ПЕРЕДМОВА

Курс «Вступ до романського мовознавства» викладається у першому

семестрі студентам першого курсу французького відділення.
Основна мета курсу – надання студентам загальноосвітніх і деяких
спеціальних знань із таких питань романістики, як-от: поширення романських
мов у світі, їхній функціональний статус; основні ознаки мовних ситуацій у
країнах романського мовлення, утворення та основні етапи розвитку сучасних
романських мов, їхні структурно-типологічні та генеалогічні риси; історія
романського мовознавства.
Додаткові цілі викладання лекційного курсу зі спеціальної філології
полягають у набутті майбутніми фахівцями з французької мови поглиблених
знань із соціолінгвістичної характеристики основних сучасних романських мов
у світі (французької, іспанської, італійської, румунської, португальської) і тих,
які мають маргінальний статус у цій групі (каталанської, гасконської,
окситанської, сефардської тощо), а також у вивченні зародження та генетичного
розвитку сучасних романських мов на всіх рівнях мови (фонетичному,
граматичному, лексичному). Курс має велике загальноосвітнє значення,
закладаючи основи теоретичної підготовки фахівців-романістів.
«Вступ до романського мовознавства» – це вступна, пропедевтична
дисципліна, яка корелює з такими навчальними дисциплінами: латинська мова,
історія французької мови, вступ до мовознавства, загальне мовознавство,
сучасні варіанти французької мови та ін. Традиційно курс «Вступ до
романського мовознавства» складається із лекційних та практичних занять.
Лекційна частина видання представлена такими розділами: класична та
«вульгарна» латина як мовна основа всіх романських мов; огляд романських
мов з їх стислою характеристикою, проблема лінгвістичної географії та історія
романського мовознавства.
Завдання практичного курсу зі спеціальної філології:
 визначити соціолінгвістичний статус романських мов та ареал їх
розповсюдження в Європі та за її межами;
 розглянути питання мова / діалект у контексті романського мовлення;
 визначити діалектний склад романських мов;
 дослідити структурну спільність романських мов на рівні фонетики,
морфології, синтаксису та лексики;
 встановити рівень взаємовпливу романських мов на різних етапах їх
розвитку;
 встановити походження сучасних романських мов;
 дослідити етапи та мовні особливості розвитку народної латини та її перехід
у сучасні романські мови;
 визначити перші писемні та літературні пам’ятки романських мов та шляхи
становлення цих мов як літературних;
 висвітлити основні напрямки дослідження романських мов у мовознавстві.

3
 При вивченні даної дисципліни фахівець повинен оволодіти такими
компетенціями:
 соціальною та соціолінгвістичною компетенціями, які передбачають
розвиток уміння адекватно спілкуватися у романомовних країнах, а саме:
правильно вибрати тематику, форму комунікації та ін.;
 соціокультурною компетенцією, яка полягає у знанні національно-
культурних особливостей романомовних країн, а також у вмінні та навичках
побудови використання мовних засобів, розповсюджених у цих країнах, а саме:
правила ввічливості, вирази народної мудрості, реєстрові відмінності, діалект і
говори;
 дискурсивною компетенцією, яка передбачає володіння дискурсивною
стратегією;
 навчальною компетенцією, яка полягає в умінні вчитися, у здатності
спостерігати за новим досвідом і брати в ньому участь, приєднувати нові
знання до вже існуючих, застосовувати отримані знання під час самостійної та
індивідуальної роботи з науковою літературою.
Конспект лекцій із романського мовознавства є наочним виданням для
студентів І курсу, які прагнуть оволодіти знаннями з романістики. Короткий
зміст лекцій стане в нагоді студентам у процесі підготовки до практичних
занять зі «Вступу до романського мовознавства» та полегшить сприйняття
теоретичного матеріалу під час аудиторної роботи. Крім того, акцент робиться
на самостійну роботу студентів (бібліографія, представлена в посібнику,
висвітлює більшість основних питань з романської філології).
У пропонованому виданні ставилося завдання не дати вичерпну
характеристику кожному із висвітлюваних питань, а, виходячи з
методологічних принципів організації та проведення лекційного заняття,
розкрити основну проблематику вивчення певного періоду утворення
романських мов та їх розвитку.

Лекція 1

РОМАНСЬКІ МОВИ – СПОРІДНЕНІ МОВИ

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СІМ'Ї

Романські мови та їх місце серед інших мов світу

Романська філологія, або романістика, – це наука, що вивчає духовну

культуру романських народів через мовний і стилістичний аналіз літературних
пам’яток. У більш вузькому сенсі романська філологія – це синонім терміна
«романське мовознавство». Основні цілі курсу «Вступ до романського
мовознавства» співвідносяться із загальною проблематикою романістики:
виникненням романських мов, їхніми загальними та специфічними ознаками,
основними тенденціями розвитку романських мов, їх функціонування в
сучасному світі тощо. Романськими називають мови, які утворилися на основі
4
латинської мови (так званої народної, або «вульгарної», латини). Єдиної думки
про кількість романських мов сьогодні немає, оскільки статус деяких
романських говірок є дуже суперечливим. У межах цього курсу пропонуємо
найбільш поширений погляд на склад групи романських мов. Отже,
виокремлюють 11 основних романських мов: іспанську, французьку,
португальську, італійську, румунську, ретороманську, каталанську
(каталонську), провансальську (окситанську, лангедокську), сардинську
(сардську), галісійську, далматинську (нині мертва мова).
До романських мов зазвичай зараховують і романську мову-основу –
латину, а також так звані піджини і креольські мови на романській основі.
Вони виникли в колоніальний період і є сумішшю романських (як правило,
французької, іспанської, португальської) і місцевих, тубільних, мов. Ареал
поширення романських мов у світі отримав назву «Романія». Європейську зону
поширення романських мов, тобто території, де зародилися й оформилися
романські мови, називають Старою Романією, а романомовні території поза
Європою, де мова поширилася здебільшого в епоху «великих географічних
відкриттів» (XV–XVIII ст.) – Новою Романією.
Романська група входить до складу індоєвропейської мовної сім'ї. Мовна
сім’я – це найбільша одиниця класифікації народів (етносів) за ознакою їхньої
мовної спорідненості, тобто за походженням їхніх мов від мови-основи.
Найбільшою за чисельністю є індоєвропейська мовна сім’я, до якої
належать такі мовні групи: романська (французька, італійська, іспанська,
португальська, молдавська та румунська нині існуючі мови), германська
(німецька, англійська та скандинавська мови), слов’янська (російська,
українська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, сербська та
хорватська мови), кельтська, балтійська, іранська, індійська, анатолійська
(хето-лувійська), тохарська та італійська.
Другою за чисельністю є китайсько-тибетська мовна сім’я з найбільшою
китайською мовною групою.
До алтайської мовної сім’ї належить численна тюркська мовна група
(туркменська, азербайджанська, татарська, казахська, турецька, узбецька,
якутська мови).
До уральської мовної сім’ї належить фіно-угорська група (фінська,
естонська, угорська, комі-зирянська мови).
До семіто-хамітської мовної сім’ї належить семітська група (арабська,
єврейські, ефіопські мови).
Загальна чисельність мовців романської мовної групи складає близько
650 млн. осіб. Романськими мовами як державними послуговуються більш ніж
у 60 країнах світу. Дві з шести офіційних мов ООН – романські (іспанська та
французька). Іспанська мова – друга після англійської за поширеністю у світі.

Класифікація романських мов

Найбільш поширеною класифікацією романських мов є класифікація за

територіально-лінгвістичною ознакою. Даний принцип класифікації передбачає
5
такі критерії, як функціонування романських мов в одному або різних регіонах,
їх географічне розташування відносно один одного, спільність або відмінність
за деякими внутрішньомовними ознаками. За цим принципом виділяють дві
великі групи (або підгрупи) – східнороманську та західнороманську. Цей поділ
увів Фрідріх Діц ще в минулому сторіччі. Щоправда, ця класифікація
стосувалася лише шести романських мов: іспанської та португальської (Ф. Діц
відносив їх до південно-західної підгрупи), французької та провансальської
(північно-західна підгрупа), італійської та румунської (східна підгрупа).
Румунську мову згідно з прийнятим на той час найменуванням Ф. Діц називає
валаською.
Перша, східнороманську підгрупу, складається з однієї балкано-
романської зони. ЇЇ утворюють румунська і далматинська мови, що
пояснюється територіальними та власне мовними причинами. Географічною
ознакою цієї зони є локалізація балкано-романських мов, їх функціонування в
Балканському регіоні й територіальна відірваність румунської мови від інших
романських мов. Інші романські мови входять до складу другої групи.
Такий поділ відповідає і власне мовним ознакам.
Інша, західнороманська підгрупа також неоднорідна за своїм складом, її
можна поділити на декілька зон. До іберо-романської зони належать іспанська,
португальська, каталанська, галісійська мови. Підставою для такої класифікації
є їхнє розташування на Іберійському (Піренейському) півострові й лінгвістична
близькість. До галло-романської зони належать французька і провансальська
(окситанська) мови, що сформувалися на галло-романській мовній основі.
Ретороманській зоні відповідає ретороманська мова (швейцарський,
тірольський і фріульський варіанти/мови). Порівняно з іншими зонами
романських мов ретороманська зона найкомпактніша за сферою поширення –
це в основному невелика частина Швейцарії. Нарешті, до італо-романської зони
західнороманської підгрупи належать італійська і сардинська мови. Центр цієї
зони – сучасна Італія і прилегла до неї частина Швейцарії.
Питання про необхідність і доцільність поділу романських мов на західні
та східні у наш час не постає. Проте існує деяка неузгодженість думок про
належність мов до тієї або іншої підгрупи. Єдності поглядів не існує передусім
відносно трьох мов: італійську й далматинську відносять то до західної, то до
східної підгрупи, сардинській же відводять проміжне місце.
Поділ романських мов на західні та східні до сьогодні ґрунтувався на
критеріях фонетичного й частково морфологічного характеру. Найбільш
істотною фонетичною ознакою було одзвінчення або зберігання у вигляді
глухих інтервокальних приголосних [p], [t], [k]. У процесі переходу від
латинської мови до романських мов в одних мовах відбувалось їх одзвінчення:
латин. (розм.) potere > ісп. poder, португ. poder, фр. pouvoir; в інших мовах
подібної зміни не сталося: італ. potere, рум. a putea, молд. путя. Ознакою
морфологічного характеру було збереження у вигляді закінчення множини
іменників чоловічого роду -s (від форми латинського акузативу множини):
латин. homines > ісп. hombres, португ. homens, фр. hommes (на ранніх етапах
історії французької мови -s вимовлялось) або -і (від форми латинської мови, у
6
певних випадках пізньолатинської мови, номінатива: пізньолатин. homini >
італ. uomini, рум. oameni, молд. оамень (у румунській мові закінчення -і не
вимовляється, воно пом’якшує попередній приголосний).
Якщо поділяти романські мови за цим принципом, то італійська й
далматинська мови мають належати до східної підгрупи, а сардинська, для якої
характерне одзвінчення інтервокальних приголосних (латин. (розм.) potere >
сард. рodere) і закінчення –s іменників чоловічого роду множини (однина omnie
– множина omnines) – до західної підгрупи. Зазначені критерії, однак, не є
досить надійними. Більш доцільно розподіляти романські мови на західні та
східні з урахуванням відмінностей в їхній граматичній будові.
Західнороманські мови Східнороманські мови
Означений артикль є препозитивним Означений артикль є постпозитивним,
та не відмінюється; синтаксичні він відмінюється; відмінкові
відношення, що раніше передавалися відношення передаються шляхом
латинськими відмінками, передаються відмінювання іменника з артиклем:
за допомогою прийменників: рум. prietenul vecinului
латин.vicini amicus молд. приетенул вечинулуй
ісп. el amigo del vecino
португ. o amigo do vizino
італ. l’amico del vicino
франц. l’ami du voisin
Складний дієслівний присудок Складний дієслівний присудок
утворюється за участі інфінітива: утворюється переважно за допомогою
ісп. quierto cantar кон’юнктива:
португ. quero cantar рум. vreau să cînt
італ. voglio cantare молд. вряу се кинт (букв.: хочу, щоб я
франц. je veux chanter заспівав)
Основу форми майбутнього часу Основу форми майбутнього часу
складає латинська розмовна описова складає латинська розмовна описова
конструкція з дієсловом habere: конструкція з дієсловом volere (кл.
cantare habeo латин. velle): voleo (volo) cantare.
ісп. cantaré рум. voi cînta
португ. cantarei молд. вой кинта
італ. canterò
франц. je chanterai
Від латинської мови успадковано Принцип узгодженості часу дієслова
принцип узгодженості часу дієслова не успадковано
Необхідно відзначити, що дотепер не існує повної єдності в поглядах на
класифікацію романських мов.