Самостійна робота 1

1. Походження мови:
а) донаукові гіпотези:
За одним давньогрецьким переказом, люди у давні часи жили в
злагоді, не мали ні міст, не законів, говорили всі однією мовою і
керувалися наказами Зевса, і тільки згодом Гермес упровадив різні
наріччя і поділив людство на окремі народи. За висловом давніх
римлян – Цезар може дати людині державній устрій, але не-
спроможний.
За біблією – цією збіркою релігійних легенд різних часів і народів,–
бог сам дає великим природним явищам їх назви (імена) або ж надає
Адамові здатності і можливості назвати всі живі істоти. Із біблії
відомий міф, як люди намагалися збудувати у Вавилоні вежу, що
сягала б неба. Розгніваний таким зухвальством, бог «змішав» мови
будівників, вони перестали розуміти один одного, і будівництво
невдовзі було припинено.
б) наукові гіпотези:
Вони формулювалися за допомогою спостереження та реєстрації
фактів, шляхом старанного аналізу мовного матеріалу.
Говорять найдавніші форми письма з’явилися у Стародавньому
Єгипті та Месопотамії. Словесно-складові системи давньогрецького
письма (з другої половини тис. до н.е), шумерського письма
(приблизно 3200 р. до н.е.), з якого розвинувся клинопис (в
ассірійців, вавілонян, персів та ін.), еламського письма (111 тис. до
н.е.), прото-індійського письма (III – II тис. до н.е.), критського, або
мінойського письма (з кінця III тис. до останньої чверті II тис до
н.е.), китайського письма (з II тис. до н.е.) дають змогу майже
затвердити, що розпочинався аналіз мови з визначення змісту слів,
побудови їх піктографічних та ідеографічних зображень, членування
слів на склади і тільки потім уже й на звуки.
2. Закономірності розвитку мов
Мова розвивалася і змінювалася непомітно. Темп її розвитку був не
схожий на один одного, швидко змінювався лексичний рівень (чат,
саміт, інтернет поповнюється протягом 1000 років на 20 %), лексика
завжди була пов’язана з людським життям тому і набувала такого
швидкого розвитку. Повільно змінювалася граматика (було багато
 часових форм – ; 4 відміни, а не 7) найбільш стабільною була
фонетика (зміни були тільки у словниковому складі, а у фонетиці ні).

3. Розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи

Розвиток мови можливий завдяки тому, що мова ніколи не є

завершеною, закритою системою. Вона завжди змінюється відповідно
до змінних потреб спілкування. Будь-яка частина мовно системи не є
замкненою і незмінною в часі, вона може як і система в цілому
вдосконалюватися, щоб відповідати на зростаючі вимоги суспільства.
Розвиток мови передбачає її збагачення новими лексичними і
граматичними елементами, вдосконалення її структури.
Ще в XVIII ст. виник історичний погляд на мову, але він пояснював
розвиток мови не як висхідну лінію, а як поступове псування мови:
спочатку нібито був період «мови богів», потім період «мови героїв» і
нарешті період «мови людей». Однак ця теорія у видозміненому вигляді
користувалася популярністю аж до середини XIX ст.
Мова водночас функціонує і розвивається, тому виділено хронологічні
відрізки. В розвитку сучасних європейських мов виділяють два або три
періоди. Наприклад в історії англійської мови розрізняють
давньоанглійський (VII – XI ст.), середньоанглійський (XII – XV ст.) і
новоанглійський (з XVI ст. до нашого часу) періоди, кожний з яких
обіймає не менше кількох сторічь. Германісти в рамках
новоанглійського періоду відокремлюють ранньоновоанглійський
період, що тривав два сторіччя – XVI і XVII, – і навіть в межах цього
меншого підрозділу часу мова продовжувала розвиватися, бо
функціонування мови обов’язково передбачає її розвиток.
Функціонування мов – це використання в актах спілкування за певними
правилами даної мовної системи з її конкретними структурними
особливостями.
Мова функціонує за рахунок тимчасової рівноваги, що встановлюється
між тенденціями до збереження її правил такими, якими вони були досі,
і тенденціями до змін, що накреслюють її майбутні правила. Такий стан
називають динамічною рівновагою – забезпечення, як використаними,
так і невикористаними потенціями мовної системи, а також
різноманітною варіативністю мовних елементів і мовних засобів.
Використані потенції мовної системи – відібрані за попередні періоди її
існування елементи й структурні особливості, які народившись в різні
часи. Невикористані потенції – це «порожні клітини» системи, які будь-
коли можуть бути заповнені, якщо людська думка вимагає цього для її
більш точної передачі.

4. Зовнішні та внутрішні причини мовних змін

Зовнішні причини мовних змін:
Важлива причина зміни мови є контактування мов. Мовні контакти
мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу.
Внутрішні причини мовних змін:

5. Класифікація мов: генеалогічна, ареальна, типологічна,

функціональна, соціолінгвістична, фонологічна, синтаксична

а) генеалогічна:
Генеалогічна класифікація мов (від грец. – родовідний) — класифікація
мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості (див.
Спорідненість мов).
Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетик,
граматик і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у
споріднених мовах. Спорідненість мови виникли шляхом диференціації
діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-
основою (наприклад, сучасні слов’янські мови походять від колишньої
спільнослов'янської, або праслов’нської, мови).
Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі
міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічне
змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи, сім’ї,
а також в одиниці вищої ієрархії – гіперсім’ї.
Наприклад, українська мова належить до східнослов’янської підгрупи
слов'ян, групи індо-європейської родини мов.
б) ареальна
Ареальна класифікація (від лат. area – «площа», «простір») пов’язана з
вивченням розташування мов на карті.
Результати такого вивчення подаються або на лінгвістичній карті світу,
або на карті окремої країни. На картах також подаються межі
поширення діалектів тієї чи іншої країни. Наприклад, у підручниках з
української діалектології, як правило, подаються карти поширення
нарічь, говорів української мови. Ареальна класифікація мов базується
на тому, що вони утворюють мовні союзи, наприклад, балканський,
куди входять румунська, болгарська, македонська, албанська,
новогрецька мови, які не спорідненні між собою, але завдяки
історичних контактів набули спільних рис.
Але вона ще ділиться на декілька груп:
 Морфологічна класифікація мов, за якою відповідно до
морфологічної будови слів мови поділяються на (а) кореневі, або
аморфні (від грец. а – заперечення + morphē – «форма»), або
ізолюючі, (б) аглютинативні (від лат. agglunatio – «склеювання»);
 У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми: корені й
афікси. Слова таких мов являють собою невідмінювані слова
української мови там, тут, звідки, куди. Кореневими мовами є
в’єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна
китайська;
 У будові аглютинативних мов (до них належать тюркські й фінно-
угорські мови), крім кореня, виділяють афікси. Кожен афікс
однозначний, ось цим вони відрізняються від флективних мов, де
афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень.
Наприклад, в українській мові, яка належить до типу флективних
мов, одна флексія -ей у формі слова людей передає значення
множини та р. відмінка;
У турецькій мові для кожного з перелічених значень існує
окремий афікс: -лар – суфікс множини, -дан – суфікс родового
відмінка. Отже, для передачі всіх тих граматичних ознак, що їх
виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до
кореня додаються кілька афіксів з відповідними граматичними
значеннями, а саме адам-лар-дан («від людей»), де адам –
«людина», -лар – суфікс множини, -дан – суфікс родового
відмінка;
 Виділенням типу флективних мов наука завдячує німецьким
ученим початку XIX ст., які звернули увагу на відмінну
граматичну будову різних мов, зокрема на флективний тип,
відмінний від аморфного (властивого китайській мові) і від
афіксуючих (аглютинуючих), які протиставляються флективним
за ознакою незмінності кореня.
Усі флективні норми поділяються на синтетичні й аналітичні.
 Синтетичні – це мови, у яких відношення між словами
виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них
передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення
відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів;
 Своєрідну групу мов становлять полісинтетичні, або
інкорпоруючі (від лат. incorporatio – «об’єднування»,
«поєднування») мови, у яких різні частини речення у вигляді
аморфних слів-основ об’єднуються в єдині складні комплекси,
схожі на складні слова.
До полісинтетичних належать мови північноамериканських
індійців, палеоазіатські мови Азії (чукотська, корякськв,
ітельменська);
 Синтаксична класифікація будується на різних засадах: на ієрархії
синтаксичних властивостей актантів: мови з підметом, мови без
підмета, топікові мови, тобто мови, в яких граматичний пріоритет
має не підмет, а тема
в) типологічна полягає у виявленні подібностей і відмінностей, що
притаманні мовній будові як найбільш важливі властивості мови, але
які не залежать від генетичної спорідненості мов.
г) функціональна класифікується ґрунтується на кількох засадах:
 Мови поділяються залежно від їх зв’язку з носієм, якому
належать. Такими носіям може бути плем’я, народність, нація. На
основі цього розрізняють племінні мови (діалекти), мови
народності, національні мови;
 Мови групуються відповідно до функцій, які вони виконують у
суспільстві і в цивілізації. Мови регіональні, міжнаціональні,
міжнародні;
 Мови розрізняються залежно від значення і поширення в світі. О.
Ткаченко виділяє декілька соціолінгвістичних типів:
1) одноосібна мова, належна одні особі, останній з останнього
найстарішого покоління мовців, наприклад, південно самодійська
камасинська мова;
2) частково генераційна мова, якою користуються лише люди
старшого покоління;
3) повно генераційна, але частково етнічна, якою користується
частина етносу, наприклад, уельсці у Великобританії;
 4) повно етнічна, але частково-територіальна мова етносу, коли
через утрату державності мова поширюється не на всю територію
серед національних меншин;
5) повно територіальна мова, коли мова стає державною,
наприклад, грецька мова в сучасній Греції;
6) повно територіальна і поза територіальна мононаціональна
мова (в одній функції поширена поза власною територією,
наприклад, італійська як світова мова вокалістів);
7) повно територіальна і поза територіальна полі функційна полі
національна мова, поширена в кількох державах, наприклад,
англійська з п’ятьма національними варіантами – британським,
американським, канадським, австралійським, новозеландським;
8) повно територіальна полі функційна полі етнічна мова, тобто
мова, що поширившись на започатковану етнічну територію,
повністю витіснила попередні етнічні мови і після певного часу,
розпавшись на кілька мов, відмирає, наприклад, латинська як пра
романська.

д) соціолінгвістична є маргінальною галуззю мовознавства, що вивчає

вплив суспільних явищ і процесів на виникнення, розвиток, соціальну й
функціональну диференціацію та функціонування мов, а також
зворотний вплив мови на соціум.
Об’єктом соціолінгвістики є мова в аспекті її соціальної диференціації,
а предметом – функціонування мови «в соціальному контексті».
Соціолінгвістику здебільшого визначають як галузь знань, що повинна
продемонструвати систематичний характер взаємозалежності між
мовними та суспільними структурами, встановивши між ними зв’язки
причини й наслідку.
е) фонологічна

є) синтаксична
Синтаксична система – це система засобів зв’язку і взаєморозташування
словесних мовних знаків, за допомогою яких утворюється сполучення
слів-семантем, використовуваних у спілкувані для передачі семантики
повідомлення.
Ділиться вона на такі типи:
Номінативні --
6. Генеалогічна класифікація мов
Генеалогічна класифікація мов – вивчення і групування мов світу на
основі споріднених зв’язків між ними.
Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному
методі, мета якого полягає:
1) у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом
порівняння слів, звуків і граматичних форм;
2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку;
3) у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних
форм після розходження мов: гр. χεĩμα, лат. hiems, укр. зима; гр. ἔδω,
укр. їсти; лат. gränum, слов. зрьно; лат. musca, укр. муха; нім. Gold,
слов. злато
Однак справжнім поштовхом для порівняльно-історичного методу
стало відкриття європейцями санскриту. Італійський мандрівник Ф.
Сассеті, який проживав в Індії у 80-х роках XVI ст., де й ознайомився з
цією давньою мовою, у своїх листах у Європу висловив припущення
про спорідненість санскриту з італійською мовою. На підтвердження
цього навів такі відповідники: санскр. dva "два" - італ. due, санскр. tri
"три" - італ. tre, санскр. sarpa "змія" - італ. serpe
Ось можемо навести приклад різних мовознавців з їх
порівняльно-історичним методом:
 Німецький мовознавець Фрідріх Шлегель (1767 – 1845) у праці
"Про мову і мудрість індійців" уперше порівнював не слова, а
морфеми (закінчення), що значно об'єктивізувало подібні
дослідження і стало значним кроком у методиці порівняльних
досліджень. Інший німецький мовознавець Франц Бопп (1791 –
1867), якого вважають одним із засновників порівняльно-
історичного методу, порівняв дієвідмінювання в санскриті,
грецькій, латинській, готській мовах і встановив регулярні
відповідники як між коренями, так і закінченнями цих дієслів.
Основний принцип Боппа – відповідність у граматичній
структурі та в утвореному нею мовному матеріалі - зберігає
свою силу і в наш час. Бопп був автором першої "Порівняльної
граматики індогерманських мов" (1833).
 Датський мовознавець Расмус-Крістіан Раск (1787- 1832) у
праці «Дослідження давньопівнічної мови» (1815) зіставив
граматичну структуру ісландської мови зі структурами
 гренландської, баскської, кельтської, норвезької, шведської,
датської, німецької, грецької та латинської мов. Згодом
залучив для зіставлення й слов'янські мови. Вчений дійшов
висновку, що ісландська мова є спорідненою з норвезькою,
шведською, датською, німецькою, грецькою і латинською
мовами і не має спорідненості з гренландською, баскською та
кельтською мовами.
 Німецький мовознавець Якоб Грімм (1785 – 1863) у "Граматиці
німецької мови" (1819 – 1837) порівнює всі германські мови в
історичному плані, починаючи від готської й закінчуючи
англійською. Вона є першою порівняльно-історичною
граматикою.