Внесок видатних педагогів минулого у становлення

та розвиток педагогіки співробітництва як

інноваційного напряму розвитку педагогіки ХХІ
століття
Підготувала студентка 1 курсу іноземної
філології групи 14Со Сіренко Юлія
Термін педагогіка походить від грецьких слів paides – діти і аgо – вести. В
дослівному перекладі педагог – «вихователь». У стародавній Греції
педагогом називали раба, який брав за руку дитину господаря і
супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися
більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя,
тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про
виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.
Виховання виникло разом із появою людського суспільства. Воно є
загальною і вічною категорією, бо невіддільне від природної потреби
готувати до життя нащадків. Разом із розвитком виробництва,
розширенням знань про довколишній світ формувалася і розвивалася
педагогіка як окрема наукова дисципліна. Виникла потреба в
педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб’єктивних
уявленнях, а на об’єктивній і науковій основі.
Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька
філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (бл. 460
– бл. 370 рр. до н. е.), Сократа (470/469-399 рр. до н. е.), Платона
(427-347 рр. до н. е.), Арістотеля (384-322 рр. до н. е.) було немало
глибоких думок з питань виховання людини, формування її
особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокріт
висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його
висловлювань стали афоризмами, що актуальні й на сьогодні: «Ніхто
не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися»;
«Природа і виховання подібні... виховання перебудовує людину і ...
створює природу»; «Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі
праці»; «Більшість багатознайок не має розуму».
Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження в працях
філософів і ораторів наступних поколінь. Перший «штатний» педагог
Марк Квінтіліан (бл. 35-бл. 96) був автором 12-томної книги
«Дванадцять книг риторичних настанов» – практично, першої
педагогічної книги. Разом із творами Цицерона її вивчали в усіх
риторичних школах.
У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість
античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була просякнута
церковною догматикою.
До початку XVII століття педагогіка залишалася частиною філософії. Її
відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему
пов’язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592–1670) – великого
чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної
педагогічної системи. 1632 року він написав видатний твір «Велика
дидактика», що започаткував науку про навчальний процес, а 1633
року – перше в світі спеціальне керівництво з виховання дітей
дошкільного віку «Материнська школа». На його думку, людина є
«найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудовим мікрокосмом»;
школа – «майстернею гуманності». Не втратили актуальності й
наукового значення і його схема організації школи, теоретичне
обґрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної
системи, ідеї загального навчання й початкового навчання дітей
рідною мовою. В основі його педагогічної системи лежить принцип
природовідповідності виховання: «Ми вирішили скрізь іти за
природою, і як та проявляє свої сили... так і ми повинні йти за
порядком розвитку розумових здібностей», – підкреслював Я. А.
Коменський.
В історію педагогіки увійшло також ім’я Джона Локка (1632-1704) –
англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії
виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує
широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з
моральними переконаннями.
Непримиренну боротьбу з догматизмом, схоластикою
і вербалізмом у педагогіці вели французькі
матеріалісти і просвітителі XVIII століття, такі як Жан–
Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної
досконалості дітей, теорії «вільного виховання».
Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці
(1746-1827) запропонував прогресивну теорію
морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного
виховання, доброзичливого ставлення до дітей,
прищеплення їм співчуття як основи морального
розвитку, намагався поєднати навчання і виховання
дітей з організацією їхньої праці.
Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі
педагоги Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор
теоретичних узагальнень у галузі психології навчання
і дидактики (розробив чотириетапну модель уроку,
систему розвиткових вправ, увів поняття
виховального навчання), Фрідріх Адольф Вільгельм
Дістервег (1790-1866) – противник станових і
національних обмежень у царині освіти, виховання
релігійного фанатизму; послідовник Песталоцці.
В Україні зародження педагогіки так само відбувалося в надрах філософії. З часів
Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання: збірник законів
«Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів),
«Повчання» Володимира Мономаха, «Житіє Євдокії Полоцької» та «Повчання
дітям» ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи
народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків
тощо. В розвитку освіти на українських землях важливу роль відіграли братські
школи (XIV—XVII ст.) в Луцьку, Львові, Києві. Видатний український педагог Іван
Огієнко визначав XVII століття в історії української педагогіки як «Золотий вік
нашого письменства, нашої культури»: «Київ став центром української культури, її
Афінами, став нашим Парижем, розумною головою». У той час Україна досягла
суцільної грамотності населення.Центром розвитку освіти того часу стала Києво-
Могилянська колегія, заснована 1632 року, яка з 1701 року почала називатися
Київською академією. У XVIII столітті вона була одним з визначних навчально-
наукових осередків східного слов’янства.
Характерною рисою української педагогіки цього часу є її
розвиток на власній, національній основі з урахуванням кращих
досягнень західної педагогічної думки.
Григорій Сковорода (1722-1794) – виразник ідей гуманізму і
просвітництва, видатний діяч, який збагатив духовну культуру
України, вітчизняну педагогіку і шкільництво. Він вважав освіту
засобом моральної перебудови суспільства. Його ідеалом була
«істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і
щастя у «сродній» праці. Він перший проголосив ідею
природного виховання. Ця ідея є наскрізною майже в усіх
творах ученого – байках, притчах, філософських трактатах,
афоризмах тощо.
Наріжним для вітчизняної педагогіки Г. С. Сковорода вважав
принцип народності виховання, основою якого є. служіння
простому трудовому народові. Його ідеї знайшли своє
продовження у творах Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, К. Д.
Ушинського, Б. Д. Грінченка, Л. М. Толстого, А. С. Макаренка, В.
О. Сухомлинського та інших видатних педагогів.
 Висновок:

Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить, що її

виникнення і розвиток визначалися об’єктивними соціально–
економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь
до життя.
Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного
розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого
визначені Законом України «Про освіту», Державною національною
програмою «Освіта» (Україна XXI століття»), Національною доктриною
розвитку освіти України в XXI столітті.
 Джерела:

https://studfile.net/preview/16409954/
Дякую за увагу!