Лекція 1.

ПЕДАГОГІКА ЯК НАУКА ПРО ВИХОВАННЯ. РОЛЬ

ВИХОВАННЯ В РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ
План лекції
1. Предмет і завдання педагогіки
2. Виникнення і розвиток педагогіки
3. Категорії педагогіки.
4. Фактори розвитку особистості:
- роль спадковості у розвитку особистості
- соціалізація і розвиток особистості
- вплив виховання на розвиток особистості
- власна активність особистості як фактор її розвитку
Ключові слова: педагогіка, виховання, особистість, розвиток,
навчання, освіта, соціалізація, спадковість, активність
Література:
1. Фіцула М. М. ПЕДАГОГІКА : навч. посіб. / М. М. Фіцула. — 3-тє
вид., стереотип. — К. : Академвидав, 2009. — 560 с. — (Серія
«Альма-матер»)
2. Малафіїк І. В. Дидактика новітньої школи [Текст] : навч. посіб.
для студентів ВНЗ / І. В. Малафіїк. – Київ : Слово, 2015. – 630 с
3. Хрестоматія з психології та педагогіки: навч. посібник для
студентів вищих навчальних закладів непедагогічного профілю
традиційної та дистанційної форм навчання / Сисоєва С. О.,
Поясок Т. Б. – Кременчук: Вид. ГШ Щербатих О.В., 2008. – 400 с.

1. Предмет і завдання педагогіки

Термін «педагогіка» вживається в різних значеннях: педагогічна наука,
мистецтво виховання і навіть певний підхід до виховання («педагогіка
співробітництва», «авторитарна педагогіка», «педагогіка розвитку»,
«педагогіка невтручання» тощо). Загальновизнаним є розуміння педагогіки як
науки про виховання.
Первісна назва педагогіки пов'язана з давньогрецькими словами
«пайдос» - дитя і «аго» - вести. У дослівному перекладі «пайдагогос» означає
«провідник дітей». Педагогом в античній Греції називали раба, який
супроводжував дитину свого господаря до школи. Пізніше педагогами стали
називати людей, які займалися безпосереднім вихованням дітей, тобто
спрямовували їх духовний та тілесний розвиток. Від цього слова й отримала
свою назву наука про виховання - педагогіка. Як особлива наука педагогіка
виокремилась із системи філософських знань лише на початку XYII століття.
Із середини XX ст. поширилася думка, що кваліфікованого
педагогічного керівництва потребують не тільки діти, але й дорослі. У зв'язку
з цим у світовому педагогічному лексиконі все частіше вживають нові
терміни - «андрогогіка» (від давньогрец. «андрос» - чоловік) і
«антропогогіка» (від давньогрец. «антропос» - людина). Тому буде
правильним вважати, що сучасна педагогіка - це наука про виховання людини.
Поняття «виховання» тут вживається у найширшому значенні, включаючи
навчання.
Отже, предметом педагогіки є виховання як цілеспрямований вплив на
розвиток особистості вихованця, що здійснюється спеціально
підготовленими фахівцями (педагогами).
Педагогіка - це теоретико-прикладна наука. її основними функціями є:
• теоретична, яка полягає в науковому обгрунтуванні шляхів І умов
ефективного впливу на розвиток особистості;
• конструктивно-технологічна (практична), яка передбачає розробку
способів і засобів виховного впливу (навчальних планів, програм,
підручників і посібників, педагогічних рекомендацій), нових методів, засобів,
прийомів, форм і технологій виховання.
Реалізуючи теоретичну функцію, педагогіка вивчає виховний процес як
даність, у тому вигляді, в якому він існує на даний час. Здійснюючи
конструктивно-технологічну функцію, педагогіка моделює виховний процес,
зображає його таким, яким він повинен бути.
Педагогіка досліджує такі проблеми:
• з' ясування суті та факторів розвитку особистості, місця та ролі в них
виховання;
• визначення мети виховання;
• розробка змісту виховання;
• дослідження та розробка методів і форм виховання. Джерелами
розвитку педагогіки є багатовіковий практичний педагогічний досвід,
закріплений у способі життя, традиціях, звичаях людей, народній педагогіці;
філософські, суспільствознавчі, педагогічні і психологічні праці; сучасна
світова і вітчизняна практика виховання; дані спеціально організованих
педагогічних досліджень; досвід педагогів-новаторів.
2. Виникнення і розвиток педагогіки.
Практика виховання має дуже давню історію. З'явившись на зорі
людства, вона є частиною генезису людської цивілізації. Наука про виховання
сформувалася значно пізніше, коли вже існували такі науки, як філософія,
астрономія та багато інших.
Педагогіка, тривалий час розвиваючись в лоні філософії, лише в XVII
ст. виокремлюється в самостійну науку. Такий прорив став можливим завдяки
діяльності видатного чеського педагога Я.А.Коменського (1592-1670) - автора
знаменитої праці «Велика дидактика» (1632р.), за його ж словами,
«універсального мистецтва навчати усіх усього» (детальніше - за
посиланням : https://studfile.net/preview/5454749/
Я.А.Коменського по праву вважають родоначальником наукової
педагогіки. Найвизначнішим його досягненням є розробка цілісної
педагогічної теорії та обгрунтування принципів класно-урочної системи
навчання: доступності, наочності, систематичності і послідовності тощо. Такі
звичні для нас поняття, як клас, урок, перерва, канікули, а також метод
наочного навчання, обов'язковість музики у складі шкільних предметів
вперше обґрунтував та апробував на практиці саме чеський педагог.
В історію педагогіки увійшло також ім'я Джона Локка (1632-1704)-
англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії
виховання джентльмена - людини впевненої в собі, що поєднує широку
освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з моральними
переконаннями. У своїй праці «Думки про виховання» Дж.Локк приділив
значну увагу психологічним основам виховання, а також моральному
формуванню особистості. Заперечуючи наявність вроджених якостей дітей,
він порівнював дитину з «чистою дошкою» (tabula rasa), на якій можна
писати що завгодно, цим він стверджував велику силу виховання.
Про Жан-Жака Руссо (1712-1778), що зробив в педагогіці «революцію
по-коперниковськи», говорять, що він поставив дитину в центр
навчально-виховного процесу. Природовідповідне виховання - центральний
пункт педагогічної програми Руссо. «Що стосується прийнятої мною
системи.. .вона є не що інше, як слідування самій природі...». Мистецтво
вихователя, на думку Ж.-Ж.Руссо, полягає в тому, щоб даючи дитині те чи
інше завдання, не нав'язувати їй своєї волі.
Французький педагог відкрив людству дорогу до чутливості, почуття,
пристрасті, вимагаючи, щоб вони набули рівних прав з розумом. Слідом за
Ж.-Ж.Руссо цим шляхом пішли багато педагогів, сповнених рішучості
планувати свою роботу виходячи з примата любові, довіри й цілісного
сприйняття життя: від Ф.Фребеля (1782-1852) і Я.Корчака (1878—1942) за
допомогою експериментів, спрямованих на створення «життєвого простору»
для дитини, аж до сучасних педагогів, що приділяють велику увагу
спілкуванню.
Визначною постаттю в історії педагогіки став швейцарець
И.Г.Песталоцці (1746-1827), один із основоположників сучасної педагогічної
науки. Мету виховання він вбачав у розвитку людяності, у гармонійному
розвитку всіх сил та здібностей людини. Провівши філантропічні
експерименти спочатку в Нейгофі (1780 p.), а потім у Станці (1799 p.),
Песталоцці відмовився від розуміння виховання як відтворення ідеального чи
реального світу; виховання він розглядає як діяльність, що дозволяє кожному
усвідомити свої індивідуальні особливості і «зробити себе своїм власним
творінням».
 Цю істину (або іншими словами «принцип Песталоцці») можна
сформулювати так: навчання має сенс постільки, поскільки забезпечує
розмежування між загальними законами розвитку природи людини за трьома
напрямками - розуму, серця і руки - та способами застосування цих законів,
особливо в практичних ситуаціях і в боротьбі з труднощами повсякденного
життя.
Й.-Ф.Гербарта (1776-1841) по праву вважають основоположником так
званого традиційного підходу в педагогіці. Чи не вперше, спробувавши
створити «наукову систему педагогіки», він прагнув вибудувати її на засадах
етики та психології.
Серед когорти вітчизняних педагогів особливе місце в історії
педагогіки посідає постать К.Д. Ушинського (1824-1870/71). Основні ідеї
педагогіки Ушинського такі: народність, мова, наука, праця. Принцип
народності вчений розуміє як збереження своєрідності кожного народу в
міжнародному контексті, рідна мова - як інструмент пізнання, наука - як
основа мистецтва, праця - як джерело щастя.
Основним положенням педагогічної системи К.Д.Ушинського є опора
на науку як метод. Педагогіку він розглядав як мистецтво, що, однак, не може
ґрунтуватися лише на спостереженнях і особистому досвіді педагога, а
повинно виходити з об'єктивних даних наукової психології, фізіології й інших
наук, які розкривають закони розвитку дитини. Мистецтво виховання
Ушинський порівнював з роботою лікаря, який, якщо він не знахар,
зобов'язаний знати анатомію й інші науки про людину.
Американський філософ, педагог Дж. Дьюї (1859 -1952) переосмислив
і доповнив новий напрямок ліберального руху, який отримав назву
«прогресивного» або «нового виховання». У 1895 р. Дьюї у м. Чікаго відкрив
власну експериментальну школу, особливістю якої були практичні заняття,
що втілювали концепцію «навчання через діяльність». Основними
принципами його педагогічної системи стали:
• врахування інтересів учнів;
 • навчання через діяльність;
• пізнання і знання — наслідок розв'язання проблем;
• вільна творча праця і співробітництво.
Відмова від авторитарного навчання, затвердженням Дж.Дьюї, вимагає
від учителя високого професіоналізму, блискучого знання свого предмета та
дитячої психології, володіння практичним досвідом і методикою створення
стимулів, необхідних дитині для інтеграції навчального предмета у свій
постійно зростаючий досвід.
Ще одна визначна постать новітньої педагогічної історії - вітчизняний
педагог А.С.Макаренко (1888-1939). Його педагогічний досвід пов'язаний із
зародженням так званої «радянської педагогіки». Будучи добрим знавцем
усього попереднього історико-педагогічного досвіду, Макаренко розробляє
оригінальну теорію колективного виховання, основними засадами якої були:
«виховання І колективі, через колектив і для колективу»; «система
перспективних ліній», «виховання працею», «єдність вимог і поваги до
особистості», «самоуправління», «дисципліна» тощо. Детальніше – за
посиланням : https://stuki-druki.com/authors/Makarenko-Anton.php
Вважаючи А.С.Макаренка своїм учителем, порадником та віддаючи
належне деяким його педагогічним ідеям, наш сучасник, видатний
український педагог В. О. Сухомлинський (1918-1970) мав своє оригінальне
бачення проблем виховання. У педагогіці, на думку В.О.Сухомлинського, не
може існувати дрібних, другорядних справ. Тут усе першорядне, головне,
важливе. «Що основне у вихованні? - часто запитував себе Сухомлинський і
відразу ж відповідав: - Єдність процесу навчання й виховання, всебічний
розвиток дитини, єдність мислі і почуття...». Важливу увагу приділяв він
вихованню в підростаючого покоління громадянськості. Удосконаливши
методику колективного виховання, започатковану Макаренком,
Сухомлинський уводить нові поняття - «колективне духовне життя»,
«інтелектуальний фон класу». Глибоко і оригінально розроблені ним питання
виховного впливу народних традицій, фольклору, природи.
 У книзі «Серце віддаю дітям» В. Сухомлинський яскраво показав, що
успіх роботи вихователя можливий лише за умов глибокого знання духовного
життя та особливостей кожної дитини. Детальніше – за посиланням:
https://mala.storinka.org/%D0%B1%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F-
%D0%B2%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8F-%D1%81%D1%83%D1%85%D0%BE%D0%BC%D0
%BB%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE

Педагогіка швидко прогресує, виправдовуючи своє визначення як

діалектичної, мінливої науки. В останні десятиліття досягнуто суттєвих
успіхів в окремих її галузях, насамперед у розробці нових технологій
навчання, зокрема комп'ютерних. Намітився прогрес і в створенні більш
досконалих методик виховання, технологій самоосвіти. В шкільній практиці
використовуються нові наукові розробки, з'являються авторські школи. Серед
знаних далеко за межами тепер вже своїх незалежних держав, згадаємо імена
та ключові новаторські ідеї грузинського педагога Ш.О.Амонашвілі, який
відстоює принципи гуманної педагогіки; українського вчителя
В.Ф.Шаталова та його ідею інтенсифікації навчання за рахунок включення в
процес засвоєння знань якомога більшої кількості асоціацій, навчання
великими блоками, використання опорних конспектів; випереджаючого
навчання С.М.Лисенкової (коли на уроці декілька хвилин відводиться на
ознайомлення учнів з новими поняттями, які будуть вивчатися в недалекому
майбутньому).
3. Категорії педагогіки
Основні педагогічні поняття, що виражають наукові узагальнення,
прийнято називати педагогічними категоріями. До педагогічних категорій
належать виховання, навчання, освіта. Педагогіка широко оперує також
такими загальнонауковими категоріями, як соціалізація і розвиток.
Виховання - цілеспрямований і організований вплив на розвиток
особистості. У педагогіці поняття «виховання» вживається в його широкому
і вузькому значеннях.
У широкому значенні виховання - це спеціально організований,
цілеспрямований і керований вплив вихователя на вихованця з мстою
всебічного розвитку його особистості. Тобто, під вихованням у даному
значенні розуміють цілісний вплив педагога на розвиток усіх сторін
особистості вихованця: потреб, здібностей, почуттів, поглядів, рис характеру
тощо. Поняття виховання в широкому розумінні охоплює собою два вужчих
поняття: навчання і виховання у вузькому значенні.
З психологічної точки зору структура особистості не є однорідною.
Дещо умовно тут можна виділити дві сфери: мотиваційно-ціпнісну (потреби,
почуття, переконання, цінності, ідеали, риси характеру тощо) та
інструментальну (знання, уміння, навички, здібності). Виховання у вузькому
значенні - це цілеспрямований вплив вихователя на розвиток
мотиваційно-ціннісної сфери особистості вихованця.
Навчання - це спеціально організована, доцільна і керована взаємодія
вчителя і учнів, спрямована на розвиток інструментальної сфери
особистості (знань, умінь, навичок, здібностей). Знання, уміння і навички є
компонентами змісту освіти.
Освіта -результат навчання, обсяг засвоєних учнем систематизованих
знань, умінь, навичок, способів мислення. Освіченою прийнято вважати
людину, яка опанувала певний обсяг знань і, крім того, набула звички логічно
мислити. Головний критерій освіченості - системність знань і мислення, яка
виявляється в тому, наскільки людина здатна самостійно відновлювати
відсутні ланки в системі знань за допомогою логічних міркувань.
Педагогіка широко використовує міжнаукові поняття «розвиток» і
«соціалізація». Розвиток особистості - становлення людини як соціальної
істоти під впливом усіх факторів - біологічних, психологічних, екологічних,
соціальних, економічних та ін. Виховання -один із найбільш важливих, але не
єдиний чинник розвитку особистості.
Розвиток можна розглядати і як процес становлення особистості, і як
результат цього процесу - деяку завершеність формування людської
особистості, досягнення певного рівня зрілості.
 Розвиток особистості - складний процес, який відбувається на різних
рівнях: фізичному, психічному, духовному і соціальному. Соціальний
розвиток особистості, її становлення як члена суспільства називають
соціалізацією.
У педагогіці досить часто використовують термін «формування», який
не має самостійного значення і залежно від контексту вживається як синонім
до «виховання», «розвитку» чи «соціалізації».

4.Фактори розвитку особистості

Головне завдання, яке стоїть перед педагогічною наукою і практикою,-

це пошук ефективних шляхів впливу на розвиток особистості. Віднайти ці
шляхи без знання самої особистості практично неможливо. Будь-яка
педагогічна дія має спиратися на знання психології людини. Тому,
розглядаючи питання розвитку особистості, ми, звичайно ж, будемо
враховувати знання тих наук, предметом вивчення яких є людина.
Особистість - це соціальний індивід, який формується в результаті
засвоєння людиною суспільних форм свідомості і поведінки. Тобто
особистість формується під впливом життя в суспільстві, виховання,
спілкування, взаємодії.
Психологія, будучи найбільш тісно пов'язаною з педагогікою, серед
психологічних властивостей особистості виділяє три найважливіші
характеристики.
По-перше, це-стійкість її властивостей. Попри пластичність,
мінливість психічних проявів особистості їй властива відносна сталість
психічного складу, що дозволяє передбачати її поведінку за тих чи інших
обставин.
По-друге, це - єдність особистості як тісний зв'язок і взаємозалежність
її психічних процесів, якостей і властивостей. Особистість - єдине ціле,
кожна її риса нерозривно зв'язана з іншими якостями і набуває певного
значення у взаємозв'язку з ними. Наприклад, наполегливість має позитивне
значення тільки в поєднанні з високими моральними якостями. Зовсім іншого
змісту набуває ця риса у взаємозв'язку з егоїстичними потребами, із
прагненням домогтися особистого благополуччя, не зважаючи на інтереси
інших людей.
По-третє, це - активність особистості, що виявляється в різноманітній
діяльності, спрямованій на зміну, перетворення навколишнього світу, а також
власних якостей (самовиховання).
У структурі особистості виділяють такі чотири підструктури:
1) підструктура спрямованості об'єднує прагнення, бажання, інтереси,
нахили, ідеали, переконання, ставлення та моральні якості особистості, її
самооцінку. Спрямованість особистості не має природних задатків і
відображає суспільні цінності, норми та ідеали. Формується вона шляхом
виховання і є соціально зумовленою;
2) підструктура досвіду включає знання, навички, уміння та тички,
набуті людиною. Вона формується переважно в процесі навчання, має
соціально зумовлений характер;
3) підструктура форм відображення охоплює індивідуальні
особливості психічних процесів особистості: відчуття, сприймання, пам'яті,
мислення, уяви. Розвиток цієї підструктури залежить як від вроджених
факторів, так і від вправляння, тренування;
4) біологічно зумовлена підструктура: конституція тіла, властивості
темпераменту, статеві та вікові відмінності.
Перші три підструктури особистості, що мають соціально зумовлений
характер і розвиваються під впливом виховання, можна умовно об'єднати у
дві сфери:
• мотиваційно-ціннісна сфера, яка визначає вибірковість ставлень і
спрямованість активності особистості: потреби, почуття, цінності,
переконання, ідеали, риси характеру (власне підструктура спрямованості);
• інструментальна сфера, яка визначає ефективність діяльності
особистості: знання, уміння, навички, здібності, особливості пізнавальних
процесів (сприймання, уяви, пам'яті, мислення).
У зв'язку з тим, що розвиток цих сфер характеризується специфічними
особливостями, у педагогіці виділяють два великі розділи: теорію виховання і
теорію навчання (дидактику). У першому розглядаються завдання,
принципи, форми і методи виховання мотиваційно-ціннісної, в другому -
інструментальної сфер особистості.

Розвиток - розгорнутий у часі процес кількісних і якісних змін в

організмі та психіці людини, її мисленні, почуттях і поведінці, що є
результатом біологічних процесів в організмі та впливів навколишнього
середовища.
Як правило, ці зміни прогресують і накопичуються, приводячи до
посилення організації й ускладнення функцій. Наприклад, навіть
недосвідчений спостерігач помітить, що моторний розвиток дитини
починається з безладного руху руками і ногами. Незабаром дитина вже
прагне щось схопити, тягнеться до предметів, учиться пересуватися поповзом
і, нарешті, робить перший крок. Використання символів, особливо слів,—
переломний момент на шляху до читання, лічби, якісного ускладнення
мислення. Розвиток останнього йде від здатності дитини впізнавати конкретні
предмети до уміння підлітка формулювати складні поняття і мислити
абстрактними категоріями.
Деякі процеси розвитку, такі як пренатальний ріст плоду, носять
переважно біологічний характер, у той час, як інші відбуваються, головним
чином, під впливом навколишнього середовища. Яскравими прикладами
такого впливу можуть служити вивчення чужої мови під час перебування за
кордоном або засвоєння мовної манери й артикуляції членів родини, в якій
живе людина. Однак розвиток особистості здебільшого не вкладається в
жодну з цих двох категорій, оскільки передбачає взаємодію біологічного і
соціального. Всередині останнього особлива роль належить вихованню.
Педагогіка як наука про виховання має чітко уявляти можливості та межі його
дії на розвиток особистості. Але, щоб визначити ці межі, необхідно з'ясувати
характер і міру впливу й інших, більш широких факторів, які детермінують
розвиток людини.
Більшість сучасних дослідників схиляється до думки, що процес і
результати людського розвитку детермінуються спільним впливом трьох
генеральних факторів - спадковості, середовища (стихійного та
організованого) й активності самої людини.
Розглянемо детальніше вплив кожного із названих факторів.
Роль спадковості в розвитку особистості
Необхідною передумовою розвитку особистості є відповідна
біологічна, генетично зумовлена організація нервової системи, яка Є
результатом всієї попередньої еволюції людини. Новонароджений не
з'являється на світ з осмисленим сприйманням, пам'яттю, мисленням й
іншими психічними процесами. Однак його психіка і іс є чистою дошкою.
Дитина народжується з певними передумовами психічного розвитку, які
отримує по спадковості.
Під спадковістю розуміється передача від батьків до дітей певних
природних якостей і психічних особливостей.
Біологічна спадковість зумовлена генами, локалізованими в
хромосомах - специфічних структурах ядра клітини. Вона визначає будову та
розміри тіла, у тому числі мозку, стадії дозрівання організму, біологічні і
деякі психічні якості. Успадковують від народження:
морфологічно-функціональну будову тіла (тип конституції, зовнішній вигляд,
колір очей, волосся, шкіри, статеві властивості, групу крові, деякі хвороби);
тип центральної нервової системи, властивості темпераменту (силу,
рухливість, врівноваженість, лабільність, активність, екстраверсію,
інтроверсію, реактивність тощо), анатомо-фізіологічні особливості нервової
системи, аналізаторів, задатки (музикальний слух, гостроту зору, розрізнення
кольорів і відтінків), на основі яких розвиваються різноманітні здібності та
якості.
Дитина народжується не лише із задатками, але й з відносно
сформованими психічними процесами: здатністю відчувати вплив
середовища (тепло, холод, дотик, біль, смак, запах), переживати емоції
задоволення і незадоволення.
Генетично запрограмованим є також дозрівання організму, у ході якого
змінюються анатомо-фізіологічні системи (нервова, ендокринна, дихальна,
травлення та інші). Внаслідок дозрівання відбувається, наприклад, моторний
розвиток у дитинстві чи розвиток вторинних статевих ознак у підлітковому
віці. Відповідно до сучасних досліджень дозрівання організму завершується
до 25 років, але деякі фізіологічні процеси в головному мозку (пов'язані з
мисленням, пізнанням нового, творчістю) розвиваються впродовж усього
життя.
Існують різноманітні точки зору на біологічне успадкування рис
характеру. Дослідження, проведені на близнюках, доводять, що емоційна
стабільність, екстраверсія, альтруїзм, сором'язливість і боязкість значною
мірою залежать від спадковості. До інших особистісних рис, що теж мають
помірно виражений генетичний компонент, належать відчуженість,
агресивність, прагнення до досягнень, лідерство.
Дослідники прагнуть також виявити генетичну схильність до психічних
захворювань, алкоголізму, агресивної поведінки і навіть скоєння злочинів.
Утім, незважаючи на наявність подібних зв'язків у багатьох сферах людської
поведінки, учені усвідомлюють, що практично неможливо відокремити
ефекти впливу середовища від ефектів спадковості.

Становлення особистості в процесі соціалізації

Розвиток людини відбувається в певному середовищі. Вона
розвивається в контексті своєї сім'ї, соціального і національного оточення. На
особистість впливають однолітки, родичі й інші дорослі, з якими вона
спілкується, а також релігійні організації, школа і групи, до яких вона
належить. На людину впливають засоби інформації, культурне середовище, в
якому вона росте, події, що відбуваються в світі. Вона значною мірою є
продуктом суспільства і довколишніх умов життя.
Входження індивіда в соціальні стосунки, яке здійснюється шляхом
засвоєння соціального досвіду і його відтворення у діяльності та спілкуванні,
називається соціалізацією. Завдяки соціалізації індивід стає членом
суспільства: засвоює необхідні знання, уміння, погляди, життєві цінності,
соціальні ролі, тобто набуває здатності спілкуватися і взаємодіяти з іншими
людьми. Соціалізація триває протягом всього життя, допомагаючи людям
знайти душевний комфорт і почувати себе повноправними членами
суспільства чи нашої культурної групи всередині суспільства.

Роль виховання у розвитку особистості

На відміну від стихійних соціальних впливів на особистість, виховання
- це спеціально організований суспільний процес, спрямований на розвиток у
неї певних цінностей, потреб, рис характеру, знань, умінь, навичок і
здібностей. Будучи цілеспрямованим фактором розвитку особистості,
виховання повинно враховувати вилив спадковості та стихійного середовища.
Ефективність виховного впливу полягає в його цілеспрямованості,
систематичності, кваліфікованому керівництві. Виховання підпорядковує
розвиток людини певній меті. Цілеспрямований і систематичний вплив
педагогів приводить до формування заздалегідь запроектованих якостей
особистості, які інакше не виникли б. Одне з найважливіших завдань
виховання -розвиток індивідуальних особливостей людини, її здібностей,
нахилів та обдарувань. Роль виховання у розвитку особистості оцінюється
по-різному, причому діапазон думок досить широкий - від твердження про
його повну неспроможність і безсилість (при несприятливій спадковості і
поганому впливові середовища) до визнання його єдиним засобом зміни
людської природи. Істина, як звичайно, знаходиться між крайнощами.
Для порівняння наведемо декілька думок про значення виховання у
розвитку особистості.
«Виховання може все» (К.А.Гельвецій).
«Усі ми народжуємося милими, чистими і безпосередніми: тому ми
повинні бути виховані, щоб стати повноцінними членами суспільства»
(Джудіт Мартін).
«Від усякого виховання, друже мій, рятуйся на всіх вітрилах»
(Вольтер).
«Виховання означає насильство, придушення дитини, що грунтується
на страхові й підпорядкуванні чужим нормативним уявленням. Це спосіб
маніпуляції, який передбачає, що дорослий краще знає, що «насправді»
потрібно дитині, що їй корисно, а що ні» (Г. фон Шенебек).
Аналіз різних підходів до розуміння сутності виховання та його ролі в
розвитку особистості дає підстави виділити дві основні концепції виховання:
технократичну і натуралістичну.
У технократичній концепції виховання розглядається як
цілеспрямоване формування вихователем дитини відповідно до свого задуму,
як різновид продуктивної діяльності, спрямованої на перетворення,
«обробку» об'єкта праці. Вихователь при цьому стає подібним до скульптора,
який за допомогою певних методів і засобів з необробленої брили творить
досконалий образ, заздалегідь сформований у його уяві. Вихованець
розглядається як пасивний матеріал, з якого можна «ліпити» все, що завгодно.
В історичному аспекті технократична концепція виховання бере початок у
поглядах Дж.Локка, який вважав, що в людей немає ніяких вроджених ідей і
їхня поведінка, думки та почуття формуються під впливом зовнішнього
середовища. Пізніше цей напрямок розвивали представники біхевіористичної
концепції виховання (Дж.Уотсон, В.Скінер).
Натуралістична концепція стверджує, що дитина розвивається
спонтанно, сама по собі, як органічно зростає рослина. Виховання В цьому
випадку трактується як догляд, сприяння, а вихователь нагадує садівника,
який турботливо і обережно допомагає розвиткові, що природно відбувається
сам по собі. Основи натуралістичної концепції були закладені в теорії
природного виховання Ж.-Ж.Руссо. педоцентристи (Дж.Дьюї, С.Френе),
представники гуманістичної психології (А.Маслоу, К.Роджерс).
Обидві концепції відображають істотні аспекти виховання, але кожна
окремо є однобічною. У технократичній перебільшуються можливості
виховання, ігнорується активність вихованця, його спадкові особливості,
задатки, психологічні закономірності розвитку. В свою чергу натуралістичний
підхід недооцінює важливість технологічного аспекту виховання, як
цілеспрямованої діяльності педагога.
Однозначно неможливо визначити, який з двох підходів ефективніший.
Кожен з них внутрішньо цілісний і послідовний і за певних обставин може
виявитися продуктивним. Періодично одна з концепцій виходить на перший
план і стає домінуючою в педагогічній свідомості.

Роль активності в розвитку особистості

Розвиток особистості значною мірою залежить від індивідуального
досвіду, якого вона набуває в процесі взаємодії з природним і соціальним
оточенням. При цьому роль активності як фактору розвитку поступово
зростає в процесі особистісного становлення дитини. Якщо новонароджений
переважно пасивно сприймає впливи середовища, то підліток вже виявляє
критичне ставлення до свого оточення, вибірково реагує на соціальні впливи і
може спрямовувати власну активність на самовдосконалення.
Підкреслюючи можливу роль у становленні особистості соціального
середовища, у тому числі виховання, необхідно пам'ятати, що
людина-активна, діяльна істота, а не пасивний об'єкт зовнішніх впливів. Це
проявляється в тому, що, по-перше, зовнішні умови життя визначають
розвиток особистості не прямо, а тільки через її взаємодію і і середовищем,
через діяльність у цьому середовищі. Отже, коли мова йде про виховні та
соціальні впливи, мається на увазі активна взаємодія людини з навколишнім
середовищем, взаємодія вихователя і вихованця. Діяльність самої людини -
неодмінна умова її розвитку. Які б прекрасні вихователі не опікувалися
дитиною без власної праці вона мало чого досягне. К.Д. Ушинський зазначав,
що учень повинен учитися сам. А педагог дає йому лише матеріал для
навчання, керує навчальним процесом. Таким чином, при правильному
вихованні дитина не тільки об'єкт педагогічного впливу, а й суб'єкт, тобто
активний учасник власного виховання.
 По-друге, зовнішні умови і впливи завжди переломлюються через
особистий життєвий досвід людини, її індивідуальні психічні особливості, її
ставлення до дійсності. В цьому сенсі зовнішні впливи опосередковуються
внутрішніми умовами. Тому одні й ті ж самі зовнішні умови, виховні
прийоми по-різному впливають на дітей. Наприклад, по-різному сприймають
похвалу зарозумілий підліток із завищеною самооцінкою і підліток з
негативною самооцінкою, невпевненістю у своїх силах і можливостях.
По-третє, людина, як активна істота, може сама свідомо змінювати
власну особистість. У міру психічного розвитку особистості, формування
самосвідомості все більшого значення набуває самовиховання, тобто свідома
діяльність, спрямована на вдосконалювання своїх якостей і здібностей.