СЕМІНАР 2.

ГЕРМАНСЬКА ПИСЕМНІСТЬ ТА ЇЇ ПАМ’ЯТКИ

ЗМІСТ:

1. Види германського письма:

а) рунічне письмо, його походження;
б) латинське письмо, та його запозичення різними германськими
народами;
в) готське письмо, його походження.

Вiдомi три види германського письма, що мали бiльш або менш

значне поширення: рунiчне, готське i латинське.
Найдавнішим видом писемності у германців було рунічне письмо.
Тацит у своїй “Німеччині” писав, що германці надавали особливе значення
ворожінню-жеребкуванню: розкидавши на шматку тканини палички з
вирізаними на них знаками і прочитавши молитву, жрець брав навмання
три палички і гадав, читаючи знаки на них. Ці знаки, що вважалися
магічними, були літерами рунічного письма, алфавітом першого зв’язного
письма в давніх германців. Назва літер – «руни» – утворено від основи, що
мала значення “таємниця” (пор. гот. runa – «таємниця» і німецьке
дієслово raunen – «таємниче, крадькома шепотіти»).
Найдавнiшi пам’ятки германської писемностi написанi рунiчним
письмом. Його знаки - руни - це лiтери, що складаються в основному з
перпендикулярних та косих лiнiй. Такий їхнiй характер був зумовлений
тодiшньою технiкою письма - вирiзуванням на деревi, на кiстцi або каменi.
Руни використовувалися переважно в магічних, культових цілях.
Знання рун було професійною таємницею жерців і передавалося з
покоління в покоління. Призначення рунічних написів – захищати
власника предмета від злих сил і від ворогів, охороняти небіжчиків і
утримувати їх в могилі і т.д.
Найдавнiший рунiчний алфавiт мав 24 знаки, якi разом складали
один рунiчний ряд, де кожна руна мала певне традицiйне мiсце. За
послiдовнiстю перших шести його знакiв цей алфавiт звичайно називають
у лiтературi “футарк” (fuþark). Iншою його назвою є “старший рунiчний
алфавiт”, або “старшi руни”. Найчастiше руни вживалися як магiчнi
письмена.
З ІX ст. футарк поступово змiнився в скандинавських країнах так
званим молодшим рунiчним алфавiтом (молодшими рунами), який
складався тiльки з 16 знакiв i становив варiант старшого рунiчного
алфавiту. Вiн був менш зручним, бо одна руна передавала кiлька звукiв.
Молодшi руни вiдомі в двох основних варiантах: шведсько-норвезькому i
датському.
   Рис.12. “Футарк” (fuþark)
Руни використовувалися переважно в магічних, культових цілях.
Знання рун було професійною таємницею жерців і передавалося з
покоління в покоління. Призначення рунічних написів – захищати
власника предмета від злих сил і від ворогів, охороняти небіжчиків і
утримувати їх в могилі і т.д. Писалися (вирізалися) руни на дереві, кістці,
камені (надгробках), пізніше на металі, зокрема на виробах із золота. Так
як дерев’яні предмети за рідкісними винятками не збереглися, то і
рунічних написів дійшло до нас дуже небагато, особливо мало їх у
Німеччині та Англії, дещо більше в Скандинавії. Всього виявлено 150
предметів з рунічними написами, що відносяться до 3 – 8 ст. Це предмети
або деталі озброєння (спис, рукоятка меча, насадка на щит), прикраси і
амулети (обручка, браслет, медаль-брактеат), надгробні камені й т.д.
Більшість написів являють собою окремі слова (часто власні імена). Кожна
руна сама по собі теж могла мати магічне значення, тому нерідко
виписувався весь алфавіт або його частина, що повинна була приносити, за
віруваннями давніх германців, удачу в різних видах діяльності і захищати
від нещасть.
Стислість, фрагментарність багатьох рунічних написів, їх погане
збереження і магічний сенс – причини того, що значну їх частина (близько
третини) не вдається розшифрувати. До цього слід додати, що і в багатьох
написах, які вважаються розшифрованими, є спірні частини.
Рунічні пам’ятники континентальних германців відносяться
головним чином до епохи Меровінгів (6 – 8 ст.). Це в основному амулети і
фібули (застібки для одягу) з нанесеними на них рунічним алфавітом,
короткими написами магічного змісту або рядами рун, непідвладними
тлумаченню. Остання за часом знахідка, створена в 1945 р., – запис
футарка в рукописі з монастиря Фульда (8 – 9 ст.).

Як спроба вдосконалити цей алфавiт у кiнцi XII ст. виникли так

званi пунктованi, або крапкованi руни. Щоб збiльшити кiлькiсть знакiв, до
деяких рун було додано крапки.
Усього написiв старшими рунами (ІІІ-ІХ ст..) нараховують близько
150. Написiв, виконаних молодшими рунами, знайдено багато бiльше: у
Швецiї близько 2500, у Норвегiї близько 500, у Данiї близько 400.
Найважливiшою пам’яткою пунктованого рунiчного письма є Codex
runicus - рукопис XIII ст. давньодатською мовою, де записано закони
областi Сконе.
Готське, або вульфiлiанське, письмо - алфавiт, що був створений в
кiнцi IVст. вестготським єпiскопом Вульфiлою. Вiн вiдомий тiльки в
пам’ятках готської мови. В основi готського алфавiту лежить тодiшнiй
грецький алфавiт. Оскiльки в грецькому алфавiтi не вистачало лiтер для
позначення деяких специфiчних готських звукiв, то в готське письмо було
запозичено кiлька знакiв з латинського (h, j, r, s, f, q), та з рунiчного (u, o).

Рис.13. Ave Maria готською мовою

Латинське письмо
Широкий розвиток писемності давньогерманськими мовами відноситься
до епохи раннього середньовіччя (6 – 11 ст.) І пов’язаний з процесом
християнізації германців і засвоєнням елементів греко-римської
освіченості панівним класом ранньофеодального суспільства, що
формувався в рамках варварських германських держав.

Усі найважливіші соціальні та культурні функції майбутніх національних

мов у цих державах виконувала латина, єдина письмова та літературна
мова того часу.

Латина була і мовою церкви; монастирі і монастирські школи, що виникли

при них, були не тільки розсадниками клерикальної освіти, а й головними
осередками культури, а ченці і клірики – майже єдиними освіченими і
просто грамотними людьми свого часу. Освіта і писемність носили в цю
пору майже виключно клерикальний – релігійно-церковний і
богословський – характер.

Так як латина була мовою незрозумілою і недоступною широким масам, та

й більшості представників верхівки ранньофеодального суспільства, перші
зв’язні записи своєю, рідною мовою з’явилися в германців як підсобний
засіб при навчанні латині, а також з метою церковної пропаганди.

Для записів на своїх до того практично неписьменних мовах західні і

північні германці звернулися до латинського алфавіту (східно-германське
плем’я готів створило свою писемність на основі грецького алфавіту). При
цьому вони зіткнулися зі значними труднощами.

У латинському алфавіті не було букв для цілого ряду звуків в різних

германських мовах, для передачі відмінностей голосних за ознакою
довготи і стислості, закритості та відкритості й т.д.

Монастирські школи по-своєму, кустарно пристосовували

латинський алфавіт до потреб рідної мови, а наявність в цей період різних
цілком рівноправних діалектів ще більш збільшувалась різнобій у
написанні одних і тих же слів, у передачі одних і тих же звуків, і без того
дуже значних  через відсутність загальноприйнятих орфографічних правил
і норм.

У латинський алфавіт вносилися різні зміни, головним чином

доповнення у вигляді нових букв і поєднань літер (наприклад, буква w в
алфавітах більшості германських мов, поєднання букв ch для позначення
глухого задньоязикового щілинного приголосного [x] та ін.) Або
діакритичних знаків (наприклад знак для позначення умлаута).
 В даний час алфавіти німецьких мов, в основі яких лежить
латинський алфавіт, і за кількістю, і за складом букв дещо відрізняються
один від одного і від алфавіту латинської мови. Одні й ті ж букви можуть в
різних мовах служити для позначення різних звуків, а один звук може
позначатися різними буквами.

Традиційні орфографії германських мов складалися протягом багатьох

століть, вони відрізняються непослідовністю і виявляють чимало протиріч,
зокрема наявністю в словах невимовних букв, і не позначаються окремими
буквами звуків. Особливо багато невимовних букв в написанні англійських
слів. І взагалі в англійській орфографії спостерігається глибокий розрив
між архаїчним написанням дуже багатьох слів і їх зміненою вимовою –
розрив, який доставляє чимало неприємностей самим англійцям, не кажучи
вже про іноземців, і який викликав до життя поняття spelling в його
специфічному сенсі.

На рубежі 8 – 9 ст. у Франкській державі був вироблений на основі

існуючих до цього варіантів латинського алфавіту новий, невеликі за
розміром літери якого отримали назву «каролінзькі мінускули» (пор. лат.
minusculus – «менший»). Цей алфавіт відрізнявся від своїх попередників
більшою чіткістю і впорядкованістю письма, їм користувалися в Західній
Європі аж до 12 ст. (коли він був витіснений “готичним” шрифтом).

У кінці 15 ст., в епоху Відродження, в Італії був створений шрифт для

друкованих пресів, що отримав назву “антиква”. Це був варіант
латинського шрифту, округлі форми букв якого представляли собою
свідоме повернення (в знак протесту проти “варварського” готичного
шрифту) до каролінзьких мінускул, які в той час вважалися взірцем
класичних латинських букв (лат. Littera antiqua). Починаючи з 16 ст.
антиква отримала широке поширення в країнах Західної Європи, і з часом
були створені різні варіанти антикви. У  Німеччині нею користувалися
переважно при друкуванні іноземних текстів, а до 18 ст. – й іноземних
слів, що опинилися “вкрапленнями” у німецькому тексті. І в даний момент
латинський шрифт, що розповсюдився разом з німецькими і романськими
мовами далеко за межами Західної Європи, представлений у вигляді різних
варіантів антикви.
Готичне письмо
Приблизно в 11 ст. в Італії на основі латинського алфавіту виник новий тип
письма – гостре чернече письмо, з кінця 11 ст. розповсюджене  і в інших
країнах Європи. У середні ж століття, в 13 – 14 ст., у Західній Європі виник
новий, що прийшов на зміну романському, стиль архітектури. Він виник як
стиль культових будівель – католицьких соборів і церкви.
Його призначенням було висловити засобами архітектури християнську
ідею відмови від всього земного, звернення всіх помислів і надій вгору, до
небес, бога. Цей стиль дав світовій культурі такі шедеври архітектури, як
собор Нотр-Дам у Парижі й Св. Стефана у Відні, Вестмінстерське абатство
в Лондоні, собори в Страсбурзі, Кельні, Наумбурзі, Мілані, Руані, Празі та
багато інших.

Епоха відродження, протиставивши своє світське, гуманістичне

світовідчуття безроздільного панування церкви в області ідеології,
культури і мистецтва, негативно і навіть вороже ставилася до всього, що
було пов’язано з християнською ідеологією, з мистецтвом, яке перебувало
під її впливом, у тому числі архітектурою. А так як символом варварства
для гуманістів були германські племена (готи, вандали та ін.), то стиль
середньовічної церковної архітектури гуманісти 15 ст. стали презирливо
називати “готичним”, тобто “готським” (пор. нім. gotisch, англ. gothic –
«готичний» і «готський»). Ту ж назву отримало вугласте, гостре письмо.
Назва прищепилася і з часом втратила своє оцінне забарвлення. Ні
готичний стиль в архітектурі, ні готичний шрифт, зрозуміло, ніякого
відношення до готів не мають.
Подальшим розвитком готичного шрифту в 15 ст. з’явилася так звана
“фрактура” (нім. Fraktur від лат. fractus – «ламаний»). Зачатки фрактури
виявляються вже в 14 ст. у рукописних документах імперської канцелярії в
Празі. Як друкарський шрифт фрактура була введена на початку 16 ст. за
безпосередньої участі А. Дюрера, видатного художника німецького
Відродження.

У більшості європейських держав, де готичний шрифт (фрактура) знайшов

більш-менш широке застосування в середні віки (Німеччина, Англія,
Франція та ін.), він з часом був витіснений латинським. Тільки в Німеччині
він влаштувався міцно і надовго, істотно потіснивши латинський. Йому
навчали в школі, ним друкували книги і періодичні видання, ним
користувалися в приватному листуванні. З 18 ст. неодноразово виникали
тенденції до відмови від готичного шрифту (Ф. Шиллер, брати Грімм), але
до 1945 р. він залишався в Німеччині основним шрифтом. У період
панування фашистської диктатури готичний шрифт був  визнаним
“споконвічно  німецьким”. Після Другої світової війни готичний шрифт
поступово поступив латинському майже всі свої позиції. Основна причина
– прагнення зробити німецьку друковану продукцію більш доступною для
іноземного читача. Готичний шрифт використовується і в наш час в різних
країнах – частково за традицією, частково заради його декоративності –
при оформленні заголовків, оголошень, вивісок і т.д.

2. Мова старших рунічних написів.

Мова найдавніших рунічних написів – проміжна ланка між германською
мовою-основою, форми якої можна тільки реконструювати, і мовами
найдавніших писемних пам’яток різних германських народностей.
Давньорунічна мова більш архаїчна за готську, у ній збереглися більш
давні граматичні явища, ніж у мові всіх інших давньогерманських
пам’яток, зокрема основотвірні голосні.

Написи старшими рунами відносять до періоду між III й IX століттями.

Усього знайдено більше 200 предметів з рунічними написами
(див. Оймеї 1968: 11). Найдавнішим вважають напис на наконечнику
списа з Евре Стабю.

Мова старших рун відрізняється відносною однаковістю, у ній

важко помітити які-небудь діалектні особливості і її неможливо
ототожнити
з жодною із давніх германських мов. Радянський германіст
Е. Макаєв досить переконливо показав (див. Макаев 1965), що рунічна
мова ІІ-У ст. була своєрідним міжплемінним койне, тобто мовою,
спільною для скандинавського й західногерманського ареалу. Як
109
видно з наведених прикладів, у мові рунічних написів добре зберігається
суфікс основи (наприклад, -і-) і закінчення називного відмінка
К. (< герм, х) - див. рис. 10.

Мова давніх рунічних написів характеризується

стислістю, фрагментарністю, наявністю магічних формул, насичена
лексикою сакрального змісту. У рунічних написах нерідко спостерігається
алітерація, аналогічна тій, котра використовується пізніше
в давньогерманській поезії.22

мова рун відбивала, мабуть, не розмовне,

повсякденне мовлення давніх германців, а культову мову касти жерців.
Мова рунічних написів пізнішого періоду (VI—VII ст.) виявляє помітну
подібність зі скандинавськими мовами.

3. Готська мова і її значення у вивченні інших мов германського

ареалу.
Готська мова рано відокремилася від давньогерманської і прогресивно
поширювалася разом з її носіями на територіях заселених в основному
негерманськими народами. Тому нерідко її визначають як «колоніальну
мову». Публікацію і вивчення готських текстів розпочато в XVII столітті.
Дослідження готських пам'ятників, які відбили найперші спроби створення
письмово-літературних форм у давньогерманських етносах, дозволяє
простежити типологію, тенденції становлення окремих німецьких
літературних мов (значення християнської перекладацької традиції, вплив
латинської та давньогрецької мов і т. д.).

Характеристика[ред. | ред. код]
Діалекти[ред. | ред. код]
Готська мова характеризується однаковістю форм і обмеженою
кількістю фонетичних, морфологічних і лексичних коливань. Проблема
діалектного членування готської мови — окреме питання в дискусії про
діалекти східногерманської групи мов. Обмеженість готського і убогість
сукупного східногерманського матеріалу не дозволяє прийти до
остаточних висновків; найбільш доведеними є положення про певну
специфіку остготського і кримсько-готського діалектів в порівнянні
з вестготським.

Codex Ambrosianus B
Контакти з іншими мовами[ред. | ред. код]
Участь готської мови в мовних контактах простежується при наявності
певного пласту лексичних запозичень з латини та грецької. Багато хто з
цих запозичень проникли в готську мову ще в дописемну епоху (іноді,
судячи з непрямих даних, через посередництво інших мов). До дописемної
епохи належать і декотрі запозичення зо слов'янських мов. Запозичення
з давньоєврейської мови належать епосі перекладу Біблії і проходили за
посередництвом грецької та латинської мов. Поряд з
іншими східногерманськими мовами готська послужила джерелом
лексичних запозичень в слов'янські мови (давньоруські позначення зброї:
мечь, шоломъ; терміни права: дългъ; побутова лексика: хлѣбъ, хлѣвъ та
ін.).
З готської мови до української були запозичені слова: «князь», «меч»,
«хліб» тощо[1].
 бук (гот. bōkа)
[1]

 буква (гот. bōkа, bōkōs)

[1]

 броня (гот. brunjó, давн-англ. brunnia, «нагрудник»)

[1]
  хліб (гот. 𐌷𐌻𐌰𐌹𐍆𐍃, латиніз. hlaifs, давн.в-нім. *hlaiba, давн-
англ. hlàf, англ. loaf)[1]
 князь (гот. *kuniggs, давн.в-нім. *kuningaz, нім. König, давн-
англ. cyning, англ. king)[1]
 лікар (гот. lékeis), лікувати (гот. lèkínōn)[1]
 церква (гот. *kyrikō, давн-англ. cirice)[1]

4. Основні фонетичні і граматичні характеристики та її

співвіднесеність з прагерманською мовою.

Фонетика[ред. | ред. код]
Фонологічна система готської мови, відновлювана для епохи
створення готської писемності (4 ст.), характеризується архаїчністю
системи голосних, позиційним чергуванням дзвінких проривних і дзвінких
спірантів, збереженням лабіовелярних hw і kw, вкрай обмеженою кількістю
комбінаторних змін голосних. Готська орфографія не дає послідовного
розрізнення довготи і стислості голосних і ніяк не виділяє наголошені
склади. Тому особливості готського короткого і
довгого вокалізму і наголоси встановлюються на підставі даних самої
готської мови із залученням порівняльного матеріалу
інших давньогерманських мов. Для готської мови реконструюється
сильний динамічний наголос на першому складі. В цілому фонологічна
система готської мови близька загальногерманській.
Морфологія[ред. | ред. код]
Готська є мовою флективного типу (тобто граматичні значення
виражаються в ньому засобами словозміни). Для системи відмінювання
характерні: диференціація за типом основи залежно від
основотворного суфікса, наявність трьох родів — чоловічого, жіночого і
середнього, категорії числа — однини, множини і реліктів двоїни,
чотирьох відмінків — називного, родового, давального, знахідного, а
в однині також кличного. В системі імені прикметника є сліди
диференціації за типом основи, сильний і слабкий тип відмінювання, три
ступені порівняння; серед займенників є особові, присвійні, вказівні,
відносні, питальні, невизначені. У системі дієслова за способом утворення
граматичних форм розрізняються так звані сильні дієслова (де граматичні
значення виражаються засобами «внутрішньої флексії», тобто
чергувань голосного основи), слабкі (використовуються для цих цілей
суфіксації), неправильні дієслова. Немає спеціальної форми майбутнього
часу. До іменних форм належать інфінітив, дієприкметники теперішнього і
минулого часу; відмінювання включає форму двоїни. Артикль в готській
мові відсутній; артиклеподібне вживання
вказівного займенника обумовлено орієнтацією готських текстів
на грецькі зразки.
В цілому морфологічний лад готської мови характеризується
значним архаїзмом. До консервативних особливостей готської мови
належать широке використання внутрішньої флексії, або аблаута, досить
послідовне збереження структурної схеми давньогерманських типів
відмінювання, нерозвиненість аналітичних конструкцій в системі дієслова,
стійкість стародавньої категорії медіопасива, наявність особливого
класу дієслів, що утворюють часові форми за допомогою редуплікації
(подвоєння початкового складу кореня), збереження двоїни. Разом з тим у
готській мові є й окремі індивідуальні новоутворення.
Словотворення в готській мові може здійснюватися за
допомогою суфіксації, префіксації і внутрішньої флексії. Можливо
одночасне використання різних способів словотворення.
Синтаксис[ред. | ред. код]
Специфіка готського синтаксису в цілому обумовлена перекладним
характером текстів (орієнтацією перекладача
на грецькі і латинські моделі). Разом з тим структура простого речення в
готській в найважливіших ознаках збігається зі структурою пропозиції в
інших германських мовах. У готській представлені двоскладні і
односкладні пропозиції. Як підмет виступають іменник, займенник,
субстантивовані прикметники і прислівники, інфінітив. Присудок у
готській мові може бути простим і складеним (іменним або дієслівним).
Порядок слів вільний. Синтаксис складнопідрядного речення
представлений численними структурними зразками. Є абсолютні
конструкції (які не завжди обумовлені грецьким оригіналом) —
абсолютний давальний, абсолютний знахідний, абсолютний називний.
Вельми уживаний синтаксичний оборот accusativus cum infinitivo.
Лексика[ред. | ред. код]
Лексика готської мови зберігає близькість до загальногерманського
словника, хоча в ряді випадків спостерігаються інновації, очевидно,
обумовлені відокремленим становищем готської серед інших германських
мов. Завдяки своїй консервативності матеріал готської мови має
першорядне значення при побудові порівняльної граматики германських
мов.

5. Єпископ Вульфіла і його переклад Біблії.

Біографія першого єпископа готів – Вульфіла

Вульфіла (готск. Wulfila, лат. Ulfilas, Vulfilas, Gulfilas, Ulphilas) – перший
єпископ готів, легендарний творець готського алфавіту. Родився Вульфіла
близько 311 року. За свідченнями Філосторгія (початок V століття), він не
був чистокровним готом, а походив від полонених християн, вивезених
дунайськими готами близько 267 року під час одного з набігів на Малу
Азію, з містечка Садоголтини, в Каппадокії. Не підлягає сумніву, що його
сім’я цілком зжилася з новим середовищем, так що Вульвіла, який
народився та був вихований в країні готів, цілком може вважатися членом
готської народності. На це вказує і його чисто-готське ім’я (Wulfila,
зменшувальне від Wulfs, вовк).

По словам його учня Авксентія, єпископа доростольського, Вульфіла до

тринадцятирічного віку був лектором при одній з малочислених
християнських церков в землі вестготів.

Близько 341 року він брав участь у посольстві, посланим його

співвітчизниками до імператора Констанція. Під час перебування у
Константинополі він був вибраний єпископом готів і висвячений Євсенієм
Нікомедійським весною 341 року.

Повернувшись на батьківщину Вульфіла активно взявся за проповідь

християнства. Коли близько 348 року в країні вестготів розпочалися
переслідування християн зі сторони Атанаріха, могутнього вестготського
князя, то Вульфіла став на чолі своїх єдиновірців та вивів їх через Дунай
до Мезії. Імператор Констанцій прийняв переселенців дуже ласкаво та
відвів їм землі біля Нікополя, де ті заснували общину з патріархальним
устроєм, на чолі якої стояв сам Вульфіла. В 360 році він, ймовірно,
приймав участь в аріанському синоді в Константинополі.

Коли православ'я стало знову брати верх над аріанською єрессю, Вульфіла,
по його особистим словам в заповіті, все своє життя марно старався
схилити імператора Феодосія до скликання собору для рішення суперечки
між православ’ям та аріанством. В 381 році був виданий закон, за яким
аріанам заборонялися диспути з питань віри. Тим не менше, в 383 році
Феодосій зробив останню спробу примирити єретиків з православ’ям,
скликавши синод в Константинополі, – до якого був запрошений і
Вульфіла. У Константинополі, найімовірніше, він і помер, літом 383 року.
Існує і інша думка, менш ймовірна, його смерть наступила вже в 381 році.

Вульфіла грає визначну роль в історії свого народу. Його, апостола готів,
імператор Констанцій, син Костянтина Великого та його сучасники
цінували Вульфілу за його мудрість та називали його «Мойсеєм готів».
Блискуче обдарування і широка вченість (він писав та проповідував трьома
мовами: готською, грецькою та латинською) поєдналися в ньому з
надзвичайною енергією. Не обмежуючись пастирською діяльністю, він
грав і визначну політичну роль. Але найбільш визначною його справою,
що принесла йому безсмертя, був переклад Священного Письма на готську
мову.

Слідом, його літературні та культурні погляди повність визначались його

ідеологічною приналежністю. А на питання, яка була культурна атмосфера
в аріанському середовищі, можна сміливо дати відповідь: письменники та
апологети аріанства відзначалися своєю пристрастю до так званого
атицизму. Під атицизмом розуміється літературний, стилістичний та
мовознавчий напрям, який процвітав в грецькому світі приблизно від
олександрійської епохи аж до пізнього Середньовіччя. Атицизм
проголошував культ старовини, звеличував мовний класицизм і
проголошував в якості свого ідеалу аттичну прозу V–IV століття до н. е.
Автори-атицисти з наміром вводили в свої твори деякі риси грецької мови,
які в той час вже давно були втрачені в розмовній мові. Аріани були
запеклими атицистами, що і не є дивно, адже цей релігійний рух зародився
та отримав розповсюдження саме в інтелектуальному середовищі
богословів. Вульфіла може бути по праву віднесений до верхівки
аріанської інтелігенції. В Константинополі він навчався в найбільш видних
представників аріанства, таких як, наприклад, єпископ Євмоній
кизикийський.

Однією з найхарактерніших рис атицизму є дуаліс (двоїна). В Аттиці ця

граматична категорія була витіснена множиною вже наприкінці класичної
епохи (кінець IV століття до н.е.), а в інших діалектах вона зникла ще
раніше. Справа в тому, що двоїна добре представлена в готській мові:
дієвідмінювання в дієслові та в системі особових займенників (за винятком
третьої особи займенника та дієслова та також всієї парадигми медіа
пасиву). Як відомо, дуаліс являється одним із тих архаїзмів, що
відрізняють готську мову від усіх інших германських мов (не рахуючи
окремих реліктових форм в рунічному, давньоанглійському тощо). У
зв’язку з цим можна сформувати наступну гіпотезу: в мові готського
перекладу Нового Завіту присутні форми двоїни, тому що ця граматична
категорія сприймалась як ознака високого стилю в тому літературному
середовищу, в якому Вульфіла отримав освіту та зробив кар’єру. Це не
означає, що перекладач придумав ці форми, вони існували і в його рідній
мові. Не потрібно забувати, що далеко не в усіх випадках, де логічно
очікується дуаліс (тобто коли підмет представлений двома особами або
об’єктами), Вульфіла вживає відповідні форми.

Маючи Священне Письмо та богослужіння рідною мовою, готи могли

звідувати облагороджуючий культурний вплив християнського вчення.
Переклад Вульфіли отримав широке поширення і перейшов до всіх інших
готських народів. Уривки, що дійшли до нас, відносяться до початку VI
століття і написані в Італії, в епоху високого процвітання остготської влади
на півострові. Коли саме Вульфіла взявся за переклади Священного
Письма, на жаль, не відомо.

Той факт, що він із лекторів – низької церковної посади – був призначений

безпосередньо єпископом, оминувши ступені диякона та пресвітера,
вказують на те, що до цього (341 р.) він вже звернув на себе увагу якоюсь
визначною справою, можливо це і був переклад Священного Письма. Ми
не знаємо також, чи він переклав всю Біблію. До нас дійшли значні уривки
всіх чотирьох Євангелій (Євангелія від Марка повністю) і Послання (2-е
послання до Коринфян повністю), але лише незначні залишки Старого
Завіту.

Деякі факти, однак, вказують на існування перекладу П’ятикнижжя

Мойсея, книги пророка Іезекііля та книги Маккавеєві. За переказом,
Вульфіла переклав все Священне Письмо, за винятком книг Царств, так як
він не хотів збуджувати ще більше і без того войовничий дух свого народу.
Уривки Нового Завіту, що збереглися, в усіх своїх частинах проявляють
однакову майстерність перекладу і повну тотожність у вживанні слів,
побудові періодів тощо. Вони, без сумніву, належать тому самому
перекладачу, тобто Вульфілі, який, звичайно ж, повинен був розпочати
роботу з Нового Завіту, як найбільш важливої для нього частини
Священного Письма. Готський Новий Завіт, як літературний твір,
створювався під впливом літературних та стилістичних моделей того часу,
в рамках якого жив і творив єпископ Вульфіла.

З другої сторони, уривки Старого Завіту, що дійшли до нас, так сильно

поступаються у фразеології тощо від Євангелії та Послань, що не можна не
впізнати в них руку іншого перекладача. Звичайно ж, можливо і те, що
відхилення внесені в текст пізнішим опрацюванням. Безперечно лише те,
що Вульфілі належить заслуга за переклад Біблії на готську мову і що він
особисто переклав Євангелія та частину Послань. Є сумніви, що він довів
розпочату справу до кінця, ймовірно він виховав собі учнів та помічників,
які продовжували роботу, яку він розпочав. Близько 390 року два готські
священики звертаються до св. Ієроніма з проханням пояснити їм деякі
питання, що стосуються тексту і перекладу Псалтиря. Розпочата ними
робота була далеко не легкою.

Потрібно було, перш за все, створити азбуку, яка могла би передати звуки
готської мови та власних імен, що зустрічаються у Священному письмі.
Готи мали вже рунічне письмо, але його, з однієї сторони, було
недостатньо, а з іншої – його зв'язок з обрядами язичницького культу
робив при перекладі Біблії небажаним. Внаслідок цього Вульфіла створив
власну азбуку, в основі якої лежать грецькі письмена його часу, доповнені
деякими знаками латинського та рунічного алфавітів. Не знаючи
єврейської мови, Вульфіла переклав Старий Завіт з грецького перекладу
(Септуагінта), а Новий – з грецького оригінала, при чому помічається
деякий вплив і латинського перекладу.
Судячи з уривків перекладів, що дійшли до нас, Вульфіла майстерно
справився зі своєю складною задачею та поборов всі перешкоди, що
склалися головним чином, з однієї сторони, неопрацьованість готської
мови, а з іншої – в образності та глибині біблійської мови. Його переклад
дуже близький до оригіналу, але і сліпо не підпорядковується йому.
Помилки та невірні тлумачення зустрічаються дуже рідко. Вульфіла зумів
скористатись для своєї праці всіма багатствами та різноманітними
формами готської мови і створив, таким чином, зразкову германську прозу,
що лягла в основу розвитку готської писемності.

6. Пам’ятки писемності давньоанглійської, давньоверхньонімецької,

давньонідерландської, давньосаксонської, давньофризької та скандинавських
мов.