Романізація Піренейського півострова

Південне і східне середземноморське узбережжя Піренейського

півострова, заселеного іберійськими і кельт-іберійскими племенами,
спорідненість мови яких з певною групою досі не вдалося довести (її
пов'язують з кавказькою групою, баскською мовою), починаючи з ХІІ ст.
до н. е., почали освоювати фінікійські і карфагенські мореплавці-купці. У той
час поселення міського типу стають містами, що вступали в союзні відносини з
Римом.
Під час 2-ї Пунічної війни (218–201 pp. до н. е.), пройшовши через два
ланцюги гір – Піренеї та Альпи, – римляни здобули перемогу, захопили Новий
Карфаген, і велика частина південного узбережжя Піренейського півострова
перейшла у володіння Риму. Почалася романізація Іспанії. Завойовані в 197 р.
до н. е. землі Рим розділив на дві частини – Дальню Іспанію (північно-східна,
аж до p. Ербо) і Близьку Іспанію (південно-східна частина та частина східного
узбережжя). З часом римляни проникали вглиб півострова, захопили нові
території, дали їм назви (Тарраконська Іспанія і Бетика). Цей процес
супроводжувався кровопролитними війнами з місцевим населенням.
Захоплення Піренейського півострова тривало двісті років, з ІІІ по І ст.
до н. е. Різний час захоплення його частин зумовив нерівномірність темпів
романізації. Найбільш інтенсивною і швидкою вона була в Бетиці,
найповільнішою – у Лузітанії (через опір місцевого населення). Можливо,
через нерівномірність цього процесу з'явилося кілька романських мов.
На півострові залишалася частина римських військ. Ці території були
багатими на природні ресурси, що сприяло торгівлі. Римляни відкривали свої
школи, щоб приручити місцеву інтелігенцію, надавали деяким областям
латинське право, а тим, які особливо сприяв розвитку Римської імперії – право
називатися римськими колоніями.
Поступово всі іспанські провінції стали частиною Римської держави.

Романізація Галлії

Галлією римляни називали землі, які простчалися на північ від невеликої

річки Рубікон на Апеннінському півострові й за Альпами – аж до узбережжя
Атлантичного океану на заході, верхів'я Рейну і Дунаю на сході і майже до
низин Рейну на півночі. Цю територію римляни ділили на дві Галлії:
Цизальпійську (північна Італія) і Трансальпійську (територія сучасних Франції
та Бельгії, почасти Нідерландів і Швейцарії). Цизальпійська Галлія являла
собою постійну небезпеку для Риму. Під час 1-ї Пунічної війни багато галлів
вступили до армії Ганнібала, але з 191 р. до н. е. Галлія стала повністю
залежною від Риму. Під час Союзницької війни серед галлів було багато
повстанців, але потім області було даровано латинське, а згодом і римське
право, що сприяло швидкій романізації. Пізніше через північ Італії пролягли
шляхи до Трансальпійської Галлії. Дуже важливу роль там відігравало місто
Массалія (Марсель), яке всіляко підтримувало Рим, а той, у свою чергу,
заохочував розвиток міста, незважаючи на те, що воно вважалося грецькою
колонією. Саму ж Трансальпійську Галлію населяли постійно ворогуючі один з
одним племена, деякі з них підтримували Рим (едуї), а деякі йому протистояли
(секвани, гельвети). Коли Цезар отримав Цизальпійську і Нарбонську Галлії,
між ворогами (гельветами) і союзниками (едуями) виник конфлікт. Гельвети
вторглися на землі едуїв, що стало приводом для Цезаря розпочати війну. Із
часу підкорення гельветів почалося поступове придушення всіх інших племен,
просування вглиб цієї території. Завоювання трансальпійської Галлії тривало 9
років і принесло Риму нові джерела прибутків. Галлія була досить розвинена, і
Рим постарався зробити все для її якнайшвидшого приєднання до Римської
імперії: сприяв торгівлі; надавав римське право, право називатися колонією,
навчатися в Римі, відкривав школи і забезпечував доступ до літератури.