скіфів. Як би там не було, в момент навали гунів
слов’яни були сусідами східних готів, з якими, то жили мирно, то мали часті конфлікти.
Потім слов’яни разом з гунами воювали проти готів, і можливо, що і проти римлян. І
швидше за все вони входили до складу гунської імперії, створеної Аттілою.
Підтвердженням цьому може служити повідомлення вченого грека Пріска Панійського,
який відвідував ставку Аттіли в складі Константинопольського посольства. Зокрема
Пріск Панійський у своїх подорожніх нотатках писав, що в дунайських селищах
посольству пропонували «замість вина – мед, так саме званий в тих місцях» – чисто
слов’янський звичай.
Також Готський історик Йордан, описуючи похорон Аттіли, розповідає про
грандіозний бенкет, при якому похоронну скорботу висловлюють радістю, і називає це
“стравою” – знову таки характерним слов’янським словом.
У завершальний етап великого переселення племена слов’ян оселилися на річках
Дніпрі, Дністрі і Дунаї. Пізніше на Дніпрі, у місті Києві утворилася нова велика
слов’янська держава – Київська Русь.
Наслідки
 Найбільш важливим наслідком цього явище було, звичайно ж, падіння Римської
імперії і настання середніх віків.
 З багатьох варварських племен утворилися згодом королівства, які стали
предками сучасних європейських держав. Так, наприклад, з королівства франків
була утворена сучасна Франція, а племена англів, саксів і ютів утворили сучасну
Англію.
 На зміну рабовласницькому ладу, що був в основі античності, прийшов
феодалізм.
 Відбулося поширення християнства, яке стало державною релігією в багатьох
новонароджених європейських державах.

Велике переселення народів III-VII ст. Утворення

варварських держав
У III-VII ст. германські, сарматські, слов'янські та інші племена переселялися зі
своєї історичної батьківщини на території Європи, Азії та Північної Африки. Цей
процес отримав назву Великого переселення народів.

Розвиток виробничих сил зумовив у племен, що взяли участь у переселенні

народів, дальше поглиблення майнової та соціальної нерівності, зростання ролі
вождів, племінної знаті та дружини. Прагнення племінної знаті до загарбання
нових земель, здобичі було головною причиною переселення народів. Відіграв
також роль і приріст населення, що збільшив потребу в пасовиськах і орних землях.
Переселення народів розпочалося пересуванням готів із Прибалтики у
Причорномор'я, де розселялися племена різного етнічного походження, зокрема
східні слов'яни. Готські племена, що осіли між Дністром і пониззям Дунаю,
отримали назву вестготів, а ті, що зайняли землі по Нижньому Дніпру, - остготів.

 375 р. Північне Причорномор'я зазнало навали гунів. Оселившись там, вони

продовжували просуватися на Захід. Під тиском гунів вестготи,
скориставшись послабленням Римської імперії, перейшли р. Дунай. Рим
хотів використати вестготів для боротьби проти інших племен і дозволив їм
оселитися у провінції Мезії (нині територія Болгарії). Проте зловживання
римських урядовців спричинили повстання вестготів. Об'єднавшись із
місцевими рабами і колонами, вестготи розбили римське військо під
Адріанополем.
 410 р. вестготи захопили Рим. У зв'язку з цим уряд Західної Римської імперії
був змушений дозволити вестготам оселитися у Південно-Західній Галлії та
Аквітанії. Заснувавши там Тулузьке королівство, вестготи згодом рушили до
Іспанії, де почали тіснити племена свевів, вандалів і аланів, що осіли на цій
території на початку V ст. Свеви перейшли у північно-західну частину
Іспанії, а вандали й алани переправилися через Гібралтарську протоку в
Північну Африку, де заснували своє королівство.

Постійні напади племен, заворушення рабів і колонів призвели до послаблення

Західної Римської імперії. Цим скористалися племена, що жили поблизу її
кордонів. У середині V ст. бургунди захопили територію сучасної Савойї, район
Верхньої Рони і Сони та заснували Бургундське королівство.

Наприкінці V ст. у Північно-Східній Галлії виникла держава франків. Одночасно

племена англів, саксів і ютів, які жили на Ютландському півострові та на захід і
південь від гирла Ельби (Лаби), завоювали Британські острови й заснували там
кілька англосаксонських королівств. Гуни, які оселилися в Паннонії, зробили
спробу захопити Галлію, але були розбиті. 452 р. гуни спустошили Верхню Італію.
455 р. вандали пограбували Рим.

Під ударами різних племен та повстань рабів і колонів Західна Римська імперія у
476 р. припинила існування. На її території виникло кілька варварських держав.
Італію підкорили остготи і створили там королівство, яке існувало до завоювання
Італії Візантією.

Перші масові переселення племен у межі Східної Римської імперії (Візантії)

сталися у першій половині VI ст. Болгари, склавини й анти разом з гунами майже
кожного року доходили до Константинополя. У VI ст. Візантія зазнала нападів
східних слов'янських племен.

У VI ст. слов'яни заселили Фракію, Македонію, Фессалію, дійшли до Пелопоннесу, а

на початку VII ст. зайняли Далмацію та Істрію до узбережжя Адріатичного моря,
Альпійських гір та районів сучасної Австрії. На середину VII ст. Балканський
півострів майже весь був освоєний слов'янами. Чимало їх переселилося в Малу
Азію.

На завойованих слов'янами землях у VII ст. були створені незалежні слов'янські

держави - об'єднання македонських і придунайських слов'ян у Нижній Мезії,
князівство Само, Перше Болгарське царство та об'єднання сербських племен
(словенців, хорутанів і хорватів).
У VII ст. наступ на Візантію розпочали араби. Після розгрому власної армії Візантія
втратила свої східні провінції - Сирію і Палестину. У першій половині VII ст. араби
захопили Антіохію, Месопотамію і Єгипет.

Переселення народів III-VII ст, було останнім великим переселенням в історії

людства. Воно спричинило розпад Західної Римської імперії та Візантії, старих,
рабовласницьких виробничих відносин, що гальмували подальший розвиток
суспільства, і встановлення нових, феодальних. Переселення народів мало великий
вплив на формування романських, германських і слов'янських народностей.