Іспанська та французька мови входять у десятку найуживаніших та найпопулярніших мов у

світі. У Списку мов світового значення, в якому вони розподілені за такими критеріями як: кількість
носіїв, кількість країн, в яких мова є офіційною, загальний внесок в світовий ВВП, тощо, іспанська
мова займає третє місце, а французька – шосте. Крім того, обидві з них є популярними робочими
мовами та офіційними мовами ООН.

Отож, актуальність та важливість вивчення цих мов є беззаперечною. Для того, щоб
опанувати їх на належному рівні, необхідно детально розглянути принципи їх розвитку і
походження. Тож, у роботі розглядаються особливості французької та іспанської мов, їх місце у
групі романських мов, причини їх розходження, а також періодизацію її історії та внутрішні
лексичні, граматичні і фонетичні процеси.

Почнемо з того, що обидві мови належать до романської групи мов, в це означає, що вони
споріднені. Розглянемо детальніше це поняття.

Романські мови – це група мов і діалектів, що належать до індоєвропейської мовної сім’ї і

мають спільного предка – латину. Таким чином, спільність походження цієї групи мов проявляється
в наявності у обох з них елементів, які етимологічно походять від латинськиї відповідників.

Сам по собі термін «романські» походить від лат. romanus («притаманний Риму»). Це
латинське слово в ранньому Середньовіччі означало народне мовлення, відмінне як від класичної
латини, так і від германських та інших діалектів. Ядром ж формування романських мов є колишні
землі Римської імперії навколо Середземного моря, де збереглося романське мовлення – іншими
словами «Стара Романія».

Перший текст романською мовою датований серединою ІХ ст. і виник на території Франції.
Це знамениті «Страсбурзькі клятви»

Умовно виділяють чотири підгрупи романських мов: галло-романську, італо-романську,

іберо-романську і балкано- (дако-) романську.

До іберо-романської гілки належить іспанська мова. Вона входить у західно-романську

підгрупу та створена на основі кастильського діалекту, тому інша її назва – кастильська. Її основні
корені йдуть з латини, оскільки римські солдати завоювали Іспанію ще до наступу епохи
християнства. Тип латини, який використовували у римській армії та у давніх іспанських колоніях,
ліг в основу багатьох іспанських діалектів, що розвивалися у різноманітних регіонах країни протягом
середніх віків. Кастильський діалект поступово став стандартною мовою. Найбільш древні свідоцтва
іспанської мови датуються Х ст. Це «Еміліанські» і «Сілосські» глоси.

Іспанські колонізатори (конкістадори) розповсюдили свою мову у різних куточках світу.

Наразі іспанська – офіційна мова Іспанії. Вона поширена також на Філіппінах, в Африці та США.
 До галло-романської гілки належить французька мова. Це офіційна мова Французької
Республіки, одна з офіційних у таких країнах як Королівство Бельгія, Швейцарська Конфедерація,
Канада, Республіка Гаїті, Монако, а також у багатьох країнах Африки. Ця мова утворилася в XVI ст..
Писемність була створена на основі латинської графіки.

Генетичну спільність групи, до якої належать ці дві мови, можна легко проілюструвати
прикладом рахунку від одного до десяти:

Іспанська: uno, dos, tres, cuatro, sinco, seis, siete, ocho, nueve, diez

Французька: un, deux, trois, quatre, cinq, six, sept, huit, neuf, dix.

Але не зважаючи на те, що обидві мови є спорідненими і мають спільне походження від латини,
романські мови мають рідні шляхи розвитку. Саме тому, існують і різні теорії розходження мов.
Розглянемо їх детальніше.

- Етнологічна теорія або теорія субстрату (Шухардта-Асколі)

Деякі романісти ХІХ ст. підкреслювали особливу роль субстрату, тобто мов автохтонного населення
римських провінцій в утворенні романських мов.

Субстратом у мовознавстві називають мову, яка впливає на ту мову, що витискує її з ужитку.

Наприклад, у французькій мові, значним мовним субстратом є галльський. Галли (народ кельтського
походження), населяли сучасну територію розповсюдження французької мови до приходу римлян.
Володіння латиною надавало численні можливості та переваги у політиці, торгівлі та культурі, тому
кельтське населення Галлії згодом забуло свою мову й перейшло на латину, яка почала
еволюціонувати у цьому регіоні, перетворюючись на сучасну французьку. Галльська мова зникла,
але у французькій цілком можливо виділити залишені нею рештки (загалом біля дев’яноста слів).

Теорія Шухардта була підтримана італійським романістом Асколі, який вбачав у впливі
субстрата основну причину особливостей народної латини в кожній римській провінцї, що
обумовлювали формування відмінних рис романських мов.

- хронологічна або історична теорія ( Гребер )

Допускаючи вплив субстратних явищ на розвиток латинської мови лише в області фонетики, Гребер
висунув свою хронологічну (історичну) теорію походження романських мов, засновану на тому, що
завоювання окремих римських провінцій відбувалися більш ніж 400 років та з великим розривом у
часі. Це означає, що, наприклад, на територію Сардинії (завоювання в III ст. до н.е.) латина прийшла
в більш архаїчному вигляді, ніж, скажімо, в Галію ( завойовану у I ст. до н.е.).

- теорія фактору часу (Фердинанд де Соссюр)

 В якості причини еволюції мови Фердинанд де Соссюр в своїй лінгвістичній теорії висуває фактор
часу. Мова постійно розвивається , і з плином часу змінюється так кардинально, що виникає одна
нова мова, або декілька. Однак і фактор часу не може повністю пояснити походження римських мов.

- Діалектна теорія ( Моль )

Народна латина розглядається як результат змішування мов Лація з іншими італійськими діалектами.
Італійська латинь, яка увібрала в себе велику кількість елементів усіх італійських мов, лежить в
основі утворення романських мов. Ця теорія зустріла різку критику через те, що вона слабо
підкріплена фактичним мовним матеріалом.

Короткий огляд теорії показує, що жодна з них сама по собі неспроможна повністю пояснити
процес узгодження романських мов. Ця проблема не повинна вирішуватися однією з запропонованих
теорій, а повинна грунтуватися на основі всіх факторів, які визначають розвиток латинської мови, з
урахуванням конкретних історичних мов, де відбувався цей розвиток.

Періодизація іспанської мови і внутрішні процеси в ній

Іспанська та французька мови мають свою історичну періодизацію розвитку.

Почнемо з іспанської:

- Перший етап : Період пізньої латини

В цей період іспанська починає свій розвиток від розмовного діалекту народної латини, який
розвинувся в центрі північної частини Піренейського півострова після падіння Західної Римської
імперії в 476 році. Після розпаду Римської Імперії та втрати своєї метрополії, населення
Піренейського півострова перестає бути римським. Звідси бере початок історія іспано-римлян, мова
яких починає розвиватися окремо від латинської.

 Другий етап : Початковий період розвитку іспанської мови (V–X ст. н. е.)

Цей етап розвитку пов’язаний з формуванням іспанської усної мови. У 711р. на Піренейському
півострові через північну Африку вторглися араби – східні народи семітської мовної групи.

У ІХ–Х ст. під контролем арабів виявилися острови Середземного моря (Корсика, Сардинія,
Сицилія, Крит) , Прованс і південна Італія. Майже одночасно із завоюваннями арабами
Піренейського півострова почався процес його відвоювання, який отримав назву Реконкісти.
Система приголосних звуків у староіспанській мові була багатшою, ніж в сучасній. Ще існували такі
фонеми як:

[z]-з;
[ts]-ц;
 [dz]-дз;
Наразі, усі вони втрачені в сучасній іспанській мові.

 Третій етап: Староіспанський період (середина Х – початок ХІІІ ст.)

У Х ст. виділяється значна частина землі , в межах якої населення розмовляє іспанською мовою –
Кастилія, що стала до ХІІ ст. королівством Кастилія і Леон. Ця земля є колискою сучасної іспанської
мови. В цей період Iспанія знаходиться в роздробленому стані і поділена на окремі землі, де
латинська мова, яка колись була для всіх загальною, наразі пішла різними шляхами розвитку. На
противагу кастильській з'явилося багато різних варіантів іспанської мови. Наприклад, у районі
сучасної Андалусії з'явилася мосарабська мова -гібрид арабської, єврейської та кастильської мов.
Сам термін español прийшов з Провансу (hispaniolus). Bін був помічений там вже з кінця XI століття.
Слово це «несли» з собою паломники, які рухалися по еl camino francés з південної Франції через
Ронсенвальську ущелину в Сантьяго-де-Компостела.

 Четвертий етап: Середньоіспанський період (середина XIII –кіпець ХV ст.)

Кастилія поступово стає наймогутнішою і найвпливовішою з усіх icпанських земель. Саме в

Кастилії в XII ст. король Альфонс X робить дуже важливий крок для становлення іспанської мови як
окремої мови королівства, наказавши переписати кастильською усі знамениті iсторичні, наукові та
правові роботи, що раніше існували тільки на латині. Таким чином, в XІІ ст. iспанська мова вже
набуває характеру офіційної мови правових документів. Тим часом, відбувається ще одна важлива
подія - за розпорядженням того ж Альфонса X на іспанську перекладається Біблія.

Крім того, саме в цей період з'являються перші літературні твори та поетичні твори кастильською.
Найвизначнішою літературною пам'яткою цього часу вважається «Пісня про мого Сіда».

Публікація першої Граматики кастильською мовою, автором якої є Антоніо де Небріха в 1492 р.
ознаменувала ще один важливий період у розвитку і становленні іспанської мови. Дата виходу
першої іспанської граматики збігається з двома найбільшими подіями в істоpiї Iспанії: відкриття
Колумбом Америки, що дозволило поширити іспанську мову на її межі, і взяття Гранади -
останнього оплоту арабів на іспанській території.

Після закінчення Реконкісти географія Іспанії починає приймати сучасний вигляд. У міру
поширення християнства на території півострова, в кожній конкретній області іспанська мова
набуває власні варіанти i діалекти. Формується іспанська ділова і художня проза, у мові набирають
вагу кастильські риси.

Починається перехід від f до h в багатьох романських словах. Деякий час співіснують дублюючі
варiанти, наприклад:
 -facer/hacer-(робити);
- fablar / hablar- (говорити).

Зміна f – h – о в іспанському (як і в гасконському діалекті Франції) пояснюсться баскським

адстратом. Баскській мові ще з часів підкорення Icпанії Римом був невідомий звук f. Такий висновок
можна зробити по латинським запозиченням в баскський мові: лат. festa- баск., рesta, besta- свята.

 П'ятий eтaп: Класичний період (XVI – перша половина XVII ст.)

Іспанська мова поширилася до Атлантичного океану. Також використовується в Америці, в

федеративних державах Mікронезії, Гуам, Марінас, Пало і на Філіппінах в результаті колонізації в
шістнадцятому столітті.

В XVI i XVII століттях відбувається формування орфографії, норм побудови речень і вимови
в іспанській мові. У морфології з'явилося поняття чаcів, якщо говорити про синтаксис, то тут
з'явилося поняття строгого порядку слів.

Іспанська мова стала предметом наукових досліджень, обговорень в інтелектуальних колах. Крім
того, в 1611 році з'явився перший словник icпанської мови Себастьяна Коваррубіа. Також, у 1713 р.
була заснована Королівська академія іспанської мови (Real Аcademia Español). Академія завжди була
досить стримана по відношенню до неологізмів, і ці канони дозволили створити майже статичну
мову, яка дуже сильно відрізняється від іспанської мови, повсякденного спілкування. Іспанська
Академія не обмежила свою діяльність виданням словника, вона звернулася до створення граматики
іспанської мови .

Створена Іспанською Академією граматика, що отримала назву «Граматика кастильської мови»

вийшла першим виданням в 1771 р. Академічна Граматика іспанської мови зберегла до наших днів
статус офіційної граматики, так само як Іспанська Академія – статус одного з основних філологічних
центрів Іспанії.
Iспанська мова була основною дипломатичною мовою до XVI століття. Лексика в той час
увібрала в себе безліч слів з інших мов - ця нова лексика мала як європейське, так і індіанське
походження. В icпанській Європі з італійської мови будо запозичено безліч слів, таких як soneto i
pianо; також тут можна зустріти і слова французького походження, такі як јаrdin (jardín) i sergent
(sargento). Iспанська мова в цей час набуває практично сучасний вигляд. Однак iснує ще багато
відмінностей в oрфографії, про що свідчить оригінал «Дон Кіхота». Саме тоді перестають
відрізнятися фонеми [b] і [v], [s] i [z]. З класичного періоду іспанської мови починається розквіт
іспанської літератури, представлений в творчості таких письменників, як Хуан Тімонеда, Mirель де
Сервантес Сааведра, Лопе де Вега i ін.

 Шостий етап: Сучасний період iспанської мови (середина XVII ст. – сучасність)
 З середини XVII століття і до наших днів мова нормативно і лексично еволюціонує, проте істотних
структурних змін в системі мови не відбувається.

У двадцятому столітті, в іспанську мову продовжують входити запозичення з інших мов народів
світу, наприклад з англійської мови – sandwich, wiski,blog. Крім того, самі носії іспанської мови
постійно створюють нові слова: з'являються неологізми(googlear, chatear, facear(форми з англійської,
шляхом додавання –ar, -ear)), поява яких спричинена технологічним і науковим прогресом.

В Америці застосування іспанської мови підтримується послідовниками іспанців і за рахунок

численного креольського іспаномовного населення метисів.

Не варто забувати про таке явище як Спенгліш - результат злиття іспанської та англійської мов, що
використовується в першу чергу населенням Сполучених Штатів Америки (te veo< see you(soon) –
буквально «побачу тебе» («до побачення») замість правильного іспанською «hasta pronto»)

Розвиток французької мови відбувався під впливом дещо інших факторів:

● Перший етап:Період пізньої латини

Після падіння Риму (V ст. н. е.) Галія була завойована германськими племенами - вестготами,
бургундами та франками. Співіснування франків-завойовників і підкорених галло-римлян, призвело
до серйозного мовного протистояння, яке тривало чотири століття (V- IX),і, в результаті якого,
стався певний історичний парадокс: народна латина, як більш розвинене наріччя, виявилася
"сильнішою" за меч германців. Тому до IX ст. з народної латини на півночі Франції сформувалась
нова, загальна мова - старофранцузька. Вона почала розвиватись з діалекту Іль-де-Франс. На півдні
ж в цей час розвивалась провансальська.

● Другий етап: старофранцузька мова (V- IX ст).

В цей період ще зберігається поєднання s+ голосна, але в інших поєднання приголосних - наприклад,
pt і ct - одна з букв норовить випасти, через що septe перетворюється в set , sanctuary - в saint .

У V- IX ст. в народній латині ще зберігаються два відмінка - називний відмінок, та відмінок, що

замістив собою всі форми непрямих ( всього в латині було 6 відмінків).

Історію французької мови прийнято відраховувати з IX ст., адже тоді з'являється перший документ
старофранцузькою мовою - "Страсбурзька клятва",які підписали онуки Карла Великого.

● Третій етап: Період старофранцузької мови (з ІХ ст. до ХІІІ ст.)

У старофранцузькій мові велика частина голосних була переднього ряду(тобто утворювалась не в

горлі), а з голосних заднього ряду присутні тільки закрите і відкрите [о].
 У ХІІ - ХІІІ ст. старофранцузька мова, що мала багату систему дифтонгів, її остаточно втрачає. Крок
за кроком відбуваються стягування аі і еі в [е], тобто fairs => fere (справа), maistre => meste
(учитель, керівник). На початку ХІІІ ст. у моаі з'являється новий звук [ое] в результаті стагнення
дифтонгів ue, ou, eu, ueu, і числівник neuf (дев'ять) тепер читається як [noef] в слові seul (один,
самотній) - відповідно [soel].

До кінця ХІІІ ст. відбувається повне випадіння звуку [s] в позиції перед приголосною, яке
супроводжується подовженням попередньої голосної: tests => tête, forest => forget. Таким чином, в
старофранцузькій мови слів, де б s стояла в групі приголосних, більше не залишилось. Тільки
завдяки пізнім, "книжковим" запозиченнями з латини чи сусідніх мов, s відновилось в своїй позиції
перед приголосною. В цей час у письмових документах починають зустрічатися артиклі.

З розвитком мови починає розвиватися література. Один з найбільш значущих творів - " Пісня про
Роланда". У ХІІ ст. зароджується куртуазна література і поезія.

● Четвертий етап: Середньої французький період розвитку мови (XIV ст. - XV ст.)

У фонетиці в цей період відбувається ослаблення і випадання ненаголошених голосних. Так seur
перетворюється в sur (суч. sûr - впевнений), а слово "серпень" втратило початкову літеру "а": [aut]
редукувалось до [ut] (суч. Août , перша буква не читається, але пишеться).

Тоді ж перестають вимовляти звук [r] в закінченнях -er. Цей принцип стосується, головним чином,
довгих слів. Така вибірковість збереглася і сьогодні ( -er все-таки читається подекуди в ряді
коротких слів, типу mer (море), hier (вчора) і т.д.). У середньофранцузький період відбувається
остаточне формування носових голосних: вони поглинули приголосні, що знаходилися після -n і -m
(раніше вимова носових відбувалось на зразок англійських закінчень-ing,тобто приголосні -n і -m
могли бути чутні).

У роботі над орфографією знову і знову продовжують зводити слова до латинського оригіналу. Так,
закінчення -cion в словах типу revolucion, decepcion замінюється на етимологічні -tion.

У текстах поряд з неозначеним артиклем однини un/une починає зустрічатись форма des для
множини. Спочатку вона часто змінюється і чергуються з de.

● П'ятий етап: Новофранцузький період ( ХVI ст. - сьогодення)

Найважливішою фонетичною зміною ХVI ст. можна назвати перехід до фразового наголосу(слова
зливалися в одну фразу за змістом, і наголос ставився тільки на головному слові). Всередині такої
злитої фрази (або ритмічної групи) з'являється явище, яке ми зараз називаємо "зв'язуваням" (пор.
суч. vous êtes, де зв'язка між словами дає звук[z]).
Цікаво,що у французькій мові є слово château (замок), в якому, напевно, зібрались докупи відразу всі
фонетичні перетворення, що відбулися у французькій мові. Спочатку це було латинську слово
castellum (castella).

В середині XVI ст. для позначення звуку [s] з іспанської була запозичена буква – c (до речі,
винахідники цієї букви, іспанці, досить швидко від неї відмовилися, а ось у французькому вона
прижилася).

Протеза е перед початковим s + приголосний поширюється не тільки на латинізми, але і орфоепічні

на запозичення типу spuntik.

У ново-французький період завершується формування системи артиклів, і вона набуває сучасного

вигляду. Крім того ,в лексиці і орфографії розмежовуються іменники чоловічого роду (які мають
нульове закінчення) і жіночого(які мають закінчення е , яке ще слабо читалося).Остаточно
формується система самостійних особових займенників (moi,toi etc), а форми je,tu і т.п. більше не
можуть вживатися без дієслова.

У XVII ст. французи відмовились вимовляти звук [r] не тільки в закінченнях –er (що зустрічається
найчастіше у дієслів I групи), але і в закінченнях –ir у дієслів II групи (слово finir стало вимовлятися
[fini] ), в закінченнях –eur (наприклад, menteur (брехун) мало транскрипцію [matoe],а moqueur
(насмешник) відповідно [mokoe] , а також ще в ряді слів – notre: [not] (наш) , votre: [vot](ваш).

Так, вимова ill [ʎ] як [j] що виникла в XVII ст. в народній мові Парижа, в кінці кінців (до XIX ст.)
призвела до витіснення звуку-фонеми [ʎ] з літературної норми. Одночасно збільшилася частотність
фонеми /j/ , що вже існувала в мові.

Крім того, час від часу стали “опускати” [k] в слові avec. Відпадіння приголосних б тривало, але
втрутилися лінгвісти. У слові avec була закріплена обов’язкова вимова останньої літери.

Історичні умови створення Французької Академії у1635 р. і початковий період її діяльності

визначені зміцненням абсолютизму у Франції, зростаючою роллю королівської влади і королівського
двору.

З самого початку Академія направляла свої зусилля на створення словника, метою якого було
допомогти французької мови зберегти свою чистоту. Багаторічна праця членів Французької Академії
завершилася випуском двотомного словника. Словник Французької Академії стимулював
лексикографічну роботу у Франції і вклав свій внесок в нормування французької літературної мови.