Типологічна та генетична класифікація мов

Типологічна класифікація мов — класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності

будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості (на основі подібності й відмінності не в самому
мовному матеріалі, а в принципах його організації).  Якщо генеалогічна класифікація об'єднує мови
за їх походженням, то типологічна класифікація поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно
до їх походження й розташування в просторі.

Уперше типологічну класифікацію розробили й обґрунтували німецькі мовознавці Фрідріх і Август

Шлегелі. Фрідріх Шлегель (1772—1829) в 1808 р. опублікував працю "Про мову і мудрість індійців", у
якій звернув увагу на відмінність у структурах мов і виділив дві групи мов: флективні (які мають
флексії) і нефлективні (які не мають флексій).  Його брат Август Шлегель (1767— 1845) доопрацював
цю класифікацію і виділив три групи мов: аморфні (мови без афіксів), афіксальні та флективні. Він
також поділив усі мови на більш ранні (синтетичні) й пізніші.

Останню крапку над і в цій класифікації поставив В. Гумбольдт. Знання надзвичайно великої кількості
різноструктурних мов, у тому числі мов американських індіанців і народів Полінезії, широкий
лінгвістичний кругозір дали можливість йому здійснити вичерпну типологічну класифікацію. Узявши
за основу класифікацію А. Шлегеля, В. Гумбольдт поділив усі мови на чотири типи: ізолюючі
(кореневі), аглютинативні, інкорпоруючі і флективні.

Типологічні групи мов:

Ізолюючі (кореневі) мови

Аглюнативні мови

Інкорпоруючі (полісинтетичні)

Флективні мови

Ізолюючі мови:  У цих мовах немає різниці між коренем і словом. й назва кореневі мови. Слово не
відмінюється, тому не має в собі жодних показників свого синтаксичного зв'язку з іншими словами в
реченні. Воно є ніби ізольованим, звідки другий термін — ізолюючі мови.  Основний синтаксичний
спосіб зв'язку — прилягання. Речення, таким чином, являє собою певну послідовність незмінних і
неподільних на морфеми слів-коренів. Класичними зразками цього типу мов є писемна
давньокитайська і в'єтнамська. До них також належать і тибетська, бірманська, малайська,
тагальська, яванська та ін.

Аглютинативні мови (лат. agglutinatio – «приклеювання») – мови, в яких домінуючим типом

словозміни є «приклеювання» різних формантів, кожен з яких має своє окреме значення. Приклади 
Киргизька мова: «моїм друзям» досторума (дос «друг», -тор- формант множини, -ум- присвійний
формант 1-ї особи «мій», -а формант давального відмінка);  татарська: «в його листах» хатларинда
(хат «лист», -лар- формант множини, -ин- присвійний формант 3-ї особи, -да формант місцевого
відмінка).

Афікси-приклейки позначають час, особу, число, спосіб, відмінок та інші граматичні значення. Кожен
із афіксів-приклейок має тільки одне суворо визначене значення. Приклейки суто механічно
приєднуються (приклеюються) до слова-основи. Таким чином, слово стає багатоморфемним, але
межі між окремими морфемами зберігаються чіткими, що не допускає фонетичних змін на стику
морфем.
Розташовуються афікси в порядку за принципом: від афіксів із широким значенням до афіксів із
конкретним і вужчим значенням. До аглютинативних мов належать усі тюркські, фінно-угорські,
ескімоська, грузинська, японська, корейська, банту, суахілі, монгольські, тунгусоманьчжурські та інші
мови Африки, Азії та Америки.

Інкорпоруючі (від лат. incorporatio " включення до складу"), або полісинтетичні(відrp. polys "багато" і
synthesis "поєднання"), мови — мови, в яких різні частини висловлювання у вигляді аморфних
слівоснов (коренів) об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими
елементами.  Речення в цих мовах нагадують складні слова, через що їх можна було б назвати
словамиреченнями.

Приклад з ескімоської мови: igdlo-ssua-tsia-lior-fi-gssa-liar-qu-gamiuk будинок-великий-досить-

виготовляти-місце-бутийти-наказувати-коли-він-його, «Наказавши йому йти туди, де будувався
досить великий будинок». Адигейська мова: у-а-къы-дэ-сэ-гъэ-гущыIэ-жьы тебе (у) з ними (а) звідти
(къы) разом(дэ) я (сэ) змушую (гъэ) говорити (гущыIэн) повторно(жьы)». «Я змушую тебе повторно
поговорити з ними»

Так, наприклад, для вираження значення так званого супровідного відмінка в чукотській мові служить
конфікс га-ма, в середину якого включають необхідні в кожному конкретному випадку іменники,
прикметники, займенники тощо:  гапоjгэма зі списом гаторпоігзма "з новим списом" гатанпоjгэма "з
добрим списом" гапзлюэнтэпо‘jгэма "з металічним списом" гавацкэтпоjгэма "з кістяним списом"

Флективні мови – це мови, в яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграють
закінчення (флексії).  До флективних мов належать мови індоєвропейської та афразійської сімей. 
Флективні мови поділяються на: 1. Аналітичні: лексичні і граматичні значення виражаються окремими
словами (лексичні – повнозначними, граматичні – службовими). 2. Синтетичні: лексичне і граматичне
значення синтезується у межах слова (граматичне значення виражається за допомогою флексій,
афіксів, чергувань голосних та суплетивізму).

На відміну від аглюнативних мов, де афікси (приклейки) є однозначними, стандартними і механічно

приєднуються до повних слів, у флективних мовах закінчення є багатозначним (у слові стол-a
закінчення -а має три значення: чоловічий рід, однина, родовий відмінок), не стандартним (значення
родового відмінка можуть виражатися й іншими закінченнями: вoд-u, земл-і, стол-iв, сім-ей),
приєднується до основи, яка зазвичай без флексії не вживається (земл-я, чорний, зв-емо), і органічно
зливається з основою, утворюючи єдиний сплав, внаслідок чого на стику морфем можуть відбуватися
різні зміни (рук-а, руц-і; роб-ити — робл-ю; киянин — кияни).

До синтетичних мов належать українська, російська, білоруська, польська, чеська, литовська,

німецька, старослов'янська, санскрит, давньогрецька, латинська, готська а також семітські мови. 
Аналітичними мовами є всі романські, англійська, датська, таджицька, новоперська, гінді, урду та ін.
Із слов'янських до аналітичних належать болгарська та македонська мови (див. болг. Майката на
Ботев "мати Ботева", да пием "випиймо»).

Пор.: українські синтетичні форми стіл, стола, столу і т.д. і французькі та англійські аналітичні форми
de la table "стола", a la table "столу", sur la table "на столі"; to the table "до стола", under the table "під
столом"; укр. читатиму, іди, книжка студента й англ. shall read, let go, the book of the student. 
Синтетичні форми в семітських мовах: Давньоєвр.: wayəšalláḥ - «і він послав», wa- «і», -yəпоказник
претеріту, šalláḥ - «він (на 3 ос. однини чол. роду вказує нульове закінчення) послав». yərūšləmā [ ְ‫י ְ ּרוש‬
‫ ְל ָמ ה‬:.Арам ́] – «до Єрусалима» (закінчення –ā є показником напрямку).
Індекс синтетичності вираховується за формулою формулою M / W, де М — кількість морфів у
певному відрізку тексту, a W — кількість слів у тексті. Мови з індексом від 1 до 2 вважаються
аналітичними, від 2 до 3 — синтетичними, а від 3 і більше — полісинтетичними. За підрахунками Дж.
Грінберга, найнижчу величину має в'єтнамська мова — 1, 06, тобто на 100 слів припадає 106 морфів,
найвищу має ескімоська мова — 3,72, тобто на 100 слів припадає 372 морфи.

Аналітизм — це відсутність у повнозначних словах показників зв'язку між ними, а синтетизм —

наявність таких формальних показників. Вираження граматичних значень у синтетичних мовах при
узгодженні повторюються в різних членах речення. Пор. нім. Die kleinen Kinder laufen, укр. Маленькі
діти біжать, англ. The little children run.

Чистих типів мов не існує. В українській, російській і німецькій флективних мовах є риси
аглютинативності (укр. вчить-ся, рос. трудящий-ся, нім. Kinder-chen "діточки", де після закінчення йде
однозначний афікс-приклейка) та ізольованості (Рано вранці тут тепло; Иду вот быстро домой). В
аналітичних і синтетичних мовах поєднуються риси аналітизму і синтетизму (укр. важніший і більш
важкий, читатиму і буду читати; англ. nicer "гарніший" і more beautiful "красивіший").

Жодному з типів мов не можна надавати перевагу як більш досконалому, оцінюючи інший тип як
менш досконалий. В. Гумбольдт, який остаточно виділив кореневі, аглютинативні, полісинтетичні й
флективні мови, вважав, що ці чотири типи відображають сходження народного духу від низьких до
вищих форм, і намагався представити різні структурні типи мов як етапи єдиного процесу розвитку
мови загалом, як рух від менш досконалого до більш досконалого стану.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльноісторичному методі, мета якого полягає: 1) у

встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і
граматичних форм; 2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку; 3) у встановленні
закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

Ще в 1538 р. французький учений Г. Постеллус у книзі "Про спорідненість мов" намагався довести
походження всіх мов від давньоєврейської. Відтак у 1610 р. Ю.-Ц. Скалігер зробив першу
класифікацію мов у праці "Думки про європейські мови". На основі дослідження слова Бог він виділив
11 груп мов: грецьку, латинську, тевтонську, слов'янську, албанську, ірландську, британську,
татарську, угорську і баскську.

Жозеф Скалігер (1540-1609 рр.) написав трактат «Міркування про мови європейців» (1599 р., виданий
посмертно 1610 року), у якому відомі йому мови на 11 «матриць» (linguae matrix): грецьку, латинську
(романські мови), тевтонську (германські мови), слов’янську, епірську (албанська мова), татарську
(тюркські мови), угорську, фінську, ірландську, британську (кельтські мови Британії), кантабрська
(баскська мова). Усі вони, на його думку, походили від давньоєврейської мови. 1572 року видав
словник давньогрецької мови «Thesarus linguae Graecae», що перевидавався кілька разів.

Ідея давньоєврейської мови як прамови людства була дуже популярною серед європейських
лінгвістів доби Відродження Книга Шломо бар-Авраама Паніеля «Світло очей» (‫ עינים אור‬,(видана 1557
року в Кремоні (Італія) містила близько 2000 прикладів спільних коренів семітських (зокрема,
давньоєврейських) та індоєвропейських мов: • Лат. pono ‫ )»בנה‬будувати») • Грецьке πυρ ‫ )»בער‬горіти»)
• Лат. septum ‫ )»שבע‬сім»)

Найдавнішою зафіксованою писемно індоєвропейською мовою є хеттська (XVII-XII ст. до н.е.). 

іменник має два роди: загальний (genus commune) та середній (genus neutrum);  вісім відмінків у
давньохетський період і п’ять у новохетський;  прикметник морфологічно не відрізняється від
іменника;  артикль відсутній;  дієслово має лише два часи – теперішній і претерит;  значення
пасива, перфекта і плюсквамперфекта утворюється аналітично, за допомогою службових дієслів eš
(«є») і ḫar(k) («тримати»);  присвійні займенники – синтетичні (енклітики) на ранньому етапі, у
середньохетський період – аналітичні;  вказівні займенники: ближній дейксис – kāš «цей», далекий
дейксис – apaš «той». Індоєвропейські мови: санскрит  Іменник: три роди – чоловічий, жіночий,
середній;  як і в хетській, вісім відмінків;  іменник і прикметник морфологічно не відрізняються; 
артикль відсутній.  Дієслово: п’ять часів – теперішній час, імперфект, майбутній час, аорист, перфект.
 займенники особові мають також енклітичні форми; присвійні утворюються від особових
додаванням суфікса –iiya;  займенники вказівні близького дейксису idam («це») і далекого adas
(«те»). Індоєвропейські мови: тохарська  Іменник має три основні відмінки (називний, родовий і
знахідний), ще шість утворюються шляхом приєднання незмінних післяйменників до основи
аккузатива.  Особовий займенник має аналітичну і синтетичну (енклітичну форми).  Іменники
можуть утворювати аглюнативні конструкції.  Артикль відсутній.  Дієслово: два основні часи:
теперішній (вживається і в значенні майбутньої дії) і минулий; останній поділяється на форми простої
(претерит) і незавершеної (імперфект) дії.

Тюркські мови поділяються на 6 груп:  Булгарська  Уйгурська  Чагатайська  Кипчацька 

Кипчацько-туркменська  Огузька

Алтайська макросім’я: Тюркська сім’ я  Монгольська сім’ я  Тунгусо-маньчжурська сім’я (евенська,

нанайська, удегейська, маньчжурська мови).