Практичне заняття №1

Теоретичні аспекти вивчення психології та педагогіки.

1.Поняття «педагогіки» та «психології».
2.Історія розвитку педагогіки та психології.
3.Основні напрями психології.
4.Основні поняття педагогіки

1) Зв'язок між психологією та педагогікою

У наш час зв'язок між психологією та педагогікою набуває особливого характеру. Фактично
протягом багатьох років ці зв'язки були багато в чому пристосуванням психології до існуючої
педагогіки і зовнішнім урахуванням педагогікою «готових даних» психології. Наприклад,
завданням психології нерідко вважалося «психологічне обґрунтування» вже складених і
закріплених педагогічних методів і положень, їх поліпшення, а педагогіка часто виходила з
деяких, власне догматично витлумачених «психологічних формул» (зокрема, твердження про те,
що мислення молодшого школяра начебто позбавлене абстрактності, а тільки і винятково
конкретне).

Останні дослідження дозволяють по новому зрозуміти можливості психології та її участь у

процесі навчання й виховання учнів.

Перше завдання передбачає таку побудову психологічних досліджень, яка не стільки

скеровувала б на обґрунтування готового і ствердженого, скільки випереджала б існуючу
педагогічну практику, торуючи для неї нові шляхи, забезпечуючи широкий пошук нового у справі
навчання й виховання.

Друге завдання обумовлене вимогами, що їх пред'являє педагогіці науково-технічний прогрес.

Маса інформації, обов'язкової для засвоєння, виростає з великою швидкістю. Встановлено, що
інформація швидко старіє і вимагає оновлення. Звідси випливає, що навчання, зорієнтоване
головним чином на запам'ятовування і збереження матеріалу в пам'яті, тільки частково може
задовольняти сучасні вимоги.

На перший план виступають проблема формування якостей мислення, які дозволили б учневі
самостійно засвоювати постійно оновлював інформацію, розвиток таких здібностей, які давали б
можливість іти в ногу з науково-технічним прогресом. Ось чому народна освіта ставить перед
психологією багато актуальних завдань:

 визначити загальні закономірності розвитку психіки в онтогенезі;

 дати психологічну характеристику діяльності та особистості людини на кожному віковому етапі;
 вияснити психологічні механізми засвоєння людиною суспільного досвіду, систематизованого в
основах наук, у моралі;
 виявити психологічні основи формування особистості в процесі навчання й виховання, розкривши
взаємозв'язок виховання і психічного розвитку людини;
 вивчити співвідношення між віковими та індивідуальними особливостями людей;
 установити психологічні причини відхилень у психічному розвиткові людей від загального
напряму розвитку і розробити методи діагностики цих відхилень.
2) Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання,
навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую,
тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос»
найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані
громадяни: педономи, педотриби, дидаскали, педагоги. У Давньому Римі цю роботу
доручали державним чиновникам, які добре оволоділи науками, багато мандрували,
знали мови, культуру і звичаї різних народів.

У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у

міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.
 У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Упродовж багатьох століть тут
не існувало спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів. Ними були і дяки з
піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники». Відомості
про те, як ставилися до них, містить «Слово о том, яко не забивать учителей своих»
Кирила Туровського: «Если и научился от простого человека, не от иерея, то держи в
своем сердце и уме память о нем до исхода души своей... Непомящие же, откуда добро
познали, те подобни голодному и измерзшему зимой псу, которого согрели и накормили,
а он начал лаять на согревшего и накормившего его».

У своєму розвитку педагогіка пройшла такі стадії: народна педагогіка — духовна

педагогіка — світська педагогіка.

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в

домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Цей термін уперше вжив О. Духнович у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ й
учителей сельских».

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков).
Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності
до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною
етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й ефективні
шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній
практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною
наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність
сучасним завданням виховання.

Слово "психологія" походить від двох старогрецьких слів: psyche, що означає дихання, душа і
logos, що означає наука. Дослівно: психологія наука про душу. Проте, в наш час ніхто так не
визначає психологію як науку.

В своїх першоджерелах поняття про душу носило матеріалістичний характер. Так,

матеріалістичні філософи (Демокрит, Лукрецій, Епікур) розуміли душу людини як різновидність
матерії, як тілесне утворення, яке виникає із кулькоподібних, дрібних і найбільш рухливих атомів.
А філософ ідеаліст Платон розумів душу людини як щось божественне, яке відрізняється від тіла.
Душа, перш ніж потрапити в тіло людини, існує відокремлено у вищому світі, де пізнає ідеї вічну і
незмінну суть. Попавши в тіло, душа починає згадувати бачене до народження. Тобто,
нематеріальна душа є носієм і причиною психічного життя людини її думок, переживань і волі.
Ідеалістична теорія Платона, яка трактувала тіло і психіку як два самостійних і антагоністичних
начал, поклала основу для всіх наступних ідеалістичних теорій.

Релігія на основі глибокої віри внесла в поняття про душу релігійний зміст. За релігійним
розумінням, душа це нематеріальна, безтілесна істот, яка нібито покидає тіло людини в момент її
смерті і продовжує існувати в потойбічному світі.

Великий філософ Аристотель в трактаті "Про душу" виділив психологію як своєрідну сферу знань
і вперше висунув ідею нероздільності душі і живого тіла. Душа, психіка проявляються в
різноманітних здатностях до діяльності: чуттєвій, рухливій, розумній і ін., вищі здатності
виникають із нижчих і на їх основі. Первинна пізнавальна здатність людини відчуття, воно
приймає форми чуттєво сприйманих предметів без їх матерії, подібно до того, як "віск приймає
відбиток печатки без заліза і золота". Відчуття залишають слід у вигляді уявлень образів тих
предметів, які раніше діяли на органи чуття. Аристотель показав, що ці образи з'єднуються у
трьох напрямах: за подібністю, за суміжністю і за контрастом, тим самим вказав на основні види
зв'язків асоціації в психічній діяльності.

Таким чином, на першому етапі свого становлення психологія існувала як наука про

душу. Таке визначення було дано більше як 2000 років тому. Наявністю душі намагалися
пояснити всі незрозумілі явища в житті людини. Сама душа уподібнювалась із тілом людини, що
стало основою антропоморфізму. Але так як душа нечувана і небачена, то залишається лише
вірити в її існування. А все те, що побудоване на вірі не є наукою, а є різновидністю релігії.
З подальшим розвитком природничих наук, психологія як наука про душу не задовольняє вчених.
Тому, що все те, що стверджує психологія душі неможливо довести, так як його неможливо
об'єктивно спостерігати та практично аналізувати. А тому залишається тільки вірити. Вчення, яке
засноване лише на вірі, воно в тій чи іншій мірі є формою релігійного відношення до світу, а не
наукового.

В результаті виникає інший спосіб пояснення дійсності. Цей спосіб дістав назву теорії захованих
властивостей і субстанцій. Це мало свій відповідний вплив і на психологію. В результаті
перестали говорити про душу, а почали про інше. Людина, чи людський мозок має особливу
властивість, завдяки якій вона здатна думати, відчувати, бажати і таке інше. Ця властивість
дістала назву свідомості. Так історично виникло друге визначення предмету психології. На зміну
психології душі прийшла так звана психологія свідомості, тобто другий етап розвитку
психологічної науки.

Психологія свідомості вже заснована на спостереженні, більше того, в ній навіть стає

можливим експеримент, завдяки чому вона нагромадила значний матеріал про властивості і
закономірності внутрішнього психічного життя людини. Проте, у всьому цьому матеріалі є одна
суттєва особливість він зібраний за допомогою методу, який має суб'єктивний характер. Тобто,
психологія свідомості використовує спостереження людини над самим собою, над власними
внутрішніми станами, переживаннями, думками, бажаннями, і таке інше. Таке специфічне
спостереження дістало назву інтроспекції.
   
При інтроспекції спостережувані явища "видимі" тільки тій людині, в "душі" якої вони протікають.
А тому ми не можемо перевірити, чи правильно усвідомлює людина ті психічні процеси, які їй
наявні. Ми не можемо бути впевненими, що втручання самоспостереження не змінює сам
характер протікання психічних процесів. У зв'язку з цим багато вчених на початку ХХ століття
прийшли до висновку, що психологія, щоб стати наукою повинна взагалі викинути із свого
предмету питання про свідомість, а залишити лише те, що можна безпосередньо побачити і
зафіксувати.

В результаті наступає третій етап розвитку психології - психологія як наука про

поведінку. Цей етап дістав назву біхевіоризм. Зовні предмет психології, запропонований
біхевіористами, ніби-то строго відповідає вимогам науки. Адже поведінка, реакції це те, що можна
безпосередньо спостерігати, контролювати і вимірювати. Тобто, всі вимоги науки тут мають
місце. Спостерігаючи поведінку, реакції, ми дійсно досліджуємо об'єктивні факти. Але ця
об'єктивність ілюзорна і поверхова. Сама поведінка, самі реакції, дії і вчинки людини
визначаються її думками, почуттями, бажаннями, тобто, відповідними мотивами. І якщо ми не
враховуємо ці мотиви, то ми тим самим втрачаємо можливість зрозуміти і саму поведінку. В
результаті психологія поведінки викидає із психології саму психологію, а залишає лише одну
поведінку.
Як бачимо, шлях становлення психології як науки надзвичайно складний. На цьому шляху одна
криза змінює другу. На початку криза психології душі, потім криза психології свідомості, а тепер
криза психології поведінки. І кожен раз, коли з'ясовувалась помилковість або обмеженість шляху,
вибраного психологією, знаходились скептики, які заявляли, що психологія взагалі не може бути
наукою. При цьому посилались на те, що вона займається невидимими внутрішніми процесами в
голові людини, що "душа" не пізнавана, що її науково дослідити не можна.

В чому помилковість таких тверджень? Справа в тому, що на всьому шляху становлення вчені
невірно розв'язували основні для психології питання про відношення між буттям і свідомістю, між
суб'єктивним і об'єктивним, духовним і матеріальним, між психікою і поведінкою. Одні з них
розв'язували всі питання з позиції ідеалізму, де свідомість, психічне це особливості особливого
носія душі або духа, які відрізняються від матерії і не залежать від неї. Другі розв'язували ті ж
самі питання з позиції вульгарного матеріалізму, для них психічне нічим не відрізняється від
матеріального.

Як одні, так і другі твердження суперечать і сучасним даним науки і основам наукового підходу до
дійсності. Вихід з цього тупика було знайдено на четвертому етапі розвитку психологічної науки,
коли вдалось довести, що між психічним і матеріальним існує не протиріччя і не тотожність, а
єдність. Психіка являє собою функцію, тобто спосіб дії, відповідної форми високо організованої
матерії нервової системи і в вищому її прояві мозку. Носієм психічного є матерія. Таким чином
психологія це наука про закономірності виникнення, розвитку і прояву психіки взагалі і людської
свідомості зокрема.
3) Фактом сучасної психологічної науки є те, що у неї немає однозначної
набору дослідницьких методів. Існуючі методи психології отримують свою
інтерпретацію в рамках тієї чи іншої наукової школи. Саме тому психологія
підрозділяється на безліч наукових напрямів:

Психологія свідомості (У. Джеймс) - одна з найбільших. З точки зору

Джеймса, свідомість особистості полягає в усвідомленні потоку думки, в
якому кожна частина як суб'єкта пам'ятає попередні, знає відомі цих частин
об'єкти, зосереджує на деяких з них свої турботи як на своїй особистісної, і
привласнює останньої всі інші елементи пізнання. Виконуючи функцію
пристосування, свідомість долає труднощі адаптації, коли запасу реакцій
(рефлексів, навичок і звичок) недостатньо: фільтрує стимули, відбирає з них
значимі, зіставляє їх між собою і регулює поведінку індивіда. Будучи
особисто відокремленим, індивідуальне, свідомість становить основу
особистості як емпірично даного агрегату об'єктивно пізнаваних речей.
Аналізуючи свідомість і співвідносячи його з особистістю, Джемі виділяє три
структурні частини особистості: 1) її складові елементи; 2) почуття й емоції,
викликані ними (самооцінка), 3) вчинки, викликані ними (піклування про
самого себе і самозбереження).

Біхевіоризм - напрям у психології, що вивчає поведінку людини і способи

впливу на поведінку людини. Біхевіоризм у вузькому розумінні, або
класичний біхевіоризм - біхевіоризм Дж.Уотсона і його школи, який
досліджує тільки зовні бачимо поведінку і не робить відмінності між
поведінкою людини та інших тварин. Для класичного біхевіоризму всі
психічні явища зводяться до реакцій організму, переважно руховим:
мислення ототожнюється з мово рушійними актами, емоції - до змін
всередині організму, свідомість принципово не вивчається, як що не має
поведінкових показників. Основним механізмом поведінки приймається
зв'язок стимулу і реакції (S - R). Представники: Едуард Торндайк, Іван
Петрович Павлов, Джон Бродес Уотсон.

Фрейдізм - назву теорії і методу психоаналізу. Названа по імені 3. Фрейда

(1856 - 1939), австр. лікаря - невропатолога і психіатра. Психіка
розглядається ним як щось самостійне, що існує паралельно матеріальним
процесам (Психофізичний паралелізм) і керовану особливими, вічними
психічними силами, що лежать за межами свідомості (Несвідоме). Усі
психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події та суспільні явища
Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за
все сексуальних, потягів. Одвічні конфлікти в глибинах психіки індивідів
стають у Фрейда причиною і змістом (прихованим від безпосереднього
усвідомлення) моралі, мистецтва, науки, релігії, держави, права, воєн і т. п.
(Сублімація). Сучасні прихильники Ф. - неофрейдісти (Неофрейдізм),
представники шкіл «культурного психоаналізу» (К. Хорні, Г. Кардінер; Ф.
Александер, Г. Саллівен зберігають незайманою основну логіку міркувань
Фрейда, відмовляючись від тенденції бачити у всіх явищах людського життя
сексуальну підоснову і від деяких інших методологічних особливостей
класичного Ф. фрейдистська концепція зробила і продовжує робити великий
вплив на різні області буржуазної культури, і особливо помітне - на теорію і
твори мистецтва. Менший вплив Ф. має зараз в неврології та психіатрії.

Гештальтпсихологія виникла на початку нашого століття в Німеччині. Її

засновниками були Макс Вертгеймер (1880-1943), Курт Коффка (1886-1967),
Вольфганг Келер (1887-1967). Назва цього напряму походить від слова
«гештальт» (нім. Gestalt - форма, образ, структура). Психіка, вважали
представники цього напряму, повинна вивчатися з точки зору цілісних
структур (гештальтів).
Центральним для них стало уявлення про те, що основні властивості
гештальта не можна зрозуміти шляхом підсумовування властивостей
окремих його частин. Ціле принципово не зводиться до суми окремих його
частин, більше того, ціле - це зовсім інше, ніж сума його частин. Саме
властивості цілого визначають властивості окремих його частин. Так,
музична мелодія не може бути зведена до послідовності різних музичних
звуків. Курт Левін (1890-1947) німецький, а потім американський психолог
розробляв ідеї гештальтпсихології стосовно психології особистості.

Гуманістична психологія виникла в 60-і роки нашого століття в

американській психології. Цей напрямок проголосило в якості основної ідеї
новий погляд на розвиток людини. Воно засноване на оптимістичному
підході до розуміння природи людини: вірі у творчі можливості, творчі сили
кожної людини, в те, що він здатний свідомо вибирати свою долю і будувати
своє життя. Саме з цим пов'язана назва цього напряму, що походить від
латинського слова humanus - людяний. У той же час, гуманістичні психологи
вважають, що дослідження наукових понять і застосування об'єктивних
методів веде до дегуманізації особистості і її дезінтеграції, перешкоджає її
прагненню до саморозвитку, таким чином, цей напрямок приходить до
відвертого ірраціоналізму. Найбільш відомими представниками цього
напряму є Карл Ренсом Оджерс (1902-1987) і Абрахам Харольд Маслоу
(1908-1970).

Когнітивна психологія (Дж. Келлі, Д. Міллер, У. Найссер) виникає у 60-ті

роки 20-го століття в протистояння біхевіоризму. Вона повернула в предмет
психології суб'єктивний аспект. Когнітивна психологія - психологія пізнання,
де пізнання - основа свідомості. Назва цього напряму походить від
латинського слова cognitio - знання, пізнання. Його виникнення і розвиток
пов'язані з бурхливим становленням комп'ютерної техніки і розвитком
кібернетики як науки про загальні закономірності процесу управління і
передачі інформації. Когнітивна психологія розглядає залежність поведінки
людини від наявних у нього пізнавальних схем (когнітивних карт), які
дозволяють йому сприймати навколишній світ і вибирати способи
 правильного поведінки в ньому. Цей напрямок в даний час бурхливо
розвивається, і у нього немає будь-якого визнаного лідера. Критика
когнітивної психології пов'язана, перш за все, з тим, що проведені в ній
дослідження ототожнюють мозок людини з машиною, істотно спрощуючи
тим самим складний, багатогранний внутрішній світ людини, розглядаючи
його як щодо спрощені схеми і моделі.

Радянська психологія - період 1920-30х рр. .- становлення радянської

психології на основі філософії марксизму. У цей період закладаються дві
основні взаємопов'язані теми в історії радянської психології, які будуть
визначати її розвиток впродовж наступних десятиліть. Це, по-перше, пошук
конкретно-емпіричного наповнення марксистської психології. По-друге, це
тема пошуку самостійного, відмінного від фізіологічного, соціологічного,
літературознавчого, антропологічного, медичного та ін. дослідження
самостійного об'єкта і підстав психологічного дослідження, відмінного від
фізіологічного, соціологічного, літературознавчого, антропологічного,
медичного та ін. дослідження. І в той же час, психологія в цей період
розвивається в тісній взаємодії і діалозі з різноманітними суміжними
областями «людинознавства» і представлена різноманітними
прикордонними школами та дослідницькими традиціями. Роком визнання
радянської психології слід вважати 1929, коли перша представницька група
радянських вчених була заявлена для участі у IX міжнародному
психологічному конгресі. І в той же час, паралельно з процесами інтеграції
радянської науки в міжнародну науку і становлення оригінальних наукових
шкіл, проходять і протилежні процеси обмеження академічної свободи і
введення ценури та державного контролю над науковими дослідженнями.
Так, 1930-ті рр.. ознаменовані поруч інспірованих органами державного
контролю дискусій у психоневрологічних науках, таких як «реактологічна» і
«рефлексологічного» дискусії, в ході яких обговорюються наукові напрямки
були незмінно засуджені і віддані анафемі, а їх представники і послідовники
мали опублікувати публічні покаяння у визнанні помилковості своїх поглядів
.

4) Основними поняттями (категоріями) педагогіки є виховання, навчання, розвиток

і освіта. Самоосвіта, самовиховання, перевиховання, превентивне виховання — не
основні, але теж дуже важливі поняття педагогіки.

Виховання — це виключно людська функція, вона існує стільки, скільки існує

людина. Виховання полягає в підготовці молодих поколінь до життя в суспільстві.
У процесі виховання підростаючі покоління повинні засвоїти те, що накопичено
суспільством, тобто засвоїти знання на певному рівні їхнього розвитку, оволодіти
певними трудовими навичками та вміннями, засвоїти норми та досвід поведінки
в суспільстві, виробити розумні потреби та певну систему поглядів на життя. У
процесі виховання потрібно сформувати і такі якості, які необхідні для
розв'язання нових завдань, які не стояли перед старшими поколіннями, тобто
потрібно навчити вчитися набувати нові знання, займатися творчою діяльністю.

Виховання — не простий процес, а цілеспрямований, бо наша мета — виховати

всебічно і гармонійно розвинену особистість, він вимагає відбору засобів
виховання, певних умов, тривалості, накопичення якостей особистості. Існує
багато визначень виховання, а найвдаліше трактується як передача старшими
поколіннями й активне засвоєння новими поколіннями соціального досвіду,
необхідного для життя і праці. Таке визначення "підігнано" до умов школи, коли
старший передає досвід молодшому. Доцільніше визначити виховання як
цілеспрямований вплив, у результаті його вихованці засвоюють соціальний
досвід. Засвоєння такого досвіду розвиває (формує) особистість у певному
напрямку.

Наука доводить, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю суттю,

змістом і характером. "Національне виховання, — писала Софія Русова, —
забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не
будуть покалічені, а, значить, дадуть нові оригінальні самобутні скарби задля
людського поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану До
інших народів..."

Національне виховання — це виховання дітей на культурно-історичному

досвіді свого народу, його традиціях, звичаях, обрядах, багатовіковій мудрості й
духовності. Воно духовно відтворює в дітях народ, увічнює в підростаючих
поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське,
спільне для всіх націй.

Навчання — це цілеспрямований процес взаємодії вчителів і учнів, під час якого

здійснюється освіта людини. Але оскільки існує неперервна освіта, яка охоплює і
післяшкільний період, то навчання слід розглядати як цілеспрямований процес
взаємодії двох сторін та оволодіння учнями системою наукових знань,
пізнавальних умінь і навичок.

Освіта — це результат організованого навчання і самостійного засвоєння знань,

формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей
особистості, розвиток її творчих .сил і здібностей. Головне призначення освіти —
підвести до самоосвіти.

Самоосвіта — цілеспрямована робота людини над самовдосконаленням в

інтелектуально-духовному, морально-вольовому, естетичному та фізичному
напрямах. Самоосвіта необхідна у зв'язку з науково-технічним прогресом.

Самовиховання — систематична і свідома діяльність людини, спрямована на

вироблення і вдосконалення своїх позитивних якостей та подолання негативних.

Перевиховання — індивідуальна цілеспрямована робота дорослих з усунення

недоліків у важковиховуваного або педагогічно занедбаного учня. Перевиховання
тісно пов'язане з соціальною педагогікою, яка є основою роботи не лише школи, а
й інспекцій у справах неповнолітніх при РВВС, органів опіки і піклування.

Соціальна педагогіка — окрема галузь теорії виховання, яка охоплює виховну

діяльність позашкільних установ: роботу школи і педагогів з батьками учнів;
працю в інспекціях РВВС із неповнолітніми; культурно-освітню педагогічну
діяльність у клубах і бібліотеках, їхніх дитячих секторах; особливості навчально-
виховного процесу в інтернатних установах, дитячих будинках і групах
продовженого дня.

Розвиток (формування) особистості — це процес і результат її змін під

впливом середовища, спадковості, навчання і виховання.

У живому педагогічному процесі всі педагогічні категорії між собою

взаємопов'язані та взаємообумовлені.