Питання на Іспит ВДРФ

1. Джерела вивчення народної латини. Надписи

На жаль, в науці не існує чітких свідчень щодо розмовної латинської мови (РЛМ), але існують деякі джерела,
які можуть розказати нам про стан РЛМ на різних етапах її існування. Один з таких джерел є надписи.
Перевагою цього виду памяток є те, що тільки надписи дійшли до нас в оригіналі. Надписи робились а
різноманітних будівлях, надгробках, тому можна було визначити час і місце їх створення, що давало змогу
виявити діахронічну картину змін в НЛ. Водночас, труднощі обробки матеріалу і відносна одноманітність
змісту надписів обумовили зв’язаність тексту, звернення до традиційних форм. Це безумовно затьмарило
місцеві, часові та індивідуальні особливості в мові памяток. Тому особливий інтерес представляють надписи
особистого, приватного характеру, які менше пов’язані з певними традиційними моделями. До нас дійшли
надписи, які відносяться практично до всіх етапів існування ЛМ: архаїчного, класичного, пізнього. Це дуже
важливо і цінно, оскільки цей фактор дає нам змогу порівнювати надписи різних хронологічних зрізів,
спостерігати еволюцію ЛМ від її формування до переходу в романські мови(РМ). При цьому виявляється, що
ряд явищ в РМ був запозичений з РЛМ ранніх періодів її існування.

Найповнішим видання латинських надписів вважається Corpus inscriptionum latinarum, яке було створено
спеціалістами Берлінської академії наук під керівництвом науковця Теодора Моммзена. В основу класифікації
надписів був покладений територіальний принцип. Але через те, що видання містить сто тисяч надписів, воно
є не дуже зручним у щоденній роботі. Тому була видана інша збірка надписів Германа Дессау, яка містить
близько десяти тисяч надписів. Це видання за основу мало хронологічний та змістовий принципи.

2. Шляхи заміни найменувань.

Заміна первинного латинського найменування відбувалась:

● шляхом запозичення означального з іншої мови, наприклад лат. bellum – герм. wirra (війна) > іт. Guerra
ісп. Guerra. фр. guerre;

● шляхом словотвору а) суфіксального (лат. Cor – н.лат. coratione(m) – ісп. Corazon (сердце)),
б)префіксального(лат.edere - н.лат. comedere - ісп. Comer (їсти))

Зміщення значень слів відбувалося за загальними семантичними законами:

● розширення і звуження значень (антомасія, синекдоха) ст. фр. Renard «імя лисиці в баснях»>фр. renard
“лисиця”. лат materia «матеріал, матерія» - ісп. Madera «деревесина»

● перенос значення на основі суміжності понять (метонімія): лат. focus «вогнище» > іт. fuoco, ісп. fuego,
фр. feu, рум. foc «вогонь».

У слів, що означають предмет, метонімічний перенос часто зводиться до перетворення супроводжуючого

значення на основне, напр. лат. reus «злочинець», ст. іт. rio.

● перенос значення на основі зіставлення понять (метафора). В основі метафори лежить приховане
порівняння, а його первинною ціллю є образне представлення поняття, щоб привернути увагу слухача.
Метафора часто комбінується із синекдохою і метонімією. Наприклад: лат. testa “черепок” >фр. tete
“голова”;

3. Джерела вивчення НЛ. Художня література

Багатий матеріал дають тексти початкового етапу римської літератури, III – II ст. до н.е., коли ще остаточно не
склалася норма літературної латини, - драматургічна спадщина Плавта і Теренція. Комедії Плавта написані на
розмовній мові освічених римлян того часу. Але, йдучи на зустріч своєму простуватому глядачу, Плавт
наповнює п’єси прислів’ями, примовками і навіть лайкою, тобто арсеналом лексикону римських вулиць. Мова
його персонажів являє собою чудовий зразок розмовної ЛМ і дозволяє судити про характер для цього часу
мовленнєвих явищ.

У Плавта зустрічаються і характерні для розмовної мови прийменникові конструкції замість непрямих
відмінків, описові ступені порівняння і інші явища розмовного мовлення.

В прологах до своїх комедій Теренцій часто звертається до широкої публіки. Тому, хоча мова п’єс Теренція
більш оброблена, очевидно, що і цей драматург орієнтував мовлення своїх персонажів на смаки численних
глядачів, звідти і просторічні звороти, розмовна побудова фрази, згодом небажані в літературній нормі.

Цікавий матеріал дає епістолярна спадщина – особливо листи Цицерона. Найбільший інтерес представляє
переписка оратора з його другом Аттіком. Листи часто написані поспіхом, вони яскраво передають настрій
автора і, завдяки необробленості стилю, являються достовірним свідченням повсякденної розмовної мови
автора.

Дуже великий матеріал дає перший римський роман «Сатирикон» Петронія. Він представляє собою зразок
розмовного мовлення того часу, свідомо відтвореного автором. В лексиці персонажів багато слів розмовного
стилю, що не зустрічаються в літературній мові. Мова героїв відображає характерні для розмовного мовлення
цього часу фонетичні відступи від літературної норми. Зафіксовані відхилення в граматичній системі: перехід
іменників середнього роду в групу чоловічого, розвиток прийменникових конструкцій і т.д. Багато прислів’їв
та чисто розмовних виразів.

4. Причини лексичних змін

Збереження або зміна відносин між означуваним і позначуваним слова, а також поява нових лексичних
одиниць, позначають нові поняття, обумовлено як зовнішніми соціолінгвістичні, так і внутрішньомовними
факторами.
До соціолінгвістичних передумов відносяться:
1 . Контакти з іншомовними народами (про слова, що проникли в народну латину і ранні романські мови з мов
субстратів, адстратів і суперстратів) .
2 . Політичні, соціально-економічні та культурні зміни в епоху пізньої Римської імперії і раннього
Середньовіччя.
Звернемо увагу на такі явища:
а) переоцінка культурних цінностей («інверсія престижу»), пов'язана з поширенням християнства. Заборона
читати і вивчати класичних латинських авторів і орієнтація християнських проповідників на мову простолюду
призводить до повного зникнення з мови латинських слів «високого стилю», що не вживались в розмовній
мові, наприклад, pulcher 'гарний ' замінилося повністю своїми розмовними синонімами bellus > ит . bello , фр.
bel ( beau ) і formosus > ісп. hermoso , рум. frumos ;
б) прийняття як зразка мови «простих людей» - ремісників, воїнів, моряків, ветеринарів і т. п. - призводить до
широкого розповсюдженню спеціальної лексики.
в) феодалізація господарського та політичного життя, руйнування доріг, укріплень, міст і загальний
матеріальний занепад міняють самі позначаються предмети, їх роль в житті людей, а тим самим і
позначаються словами поняття. ' Убога хатина ' - лат. casa приймає значення «будинок» взагалі ; ' робочий кінь
, шкапа ' - лат.
caballus починає позначати «кінь» взагалі. ' сільська місцина ' - villa приймає в Галлії значення «місто».
До внутрішніх причин лексичних зрушень відносяться:
1 . Фонетична стислість слова і виникнення «незручних» омонімів в результаті фонетичних змін . Так ,
дієслово edere було фонетично «укріплено» приставкою соm - ще в архаїчній латині , comedere > ісп. comer ;
2 . Системний характер зв'язку між лексичними одиницями в лексико- семантичних групах, де заміна
означуваним або позначуваним однієї з одиниць викликає « ланцюгову реакцію » зміщень у інших одиниць.
Наприклад , зникнення латинського слова os ' рот ' викликало переосмислення слова bucca (' щока ' - ► ' рот
' ).
3 . Прагнення до мотивування, позначається шляхом утворення похідних і аналітичних найменувань.
Наприклад , слово nihil ' ніщо ' втратило обгрунтування свого сенсу (свою « внутрішню форму») зі
зникненням з мови лат. слова hilum і було замінено поєднаннями nata res ' народжена річ '> ucn . nada ' ніщо '.
4 . Прагнення розмовної мови до стислості ( еліптичності ) означення.
5 . Емоційність і експресивність розмовної мови. Крім метафоричного вживання слів , цією тенденцією
пояснюються іншомовні назви для кумедних або екзотичних предметів, наприклад , германізму ит . zazzera '
грива , шевелюра ' , кельтізми фр. bouc ' козел ', албанізм рум. { ар ' козел ' (при тому , що ' коза ' - лат. сарга -
як більш нейтральне і уживане слово збереглося у всіх романських мовах ). Експресивність, що викликає
заміну найменування , зазвичай пов'язана з оціночними смислами «погано», «мало», закладеними в самих
поняттях, тоді як їх нейтральні синоніми і антоніми зберігають свої найменування. Стійкості слова сприяє
також відсутність експресивних відтінків, вжиткового у всіх стилях мови , здатність позначати родове поняття
, наприклад , лат. homo (на відміну від vir
і mulier ) збереглося у всіх романських мовах у своєму первинному значенні «людина».

6 . Стійкість зв'язку між поняттям і його найменуванням , то є збереження слова ( НЕ фонетична ) залежить
великою мірою від характеру вказаного поняття. Найбільш стабільною, виявляється лексика таких сфер, як
«фізичний світ», «людина», «частини тіла » , « тварини ». Найменш стійкі назви всього , що пов'язано з
діяльністю людини , з його думками , емоціями і оцінками.
Стійкості слова сприяє також відсутність експресивних відтінків , вжиткового у всіх стилях мови , здатність
позначати родове поняття , наприклад , лат. homo (на відміну від vir і mulier ) збереглося у всіх романських
мовах у своєму первинному значенні «людина».

5. Етапи розвитку латинської мови.

Латинська мова пройшла довгий і важкий шлях історичного розвитку, є основою всіх романських мов.
Латинську мову можна умовно поділити на 3 основні періоди: архаїчний, класичний та пізній.

Архаїчний.
Архаїчний період охоплює проміжок часу від перших писемних свідчень латинської мови (або у
вужчому понятті, від перших літературних текстів, тобто з кінця ІІІ ст. до н.е.) і до кінця ІІ ст.до н.е.

Початковий історичний період латинської мови відомий дуже небагатьма пам*яткам. Збереглись
зокрема фрагмент надпису, знайдений в Римі під час розкопок Форуму – так званий «lapis niger» (VII-VI ст. до
н.е.), надписи на надгробках Сципіонів (ІІІ ст. до н.е.), декілька релігіозних гімнів та ще деякі пам*ятки.
Незважаючи на обмеженість матеріалу, документи того часу дають можливість виявити ряд рис
архаїчної латинської мови, що відрізняють її від пізнішої класичної норми: древні дифтонги, відсутність
подвоєння приголосних.
Матеріал, що дозволяє судити про стан літератури і мови ІІІ-ІІ ст. до н.е. дають комедії Плавта та
Теренція.
Жанрова приналежність їхніх писемних пам*яток (комедія) обумовила той факт, що в них виявилась
зафіксованою розмовна мова носіїв латинської мови. В текстах архаїчного періоду відобразились мовні риси,
що надалі не увійшли в літературну мову, але продовжували зберігатись в розмовній, і потім перейшли
романські мови.
Класичний.
 Класичний період умовно датується початком І ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. В цьому періоді виділяють
«золотий вік» латинської мови, римської літератури, культури і мистецтва – відрізок часу від перших промов
Цицерона до року смерті імператора Августа (14р.до н.е.). Другу половину, І-ІІ ст. н.е. називають «срібним
віком». До цього періоду відносяться оригінальна філософська та драматургічна діяльність Сенеки,
зародження римського роману – «Сатирикон», Петронія та «Мтаморфози, або Золотий осел» Апулея.

При всьому різноманітті стилістичних засобів у найкращих авторів І-ІІ ст. н.е. літературна латина в
цей час залишається практично незмінним. Тому «золотий» та «срібний вік» - більш літературні, аніж
лінгвістичні.
Від попереднього, цей період відрізняється тим, що з оперенням латини у провінціях вона поступово
стає мовою повсякденного вжитку. В різноплемінній Римській державі утворилась єдина розмовна мова,
зрозуміла загалу, що забезпечувала контакти між віддаленими областями.
У виникненні єдиної літературної норми велику роль відіграли письменники І ст. н.е. (твори Лукреція,
Вергілія, Цицерона, історичні праці Саллюстія та Лівія, а також мемуари Цезаря).
Мова творів письменників характеризувалась дотриманням граматичної «правильності», довгими
синтаксичними періодами, особливим підбором лексики.
Поряд з офіційною активно розвивалась і розмовна латина, мова всього римського населення.
Однак терміном «класичної» прийнято вважати літературно-письмову латину.
Пізній.
Пізній період ЛМ охоплює ІІІ-VIІ ст.н.е. – епоху кризи Римської імперії, її поділу на Зх і Сх, падіння
Рим. Імперії і утворення нових держав.
Історичні зміни позначаються і на культурному житті. Занепадають наука і мистецтво, літературна
норма втрачає авторитет, кількість шкіл різко зменшується.
Після утворення варварських королівств латина продовжує залишатись мовою всіх офіційних
документів і церкви. Економічне життя цього періоду, розширенні торгівлі в Середземному морі потребують
знань писемності купцями. Для адміністративного управління потрібні були чиновники що вміли писати і
тлумачити закони. Саме тому світські школи граматики і риторики продовжували існувати і після падіння
Рим. імп.
Були школи для аристократії, що передбачали вивчення класичної латини і звичайні школи, кількість
яких була набагато більшою, де давали незначні знання літератури але давали ряд практичних навичок.
Заняття в них велось простою мовою. Але зі зникненням римської культурної традиції світські школи
поступово витіснялись школами при монастирях і соборах. Освіта тепер носила більш релігійний характер. В
той же час велика кількість люду була неграмотною.
Мова церковних творів приводиться у відповідність з новими нормами. З укріпленням позицій
християнської церкви в Римській державі тенденція витіснення класичних зразків християнськими
перетворюється у відкриту нетерпимість до старої класичної освідченості.
Так поступово витравлюється звичка звернення до класичної літератури, створюється престиж релігіозних
текстів.
ЛМ на всій своїй території поширення продовжувала розвиватись в своїй розмовній формі, а писемні
свідчення цього часу слідували створеній раніше літературній традиції. Створюється помітний розрив між
писемною традицією та розмовною формаою, що розвивалась незалежно від встановлених раніше норм.
Також в пізній латині зустрічаються явища ще з архаїчної. Це означає що елементи архаїчної латини,які не
увійшли до літературної норми, строго обмеженої певними схемами і модулями, продовжували розвиватись і
в подальші періоди розвитку мови.

6. Запозичення як джерело змін фонетичної системи мови.

Слова, які походять від одного латинського етимону, але мають різну фонетичну оболонку, різні значення,
називають етимологічними дублетами. Багато етимологічних дублетів є спільними для романських мов, що
дозволяє віднести початки фонетичних диференціацій двох різних значень одного слова до Народної Латини.
Наприклад: лат. Causa > ісп. та іт. cosa, фр. chose, “річ”(причина), за ним залишилась лат. форма: ісп. та іт.
causa, та фр. cause. Масовий наплив латинізмів в епоху Відродження повернув мові ті комбінації звуків, які
були перетворені на попередніх етапах його розвитку. Напр.: a>e. dictare “диктувати”, ст.фр. ditier але фр.
dicter. Результатом латинізації романських мов стало не тільки збагачення їх лексики, але і розширення їх
меж, поєднання звуків у слові і збільшення кількості фонологічних протиставлень і зменшення позиційної
варіативності фонетичної системи. Лексичні запозичення, розширюючи межі поєднання, зазвичай не несуть в
собі нових фонем, оскільки вміщені у них чужі звуки передаються за допомогою більш-менш близьких звуків
фонем сприймаючої мови. Так, багато слів германського походження, які проникли у пізню латину через
солдатів романців, вміщували початковий звук [w], не властивий романській мові, який був преданий вже
існуючим в латині [gw], які також зустрічались у латинських словах тільки в середині слова. На ряду з
латинською мовою запозиченими могли бути романські мови і діалекти одне для одного.

7. Спеціальна л-ра – це трактати з медицини,кулінарії, сільськ госп, архітект, та інш.

Прикладом може слугувати кулінарна книга рим гастронома 1ст н е Апіція «De re coquinaria»(Про кулінарну
справу). Завдяки зібраним в книзі порадам, uvae diu serventur(як зберегти виноград), ut carnes sine sale
quovistempore recentes sint(як довго зберігати м'ясо свіжим, не солячи його). він дає матеріал лінгвістам,
демонструючи розмовний синтаксис і різні відступи від граматичних норм. А також велику к-сть слів із
щоденної мови, часто взяту з інш мов: германізми beta-буряк, грецизм sinapi-гірчиця і тд

Широко відомий трактат De architectura(Про архітектуру)Марка Вітрувія Полліона. Він часто використовував
розмовні звороти, які виглядають з точки зору граматики як помилка.

Також грецький ветеринарний посібник Хірона «mulomedicina chironis» 4 ст, фармацевтичний довідник
Марцелла Емпірика «De medicamentis liber» та інші.

8. Рух на захист рідної мови

Італія. Романські мови та діалекти почали входити в різні сфери життя: церковні проповіді, художню л-ру,
прокладаючи шлях до ділового спілкування. Затвердження рідної мови пов'язане з іменем Данте Алігєрі.
Данте був першим автором, який присвятив захисту рідної мови трактат «Про народне красномовство». Він
був написаний на латинській мові з ціллю звернути увагу противників ведення рідної мови в худож л-ру та
науку. Своєю поетичною творчістю Данте представляв тосканський діалект італійської мови, що в
майбутньому зіграло важливу роль у формуванні італійської мови. Початок 16 ст знаменується появою
граматики італійської мови : «Граматичні правила народ мови» Франческо Фортуніо, «Розмова про народну
мову» П'єтро Бембо.

Франція

Завдяння захисту французької мови взяли на себе 7 поетів л-рної групи під назвою «Плеяда», серед яких Пьєр
Ронсар, Жоашен Дю Белле. Маніфестом Плеяди виявився трактат «Захист і слава французької мови», в якому
йшлося про те, що французька мова багата і благородна , найкраще творіння л-ри. Він закликав поетів до не
обмеження творчості французької мови. Цей заклик найбільш втілився в романі Француа Рабле «Гаргантюа і
Пантагрюель».

В 16 ст створ граматики фран мови: Жака Дюбуа, Луі Мегре, Пьєра де ла Раме.

Іспанія. Захист рідної мови пов'язаний з діянням двох філологів Антоніо де Небріха та Хуан де Вальдес. Де
Небріх створив «Граматику». Це був перший досвід систематизації граматичних засобів іспанської
мови ,наглядно показуючи її багатство та різноманітність. Також важливим внеском був його посібник
«Правила орфографії кастильської мови». Хуан де Вальдес створив «Діалог про мову» Це роздуми про мову,
про необхідність створення правил «хорошого складу», взірцем яких має стати мова освічених людей столиці
та королів свого двору. Виразні можливості іспанської мови знайшли підтвердження у творчості Мігеля де
Сервантеса «Дон-Кіхот із Ламанчі».

Португалія. Захист рідної мови пов'язаний з іменами багатьох людей: Жуан де Барруш-історіограф епохи
великих географ вдкриттів, Антоніу Феррейра-поет, Луіш де Камоінш-один з найбільш великих національних
поетів, його поема «Луізіада» про мандри Васко да Гами.

Румунія. Тільки у 18 ст з'являється художня л-ра на румунській мові, а протягом 19ст виробляються
літературні норми, які сприяли творчості Васіле Александрі, Міхай Емінеску, Йон Крянге та інших. Уже в 19
ст на рідній мові ведеться література та політична полеміка , поглиблюються прийоми історіографічної
оповіді.

9. Латинська мова – основа романських мов. Етапи історії латинської мови. Латинська мова в епоху
середньовіччя та новий час.

Латинська мова характеризується своєю неоднорідністю. Історію латинської мови умовно можна поділити на
3 періоди : архаїчний, класичний, пізній. Архаїчний – період від перших писемних згадок лат. мови до кінця
2ст. до н.е. Не дивлячись на обмеженість матеріалу, документи цього часу ( фрагменти написів на чорні
кам*яні стелі, релігійні гімни, «дуеновий надпис») дають можливість виявити ряд характеристик латинської
мови: відсутність подвоєння пригол., древні дифтонги, збереження s в положенні між приголосними. Твори Л.
Андроїка, Плавта, Теренція надають матеріал, що дозволяє говорити про стан літератури і мови в 3-2ст. до н.е.
Класичний період – «золота доба» лат. мови, римської літератури, культури, період умовно датується
початком 1ст. до н. е. – 2ст. до н.е. у зв’язку із поширенням латини в провінціях вона стала мовою щоденного
спілкування. В становленні літературної мови велику роль відіграли: Лукрецій, Г.Ю. Цезар(його мемуари),
Лівій, Катулл, Горацій, Овідій, Цицерон. За чистоту і нормативність лат. мови боролись Варрон, Квіліант. В
своїх творах вони прагнули дати науковий опис літературної латинської мови, спираючись на граматичну
теорію. Розглядаючи матеріали класичного періоду досить складно виділити елементи розмовно-побут. мови.
До того письмовий матеріал, обов’язково був під впливом книжного. Пізній період – 3-7ст н.е. криза Римської
імперії(її поділ). Занепадає наука та мистецтво. Після утв. Варварських королівств латинь залишається мовою
офіційних документів. В цей час частина населення була неграмотною. Освіта перейшла в руки до
духовенства і носила релігійний характер. Релігійні тексти поступово стають новими джерелами мовної норми
та стилю. Створюється розрив між письмовою традицією і розмовною мовою. До кінця 8ст. різниця між лат.
мовою і народними говорами стає більш відчутною. Ряд мір по відродженню грамотності, освіти були
проведені при дворі Карла Великого. В цей час народ вже говорив на мові, що дуже відрізнялась від
латинської. Місцеві говори набули власних найменувань. Віднині розмовна мова (lingua romanica)
протиставлялась письмовій(lingua latina). Починаючи з 10-11ст. в усіх країнах Зх.Європи з*являються
письмові документи, що відтворюють усну романську мовую В цей же час латинь продовжувала утримувати
позиціїї мови науки, адміністрації та церкви. Сфери застосування латині в середньовіччі – майже всі сфери
суспільного та культурного життя. В 12ст поновилось читання латинських авторів: Вергілій , Сенека,
Цицерон, Овідій. На поч. 16 ст. виникає пародійна «макаронічна поезія». Перші словники романських мов
складаються на базі лат. мови. Вчені епохи Відродження намагались відродити латинь. До 18 ст. продовжує
викор. В дипломатії та в якості міжнародної мови. До наших днів латинь викор. в якості міжнародної в
медицині, є джерелом навчальної та технічної термінології. В усі періоди розмовна та письмова латинь
існували паралельно.

10. Роль соціальних факторів в поширенні фонетичних змін

Поширення фонетичних змін пов’язано з соціальними та історичними долями мовного колективу, що явився
первинним очагом інновацій. Так, за констатацією того факту, що в іспанській мові латинському
приголосному f в початкові позиції перед простим голосним відповідає пуста графема h, яка до 16ст.
позначала звук х, стоїть ціла історія іспанського народу. Фонетичні зміни, для того, щоб поширитись за межі
свого першопочаткового «епіцентру» і бути прийнятими в якості нормативних, повинні були відбутись в мові
того колективу, який в певний історичний момент набував політичного і культурного розвитку. Показовим у
цьому відношенні історія звуку z у французькому слові chaise «стілець». Це слово схоже на латинське словo
cathedra, яке пройшовши через багато поколінь мовців на тер. Франції, отримало фонетичну форму chaire, що
мала знач 1)стілець 2)кафедра. Очевидно, мова часто оновлює свою фонетичну систему шляхом
демократизації норм вимови. Це положення є справедливим також відносно процесу утворення романських
фонетичних систем із латинської. Таким чином, соціальний фактор, органічно пов*язаний з системою мови.
Розширення вживання знаку в середині системи являється лише відображенням його вживання в мовному
колективі.

11. Письмова фіксація романських мов. Фактори диференціаціації народної латині і утв. Романських мов.
Теорія стратів.

Фактори диференціації народної латині і формування на її основі романських мов умовно поділяють на
етнічні, хронологічні та соціальні. Етнічними факторами називають вплив на лат. мов народів з якими
римляни знаходились у відносно довгому контакті. Під хронологічними факторами мається на увазі та
обставина, що завоювання і романізація римських провінцій відбувалась на протязі довгого часу, на протязі
якого сама латинь перетерпіла значні зміни. Говорячи про соціальні фактори, розуміється індивідуальні
особливості політичного, економічного і культурного розв. в різних частинах минулої Рим. Імперії.

Велику увагу змішанню мов приділяли такі вчені Шугарт, Асколі, Жорж Моль…Уже в 20ст. були введені
поняття мовного суперстрату та адстрату. В той час як визнається вплив субстрату на всі сторони мовленнєвої
структури, ознаки суперстрату в деяких фактах фонетики, зміни граматичної структури і наявність лексичних
груп. Не всі дослідники однаково трактують поняття «субстрат», «суперстрат», «адстрат». Проблему стратів
не може обійти жоден лінгвіст, що намагається визначити природу мовних змін. Постійний інтерес до теорії
стратів свідчить про її велике значення для вирішення проблеми утворення ром. мов.

12. Писемна фіксація романських мов. Фактори диференціації НЛ та утв. РМ. Арабський адстрат

Фактори диференціації народної латини і формування на її основі романських мов умовно діляться
дослідниками на етнічні, хронологічні й соціальні. Етнічними факторами називають вплив на латинь мов
народів, з якими римляни перебували у відносно тривалому контакті. Під хронологічними чинниками мається
на увазі ту обставину, що завоювання і романізація римських провінцій відбувалися протягом досить
тривалого терміну, протягом якого сама латина зазнала значних змін. Говорячи про соціальні чинники, мають
на увазі особливості політичного, економічного і культурного розвитку різних частин колишньої Римської
імперії.

Адстрат як історичне поняття позначає мову, що знаходилась в тривалому контакті з іншою мовою, яка
залишила у ньому сліди, але, на відміну від суперстрата, що не розчинилась в ній, а що продовжує існувати і
самостійно розвиватися і після припинення тісних контактів і зв'язків з мовою, по відношенню до якої вона
розглядається як історичний адстрат.

Араби в 711р. проникли на Піренейський півострів і майже повністю захопили його. В 827 р. проникли в
Сицилію та на Мальту. Помітний вплив справила арабська мова на лексику книжкової латини. Арабська
лексика дала значне число наукових термінів астрономії , математики , медицини , філософії: ісп. algebra <
араб. al - gabr ' відновлення '. Ці слова в більшості випадків стали міжнародним надбанням. Також є значна
кількість топонімів арабського походження (напр. Гібралтарська протока). Через Сицилію арабські
запозичення проникли в Італію.
13. Історичні умови виникнення і розповсюдження романських мов

а) Іспанія та Португалія
У 711 р. на Піренейський півострів через північну Африку вторглися араби. Майже одночасно із
завоюванням арабами Піренейського півострова почався процес його відвоювання, що отримав назву
Реконкісти (досл, «зворотне завоювання», або «відвоювання»). В ході відвоювання території у арабів
на землях Іспанії склалися два сильних королівства Кастилія і Арагон, які в 1479 р. злилися в єдину
державу. Об'єднані королівства Кастилія і Арагон склали основу майбутньої держави Іспанії. До кінця
XIII ст. майже вся територія Піренейського півострова була звільнена від арабів, у них залишилася
лише невелика область на півдні Іспанії - Гранадский емірат з центром у м. Гранада. Реконкіста
завершилася падінням Гранади в 1492 р.

Португалія, звільнившись від арабів, увійшла до складу іспанського королівства Леон, в XI ст . вона
виділилася в графство, а в 1140 -1143 рр. - в незалежне королівство. Надалі, незважаючи на
неодноразові спроби приєднання Португалії до Іспанії, Португалія зуміла відстояти свою
незалежність.

б) Франція, Бельгія, Швейцарія

У IX-X ст. на територію Франції час від часу роблять набіги нормани (вихідці зі скандинавських
племен, в перекладі «Північні люди»), так на північному заході Франції утворилося герцогство
Нормандія. Нормани доволі швидко романізувалися.
Формування єдиної держави відбувалося нерівномірно. Південні його області, довго зберігали свою
самостійність, в результаті чого на території Франції склалися дві народності - французька і
провансальська. Пізніше, вже в період формування капіталістичних відносин, на основі цих двох
народностей складається французька нація.

Бельгія. З V по IX вв. територія сучасної Бельгії входила в склад Франкської держави . При розділі
імперії Карла Великого її західна частина відійшла до Західно-франкського королівства, східна ж
увійшла до складу герцогства Лотарингія . Подальша історія
народів, що населяли ці землі, виявилася складною: їм довелося відстоювати самостійність у боротьбі
з Францією та Іспанією, Австрією і Голландією, поперемінно територія входила до складу то одного,
то іншої держави. І лише в 1830 р. Багатовікова боротьба завершилася проголошенням незалежної
держави Бельгії . У ході історії в цій країні склалися дві народності: фламандці і валлони

Швейцарія . У V -IX ст. майже вся територія сучасної

Швейцарії також входила до складу Франкського королівства,потім
Імперії. У 843 р. при розділі імперії Карла Великого західна і
південна її частини дісталися Лотарю , а східна увійшла до складу держави Людовика Німецького
(Східно- франкское королівство). Розвиток і тих і інших областей йшло феодальними шляхами: країна
ділилася на безліч графств, князівств, кантонів (сільських громад). Швейцарії також довелося вести
боротьбу за незалежність з низкою європейських країн. На початку XIX в . було створено єдину
федеративну державу. Населення сучасної Швейцарії складається з германо- швейцарців , франко-
швейцарців , італо- швейцарців і ретороманців.

в) Італія
З кінця VIII в . Північна і Центральна Італія входили до складу держави франків. При розділі імперії
Карла Великого в IX ст. Обидві частини Італії відійшли Лотарю. Історичний розвиток Італії мав
розбіжності: Північної і Центральної Італії,
з одного боку, Південній Італії і Сицилії, з іншого. З Сицилії пізніше утв. Сицилійске королівство, з
 пд. Італії — Неаполітанскье. Політичне об'єднання країни відбулося тільки в другій половині XIX ст.,
що відбилося на її історичному розвитку (тут збереглися помітні територіальні відмінності: діалектна
забарвлення мови , локальні особливості деяких рис матеріальної і духовної культури).
г) Румунія
На території сучасної Румунії в XIVст . склалися два феодальних князівства - Волоське і Молдавське,
яким, починаючи з кінця XIV -XV ст.,довелося вести довгу і завзяту боротьбу проти османського
(турецького ) панування, у тому числі під час російсько -турецьких воєн XVIII -XIX ст. До середини
XVI в . сформувалося князівство Трансільванія, яке з утворенням в 1867 р. Австро -Угорщини було
приєднане до
Угорського королівства. У 1859 р. відбулося об'єднання Волоського і Молдавського
князівств в єдину державу, що отримала в 1861 р. назву Румунії. Після першої світової до Румунії
відійшла й Трансільванія.

ґ) Молдова
На цих землях в XII в. існували ранні державні об'єднання ; в XIII в. вони були
завойовані татарами , а в XIV ст. частково увійшли до складу Молдавського
князівства. У 1791р. Частина Молдови відійшла до Росії і Бесарабія. Бессарабія в 1918 р. стала
частиною Румунії, а в 1940 була знову приєднана до Росії (СРСР). З 1991 р.Республіка Молдова -
незалежна (суверенна) держава

д) Лат. Америка. Канада

Подорожі Колумба відкрили шлях масовим плаванням іспанців, потім португальців, французів та ін.
до нових земель. Нові землі оголошувалися власністю Іспанського королівства.Почалася їхня
інтенсивна колонізація. Пізніше Португалія колонізувала Бразилію. У Латинській же Америці та
окремих областях Канади носіями романських мов і романської культури ставали насамперед
переважно самі іспанці, португальці, французи. І лише після закінчення певного часу романоязичной
середу стала
поповнюватися за рахунок збереженого автохтонного і завезеного з Африки негритянського
населення. Колоніальна залежність стала гальмом на шляху до
прогресу . Почалася боротьба за незалежність. Протягом XIX століття
майже всі іспанські колонії і Бразилія домоглися політичної самостійності. Історія Канади складалася
в запеклій боротьбі за панівне становище між Францією і Англією. Ця боротьба закінчилася до
середини XVIIIст . на користь Англії. Сучасне населення Канади складається з англо- канадців і
франко- канадців ( чисельно переважають перші ).

е) Африка, Азія, Океанія

Після подорожей Бартоломеу Діаша та Васко да Гами пішли інші, що принесли
Португалії територіальні придбання в Африці та Азії. Подорож Магеллана принесла Іспанії Філіпіни.
Ще раніше іспанці захопили Канарські острови біля узбережжя Африки. У наступні століття і
особливо в XIX в . відбувався розподіл сфер впливу європейських держав в Азії, Африці, на островах
Океанії. Серед країн романської мови в розділі земель найбільш активно брала участь Франція.
Наступні роки характеризуються деколонізацією цих земель.

14. Писемна фіксація романських мов. Фактори диференціації НЛ та утв. РМ. Латинський культурний
суперстра

Фактори диференціації народної латини і формування на її основі романських мов умовно діляться
дослідниками на етнічні, хронологічні й соціальні. Етнічними факторами називають вплив на латинь мов
народів, з якими римляни перебували у відносно тривалому контакті. Під хронологічними чинниками мається
на увазі ту обставину, що завоювання і романізація римських провінцій відбувалися
протягом досить тривалого терміну, протягом якого сама латина зазнала значних змін. Говорячи про соціальні
чинники, мають на увазі особливості політичного, економічного і культурного розвитку різних частин
колишньої Римської імперії.

Під суперстратом розуміється мова, що нашарувалася на яку-небудь іншу мову і згодом розчинилася у ній.
Латина використовувалася як мова науки, дипломатії та церкви, регулярно впливаючи на нові романські мови.
Певний вплив середньовічна латина справила на синтаксис нових романських літературних мов. Але
найбільш очевидні численні приклади розширення лексичного фонду романських мов за допомогою
латинізмів. Слова , запозичені з середньовічної латині книжковим шляхом, отримали в італійській
мові назву «учених латинізмів», в іспанській, французькій - «учених слів». Запозичення з книжкової латини в
романських мовах сприяли їх взаємному лексичному уподібненню, що дозволяє говорити про виникнення
вторинної спільності романських мов.

15. Романський мовний ареал та історичні умови його формування

Романські мови - це група мов , об'єднаних спільністю походження: всі вони сформувалися на базі латинської
мови в її розмовній формі. На романських мовах говорить населення Іспанії, Італії, Португалії, Румунії,
Франції та деяких інших європейських держав, а також багатьох держав Латинської Америки: Аргентини,
Бразилії, Куби, Мексики, Перу і т. д. Романські мови є офіційними мовами ряду країн Африки.
Єдність походження романських мов виявляється в наявності у них спільних елементів, етимологічно
висхідних до відповідних латинським (хоча в цілому романські мови представляють принципово новий у
порівнянні з латинським тип мовної структури.
Романські мови - це одна з великих груп новоіндоєвропейских мов, що сформувалася на основі древньої
індоєвропейської мови - латини .
Існують такі романські мови:
1 ) іспанська, португальська, французька, італійська, румунська, молдавська, ретороманська - мови, що мають
статус офіційних або державних на рівні окремої адміністративної одиниці - держави ;
2 ) каталонська, галісійська - мови, що мають статус офіційних в межах автономного співтовариства, що
входить до складу держави з іншим офіційною мовою ;
3 ) провансальська (окситанська) - (не має соціолингвістичного статусу)
4 ) сардинська (сардска)
До групи романських мов відносять також далматинський мову, вимерлу до кінця XIX ст.
Крім того, існує ряд різновидів романської мови, стосовно лінгвістичного статусіу яких існують розбіжності.
Це гасконска , франкопровансальска , арумунська і деякі інші мови/діалекти.
Частина євреїв, що у Північній Африці, Малій Азії, на Балканському півострові і в Туреччині, говорить
сефардською мовою.
На основі іспанської, португальської та французької мов в ході історії сформувалися креольські мови (питання
щодо включення їх в романську мовну групу як самостійних є спірним).

Історичні умови формування (см. выше: вопрос 13)

16. Фонетичні явища: протеза, епентеза, епітеза

Протеза , епентези і епітеза , тобто додавання неетимологічного опорного або перехідного звуку для зручності
вимови на початку, в середині або в кінці слова, мають місце в наступних випадках : протеза у всіх іберо -
романських і гало- романських мовах , а також у пн. іт. діалектах. Наприклад: ( sperare > ісп. esperar , фр.
esperer ) ; епентези голосного відзначена в пд .іт .і сицилійських діалектах ( barba ' борода '> сиц. Variva );
епентеза приголосного зустрічається у португальській, а також у французькій. В іспанській та французькій -
як перехідний звук між сонорними приголосними , що потрапили в контактне положення після синкопи
голосного ( homine ( m ) 'людина '> * homne > ісп. Hombre)

17.Романські мови. Загальна характеристика.

Романські мови(РМ) – група мов, об’єднаних спільністю походження: всі вони базувалися на розмовній формі
латинської мови – народної латини. РМ говорить населення таких країн, як Франція, Іспанія, Португалія,
Італія, Румунія, Молдова, а також в країнах Латинської Америки (Чилі, Куба, Південь США, Мексика…).

Спільність походження РМ проявляється в наявності в них спільних елементів, які етимологічно приходять
від латинських відповідників. Також спільність походження РМ підтверджується тим, що вони відобразили в
своїй структурі зміни, які відбувалися в розмовній латині протягом довгого періоду часу.

На сучасному етапі романська група мов входить до індоєвропейської мовної сім’ї.

Романізація – процес розповсюдження на захопленій Римом території латинської мови та римської культури,
який починається з моменту захоплення перших територій. Романія – ареал розповсюдження латинської мови.
Ті європейські країни, в яких безперервний розвиток призвів до перетворення латини в романські мови,
об’єднані назвою «Стародавня Романія». З утворенням латиноамериканських та африканських держав був
утворений новий термін «Нова Романія». В наш час в науковій літературі під терміном «романія» мають на
увазі країни романського мовлення в їх сукупності.

РМ у кількісному відношенні. На сучасному етапі найбільшого визнання отримали критерії

соціолінгвістичного статусу мовної одиниці та своєрідність її історичного розвитку.

● Мови, які мають статус офіційних або державних на рівні окремої адміністративної одиниці –
держави: іспанська, французька, португальська, італійська, румунська, молдавська, ретороманська.

● Мови, які мають статус офіційних в межах автономного товариства, яке входить в склад держави з
іншою офіційною мовою: каталанська, галісійська.

● Мова, яка не має соціолінгвістичного статусу, але має історичну традицію – провансальська.

● Мова історико-етнічної групи людей – сардинська (сардська).

● Мови, наріччя з проблемними соціолінгвістичними статусами: гасконська, франко провансальська,

арумунська, мегленітська, істрорумунська, сефардська.

● Мертва мова – далматинська.

● Креольські мови, утворені на основі іспанської, португальської та французької мов.

Португальська мова. – Португалія, Бразилія, Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Сан-Томе, Прінсіпі/
=200 млн. осіб

Іспанська мова. – Іспанія, Андорра, Аргентина, Болівія, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Домініканська
Республіка, Колумбія, Куба, Коста-Ріка, Мексика, Нікарагуа, Парагвай, Перу, Пуерто-Ріко, Сальвадор,
Уругвай, Чилі, Парагвай, Екваторіальна Гвінея/ = 400 млн. осіб

Каталанська мова. – Каталонія, Валенсія, Арагон, Балеарські острови, Андорра, Східні Піренеї, м. Альгеро
(Італія)/ =6-10 млн. осіб

Галісійська мова. – Галісія, Аустрія, Кантабрія, Країна Басків

Французька мова. – Франція, Бельгія, Люксембург, Швейцарія, Монако, Андорра, Канада, Бенін, Буркіна-
Фасо, Габон, Гвінея, Демократична Республіка Конго, Конго, Кот-д’Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того,
Центральноафриканська Республіка, Камерун, Сейшели, Бурунді, Джибуті, Коморські острови, Мадагаскар,
Чад, Руанда, Гаїті, Вануату/ =150 млн. осіб

Провансальська мова. – Південна Франція/ = 8 млн. осіб

Італійська мова. – Італія, Швейцарія, Монако, Сан-Марино, о.Корсіка (Франція)/ = 70 млн. осіб

Сардинська мова. – о. Сардинія/ = 1,5 млн. осіб

Ретороманська мова – Швейцарія, міста гір Альпи / = 500-700 тис. осіб

Румунська мова – Румунія, Молдова/ = 22 млн. осіб

Молдавська мова – Молдова/ 4 млн. осіб

Креольські мови почали утворюватися на теренах Америки та Африки, коли негри-раби почали вивчати
західноєвропейські мови для розуміння. Вивчаючи французьку, іспанську та португальську, вони утворили
мови-піджини.

Португалокреолські мови: Гвінея-Бісау, Кабо-Верде, Прінсіпі, Сан-Томе

Іспанокреольскі мови: Колумбія, Аруба, Банайре, Пуерто-Ріко, Тринідад, Філіпіни

Франкокреольські мови: Гаїті, Гвіана, Гваделупа, Мартініка, о.Сант-Люсія, Маврикій, Реюньйон, Сейшели

18.Писемна фіксація романських мов. Фактори диференціації народної латини та утворення романських мов.
Германський суперстрат.

Головним центром контактів РМ з германськими мовами під час романізації була долина долина р.Рейна. На
пізньому етапі історії Римської імперії, з початком навали германських племен жителі Романії в різних її
частинах зіштовхувалися з різними германськими мовами. Тому для італійської мови характерні запозичення
з мови остготів і лангобардів, для французької – франків, для провансальської – бургундів для іспанської –
вестготів та вандалів. Правда, враховуючи, що відміни германських мов одна від одної були не дуже
значними, могло виявитися, що одне й теж слово було запозичене з різних германських мов, в різний час і в
різних місцевостях, але встановити точні умови його запозичення не виявляється можливим: герм.suppa –
фр.soupe, пров. кат., ісп., порт., sopa, іт.zuppa «суп»

Сліди остготського перебування залишилися в основному в топоніміці Північної Італії. Лангобардські

елементи в італійській лексиці, більш численні, складають більше 300 слів, які поширилися в різних областях і
які частково проникли і літературну мову. Balk, palk дали balco, balcone, palco. Франкського походження
деякі : baro «вільна людина» - фр. baron, ісп. varón, іт. barone. Вплив франкської проявляється також у
фонетиці та словотворі. Германська аспірата “h”, суфіксація –ard, -art, -aud…

Іспанська та португальська виділяються з усіх західнороманських мов найменшою кількістю германізмів.

Серед популярних іспанських імен – запозичені Fernando, Ramiro, Alfonso, Elvira.

19.Латинська мова – основа романських мов. Етапи розвитку латинської мови. Архаїчний період.

Архаїчний період (кінець ІІІ ст. до н.е. – кінець ІІ ст. до н.е.). Початковий історичний період латини відомий
по невеликій кількості памя’тків. Збереглися незначні написи на стелах, горщиках, надгробках, і в основному
це були релігійні тексти. Не дивлячись на обмеженість матеріалу, документи того часу дають можливість
виявити ряд характеристик архаїчної латин, які відрізнялися від більш пізньої класичної норми: відсутність
подвоєння приголосних(mitat/mitatt), стародавні дифтонги (duenos=bonus)… До середини ІІІ ст. до н.е.
завершується боротьба Риму з італійськими племенами і грецькими містами Апенінського півострова, Італія
об’єднується аід владою Риму. Починається масове використання грецьких запозичень.

Перший латинський поет Лівій Андронік (ІІІ ст. до н.е.) був греком. Латинська література стала розвиватися.
Плавт (238 – 184 рр. до н.е.) та Теренцій (бл.190-159 рр. до н.е.) пишуть комедії латиною.

В текстах архаїчного періоду відобразились мовні риси, які в майбутньому не потрапили в літературну мову,
але вони збереглися в латинській розмовній мові і прийшли пізніше в романські мови.

20. Системність фонетичних змін. Фонетичні заміни.

Звукові зміни, як спонтанні, так і обумовлені оточенням, знаходяться в залежності від закономірностей
вищого порядку: місця звука-фонеми в фонетичній системі мови, місця звука в середині просодичної
структури слова, функціонального навантаження різних при знаків звуку.

Як відомо, звуки мови, які розглядаються з точки зору їх розрізнювальної функції, являють собою фонеми
мови. Розрізнювальне (функціональне) навантаження несуть лише розрізнювальні (фонологічно-релевантні)
ознаки, які утворюють відповідну пару фонем, взаємозаміна яких в одній і тій же позиції або служить для
розрізнення фонетичних форм двох різних за значенням слів, або спотворює фонетичний облік слова до
невпізнанності. Так, наприклад в іспанській мові фонема /s/ представлена двома варіантами: casa [kasa], mismo
[mizmo].

Фонетичні зміни спочатку стосуються лише фонологічно нерелевантних ознак. Латинські приголосні /t/,/d/ в
позиції перед йот отримують свистячий відтінок. Фонологічна функція довготи/короткості перемістилася на
інший парну ознаку – закритості/відкритості. Фонетичні зміни в мовленні не лише породжували нові звуки( із
яких потім виникали нові фонеми), але й приводили до усунення із фонетичної системи мови релевантних
фонологічних ознак, а звідси, й фонем, що несуть ці ознаки. На звукові зміни, які приводять до змішання
фонем, мова часто реагує так званою «ланцюговою реакцією» змін. Системний характер фонетичних змін
проявляється також в їх залежності від загальної структури всієї фонетичної системи в цілому.

21. Особливості народної латини.

Регулярні розходження розмовної латинської мови з літературною нормою особливо помітні в пізній період,
їх виділяють як особливості народної латини. Фонетика народної латини в пізній період характ. зміною
музичного наголосу на динамічний. Голосні перестали розрізнятись по довготі та короткості, зберігаючи лише
темброві відмінності. Зникли дифтонги. Значні зміни відбул. в консонантизмі народної латини пізнього
періоду. Найважливіший з них – палаталізація [k] перед [e] ,[i], перехід глухих в дзвінкі, дзвінких в
фрикативні та пов’язане з цим зворотнє явище, бетацизм(перехід v в b),відпадання кінцевих
приголосних,випадіння n перед s. В морфології відбувається зміна деяких синтетичних форм аналітичними. У
системі дієслова – це широке використання перифраз. У системі іменника відбувається спрощення системи
відмінювання. У прикметника спостерігаємо розвиток описових форм для вираження ступенів порівняння.
Регулярним стає використання особових займенників. Синтаксис народної латини характ. тенденцією до
«прямого» порядку слів. Порядок слів починає виконувати граматичну функцію. Більшість не особових форм
дієслова або виходять з ужитку, або обмежують сферу свого вжитку. Лексичний склад мови змінюється
внаслідок великої кількості нововведень та зсувів в значенні слів. Великого розповсюдження отримує лексика
«емоційного» забарвлення. За допомогою суфіксів та префіксів утворюються багато іменників, прикметників
та дієслів. З’являється велика кількість запозичень з мов сусідніх народів.

22. Народно – латинський лексичний спадок.

Як відомо, словник кожної мови, який включає десятки тисяч слів, складається з великої кількості пластів
різної давності і різного походження. Генетичною основою усіх романських мов є так звані «споконвічні»
слова, які прийшли з пізньої розмовної латини в романське мовлення по безперервній усній традиції . Слова
власне латинського походження або ранні грецизми:

“земля” - terrа (КЛ) — terra (НЛ) - іт. terra, ісп. tierrа, фр. terre

“небо” - caelum (КЛ) — celu (НЛ) - іт. cielo, ісп. cielo, фр. ciel,рум. cer

Слова власне латинські,або запозичені,які вживались переважно в розмовній або тільки в розмовній латині
більшої частини Романії.

‘вогонь’ - ignis (Лат.) - focus (кл. лат. ‘вогнище’) (НЛ) - ит. fuoco, фр. feu, исп. Fuego, - рум. Foe

‘низький’ - humilis (Лат.) — bassus (НЛ) - ит. basso, исп. bajo, фр. bas, (рум. jos)

Слова власне латинські або запозичені, які вживались в пізній розмовній латині якогось окремого ареалу. Італ.
“забувати” - dimenticare - фр. Oublier - Ісп.olvidar - Рум. A uita < Нар.л oblitare. Франц. ‘слепой’ — aveugle <
н. лат. ab oculis (ит. Cieco, исп. ciego, ст. фр. ciu (cieu) < лат. Caecus); Исп. ‘брат’ — hermano, порт, irmao
<лат. frater germanus ‘единокровный брат’ (ит. fratello, рум. frate, фр. Frere); Рум: ‘сердце’— inima < лат. anima
‘душа’; ‘душа’ — suflet < от лат. sufflare ‘дуть’;
Слова архаїчної або класичної латини,які вийшли з ужитку в пізній розмовній латині більшої частини
Романії,але які збереглись в розмовній латині якого-небудь ізольованого ареалу.
Сардинський: ‘дом’ —domo <лат. domо(ит. casa, исп. casa, рум. casa; ит. duomo, фр. dome имеют значение
«собор»);
Испанский: ‘страх’ — miedo <лат. metus (др. яз. от лат. Pavor, и. нар. лат. pavura);

23. Джерела вивчення народної латини. Література релігійного змісту.

Перш за все це переклади Біблії. Ранні(до 4ст.) переклади Біблії відомі під загальною назвою «Ítala». Вони
були зроблені з грецької мови. Дослідники особливо виділяють відомий під назвою «Afra» переклад біблії,
який був зроблений в Африці, - як джерело вивчення особливостей африканської латині. В кінці 4 ст. монах
Ієронім робить новий більш повний переклад біблії на латинську мову, адаптований для «народного
використання»,який отримав назву «Vulgata». Мова «Вульгати» дала достатньо просту модель латинської
мови,яка стала новим джерелом норми та стилістичним зразком. Іншу значну групу текстів «християнської
літератури» складають твори «отців церкви» - життєпис святих, проповіді і т.п., - орієнтовані на широку
публіку. Мову проповіді було необхідно пристосовувати до мови парафіян, яка мала різне діалектичне
забарвлення в кожному місті і в кожному селі. Таким чином, для того, щоб бути зрозумілими широкій масі,
автори проповідей та текстів, розраховані на широкого читача або слухача, були змушені все далі і далі
відходити не тільки від далеких моделей класичної латини, але й від сучасного для них зразка церковної
латини. Значне місце в «християнській літературі» займають також описи паломництва монахів до святих
місць, які дають благодатний матеріал для вивчення, оскільки їх автори – прості люди, з незначною освітою.

24. Зміни в дієслівній системі

В системі дієслів при загальному збереженні особових закінчень, більше ніж для відм. флексій ім.
спостерігається зменшення кількості типів дієвідмін: 4 латинських перейшли в 3 групи.

1-ша дієвідміна – колишня перша «are», непродуктивна

3-тя – колишня 4-а, закін. на «ire» , була менш продуктивною

2-га – колишня 2-а і 3-тя, зак. на «ere», непродуктивна

У народній латині і, далі , в романських мовах можна відзначити лише скорочення кількості латинських типів
дієслівного формотворення , поряд з виникненням нових романських підтипів .
Основні зрушення в цій області до початку появи перших романських пам'ятників:
1 . Зникнення отложітельних і медіопассівних дієслів , які взяли «активну » або займенникову форму ( mori -
morire , nasci - nascere , lavari - se lavare ) .
2 . Зникнення III дієвідміни , розподіливши між II і IV . Тільки форма інфінітива в італійському , румунському
, провансальської і каталонською мовами зберігає сліди відмінності між II
і III дієвідмінами ;

3. Виникнення групи дієслів з суфіксом-sc-, який, втративши властиве йому в латині значення
«починальності», отримав продуктивність у дієслів II і IV дієвідмін у всіх романських мовах.

4. Дієприкметник минулого часу в романських мовах скоротив кількість варіантів: зник суфікс-itus (perditus); в
італійській, французькій, румунській широко поширився народнолатинский суфікс-utus для дієслів II і III
дієвідмін, витіснив нестандартні форми; в іберо-романських мовах, які втратили форми, висхідні до суфікса -
utus, продуктивні ще в XIII в. (ст. Ісп. perdudo, сучас. ісп. perdido), стандартизований суфікс-itus для дієслів І,
III і IV дієвідмін: наприклад: лат. cadere, p.p. casum, ит. p.p. caduto, ст. фр. cheut, рум. cazut, але ісп. caido, порт,
caido.

25. Граматика періоду пізньої Імперії та раннього середньовіччя.

Римські гаматики як республіканського періоду, так і періоду Імперії майже не вказували на розмовні та
діалектні явища у лат. мові. Це пояснювалось тим, що граматики писались для шкіл. Однак грам. пізньої
Імперії та раннього середньовіччя представляють деяку цікавість для романістів: вказуючи як треба говорити,
автори відходили від «неправильної» форми, яка частіше зустрічалась в розм. мові. Роботи по орфографії
Вергілія Лонга і Теренція Скавра, граматики Доната, Присціана і т.д. Цінним джерелом є роботи
лексикографів. Серед них робота Веррія Флакка, твори Нонія Марцелла, Ісидора Севільського. Одним із
відомих особистостей був Валерій Проб, він був лінгвістом та філологом. Проб виходив з концепції мови, які
знаходиться у постійному русі. Він вивчив мову шляхом систематичного порівняння його минулого і
теперішнього стану. Саме Пробу була приписана першими дослідниками граматика «Instituta artium». У ньому
наводився список з 227 слов, які подані у «правильних» та «неправильних» варіантах.

26. Зміни у граматичному оформленні іменника.

Основу іменних частин мовлення складають імена, називні, які позначають матеріальні предмети, які можна
класифікувати по їх загальних ознаках (рід, число) або по їх більш частим ознакам (розмір, вага, колір),
характеризувати по їх ролі в ситуації. Для всіх цих операцій мова має сталі форми виразу – морфеми рода,
числа, відмінку, службові слова – артикль, прийменник і т.д.

По своїй морф. структурі конкретно-предм. іменники, у тому числі імена понять, масси, і матеріалу, не є
однорідними.

1. Непохідні іменики: aer, aqua, arbor, campus, etc. – слова, у більшості наслідувані у ром. мовах.

2. Похідні іменники із суфіксами суб’єктивної оцінки: -ulus, a – nepotulus «внук», -icus, -iculus, a –
nepticula «внучка».Всі ці суфікси у ром. мовах зберегли слубку продуктивність: -ellus > -ello – paese,
paesello. «село, селище».

3. Похідні із суфіксами колективності: -amen, -umen, -imen: іт. fogliame «листя» порт. folhame «листя».

4. Похідні із суфіксами, які вказують на роль предмета в ситуації, синкретично представленій кореневою
морфемою.
 5. Продуктивними суфіксами абстрактних імен дії в лат. мові. Суфікс –tionem в ром. мовах зберігся як
продуктивний тільки у книжному варіанті – іт. –zione, ісп. –cion.

27. Писемна фіксація ром. мов. Фактори диференціації народної латини та утв. ром. мов. Етнічні фактори:
субстрат, суперстрат, адстрат.

Фактори диференціації народної латини і формування на її основі ром. мов умовно поділяються на етнічні,
хронологічні та соціальні. Етнічними факторами називають вплив на латинь мов народів, з якими римляни
були у довготривалих контактах. Під хронологічними факторами мається на увазі та обставина, що
завоювання і романізація римських провінцій походили протягом довгого відрізку часу, під час якого сама
латинь набувала значних змін. Говорячи про соціальні фактори, маються на увазі особливості політ., економ.,
культ., розвитку різних частин римської імперії.

Етнічні фактори: субстрат, суперстрат, адстрат.

Субстратом прийнято називати мову, яка була витіснена іншою мовою, на яку вона вказала вплав і залишила
сліди. На значній частині завойованої римом території лат мова поступово витіснила мови місцевого
населення. Деякі ознаки та особливості місцевих мов збереглись у розмовній лат. мові, що стало наслідком
його різноманітності у різних частинах Римської держ. Субстратом загальної лат розмови апеннінського
півострова були італійські мови і другі мови місцевого населення. Субстрат галльської латині становили
кельтські мови. Кельтський субстрат був і у інших ром мовах. Субст. Піренейського півострова були
іберійські мови.

Під суперстратом розуміється мова, яка нашарувалась на іншу мову і в наслідку розчинилась у ній. Вона
широко проникає в область поширення іншої мови, але зникає, залишив сліди в мові Для лат мови
суперстратами були мови герм племен. Ці мови не витримали конкуренції з лат мовою. Хоча гер мови
залишили деякі елементи, особливо в області фонетики і лексики.

Адстрат як історичне поняття означає мову, яка була у довгому контакті з іншою мовою, і яка залишила у
ньому сліди, але яка не розчинилась у ній, а продовжує існувати і розвиватись. Адстратом до лат мови можна
вважати древньогрецьку мову, яка надала в результаті історичних контактів римлян з греками значний вплив
на лексику лат мови. Мовою адстратом, яка зіграла немалу роль в історії формування і раннього розвитку
іберо-ром. мов, в області лексики можна вважати арабську мову.

28.Граматичні категорії імені: рід і число.

Рід і число іменників, близькі по семантиці до категорій «натхненності» і «колективності», відрізняються тим,
що в лат. мові і в інших ром мовах вони утворюють граматичні опозиції, тобто існують у вигляді форм слово
виміру. Парагматичні протиставлення іменників по роду можливі тільки у імен лиць і деяких тварин. Це
протиставлення передається:

а)чисто лексично: pater – mater, bos- vacca;

б)за допомогою суфіксів: genitor – genetrix;

в)за допомогою флексії: lupus – lupa.

При переході від лат системи до ром. відбуваються наступні зсуви:

1. в результаті ослаблення кінцевих проголосних m і s, середній рід зникає.

2. деякі імена сер. роду в множ завдяки закінченню –а характерному для всіх імен сер. роду були
осмислені як імена жін. роду однини. Значення колективності, доступне лат іменам сер. роду, інколи
зберігається у ром мов жін. роду однини ,наприклад, лат ova n pl «яйця» > hueva f sing «ікра»
 3. Всі імена сер. роду не розприділились повністю між чол. і жін. родом. Хоча сам клас імен сер. роду
зник кругом, в деяких ром. мовах і на його базі виникли нові грам. підкласи.

29. Джерела вивчення народної латини. Юридичні документи.

Правовивики германців («правди»), які оселились на колишніх римських територіях, були написані
латинською мовою. В силу недостатньої освіченості тих, хто писав документи донесли до нас особливості
усної латинської мови того періоду, багатою варваризмами.

При Хлодвігу, в кінці його правління створюється збірка судібних законів франків «Lex Salica» («Салічна
правда», датується початком 6 ст.), де відбився громадський уклад франків кінця 5- початку 6 ст. Документ
був складений на латинській мові. В документі є такі явища: помітне випадання кінцевого m і фонетичне
змішування ненаголошених u та o (класичні форми: servum, caballum) , цьому відповідає нерозрізнення
аккузатива і аблатива (dinarios замість denariis), також в тому ж слові dinarios в початковому ненаголошеному
складі перехід е в і (nipote, sicuro – з лат. nepote(m), secure(m)).

До 6 ст відноситься і «Рипуарська правда» («Lex Ribuaria») – судебник рипуарських франків, які жили на
середньому Рейні, чия територія під час правління Хлодвіга була включена до складу франкського
королівства. В мові цього документу також відмічаються багато численні відступи від класичної норми.

Дійшов до нас і текст кодексу законів лангобардів «Editus Rothari» (643 р.), складений при правлінні короля
Ротарі, при якому укріплюються політичний устрій лангорадського королівства і лангобарди досягають нових
успіхів в боротьбі з Візантією. Відображуючи архаїчні звичаї племені лангобардів , едикт включає низку
установ, які стали наслідком завоювання Італії і виникнення лангобардського суспільства. Написаний на
латинській мові ,документ включає більшу кількість лексичних запозичень, необхідних для понять
германської буденності. Тут в ряді з змішуванням відмінків, також є перехід е в і (dit замість det), зустрічаємо
слово sculca - запозичення з германського skalka «вахта», «караул».

На латинській мові кладений судебний кодекс вестготів «Lex Romana Visigothorum» (5-6 cn.)

30. Граматичні романізми та їх походження.

Загальні граматичні романізм торкаються майже всіх основних категорій як імені , так і дієслова ( всі вони
спрямовані убік зростання аналітизму ) . В системі імені відбулося скорочення числа типів відміни до трьох ;
скорочення відмінкової парадигми ; зникнення морфологічного класу імен середнього роду ; збільшення
частотності вживання вказівного займенника в анафоричної функції (згодом воно перетворилося на певний
артикль ) ; зростання частотності вживання прийменникових конструкцій ad + Acc . і de + Abl . замість
відмінкових форм датів і генитива .

У системі дієслова відбулося розповсюдження перифраз типу habeo scriptum і est praeteritus замість форм
простого перфекта scripsi , praeteriit ; втрата латинської форми простого майбутнього і утворення на її місці
нових футуральних форм на основі латинських поєднань модального характеру inf . + Habeo ( debeo , volo ) ;
утворення нової , відсутньої в латині форми кондіціонала на базі латинського поєднання inf . + Habebam
( habui ) ; втрата синтетичної латинської форми пасиву на - r , - ris , - tur і утворення на її місці нової форми
пасивного стану ; зміщення тимчасової віднесеності латинських аналітичних форм пасиву ( напр. , лат.
Перфект amatus sum відповідає італ. ПРЕЗЕНС sono amato , плюсквамперфект amatus eram - імперфект ero
amato ) ; зсув тимчасової віднесеності латинської форми плюсквамперфекта кон'юнктива ( amavissem ) , яка в
романських мовах набула значення імперфекту кон'юнктива (франц. aimasse , ісп. amase і т.д.).
Збіг та розбіжність перерахованих ознак дозволяють виділити два різко протиставлені один одному ареали :
східнороманський( балканський ) і західнороманський. Пізніше приєднання Дакії до Римської імперії ( 106
н.е.) , рання її ізоляція від решти Романії ( 275 н.е.) , відсутність стійких контактів її романізованого населення
з німцями і інтенсивний вплив слов'янського ( давньоболгарского ) суперстрата , а також грецького та
угорського адстрату визначили також і структурну відособленість східнороманских мов.

31. Джерела вивчення народної латини. Історичні твори раннього середньовіччя.

На жаль, наука не має чітких свідчень щодо розвитку розмовної латинської мови(РЛМ), але існує декілька
джерел, які можуть розказати нам особливості РЛМ на різних етапах її існування. Одним з таких джерел є
історичні твори раннього Середньовіччя. В цю групу пам*яток входять аннали, хроніки. Оскільки автори,
розуміючи книжковий характер своїх робіт, прагнули до загальноприйнятої літературної норми, то матеріал
по народній латині можна взяти лише з пізніх текстів, які відносяться до періоду, коли втратилась літературна
і шкільна традиції, коли не тільки розмовна, але й писемна мова навіть освічених людей сильно відрізнялась
від традиційної літературної норми. Цікавий приклад з відомим істориком 6 ст. Григорієм Турським.
Виходець із знатної гало-римської родини, пізніше єпископ м. Тура , який користується повагою у
Французьких королів, він отримав найкращу на ті часи освіту. Його «Historia Francotum» є важливим
джерелом по історії Франкського суспільства в період появи династії Мерингів. В мові є відхід від класичної
норми, що доводить, що для автора це є результатом заучування , а не звичайного вживання.

Вживання apud civitatem замість кл. лат. in. civitate ілюструє характерний для пізньої латини вільний
незначний вибір серед синонімічних форм під впливом мовного узуса.

Аналогічні приклади відслонення від літературної норми і відбіру форм на рівні узуса можна зустріти в
хроніках раннього Середньовіччя: у готського історика 6 ст. Іордана, у історика лангобардів 8 ст. Павла
Діакона і ін..

А в хроніці Фредегарія ( 7 ст.) вперше зафіксована романська форма майбутнього часу (daras = *dare has <
habes) .

32. Порівняльно-історичне вивчення мов.

Науковий інтерес до давнього стану романських мов пов*язаний з ім*ям Франсуа Ренуара (1761-1836), члена
Французької Академії, автора першої граматики старопровансальської мови. («Граматика РМ» - «Grammaire
de la langue romane. – Paris, 1816»), оскільки вважав старопровансальську мову спільнороманською,
відбувається перехідний етап розвитку від латинської мови до романських.

В кінці 18 ст. в Європі стала відомою давньоіндійська мова – санскрит, в якій були наявні деякі риси, схожі з
давніми європейськими мовами, такими, в особливості, як латинська і давньогрецька. Цю гіпотезу пізніше
підтвердив німецький дослідник Франц Боппа («Про ситему відмінювання в санскриті в порівнянні з
грецькою, латинською, персидською, германськими мовами») і датського мовознавця Рамуса Кристіана Раска
(«Дослідження походження давньпівнічної або ісландської мови»).

До вивчення романських мов першим використав порівняльно-історичний метод філолог Фрідріх Діц (1794-
1876). В його трудах були проаналізовані в історичному сенсі португальська, іспанська, французька,
провансальська, італійська, румунська (валашська тоді) і дана коротка характеристика каталананської і
ретороманської мови.

«Граматика романських мов» Ф. Діца витримала 5 видань. Вона переведена на фр. мову. Цей труд включає
багатий мовний матеріал, який і досі не втратив своєї цінності. Пізніше Діц видає «Етимологічний словник
романських мов». Діц приводить відповідні італійським словам однокореневі слова з усіх інших РМ.
Суттєвий вклад у вивчення РМ внесли такі величні філологи, як австралійський вчений Гуго Шухардт (1842-
1927), який присвятив спеціальні дослідження вокалізму вульгарної латині, потім за Асколі ровивав теорію
субстрата, видав багато статей з різних питань сіпльного і романського мовознавства. Густав Гербер,
німецький філолог, основоположник одного з лігвістичних журналів з романської філології.

33. НЛ. Проблема хронології НЛ.

НЛ – загально-розмовна латинська мова в усі періоди її існування, з особливим урахуванням всіх тих
інновацій, які з’явилися в пізній період її розвитку, що безпосередньо передував періоду формування РМ.

Латинське розмовне мовлення «переросла», непомітно для її носіїв, в РМ. Мовна традиція непереривна. Мова
передається з покоління в покоління. Перехід кількісних змін в якісні відбувається протягом тривалого часу.
Період переростання латині в РМ охоплював не одне століття. «Згасання» НЛ і виникнення РМ відбулося,
ймовірно, протягом VI-VII ст..

Існувала й інша думка, згідно якої аж до VII ст. загально-розмовною мовою давньої Романії була НЛ.
Доказами того є той факт, що найдавніша пам’ятка РМ, що дійшла до наших часів, датована IX ст.

В науковій літературі можна зустріти міркування про «смерть» ЛМ. Їх необхідно відносити не до розмовної, а
до писемної латині, «вмирання» якої відбувалося одночасно з переростанням усного мовлення в РМ.

Розмовне мовлення продовжує постійно видозмінюватися відповідно до умов його функціонування, писемне
мовлення в свою чергу опирається на все більш застарілі форми та зразки. Оволодіння писемним мовленням
передбачає засвоєння і відтворення набору правил і форм, які вже не мають зв’язку з усним мовленням.
Писемне мовлення втрачає стилістичну гнучкість, стає маловиразним, одноманітним.

34. Етимологічні словники.

Крім подібності граматичних систем, про близьку спорідненість РМ свідчить спільність лексики, що була
успадкована від латині. Латинський фонд РМ представлений в двух знаменитих етимологічних словниках:
EWRS Ф Діца та REW В. Меєра-Любке.

Для словника Діцем були відібрані найбільш вживані слова; з рідкісних – тільки слова з цікавою етимологією.
Словник поділений на 2 частини. В першій – слова, загальні для всіх РМ або більшості з них. Друга частина –
перелік слів лат. походження, які властиві тільки одній з трьох областей: іберо-романськиій, галло-романській
або італо-романській. Про балкано-романську область Діц згадував лише в деяких випадках, порівнюючи з
іншими.

Словник Меєра-Любке є обширнішим довідником. Він включає 9721 слово і включає усі слова, включаючи
ранні латинізми, які знайшли застосування в якійсь РМ або її діалекті. Нелатинські елементи представлені
тільки якщо вони присутні більш ніж в одній РМ. В кінці словника є регістр усіх слів, що приведені в
словникових статтях РМ з вказівкою номера тієї словникової статті, де вони були згадані.

Більш докладну інформацію про походження і історію Р слів можна знайти в етимологічних словниках
окремих РМ, наприклад FEW В. фон Вартбурга та ін.

35. НЛ. Проблема єдності НЛ.

НЛ – загально-розмовна латинська мова в усі періоди її існування, з особливим урахуванням всіх тих
інновацій, які з’явилися в пізній період її розвитку, що безпосередньо передував періоду формування РМ.

Латинські текти усіх періодів, включаючи пізній, характеризувалися відносною єдністю мови, у зв’язку з чим
була висунута гіпотеза про єдність народної латини.
Разом з тим, факт утворення на базі латини декількох РМ, що помітно відрізнялися одна від одної, навів
дослідників на думку про існування в латинській мові територіальних відмінностей.

Були спроби виявити діалектні особливості ЛМ. Існують дослідження латині в Пн. Італії, галльської,
іберійської, балканською латини. В.Вяянянен вбачає у ряді латинських форм помпейських написів вплив
оскоького (fata замість facta і т.д.). А.Карнуа в іберійських написах відмічає номінатив на –as замість –ae (filas,
amicas).

На жаль, написи являються майже єдиним видом писемних пам’яток, на які можна спиратися у пошуках
діалектних особливостей.

За думкою ряду лінгвістів, діалекти РМ ведуть початок з НЛ, що відрізнялася гетерогенністю. Стверджується,
що між розмовною латиною і сучасними діалектами РМ не було розриву в наступності. Припустити, що
одноманітність писемною латини в провінціях досягалося переважно в містах, де впровадження літературної
мови проводилося через школи і адміністрацію. У сільській місцевості, куди не простягався вплив шкіл, могли
зберігатися регіональні особливості мовлення і просто місцеві мови, про що є згадки в текстах сучасників.

36. Латинські і романські звуки. Їх графічна передача.

Перетворення латинської фонетичної системи романські спричинило зміни співвідношення між звуками і
буквеним зображенням. Латинські букви, що використовувалися для запису народного романського мовлення
могли виявитися зайвими (буква h в ісп. мові hombre), зображати звуки, що відрізнялися від закріпленими за
ними в ЛМ (подвійна буква ll в ісп. мові llamar), супроводжуватися додатковими діакритичними знаками
(акцентами, тильдами).

В ранніх пам’ятках помітні коливання в буквеному позначенні нових романських звуків, особливо пата
латних приголосних і африкатів. Між графемою і звуком виявляються ті ж види асиметрії мовленнєвого
знаку, що й у відношенні між означуваним і означу вальним лексичних і граматичних одиниць: «вільна
синонімія» - один і той же звук-фонема зображуються різними буквами, незалежно від фонетичного оточення;
«позиційно обумовлена синонімія» - один і той же звук в залежності від наступного звуку зображується
різними буквами; «вільна полісемія» - одна й та ж буква, незалежно від оточення відповідає двом звукам-
фонемам; «позиційно обумовлена полісемія» - одна й та ж сама буква в залежності від наступної графеми
зображає різні звуки; «аналітизм» - дві і більше букв = 1 звук; «синтетизм» - 1 буква = 2 звуки;
«десемантизація» - буква не відповідає ніякому звуку.

В пізньому розмовно-латинському варіанті розпізнавальна ознака довготи/короткості замінилася ознакою

відкритості/закритості, дифтонг ae > [ɛ], дифтонг oe > [е], а приголосний h перестав вимовлятися.

37. Народна латина. Поняття народної латини.

Загальновідоме твердження, що романські мови пішли від латинської. Більше того, як правино, стверджують,
що основою ром.мов є не нормована літ.лат.мова, а так звана «народна латинь». Але з часом (1,5ст) розвитку
порівняльно-історичного мовознавства цей термін мав багато інтерпретацій. Більшість романістів 19 ст.
розуміли під нар.лат. мову соціальних низин Рим.держави, протиставляючи її клас.лат, тобто нормованій мові
літер.творів римських письменників.В останні століття існування Рим.імперії загальний політико-
економічний і культурний спад призводить до ослаблення нормуючого явища літер. мови в повсякденному
житті. Це стало причиною того, що протиставлення понять «класична» і «народна» латинь для ряду
дослідників набула чіткої виражений хронологічний характер: нар.лат стали називати пізньою, що слідує за
класичним етапом розвитку лат.мови, безпосередньо передуючий виникненню ром.мов. Деякі вчені вносили
в термін «нар.лат» і територіальні обмеження (Холл).на ряду з уявленням про нар.лат. як про мову
найбідніших шарів римс.населення в останні роки існування Рим.імперії виникла і інша точка зору на нар.лат.
Розширюються хронологічні рамки цього поняття: нар.латинню називають розмовну мову населення
Рим.держави в усі періоди його існування ( Моль, Мейер-Любке, Косеріу), хоча окремі дослідники
продовжували наполягати на включенні в поняття «нор.лат» лише мову найнижчих або середніх шарів
рим.населення, що не піддалась впливу клас.лат( Баттісти, Корлетян, Косеріу), в наші дні все більшого
поширення отримує визначення нар.лат. як розмовної мови всіх шарів Рим.держави в усі періоди її існування
(Рольфс, Сергієвський, Відос). У звязку з цим якісно новий характер набуває протиставлення «клас – нар.
Лат». Якщо раніше під цим розумілось 2 послідовних взаємовиключаючих поняття в розвитку лат.мови, то
при новому визначенні «нар.лат» мова йде про протиставлення повсякденно змінної розмовної мови і мови
кодифіцированої літ.мови або навіть протиставлення усної і писемної мови. Заслуговує уваги пропозиція
італ.дослідника Тальявіні ввести визначення «розвовна мова» і «загальна мова» або «латинське койне», щоб
запобігти неправильному визначенні прикметника «народна». Далі термін «народна латина» буде розумітися
як загально розмовна лат.мова в усі періоди її існування з урахуванням всіх інновацій, які зявилися в пізній
період її розвитку, що безпосередньо передував періоду формуванню ром.мов.

38. Просодична структура слова. Наголос. Його характер в лат. і ром. мовах.

Просодична структура лат.слова відрізняється від просодичної структури слів ром.мов характером наголосу і
розрізнювальними ознаками довготи/короткості складу. Всі лат.слова поділяються на 1)окситонні, тобто ті,
що мають наголос на кінцевій голосній; до них належать лише односкладові слова; 2) парокситонні з
наголосом на другому складі з кінця – всі двоскладові слова і трьохскладові, де передостанній склад – довгий,
тобто має довгий голосний або короткий голосний в закритому складі; 3) даклічні або пропарокситонні з
наголосом на третьому складі з кінця, де передостанній склад – короткий так як має короткий голосний у
відкритому складі. Відносно типу наголосу в лат.мові, то наука не має точних даних. Припускається, що в
архаїчній латині існувало 2 наголоси – силове і музикальне. Перше мало розділяючи ф-цію і падало на
початковий склад. Місцк другого залежало від кількості складів у слові і від довготи/короткості
передостаннього, тобто теж було зафіксованим і не несло смислорозділюючу ф-цію. При розповсюдженні
латини за межі Лаціуму на Апенінському п-ові і за його межами, ці складні просодичні норми не були
засвоєні іншомовним населенням і підпорядковувалось перебудові: музикальний наголос замінилось більш
енергетичним експіраторним, наголошені голосні у відкритому складі стали вимовлятися як більш довгі по
відновенню з наголошеними голосними в закритому складі і тим більше в порівняння з ненаголошеними. Ці
зміни були заложені в самій системі лат.мови , де довгі по природі голосні викликали спрощення подвійних
приголосних. Таким чином, якщо в клас.лат довгота/короткість голосної не залежала від типу складу, то в
нар.лат поступово довгота голосної закріпилась за відкритим, а короткість – за закритим складом. Крім того, в
пізній нар.лат в результаті аналогії з боку найбільш поширеної акцентної моделі лат.мови в ряді випадків
відбувалося зміщення з третього від кінця складу на передостанній. Це слова: що мають зіяння; що мають в
передостанньому складі групу muta cum liquida. Іншим випадком переміщення наголосу була так звана
«рекомпозиція» - явище не чисто фонетичне, пов’язане з потягом розмовної мови до виділення основної
значущої частини слова і вирівнювання за звучанням однокореневих слів. Аналогічними причинами
пояснюється переміщення наголосу у формах перфекта 3-го особи множини.

39. Витоки ром.мов. Загальна характеристика.

Початок утворення ром.мов слід відшукати в діалектному членуванні латини в період її розповсюдження на
Апенін. п-ові. Це пояснюється тим діалектом латини. Який принесли завойовники на її територію. А мова
мешканців завойованих провінцій майже не вплинула на латину, оскільки вплив є продуктивний лише в
близькоспоріднених мовах. Згідно з думкою Грьобера, хронологічна теорія утворення ром.мов, він наголошує,
що відмінність провінційних форм латини була представлена поселенцями італіками принижуючи
уніфікуючий вплив школи, адміністрації та роллю місцевого субстрату.

40. Зміни в грам.оформленні прикметника.

Прикметник – частина мови, що призначена для передачі позачасових властивостей і якостей; вираження
відношень до предмета або дії для прикметників вторично. Тому якісні прикм. непохідні або поєднуються з
суфіксами суб’єктивної оцінки, наприклад, -ulus, -ellus. В ром.мовах засоби вираження зменшено-пестливості
обновились: в ісп. поширились суфікси –ito, -cito, в італ. - -ino. У французькій мові прикметники за рідкими
винятками позбавлені суфіксів суб’єктивної оцінки. Відносні прикметники, на відміну від якісних, утворюють
від дієслівних або іменникових основ шляхом «синтаксичної» деривації, суфіксальної або конверсивної.
Являючи собою одне із засобів зжатого вираження предикатних відношень, відносні прикметники
застосовуються і утворюються головним чином в письмово-літ. стилях. Тому суфікси відносних прикметників
ввійшли в ром.мови в складі латинізмів:

Суф. –alis – лат. mortalis – італ. mortale – ісп. mortal – фр. mortel смертний;
суф. – osus – лат.famosus – італ.famoso – ісп. famoso – фр. fameux знаменитий

В лат.мові існували 3 способи передачі градації якості:

1) Суф. Fortis – fortiori – fortissimus;

2) Суф-суплетивний з заміною кореня (у чотирьох найбільш вживаних прикм. - Magnus, parvus, bonus,
malus );

3) Аналітичний, за допомоги magis (plus) більш і maxime у вищому ступені; idoneus – magis idoneus –
maxime idoneus.

Останній спосіб стає регулярним в ром.мовах.

В давній час суф. –isimus- зберігля лише в італ., ісп., португ. мовах, також був продуктивний в старофранц.
Мови консервативних областей Романії і іберором.мови і дакором.мови віддають перевагу аналітичним
ступеням порівняння на основі magis, регита мов: галором. (фр.) та італором і ретором використовують на
основі plus. Всі ром.мови, крім рум. та молд., зберегли суплетивні форми вищого і найвищого ступеня
порівняння, 4 лат.прикм. беруть участь : bonus, malus, Magnus, parvus. В рум.мові аналітичні форми як
єдиний спосіб вираження способу порівняння.

41. Формування держав на романських територіях. Швейцарія

В V-IX ст. майже вся територія сучасної Швейцарії також входила до складу Франскського корол.
(королівство), потім Імперії. В 843 році під час розділу імперії Карла Великого західна та південна її частини
дісталися Лотарю, а західна ввійшла до складу держави Людовіка Німецького (Схід.-Франкське корол.).
Розвиток тих і інших областей йшов, як і розвиток всієї Європи, феодальним шляхом: країна ділилася на
величезну кількість князівств, кантонів (сільських общин). Швейцарії, як і ряду європейських країн, довелося
вести боротьбу за незалежність. В ході цієї боротьби оформлювалися союзи і конфедерації кантонів. На
початку XIX ст. була створена єдина федеративна держава. Населення сучасної Швейцарії складається з
германо-швейцарців, франко-швей., італо-швей., ретороманців.

42. Фонетичні явища: афереза, синкопа, апокопа.

Фнетичні зміни можуть бути позиційно зумовленими, або спонтанними. До позиційно зумовлених належать
асиміляція, дисиміляція, протеза, метатеза, епентеза, епітезе, афереза, синкопа, апокопа. Афереза – зникнення
початкового ненаголошеного голосного, синкопа – середнього, апокопа – кінцевого. Афереза притаманна для
італійської мови в словах, де за початковими i, e, o йде сполучення s та голосний – Hispania-Spagna. Синкопа
перед наголошених або після наголошених голосних – регулярний фонетичний закон для галло-романських та
іберо-роман. мов, та півн. італ. діалектів – manica-magna ісп . Апокопа кінцевих голосних також типова для
галло-ром. та румунської - siccum- sec.

43. Лексична диференціація романських мов. Шляхи заміни найменувань і типи змін за значенням.

Заміна початкової лат. назви відбувалася: 1) шляхом запозичення означуваного з іншої мови лат bellum – нім
wirra –ісп guerra. 2) шляхом словотворення –суфіксального та префіксального.Зміщення значення слова
відбувається за загальними семантичними законами. 1) розширення та звуження значень (антономазія,
синекдоха) фр Renard – лис в казках - фр renard – лис. 2) перенесення значення на основі суміжності понять
(метонімія) лат. focus – полум’я, ісп. fuego – вогонь. В словах, що означають ознаку предмету, метонімічне
перенесення часто зводиться до перетворення супутнього значення в основне. Іноді значення зсувається на
одну ланку в ланцюжку послідовних станів чи дій, наприклад лат. sponsus – наречений в ром мовах – чоловік.
Часто таке спостерігається в дієсловах.3) перенесення значення на основі схожості понять (метафора). В
основі метофори лежить приховане порівняння, її першопочатковою метою є образнее уявлення поняття, його
незвичайне непряме найменування, для того, аби привернути увагу слухача. Метафора часто комбінується з
синекдохою та метонімією лат testa черепок - фр tete – голова.

44. Фонетичний закон звукових змін в романських мовах

Фонетичний закон – назва факту, що один і той самий звук в одних і тих самих фонетичних умовах в даний
проміжок часу і на даній території змінювався однаковим чином в усіх словах, в яких він зустрічається.
Термін цей умовний. Відноситься лише до результатів регулярних змін звуків в данній мові. В період зміни
можна казати лише про тенденцію розвитку яка може поєднуватися з іншими тенденц. Іноді мовна норма
фіксує дію закону, що зупинився на півшляху – старофранцезьке замовкання r в інфінітивах – cantare-chanter.
Фонетичний закон має на увазі різну еволюцию одного звука в різних фонетичних умовах. Зміни, що
стосуються лише окремих випадків появи данного звука в данних умовах, називаються спорадичними. Коли
зміни розповсюджуються на декілька широко використовуваних слів, можна казати про тенденцію.
Фонетичним законом можна умовно назвати лише таку зміну, яка в певний історичний момент розвитку мови
автоматисно розповсюдилась на всі випадки появи данного звука в данному оточенні.

45.Формування держав на романізованих територіях.Франція і Бельгія.

Сама назва Франція зафіксована ще напочатку 10 століття.Коли відбувався поділ імперії Карла Великого в 843
році її західна частина була відійшла Карлу Лисому.Вона отримала назву Західно-франського королівства і
вважалася самостійним і єдиним утворенням.Але насправді ще в 10-11 століття королю належала лише
невелика область навколо Парижа та Орлеана. На решті території існували,незалежно від королівської влади,
велика кількість графств.

В 9-10 століття на території франції траплялися набіги норманнів (вихідці з скандинавських племен).В першій
половині 10 століття вони захопили Париж і король лише за допомогою викупа зміг уникнути втрати міста.
Одному з вождів норманів французький король подарував землі в гирлі Сени, признаючи його своїм
вассалом- таким чином на пг-зах Франції утворилося герцогство Нормандія. Оселившисьна території Франції
нормани швидко романізувались.

Поступово франкскі королі розширювали свої володіння, спочатку за рахунок сусідніх, а потім більш
віддалених від королівського домену феодальних земель, долаючи супротиви їх власників. Королівський
домен поступов укріплюівався, перетворюючись в централізовану державу.16 ст.
Формування єдиної держави відбувалося нерівномірно. Пд її області, що були більш віддаленими від Парижа,
що увійшли в державу пізніше, довго зберігали свою самростійність, як результат- на території Франції
існувало дві народності- французька і провансальська. Вже пізніше в період формування капіталістичних
відношень, на основі цих двох народностей утворилася французька нація.

Бельгія

З 5 по 9 століття територія сучасної Белігії входила с клад Франскої держави. При розділі імперії Карла
Великого її західна частина відійшла до Західно-франської держави, східна увійшла в склад герцогства
Лотарингія. Подальша історія народов, що проживали на цих землях, була складною- їм довелося відстоювати
самостійність у боротьбі з Францією та Іспанією, Австрією і Голландією, періодами територія входила то до
однієї держави то до іншої. І лише в 1830 році боротьба завершилася проголошенням незалежності держави
Белігії. В ході історії в цій країні утворилия дві народності: фламандци і валлони.

46.Хронологічні та соціальні фактори утворення романських мов.

В 19 ст. Г.Гребером була запропонована хронологічна чи історична теорія, що говорить про те, що : Процес
романізації римських провінцій охоплює більше трьох століть. За цей період сама латинь мала певні зміни.
Те, що сардинська мова має ряд рис, що відсутні в інших романських мовах, пояснювалося як наслідок
архаїчності латини в період завоювання Сардинії(кінець 3 ст. До нашої ери) В сардинськ мові зберіглися
відмінності к перед е,і , кінцеві s та t. В старофранц спостерігалися лише останні особливості ( вимова
кінцевих s та t). В і тал та румунскь перераховані явища відсутні.Звідси можна зробити висновок, що кінцевий
t відпав вже після завоювання Галії , а кінцевий s- перед завоюванням Дакії. На основі подібних спостережень
був складений хронологічний перелік провінцій: Сардинія, Іспанія, Португалія, Каталонія, Пд Франція, Пн
Франція, Реція, Дакія, Італія.На думку Гребера розчленування романських мов є старордавнім. Воно
розпочалося з часів романізація першої позаіталійської провінції і здійснювалось під час завоювання кожної
нової області романськ мови знову; мова перших римських поселенців в цих областях кожний раз виявлялася
вихідним пунктом для окремих романських мов; вона (мова) змогла вберегти себе від мови пізніших
прихідців(хоть убейте не знаю как заменить это слово), асимілювати себе останньою і не підлягти
фонетичному впливу,розвинутися в романській мові.

Велику увагу приділялися соціальним факторам. До них відноситься розпад Римської імперії на окремі
області і самостійність подальшого історичного розвитку кожної з них.

На факт ізоляції одна від одної частин колишньої Римської імперії вказував В.Майер-Любке. Його увагу
привабив факт своєрідного фонетичного розвитку сардинської мови.Але Любке пояснив фонетичні
особливості сардинської ізоляцією Сардинії від решти латиномовного світу в результаті її завоювання в 6 ст
вандалами.Він вважав, що саме внаслідок цього в сардинську мову не увійшли пізніші інновації, що
відобразилися в решті романських мов. Розпад Римської імперії розглядався як вирішальний фактор
формування романських мов.

Соціальними фактораи пояснював утворення ром мов Г. Муллер. Вважав, що на території колишньої Зах
Римської імперії до кінця 8- поч 9 ст. Зберігалося загальнорозмовне латинське койне. Регулярні контакти
обумовлювалися торгівельн контактами, заселенням Романії варварами, розповсюдженням
християнства..Феодальне роздроблення колишньої імперії Карла Великого стало причиною того , що
романська мова розпалася на велику кількість місцевих говорів, що стали основою середньовічних діалектів.

47. Формування держав на романізованих територіях.Португалія

В 711 р. На Піренейський півострів через пн. Африку вторглися араби. До середини 8 ст держава арабів
включала в себе ряд східних країн , аж до Середньої Азії і пн-зах областей Індії, пн Африку і майже весь
Піренейський півостр.Останній став важливою частиною Кордовського емірату, столиця чкого була в
пд.Іспанії (Кордова).

Майже водночас з завоюваннями арабами Піренейського півострова, розпочався процес його відвоювання-
Реконкіста. Вона розпочалася з пн: араби не завоювали пн-зах частини Астурії, горні райони Кантабрійських
гор, та на пн-сх- «Іспанську марку»(Каталонія).

Португалія( її почали так низивати ще в 11 ст), звільнивштсь від арабів, увійшла в склад іспанськ.
Королівства Леон, в 11 ст. Вона виокремилась в графство, а в 1140-1143 рр.- внезалежне королівство. В
подальшому були неодноразові спроби приєднати Портігалію до іспанії ( кінець 16- поч 17 ст, протягом
декількох десятиліть Португ. Належала іспанському королю), але вона змогла відстояти свою незалежність.

48.Взаємовплив романських мов.

Вплив романських мов одна на одну в різні періоди їх історії визначався ходом розвитку нових держав на
території колишньої Романії і їх взаємовідносини на різних етапах.

Найбільш помітних вплив франц.мови на італ. Виявився на початку їх історії : в 9 – 10 ст. В мові збереглися
традиції того часу, коли французька і пн.італійська територія були частинам однієї франкської держави. В 11
ст. Італія зазнала набіги нормані, що вже романізувалися в франції. В 12 ст. Франція та Італія брали участь в
хрестових походах разом. Важливу роль мала церква, що розсилала по Італіє місіонерев з французьких
монастирів. З французької в італ. прийшла адміністративна та феодальна термінологія : іт. marchese –фр.
Marquis(маркиз). Іт.conte- фр. Comte(граф) , та назви музичних інстроументів= іт.viola – фр.viole. Разом з
поезією провансальських трубадурів, приqшла в Італію відповідна термінологія: іт. Trovatore –
пров.trobador(трубадур), іт. Giullare- пров.joglar (менестрель).

Періодом найбільшого впливу італ на франц стало 16 ст. Коли разом з популярністю італ. мистецтва в Франц
в моду входить і італ мова: фр.grotesque- іт. Grotesco(гротеск), фр. рantalon – італ.pantaloni(брюки), фр. parasol
–італ.parasole(зонтик)

Вплив іспанськ на італійськ повязаний іспанськими володіннями в Сицилії та Неаполі в 13- 15 столітті, а
також з іспанським впливом в Італії в 16-17 ст. В цей час в італ мову увійшли різні ісп слова: іт.mozzo-ісп.
мozо(хлопець), іт. sussiego – ісп.sosiego(спокій)

В епоху великих географічних відкриттів через ісп мову в інші романські мови проникали різні слова з мов
народів раніше невідомих земель, що позначали незнайомі для європейів реалії: palata(картошка) cacao і т.д.
Аналогічну роль грала і португ мова, через яку прийшло у всі європейські мови слово banana.

Вплив італійськ на ісп був помітним в період Відродження ісп.madrigal-іт. Madrigale мадригал, ісп. pedestal –
іт.pedistallo. Багато слів стали поширеними через запозичення іспанськими солдатами під час служіння в
Італії.

Запозичення з франц і прованс мов в іспанській і португальськ відносяться до 13- 14ст. Через популярність в
Іспанії і Португалії франц літератури і провансальськ лірики. Французи запозичували з іспанськ воєнні
термиіни, слова з політичної та торгівельної сфери.

Територіальна близькість, торгівельні відносини, культурні контакти забезпечили взааємовплив іспанськ і

португ мов.

В румунській мов, починаючи з 19 століття, відбувається збагачення лексики за рахунок великої кількості
запозичень з французьк внаслідок літературних зв*язків , а також впливу франц науки і літературної критики
(слова на позначення копювати, картина, ніжність).Менший вплив на румунську мову мала італійська мова.
49. Граматичні зміни. Синтаксис : словосполучення і просте речення.

Грам. в будь-якій мові дуже стійк і піддається змінам під впл. чужих мов лише в рідк.випадк.: Н-Д:1) перенес
грам категор з одн мови в іншу. 2) перенес з одн мови в ін словотвірної моделі.3)зміни по аналогії 4) поява
нових грам катег Словосп — це синт од, що утв поєднанням 2х або більш кільк повнозначн слів. Слова у
словоспо пов'яз підр зв'язк: одне з них головне, інші — залеж від нього. Смисл зв'язок і межі словосп
виявляються за доп запит від гол. сл. до залеж. За хар-м гол сл. словосп поділ на іменні (головне слово —
іменник, прикметник, займенник або числівник):ввічливий хлопець, цікавий для всіх, кожен з нас, четвертий
зліва; дієслівні: співати в хорі, загорілий на сонці, прислухаючись до порад;прислівникові: набагато зручніше.
Словосп, до яких вх 2 самост. сл, назив непошир (гарна картина, дуже корисний, читати
вголос).Пошир словосп об'єдн в собі більше 2х самост слів (буду говорити коротко, найбільш відомий хірург)
Способи зв'язку сл у словосп: . Узгодж(зал. сл вжив в тій самій формі (роду, числа, відмінка) що й
гол)Керув(гол сл вимаг, щоб зал сл стояло у певн відмінку) Приляг(зал сл приєдн до гол тільки за змістом)
Реч. — це найменш од. спілк., яка є виразом закінченої думки.
Види речень1.За_будовою:• двоскл (грам осн скл з підм і прис):Йшов невеликий дощ.
• односкл (гр осн має або під, або прис):Дощило.
2.За.метою.вислов:•розпов•питальні•спонукальні 3. За емоц забарвл:
•неокличні•окличні4.За.кільк.грам.основ:•прості(мають1граматичну.осн.
•складні5.За_наяв.другоряд.чл.реч.:• непоширені • поширені

50.Писемна фіксація романських мов. Фактори диференціації народної латини та утворення романських мов.
Субстрат Іберійського періоду.

Кельтска мова- кельти проникли в зх част півост. НАслідок цього вторгн: топоніми із закінч –briga. Оскільки
пит про давнє насел Пірен. пів-ост. не вияснений, передбачається виділяти долатин елементи в мовах
півострова як предроманські.До таких елементів віднос слова з кінцевою групою –rro –rra або –rdo –rda. Ще
еодна фонет особл.,що інод іпояснюється місцевим субстратом – іспанське апікальне S . Але так ж особливіст
помічена в середньовічних англ запозич з франц : push finish , на основі чого можна предположить що S було
апікальним і в старофранц і що це скоріш за все риса розмовної латини

51.Формування держав на романізованих територіях. Іспанія.

в 711р. на Піренейский пів-о. вторгнулися араби. До сер. 8 ст. держава арабів включала ряд сх. країн.Пірен
піво став важл част Кордовського емірату, столиця якого була розташ в пд. Ісп. В 9-10ст. під контр арабів
опинилис о-ви СЕредз моря.

Майже в той час поч. процес відвоювання Пірен. пів-о. «Реконкіста». Реконкіста почалась з пн.( арабами не
були завойов. пн-зх част. Астурії, гірські райони Старої Кастилії, на пн-сх – Каталонія. Поступово
розширюючи свої кордони в боротьбі з арабами,Астурія обєдналась з королівс. Леон,з якого пізніше виділ.
королівс. Кастилія. Скоро Леон і Каст. знову обєдналися. На основі колишньої Каталонії сформ. Арагон,
Наварра і Каталонія, які пізніше обєдн в королівсь. Арагонське. Так на землях Іспанії склались 2 сильні
королівства Кастилія та Арагон, які через багато років злились в єдину державу. Ці обєднані короліства
становили основу майб. держави Іспанії. До кін. 8 ст. майже вся тер Пірен піво. була звільн віід арабів. І в них
залишився лише гранадський емірат. Португалія,звільнившись від арабів, увійшла у скл. ісп корол. Леон, а в
11 ст вона виділ в графство, а пізніше в незалеж королівство.

52.Зміни в граматичному оформленні займенників.

Найбільш радикал зміни в лат сист іменної актуалізації, що призвели до виникн нових грам форм виникли у
вказівн та особист займен, у звязку зі збільш їх нагрузки як повязувальних елеменів мови. Особист займ-
єдиний що зберіг відмінкову парадигму у всіх ром. мовах. Особ. займ. 3-ї особи , який був відсут у латині , є
майже у всіх ром мовах у вказівному займ.ille “той» .Прислывник inde в італії галлії та пн-сх іспаніїї
закріпився у функції розділового займенника. В галло- ром. ареалі слово homo , яке викор також і в
неозначено –особ сенсі, перетворилося в суб’єктивне нейтрально- особ займен. on. У більш ром мов
произошла уніфікація відмінкових форм, так що наголошені займ 3ї особи, так як іменники , не мають
категорії відмінку.

53. Джерела вивчення народної латини. Глоси, схолії.

Усі докази вивчення джерел народної латини не можуть бути достовірним свідченням розмовної ЛМ,оскільки
відомості були взяті з археологічних писемних документів. Але попри це, можемо виділити декілька джерел
вивчення НЛ: 1) написи; 2) художня література; 3) «спеціальна література» - трактати з медицини, кулінарії,
сільського господарства чи іншого виду господарської діяльності; 4) юридичні документи раннього
Середньовіччя; 5) література релігійного змісту (християнська література); 6) граматики. Глоси – пояснення
незрозумілих читачеві слів. Робилися зазвичай або на полях, або між рядками основного тексту, становили
велике значення для порівняння розмовних та літературних форм ЛМ. Найважливішими вважаються
Рейхенауські глоси VIII-IX ст.., що складалися з двох частин,кожна з яких вміщувала понад 800 глосів. Схолії
– коментарі філософського, критичного, граматичного чи стилістичного характеру, що були більш
приближені саме до розмовної латини. Найвідомішими схоліями вважають схолії Вергілія, Теренція, Елія
Доната.

54. Поява означеного артикля.

Особовий займенник 3-ї о соби та означений артикль в усіх романских мовах мають спільний етимон – ille
(*illi, *illus). Така спільність пояснюється ідентичністю сфери розповсюдження – анафори (повторна
номінація). Спочатку за анафорою в ЛМ був закріплений нейтральний займенник is (ea, id), який чергувався з
вказівним займенником ie (haec, hoc). В пізній латині всі ці форми поступаються місцем вказівним
займенникам ille та ipse. В усіх романських мовах, окрім балкано-романських, артикль був закріплений за
іменними частинами мови, а також не має відмінкових форм.

55. Причини лексичних змін.

Збереження чи зміни відношень між значенням та позначенням слова, а також поява нових лексичних понять,
що позначають нові явища чи предмети, зумовлені як соціолінгвістичними, так і внутрішньомовними
факторами. До соціолінгвістичних факторів належать: 1) контакти з іноземними народами; 2) політичні,
соціально-економічні та культурні зміни в епоху пізньої Римської імперії та раннього Середньовіччя, а саме:
а) переоцінка культурних цінностей, що була зумовлена поширенням впливу християнства. Заборона
вивчення латинських текстів зумовлює повне зникнення слів «високого стилю»,які не використовувалися у
повсякденному житті. б) розмовна мова звичайних робочих людей сприймалася за зразок, а отже зумовлювала
поширення відповідної лексики.

Спеціальні терміни потрапляючи в народну мову отримували вже зовсім інше «своє» значення і витісняли
класичне латинське слово. в) феодалізація господарського та політичного життя, розруха та погіршення
економічного становища змінювали значення термінів, наприклад «убога хатинка» —лат. Сasa приймає
значення будинку взагалі. Таким чином, значення і етимологія слова відображає матеріальні та культурні
умови життя народу в час творення мови. До внутрішніх факторів відносять: 1) фонетична короткість слова та
виникнення «незручних» омонімів в результаті фонетичних змін. 2) системний характер зв’язку між
лексичними одиницями в лексико-семантичних групах, де заміна значення чи позначення викликає зміну в
інших лексичних одиниць. 3) прагнення пояснювати слова за допомогою вже існуючих слів, чи створення
аналогів, подібних за звучанням , замість використання вже існуючого слова. 4) прагнення розмовної мови до
короткості та зручності вимови, наприклад, plicare tentoria ‘складывать палатки’ >рум. apleca ‘уезжать’,
plicare vela ‘складывать паруса’ > исп. llegar ‘приезжать’.. 5)емоційність та експресивність розмовної
мови, що пов’язана скоріше з цікавим звучанням назв екзотичних предметів; 6) стійкість відношень між
поняттям та його назвою скоріше пов’язана зі сталість того чи іншого роду поняття. Наприклад найбільш
стабільною виявилася лексика з таких сфер, як «фізичний стан», «тварини», «люди», «частини тіла».
Найбільш змінними виявились назви всього,що пов’язано з діяльністю людини, її творчістю та думками.

56. Характерні особливості числівників.

Числівникик наближен у вживанні до іменників і займен (здатність до самостійності) ш прикметника

(препозитивне положення відносно іменника). кількісні unos duo tres mille і форми множини від centrum відм.
в клас латині. в НЛ перші три зберегли відм форми: категорія роду лише зберіг unos за аналогією прикметника
bonus. в НЛ вживалися у формі множини в зачені неоднозначного займенника. відповідні зміни мали duo, due;
в НЛ утвор форми dui, dua. лише в рум та порт duo зберігло родові форми. деякі РМ мають складні
числівники: лат. ambo > ambi +duo. суч ови зберігли ці все числівники пристос до свохї фонет законів. в НЛ
форми від 16 до 19 змінили порядок утвор, для їх визнач стали вжив перефрази. морфол структура залишилася
незмінною у зах ром мовах і східно ром мовах утвор за допом spre. числівники від 20 до 90 в НЛ зазнали
стягнення. РМ в основному успадк числ НЛ від 20 до 90. поряд числ збергли в НЛ форми класичної латини:
primus secundus як bonus. пізніше еволюція пор числ в РМ призвела до їх диференціації. Числ-прислівники є
ром новоутвор що виникло як лексикалізація конс: ім. + кільк числ. Неознач числ РМ походят від лат займен
прикметників, що місять елементи не означ числ.

57. Загальнороманські лінгвістичні проблеми: проблема класифікації романських мов; проблеми романської
структурної спільності.

Проблема класифікації романських мов полягає у тому що не можна виділити один чи декілька таких
критеріїв що були б справедливими для поділу всіх романських мов, але найпоширенішими варіантами
класифікації є:

1. Поділ на східну групу, до якої входять мови італії та румунська, та західну, до якої входять всі інші.

2. Поділ на іберо-романську, італо-романську, галло-романську та балкано-романську групи

3. Поділ на групи за державними мовами, мовами маючими регіональний статус, та мовами що мають, або
мали історичний вплив

4. Поділ на досить віддалені від латини мови, такі як французька, балкано-романські, сардинська, так звана
"віддалена Романія", та інші, так звана "неперервна Романія"

58. Перші писемні свідоцтва і перші літературні пам'ятки романських мов.

Французька мова - Перші писемні памʼятки належать до VIII ст. -"Рейхенауські глоси" VIII-ІХ ст.., що
складалися з двох частин, кожна з яких вміщувала понад 800 глосів. . Писемність - на основі латинської
графіки.

Найдавнішою памʼяткою є - французько-союзницький договір між західнофранкським королем Карлом ІІ

Лисим та його братом східнофранкським королем Людовиком ІІ Німецьким 14 лютого 842 року. Текст клятв є
найдавнішою памʼяткою французької мови. «Страсбурзькі клятви» - Клятва Людовика Німецького.

Нітгард наводить ці тексти в оригіналі, називаючи мову війська Карла «романською» (лат. lingua romana), а
мову війська Людовика «тедеською» або «німецькою» (лат. lingua teudisca). З погляду мови перший текст є
найдавнішою памʼяткою старофранцузької мови, а другий текст — однією з давніх памʼяток
дравньоверхньонімецкої мови (імовірно, відображає діалект Рейнської області).

Нітгард наводить ці тексти в оригіналі, називаючи мову війська Карла «романською» (лат. lingua romana), а
мову війська Людовика «тедеською» або «німецькою» (лат. lingua teudisca). З погляду мови перший текст є
найдавнішою памʼяткою старофранцузької мови, а другий текст — однією з давніх памʼяток
дравньоверхньонімецкої мови (імовірно, відображає діалект Рейнської області).

Перші дослідження відносяться до XIX століття в «Monumenta Germaniae Historica» (II, 666) вміщено
дослідження Грімма про Страсбурзькі клятви. Пізніше детальний філологічний аналіз клятв здійснив Гастон
Баррі. До памʼятки й надалі була прикута увага переважно романістів: досліджується перш за все
старофранцузський текст. Думки відносно інтерпретації особливостей романської мови «Клятв»
розходяться. Одні бачать тут романську мову області Ліона, тоді як інші локалізують діалектну базу клятв
на північному сході Галії; деякі мовознавці вважають, що текст відображає живу галло-романську мову
того часу, тоді як інші вважають латинізацію тексту доволі штучною. Текст клятв відображає ранню
втрату латинських кінцевих голосних, нестійкість реалізації фінальних голосних, що стали такими в
романську епоху (Karle - Karlo), є унікальним свідоцтвом придихових приголосних, що рано випали (cadhuna <
cada una).

Перша літературна памʼятка — «Секвенція про святу Євлалію» (881 рік) складається з 28 (+1) тонічних
віршованих рядків, поєднаних попарними асонансами. Ці 28 рядків утворювали 14 строф, які співалися
подвійним хором. Перший хор співав строфи 1-2, 6-7, 11-12, а другий хор - строфи 3-4, 8-9, 13-14, тоді як
строфи 5, 10 і кода співалися разом-. Мовою королівської адміністрації й офіційного застосування стала
завдяки ордонансу Вілле-Котре у 1539. «Cantares gallegos» (Галісійські пісні) Росалії де Кастро

Каталонська мова - Літературна мова бере свій початок із XIII ст. Перші писемні памʼятки датуються ХІ ст.
Писемність - на основі латинського алфавіту.

Італійська мова - Писемність - на основі латинського алфавіту. Перші писемні пам'ятки сягають Х ст.

Португальська мова - Перші літературні памʼятки - пісні трубадурів (кінець ХІ ст.). Писемність - на основі
латинської графіки.

Румунська мова . Перші писемні памʼятки румунської мови (листування, ділові папери, релігійні тексти)
належать до початку XVI ст. Формування літературної мови почалося у XVII ст. історичними хроніками.
Спочатку для запису румунських текстів використовувалася кирилиця, а 1860 року було здійснено перехід на
латинку

Молдавська мова - Писемність на основі кирилиці в 1989 р. замінена латиницею.Перші пам'ятки писемності
належать до початку XVI ст. Графікою спочатку служила кирилиця, а з 1860 р. - латиниця.

Далматинська мова-Першими письмовими документами далматинською мовою є товарні описи XIII сторіччя,
написані рагузьким діалектом. Лист XIV сторіччя з Задару показує потужний венеціанський вплив, якого
зазнавала мова тих часів; як гадають, цей вплив був головною причиною занепаду і остаточного зникнення
далматинської мови в Задарі. Перші відомості про далматинську мову доходять з Х сторіччя, найдавніші
письмові свідоцтва цією мовою належать до XIII сторіччя. Починаючи з XVII сторіччя мова поступово
виходить зі вжитку і в ХХ повністю зникає.

Іспанська мова – еміліанські глоси IX-Х століття, Літературна мова утворилася на основі кастильського
діалекту. Писемність -на латинській графіці. Найдавніша писемна пам'ятка - "Пісня про мого Сіда" (1140 р.).

59. Історія становлення романського мовознавства.

Перші романські описові граматики з'явилися в XIII ст. їх об'єктом була окситанська мова, з огляду на широке
розповсюдження поезії трубадурів за межами Провансу. Окситанську мову хотіли підкорити узагальненим
правилам і нормам, щоб полегшити її вивчення французькими, італійськими і каталанськими трубадурами. За
своєю побудовою нагадує латинську граматику Доната. Протягом XIII ст. посібник перероблювався двічі
різними авторами в цій же Каталонії.
Схожим принципом з'явилась і перша граматика французької мови у ХІV ст.

На початку ХІV ст. з'явився трактат Данте Аліґ'єрі, де вперше розглядалась проблема класифікації романських
мов. виходячи з міфу про вавилоньску вежу він розділив європейські мови на 3 групи: південно-західну,
північну, та східну. південно-західну - романську, він розділив ще на 3 групи: "ок", "ойль", та "сі", згідно з
стверджуванням. латинську ж він вважав "загальною граматикою" для всіх південно-західних мов.

У ХVІ ст. з'являється ідея про походження романських мов схожа з сучасними, на пртоивагу ідеї що нібито
латина стародавнього риму не дуже відрізнялась від латини ренесансної Європи.

У сучасному вигляді романістика з'являється у ХІХ ст. завдяки Фрідріху Діцу, порівняльно-історичному
методу, та "молодогоаматичної" школи. але критика "молодогоаматичної" школи призвела до появи іншої
школи - "структурілістської" у другій половині ХІХ.

60. Прийменники, сполучники, прислівники.

ПРИСЛІВНИК(Adverbium)

Прислівник у латинській мові, як і в українській, с повнозначною незмінною частиною мови, що виражає

ознаку дії, стану, якості, а також вказує на різні обставини, за яких відбувається дія. У реченнях прислівник
здебільше відноситься до присудка (дієслова), про що свідчить його латинська назва.

За своїм походженням прислівники поділяються на дві групи: а) самостійні (первинні): апа - порівно; тох -
зараз; fere - майже; іат - уже;

heri - вчора; saepe - часто; semper - завжди; nunc - тепер; post - після; vix - ледве і т. п.; б) похідні (вторинні),
що утворилися від інших частин мови: bene- добре; cito - швидко; male - погано; feliciter - щасливо; pulchre -
красиво.

Утворення прислівників

Похідні прислівники в латинській мові можуть мати такі закінчення: -с, -0, -um, - em, -im, -(i)ter. Більшість
прислівників прикметникового

походження.

1. Від прикметників І-ІІ відмін прислівники утворюються додаванням до основи прикметників закінчення -е
(переважна більшість) або закінчення -о (деяких прикметників)

2. Від прикметників III відміни прислівники утворюються шляхом додавання до основи прикметника
закінчення -iter, а якщо основа прикметника закінчується на -nt, то додаванням закінчення -er
Значна кількість прислівників утворилась шляхом складання твірних основ слів різних частин мови,
наприклад: antea (ant-ea) раніше, hodie (hoc-die) сьогодні, imprimis (in-primis) переважно, magnopere (magno-
opere) надто, obviam (ob-viam) назустріч, pridie (priore-die) напередодні, scilicet (scire-licet) розуміється,
звичайно, quotannis (quot-annis) щорічно, quolibet (quo-libet) всюди.

Ступені порівняння прислівників

Прислівники, утворені від якісних прикметників, мають вищий і найвищий ступені порівняння. Звичайний
ступінь - це словникова форма прислівника.

Вищий ступінь (Comparativus) прислівників являє собою вищий ступінь прикметників середнього роду (до
основи додається закінчення -ius).

Найвищий ступінь (Superlativus) прислівників утворюється від основи найвищого ступення прикметника
шляхом заміни закінчення -us на -е. Або інше правило: шляхом додавання до основи прислівника закінчень -
issime, -rime, -lime.

ПРИЙМЕННИК (Praepositio)

Нагадаємо, що прийменники служать для звʼязку слів у реченні, вони показують залежність іменника,
займенника, числівника від дієслова або інших слів. У сучасних європейських мовах прийменники
вживаються з різними відмінками. У латинській мові переважна більшість прийменників вживаються із
знахідним (Accusativus) або орудно-місцевим відмінком (Ablativus). При вивченні мови прийменники
розподіляють на групи в залежності від того, якого відмінка вони вимагають.

Прийменники з двома відмінками

Прийменники in (в, на) та sub (під) вживаються як Accusativus, так з Ablativus в залежності від питання:

Accusativus— куди? (in oppidum - у місто; sub aquam — під воду)

Ablativus— де? (in oppido - у місті; sub aqua - під водою)

СПОЛУЧНИК (Coniunctio)

Сполучники поєднують між собою слова й речення, виражаючи різні відношення між ними. В залежності
вони поділяються на сполучники сурядності і підрядності. За допомогою сурядних сполучників зʼєднуються
рівнозначні (незалежні, самостійні) речення. Сполучники підрядності виражають залежність підрядного
речення від головного.

Суряднісполучники можна поділити на єднальні, розділові, протиставні, причинні, наслідкові.

1. Єднальні: et, atque, ac, -que - i; nec - і не; etiam - також, навіть; neque- і не; quoque - також . Сполучник -que
пишеться разом зі словом, до якого відноситься: terra marique - на суші і на морі.

2. Розділові: aut, seu, sive, -ve, vel - або. Сполучник -v ставиться після слова і пишеться з ним разом: unus
pluresve - один або більше.

3. Протиставні: sed, verum - але; vero, autem — а, все ж; tamen - однак; at - але, навпаки; atqui — а між тим.

4. Причинні: nam, enim, namque, etenim - або, адже ж, тому що, бо.

5. Наслідкові: ităque, igitur, ergo - отже, таким чином, тому.

Підрядні сполучники:

1. Означальні: ubi - де; qu - куди; unde - звідки.

2. У підрядних додаткових реченнях (з конʼюнктивом) вживаються: сполучники: ut - щоб, що; ne , quin - щоб
не, що не.

3. У підрядних питальних реченнях (з конʼюнктивом) вживаються: ubi - де; quo - куди; unde - звідки.

4. У підрядних реченнях мети (з конʼюнктивом) вживаються: ut - щоб; ne, neve - щоб не; quin - щоб.

5. У підрядних реченнях причини, наслідку, умови вживаються: quod, cum - тому що, quando, quandoquidem -
тому що, бо; ut - так що; ut non - так що не; quin - що не; si - якщо, якби; nisi, sin, si non - якщо не.

Подвійні (парні) сполучники:

В латинській мові єднальні (copulativae) та розділові (disiunctivae) сполучники досить часто подвоюються,
щоб ясніше показати звʼязок між словами і реченнями або різницю між ними.

До подвійних є д н аль н и х належать такі: et - et (et - que); cum - tum; | qua - qua; (перекладається: і - і; як - так
і); non solum (modo) - sed (verum) etiam (не тільки - але 1).

До заперечних належать: neque (nec-nec); neque - nec (ні-ні).

Достверджувальнихізаперчних відносяться: et - neque (3 одного боку - з другого боку ні); neque - et (з одного
боку ні - з другого боку).

До розділови х відносяться: aut — aut; vel - vel; sive - sive (або - або).

61. Перехід від синтетизму до аналітизму: синтаксис складного речення.

Перехід від синтетичних до аналітичних мовних структур у латинській мові можна розглядати через зміни в
синтаксисі, а саме у будові складних речень.

Синтетичні мови, як латинська, використовували відмінювання слів та флексії для вираження різних
граматичних відношень. Проте з часом, відмінювання стало менш активним, а зростання ролі словесних форм
та вживання слів з конкретними значеннями відзначило перехід до аналітизму.

У складних реченнях латинської мови важливо було використовувати субординацію та сполучення різних
видів речень. Наприклад, включення придаткових речень або вживання сполучників допомагало
структурувати ідеї в аналітичний спосіб, замість залежності від синтетичних засобів відмінювання.
Приклади:

1. Відмінювання слів:

- Синтетизм (до): "Rex puellae rosam dat." (Король дівчині дає троянду.)

- Аналітизм (після):"Rex dat rosam puellae." (Король дає троянду дівчині.)

2. Вживання субординації:

- Синтетизм (до): "Cum in villa ambulo, aves canto." (Коли гуляю в саду, птахи співають.)

- Аналітизм (після): "Ambulo in villa, ubi aves canto." (Гуляю в саду, де птахи співають.)

3. Використання сполучників:

- Синтетизм (до):"Vir fortem et sapientem est." (Чоловік сильний і розумний.)

- Аналітизм (після): "Vir est fortis et sapiens." (Чоловік є сильним і розумним.)

62. Консонантизм. Загальнороманські зміни приголосних.

Серед численних змін в системі приголосних, що відбувалися в народній латині, що відрізняли її від класичної
можна виділити:

зникнення деяких звуків, наприклад "h". habere -> avoir (фр.), avere (рум., іт.), habere (ісп.), haver (порт.) (* "h"
в останніх 2 не читається);

n перед s - cosol замість consul, cosentiont - consentiunt

палаталізація "к" перед "е", "і". у романських мовах (окрім сардинської) цей звук перетворюється на "ч", як у
румунській та італійській, або "ц", як у французькій, іспанській та інших, з подальшим розвитком у "ш", "с",
або "θ"

перехід "g" у фрикативний "j" (* читати як "ж"), наприклад generum -> genre (фр.), genere (іт.), gênero (порт.)
(/ˈʒe.nɨ.ɾu/ /'же.ны.ру/)

змішування b та v у /v/, наприклад раніше згадані слова від "habere" - "avere" та "avoir"

63. Вокалізм. Зміни в акцентуальному (наголошеному) вокалізмі.

Внаслідок змін характеру наголосу єдина система голосних звуків класичної латини у народній латині
розпадається на наголошений та ненаголошений вокалізм.

З фонетичної точки зору були наявні темброві відмінності довгі звуки були більш закриті (/eː/ /oː/), а короткі -
більш відкритими (/ɛ/ /ɔ/) однак ці темброві відмінності не впливали на значення слова. Слова та їх форми
протиставляються на основі довготи чи короткості голосного. Зміна характеру наголосу призвела до
нівелювання кількісних відмінностей, і на перший план вийшли відмінності висоти підйому.

Ненаголошений "æ" перейшов в "е", cælum -> cielo (ісп., іт.); ciel (фр.)

œ -> e – pœna -> pena (ісп., іт.); peine (фр.).

64. Вокалізм. Зміни в ненаголошеному вокалізмі.

Зміни в ненаголошених голосних протікали по різному.

Зіяння: виражається у втраті ненаголошеними е, і, u, по сусідству з іншими голосними здатності до
складотворення, через що вони переходять у фрикативні приголосні. (diurnum -> djorno) (іт.) інколи це
пов'язано зі зміною наголосу. ненаголошений u перед голосними заднього ряду зник. також зникав 1
голосний, що був поруч з таким самим (prehendеre -> prendre) (фр.)

Редукція: серед якісної (втрачання тембрових відмінностей ненаголошених складів) та кількісної редукції
(скорочення довгого складу) переважала саме якісна.

Наприклад dixemus - diximus; insola - insula

Синокопа: зникнення ненаголошеного звука.

наприклад: viridis -> virdis; tabula -> tabla

65. Проблема розрізнення мови та діалекту. Формування літературних романських мов.

Проблема розрізнення мови та діалекту може бути складною, оскільки визначення мови та діалекту часто
залежить від культурних, політичних та історичних факторів. Зокрема, у контексті формування літературних
романських мов (таких як італійська, іспанська, французька, португальська та румунська), цей процес
зазвичай виникає з діалектних різноманітностей.

1. Розрізнення мови та діалекту:

- Учені часто вказують, що "мова" та "діалект" - це не завжди об'єктивні категорії, а скоріше соціокультурні
та політичні концепції. Іноді різниця між ними може бути нечіткою.

- Політичні чинники можуть впливати на класифікацію мови як "діалекту" з метою підтримки національної
єдності чи, навпаки, розробки мови для певного регіону.

2. Формування літературних романських мов:

Італійська мова:

- Формування літературної італійської мови було великою мірою пов'язане з Данте Аліг'єрі та його епічною
поемою "Божественна комедія" (14 століття). Данте обрав тосканський діалект як основу своїх творів,
вплинувши на стандартизацію італійської мови.

Іспанська мова:

- Літературна іспанська мова сформувалася під впливом літературних творів кастильських авторів. Зокрема,
твори Санчо Панси та Лопе де Вега стали важливими для стандартизації іспанської.

Французька мова:

- Літературна французька мова розвивалася на основі паризького діалекту, але стандартизація відбулася
впливом королівського двору. Імператор Наполеон I також сприяв утвердженню французької як літературної
мови.

Португальська мова:

- Літературна португальська формувалася на основі галісійського діалекту в Португалії. Письменницькі

твори, такі як "Канціонаріу" Афонсу І, внесли свій внесок у розвиток мови.

Румунська мова:
 - Румунська мова, виникла на території колишньої Дакії під впливом латинської та слов'янської культур.
Розвиток літературної румунської мови стимулювався письменниками, такими як Михай Емінеску.

Формування літературних романських мов було результатом взаємодії діалектів, літературної традиції,
політичних та культурних впливів. Цей процес допоміг створити стандартизовані мови, які відіграли важливу
роль у розвитку літератур та національних ідентичностей.