№ 1.

Поняття, структура і функції світогляду

Світогляд – це філософ. Категорія яка позначає найзагальніше усвідомлення людиною

навколишнього світу і місце в ньому.

Філософія є основою світогляду. Всю сукупність людських знань можна намалювати у вигляді
піраміди:

4. світоглядний

(в ім’я чого)

3. теоретичний (чому?)

2. емпіричний (що?)

1. технологічний ( діяльність людини, як?)

Правила:

1. Кожен рівень знань, що розташований вище, обґрунтовує успішне застосування знань, які
розташовані нижче.
2. В системі знань кожен вище розташований керує нижчим.
3. При переході до нового знання кожен нижче розташований рівень здатний стимулювати
постанову запитань, відповідь на які можна отримати на вищому рівні.

Функції світогляду:

- пізнавальна
- вартісна
- спонукально – діяльна

Структура:

1) Пізнавальний компонент. Базується на узагальнених знаннях - повсякденних,

професійних, наукових і т.д. Він представляє конкретно-наукову і універсальну картину
миру, систематизуючи і узагальнюючи результати індивідуального і суспільного
пізнання, стилі мислення того або іншого співтовариства, народу або епохи.

2) Ціннісний-нормативний компонент. Включає цінності, ідеали, переконання,

вірування, норми, директивні дії і т.д. Одне з головних призначень світогляду полягає не
тільки в тому, щоб людина спиралася на якісь суспільні знання, але і в тому, щоб вона
могла керуватися певними суспільними регуляторами. Цінність- це властивість якогось
предмету, явища задовольняти потреби, бажання людей. У систему цінностей людини
входять уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, мету і сенс життя. Наприклад: життя
- це головна цінність людини, безпека людини - це теж велика цінність, і т.д. Ціннісне
відношення людини до світу і до самого себе формується в певну ієрархію цінностей, на
вершині якої розташовуються свого роду абсолютні цінності, зафіксовані в тих або інших
суспільних ідеалах. Наслідком стійкої оцінки людиною своїх відносин з іншими людьми, є
соціальні норми: моральні, релігійні, правові і т.п. які регулюють повсякденне життя як
окремої людини, так і всього суспільства. У них в більшій мірі, ніж в цінностях, присутній
наказовий, зобов'язуючий момент, вимога поступати певним чином. Норми є тим
засобом, який зближує цінностнозначиме для людини з його практичною поведінкою.

3) Емоційно-вольовий компонент. Для того, щоб знання, цінності і норми

реалізовувалися в практичних вчинках і діях, необхідне їх емоційно-вольове освоєння,
перетворення на особисті погляди, переконання, вірування, а також вироблення певної
психологічної установки на готовність діяти. Формування цієї установки і здійснюється в
емоційно-вольовій складовій світоглядного компоненту.

4) Практичний компонент. Світогляд - це не просто узагальнення знань, цінностей,

переконань, установок, а реальна готовність людини до певного типу поведінки в
конкретних обставинах. Без практичної складової світогляд носив би украй абстрактний,
відвернутий характер. Навіть якщо цей світогляд орієнтує людину не на участь в житті,
не на дієву, а на споглядальну позицію, він всеодно проектує і стимулює певний тип
поведінки.

2. Філософія і світогляд

Існування людини у навколишньому світі, природі і суспільстві є способом реального

утвердження її сутнісних ознак, можливостей, котрі реалізуються як через її практичну
діяльність, так і в процесі духовного виробництва. Саме на цій основі у людини виникає,
тільки їй притаманне, специфічне духовне осмислення і переживання існуючого світу
речей і предметів, суспільного середовища у формі відчуттів, сприймань, уявлень,
емоцій, котрі формують відповідне світовідчуття, світосприймання і світорозуміння. У
своєму узагальнюючому вигляді всі вони формують єдине цілісне утворення, яке
називається світоглядом.

Світогляд є насамперед способом тлумачення, інтерпретації феномену буття і

водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально
фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та
суспільне буття.

У процесі формування світогляду формується індивідуальність людини, її переконання

та життєва позиція. Світогляд – результат і наслідок виховання і самовиховання,
розвитку і саморозвитку, освіти і самоосвіти.

Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає,

осмислює, оцінює світ, визначає своє місце у ньому. Це система принципів, знань,
ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс та мету життя, які визначають
індивіда або соціального суб’єкта та органічно вплітаються в його вчинки та норми
мислення.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до

певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти у ньому такі
підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння
та світобачення.

3. Категоріальна структура світогляду:

за змістом
 - знання
- досвід
- переконання
- цілі (ідеали)
- істина
за рівнями

- пізнавально – інтелектуальний (світорозуміння)

- емоційно – психологічний (світовідчуття)
за ступенем загальності носія

- груповий
- національний
- особистий
історичного х- ру

- античний
- середньовічний
- модереністичний
- постмодерний
вираження

- науковий
- художній
- символічний
обґрунтування за сприйняття

- наукового чи філософського доведення

- житейський
- шляхом наслідування авторитетів
зрілості

- стихійно – повсякденний
- теоретичний
історичним типом

- міфологічні
- філософський
- релігійний
- науковий
за національними ознаками

- український
- польський
- німецький
- російський
- 7. Філософія і наука.
-
- Філософія, як було показано вище, є не лише формою суспільної свідомості, а й
світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу. Тепер слід відповісти
на запитання, а чи є філософія наукою?
Взаємозв’язок філософії і науки – традиційно неоднозначна і складна проблема. Одні
філософи визнають за філософією статус науки (наприклад, Арістотель, Гегель, Ортега-і-
Гассет), інші це категорично заперечують (наприклад, О. Конт, так звані логічні
позитивісти – Р. Карнап, М. Шлік, Л. Вітгенштейн та інші).
Філософська концепція логічних позитивістів – це “послідовний емпіризм”. З точки зору
цього напрямку, все доступне нам знання про зовнішній світ отримується лише завдяки
емпіричним наукам. Філософія ж представляє теоретичну галузь знання, тому вона не
може бути наукою. “Філософія, - писав Р. Карнап, - віднині не визнається як особлива
галузь пізнання, котра стоїть поряд з емпіричною наукою”.
М. Шлік вважав, що філософія має право на існування, але лише як теоретичний засіб для
логічного аналізу мови – мови емпіричної науки. “Філософія не є наукою”, - підкреслював
цей філософ.
Заперечення щодо філософії як науки притаманне і сучасній концепції сцієнтизму.
Сцієнтизм (від лат. Scientia – знання, наука) – світоглядний напрямок у філософії, в основі
якого лежить уявлення про наукове знання як найвищу культурну цінність. Однак: а) в цю
цінність включається лише природниче і точне знання; б) науковим знанням вважається
лише те, котре здобуто емпіричним (дослідним) шляхом, з допомогою конкретних
природно-наукових методів (метод – шлях дослідження, сукупність прийомів чи операцій
практичного чи теоретичного пізнання). З такої точки зору, не лише філософія втрачає
свій статус, але і всі гуманітарні науки оголошуються свавільними, необґрунтованими, у
яких домінує суб’єктивізм, оціночні моменти. Дійсно, філософія не є експериментальною
наукою. Вона не використовує для свої проблем конкретно-природничі методи пізнання.
Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.
Філософія не може будуватися за природничонауковими зразками. Вона має своє “поле”
дослідження, свою міру точності і свою міру доведення. Для філософії основним
предметом розгляду є, як відомо, найбільш загальні проблеми буття природи, людини,
суспільство, їх відношення.
Філософія підтверджує свої знання, як правило, не окремими експериментами, а
широкими засобами людської предметної діяльності – практикою як сукупністю
матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-
споглядальної діяльності людини.
Природничі науки мають своїм предметом конкретні матеріальні об’єкти і властивості. Для
хімії, наприклад, таким предметом є перетворення речовин, зміна їх складу або будови.
Предметом фізики є, як відомо, природа, її властивості. Фізіологія вивчає життєдіяльність
цілісного організму і його окремих частин – клітин, органів, функціональних систем тощо.
Цілком логічно, що для пізнання сутності таких об’єктів, і їх властивостей, застосовуються
методи, прийоми, операції, що адекватні цим наукам, такі, скажімо, як
рентгеноструктурний, масспектрографічний, якісний, кількісний і т.д. Ці методи,
безумовно, дають можливість отримати досвідне знання, котре можна перевірити
експериментально.
На відміну від природничих наук, філософія має свою специфіку. Основним предметом
філософії є, як це вже було показано вище, найбільш загальні проблеми буття. Філософія –
це наука про загальне. Останнє може бути пізнаним на шляху використання широких
абстракцій, найбільш загальних понять, теоретичного мислення – на рівні застосування
діалектики, її основоположних принципів: єдності світу, зв’язку, відображення, практики
суперечності, історизму і т.д., на рівні діалектичного методу.
Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути
з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.
Таким чином, сутність філософських проблем буття, які є найбільш загальними, може бути
з’ясована, розкрита адекватними їй загальними методами.
Що ж таке наука? Що включає в себе це поняття?
“Наука – сфера людської діяльності, функція якої вироблення і теоретична систематизація
об’єктивних знань про дійсність; одна із форм суспільної свідомості” (Советский
энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 876).
“Наука – форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система
понять про явища і закони дійсності... Наука має на меті дослідження на основі певних
методів пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення (Див.
Філософський словник. Друге видання. К.,1986, стор. 416).
Далі. “Мета науки – опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності, котрі
складають її предмет... на основі вивчення законів, що відкриваються нею” (Див.
Философский энциклопедический словарь. М., 1983, стор. 403, підкреслення моє – В. Б.).
Отже, для науки (будь-якої) важливими структурними елементами є: 1) предмет
дослідження; 2) закони, котрі вона відкриває; 3) понятійний (категоріальний) апарат,
котрий вона використовує; 4) методи дослідження явищ і процесів дійсності.
Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони
розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно
відображати об’єктивну дійсність.
Що є спільним для філософії і науки?
Спільним для філософії і науки є те, що: 1) філософія і наука є формами суспільної
свідомості; 2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у
формі логічних доведень своїх висновків; 3) філософія і наука є структурними елементами
наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду; 4) філософія і наука
мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи
 дослідження).
Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності: 1) у філософії понятійний апарат,
закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто
екстраполюються на всі сфери дійсності; 2) філософія, як відомо, є форою суспільної
свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного
виробництва; 3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної
методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну
функцію лише для цієї науки; 4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема
наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не
може; 5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука
є важливою складовою наукового світогляду
- 8. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

Світогляд – найзагальніший погляд людини на світ, відповідно до якого він визначає зміст і
характер діяльності. За замістом світогляд об’єктивний, бо відображає оточуючу дійсність;
за характером – суб’єктивний та мінливий протягом життя. Тому не слід світогляд вважати
незмінним; він підданий самовдосконаленню. Міф, релігія, філософія – етапи розвитку
світогляду, як способу існування, самосвідомості. Міфологічний світогляд уособлює світ,
поєднує людину з ним, не розділяє людину і природу. Світобудова за міфом одночасно є
тілобудовою людини. Тому світ природи живий, духовний, а світ людини визначається дією
природних стихій, що прийняли вигляд багатьох богів, що відповідають властивостям
людської тілесності.
-
Релігійний світогляд відсторонює природу та зосереджує увагу на духовності як
найістотнішій його особливості. В основі світобудови – дух, розум, а людина уособлює їх
словами, але не формою свого природного тіла. Завдання людини – пізнати Бога як Духа,
вищу свідомість, як абсолюту; фактично – пізнати божественність розуму в його душевних
моральних якостях. Релігія оголошує сутністю людини моральні пошуки і для неї світ є світ
людських взаємовідносин.

- Філософський світогляд відображає опосередкований спосіб буття людини. Він дає їй

можливість розвивати та здійснювати розумне життя, тобто виділяти себе засобами з
природних соціальних світів та ставить питання про принципи їх існування, а також
принципи власного буття в них.
Основне світоглядне питання – відношення людини до природи та соціуму, з метою
знаходження точки опори, сенсу власного життя – по-різному бачиться у міфі, релігії та
філософії. Міфологія є форма практично-духовного освоєння дійсності, основна функція
якої складається в регуляції суспільного життя, в її емпіричній різноманітності.

- Міф є диво, дивом і міфом є і світ, за словами А.Ф. Лосєва. Він же відмічав, що міф є
самоповага особистості, її образ, лик, а не її субстанція. Міф не являючись рефлективним
мисленням, пропонує вчитися у природи, висуваючи анімізм, тотемізм, зооморфізм,
фетишизм, антропоморфізм, властиві первісному суспільству (див. філософський словник).
Релігія ставить людину у залежність від духовної сутності світу та вважає, що її соціальне
положення залежить від власної духовності, осяяної світлом світового божественного
розуму. Якщо міф формує перспективний світогляд, релігія інтроспективний, внутрішній.
Це духовне світобачення людини, її свідомість та самосвідомість, самопочуття у
оточуючому світі. Релігія пропонує віру, надію, любов як засіб існування між людьми; а
щастя і свобода людини в усвідомленні тієї духовної спорідненості, в якій вона
знаходиться з Господом.
9.Етапи розвитку світової філософії

2.1. Антична філософія.

2.2. Філософія Середньовіччя (XIII – XV ст.).
2.3. Філософія епохи Відродження (XV – XVI ст.).
2.4. Філософія Нового часу (XVII – XVIII ст.).
2.5. Німецька класична філософія (XVIII – XIX ст.).
2.6. Марксистська філософія.
2.7. Основні напрямки сучасної світової філософії.
 Антична філософія — філософія античності. Умовно може бути поділена на
давньогрецьку філософію та давньоримську філософію.Першим філософом античності є
Фалес, останнім — Боецій.Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що
все походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдиною
основу всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр
вбачав першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ
Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим

звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами.
Демокріт учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й
перетворюється з одного стану в інший завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм.

Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон.
Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє собою справжнє буття, а конкретні
речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Античність створила й перші спроби застосування різноманітних теорій в межах

єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо
цього є праці Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії,
Аристотель вважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може
також збільшитися або зменшитися у своїй кількості.

Натурфілософи вважали, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень,

вогонь, вода, земля й певна речовина — апейрон; піфагорійці бачили її в математичних
атомах; елеати вбачали основу віту в єдиному, незримому бутті; Демокрит вважав такою
основою неподільні атоми; академія Платона — земна куля лише тінь, результат
втілення царства чистої думки.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика

мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна
першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика у
Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу
протилежностей. Згідно Парменіда, буття — це те, що можна пізнати тільки розумом, а
не за допомогою органів почуттів.

Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі

церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї
філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцент-ризм), а філософствування
проявлялося передусім у формі богословської думкиі Тому раціоналістичний елемент знання
підпорядковувався вірі, а науковий інтерес —релігії.Проблема походження світу вирішувалося в
дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей
час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець
Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається
(еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна
модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї
концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі
суворо засуджені церквою.

Прослідкуємо хронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочатку

зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-
соціологічних доктрин християнських мислителів II—VIII століть. Першими носіями її ідей були
апологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудувати цілісну
філософську систему на основі положень християнської релігії. Свого апогею патристика
досягла в діяльності каппадокійського гуртка на грецькому Сході і творчості Августина на
латинському Заході. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання
безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала
філософствування як пояснення Біблії, а Біблія — як підкріплення відповідних положень
платонізму та арістотелі-зму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття.

Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354—430).

Пропаганді і захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про бога як
абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можна безпосередньо
вивести із самосвідомості людини.В автобіографічному творі "Сповідь" уперше в історії філософії
аналізує проблему суперечливої динаміки людської особистості. Проблема ж історичного
процесу була поставлена і знайшла містичне тлумачення в трактаті" Про град божий" (фактично
йшлося про державу).
Августин справив значний вплив на релігійну і філософську думку Європи.

Другим типом середньовічного філософствування була схоластика (релігійно-філософське

вчення західноєвропейсього Середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні
релігійні посилки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної
проблематики). Розрізняють ранню (XI—XII ст.) і пізню (XIII—XIV ст.) схоластику. Починаючи з XVI
ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана друга схоластика), яка була
ідеологією контрреформації. Термін "схоластика" в подальшому став синонімом безплідного
роздумування.

Формування схоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Вона була

викликана до життя новим піднесенням культури, шо проявилось у виникненні міських
нецерковних шкіл.Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм та логіку
арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм.

Пізня схоластика формувалася в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення

університетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передової арабомовної
філософії, шартрської школи, античної філософії, зокрема арістотелізму в християнсько-
католицькому дусі. Ця обробка арістотелізму пов'язана з іменем Больштедта і особливо його
учня Фоми Аквінського, засновника пізньої схоластики. Боротьба арістотеліків і августинівців до
початку XIV ст. трансформувалася в боротьбу томізму з прибічниками Д.Скота.

Паралельно продовжувала точитися боротьба номіналізму з реалізмом.

Реалісти вважали, ніби загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально,
утворюючи самостійний світ духовних, безтілесних сутностей, первинних щодо одиничних
речей. Наприклад, ідея людини передує буттю окремих індивідів і зумовлює їх буття; прекрасне
— передує буттю одиничних прекрасних речей тощо.

Номіналісти наполягали на тому, що реально існують лише одиничні предмети, доступні органам
чуття. Універсаліїж не мають реального (незалежно від речей) існування. Це звичайні імена
речей. Поміркований номіналізм одержав назву концептуалізму. Оккам, Бурідан та інші
мислителі поєднали номіналізм з теорією двоїстої істини і тим самим відмовилися від основної
догматичної установки ортодоксальної схоластики, визнали автономне становище філософії та
науки стосовно віри. У них з'явилася потреба в реабілітації природи, деміфологізації і
християнської картини світу. Першим наголосив на цьому Роджер Бекан. Особливу роль у
саморуйнуванні схоластичної філософії відіграв номіналізм. П.А. Абеляр, Д.Скот і У.Оккам на
противагу диктатурі богословських понять висунули принцип індивідуалізації, що підготувало
основу до просвітництва та методологічного скептицизму Відродження і Нового часу, сприяло
становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. Номіналісти стали першими вченими
і природознавцями в Європі. Вони "повернули" природі її суверенні права, показавши примат
реальності, проторюючи шлях емпіризму і сенсуалізму.

Не зайве зауважити, що ортодоксальні мислителі Середньовіччя (філософи і теологи) були

одними з перших теоретиків, висновки-присуди яких були логічною підставою для
переслідування інакомислячих і навіть фізичної страти.

Філософія доби Відродження

Особливості філософської думки діячів доби Відродження

а. Соціально-політичні та культурні умови Відродження позитивно вплинули на розвиток

філософської думки. В цьому плані перш за все варто вказати на те, що філософія цього часу
звільнилась від християнсько-церковного гніту, перестала бути служницею 9рабинею) теології і
стала розвиватись за своїми власними законами. Це – по-перше.

б. А по-друге, у філософській думці того часу – особливо в його ранній період – відродились і
почали активно діяти майже всі напрямки і відтнки античної філософії. Тут можна було побачити
і очищений від релігійної схоластики арістотелізм (Петро Помпонацці, Забарелла), і неоплатонізм
(Георг Плетона, Марсіо Феччіно, Мартин Лютер, Томас Мюнцер) і стоїцизм (Петрарка), і
епікурейство (Лоренцо Валла, Франсуа Рабле), і кептицизм (Монтень) та всі інші.

в. Але філософія Відродження не обмежилась лише відродженням і розвитком (пристосуванням

до сучасності) античної філософії. Поряд з цим і в органічному зв’язку з цим Відродження
збагатило історію та зміст філософії всього людства розробкою нових і важливих проблем
світогляду. Найважливішим серед них, що не втратило гострої актуальності навіть в наших
умовах, є постановка і розробка проблем Гуманізму, Натурфілософії, Науки, концепцій
Ідеального суспільства, Скептицизму. Розглянемо короткий зміст цих, опрацьованих діячами
Відродження, світоглядних проблем.

а. «Гуманізм» ( від латинського слова «homo» - людина, “humanus” - людський, людяний) –

термін, що його запровадили у вжиток діячі культури Відродження. Цим терміном вони
протиставили Гуманізм – Теїзму (від грецького слова «theos» - Бог; "theism" – релігійний
світогляд, який понад усе і в центрі ставить Бога).

Християнський релігійний світогляд, який сповідувала панівна в період Середньовіччя

християнська церква, культивувала зневажливе ставлення до гідності людини. За вчення Біблії,
людина – це перш за все, грішник, гній земний, черв’як. Звертаючись до Бога з молитвою,
православний віруючий, наприклад, каже про себе: «Аз есьмь червь, а не человек, поношеніе
человеком і унічіженіє гобзующій»; «Аз во грехах есмь і во грехах роді мя маті моя».
Призначення цих рекомендованих православною церквою молитов – примусити людини визнати
себе нікчемою і боятися Бога. Діячі Відродження рішуче виступили на захист людини, а звідсіль –
проти церкви, проти релігії.

б Найбільш видатним гуманістом періоду відродження був Дезидерій Еразм Ротердамський

(1467 – 1536). Сучасники називали його «Світочем знань»; писали, що «слава про нього лунає
від Англії до Італії і від Польщі до Угорщини». Його твір «Самовихваляння дурості» (“Stultitiae
Laus”, в російському перекладі “Похвальное слово глупости»). В цьому самовихвалянні Еразм
дотепно та злісно висміює «царину дурості», «зачумлене болото», що заселене розбещеним та
невігласним духівництвом, ненажерливими та лицемірними ченцями, «біль продажних за них не
зустрінеться ніде в світі». За прихильного ставлення «цариці глупоти» нікому не живеться в світі
ліпше, аніж папі римському, що «купив своє місце» і боронить його мечем, отрутою і всілякими
побрехеньками. …А що до богословів, то буде за краще обійти їх десятою дорогою і промовчати.
Страшно чіпати це вонюче болото, торкатися отрутних рослин. Того й дивися, накинуться на
тебе сотнями своїх конклюзій, оголосять єретиком і проклянуть, адже вони звикли лякати
прокляттями кожного, хто їм не подобається.» (Эразм Роттердамский. Похвальное слово
Глупости. М., 1938, стор 128 – 130).

Необхідно зазначити, що діячі Відродження не відмежовувались китайською стіною від

сучасного їм релігійного народу, більшість з них і самі були віруючими. Так Еразм Ротердамський
першим на підставі наявний особисто у нього стародавніх текстів видав друкарським чином
повний текст Біблії грецькою та латинською мовами. Цей текст багато в чому не співпадав з тим
текстом, який у зіпсованому вигляді пропагувався церквою. Правда, під тиском церковників
Еразм змушений був ще три рази видавати Біблію з врахуванням вимог церкви. Останнє
видання було затверджено церквою під назвою "Textus Receptus" (Загальноприйнятий текст),
який потім було покладено в основу так званого канонічного тексту, що було затверджено на
Тридентському церковному соборі в 1565 року. Цей "Textus Receptus" згодом було покладено в
основу всіх перекладів Біблія на національні мови.

Пером другого гуманіста, Рейхліна (1455 – 1522) написано твір «Послання темних людей
(Epistole obscorum virorum – В російському перекладі: «Письма темних людей»). Антицерковний
зміст твору і його влучна назва мали приголомшливий вплив як на його сучасників, так і на всю
наступну культуру християнізований країн. Назва твору (Epistole - Послання) саркастично
перегукується з біблійним збірником «Послання апостолів»[3]. Латинське двозначне слово
"virorum" одночасно означає і «мужчини» (люди) і « віруючі». А слово "obscurum" (темний)
завдяки Рейхліну послужило утворенню поняття «обскурантизм» (мракобісся, войовниче
бузувірство).

Видатним німецьким гуманістом був Ульріх фон Гутен (1488 – 1523). Порівнюючи свій час з
попереднім Середньовіччям, він проголошував: Розум пробудився! Жити стало насолодою!!». В
адрес релігійних сварок між католиками і протестантами він кинув гасло: «Пожирайте один
одного допоки самих себе не з’їсте!”

Французького гуманіста П’єра Рамуса (1515 – 1572), католицькі кати знищили під час
горезвісної пам’яті Варфоломіївської ночі в Парижі.

в. Гуманізм, основи якому заклади діячі Відродження, протягом останніх п’яти століть
розвивався та наповнювався новим змістом. Зараз в поняття гуманізму вкладається широкий
спектр людської культури, що виражає собою велич людини і сприяє її утвердження в реальній
дійсності. Лозунгами гуманізму стали слова: «Все – для людини»! Все – в ім’я людини!».
Авторитет гуманізм зріс до такої міри, що в сучасних умовах навіть церква намагається під
лаштуватися до гуманізму і видавати себе за що не на є гуманною релігією. Але як за своїм
походженням і первісним (з повним правом можна сказати – споконвічним) значенням, так і за
своїм сучасним змістом гуманізм був, є і залишається бути антирелігійним та антихристиянським
елементом культури. Історично та за своїм змістом поєднання гуманізму з релігією позбавляє їх
обох – і гуманізм, і релігію – всякого смислу. В такому разі гуманізм перестає бути гуманізмом, а
релігія – релігією. Гуманізм і релігія як в добу Відродження, так і в наш час є і завжди будуть
явищами несумісними одне з одним.

філософіяНового часу

Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї доби
(ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як століття
Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби були емпіризм і раціоналізм.
 Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання
отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого
досвіду.

Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон.

Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США).

Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом

і достовірною основою пізнання й поведінки людини.

Найвідоміші представники раціоналізму: Рене Декарт, Бенедикт Спіноза.

Німецька класична філософія: етап, іменований «німецькою класичною

філософією», звичайно оцінюється як грандіозний період у розвитку людського духу,
вершина філософського світорозуміння.

- Головне філософське досягнення німецької класичної філософії - діалектика. Хоча і

на ідеалістичній основі, вона була розроблена настільки ґрунтовно, що відкрила перед
людською думкою невідомі обрії. Історизм як принцип мислення міцно ввійшов у
філософський побут: світ – суперечливе ціле, що розвивається. Нової була ідея побудови
системи взаємозалежних категорій. Тим самим уперше була знайдена специфічна мова
філософії як науки. Філософія оперує гранично широкими поняттями, що відбивають не
тільки різні сторони дійсності, але їхні взаємні зв'язки, переходи. Такі поняття гнучкі,
текучі, переходять друг у друга. Визначити їхній можна тільки через їхнє місце в
системі.

- У німецькій філософській класиці було радикально переглянуте відношення суб'єкта

й об'єкта. Усі попередні навчання грішили споглядальністю: процес пізнання
представлявся їм пасивним сприйняттям образів, що надходять ззовні. Німецькі
мислителі вперше проголосили (в ідеалістичній формі) активність свідомості, вторгнення
суб'єкта в об'єкт і їхню безперервну взаємодію.

- Сфера свідомості стала в працях класиків німецької думки в більш широких

масштабах. У неї включили і несвідомі, неконтрольовані процеси. Системність думки не
виключає спонтанності, це дві взаємозалежні протилежності єдиного процесу.
Несвідома робота думки присутня й в одиничному акті творчості, де вирішальна роль
належить продуктивній уяві. Є і колективне несвідоме – міфологічне мислення, що являє
собою необхідну ступінь у розвитку форм суспільної свідомості.

- Німецька класична філософія обґрунтувала ідею суспільної закономірності, указавши

на економіку як на сферу її найбільш яскравого прояву. Творення, праця, знаряддя праці
стали як предмет філософського розгляду. Була почата спроба побачити в історії
людства закономірні етапи прогресивного розвитку.

- Новою наукою, що одержала в Німеччині ім'я і систематична розробка (у тому числі й

у працях німецьких класиків) була естетика. Попередні навчання, що ідуть у
стародавність, були уривчастими і не схоплювали діалектичний характер краси.

- Німецької класичної філософії удалося сказати нове слово й у древній філософській

науці етиці. Виникла ідея боргу як абсолютного спонукального мотиву морального
поводження. Вперше у філософії була поставлена проблема ідеалу.

Марксистська філософія
Традиційні форми філософської діяльності — університетське викладання та складання
вчених трактатів — Маркса не задовольняли. Він вирішив звернутись до філософської
публіцистики. Недовга робота в «Рейнській газеті» (1842—1843) — статті про свободу друку
цензурі, про родове представництво, про ущільнення сільського малоімущого населення, про
бідове положення селян Примозільського краю, про бюрократизм чиновників — викликали
переслідування уряду.

Починаючи ще з 1842 року він вивчає новий для Германії суспільний рух — соціалізм і
комунізм, знайомиться з багатішою соціалістичною та комуністичною традицією Франції й Англії,
аналізує перші виступи німецьких соціалістів і комуністів. Молодий Маркс уже тоді сприймав
революційний терор як універсальну зброю вирішення всіх соціальних проблем
(“философия находит в пролетариате свое материальное оружие, так и пролетариат находит в
философии свое духовное оружие”).

Спочатку Маркс, в 1843—1844 роках, вважав придатними ідеї Л. Фейєрбаха, лідера

німецької філософії 40-х років. Значення ідей Фейєрбаха для філософських пошуків Маркса
заключалось крім матеріалістичної загальної установки ще й в тому, що Фейєрбах з’єднав
традицію гуманізму (людина — вища цінність) з атеїстичним запереченням релігійних ілюзій, з
реабілітацією чуттєвого начала в людині і думками про гуманізацію відношень людини до
природи та до людей.

Поєднання філософської основи фейєрбахівського гуманізму з критичним аналізом

комуністичних доктрин — такий шлях, вибраний Марксом в 1844 році для досягнення союзу
філософії і пролетаріату. Але приблизно в той же час ця дослідницька програма значно
розширилась. Спонукальною причиною став вплив молодого Ф. Енгельса, який до 1844 року
самостійно прийшов до комунізму, матеріалізму а також захоплений філософією Фейєрбаха.
Проте, на відміну від Маркса, Енгельс, який проживав з 1842 по 1844 рік у Англії, уже був добре
знайомий з організованим масовим робітничим рухом — чартизмом, з англійською
соціалістичною та комуністичною літературою і, що саме важливе, з політичною економією
великих англійців А. Сміта, Д. Рікардо та ін. В журналі «Німецько-французькі щорічники» поряд зі
статтями Маркса була опублікована критична робота Енгельса про англійську політичну
економію («Наброски к критике политической экономии», 1844). Енгельс критикував цю науку з
позиції захисника інтересів пролетаріату. Для Маркса в цій невеликій статті відкрилась нова
область знання, засвоїти яку він вважав надзвичайно необхідно для створення нового
світогляду.

В 1844 році з’єднались в творчості Маркса важливіші компоненти для створення єдиної,
цілісної філософсько-світоглядної концепції. Політико-економічний аналіз дійсності Маркс
з’єднав з філософською традицією німецької класики і з критичним переробітком теорій
утопічного соціалізму і комунізму. Таким чином, джерела марксизму — найбільш передова
суспільна думка Європи. Маркс свідомо орієнтується на створення інтернаціонального, все-
світньо-історичного вчення.

Основні риси сучасної світової філософії. Сучасна епоха характеризується небаченим

досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя
суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації,
електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під
впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних
орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання.
Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав
людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.
Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може
цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних,
ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;
2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;
3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній
декларації прав людини”;
4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-
якого з них;
5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;
6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

10.Особливості формування та основні етапи розвитку української філософії

ФілософіяКиївськоїРусі
В "Ізборнику Святослава" (1703 р.) серед інших перекладів знаходяться уривки з "Діалектики"
візантійського філософа VІІ - VІІІ ст. Іоанна Дамаскіна, в яких дається таке визначення філософії:
"Філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є
мистецтвом мистецтв і наукою наук; вона є любов’ю до мудрості, істинною ж мудрістю є бог".
Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив
філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. У платонівсько-
християнській традиції "софія", тобто "мудрість" тлумачиться як особистісне, а не абстрактне
значення, що свідчить про екзистенціальність (життєвосмисловість) філософської думки, а
християнство сприймається під знаком Софії". (Недаремно саме Софії - Мудрості в Київській Русі
було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку), а хрещення Русі
змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід "примудрості Божої" -
Софії. Тому мудрість є не просто "віданням", тобто знанням. Вона є знанням не речей самих по
собі, а їхньої суті, яка є "божественним задумом" їх творіння.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та
призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто
“закону”) та свободи (“благодаті”)

Українська філософія ХІV – ХVІ століття. Українська філософія ХІV – ХVІ століття
представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств.
Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади,
підтриманої церквою. Єресі (від грец. – особливе віровчення) – різні відхилення від офіційного
віровчення.
Гуманістичний напрямок розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як
Ю.Дрогобич (1450 – 1494), П.Русін (народ. 1470 р.), С.Оріхоський (1513 – 1566) та інші.
Характерною рисою їх гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум,
внутрішній світ.
Другий гуманістичний напрямок мав зв’язок з діяльністю просвітників Острозької академії
(Г.Смотрицький, Й.Княгиницький, І.Вишенський). Особливістю цього напрямку була ідея
збереження і розвитку давньослов’янської мови, використання її духовного потенціалу для
становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.

Філософія Києво-Могилянської академії. Вперше в Україні філософія викладалася окремо від

теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію
як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині богом,
а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто
богом, якого вважали також творцем природи.
Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл.
1600 – 1683), Й.Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович
(1681 – 1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.Філософія Києво-Могилянської академії, з одного
боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а, з
іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння сутності природи, її руху і
розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики
протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло становленню і розвитку наукового
світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української духовної
культури.

Філософія Г.С. Сковороди. Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 – 1794),
вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в
історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про
українського Сократа. На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода створює
вчення про “серце”, як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце – це “безодня”
людської душі, через яку відкривається божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”,
через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів
і думок. Разом з тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з’єднатися розум і
віра, розум і воля людини.
Таким чином, етичне вчення Г.Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної
людини, до щастя, до “обожнення”, до уподобання Богу. Людська доля залежить від природних
нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи. Для досягнення внутрішнього
спокою і миру потрібно додержуватися правила про “сродність”, жити у злагоді зі своїм
характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним
ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише “тінню справжньої людини,
усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною
метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє
призначення.

Українська філософія ХІХ – початку ХХ ст. Українська філософія ХІХ – початку ХХ століття
представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898),
Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов
(1841 – 1895) та іншими.

Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології,
історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики.

Проф. О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького
філософа Гегеля за його глибоке розуміння закономірності історичного поступу, нерідко
посилався на нього, використовував його судження. Разом з тим це не завадило О.Новицькому
піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного
світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика здійснювалася
О.Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того, що “віра завжди вища знання,
релігія вище філософії

Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою
його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна
антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики
національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні.
Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська проблема, яку він розв’язував з позицій демократизму і
братерської єдності слов’ян.

М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його
соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, у яких
висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він
обов’язково відродиться як самобутній культурний етнос.У 1861 р. Костомаров публікує велику
статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з
російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні етнопсихологічні
характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П.Юркевич – ґрунтовний розробник
самобутньої концепції “філософії серця”.
П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело
людського існування. В діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в
думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює,
що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в
результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути
засвоєним.

М.Драгоманов – український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його

філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні
праці”. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати
навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу,
зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає
аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії.
Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею”
суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою
поступу.

Філософія І.Франка. сновою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм.

У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає,
що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні
кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. “В дійсності, в природі, – писав
Франко, – все підлягає безперервній зміні, руху і обміну матерії”.Мислитель був переконаний, що
життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість –
результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою
організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти. І.Франко,
йдучи за Т.Шевченком, не переставав закликати український народ до боротьби за своє
соціальне і національне визволення. Його громадська, літературна і наукова діяльність
характеризується, насамперед, соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що
відображала боротьбу трудящих мас західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко
займав видатне місце як революціонер-демократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням
української суспільно-політичної думки. Основні риси української філософії. І, насамкінець,
необхідно визначити основні риси української філософії, що їй притаманні. Ними, принаймні, є
такі:1формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній
основі;2суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;3відображення у давньоруській
філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;
4переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з
християнськими цінностями;5дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття.6“філософія
серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання,
долучення її до вищого, позаземного божественного світу;7захист інтересів трудящих, боротьба
проти їх соціального і національного гноблення;8глибоке розуміння в українській філософії ХІХ
століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

12. Метафізика – загальна теорія дійсності.Основні поняття онтології.

Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької —
між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо;
2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія
про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. "Фізика" — природа, наука про
природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно
означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської
спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і замітки
Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш
широкого філософського значення.Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має
ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала
буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному
розумінні ( буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого,
умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань
(сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою
експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепія розвитку, метод
пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектична" термін "метафізика"
запровадив у філософію Гегель.

Основні поняття онтології: Онтоло́ гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще,
те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому
з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.
Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.

Матеріальне — філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а
саме про його об'єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності
(наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).

Ідеальне — це філософська категорія для позначення суб'єктивного, образного

нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про
суттєву відмінність між образом і об'єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому,
що образ, який відображає реально відчутні властивості об'єкта, сам цих властивостей не має,
оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності.

Простір — форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими
моментами, а саме: протяжністю матеріальних об'єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує
лише тоді і в тому зв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Без них це поняття є безпредметним.
Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають
матеріальні об'єкти (ширина, висота, довжина).

Час — теж форма існування матерії. Категорія «час» відображає тривалість існування
матеріальних об'єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час, без матеріальних
об'єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Діале́ ктика (грец. διαλεκτική — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що

досліджує категорії розвитку.

11.Предмет та функції філософії.Специфіка філософського знання.

Предмет філософії можна визначити як “…світ у цілому (природа, суспільство і

мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору
суб’єкт-об’єктного відношення”[5,22]. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ
або людина, а система відношень “людина – світ”.

Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого

часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття
“філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні
знання в різних областях.

Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти

відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина
? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось,
чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є
найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”[1,41].

Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми.

“Йдеться про те, що ідеї, сформульовані в ході історичного розвитку філософії,
зберігають свою актуальність і для сучасності, і для майбутнього”[5,31].
Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це
був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту,
усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії.

Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як

об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. “До об’ективних причин слід віднести
стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ
(природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості,
можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин
відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим
філософом, філософською школою або течією”[6,11].

У Стародавній Індії “…коріння перших філософських узагальнень сягає

найдавніших (111-11 тис. до н.е.) записів міфологічних текстів, до так званих “Вед”
(…) і стародавнього епосу “Махабхарата” і “Рамаяна”…У давній Елладі філософське
знання теж виростає на грунті міфологічних (“орфічних”) гімнів 8 ст. до н.е. та
героїчного епосу “Іліади” й “Одіссеї”[5,32].

Саме до давньогрецької філософської традиції слід віднести і початки

виокремлення людини з-поміж інших “речей” навколишнього світу. “Людина стає
спеціальним “предметом” філософствування…Протагор висловив це у своїй знаменитій
тезі “Людина є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих”[5,45].
Це дозволяє говорити про людиномірність предмета філософії.

Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя.

Перебуваючи під необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить
речовий світ як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим
втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж
заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його "образом і подобою".

Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі

наприкіні Х111 – на початку Х1У ст., виявилося тісно пов’язаним з радикальними
змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного
розвитку – добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на
людини як вищу цінність.

Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в

духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цього періоду
дещо змінюються. “На етапі раннього, або італійського, Відродження наголос падає
головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження
наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук
продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль” [5, 86-
87].

Подальше затвердження індустріальної цивілізації дедалі надає предмету

філософії раціоналістичної спрямованості. Більш опукло це виявилося за т.зв. Нового
часу (17-18 ст.). Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію
ототожнювати буття з природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні
тенденції у філософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як
прислужницю богослов’я, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмету
природничих наук. Водночас він стає ще більш людиномірним, зосереджуючись на
найістотніших рисах специфічно людського буття – свободі, творчості і т.і.

Аж до Х1Х ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті, нечіткі. Крім
власне філософського, світоглядного знання філософія містила в собі безліч
природознавчих, релігійних, етичних та інших елементів. “…Гегель вважав, що
“філософія є квінтесенція культури”, “епоха, схоплена в думці”, а для Канта філософія
виступала “завершенням культури “розуму”, була символом “культури рефлексії”
тощо…”[2,21].

Послідовники марксизму, особливо його радикального напряму – ленінізму, також

відводили філософії місце своєрідної “супернауки”, яка не тільки розтлумачує світ, а
вказує як його перетворити (звісно, на шляхах революційної руйнації капіталізму і
побудови комунізму).

Іншої точки зору стосовно філософії дотримувалися прихильники позитивізму –

напряму, започаткованого у другій половині Х1Х ст. О.Контом. Вони оголошували
єдиним джерелом дійсного знання певні, конкретні науки, передовсім, природознавчі й
заперечували цінність філософської рефлексії, оголосивши всю допозитивістську
філософію “метафізикою”.

Принципові вади марксистського та позитивістського сприйняття філософії та її

предмету були виявлені самим ходом культурно-історичного розвитку. Зараз практично
безперечним є той факт, що існує власне філософський предмет пізнання : принципи
співвідношення людини і світу.

Функції філософії:

• світоглядна — філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири,

з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей
• пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія оздоблює
людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху
на шляху до надійних, достовірних знань
• логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню
критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах
• соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих,
розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію
• критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу
повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до
більш вдосконаленого, людяного світу
• виховна — філософія прищіплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню
потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих
сенсів.

13.Основні різновиди онтологій.

Філософи, визнаючи Матерію і Дух - найбільш широких після Буття категорії, неоднозначно
оцінювали співвідношення між ними. За ознаками надання в цьому співвідношенні переваги
Матерії чи Духу утворилося два філософськи напрямки (школи): матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм єдиною основою світу оголошує матерію. Гаслом матеріалізму є положення:

“Матерія – первинна; дух, свідомість - вторинні!”. Матеріалісти, як правило, намагаються
послідовно свою думку про первинність матерії і вторинність духу проводити не лише в
Онтології, але також - в Гносеології, Методології, Антропології, Соціології та у всіх інших галузях
філософських знань.

В історії філософської думки найбільш видатними та послідовними матеріалістами були:

індійська школа чарваки, китайський філософ Ван Чун, а в європейській філософській думці -
Демокрит, Епікур, Лукрецій Кар, Гоббс, французькі матеріалісти 18 століття (Гольбах, Дени
Дідро, Д’Аламбер та інші), Фейєрбах, Маркс та їх учні і послідовники. Визнаючи матерію
первинною і всеохоплюючою, вказані матеріалісти вважали за непотрібне звертатися до Буття,
як такого, що за своїм обхватом є поняттям ширшим; що в логічному розумінні стоїть над
матерією. Для них в цьому плані матерія і є буттям. Не випадково марксизм замість “Матерія -
первинна; дух, свідомість - вторинні” здебільшого вживає вислови: “Буття - первинне, свідомість
- вторинна”, “Буття визначає свідомість”; “Суспільне буття визначає суспільне свідомість”. За
логічними оцінками такі вживання понять (категорій) Буття і Матерія некоректні, хоча увійшли у
вжиток повсюдно.

Є такі матеріалісти, що не визнають існування духу як такого. Дух, духовні явища вони
оголошують не лише продуктом матерії, а й матеріальним по своїй суті. Німецькі матеріалісти
кінця 19 століття Людвіг Бюхнер (1824-1899) та Якоб Молешотт (1822-1893) говорили: “Мозок
виділяє думку точно так же, як печінка - жовч, а нирки - сечовину”. Такі матеріалісти в історії
філософської думки одержали назву вульгарних матеріалістів.

До типу вульгарних матеріалістів слід віднести і тих, які намагаються якимось чином “ловити”
думку, “передавати” думку на велику віддаль, або, як говорив Оноре де Бальзак, “не виходячи з
парижської квартири, думкою вбити китайського мандарина і одержати за цей подвиг орден”.
Вся ця орда психопа... ні-ні - телепатів, телекінезників, магнетизерів, баб стефаній, ніяким
чином не належать ні до когорти філософів, ні до числа вчених. Але всі вони гуртом ще
знаходять собі притулок у світогляді і в карманах простодушних людей.

Ідеалізм у взаємодії духу і матерії перевагу віддає Духу (ідеям, ідеальному; звідсіль його назва -
ідеалізм). Гаслом ідеалістів є вислів: “Дух (ідея, ідеал, свідомість) - первинний, матерія -
вторинна”. Видатний внесок в розвиток ідеалізму внесли такі філософи, як Платон, Августин,
Фома Аквінський, Декарт, Лейбніц, Шеллінг, Гегель.

Крайні ідеалісти (вони, як правило, єднаються з богословами) ототожнюють Дух з Буттям (з

природою Бога або й з самим Богом). Для них Дух є не лише первинним, а й Творцем і постійним
керівником Всесвіту. Більше того, ця школа ідеалізму твердить, що істинним Буттям є лише Дух,
а матерія - це міонічне (від грецького слова “μη ον “, мі он - не суще, без своєї суті, неіснуюче)
начало.

Об’єктивний ідеалізм вважає Дух тим, що реально існує в світі і домінує над мертвою і
нерухомою матерією. Дух рухає і оживлює матерію, надає їй того чи іншого значення, форми,
смислу. Дух проявляє себе у вигляді закономірностей, Логоса, гармонії. На відміну від ідеалізму
крайнього та богослов’я об’єктивний ідеалізм не сприймає Духа, ідеї, закони, Логоса, гармонію
тощо за якійсь надприродні істоти (богів, ангелів, чортів). Більше того, ряд об’єктивних
ідеалістів були переконаними атеїстами, піддавали нещадній критиці релігійний світогляд
(неогегельянці Бруно Бауер, Фрідріх Штраус).

Суб’єктивний ідеалізм в філософії доводить, що в світі існують лише наші відчуття, ідеї,
людський дух. А матерія або не існує, або її існування та форми прояву є лише нашими власними
відчуттями, уявленнями та поняттями. Для суб’єктивного ідеалізму світ існує лише в наших
відчуттях, другими словами - наші відчуття творять світ для нас. Поза нашими відчуттями немає
ніякої матерії, ніякого духу, ніякого світу. Є лише наш суб’єктивний ( утворений нашими
відчуттями, уявленнями та поняттями) світ. Видатним і послідовним суб’єктивним ідеалістом був
шотландський філософ Давид Юм. Крайній вид суб’єктивного ідеалізму твердив що у світі існую
лише Я, а все інше - мої уявлення. Такий філософський напрямок думки одержав назву
“Соліпсизм“ (Solus ego - тільки я).

Онтологічний дуалізм. Не кожному навіть великому філософу вдавалося послідовно провести

матеріалізм чи ідеалізм через всю свою філософську систему. Здебільшого у висвітлені одних
проблем філософ ставав на позиції матеріалізму, а в інших - на позиції матеріалізму. Таких
філософів називали дуалістами. Класичним прикладом такого дуаліста був Декарт, який вважав,
що послідовний і доказовий філософських світогляд можна викласти лише за умов, коли буде
визнано не одне, а два незалежних одне від одного начал, а саме: просторовість (матеріальне) і
мислення (духовне). У інших філософів (Арістотеля, Геракліта, Бекона, Лейбніца, Канта та майже
у всієї решти) знаходяться дуже помітні ознаки їх коливання між матеріалізмом та ідеалізмом.
Отже, не можна всіх філософів та філософські школи розподілити, як то намагається зробити
марксизм, на матеріалістів та ідеалістів.
14.Спіритуалістичний монізм: погляди Платона

МОНІЗМ-філософський погляд, згідно з яким природа дійсності (буття) є однорідною, отже існує
тільки одна матеріальна або духовна субстанція; особлива форма м. - пантеїзм; протилежність
дуалізму та плюралізму.

Ідеалістичний монізм вважає першоосновою всього сущого ідеальне, розглядаючи матерію як

всього лише інобуття цього ідеального. Навпаки, матеріалістичний монізм затверджує єдність
світу через його матеріальність. Монізму протистоїть дуалістичне трактування світу, відповідно
до якого він утворений двома існуючими, вихідними початками - матеріальним і ідеальним.
Перше з них поєднує сферу тілесно-предметної реальності, а друге - сферу духу

Плато́ н (грец. Πλάτων; * 427 до н. е. — †* 347 або 348 до н. е.) — старогрецький мислитель,
поряд з Піфагором, Парменідом і Сократом родоначальник європейської філософії; глава
філософської школи, відомої як Академія Платона..

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує

свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється,
світ ідей (ейдосів) — вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну

мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може
бути дійсного знання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей»
(ейдосів), які є ґраничнии станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних
об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.

Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди
сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності
буття утворюють особливий позафізичний світ - Гіперуранію. Цей світ складають
безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та
цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні.
Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній,
плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо - це лише тіні світу ейдосів

15.Абсолютний ідеалізм Гегеля

Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель (нім. Georg Wilhelm Friedrich Hegel) (*27 серпня 1770 — †14
листопада 1831), німецький філософ створив систематичну теорію діалектики. Її центральне
поняття — розвиток — є характеристика діяльності світового духу, його понадрухи в області
чистої думки у висхідному ряду усе більш конкретних категорій. Діалектика розглядалася також
як протиставлення тези, антитези й синтезу, вирішення протиріч.

i. Абсолютний ідеалізм

Гегель синтезує із суб'єктивного ідеалізму Фіхте (матеріальний світ є продуктом

суб'єктивного духу) та об'єктивного ідеалізму Шеллінга (суб'єктивний дух є продуктом
матеріального світу, а матеріальний світ є за своєю суттю об'єктивним духом)
абсолютний ідеалізм, де суб'єктивний та об'єктивний дух є ідентичними та водночас
неідентичними. Такий вислів не відповідає аристотелевій логіці. Але Гегель саме хотів
створити діалектичну логіку, яка перевершує аристотелеву. В радянській літературі
Гегелівська філософія помилково називалася об'єктивним ідеалізмом.
 Абсолютний ідеалізм Гегеля пов'язаний зі спробою охопити весь універсум, природний
та духовний світ єдиним поняттям, яким була "абсолютна ідея" — першопочаток, або
субстанція всього існуючого. В такій якості абсолютна ідея наділяється атрибутом
всезагальності, стосовно якого все інше є або кінцева одиничність, або особливим.
Абсолютна ідея Гегеля розглядається як всезагальне родове начало. Зі створених засад
Гегель піддав критиці своїх попередників — Канта, Фіхте, Шеллінга. Позицію Канта він
критикував за припущення "речі в собі", незалежної від мислення. А позицію Фіхте — за
суб'єктивізм, перетворення об'єктивного світу в "не—Я", природи — у факт свідомості.
Позиція Шеллінга щодо Абсолюту як єдиної загальної субстанції пізнання і природи,
сприйнятої спершу, надалі критикувалася Гегелем за захоплення тотожністю мислення і
буття.

16.Онтологічний суб’єктивізм Берклі і Г’юма

Є дві форми ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм виходить

з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те,
що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні
погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я».
Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії
англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний
ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Г'юм та німецький філософ І. Кант.

Джордж Берклі (англ. George Berkeley відомий також як: єпископ Джордж Берклі;
*12 березня 1685—†14 січня 1753) — впливовий ірландський філософ, відомий своїми
роботами про суб'єктивний ідеалізм, підсумований в його книзі «Бути це відчувати» (лат.
«Esse est percipi»). Теорія Берклі стверджує, що індивідууми можуть лише безпосередньо
знати відчуття й ідеї об'єктів, — а не абстракції, такі, як-от: «речовина»

Намагання Берклі уникнути соліпсизму (визнання єдиною реальністю свідомості

суб'єкта, уявою якої е світ) було нездійсненним за збереження створених ним
філософських позицій. Тому наприкінці свого життя Берклі починає тяжіти до
класичного об'єктивного ідеалізму, взірцем якого він визнавав Платона.

Девід Юм (також Г'юм, англ. David Hume) (26 квітня 1711—1776) — шотландський
філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва. В першу чергу
відомого своїми працями у галузі епістемології Юма часто називаюсь провідним нео-
скептиком вісімнадцятого сторіччя.

Давид Юм продовжує лінію англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який
вбачав джерело наших чуттів у реальності поза суб'єктом) та Берклі (який вбачав
джерело наших чуттів у духові, або у божестві), Юм вважає, що неможливо довести
остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого філософа.

Керуючись позицією .Локка, Юм вирізнює чуття, які утворюються різними чуттєвими

органами, на відміну від вражень, які є певним результатом внутрішнього стану
суб'єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень, він лише розділяє або
об'єднує їх. Юм визнає досвід найголовнішою складовою пізнання. Однак досвід у нього
відноситься лише до оволодіння нашої свідомості враженнями. Досвід він розглядає як
утворення схем суб'єктивних дій розуму з об'єднання чи розділення вражень.

Між враженнями та ідеями існують три типи відношень: 1) будуються на виявленні

подібностей та відмінностей; 2) відбивають послідовності в просторових та часових
визначеннях; 3) відношення причини та наслідків. Саме третій тип Юм розглядає як
головний у природознавстві (досвіді побудови схем суб'єктивних дій з образами
природної реальності). Дослідження поняття "причина" уможливлює Юму дати
обгрунтування, що дане поняття не має під собою жодного емпіричного значення, окрім
фіксації послідовності явищ — одне після другого. Усі причини пояснюються ним як
відношення просторового співіснування та часової послідовності. Тобто поняття
"причина" Юм розглядає як похідне від понять "час" та "простір". Детально аналізуючи
конкретні випадки, Юм робить висновок, що мислення, розум не здатні дати кінцевого
визначення подій, причин та наслідків.

17.Зміна поглядів на духовну основу світу в ході розвитку філософії

Античність- Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все

походить з води й у воду ж обертається. Цей природний початок виявляє єдиною основу
всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр вбачав
першооснову у першоречовині — апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен
думав, що першоосновою всього є повітря. У боротьбі з матеріалістичним світоглядом
формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи
об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до вчення Платона, лише світ ідей являє
собою справжнє буття, а конкретні речі — це щось середнє між буттям і небуттям, вони
тільки тіні ідей.

Середньовіччя- . Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття

Бога (теоцент-ризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської
думкиі Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий
інтерес —релігії.Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського
креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом.

Відродження- Християнський релігійний світогляд, який сповідувала панівна в

період Середньовіччя християнська церква, культивувала зневажливе ставлення до
гідності людини. За вчення Біблії, людина – це перш за все, грішник, гній земний,
черв’як. Звертаючись до Бога з молитвою, православний віруючий, наприклад, каже про
себе: «Аз есьмь червь, а не человек, поношеніе человеком і унічіженіє гобзующій»; «Аз
во грехах есмь і во грехах роді мя маті моя». Призначення цих рекомендованих
православною церквою молитов – примусити людини визнати себе нікчемою і боятися
Бога. Діячі Відродження рішуче виступили на захист людини, а звідсіль – проти церкви,
проти релігії.Лозунгами гуманізму(Провідного філософського напрямку доби
Відродження)стали слова: «Все – для людини»! Все – в ім’я людини!»

Новий час – доба видатних досягнень у науці, культурі та філософії. Першу половину цієї доби
(ХVІІ ст.) визначають як століття геніїв, вільнодумців, а другу (ХVІІІ ст.) – як століття
Просвітництва. Основними напрямами у філософії цієї доби були емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм – напрям у філософії, який проголошує, що основний зміст наукове пізнання

отримує з чуттєвого досвіду. Розум не дає ніякого знання, а лише систематизує дані чуттєвого
досвіду.

Засновник емпіризму - англійський філософ Френсіс Бекон.

Видатні представники емпіризму: Томас Гоббс, Джон Локк (Англія), Джон Дьюї (США).

Раціоналізм - напрям у філософії, що визнає розум єдиним джерелом

і достовірною основою пізнання й поведінки людини.

Німецька класична філософія- Головне філософське досягнення німецької

класичної філософії – діалектика. Хоча і на ідеалістичній основі, вона була розроблена
настільки ґрунтовно, що відкрила перед людською думкою невідомі обрії. Історизм як
принцип мислення міцно ввійшов у філософський побут: світ – суперечливе ціле, що
розвивається. Нової була ідея побудови системи взаємозалежних категорій. Тим самим
уперше була знайдена специфічна мова філософії як науки. Філософія оперує гранично
широкими поняттями, що відбивають не тільки різні сторони дійсності, але їхні взаємні
зв'язки, переходи. Такі поняття гнучкі, текучі, переходять друг у друга. Визначити їхній
можна тільки через їхнє місце в системі.

Німецької класичної філософії удалося сказати нове слово й у древній філософській

науці етиці. Виникла ідея боргу як абсолютного спонукального мотиву морального
поводження. Вперше у філософії була поставлена проблема ідеалу.

Марксистська філософія- Молодий Маркс сприймав революційний терор як

універсальну зброю вирішення всіх соціальних проблем. Поєднання філософської основи
фейєрбахівського гуманізму з критичним аналізом комуністичних доктрин — такий шлях,
вибраний Марксом в для досягнення союзу філософії і пролетаріату

Пізніше в творчості Маркса зєднались важливіші компоненти для створення єдиної,

цілісної філософсько-світоглядної концепції. Політико-економічний аналіз дійсності
Маркс з’єднав з філософською традицією німецької класики і з критичним переробітком
теорій утопічного соціалізму і комунізму. Таким чином, джерела марксизму — найбільш
передова суспільна думка Європи. Маркс свідомо орієнтується на створення
інтернаціонального, всесвітньо-історичного вчення.

Сучасний етап розвитку філософії- Сучасна епоха характеризується небаченим

досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя
суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації,
електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають
меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна
ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все
більшого визнання.У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних
рис:
1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме:
екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних,
технологічних і т.п.;
2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;
3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у
“Загальній декларації прав людини”;
4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму
будь-якого з них;
5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;
6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості

18. Спіритуалістичний монізм: погляди Платона

Монізм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті
зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично
нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та
очевидно різними речовинами. Платон - засновник об'єктивного ідеалізму. Згідно з ученням
Платона лише світ ідей являє собою щире буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і
небуттям, вони тільки тіні ідей. Платон оголосив світ ідей божественним царством, в якому до
народження людини перебуває його безсмертна душа. Потім вона потрапляє на грішну землю,
де тимчасово перебуваючи в людському тілі, як в'язень у темниці вона згадує про світ ідей. Так
буття оскільки воно розглядається саме по собі - єдине, вічно, тотожно, незмінно, нерухомо, але
воно ж оскільки воно розглядається по відношенню до іншого, містить в собі відмінність,
мінливе, рухливе. минуще, незмінно і мінливе.
Теорія пізнання Платона спирається на його вчення про душу. Платон вважав, що людина, як
тілесне істота, смертна. Душа ж його безсмертна. Коли людина вмирає, його душа, за Платоном,
не гине, а лише звільняється від тілесного покриву як своєї темниці і починає вільно
подорожувати в піднебесної сфері. Під час цієї подорожі вона стикається зі світом ідей і
споглядає їх. Тому суть процесу пізнання в теорії Платона полягає в пригадування душею ідей,
які вона вже споглядала.

З точки зору Платона, держава є виразом ідеї справедливості. У діалозі «Держава» уперше чітко
визначаються філософи як люди, здатні осягнути те, що вічно тотожне самому собі (ідея). Саме
філософи повинні управляти ідеальним державою. Другим станом повинні бути бессемейние
варти - воїни, основна мета яких охороняти державу від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Нижче їх
- простий народ - селяни і ремісники, які повинні підтримувати держава матеріально,
доставляючи йому життєві ресурси.

Своє "ідеальна держава" Платон протиставляє його недосконалим, порочним типами. Він описує
чотири реально існуючі форми держави - тимократія, олігархію, демократію і тиранію. Жодна з
них Платона не влаштовує. Всі вони - збочені форми, а тому за критерієм "краще - гірше" можуть
розглядатися тільки щодо одне одного, оскільки їх протиставлення "ідеального державі"
Платона носить абсолютний характер. Вчення Платон проповідує знищення приватної власності,
спільність дружин і дітей, державних регульованих шлюбів, суспільне виховання дітей, які не
повинні знати своїх батьків.

19. Поміркований реалізм Арістотеля

Філософія А ґрунтується на природознавстві. Вважає, що подвоєння світу на ідеї і речі не

спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав формою,
притаманне самим речам. Всі ж речі становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Сама
форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип
побудови(«кулястість» кулі), в живому – душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма
форм, вічний двигун(божество).

А справедливо вважають батьком формальної логіки, відкрив основні її закони, створив вчення
про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій.

Арістотелівський реалізм. Аристотель стверджував, що форми (універсалії) існують в одиничних

речах (партікуляріях). Через партікуляріі ми можемо з допомогою мислення пізнати універсалії,
але самі універсалії не існують незалежно від речей. Згідно Аристотелю, немає універсалії
"справедливість", яка існувала б незалежно від того, чи існує справедливий чоловік
(справедливе суспільство), чи ні. Справедливість не має незалежного існування, але існує тільки
в справедливих людей і справедливих суспільствах.

Ця позиція є формою "реалізму", так як її прихильники стверджують, що універсалії існують, є

"реальними". Однак вони не говорять, що універсалії володіють вищою формою існування, ніж
партікуляріі, і що універсалії існують незалежно від партікуляріі.

20. Онтологічний суб’єктивізм Берклі і Юма

Суб’єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта.

Ця традиція зверталася до форм діяльності суб’єкта (свідомості), в яких формувався як предмет

свідомості об’єкт. Вона заперечувала реальне існування речей, пояснювала процес пізнання як
процес «творення» об’єктів.
Оригінальними і цілком самостійними у філософії Нового часу були навчання англійських
мислителів Джорджа Берклі і Девіда Юма. Берклі та Юм жорстко розмежували області
об'єктивного (зовнішнього, фізичного) та суб'єктивного (внутрішнього, духовного) і фактично
зняли питання про їх співвідношенні та взаємодії. Берклі та Юм були послідовниками і
продовжувачами в новій філософії цього напрямку і говорили, що коли ми сприймаємо якийсь
предмет, то в будь-якому випадку маємо його зоровий образ, слуховий, дотиковий і т.д. Ми
дізнаємося про наявність предмета через наші відчуття або почуття. Тому правильніше
говорити, що перед нами - не предмет, а сума наших відчуттів або чуттєвих сприйнять його.
Адже поза і крім почуттів ми не могли б взагалі нічого сприймати. Предметом філософії, значить,
повинен бути потік вражень, сума сприйнять, чуттєвий досвід, а питання про те, який справжній
світ, абсолютно безглуздий, тому що ми абсолютно відрізані від нього своєю суб'єктивною
реальністю (сумою відчуттів).

З одного боку, філософія Юма і Берклі актуальна і на сьогоднішній день, адже дійсно наші
відчуття грають величезну роль в пізнанні, але я не можу погодиться з їхніми висновками з
приводу того, що ми можемо не пояснити що проходить, а всього лише описати свій чуттєвий
досвід , наш розум безсилий відкрити невидимі механізми сущого, але здатний тільки
констатувати удавану. Тому знати нічого, по великому рахунку, неможливо. На мій погляд такі
висновки не можна прирівнювати до всіх суб'єктів, адже можливості сприйняття у кожного різні.
Що не підвладне розуму однієї людини, підвладне іншому.

21. Абсолютний ідеалізм Гегеля

Основні роботи: "Наука логіки", "Філософія природи", "Філософія духу", "Філософія права",
"Філософія історії" та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя - природа, людина, її
свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо. Г це найбільш відомий філософ
об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно
розробив теорію діалектики. Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна
була остаточно вирішити проблему тотожності мислення і буття

Заслуга Гегеля полягала також в тому, що він весь природний, історичний і духовний світ
вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, в перетвореннях, в розвитку. Але
цей універсальний процес він відобразив своєрідно - ідеалістично. Гегель вважав, що об’єктивно,
незалежно від нас існує абсолютний дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу.
Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі
породжує, "відпускає з себе своє інше" - природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує
"суб’єктивний" Дух - людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу - філософію.
Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав
діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель
перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення
діалектики суб’єктивності побажань кожної окремої люднім і об’єктивності, закономірності
створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель критикував розуміння свободи як
відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є "свободою порожнечі" говорив він.
Гегель приходить до формули свободи як "пізнання необхідності".

Так що ж таке абсолютна ідея? Ідея, як єдність об'єктивної і суб'єктивної ідеї, є поняття ідеї, для
якої ідея як така є предмет, осяжний собою всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютна і
повна істина, мисляча себе саму. Тобто абсолютна ідея є істина як тотожність буття і мислення,
тотожність об'єктивного і суб'єктивного. Це істина, існуюча сама по собі.
За Гегелем, абсолютна ідея намагається пізнати саму себе. Вона для цього розвиває здібності
мислення у своєму інобуття - спочатку в речах, потім у живому (чутливість, подразливість,
психіка) і, нарешті, в людині (свідомість). Цей процес складний, суперечливий. Змінюється
багато поколінь і форм пізнання абсолютної ідеї - від міфології до самої вершини - філософії. У
філософії теж був довгий шлях пізнання абсолютної ідеї. Кожен філософ лише потроху
дізнавався окремі сторони абсолютної ідеї. Але ось перед Гегелем вона постала в її дійсному світі
- розвивається по спіралі за законами діалектики. На думку Гегеля, його філософія - вершина
філософської думки. Далі нічого робити ні абсолютної ідеї (вона домоглася своєї мети - пізнала
саму себе), ні Гегелем (він пізнав максимум того, на що здатна людина).

Абсолютна ідея розглядається Гегелем у книзі «Наука логіки». У «Філософії духу» можна
побачити ставлення до релігії Гегеля. Говорить про те чи є логіка Гегеля пантеїзму складно, т. к.
пантеїзм Гегель розуміє по-іншому: «... Під пантеїзму не обов'язково треба розуміти
ототожнення бога і емпіричних речей або людини і каменю, - під пантеїзму, кажучи точніше, слід
розуміти саме вчення про перебування бога в світі в якості сутності речей, а не як просто
речей ... ». У принципі, можна сказати, що позиція Гегеля близька до пантеїзму.

23. Матеріалістичний монізм: погляди Демокріта

Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокрита) зводив свідомість до матерії,

представляючи ментальні процеси як тілесні реакції. Прикладом, відчуття світла вважали
простою реакцією сітківки ока та зорового нерва на промені світла.

За допомогою кількісних варіацій атомів Д намагався пояснити якісну різноманітність світу. Для
пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводив пустоту. Постулюючи атоми і
пустоту,Д розв’язав практично всі логічні суперечності щодо структури сущого, які поставила
натурфілософія. Він переконував, що на основі атомів і пустоти можна поєднати буття і небуття.
Атоми – буття, їх відсутність(пустота) – небуття. Атоми- дискретність, пустота- безперервна. На
цій підставі знімалися проблеми зникнення речей(атоми, з яких вони складаються,
роз’єднуються), збереження субстанції в усіх перетвореннях(атоми вічні). Зникнення і
виникнення речей – це роз’єднання і поєднання невидимих атомів. Якщо взяти до уваги, що Д
запропонував ідею жорсткої причинності(ніщо не відбувається без причини), то його вчення було
найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала грецька
натурфілософія.

В теорії пізнання Демокріт розрізняє чуттєве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає
"темне", неповне знання і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній
світ. Переконаність у тому, що людські відчуття не спроможні дати істинні знання, знайшла своє
відображення в історичному переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом
Демокріт в кінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чуттєвого /споглядального/
досвіду.

За Демокрітом усе живе відрізняється від неживого і ця різниця полагає в наявності душі, яка
утворюється із специфічних атомів, подібних вогню.

Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомі душі. Душу Демокріт вважав
смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за
Демокрітом, - це особливі з'єднання вогненних атомів, вони нелегко руйнуються, але все ж
невічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші
знаки.

Етичні та соціальні проблеми. Найкращою формою держави Демокріт вважав демократичний

поліс. Основною умовою збереження демократії вважав наявність у громадян таких моральних
якостей, які утворюються вихованням та освітою. "
25. Діалектичний та історичний матеріалізм Маркса

Марксизм – ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію»

революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали, діалектичний та історичний

матеріалізм. Її творці поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ – створили
історичний матеріалізм. Заслуга Маркса- підняття матеріалізму на вищий щабель. Він зробив
спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної, і, отже,
культурно-історичної істоти. Взявши практику(працю) за основу відношення людини і світу, він
відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури,
особи і свободи, практичної діяльності й пізнання. Слабкістю «практичної філософії» молодого
Маркса є загальний характер поняття «практика»і категорії «матерія» як вихідних при розбудові
системи. Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля про активну діяльність суб'єкта, Маркс вперше
висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким
чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і суспільства, в основі
якого лежить людська праця. Рукописи пройняті гуманістичними розумами, аналізом глибинних
причин дегуманізації буржуазного суспільства. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує
приватна власність, -головна в цій роботі Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого
відчуження лежить відчуження в матеріальній, економічній сфері. Це вже протилежна
гегелівській точка зору, оскільки вона носить матеріалістичний характер. Маркс звинувачує
приватну власність в тому, що вона кінець кінцем породжує всі форми відчуження, тому він
займає позицію заперечення приватної власності, але не такого заперечення, коли замість
багатьох ВЛАСНИКІВ виникає один власник - держава, яка експлуатує і поневолює людину.
Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення "приватної власності" у реальну власність
кожного індивіда, а натомість - в реальне "присвоєння людиною» відчуженого від неї багатства",
йдеться про все багатство - матеріальне і духовне, тому людина вільного суспільства, де
зліквідовано відчуженість, - це людина багата, багата різнобічними потребами; інтелектуально,
морально і фізично розвинена. Тобто це універсальна людина, яка живе в злагоді з суспільством
і природою. Маркс гостро критикує так званий "казармений комунізм", який уніфікує людину,
спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.

Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита в його "Тезах

про Фейєрбаха". Суть матеріалістичного розуміння історії викладено в першому розділі
"Німецької ідеології" Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульований принцип, що дає
змогу наукового вирішення питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння
історії спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній людині
передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створюють індивіди, які створені
попередніми поколіннями людей. Таким чином складається цілісна концепція суспільства,
основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'язаних з ним форм
людського спілкування» породжених базисом політичної надбудови та різних форм суспільної
свідомості.

Концепція практики як основи і головного змісту людського життя дає підставу Марксу для
гострої критики всього попереднього матеріалізму, як метафізичного, споглядального, як
такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно-
перетворювальчої практики потребував адекватного методу пізнання - діалектики.
Підкреслюючи величезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс
зазначає, що цю діалектику треба "поставити на ноги", тобто наповнити матеріалістичним
змістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом в його працях
"Діалектика природи" та "Анти-Дюринг".

Марксизм як певна філософія і суспільно-політична доктрина швидко набув послідовників і

популяризаторів в Європі, Америці. В Німеччині - це Й.Діцген /1828-1888 рр./ та Ф.Меринг /1845-
1919рр./, у Франції - П.Лафарг /1842-1911 рр./, в Італії - А.Лабріола /1843-1904 рр./, в Росії -
Г.В.Плеханов /1856-1918 рр./, М.І.Зібер /1844-1888 рр./ - в Україні.

Велику роль в розвитку марксизму відіграв В.І.Ленін /1870-1924 рр./, видатний російський
політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські твори - "Матеріалізм і
емпіріокритицизм", "Філософські зошити", "Про значення войовничого матеріалізму", "Держава і
революція", "Три джерела і три складові частини марксизму" та інші. Розглядав питання про
матерію, рух, простір і час, обґрунтував відмінність між філософським і природничим розуміння
матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності і відносності,
конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню діалектичного методу, закону
єдності і боротьби протилежностей. В праці "До питання про діалектику" розглянув сутність
діалектики як всебічної теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика,
підкреслював Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання суперечливий, складний процес, а
тому свідоме використання діалектики надзвичайно важливе в пізнанні істини.

26. Зміна поглядів на матеріальну основу світу в ході розвитку філософію.

Початкове поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються

тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння матерії зустрічаємо
у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти
або давньокитайських матеріалістів.
Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового
розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли
найдрібніші частинки - атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами
буття.

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість

перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого
складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи,
перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, - це вони
вважають елементом і початком речей. Фалес, засновник такої філософії, як стверджує далі
Арістотель, говорить, що начало - вода, що сім'я всього за природою вологе, а начало вологого -
вода". Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні,
вирішуючи глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода, земля,
повітря, енергія - першооснови буття людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія - це матеріал, з якого складаються тіла,
предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку,
то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія - це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з
формою. Оскільки предметів, тіл - безліч, то матерія - це сукупність тіл, предметів, які містяться
у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції,
атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття - самостійне,
самодіяльне: під атрибутом - невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під
аксиденсом - довільні, випадкові, необов'язкові риси субстанції.

Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність
із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність,

непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно
змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої
гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає
основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості.

Інший підхід у П.Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому
джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить
розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень
абстрагування, незважаючи нате, що прискіпливі критики дорікали йому за надмірну широту,
неконкретність, а тому неадекватність цього визначення. Як на аргумент, вони посилалися на
релігійні та філософські концепції, за якими боги і духи (Бог-Сонце в єгипетській релігії або
поняття Бога у філософії Д.Юма) - чуттєво пізнавані реалії.

Відповідний внесок до поглиблення поняття матерії зробив Г.Гельмгольц. За його словами,

матерія - це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини). Але Бог існує
об'єктивно і від того не стає матеріальним.

Матерія як філософська категорія - не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього

існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу -
пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність,
мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії - не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає

методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-,
макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний
(особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється,

збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу.
Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим
і важким розвитком філософії та природознавства.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглядати її,

враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час;

г) детермінація.

2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об'єктивність;

в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це -

об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи
опосередковано пізнаване людиною.

27. Плюралізм буття в новітній філософії.

Плюралі́зм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал буття чи основ
знання; характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають
можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських
організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість
інтересів у суспільстві.

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних філософських учень у

строгому розумінні слова, тобто таких, які в основі світорозуміння виділяють понад дві
субстанції. Сам термін «плюралізм» для визначення філософських вчень, що обгрунтовують
погляд, відповідно до якого існує більше двох першооснов або первинних начал буття, уперше
запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].

В конце XIX—XX веке плюрализм получил распространение и развитие как в андроцентрических

философских конценциях, абсолютизирующих уникальность личного опыта (персонализм,
экзистенциализм), так и в эпистемологии (прагматизм Уильяма Джеймса, философия науки
Карла Поппера и, особенно, теоретический плюрализм его последователя Пауля Фейерабенда).

1. Персоналізм. Осередок інтересу персоналістів - особистість у її відношенні до Бога і до інших

особистостей; ресурси свободи та творчості; проблеми комунікації. Особистість перетворюється
на фундаментальну онтологічну категорію, основний прояв буття, в якому вольова активність,
діяльність поєднується з безперервністю існування. Тому особистість і її досвід суть єдина
реальність, - стверджує представник раннього покоління американських персоналістів Боун
(див. «Personalism», Boston, 1908, p. 107). Але витоки особистості кореняться не в ній самій, а в
нескінченному єдиному початку, Бога і є достатньою підставою будь-якої активності.

2.Екзистенціалізм. Екзистенціалізм (фр. existentialisme від лат. Exsistentia - існування),

філософія існування - напрям у філософії XX століття, акцентують свою увагу на унікальності
ірраціонального буття людини. Екзистенціалізм розвивався паралельно спорідненим
напрямками персоналізму та філософської антропології, від яких він відрізняється насамперед
ідеєю подолання (а не розкриття) людиною власної сутності і великим акцентом на глибині
емоційної природи.
У чистому вигляді екзистенціалізм як філософський напрямок ніколи не існував. Суперечливість
цього терміна виходить з самого змісту «екзистенції», так як вона за визначенням індивідуальна
і неповторна, означає переживання окремо взятого індивіда, несхожого ні на кого. Певним
аналогом «екзистенції» можна вважати «душу» людини.
Ця суперечливість є причиною того, що практично ніхто з мислителів, які зараховують до
екзистенціалізму, не був у дійсності філософ-екзистенціаліст. Єдиним, хто чітко висловлював
свою приналежність до цього напрямку, був Жан-Поль Сартр. Його позиція була позначена в
доповіді «Екзистенціалізм - це гуманізм», де він і зробив спробу узагальнити екзистенціалістські
устремління окремих мислителів початку XX століття.

3. Прагматизм Вільяма Джеймса. У силу своєї націленості на конкретність досвіду прагматизм

Джеймса не прив'язується до яких-небудь особливим результатами або системам світу, а є
продуктивним методом. Для порівняння поглядів або теорій треба подивитися, як будуть
відрізнятися між собою одержувані з них висновки. Якщо практичні наслідки не будуть дійсно
різні, то і відповідні подання принципово не розрізняються. Будь-які поняття і наукові закони
являють собою корисні інструменти в боротьбі за існування, що обираються з міркувань
зручності. Саме прагматизм дозволяє подолати догматичні претензії на остаточну істину.

4.Філософія науки Карла Поппера. Карл Поппер вивчав відносини між конкуруючими і що
змінюють один одного науковими теоріями.

* В процесі розвитку знання зростає глибина і складність розв'язуваних проблем, але ця

складність залежить від самого рівня науки на певному часовому етапі її розвитку.
* Перехід від однієї теорії до іншої не висловлює ніякого накопичення знання (нова теорія
складається з нових проблем, що породжуються нею).
* Метою науки є досягнення високоінформативної змісту.

5. Пауль Фейерабенд. Позиція Фейєрабенда вважається у філософському співтоваристві

досить радикальною, оскільки вона передбачає, що філософія не може успішно описати науку в
цілому, як не може вона і розробити метод відділення наукових праць від ненаукових сутностей,
таких, як міфи. Вона також припускає, що розроблений і рекомендований філософами
«загальний курс» розвитку науки повинен бути відкинутий вченими, якщо це необхідно для
подальшого прогресу.
29.Просторово-часові характеристики буття.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ - це рухома
матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір і час - це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії.
Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є
найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час - це форма
його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових
властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність
(континуальність) - формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка
світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний,
астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною

діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються
просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно
відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми:
відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Філософські просторово-часові уявлення розвиваються разом із розвитком філософських теорій.

(Докладніше див.: Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. - К., 1993. - С. 350-369).

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід зазначити

велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню
дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів)
солідарна в тому, що простір - це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується
співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками.
Час - це внутрішньо зв'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка
характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій
розвитку матеріальних процесів.

30. Філосовське поняття руху. Рух і розвиток.

Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові,

ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток - це зміна матеріального та духовного
світу, його перехід від старого до нового. Розвиток має такі властивості:

1. Відтворення старого: незворотність, спрямованість, закономірність (необхідність);

2. Виникнення нового.

Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів

(природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморух
і саморозвиток - важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток світу виростає з
саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей.
Самовідтворення як феномен можливе лише тоді, коли йому передує рух, зміна, бо без цього
взагалі не може бути самовідтворення, розвитку.

Рух, зміна - це внутрішньо зв'язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності
і плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому разі,
коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії.
Якщо взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, рух, зміна стануть
незрозумілими. Такий же результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а
відокремлено. Бо рух - це суперечність, це уявлення про те, що тіло може рухатись лише тоді,
коли воно знаходиться в даному місці і водночас у ньому не знаходиться.

Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли
немає однієї без взаємозв'язку з іншою. Постійне виникнення й одночасне вирішення даної
суперечності і є рухом. Останній, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього
сутнього. Тому слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, точніше сутністю руху, а рух
можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета. Рух - це зміна взагалі.

31. Буття духовного. Свідомість і несвідоме. Проблеми її існування.

Буття духовного охоплює процеси свідомості та несвідомого, включаючи інформацію,

яка зберігається в природних і штучних мовах. Духовне функціонує у двох основних
взаємопов’язаних проявах:

а) як свідомість індивіда — потік унікальних переживань, вражень, думок,

переконань, ціннісних установок окремої людини;

б) як продукт духовного обміну людей, відносно незалежний від індивідів. Він

втілений в суспільно значущих відносно стійких духовних утвореннях (наукових ідеях і
теоріях, моральних нормах, правилах спілкування та ін.), зафіксованих у наукових
працях, літературі, в творах мистецтва тощо.

Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій
людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної
реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. "Всі душевні процеси, по суті,
несвідомі",— наголошував 3. Фрейд. Поняття "несвідоме" застосовується також для
характеристики групової поведінки, мета і наслідки якої не усвідомлюються членами тієї чи іншої
групи і навіть їхніми лідерами.

Отже, те, що перебуває поза сферою свідомості, належить до несвідомого. Можна говорити про
два види неусвідомлених дій: наші дії, які ніколи не усвідомлювалися, і раніше усвідомлені дії.
Згадаймо такі прояви несвідомого, як психічні травми: нав'язливі ідеї, марення, немотивований
страх...

Прояви несвідомого різноманітні, серед них інформація, яка накопичується як неусвідомлений

досвід і залишається у пам'яті людини, — сфера сновидінь, обмовок, інстинктів, "витіснені"
бажання, прагнення тощо.

Несвідоме не може активно створювати дійсність, воно— результат свідомої зміни. Несвідоме
своїм існуванням охоплює весь світ і все у світі, включаючи й саму людину (хоча існує й
протилежна точка зору, згідно з якою свідомість є властивістю всієї матерії: існує свідомість
Всесвіту, галактик, зірок, планет і свідомість організму, клітини, молекули, атома, елементарної
частинки тощо).
Сама людина є яскравим прикладом єдності свідомого і несвідомого. Навіть у такій підвалині
свідомості, як чуттєва, без якої не може бути свідомості, теж проявляється несвідоме, тому що
образ не має логічної завершеності, він лише вказує на щось, не розкриваючи, не пояснюючи, чи
це "щось" є.

Але очевидним є також те, що поділ на свідоме й несвідоме є умовним. Цей поділ і умовність
використовуються лише для того, щоб показати, що людині притаманна особлива здатність —
творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, а в цьому процесі творення завжди є такі
моменти людської діяльності, яких вона не може пояснити.

Як уже говорилося, людина може свідомо творити і руйнувати тому, що вона часто-густо не
бачить (через існування несвідомого) того, що приносить їй користь чи завдає шкоди.

Свідо́ мість - це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і
пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю,
самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої.
Свідомість людини - складне і багатогранне явище.

Властивості свідомості

1)Ідеальність відображення

2)Універсальність відображення

3)Обєктивнісь відображення

4)Предметність відображення

5)Цілеспрямованість

6)Активність свідомості

7)Суспільність свідомості

8)Знарядність свідомості

Cвідомість як єдність емоцій, мислення, пам'яті та волі.

Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй
інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме
вам з власного досвіду. Оскільки людина живе більшою мірою емоційним, ніж раціональним
життям (що інколи спричинює непередбачуваність її поведінки), можна зробити висновок про
роль і значення емоцій, почуттів у її

життєдіяльності.

Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського
мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин (тут ми знаходимо відповідь на
постійно дискутовані питання: "Чи мислять люди? Чи мислять тварини? Чи мислять машини?").
Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.
Пам'ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає "накази" іншим
органам і є немовби головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки) зв'язку з руками,
ногами, легенями. Різновиди пам'яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає
психологія.

Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю.
Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим
потребам. Вольові зусилля потрібні людині не тоді, коли вона бажає, хоче щось зробити чи
чогось досягти, а тоді, коли цього вимагає обов'язок (пригадаймо українську приказку: "Хіба
хочеш — мусиш").

32.Свідомість і мова. Філософія мови Потебні.

Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікування

думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно
насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У
мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких
володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери
поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується
діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність
свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних
аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3)
обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування).

Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки,

утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою
механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої
діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів
мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний,
лексико-морфологічний, фонологічний.

Філософія мови П. сформувала підвалини його теоретичного пошуку в галузі поетики

й естетики. Це стосується передусім таких його концептів, як розрізнення мови і
мовлення, як ізоморфізм слова й твору мистецтва, внутрішньої форми слова і
художнього образу. Як і слово, мистецтво виникає не для образного виразу готової
думки, а як засіб творення нової думки. Як за допомогою слова не можна передати
іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її
повідомити у творі мистецтва, і тому зміст завершеного твору «розвивається не в
мистецтві, а в тих, хто розуміє», хоча й виникає твір як акт самоусвідомлення його
творця.

Співвідношення в слові образу і значення щоразу інше у міфі, поетичному мисленні й

науці — формах мислення, котрі історично чергуються. Водночас, як зауважує І. Фізер,
для П. це й триєдина семантична можливість вираженнєво-змістових відносин,
осмислюваних ним як супутні (за П., наприклад, міфологічне мислення властиве не
якомусь певному часові, «а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені
розвитку думки»). У міфологічній свідомості образний і понятійний плани мови
невіддиференційовані; образ і річ, об'єктивне і суб'єктивне, внутрішнє і зовнішнє
ототожнюються. В художньо-поетичному мисленні значення виражає себе в образі,
подається через образ. Полісемантичність значень становить специфіку поетичної мови.
Науковому мисленню, що звертається до прозової мови, притаманний пріоритет
значення над образом. Слово тут стає прозорим у міру втрати внутрішньої форми, тим
самим воно прагне урівняти себе з поняттям

33. Людина як об’єкт філософського аналізу.

Оскільки ж є різні види буття - природа, людина, суспільство, то відповідно виділяються й
філософія природи (раніше її називали натурфілософією), філософія людини (філософська
антропологія), філософія суспільства (філософська соціологія).
Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти, відношення людини до дійсності
—практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними
філософськими розділами є праксеологія (від грец. praxis — діло, діяння), гносеологія (gnosis —
знання), аксіологія (axios — цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті
й у мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).
Всі перелічені проблеми грунтуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми —
"людина і світ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина — це щось відмінне від
зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона в кінцевому підсумку належить. У чому полягає
відмінність людини, її суттєва специфіка? Перш за все в тому, що їй притаманна свідомість, що
вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не
просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності,
пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення насамперед до собі подібних. У
всьому цьому проявляється духовність людини.
На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" виступає як питання про відношення
свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання
розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним і що вторинним,
похідним? Чи може людина пізнати світ?
Але цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпується, а альтернативна (антиномія) не
має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписується. В загальносвітоглядному і
смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологі-чна
проблема — проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут
зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність
людини (й окремої особи) і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише відносною.
На відміну від інших антиномій між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх
примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і
аморалізм, у найзагальнішому виразі — добро і зло — тут необхідний однозначний вибір,
принцип діалогізму і толерантності стає незастосовним.

35 Філосо́ фія (від грец. φιλοσοφια — в дослівному перекладі означає: «пошук істини», «любов
до мудрості», «любов до знань») — людське мислення, один з видів людської життєдіяльності,
теоретична форма світогляду; особливий вид мислення, на якому думкаусвідомлює себе саму у
своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і
людського самоствердження у світі. Предметом філософії є відношення людини і світу.

Поняття «філософія» утворене від стародавнього поняття «софії», яке за значенням є

близьким до таких понять як «правда», «істина», «вища, божественна мудрість», «премудрість»
і дослівно означає «любов до мудрості», З точки зору древніх справжнє знання, премудрість,
істина, правда, в усій повноті доступна лише Божеству (Богу або богам) і одночасно з тим є
одним з проявів Божества. Людям дано володіти лише частковими, неповними знаннями про
дійсність, осягнути істину в усій повноті їм на жаль не дано. Але у них є можливість на протязі
життя займатися пошуком істини, збільшувати власні знання з метою якомога ближче
наблизитися до неї, тобто до Божества. Тому заняття пошуком істини, заняття філософією гідне
справжньої людини. Запровадження поняття«філософія» приписується грецькому
мислителю Піфагору (з Самосу).

Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних

пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого
вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває
певних особливостей, таких, як узагальнювальний характер знання,
принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють
структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибоке і
непереборне прагнення людської душі до осмисленості підвалин власного буття. Філософія
виникає як спроба знайти відповіді на основні світоглядні питання за допомогою міркування з
метою орієнтації людини в світі.

Філософське мислення

• має гранично широкий рівень узагальнення, що виходять на межу буття і небуття

• постає формою людського самоусвідомлення, мисленням під кутом зору людини, її
життєвого вибору
• окреслює дійсність не лише такою, якою вона є, а й такою, якою має бути
• є більшою мірою мисленням про мислення, ніж мисленням і думкою про
якусь реальність
• постає внутрішньопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та
обґрунтованим
• прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття
Зазначені риси філософського мислення резумуються тим, що саме у філософії та за
допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе
саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою
людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою
мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового
прояснення своєї життєвої ситуації, — саме тою мірою вона філософствує або постає
філософом.

Отже, з ускладненням стосунків між людьми, а також взаємозвязків людини з умовами

свого буття, виникла потреба у специфічному способі бачення, аналізу і оцінки явищ, що
визначає характер ставлення до них. Тобто виникла потреба світогляду. Історично першими
формами світогляду були міфологія та релігія. Філософія виникла як особливий вид критичного
мислення, як антитеза міфології.
Функції філософії

• світоглядна — озброюючи людей знаннями про світ та місце людини в ньому, а

також про можливості пізнання та перетворення світу, філософія допомагає
людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, виформувати систему
вартощів і ідеалів.
• пізнавальна — завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія
філософія озброює людей знанняти про світ, людину, зв'язки і закони.
• логічна — філософія сприяє формуванню культури людського мислення,
виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-
культурних діалогах
• соціально-адаптивна — філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих,
розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію
• критична — проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу
повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку
шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу
• виховна — філософія прищіплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє
посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя,
пошуку життєвих сенсів.
Усі вищезгадані функції мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення.

№39

Дихотоми́ я (греч. διχοτομία: δῐχῆ, «надвое» + τομή, «деление») — раздвоенность,

последовательное деление на две части, не связанные между собой. Дихотомическое деление в
математике, философии, логике и лингвистике является способом образования
взаимоисключающих подразделов одного понятия или термина и служит для образования

Дихотомія — це протилежність, що характеризується відношенням непримиренності.

Дихотомії поділяються на:

• історичні( тобто протилежності, які можна ліквідувати)як наприклад, свобода і рабство,

багатство і бідність, голоднийі ситий.

• Екзистенціальні(протилежності, що характеризуються розколом у людській природі).

Подолати їх можна лише, втративши свою людську природу, тобто померши.
Наприклад, дихотомія розумне-нерозумне. Людина не може уникнути цієї суперечності.вона
постійно штовхає нас на прогрес, бо ми завжди шукаємо кращого для себе. У людини нема
гармонії з природою, вона втратила її з появою розуму.

Дихотомія життя- смерті. Ми завжди тримаємося за життя.

Дихотомія зворотності — неповторюваності. Ми живемо для того, щоб померти.

Дихотомія родове- особове.Людина живе у конфлікті з вкладеним у неї потенціалом, бо не може
його весь реалізувати.

• Дихотомія виокремленості і вписаності у спільноту. Людина завжди усвідомлює

виокремленість. Сімейна спільнота є найпершою.
Щоб вирішити цю проблему треба орієнтуватися на істину і зробити все можливе аби надати
сенсу своєму існуванню.

▪ №40
Иммане́ нтность (лат. immanens, род.пад. immanentis «пребывающий внутри») —
философская категория, обозначающая неотъемлемость, внутреннюю связь.
Для религиозной философии важен вопрос об имманентности (принадлежности)
божества миру. Она решительно отвергается деизмом и безусловно признается
чистымпантеизмом; другие точки зрения признают ее с различными ограничениями и в
различных смыслах.
У Канта имманентное — противоположность трансцендентного; то, что пребывает в
самом себе и не переходит в нечто чуждое, не трансцендирует. Имманентным является,
например, метод, который определяется самим предметом исследования, критика,
которая обсуждает идею или систему идей, исходя из её собственных предпосылок.
Имманентное свойство — неотъемлемое свойство предмета; свойство, присущее ему по
самой его природе.
Іманентність людини — це її вписаність в цілісність. Наявність у людини тіла зумовлює її
іманентність. Воно не є випадковим елементом, а навпаки, воно є інтегральним.

У середньовіччі вважали, що тіло є в'язницею душі, а смерть розглядалася як звільнення душі із

цієї в'язниці. Тіло не є демонічним явищем, воно є людським добром, що приймає участь у
творенні людини. Іманентність людини виявляється в тому, що людина не володіє тілом, а сама є
ним.

Наявність у людини тіла визначає різні аспекти іманентності. Іманентність може бути фізичною,
фізіологічною чи біологічною.

Фізична іманентність людини виявляється у вписаності людини у рамки матеріального

космосу, тобто людина є частиною всесвіту, на неї поширюються всі фізичні закони. Але людина
також є незалежною від космосу, інших космічних тіл.

Валері: “Коли мене кусає оса, мене кусає увесь світ”

Біологічна трансцендентність виявляється у зв'язках людини із біологічним світом.

Фізіологічна іманентність людини характеризується подібністю її органів і систем до

органів і систем тварини.

Трансцендентність — антонім до іманентності — це конкретна форма існування і життя людини

одночасно. Людина живе і здійснює себе у формі трансцендентності. Це здатність людини
пристосовувати світ до своїх потреб, виходячи за межі свого біологічного виду. Тому необхідною
умовою трансцендентності є наявність власного “я”.

Є такі види трансцендентності:

• Часова — характеризує спосіб існування в часі. Якщо позалюдське і тваринне буття є

поглинуте часом, то людині властиво розтягувати час(трансцендувати). Лише людина має
історію свого власного життя. Минуле для неї є пройденим етапом. Людина може жити
світом здійснених і нездійснених надій або майбутнім. Поки вона живе майбутнім, людина
 молода. Наше духовне “я” постійно переступає межі часу.
• Пізнавальна — буттєва свобода людини. Людина засвідчує свою свободу, лише вона
здатна робити вибір, приймати рішеннч стосовно самої себе. Прагнення людини
спрямовані на духовне. Глибше розміючи вартощі ми здатні ставати кращими.
41 Проблема місця, ролі, призначення людини у світі, сенсу її життя є вічною. За
словами Е. Фромма, людина — єдина тварина, для якої власне існування є проблемою;
вона повинна її розв'язати, і їй від цього нікуди дітися. Основна причина пошуку
людиною сенсу життя полягає в усвідомленні людиною своєї смертності, скінченності
свого існування. І справді, якби життя людини було вічним, то вона могла б дозволити
собі на якийсь час абстрагуватися від цієї проблеми. Безсмертній людині ніколи не пізно
почати життя зі смислом. А можливо, її взагалі не цікавив би смисл життя. Цього не
може уникнути смертний, задумуючись, чи є в людському житті те, що не зникне разом
зі смертю. Для смертної людини існування становить нескінченну цінність.

У розумінні проблеми смислу життя сформувалося дві принципові точки зору. Одна
полягає в турботі людини лише про себе, своє спасіння, самовдосконалення,
благополуччя, самореалізацію. Згідно з другою точкою зору, смисл життя не
обмежується існуванням індивіда і полягає, наприклад, у служінні Богу, певній ідеї тощо.
Окрему людину при цьому розглядають лише як засіб. Такий підхід іноді видається дуже
високим, а тому привабливим. Проте історія свідчить, що заради сумнівних і
псевдовеликих ідей загублено мільйони людських доль. Очевидно, смисл життя треба
шукати між цими крайнощами — граничним егоїзмом і фанатичним альтруїзмом. Точка
зору, згідно з якою смисл життя цілком заперечується, неприйнятна, аморальна.

Отже, Сенс життя, сенс буття - філософська та духовна проблема, що має відношення
до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне
з основних світоглядних понять, що має величезне значення для становлення духовно-

морального обличчя? особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя
та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною
змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини
на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його
життя. У цьому випадку мається на увазі необхідність знайти відповідь на питання:

• «У чому полягають життєві цінності?»,

• «Що є метою життя?» (Або найбільш спільною метою життя людини як такої,
людини взагалі),
• «Навіщо (Для чого) мені жити?».
Питання про сенс життя - одна з традиційних проблем філософії .
 Стародавні Греція та Рим

Давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист Арістотель, наприклад, вважав, що

метою всіх людських вчинків є щастя (eudaimonia), яке полягає у здійсненні сутності
людини. Для людини, суть якої - душа, щастя полягає в мисленні і пізнанні. Духовна
робота, таким чином, має перевагу над фізичною.

Епікур та його послідовники проголошували метою людського життя отримання

задоволення (гедонізм), яке розуміється не тільки як чуттєва насолода, а й як порятунок
від фізичного болю, душевного неспокою, страждань, страху смерті. Ідеал - життя в
«затишному місці», в тісному колі друзів, неучасть у державному житті, віддалене
споглядання. Самі Боги, за Епікура, - блаженні істоти, що не втручаються у справи
земного світу [1].

Кініки (Антисфен, Діоген Синопський) - представники однієї з сократичних шкіл грецької

філософії - вважали кінцевою метою прагнень людини доброчесність(щастя). За їх
вченням, доброчесність полягає в умінні задовольнятися малим і уникати зла. Це вміння
робить людину незалежною. Людина повинна стати незалежною від зовнішнього
непостійного і непідвладного цому світу, і прагнути до внутрішнього спокою. У той же
час, незалежність людини, до якої кініки закликали, означала крайній індивідуалізм,
заперечення культури, мистецтва, сім'ї, держави, майна, науки і громадських
встановлень [1].

Згідно з вченням стоїків, метою людських прагнень має бути моральність, неможлива
без правдивого пізнання. Душа людини безсмертна, а чеснота складається в житті
людини у згоді з природою і світовим розумом (логосом). Життєвий ідеал стоїків -
незворушність і спокій по відношенню до зовнішніх і внутрішніх дратівливих факторів[1].

Ірраціоналізм

Німецький філософ XIX століття Артур Шопенгауер визначив життя людини як прояв
якоїсь світової волі: людям здається, що вони вчиняють за власним бажанням, але
насправді ними рухає чужа воля. Будучи несвідомою, світова воля абсолютно байдужа
до своїх творінь - людей, які кинуті нею на свавілля випадково складних обставин.
Згідно з Шопенгауером, життя - це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і
приходить до розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через
самообмеження - мудра людина усвідомлює неминучість лих, а тому вгамовує свої
пристрасті і ставить межу своїх бажань. Життя людини, за Шопенгауером, - це постійна
боротьба зі смертю, невпинне страждання, причому всі зусилля звільнитися від
страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як
задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересичення і нудьгою. [2]
Екзистенціалізм

Проблемі вибору сенсу життя, зокрема, присвячені роботи філософів-екзистенціалістів

XX століття - Альбера Камю ( "Міф про Сізіфа»), Жан-Поль Сартра («Нудота»), Мартіна
Хайдеггера («Розмова на дорозі»), Карла Ясперса («Сенс і призначення історії»).

Предтеча екзистенціалізму, данський філософ XIX століття Серен

К'єркегор стверджував, що життя сповнене абсурду і людина повинна створювати свої
власні цінності в байдужому світі.

На думку філософа Мартіна Гайдеггера, люди були «вкинуті» в існування.

Екзистенціалісти розглядають стан «вкинутості» в існування (existence) до і в контексті
будь-яких інших концепцій чи ідей, якими люди володіють, або визначень самих себе, які
вони створюють.

Як сказав Жан-Поль Сартр, «існування приходить до сутності», «людина насамперед

існує, наштовхується на себе, відчуває себе у світі, а потім визначає себе. Немає жодної
людської природи, оскільки немає ніякого Бога, щоб мати її задум» — отже, немає ніякої
визначеної людської природи або первинної оцінки крім тієї, що людина привносить у
світ; люди можуть бути оцінені або визначені за їхнім діям і виборів — «життя до того, як
ми її проживемо, — ніщо, але це від вас залежить надати їй сенс»[3].

Говорячи про сенс людського життя і смерті, Сартр писав: «Якщо ми повинні померти, то
наше життя не має сенсу, бо її проблеми залишаються невирішеними і залишається
невизначеним саме значення проблем... Усе, що існує народжене без причини,
продовжується у слабкості і вмирає випадково... Абсурдно, що ми народилися, абсурдно,
що помремо»[4].

Нігілістські погляд

Фрідріх Ніцше характеризував нігілізм як спорожнення світу і особливо людського

існування від змісту, мети, збагненна істини або істотної цінності.
Термін «нігілізм» походить від лат. «nihil», що означає « нічого». Ніцше
описував християнство як нігілістичну релігію, оскільки вона видаляє сенс із земного
життя, зосереджуючись натомість на «потойбічному житті». Він також бачив нігілізм як
природний результат ідеї «смерті Бога» і наполегливо стверджував, що ця ідея була
тим, що повинно бути подолано, повертаючи сенс на Землю. Ф.Ніцше також вважав, що
сенсом життя є підготовка Землі до появи надлюдини: «Людина - це канат, натягнутий
між мавпою і надлюдиною», - що має певні спільні риси з думкою трансгуманістів про
постлюдину, людину майбутнього.

Мартін Гайдеггер описував нігілізм як стан в якому «...немає ніякого буття як такого...», і
стверджував, що нігілізм спочивав на перетворення буття в просте значення.
Нігілізм заперечує вимоги знання і правди. З нігілістичної точки зору, першоджерелом
моральних цінностей є індивід, а не культура або інша раціональна або об'єктивна
підстава. Нігілізм, доведений до крайнього стану, перетворюється на прагматизм,
заперечення того, що не корисне і нераціонально по відношенню до власного організму,
що служить задоволенню основних потреб людини; у визнання того, що найкраще, що
можна зробити в цьому житті - отримати від нього задоволення.

Позитивістські погляди

Що стосується сенсу життя, Людвіг Вітгенштейн та інші логічні позитивісти скажуть:

речі в особистому житті можуть мати сенс (важливість), але саме життя не має ніякого
сенсу відмінного від цих речей. У цьому контексті говориться, що чиєсь персональне
життя має сенс (важлива для самої себе чи інших) у формі подій, що трапляються
протягом усього цього життя, і результатів цього життя в термінах досягнень,
спадщини, сім'ї і т.д. Але говорити, що саме життя має сенс - це неправильно.

Прагматичний підхід

Філософи-прагматики вважають, що замість пошуків істини про життя ми повинні

шукати корисне розуміння життя. Вільям Джеймс стверджував, що істина може бути
створена, але не знайдена. Грубо кажучи, це могло б звучати як: «Сенсом життя є ті
цілі, які змушують вас цінувати його». Для прагматика сенс життя може бути відкритий
тільки через досвід.

З точки зору прагматиків, необхідно вміти робити прогнози і перевіряти їх - і що,

зрештою, потреби людства повинні направляти людські дослідження.

Точка зору трансгуманізму

Трансгуманізм висуває гіпотезу, що людина повинна шукати поліпшення

людської раси як цілого. Людина також повинна активно вдосконалювати тіло,
використовуючи технології, для того щоб подолати всі біологічні обмеження (смертність,
фізичні вади та ін.) Спочатку це означало, що людина повинна стати кіборгом, але з
появою біоінженерії відкриваються інші варіанти розвитку. Таким чином, основна мета
трансгуманізму - це розвиток людини у так звану «постлюдину», спадкоємця людини
розумної (Homo sapiens).

46.Українська національна ідея.

Романтична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми «людина — нація», «нація — світ»,
започатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і
сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної
етнічної єдності.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких
часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток
української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим
процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і
політично самовизначитись. Об´єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним
полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і
тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники

позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих
побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841—1895), Іван Франко (1856—1916), Михайло
Грушевський (1866—1934). Михайло Драгоманов — складна й суперечлива постать в інтелектуальній
історії українського народу. Для одних він — «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших
— ідеолог українського соціалізму, символ «духовної руїни».

Драгоманов одним із перших тогочасних радикальних мислителів зрозумів роль і місце національного
питання в реалізації принципів демократії та свободи. Він не лише, став першою жертвою антиукраїнських
репресивних заходів російського уряду (у 1875 р. був звільнений з Київського університету), а й був
автором першого модерного українського політичного журналу «Громада». Він першим намагався
спростувати популярну на той час теорію про взаємовиключення космополітизму і націоналізму,
витворивши імператив: «Космополітизм в ідеях та цілях, національність у ґрунті та формах».

Драгоманов був переконаний, що національність є необхідним будівельним матеріалом усього людства.

Звідси його інтерес до долі України, яка, за його словами, до XVIII ст. творила частину європейського світу,
а впродовж XVIII—XIX ст. крок за кроком відхилялась від свого первісного шляху і все відчутніше
відставала від Європи. Причина цього — її фатальне прилучення до Росії. Якщо ще у XVIII ст. Україна була
носієм культури в імперії, а її кращі сини, виховані в дусі європейської культури, були законодавцями
реформації і європеїзації Росії, то в XIX ст. вона стала глухою провінцією, відгородженою від світу
російським державним кордоном, немов непрохідною стіною, і вже свіжі європейські вітри долітали до неї
не прямо, а крізь далеке і вузьке петербурзьке вікно. Такий стан України Драгоманов назвав «пропащий
час».

Розуміючи ненормальність такого становища України, він активно прагнув віднайти шлях його
радикальної зміни. Як прибічник позитивізму він, відшукуючи реальну політичну силу, здатну успішно
виконати це завдання, спирався не на бажання і почуття, а на конкретні факти, реалії дня, тверезе
врахування ситуації, моральні та матеріальні інтереси. А реальність була, за висновками Драгоманова,
несприятливою для національних змагань: відсутність необхідних суспільних умов через брак
національної свідомості і політичних сил, здатних очолити національно-визвольний рух. Однак це не
означає, що і в майбутньому таких сил не буде. Тому реальним політичним завданням він вважав
використання руху російських демократів в інтересах українського визволення, усвідомлюючи при цьому,
що такі партнери досить непевні.

Будучи далеким від усіляких патріотичних самообманів, відкритим для позитивних вартостей чужого,
критичний рівно і до свого і чужого, Драгоманов при цьому твердо знав і вірив, що український народ має
природні дані для самостійного вільного існування, гідний чільного місця у всепланетарному історичному
процесі. Тому він робив усе можливе, аби в Україну прийшла справжня освіта — європейська освіченість та
культура; докладав зусиль, аби пробудити в народі «розуміння політичних і соціальних справ, політики
дня». Недаремно через кілька років по смерті Драгоманова один з його послідовників Іван Франко скаже:
«Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці,... щоб наводити нас, лінивих,
малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого галицького глухого кута, на кращі, ясніші шляхи
європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більш або
менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то се у
найбільшій мірі заслуга покійного Драгоманова».

Іван Франко — людина багатогранного таланту й енциклопедичного інтелекту. Поет і прозаїк,

громадський діяч і політик, науковий дослідник проблем історії й теорії літератури, етнографії й
фольклору, політичної й економічної історії, філософії, досконалий знавець німецької, польської, російської
мов, — він спрямовував усе своє надбання на «народне відродження», розвій української нації; збагачення
української духовної культури. Франко був переконаний, що будь-які розмови та дії, які ніби стоять над
національним, які є «чистими» стосовно проблеми нації, насправді «або фарисейство людей, що
інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або
хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє
духовне відчудження від рідної нації».

Розквіт нації, її прогрес у межах самостійного державного утворення є основою основ суспільного
життя. Але щоб ідеал національної самостійності, за Франком, став чинником цінності, він має бути не
лише усвідомлений розумом, а й відчутий серцем. Цьому мусять бути підпорядковані усі наявні сили і
засоби суспільства.

І. Франко, як і М. Драгоманов, актуалізував завдання загальнокультурного розвитку українського

народу, пробудження його національної самосвідомості, що неможливо «без власних шкіл і без виробленої
освітньої традиції», «без популярного і вищого письменства», «без преси, яка б могла ясно держати і
систематично боронити стяг національності». А все разом потребує національної мови, «без якої
виховання народу не може зробити бажаного поступу», координуючої і спрямовуючої сили провідної
верстви суспільства — національної інтелігенції, перед якою Франко, на відміну від М. Драгоманова,
ставить конкретніше завдання: «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську
націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя» і
водночас здатний на «присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських
культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися».

47. Структура суспільства.

Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну

структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має
назву "соціальної структури суспільства", тобто сукупність "мікросоціумів"
- соціальних груп, спільнот, які є суб'єктами суспільного життя. По-друге,
це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-
економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них
суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних,
релігійних тощо).
Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію.
Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку
з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в
декілька соціальних груп). Тому суб'єктами історичного процесу є не тільки
індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності
історичної долі, обставин життя, інтересів та цілей індивідуального та
суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот,
зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.
Ільїн В.І. в праці "Соціальна стратифікація" розглядає таку
класифікацію соціальних груп: "з точки зору групового зв’язку - формальні і
неформальні. По-перше, переважає безособистісний, по-друге - особистісний
зв’язок. З точки зору ступені міцності виділяють короткотривалі групи
(натовп, черга), спорадічні групи, що знову створюються час від часу
(болільники однієї команди), постійні групи. З точки зору розміру виділяють
малі і великі групи. Малою вважається група, в якій всі члени можуть
знаходитись в безпосередніх, особистісних, або формальних відносинах, не
користуючись допомогою посередників. По характеру членства... - групи з
автоматичним і добровільним членством" (12, с. 135).
 Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот та груп,
є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні
та інші ознаки). Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти
(мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки,
діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я,
народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального
структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На
цьому грунтується класовий поділ суспільства - на рабів і рабовласників,
селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію. У сучасній соціології поряд з
поняттям "клас" вживається термін "страта". Теорія стратифікації виділяє
певні верстви і спільноти (страти) за ознаками культури, освіти, стилем
життя, родом занять тощо. Так, М.Вебер включає в число таких ознак, крім
відношення до власності і рівня прибутку, відношення до влади і соціальний
престиж.

45.Духовні основи суспільства

Головне завдання, яке стоїть перед суспільством у сфері духовного життя, полягає в тому, щоб
створити умови для найповнішого освоєння людиною багатогранного потенціалу як української, так і
світової духовності й культури. Надзвичайно важливо також створення умов для всебічної
самореалізації духовно-культурного потенціалу, сутнісних сил людини, свого власного духовного
світобачення і світосприйняття. Який же зміст духовного життя суспільства?
Духовне життя суспільства — це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні
процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів,
почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних,
індивідуальних ідей у внутрішній світ людини.
Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом
з його носіями — соціальними суб'єктами — індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно
говорити про особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний духовний світ, духовне
життя того чи іншого соціального суб'єкта — народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в
цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини — и духовні цінності, світоглядні
орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним
життям суспільства Тому духовне життя — це завжди діалектична єдність індивідуального і
суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне. Багатофанність духовного життя суспільства
включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.
Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного
виробництва.
Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво — це формування
духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є
сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які
охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і
соціальної історії. Принципи і норми моралі не вічні, а, будучи зумовленими певним суспільним
буттям людей, постійно змінюються з розвитком суспільства, в першу чергу виробничих відносин. З
іншого боку, мораль здійснює зворотний більш чи менш вагомий вплив на розвиток суспільних
відносин.
У сучасних умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в
суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної
регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в
цілому. В той же час багатогранність цінностей духовного життя, конкретної особистості, колективу
значним чином розширює сферу застосування моральних принципів у всіх сферах життєдіяльності
 суспільства, сприяючи формуванню високих соціально-моральних якостей людей. Тому так важливо
в сучасних умовах, щоб цінності моральної свідомості перетворювались у невід'ємну рису психології
людини, її морального обличчя, служили критерієм оцін- ки та регулятором поведінки особистості, її
моральної зрілості. У всіх сферах моралі — моральній свідомості і моральних відносинах, моральній
культурі і моральній практиці, моральних почуттях, формуванні морального ідеалу — роль та
значення моральних принципів і норм дедалі більше зростає.

43.Природні основи суспільства

Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства. Етимологічно, тобто відповідно до

первісного значення слова, поняття “природа” є похідним від слів “при роді” (тобто родовій общину), “при
родах”, “при родильниці” (тобто при народженні, адже природа породжує людину). Але це поняття і в
літературі, і в буденній мові вживається неоднозначно.

У найширшому розумінні природа – це все існуюче, весь світ у багатоманітності його проявів. У цьому
значенні поняття “природа” охоплює все сутнє, весь Всесвіт, воно близьке до поняття “матерія”. Природа
не має ні початку, ні кінця, безкінечна у просторі і часі, перебуває в безперервному русі, змінах. Про це
говорив І.Кант, підкреслюючи, що природа у загальному розумінні слова є існування речей,
підпорядкованих законами. У цьому сенсі природа включає в себе і суспільство.

В іншому розумінні природа – це об’єкт науки, точніше – сукупність об’єкт “наук про природу”,
природознавства.

Але найбільш вживаним є розуміння природи як сукупності об’єктивних умов існування людства,
оточуючого його середовища, як частини матеріального світу, що певною мірою протистоїть суспільству.
Саме у цьому розумінні поняття “природа” вживається для характеристики її місця і ролі в системі
відношень людини і суспільства до об’єктивної дійсності, розуміння якої протягом розвитку людства
історичного змінювалося.

Таким чином, поняття “природа”, “природне середовище” мають важливе практичне та психологічне
значення, оскільки в них акцентується увага на тій частині світу, центром якої є людина і яка є сферою її
проживання, об’єктом вивчення та перетворення. У цьому аспекті природа як складова частина світової
цілісності становить основу буття людини та суспільства, предмет людської діяльності, середовище
людського існування.

Протилежне поняттю “природа” – поняття “культура”. Не розглядаючи останнє детально (про це йтиме
мова в одному з наступних розділів), лише констатуємо, що культура – це освоєне, перетворене людиною,
природа ж – те, що протистоїть людині, існує за своїми власними, не залежними від людини законами.
Культура, таким, чином, є природою, що перетворена людиною. Діяльність людини тому можна
розглядати як перетворення природного, натурального в культурне, штучне. Саме у цьому перетворенні
природи знаходить прояв сутність людського існування в світі.

Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і породженням великої
“матері-природи”. Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній
історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови
суспільного життя.

Але природа для людини – не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих
засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного,
пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до
природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за
свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка
включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.
Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять.
Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.

Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття “навколишнє середовище”, або
сучасне – “довкілля”. Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище
або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, і ще не
стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її
називають “натуральною природою”), і другу, тобто природу, як вже охоплена практичною діяльністю
людини, є її результатом, тобто середовищем культури.

44.Економічні основи суспільства.

У попередньому розділі суспільство розглянуте як надскладна система суспільних відносин. Подальший

аналіз цієї системи передбачає розгляд кожної сфери суспільного життя, її роль в житті людини і
суспільства, виділення основної, визначальної сфери, яка не тільки була історично першою, але й
“прародильницею” всіх інших сфер життя суспільства – природної, соціальної, політичної, етносоціальної
та духовної. Такою є економічна сфера життєдіяльності, його матеріальне виробництво.

Матеріальне виробництво. Матеріальне виробництво є основою виникнення всіх інших видів суспільного
виробництва, оскільки воно вимагає для свого здійснення певних програм, проектів та ідей (а останнє і є
продукт духовного виробництва, про яке мова буде далі); певної системи відносин людей до природи і між
людьми (що складає продукт суспільних відносин); певного типу особистості, здатної до участі в
конкретній суспільно-виробничій діяльності (тобто “виробництво людини”, формування певного типу
особистості); матеріальне виробництво є також виробництвом потреб.

Матеріальне виробництво не лише база виникнення інших видів суспільного виробництва, але й умова їх
розвитку. Воно також визначає характер і спрямованість розвитку суспільного виробництва.

Що ж таке матеріальне виробництво? Це процес трудової діяльності людей, які з допомогою наявних
засобів здійснюють перетворення природи з метою створення матеріальних благ, необхідних для
задоволення людських потреб. Отже, воно має двоїстий характер, одночасно спрямоване і на
перетворення природи, і на суспільне “самоперетворення” людини.

В структурі матеріального виробництва розрізняються дві взаємопов’язані підсистеми: з одного боку,

технологічний спосіб виробництва, з іншого – економічний спосіб виробництва.

Перший є способом взаємодії людей з предметами і засобами своєї праці і з цього приводу між собою у
зв’язку з техніко-технологічними особливостями виробництва. Другий, тобто економічний, – це спосіб
взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, який дозволяє суспільству нормально функціонувати
на даному, конкретно-історичному етапі свого розвитку. Цей спосіб виробництва в літературі називають
способом виробництва матеріальних благ, він є предметом вивчення як політичної економії, так і
конкретних економічних наук: економіки промисловості, будівництва, транспорту тощо.

Отже, спосіб виробництва є історично конкретною єдністю продуктивних сил, як активної форми
відношення людей до природи, та виробничих відносин як сукупності відносин, що складаються між
людьми у процесі освоєння ними природи.

Продуктивні сили. Головною продуктивною силою суспільства є люди, трудящі, які приводять у рух всі
інші елементи продуктивних сил. Адже людина як виробник матеріальних благ включена в процес
виробництва і характеризується деякими властивостями: по-перше, певним рівнем і складом фізичних сил;
по-друге, навичками до праці, тобто вмінням оперувати знаряддями праці; по-третє, психічними
здібностями до праці, тобто мисленням, волею, знаннями.

Таким чином, психічні, ідеальні властивості людей є моментами продуктивних сил суспільства. Все це
дозволяє людині виступати не лише головним елементом продуктивних сил, але й рушійною силою їх
розвитку.

Продуктивні сили є системою суб’єктивних (людина) та речових (техніка і предмети праці) елементів,
необхідних для процесу матеріального виробництва. Вони включають в себе, крім людини, засоби праці –
це перш за все знаряддя праці, знаряддя виробничого процесу (інструменти, машини тощо), умови праці,
а також виробничі будівлі, залізниці та шосейні дороги, освоєні водні шляхи, канали, засоби зв’язку тощо
та предмети праці. Предмети праці у сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.

42.Суспільство, як об»єкт філософського аналізу

Поняття "суспільство" в філософії має не одне визначення. "Суспільство - найзагальніша система

зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське
суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне,
капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в
процесі історичного розвитку даної країни" (10, с. 678).
Е.Дюркгейм так характеризує суспільство в своїй праці "Соціологія та теорія пізнання": "Суспільство -
це найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не
зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому
що з суспільства виділяється своєрідне життя, яке, реагуючи на елементи, що його складають,
перетворює їх і підіймає до найвищої форми існування" (12, с. 5).
П.Сорокін дає таке визначення суспільства: "Суспільство означає не тільки сукупність декількох
одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а
знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином,
стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок" (5, с. 28).
Н.Смелзер в своїй праці "Соціологія" визначає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне
об’єднання можна було назвати суспільством. До цих умов належать: "(а) певна територія; (б)
поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г)
"політична" незалежність" (12, с. 6).
Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції
розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому
людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської
історії, духовні основи суспільства.
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей
відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють
розвиток людського суспільства:
- праця (специфічно людська доцільна діяльність);
- спілкування (колективний характер діяльності і життя);
- свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).
Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання
людей. В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від
природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму
руху матерії. Суспільство, як система взаємодії людей, визначається певними внутрішніми
суперечностями - між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між
суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали основою для розробки різноманітних соціологічних
концепцій суспільства. Одні з таких теорій нехтують якісною різницею між суспільством і природою
(натуралістичні концепції), інші - абсолютизують її (ідеалістичні вчення). У новий час, особливо в
XVII-XVIII ст., значного поширення набула натуралістична концепція суспільного життя. Натуралізм
(від natura - природа) як філософський принцип вимагає пояснювати соціальні явища винятково дією
природної закономірності: фізичної, географічної, біологічної тощо. Ш.Фур’є намагався створити
"соціальну науку" на грунті всесвітнього тяжіння, тобто на основі вчення Ньютона. Натуралізм вищі
форми буття зводив до нижчих, а людину - до рівня тільки природної істоти. Головний його недолік
полягає в нехтуванні якісною своєрідністю людини, в приниженні людської активності, у запереченні
людської свободи. Наприклад, У філософії Томаса Гоббса свободі належить досить скромне місце;
свобода для нього, є чимось неістотним, випадковим. Інший недолік натуралістичного підходу до
суспільства полягає в уподібнюванні людини соціальному атому, а суспільства механічному агрегату
індивідів - атомів, замкнених лише на своїх власних інтересах. Таким чином, натуралізм занадто
матеріалістично трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Внаслідок цього
людські зв’язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але в ролі
 цементуючого начала виступає або користь (просвітителі XVII-XVIII ст.), або статева любов
(Л.Фейєрбах). І хоча постійно йдеться про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства
бракує.
На відміну від натуралістичних концепцій, ідеалістичні вчення відривають людину від природи,
перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння
історії виникає як результат абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це
означає дотримуватися просвітницького принципу: "Думки правлять світом".
Ідеалізм не заперечує об’єктивного чинника історії, але якщо з точки зору натуралізму розвиток
суспільства визначається дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого начала, соціального
ватажка виконує або світовий розум (об’єктивний ідеалізм), або ж нічим не детермінована людська,
насамперед духовно-вольова, активність (суб’єктивний ідеалізм). Ідеалістичне розуміння історії в
багатьох випадках небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і прирікає соціальні суб’єкти,
які опинилися під владою ілюзій міфів, на гонитву за міражами.
Отже, як натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі, занадто заземляє її, так і
ідеалізм, який відриває людину від природи і перетворює духовне начало в людині на самодостатню
сутність, орієнтують на однобічне розуміння суспільства.
В певних теоріях визначається первинність індивідного начала в суспільстві (М.Вебер, Т.Парсонс,
П.Сорокін), в інших - вихідними є надіндивідуальні соціальні структури (Е.Дюркгейм, К.Маркс).

48.Форми регуляції суспільних відносин

Суспільство - надзвичайно складна система взаємодії індивідів та соціальних спільностей. Історія свідчить, що між ними
постійно виникають суперечності та конфлікти, які нерідко переростають у криваві зіткнення, повстання, війни, революції.
Разом з тим цілісність системи залишається незмінною. Виникають і руйнуються держави, розвиваються та гинуть
цивілізації, одна спільність змінює іншу, а соціум живе. Поряд з конфліктами між людьми існує певна соціальна злагода,
що забезпечує той чи інший рівень стабільності системи, живучості. К.Маркс всебічно обґрунтував один бік справи -
боротьбу людей та соціальних груп (класів). Ортодоксальний марксизм довів це обґрунтування до абсурду. Проте існує й
інше: єдність людей у суспільстві, співробітництво соціальних груп, співіснування класів. Сучасна соціальна філософія
охоплює цей процес як цілісність. Заперечувати класові конфлікти неможливо, бо вони існують. Це ж саме стосується й
факту співіснування класів у рамках суспільної злагоди.

Відносини між соціальними групами пронизують усю історію розвитку людської цивілізації. Певні стосунки є між сім'ями,
виробничими колективами, народностями й державами, націями та класами. Нерідко виникають суперечності та
конфлікти, їх соціальне значення, звичайно, різне. Проте найсуттєвіше значення для соціуму в цілому мають стосунки,
суперечності та зіткнення великих соціальних груп людей, що ґрунтуються на засадах корінних інтересів класів.

Між класами у суспільстві встановлюється широкий спектр відносин. Головними з них є: в матеріальному виробництві -
відносини з приводу власності (розподілу, обміну, споживання матеріальних благ); в соціально-політичній сфері - з
приводу влади, законності та права; в духовному житті - з приводу виробництва, поширення та споживання духовно-
культурних, ідеологічних та релігійних цінностей. Регулятивні механізми (традиція, мораль, релігія, політика та право)
забезпечують їх узгодженість і соціальну злагоду суспільства доти, поки не визріє повна протилежність класових інтересів
з цих фундаментальних питань. Зазначена протилежність має об'єктивно-суб'єктивний характер. Загострення
суперечностей призводить до конфлікту, що відбиває термін «класова боротьба». Соціальний статус та роль її у розвитку
суспільства в соціальній філософії трактується далеко не однозначно.

Соціальна філософія вивчає складну та розгалужену систему регуляції соціальних стосунків людей. У пошуках
ефективних засобів досягнення суспільної злагоди вона аналізує регулятивні можливості тих чи інших інститутів, порівнює
їх, визначає сферу застосування, конкретно-історичну зумовленість та доцільність. До системи регулятивів
життєдіяльності індивідів та соціальних груп відносять передусім такі соціальні інститути, як традиція, звички, тотем і табу,
релігія і мораль, культура, політика, право тощо. Виконуючи свої функції, вони взаємодіють. Складається своєрідна
система регулятивів, що дозволяє підтримувати громадський порядок, суспільну злагоду, дисципліну громадян, їх
взаємозумовлене ставлення один до одного і до суспільства.

Система регулятивів суспільної життєдіяльності людей має конкретно-історичний характер. Вона не з'явилась одразу у
сукупності всіх складових частин і форм їх взаємодії, а формувалася поступово як відповідь на потребу забезпечення все
більш складних і розгалужених суспільних відносин. Для початкових форм первісного суспільства вистачало інституту
тотемізму і табу. Пізніше до системи регуляції людських стосунків увійшли традиція і звичаї, мораль та релігія. Розвинуті
форми родоплемінного суспільства позначені високим рівнем загальнокультурної регуляції життя. Класове суспільство
спонукає виникнення таких інституцій, як право і політика, що об'єднують свої зусилля в інституті держави.

Система регулятивів суспільної життєдіяльності людей має соціально-практичний характер та зумовленість. Кожен
інститут цієї системи зумовлений практичною потребою людей досягти взаєморозуміння в тих чи інших сферах життя, в
тому чи іншому аспекті його виміру. Так, товариські стосунки можуть ефективно функціонувати на загальнокультурних
засадах моралі, традиції та звичаїв. Для ділових взаємозв'язків потрібне право. Духовну атмосферу сімейного життя
забезпечує мораль, у більш широкому суспільному вимірі вона поєднується з релігією. Класові стосунки, міжнаціональні та
міждержавні відносини регулюються такими інститутами, як політика та право. Звичайно, це не означає, що релігія чи
мораль, культура чи традиція не мають ніякого відношення до міждержавного, правового чи міжнаціонального спілкування
людей, або що право не знаходить поля реалізації в сім'ї. Всі регулятивні механізми охоплюють своїм впливом всі галузі
людської життєдіяльності та спілкування. Проте існує своєрідна спеціалізація. Той чи інший інститут має переважне право
на функціонування у певній сфері суспільної взаємодії індивідів, є для неї ефективнішим за інший. Разом з тим він поєднує
свої зусилля з іншими регулятивними механізмами, що створює своєрідну систему, яка забезпечує цілісність соціуму,
певний рівень соціальної злагоди людей, надзвичайно різних за потребами, інтересами, цілями життєдіяльності та
світосприйняттям.

Регулятивні механізми - продукт спільної (колективної) суспільно-творчої життєдіяльності людей. Історія розвитку
регулятивних механізмів функціонування соціуму - надзвичайно цікава, хоч і суперечлива. Одні з них на сьогодні майже
втратили свої регулятивні властивості (наприклад, тотем і табу), інші, навпаки, посилили їх, хоч, здавалося б, що підстав
для цього в суспільстві немає (наприклад, релігія). Особистість в них також має неоднакове становище, неоднаковий
рівень внутрішньої свободи.

50.Поняття і прикмети особи

Суть людини в тому, що людина - істота розумна, людина -істота, яка має
самосвідомість, людина - істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед,
охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття
людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як
представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики
людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні
прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості.

Поняття індивіда визначає людину як окремого представника людського роду, будь-якої

соціальної спільності. Особливо індивід означає неподільну далі частку якогось цілого.
Це своєрідний соціальний атом, окрема людина, окремий представник людського роду і
член якоїсь соціальної спільності. Це сама проста і абстрактна характеристика людини,
що говорить лише про те, що вона відокремлена від інших індивідів.

Особи́ стість — соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що

визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних
відносин.

Особистість характеризують такі ознаки:

-розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);

-відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю

поведінкою,

-аналізувати свої вчинки і відповідати за них);

-свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);

-особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);

-індивідуальність (несхожість на інших).

Особистість визначають:

-неповторні фізичні якості,

-психічні процеси,

-темперамент,

-риси характеру,

-здібності,

-її потреби,

-інтереси.

Осóба — цілісність соціальних властивостей людини, продукт суспільного розвитку і

включення індивіда в систему соціальних відносин за допомогою активної діяльності і
спілкувань.

51.Свобода - сутність, прагнення і право свободи

Свобода (чи свобода волі) - це людське, соціальне явище. У природі, матеріальній

дійсності свободи немає, а діють лише природні закони. Навіть у живій природі, де вже
на вищих рівнях розвитку функціонує нервова система, чуттєвість і сенситивне
відображення, діють закони, природна необхідність і природна доцільність, згідно з
якими поводиться тваринний організм. Усі його дії природно доцільні, що визначається
природною необхідністю, законом його існування: без цього він просто не існував би.
Звичайно, на тваринний організм діють різні природні чинники, явища. предмети тощо,
які для нього є бажаними і не бажаними. Його ж реакція на них різна, згідно з його
закономірною вимогою та необхідною доцільністю самовиживання і збереження виду.
Отже, всі дії організму — вияви закономірності, необхідності та доцільності його
природного існування.
Свобода з'являється у діяльності людини на тому рівні розвитку, коли вона осягає
здатність логічного мислення як опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і
явищ об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях і на цій
основі усвідомлення свого "Я" як чогось відмінного від навколишнього предметною світу.
Силою самого життя і життєдіяльності людина поставлена у систему відношення свого
"Я" як суб'єкта і природного "не-Я" як об'єкта, усвідомлення якої заставляє й
повсякчасно робити той чи інший вибір, отже. з'явилася свобода вибору. Людина самою
сутністю свого існування приречена на свободу що є принципом її буття. Природжена
любов людини до свободи вважається частиною нашої традиції.

Свобода одне із фундаментальних понять людського буття. Проблема волі (довільної і

вольової регуляції поведінки й діяльності людини) давно привертає увагу вчених,
викликаючи гострі суперечки й дискусії. Свобода є одним із центральних понять
психології. Це здатність і можливість людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети,
бути самою собою. Вільною може бути лише та людина, яка наділена волею. Саме воля
дає змогу людині протистояти зовнішній необхідності, реалізувати свої внутрішні
потенційні сили й можливості.

Свободу слід розглядати з психологічного погляду як суб’єктивне почуття, що

сприймається індивідом у контексті такого ланцюжка: свобода вибору - свобода рішення
- свобода дії - свобода творчості й самовираження.

Стан, у якому людина не є об′єктом примусу суб′єктивних бажань когось іншого чи

інших, часто характеризують як стан "особистої" чи "персональної" свободи.

Фундаментальність та універсальність поняття свободи обтяжене безліччю

непорозумінь. Площина згоди, здебільшого, охоплює лише те, що свобода полягає в
існуванні певної сукупності справ, вільних від втручання ззовні. Це насамперед свобода
внутрішня, творча, як відображення своєї людської сутності. Показником внутрішньої
свободи є автономія особистості, її здатність “бути паном собі” (І. Кант). Саме з бажання
індивіда бути самому собі господарем, самостійно визначати своє життя й приймати
рішення, а не коритися певним зовнішнім силам, виникає “позитивне” значення слова
“свобода”. Людина хоче бути знаряддям у своїх власних руках, а не в руках інших. Вона
прагне бути суб’єктом, а не об’єктом; прагне, щоб нею керували її власні міркування й
усвідомлена мета, а не зовнішні причини; прагне усвідомлювати себе як активну істоту,
наділену бажаннями, відповідальну за зроблений вибір і здатну обґрунтувати цей вибір
зверненням до власних ідей і міркувань.

Внутрішня свобода має межу, яку відчуває особа, керуючись у своїх діях власною
свідомою волею, своїм розумом і стійкими переконаннями, а не миттєвими поривами чи
обставинами. Протилежними до "внутрішньої свободи" є не примус інших, а вплив
тимчасових емоцій, моральна чи інтелектуальна слабкість. Якщо особа не досягає успіху
в тому, що вона після тверезих роздумів вирішила зробити, якщо її наміри чи сила
покидають її у відповідальний момент і їй не вдається зробити те, чого вона прагне, то
можемо сказати, що ця особа "невільна", а є "рабом своїх пристрастей".

Свобода є такий стан об'єктивної реальності, коли має місце розмаїтість і наявність ряду
можливостей, що ведуть до появи нового. Свободі тому притаманні наступні
фундаментальні характеристики. По-перше, наявність розмаїтості, тобто різних
можливостей розвитку. Де суцільна однаковість, там не може бути і свободи. У самій
реальності кореняться сховані тенденції до появи розмаїтості, до подолання стандарту,
мертвої уніфікації, що створюють у суспільстві стояче болото, а не умови для вільної
діяльності. По-друге, наявність вибору, тому що у філософському плані свобода тісно
зв'язана з можливістю, вона і є можливість вибору, а вибір там, де є розмаїтість. Однак,
якщо розмаїтість є, а можливості вибирати ні, якщо в ряді різні можливостей визначена
якась одна, то про свободу не може бути і мови. Так буває тоді, коли причина і наслідок
твердий зв'язані в кожнім випадку і створюють однозначне зчеплення подій.

Свобода багатолика, але сутність її одна - наявність різноманітних можливостей, а

стосовно до суспільства й особистості - створення можливостей для справжнього
розквіту творчих сил людини і людства. Вона одночасно і процес, і ідеал. У силу цього
свобода завжди буде розглядатися: як найбільша цінність особистості, рівна цінності
життя; як умова і результат історичного прогресу, тому що прогрес суспільства є не що
інше як процес звільнення суспільства від стихійних соціальних сил; як належне, тобто
як такий ідеал, якого потрібно досягти і досягнення якого штовхає до формування
нового ідеалу, ще в більшому ступені утримуючого свободу; як умова і результат
соціалізації нової людини; як іманентна мета людства.

Свобода повинна знайти реальне вираження в практичній дії чи особистості суспільного

класу, а усвідомлення необхідності лише пролог до цієї дії. Адже невипадково
найбільшим нещастям для особистості завжди вважалося підпорядкування. "Свобода
без щастя, - зауважував Фейєрбах - свобода, що не є в той же час вільною від
переборного, зрозуміло, зла життя, а скоріше сама залишає в недоторканності самі
кричущі нещастя життя, .така свобода є порожнього, позбавленого змісту словом".

52.Стадійні і цивілізаційні моделі історії

Характеризуючи сучасну філософію історії, неможливо дати однозначну оцінку

пізнавальній ситуації в цій галузі філософського знання. Ця неможливість пов'язана з
тим, що галузь філософії історії на сучасному етапі існування характеризується
декількома різноспрямованими, а найчастіше і взаємовиключними пізнавальними
тенденціями, і, як наслідок, відсутністю загальновизнаної типології предмета
досліджень, що включає все різноманіття варіантів філософії історії. Сучасне мислення
розвивається в рамках класичних, модерністських і постмодерністських уявлень про
історію.
У філософії історії за довгі роки її існування склалися свої традиції. Одна з них розглядає
історію людства як єдиний процес, що протікає в єдиному часі, що представляє собою
послідовну зміну фаз (етапів) від нижчих до вищого. Інша традиція бачить всесвітню
історію в її просторовому прояві, у цілісності її системного буття у формі культури і
цивілізації. Для зручності подальшого їхнього вивчення назвемо першу традицію
стадійною, другу – цивілізаційною. Варто додати при цьому, що є і такі підходи до
всесвітньої історії, які не можна назвати традиційними, наприклад, екзистенціальний
підхід.
Як відомо, в основі стадійного бачення всесвітньої історії лежить ідея про її розвиток від
нижчих форм до вищих, так само як і ідея про те, що кожна наступна стадія випливає з
попередньої й утворює її продовження, але у видозміненій формі. Стадії всесвітньої
історії в такому випадку єступенями руху людства до якогось підсумку, що бачиться як
завершення всіх попередніх зусиль у суспільстві. Передумовою такого бачення історії є
уявлення про час, у якому розвертається історія, як про стрілу, поле якої походить з
минулого через сьогодення в майбутнє односпрямоване та незворотне. Крім того, таке
тлумачення подій припускає визнання єдності народів, подібність їх доль. Але тому що в
історії діють і конкретні люди, не менш істотно вказати на цінність людського життя,
визнати за людиною право на здійснення її надій і віру в можливість успішного
результату її зусиль. От чому в рамках цього підходу панує, як правило, детермінізм,
іусілякі фактори називаються в якості основних: природні умови (клімат, географічний
регіон і т.д.), народонаселення, розвиток продуктивних сил, розвиток науки і її
впровадження в усі сфери життя, розвиток техніки тощо. Стадійне бачення всесвітньої
історії неминуче припускає ідею прогресу людства. Це у свою чергу впливає на
світовідчуття людей, вносить у нього оптимістичне начало.
Серед прихильників цивілізаційної парадигми найбільш поширеними є концепти циклів
соціальних організмів, тобто циклічні теорії. Серед найвідоміших: М. Данилевський, О.
Шпенглер, А. Тойнбі, О. Тоффлер тощо. Циклічною є модель О. Шпенглера, який
зазначав, що кожна локальна цивілізація, які він порівнює з організмом, переживає
циклічні періоди дитинства, юності, зрілості, старості. А. Тойнбі в форматі циклічної
парадигми відійшов від аналогії між суспільством та організмом і розвивав розуміння
ролі соціокультурного фактора. На відміну від О. Шпенглера, він вважав, що наукові
методи природничих наук не є адекватними для аналізу історичного процесу. Ідея
циклічності у творчості А. Тойнбі фактично представлена через аналіз зародження,
розквіту та загибелі світових цивілізацій. На його думку, проживання світовими
цивілізаціями основних етапів їх життєвого циклу (виникнення, розвиток, злам,
деградація і розпад) регулюються за моделлю “виклик–відповідь”. Тобто кожен етап
розвитку цивілізації є адекватною відповіддю на виклик навколишнього середовища –
природного для перших, батьківських цивілізацій, природного і соціального для
наступних.
Цивілізаційне бачення історії базується, як правило, на культурному підґрунті. За
загальним визнанням, перший шлях в цьому напрямку проклав російський публіцист,
соціолог і натураліст М. Я. Данилевський. По ньому уже пізніше пішли у своїх
дослідженнях такі відомі філософи і мислителі, як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін та
ін. Коротко ідеї М. Данилевського зводяться до наступного. Критерієм періодизації
історії повинен бути культурно–історичний тип розвитку самобутньої цивілізації.
Культурно– історичний тип являє собою єдність релігії, культури, політики, суспільно–
економічного ладу.
Ці ідеї одержали подальший розвиток і поглиблення в працях німецького філософа й
історика О. Шпенглера, що здійснив помітний вплив на філософію ХХ ст. О. Шпенглер
виступив із критикою панлогізму, одноаспектного історизму, тобто лінійної
спрямованості історії, її цілей, прогресу і т. ін. Він висунув ідею про безліч рівноцінних за
рівнем досягнутої зрілості культур; їх вісім: єгипетська, індійська, вавілонська,
китайська, «аполонівська» (греко–римська), «магічна» (візантійсько– арабська),
«фаустівська» (західноєвропейська) і культура майя. Очікується, як він вважав, поява
російсько–сибірської культури.Культура, писав О. Шпенглер, відрізняє одну епоху від
іншої, вона виражається в єдності стилю форм мислення, відбитого у формах
економічного, політичного, духовного, релігійного, художнього життя. Для О.
Шпенглера важливі не зв'язок і наступність культур, а їхній розвиток як цілісних
утворень. О. Шпенглер каже, що кожна культура з неминучістю приречена на загибель.
Така загибель осягла єгипетську, античну й іншу древню культури.
Іншим прикладом можуть послужити роботи відомого австрійського соціолога Людвіга
Гумпловича. Він відстоював концепцію історичного плюралізму і, тим самим, частково,
циклізму. Загальний висновок Л. Гумпловича полягає в тому, що немає ніякого прогресу
в рамках людства і не може бути нічого істотно нового в сфері його розумового життя.
Класик плюрально–циклічного підходу – Арнольд Джозеф Тойнбі. Протягом усієї роботи
він виводить різну кількість різних по типу цивілізацій, залучає різні класифікації, далеко
не завжди обґрунтовано сортуючи них по невизначених ознаках. В остаточному
підсумку, у навчальній літературі найчастіше приводиться первісний варіант: 7 (або 8)
існуючих зараз і ще 13 розвинених, існуючих раніше. Історія, затверджує А. Тойнбі, є
життям цивілізацій, прив'язаних до географічних умов, що додають кожної цивілізації її
неповторний вигляд. Цивілізації А. Тойнбі живуть своїм життям, їм властива внутрішня
динаміка, яка проявляється в послідовному проходженні основних (загальних для всіх
цивілізацій) фаз, а саме «виникнення» і «росту», «надламу», «занепаду» і
«розкладання».
Таким чином, суть концепцій Г. Ріккерта, М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, Л.
Гумпловича тощо складається в частковому запереченні єдності людства і людської
історії, у роздробленні людства на зовсім унікальні, несхожі один на одного одиниці, які
самостійно розвиваються, а тим самим і в розкладанні історії людства на безліч зовсім
незалежних один від одного потоків. Така позиція не співвідноситься з сьогоднішніми
глобальними процесами, які доводять єдність людства. Але з„ясування різних поглядів
на історію, різних класифікацій історичного процесу має не тільки пізнавальне, але й
педагогічне, виховне значення. Від того, яку класифікацію дослідник, педагог,
вихователь застосує у своїй роботі, залежить пізнавальний, навчальний і виховний
ефект.

54.Онтологія і гносеологія. Суб’єкт і об’єкт пізнання

Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні

проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Під онтологією розуміється
окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього
сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше. Отже,
зміст поняття «онтологія» складають основи, витоки, першоначала всього існуючого,
найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті «онтологія»
знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони
існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність
такого поняття, як «онтологія».
Що означає поняття «буття»? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона
дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу
ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності.
Таке відображення здійснюється з допомогою найбільш загальних понять, категорій.
Найбільш загальною категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є
найдавніше поняття «буття».
Серед основних форм буття розрізняються:
1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів,
стан природи, буття природи як цілого; буття-речей і процесів, вироблених людиною;
2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське
буття;
3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне
(позаіндивідуальне) духовне;
4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві
та в історичному процесі) і суспільне буття.
Найбільш загальним, абстрактним відображенням дійсності в історико-філософському
аспекті є також уявлення про матеріальне та ідеальне, про «світ речей» і «світ ідей». По
суті, мова йде про основне питання філософії, про співвідношення матеріального та
ідеального, про те, що є первинним, а що похідним, вторинним.Не може бути сумніву,
що ця проблема у філософії існує. Навіть Йоган Готліб Фіхте (німецький філософ,
суб'єктивний ідеаліст) стверджував, що філософія може розвиватися лише двома
шляхами: перший — від речей до ідей; другий — від ідей до речей. Перший шлях Фіхте
називав «догматизмом». Другий — «ідеалізмом». Себе філософ відносив, звичайно, до
останнього. Це не що інше як постановка фундаментального питання будь-якої
філософії, а саме: як йти у філософії — від речей до ідей (свідомості)(матеріалізм), чи від
ідей (свідомості) до речей(ідеалізм).
Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала
пізнання з позиції відстороненого спостереження. А епістемологія - це більше явище
некласичної філософії.Для нашої філософської традиції епістемологічні студії були не
характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в
дослідженні проблем знання і пізнання.
Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що
штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому
розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у
свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу
людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або
ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи. Два основні напрями в
теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.
При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що
реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її
життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент
входить у поняття об'єкта(матеріальний предмет пізнання і практичного впливу з боку
людини) та суб'єкта(наділена чуттям і розумом істоту, що пізнає світ) як вихідних понять
гносеології.
Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:
по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати
характеру самопізнання;
по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта
лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на
певний об'єкт. Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх
як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема
особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як
похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого
суб'єкта як елемент об'єкта: природа - єдиний об'єкт, а людина як частина природи є
елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні
спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів
людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг
її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою
предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та
епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові
наголоси:
1.процес вироблення знань, створення образів, моделей теорій реальності (це
інформативний аспект пізнання)
2. прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це
активістський або вольовий аспект пізнання)
3. бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості
(це смисловий аспект пізнання).
Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний
та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так
і її найважливіші життєві зацікавлення.
Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах
пізнання:
1. життєво-досвідне
2. мистецьке
3. наукове
4. релігійно-містичне
5. екстрасенсивне
♦ життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси
повсякденній людської життєдіяльності; воно с дуже різноманітним за проявами, але
нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі
знанням, бажанням тощо;
♦ мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно
більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За
змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним
схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій,
окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;
♦ наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є
спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти
максимального ступеня достовірності знання;
♦ релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне
об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в
чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання,
немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у
священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;
♦ екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також:
залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані
екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось
незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його
для науки поки що незрозуміла.
Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських
досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то
виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела
та підвалини наших знань.
Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе в різних видах, але разом усі вони
дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності
людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та їй).
Пізнання - багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому
відіграє розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей,
понять, теорій, за допомогою яких людини оптимізує свої взаємини зі світом ти збільшує
ступені своєї свободи.
У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи
складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інструменти та
засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до
істини.
Як бачимо, пізнання — це історично акумульований процес відображення об'єктивної
реальності у свідомості людини у формі відчуттів, сприйняттів, уявлень, понять, ідей,
гіпотез, теорій тощо.
Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична
істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної
діяльності, (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність,
яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі
практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які
спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її
суб'єктивний світ.
У процесі пізнання з'являється знання. І те й інше (процес і його результат) мають не
лише певний зміст, а й певні форми, які в остаточному підсумку обумовлені практикою.
Тому відображення людиною об'єктивної реальності в процесі пізнання — це не пасивно-
дзеркальний акт, як уже зазначалось, а активний, творчий процес її відтворення у
свідомості людини. Без нього зникає об'єктивний зміст наших відчуттів, сприйняттів,
думок і ми неминуче приходимо до суб'єктивного ідеалізму.
Людина, окремі люди (наприклад, вчені), що здійснюють дослідження та відкриття як
суб'єкти пізнання, виступають у ролі членів певного суспільства, певної історичної
епохи.Як процес діяльності суб'єкта, пізнання завжди має суб'єктивний характер. Його
результатом є знання, що існують у свідомості суб'єкта (індивідуальній, суспільній).
Форми, в яких існує й розвивається знання, за своєю суттю є суб'єктивними образами
об'єктивної дійсності, тобто ідеальним відображенням матеріального.
Перейдемо тепер до аналізу об'єкта пізнання. Ним є вся незалежна від свідомості
існуюча дійсність — об'єктивна реальність. Сама ж людина з усіма її гранями, сторонами
та властивостями, включаючи психіку й свідомість, теж до нього належать. Той факт, що
свідомість є суб'єктивною реальністю, не перешкоджає перетворенню її на специфічний
об'єкт пізнання.Однак для конкретного суспільства, на певному етапі його розвитку,
реальним об'єктом його пізнання є не вся дійсність (вона нескінченна й невичерпна), а
лише та її частина, що прямо чи опосередковано включена у практичну, передусім
матеріально-виробничу діяльність. Людина пізнає насамперед те, що вона практично
освоює, змінює, перетворює. Безпосередній об'єкт пізнання — це не "абстрактна"
природа, а природа, певною мірою перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й
багатоманітність якого постійно розширюються.
Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філософією, — це реальна людина, суспільна істота,
наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка
засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим
самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними
здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.
Суб'єкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в
суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи,
методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади,
експериментальні установки і т.п.), так і духовні (категорії, логічні форми та правила
мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання); це людина, яка
діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного
і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність.
Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність
суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в
якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна
реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся
об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і
становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише
явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а
також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її
проявів.Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної
реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і
назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання,
оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і
духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає
об'єктом інтересів суб'єкта.
55.Проблема предмету пізнання:реалізм і пізнавальний ідеалізм

Реалі ́зм - філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують
незалежно від людського відчування і пізнання. Суперечка про реальність чи
нереальність "зовнішнього світу" взагалі і об'єктів пізнання зокрема, відомий як
суперечка між представниками реалізму і його супротивниками і має дуже солідну
філософську традицію, займає також чільне місце в сучасній аналітичної філософії та
епістемології.

Ідеалізм - протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є

твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а
ідеальне, духовне начало: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного
питання філософії - про відношення мислення до буття - ідеалізм виходить з визнання
первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії. Є дві форми ідеалізму:
об'єктивний та суб'єктивний. Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе
свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею. Суб'єктивний ідеалізм виходить з
визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те,
що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні
погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я».

Розрізняють різноманітні форми ідеалізму в залежності від того, як розуміють духовний

першопочаток: як світовий розум ( панлогізм) або світову волю (волюнтаризм), як єдину
духовну субстанцію (ідеалістичний монізм) або безліч духовних першоелементів
(плюралізм), як розумний, логічний початок (ідеалістичний раціоналізм), що осягається
як чуттєве розмаїття відчуттів (ідеалізм і сенсуалізм, феноменалізм), як незакономірний,
алогічний початок, що може бути об'єктом наукового пізнання (іраціоналізм). Найбільші
представники об'єктивного ідеалізму: в античній філософії Платон, Греблі, Прокл; в
новий час Г. В. Лейбніц, Ф. В. Шеллінг, Г. В. Ф. Гегель. Суб'єктивний ідеалізм найбільш
яскраво висловлений у вченнях Дж. Берклі, Д. Юма, раннього І. Г. Фіхте (18 ст.). В
побутовому слововживанні «ідеаліст» (від слова «ідеал») часто означає безкорислива
людина, що прагне до піднесеної мети.

У вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно

відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому
обгрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще — у
питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно
від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання
отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є
джерелом пізнання.

Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує

свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної)
об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення її в
свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного
розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою — це результат відображення,
суб'єктивний образ об'єктивного світу.

Теоретико-пізнавальний ідеалізм (суб’єктивний) - суб'єкт не може вийти за межі своїх

внутрішніх вражень, не заперечуючи існування дійсності, незалежної від суб'єкта, який
пізнає; і. стверджує, що вона непізнавана.

56. Проблема джерел пізнання: сенсуалізм і раціоналізм

Сенсуалізм (почуття) – напрямок в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість є головною

формою вірогідного пізнання. У протилежність раціоналізму сенсуалізм прагне вивести
весь зміст пізнання з діяльності органів почуттів. Сенсуалізм близький до емпіризму
(досвід), що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом вірогідного знання. Виділяють два
види сенсуалізму: 1) Матеріалістичний сенсуалізм вбачає у чуттєвій діяльності людини
зв’язок її свідомості з зовнішнім світом, а в показниках її органів почуттів – відображення
цього світу. Класичне формулювання сенсуалізму, розроблене ще у античності: “Нема
нічого в розумі, чого спершу не було у почуттях”. Помітними представниками
сенсуалізму у XVII ст. були Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, у XVIII ст. Ламетрі, Гельвецій,
Дідро, Гольбах. 2) Ідеалістичний сенсуалізм (Д.Берклі, Д.Юм) обмежує досвід сукупністю
відчуттів або уявлень, заперечуючи, що в основі досвіду полягає об’єктивний світ.

Обмеженість сенсуалізму виражається у перебільшені ролі чуттєвого пізнання, у

недооцінці значення понять, абстракцій, у запереченні діяльнісної ролі мислення.

Раціоналізм (розумний) – напрямок, що визнає розум основою пізнання та поведінки

людей. Раціоналізм (Декарт, Спіноза, Лейбніц), обгрунтовував безумовну достовірність
наукових принципів математики та природознавства, намагався вирішити питання: як
знання, отримане у процесі пізнавальної діяльності людини, набуває об’єктивного,
всезагального та необхідного характеру. У протилежність сенсуалізму, раціоналізм
стверджує, що знання досягається за допомогою розуму, що є джерелом та критерієм
істинності. Лейбніц до тези сенсуалістів “нема нічого в розумі, чого спершу не було у
почуттях ”, додав: “крім самого розуму” тобто спроможність осягати не тільки приватне,
але й всезагальне.

Однобічність раціоналізму виражається у запереченні чуттєвого характеру знань, в

існуванні вроджених ідей (Декарт).

В дійсності наукове пізнання містить єдність чуттєвого та раціонального, інтуїтивного та

логічного, а також практичну діяльність.

57. Форми чуттєвого і раціонального пізнання.

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й
суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в
сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання -
чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).Причому вони перебувають у тісному
діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й
раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж,
чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді
містяться результати мисленого пізнання.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх

властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового,
смакового та інших аналізаторів нервової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке

виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори
головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно
є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним
чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і
суспільні умови, в яких перебуває людина.

Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності
пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з
метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться
спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від

чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію
про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття.
Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей
об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок

складної синтезуючої діяльності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в
екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники;
альпіністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної
майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття
показників численних приладів потрібно у 8—10 разів більше часу, ніж досвідченому.

Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше

сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають
як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам,

як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість
продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей,
розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого
(чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних,
суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для
органів чуття.
Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та
умовиводи.

Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і

загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за
змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є
сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які
відображаються вданому понятті.

Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні

відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні,
внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні,
випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або
хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують

нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання.
При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до
менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням

дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і
недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання,
вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або
може бути до нього зведеним. А раціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до
різного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді, і пояснюється як такий,
що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.

58. ІНТУЇЦІЇ( лат. Intueri- уважно дивлюсь ) — безпосереднє схоплення сутності

предмета. В основи інтуїції вроджена здатність ( талановитість), тривалий досвід, які
допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки. Інтуїтивізм –
течія у філософії, яка абсолютизує роль інтуїції в пізнанні ( Шопегауер , Бергсон).

Є 2 види пізнання : чуттєве та раціональне. Раціональне пізнання пов’язане не тільки з

чуттєвими , але й з нераціональними ( ірраціональними, надраціональними ) формами
пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання
іншого ґатунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція,
одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого
логічного розкладу та доведень. Релігійні філософи-ірраціоналісти ( Сковорода, Бердяєв
та ін..) спирались у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання,
наголошуючи на ролі одкровення, «осяяння» істиною. Так, Декарт вважав, що для
ефективної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомогою якої можна
усвідомити першопринципи. Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була
висунута на пердній план у гносеології А.Бергсона, який вважав її справжнім
філософським методом і протиставляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається
безпосереднє злиття об’єкта зі суб’єктом. І якщо в науці панують інтелект, логіка,
аналіз, то для художньої творчості характерною є саме інтуїція, яка близька до
інстинкту. У феноменології Е.Гуссерля інтуїції теж відводиться провідна роль. Вона
постає «сутнісним баченням», «ідеацією», безпосереднім спогляданням загального. А в
психоаналізі З.Фрейда інтуїція – це прихований несвідомий першопринцип творчості. В
певних сферах буття розум неспроможний, саме там і починається царина
ірраціонального пізнання, яке відкриває людині істину. Згідно з міркуваннями
М.Лоського, інтуїтивізм, стверджує, що знання не є копією, символом чи явищем
дійсності для суб’єкта, який пізнає, а є самою дійсністю, яка піддана диференціації
шляхом порівняння, скасовує протилежність між знанням та буттям.

Логіко- дискурсивна здатність(логіка, понятійний аспект)‹―› інтуїція

1) Не інтелектуальна інтуїція(передчуття)

2) Інтелектуальна інтуїція – здатність до осягнення істини шляхом прямого її виявлення

без обгрунтування за допомогою доведення.

Безпосередність + логічний доказ.

Інтуїція буває : буденна, технічна, наукова, лікарська, художня, журналістська,

спортивна, політична і т.д.

Новизна : 1) стандартизована 2) евристична (Архімед).

Вимоги до роботи інтуїції : 1)ґрунтовна фахова підготовка 2) наявність стану проблеми

3) наявність напруженості зусиль (дія пошукової домінанти) 4)наявність підказки 5) коли
людина відпочиває інтуїція працює

Я – свідоме

↓ ↑ поступання , переробка, аналіз,

пост свідоме – кібернетичне поле визначення інформації.

несвідоме

63. Джон Мілл вважав : наука – позитивне і потрібне знання; поза наукою філософії
нема; філософія не позитивна і не потрібна; абсолютизація науки.

Позитивізм — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання

проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань,
теоретичного мислення. Для того , щоб повністю розмежувати філософію і науку існує
течія позитивізму. Три форми позитивізму розвивались протягом 120 років. Філософія
завжди наявна в науці, схована в ній, тому якщо не можна розмежувати їх , о треба
шукати шляхів порозуміння між ними. Третій позитивізм розвивається в 60-80 роках ХХ
ст.. і його представниками є Расселл , Кут, Лакатош, Йолом та ін.
7 принципів наукової раціональності

1)принцип міровизначеності – наукове знання чітко бачить межі свого застосування і є

завжди обмеженим предметом. Оскільки предметом філософії є світ як універсум то
філософія не є науковим знанням.

2) принцип порядкований послідовності — досліджуване явище повинно бути

поставлене в ряд : йому щось передує, за ним щось слідує. Це принцип причиновості і
має нагромаджуючий характер.

3) принцип достатньої підстави – наукове знання завжди звертається до своїх основ,

вихідних принципів.

4)принцип чіткості критеріїв бінарних опозицій (добро-зло; правда-кривда; рай-пекло). В

науці завжди чітко розмежовується об’єктивне і суб’єктивне, істина чи фальш.

5)принцип аналітичності – розклад цілого на складові елементи і на основі вивчення

кожного елемента відбувається синтез знань про предмет. (людина є дуже складною
істотою. Дізнатись все про людину – є дуже складним процесом, який вимагає багатьох
зусиль).
6) принцип Сократичної іронії чи принцип сумніву Декарта — в науці немає таких догм
чи теорій, яких не можна було б переглянути.

7)принцип відтворюваності — дослід повинен повторюватися у 100 процентах.

60. Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному

стану речей. Гегель вважав, що істина є системою знання, яка постійно перебуває в
розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи
не сприймають цієї концепції істини.

Істина – це категорія епістемології, яка позначає адекватне відтворення об’єкта в

науковому знанні і пізнанні.

Фальш (заблудження) – неадекватне відтворення об’єкта.

Не можна зводити істину до її корисності. Бо успіху ми можемо добиватись шляхом

фальші, а не істини. Істину не всі мають здатність добувати і розуміти. Вміння добувати
істину, яка має значення сутності потребує суб’єктивних зусиль.

Прагматизм – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних
операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність
ідей як критерій їх істинності.

Істина – це єдність об’єкта і суб’єкта (Гегель).

Вірність правді (істині), а також здатність додержання істини(до пізнання) одні з

основних прикмет особи. Істина добувається, вона не лежить на поверхні, а має статус
сутності. Щоб пізнати істину, людині треба довго спостерігати. Зміст істини
визначається відповідністю знань дійсності.

Гносеологія – розділ філософії, що вивчає джерела, можливості , засоби, шляхи, умови,

пізнання істини. Всі категорії гносеології поєднуються в цілісну систему з допомогою
категорії істини (головної категорії гносеології).

Намагаючись аналізувати ідеї ми розуміємо чи істинними вони є. Власна думка завжди

суб’єктивна. Підміна критерію істини суб’єктивною впевненістю у безперечності
пізнавального результату може призвести до заміни знання вірою. Гадка і віра це теж
форми духовного засвоєння результатів пізнання, але з позиції науки вони є хибними.

Оскільки істина – це єдність об’єкта і суб’єкта, специфіка повсякденного знання і

пізнання в тому, що ми не маємо чіткого розрізнення на об’єкт і суб’єкт пізнання. Ми
часто змінюємо свою думку про ті чи інші речі, ми домислюємо. В гносеології та
епістемології треба чітко розрізняти суб’єкт та об’єкт пізнання. Істини в науці об’єктивні.
Переважна більшість наших знань – це дуже часто видавання бажаного за дійсне. Рідко
задумуємось над тим , що йде від явища (є тимчасовим), і що йде від сутності. Судимо
поверхово про глибокі речі і навпаки. Тому виходить плутанина. Ми плутаємо, бо на
перший план виходить не істина, а власні інтереси, тобто життя є первинним на цьому
рівні. Філософське питання «що є істина?» стосується передусім неконкретних аспектів
пізнавального ставлення до світу, пов’язаних з вирішенням окремих завдань людського
існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність,
охопити його своєю свідомісті.

Істина = правда + життєва позиція

Правда = істина + життєва позиція = фальш

61. Дивись питання 60.(Все по істині).

Є 2 основні теорії істини :

1) Класична – бере початок від Арістотеля

- Предмет пізнання знаходиться поза знанням про нього

- Знання не лише знаходиться поза предметом пізнання, але й відповідає цьому

предметові. Принцип відповідності (кореспонденції)

2) Некласична – теорія когерентності – зміст істини полягає в узгодженні зі самим

собою (фактичне із логічним). Розуміння істини в прагматизмі – інструментальні
характеристики істини оскільки визначаються лише можливими практичними
наслідками ідей, понять, теорії.

Конвенціоналізм - філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є

наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом
«зручності», «економії мислення».

Прагматизм – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до

практичних операцій під кореня навколишнього середовища і розглядає практичну
ефективність ідей як критерій їх істинності.

59. Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом

осягнення навколишнього світу, отримання і нагромадження знань. А знання – це
інформація про світ, яка існує у формі певної суб’єктивної реальності, ідеальний образ
дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і
результат. Головна мета пізнавальної здатності людини — набування і примноження
знань.

Знання – це не вся інформація, а лише та частина, яка в процесі її обробки

людиною, набуває знакової форми, отримує смисл і значення, і лише після цього
здатність залишатись в людській пам’яті.

Знання – це гносеологічна категорія, форма духовного засвоєння результатів

пізнання. Намагаючись аналізувати ідеї ми розуміємо чи істинними вони є. процес
відтворення дійсності, що характеризується усвідомленням істинності знань,
сумнів щодо істинності пізнавального результату виключає можливість зведення
його до знання (треба перевірити) і водночас перетворює цей результат на гадку
(видаємо бажане за дійсне). Статус знання як права на істину здатна забезпечити
практику. Підміна критерії істини суб’єктивною впевненістю у безперечності
пізнавального результату може призвести до заміни знання вірою. Гадка і віра - це
теж форми засвоєння результатів пізнання, але з позиції науки вони є хибними.

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін – чуттєвого та

раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають
розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без
органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою
усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе спогляданням) здійснюється за допомогою чуття – зору,

слуху, дотику та ін.. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності
здійснюються у трьох головних взаємопов’язаних формах. Це – відчуття,
сприйняття та уявлення.

Відчуття – відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів,

які безпосередньо діють на органи чуття. Воно існує якщо те, що відчувається
присутнє.
 Сприйняття – цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому
спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів. Те, що
сприймається теж має бути присутнім.

Уявлення – узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив

на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз. Маса деталей
стирається, залишається лише головне. Велике значення для закріплення уявлень
належить мові. Мова робить можливим відтворення уявлень (вільне і довільне).

Раціональне пізнання – найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення – активний процес узагальнення й опосередкованого відображення

дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних
зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять. Виділяють 2 основні рівні
мислення – розсудок і розум.

Розсудок – початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається

в межах певної незмінної, наперед заданої схеми. Це здатність послідовно й
коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти.

Розум – вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творчі оперування

абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та
передумов, самопізнання. На цьому рівні легше сягнути сутності речей їх законів
та суперечностей.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на

основі яких вбудовуються складніші форми.

Поняття – форма мислення, яка відображає загальні історичні зв’язки, сутнісні

ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Судження – форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв’язки.

Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне речення, яке може бути
істинним або помилковим.

Умовивід – форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного

чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Завданням філософії є сприяти вільному інтелектуальному само означенню

особи, а також виформування теоретичного і практичного розуму людини. Отож
знання дуже важливі для людини.

Знання не розчленовані на сутність і явище (глибина речей і видима частина

речей), тому ми часто їх плутаємо. Рідко задумуємось над тим, що йде від явища (є
тимчасовим) і що від сутності. Судимо поверхово про глибокі речі і навпаки.

Схема повсякденного пізнання :

O→S = знання

↓ ↓

Об’єкт суб’єкт

Об’єкт первинніший і він активно діє на наші органи чуття.

62. Гносеологія - «гносес» + «логос» = вчення про знання.

1) Ми дивимось на світ через призму слова.

2) Теорія витікання образів(Демокріт). Наша здатність бачити предмети, бо вони

здатні випромінювати образи, що є подібними до цих предметів.

3) Платон: «між собою і предметом ми ставимо слово»

4) світ діє на нас і ми свідомі цього.

Головне в гносеології-пізнання світу пов’язане з тим, як ми його пізнаємо.

Агностики – вчені, що заперечують можливість пізнання світу.

Гносеологія = теорія пізнання:

1) Розділ філософії, що вивчає джерела, можливості, засоби, шляхи, умови,

пізнання(істини).

2) Розділ філософії, що вивчає природу пізнання і його можливості, відношення

знання до реальності, виявляються умови достовірності і істинності пізнання.

Філософія – самосвідомість світогляду.

Гносеологія – самопізнання пізнання; вивчає загальне, що властиве

пізнавальній діяльності людини.

S↔О пізнання

↓ ↓

Носій пізнав. Те, на що спрямована пізнавальна

Діяльності діяльність

Гносеологія вивчає загальне в пізнавальній діяльності безвідносно до виду цієї

діяльності (буденна, спеціалізована, професійна, наукова, творча). Всі категорії
гносеології поєднуються в цілісну систему з допомогою категорії істини(головної
категорії істини).

Завдання гносеології:
1) Обґрунтувати можливості вірогідного пізнання явищ і сутності предметів.

2) Розкриття багатоманітності засобів пізнання дійсності.

3) Виявлення пізнавальних можливостей, різних форм і методів пізнавальної

діяльності(порівняння, опис, експеримент).

4) Пояснення позиції непізнаваності світу(агностики знаходять вади в поясненні

механізму пізнання).

Критерії пізнавальної діяльності: практика, рівні, засоби, методи, умови,

мета, завдання, результати.

Щоб пояснити механізм пізнання є такі категорії:1)

пізнання2)практика3)субєкт4)об’єкт5)матеріальне/ідеальне6)творчість7)люди
на8)чуттєве і раціональне9)інтуїція10)віра(як психологічна категорія, засіб
об’єктивної мети).

Ідеї в нашій свідомості мають ідеальний статус.

Епістемологія – та частина теорії пізнання, пов’язана з аналізом наукового

пізнання(теорія наукового пізнання).
 Категорії епістемології:

1) Емпіричне/теоретичне

2) Метод наукового пізнання

3) Стиль наукового мислення

4) Наукова парадигма-дослідження пізнавальних процедур і способів,

критеріїв створення наукових абстракцій. Через абстракції ми отримуємо
базові поняття для пояснення чогось = точка, ідеальний газ, магнітна
стрілка.

Онтологія – вчення про буття, є передумовою теорії пізнання. Бо всі

поняття гносеології онтологічно обґрунтовуються, мають онтологічний
бік(зміст і теорії пізнання та онтології пронизують ідеї єдності, розвитку,
причиновості).

Предмет епістемології – рефлексія над наукової пізнавальної діяльності (задумування

над тим як воно відбувається).

Предмет гносеології - рефлексія над пізнавальною діяльністю.

Щоб зрозуміти цінність наукового пізнання треба розпізнати специфіку повсякденного і

пізнання.

Специфіка повсякденного знання і пізнання:

- Здобуття знань

- Немає чіткого розрізнення на об’єкт і суб’єкт пізнання (ми часто змінюємо свою
думку про ті чи інші речі, ми домислюємо)

- В гносеології та епістемології треба чітко розрізняти суб’єкт і об’єкт пізнання.

- Знання не розчленовані на сутність (глибина речей) і явище (видима система

речей), тому ми часто їх плутаємо

- Рідко задумоємося над тим, що йде від явища (є тимчасовим), що йде від
сутності. Судимо поверхово про глибинні речі навпаки.

- Об’єкт первинні ший від суб’єкта. Об’єкт активно діє на наші органи чуття.
Об’єкт впливає на знання і таким чином твориться знання.

Тому ми не маємо сумнів в тому, що світ існує.

Епістемологія – розділ теорії пізнання, де спеціально досліджуються умови, методи,

закономірності пізнавальної діяльності, як вони здійснюються в науці.

Епістемологія - теорія наукового пізнання.

Специфіка наукового пізнання полягає в тому, що воно є методично-зорганізоване

(рефлексивне). Формою такої методичної організації є програма на основі якої будується
індивідуальний план. Предметом наукового пізнання є спеціально сфокусований
фрагмент об’єкта пізнання. Філософія має унікальний предмет пізнання – світ в цілому,
тому наукове пізнання позбавлене суб’єктивності. Істина не залежить від людини. В
основі наукового пізнання – здоровий глузд. Істина добувається в пізнанні.

Наука – сфера людської діяльності з функцією розробки і теоретичної систематизації

об’єктивних знань про дійсність. Включає дослідження по отриманню нового знання і
результату цього знання. Дає нам суму знань – наукову картину світу. Предмет науки –
опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності.
Наука – теоретичне відображення дійсності (в широкому розумінні).

Наука – об’єктивоване знання і пізнання(у вузькому розумінні).

Наука стає самостійною у виникненні експериментального природознавства.

Експериментальне природознавство перетворюється в домінантну форму світобачення
настільки, що наука стає специфічною формою світогляду. Наукове знання стає
еталонним. Наука стає ядром культури. Закріпилась думка, що лише наука об’єктивно
пояснює світ.

64. див пит. 62 (про науку)

Наукове пізнання – це процес (система знань), який розвивається і охоплює 2 рівні –

емпіричний та теоретичний. Світ ділиться на світ явищ(поверхня речей, видимість) і
сутність (глибину речей невидиме). Ці 2 рівні наукового пізнання розрізняються за
змістом, метою і методологічною спрямованістю.

За змістом:

Емпіричний – це пізнання явищ, зовнішніх зв’язків.

Теоретичний – це пізнання суті, внутрішніх, необхідних, сталих, істотних зв’язків речі;

пізнання структури.

За метою:

Емпіричний – дослідження зв’язку явищ.

Теоретичний – пізнання чи встановлення меж цього явища, зв’язків між законами.

За методологічною спрямованістю:

Емпіричний – ми застосовуємо апарат науки домових явищ. Наприклад температуру(про

холодний квітень).

Теоретичний – розробка поняттєвого апарату або нових понять.

Ці 2 рівні між собою взаємопов’язані. На емпіричному рівні переважає живе споглядання

– чуттєве пізнання. Раціональний момент та його форми (поняття, судження) хоча й
присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об’єкт, який досліджується,
відображається переважно через його зовнішні зв’язки та вияви. Що є доступними для
живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір
фактів, їх первинне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація
і класифікація – це специфічні ознаки емпіричного пізнання. Емпіричне, дослідне
випробування спрямоване безпосередньо на об’єкт опановує його за допомогою таких
засобів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція. Тим
часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою
теорії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди мають теоретичне
навантаження. Початок науки – це не самі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні
схеми, концептуальні каркаси дійсності. Вони склад з абстрактних, ідеальних
конструктів. Це – постолати, визначення, принципи, концептуальні моделі тощо.
( Йоптваюмать!)

Не можна почати наукове дослідження не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна
концептуальна точка зору є необхідною. Навіть достеменна перевірка ідеї досвідом сама
живиться ідеями. Експеримент є дією, яка планується і на кожному кроці скориговується
теорією. Тобто людина сама формує свій досвід.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве переважання раціонального

моменту- понять, теорій, законів та ін. форм, пов’язаних з діяльністю мислення. Живе
споглядання при цьому не заперечується, але стає підпорядкованим. Теоретичне
пізнання відображає явища в їх внутр. зв’язках та закономірностях , які виявляються в
результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється
за допомогою систем абстракції (понять, умовиводів, законів, категорій, принципів).
Мислення на основі емпіричних даних працює з об’єктами дослідження, сягає їх
сутності. Прагнучи істинного знання, теоретичне пізнання користується такими
пізнавальними засобами , як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень
речей), ідеалізація (процес створення чистомислительських речей та предметів) синтезу
(поєднання в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедукція (рух пізнання
від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо). Межа
між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження,
набуваючи за допомогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних,
стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання,
розвиваючи та конкретизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідженні розкриває
ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання.

Колись емпіричний рівень розвитку науки домінував, а зараз домінує теоретичний.

Метод :

- систематизований спосіб досягнення певних цілей

- теоретичне усвідомлення і принципи наукової раціоналізації.

Методологія – наука, яка вивчає методи, наука про сукупність підходів, способів,
методів, прийомів, процедур, що застос. в методі наукового пізнання і практичної
діяльності. Ця форма самосвідомості науки виникає в середині 19 ст.. Теоретичному
рівні окрім синтезу і дедукції властиві ще методи формалізації (матем. , логіка),
матемалізації, аксіоматичні методи (в геометрії). Теоретичний рівень є домінуючим в
науці, оскільки з однієї теорії виводиться інша, а вже потім під неї добувається
емпіричний матеріал.

Шлях пізнання є оберненим:

S→O = знання спочатку теорія а потім знання (винахід)

O→S = знання

Форми розвитку наукового пізнання і наукового знання:

- науковий факт – це не предмет і не об’єкт, а перша форма нашого знання(темп,

погода);

- наукова проблема – чому?(погода холодна?) усвідомлення того, чого я не знаю в

цьому предметі. Знання про незнання – формуються варіанти відповідей;

- наукова гіпотеза – один із можливих розв’язків проблеми. Має бути 2 несумісні

гіпотези (ймовірне значення);

- наукова теорія – форма вірогідного знання, яке дає цілісне знання про сутність
вірогідного знання;

- наукова ідея, як форма синтезу знання – способи бачення використання теорії.

65. Філософія виникла в VI-IV ст. до н. е. одночасно в 3-ох організаціях – індійській,

китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протиставлення
загальноприйнятих думок про світ справжнім знанням про нього – істині. Філософія
починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих
думок, коли фіксуються розбіжності видимого і сущого, загальноприйнятого і
справжнього. Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками:
соціальними, що формують самосвідомість особи (торгівля, держава з регульованими
соціальними відносинами); ознайомлення з іншими народами та їх звичаями; криза
традиційної міфології; зародки наукового знання. Ці чинники породжують основну
онтологічну(що така (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну(що є істина, а що тільки
видимість її, як досягти істини) проблеми. Загальна характеристика онтологічних і
гносеологічних здобутків давньогрецької філософії і європейської традиції загалом до
епохи Відродження, а китайської та індійської філософії до ХХ ст.. полягає в тому, що
відношення між видимим та істинно сущим світом будувалися на правдоподібності.
Кожна традиція і кожен мислитель будували різні моделі співвідношення між видимими і
невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які
б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було. Тепер онтологічні та
гносеологічні моделі вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового знання:
головна вимога до них – бути науковоподібними. Морально-етичні концепції, як і раніше,
відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх
людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер
збуджують інтерес. Адже здебільшого вони стосувалися реального життя і
вибудовувались на його основі.

Давньоіндійська філософія

Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії –
кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли,
ймовірно, з півдня України. Вже в ІІ тис. до н. е. на території Індії склались дрібні
державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була
міфологія, викладена у Ведах – збірниках гімнів. Веди на санскриті – мові аріїв –
означають знання. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти
жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією –
кшатріями. Звідси назва ведійської міфології – брахманізм. Основний мотив ведійської
літератури – панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами. Зі
суспільними змінами домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни
сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти вдаду в
свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем
релігійним течіям – джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти
кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були
світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей. Одночасно зі змінами
соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії.
Як в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв’язку з кризою міфології. Більшість
філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Особливостями індійської
філософії є проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і
самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними
умовами розвитку індійського суспільства. Серед багатьох шкіл індійської філософії
чітко окреслюються 2 їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні,
некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед.
Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. Основою світу вони

проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа
Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософська школа. До них належить

буддизм, джайнізм і чарвакалокаята. Буддизм – світова релігія, морально-етичне
вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської
філософії, вважає, що життя – це страждання. «Чотири благородні істини» Будди
проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити
страждання, є шлях, який веде до нього. Джайнізм виник водночас з буддизмом, має
спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму(долю, прокляття) сансари можна
аскетичним аскетичним життям. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були
придворними філософами, мислителі були акетами, жили осторонь важливих соціальних
подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства,
занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соціальної сфери, йому
залишалось лише регулювати психічні процеси.

Давня китайська філософія

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VIII ст.. до н. е. цей

історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувались
провідні філософські школи – даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які
помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для
китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні

міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії
необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили,
яким була потрібна філософія.

Саме тоді жили найвідоміші давньокитайські мислителі, засновники провідних шкіл

китайської філософії, зокрема Конфуцій і Лао-цзи (6 ст. до н. е.).

Давньокитайські мислителі цікавились в основному соціально-політичною та етичною

проблематикою: питаннями управління державою, відносинами між різними соціальними
прошарками, між людьми, батьками і дітьми. Менше уваги вони приділяли онтологічній і
гносеологічній проблематиці. Одні китайські школи (конфуціанство, моїзм, легізм)
займалися переважно соціально-політичною і моральною проблематикою, інші (даосизм)
більше переймалися ставленням людини до природи, виводили моральну поведінку із
законів природи.

Конфуціанство – філософське вчення, яке проголошує верховенства добра у світі,

захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Даосизм – філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані

загальному божественному законові дао. Він зосереджується на природі, світі. Дао –
шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне
у видимому.
Інші філософські течії Китаю – моїсти, легісти (законники), натурфілософи тощо – значно
відрізнялися у поглядах на суспільство і суспільні відносини, але поняття «дао», «жень»,
«лі», протилежні часточки «ян» та «інь», посідають у них значне місце. Дальший
розвиток китайської філософії, який, по суті, звівся до примноження різноманітностей, а
не до виходу на вищий рівень, зумовлений консерватизмом китайського суспільства,
слабким зв’язком філософування з наукою, яка в Китаї так і не піднялася до теоретичної
форми.

Філософія Давньої Греції

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють 2 періоди. Перший

(гомерівська Греція), який тривав ХІІ – VІ ст. до н. е., характеризувався пануванням
землеробської аристократії, патріархальними родовими відносинами. Те суспільство
багатьма рисами було схоже на європейське ранньофеодальне. На другому етапі, який
розпочався в VІ ст. і тривав до початку н. е., активно розвивалися ремесла, товарно-
грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах
виробництва. За суттю ці два періоди багато в чому схожі на феодалізм та капіталізм у
пізнішій Європі. Давньогрецька філософія виникли в VІ ст.. до н. е. Особливий вплив на її
формування справила полісна демократія. Вона підготувала появу вільної особи,
інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб’єкта філософського
мислення. Особливості суспільних відносин у полісах привернули увагу до основної
проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, - проблема відношення
загального і одиничного. Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії
поділяється на 3 етапи:

1) VI – V ст. до н. е. період становлення рабовласницьких полісних демократій.

Філософія у формі натурфілософії зосереджується на пошуках першооснови
сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.

2) IV – III ст. до н. е. Розквіт демократії, а в філософії – поворот мислителів від

зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної
проблематики.

3) III ст. до н. е. – V ст. н. е. Епоха еллінізму та Римської імперії. У філософії –

замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної
проблематики.

Натурфілософія – сукупність філософських спроб тлумачити природу через

переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Це
перша історична форма філософії. Мислителі цього періоду вдаються до природи,
космосу, ще не протиставляючи людину світові.

Піфагореїзм – перша наївно-ідеалістична школа, напрям у давньогрецькій філософії,

який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою
світу та сутністю речей.

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу

мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений втратою домінуючого
значення в соціальному житті загального (державні інституції, закони). Воно все більше
ставало залежним від індивіда (одиниці).

Антропоцентризм - філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром

Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається в світі. Людина як проблема
філософії вперше була усвідомлена софістами(«мудреці») – ідеологами давньогрецької
демократії. Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони
відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей.

Провідними філософськими течіями, які розглядали етичну проблематику, були

стоїцизм, епікурейство та скептицизм.

Стоїцизм – напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на

етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радостей
життя. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до
серця – ні втрат, ні успіхів.

Скептицизм – філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення

істини, здійснення ідеалів. Представників його характеризувало зневір’я в пізнавальні
можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури.

Неоплатонізм – напрям античної філософії, який систематизував учення Платона,

поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.
Розквіт його припадає на ІІІ ст. – час агонії Римської імперії, поширення християнства.
Християнство внесло дві невідомі античності принципові ідеї – ідею любові як засади
моральних відносин між людьми та ідею моральної рівності людей (перед Богом усі рівні
незалежно від стану, нації чи статі), що відіграло принципову роль в усвідомленні
людством своєї єдності.

66. Історія української філософії є органічним складником історії всесвітньої філософії.

Вона виявляє закономірності розвитку філософської думки українського народу.
Філософія — явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і
становить в наші дні ядро загальнолюдських цінностей, самоусвідомлень, духовних
надбань.
Філософія в Україні розвивалась як невід'ємна частина історичної свідомості нашого
народу, відображала процеси, що відбувались в суспільному житті нації. Як особлива
форма самоусвідомлення національної культури філософія в Україні існувала в тісному
взаємозв'язку з суспільно-громадською, політичною, науковою, художньою та релігійною
думкою.
Національна культура стає всесвітньо відомою тільки тоді, коли набуті цінності
стають надбанням усього людства. Прикладом культури всесвітнього значення є
культура стародавніх Індії, Китаю, Греції і Риму. Не менш значущою, стародавньою за
часом, оригінальною за своїм витвором є українська культура, яка посідає вагоме місце в
історії людської цивілізації. Невід'ємною складовою української культури є філософія.
1. Філософія давніх слов'ян
Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої
історичної спільності людей, як український народ. Адже кожен народ демонструє своє
право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі, і
філософського зокрема. Свідченням того, що ще за давніх часів український народ був
високорозвинутою спільнотою, є результати дослідження Трипільської культури, а
значно пізніше — геніальна пам'ятка українського народу V—ІХ ст., написана у IX і
переписана в XVI чи в XVII ст., "Велесова книга".
Особливого розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Виникнення
філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським
міфологічним світоглядом та християнством. Київська Русь — перша східнослов'янська
держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного
переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня
світогляду.
Цей перехід прискорився з впровадженням на Русі у 988 році християнства, яке було
підготовлене розвитком її культури.
Отже, філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої
низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це
спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження
про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.
Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення
яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді,
повчання та ін.
На початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", автором якої за традицією
вважають ченця Печерського монастиря Нестора. "Повість временних літ" постає не
тільки як літературний твір, а й як одна із пам'яток філософської думки. Вже тут ми
можемо знайти терміни "філософ" та "філософствувати" (мається на увазі "промова
філософа" перед князем Володимиром).
Філософське звучання мають "Слово про закон і благодать" (автор митрополит
Іларіон), "Посланіє" (автор Климент Смолятич), "Златоуст" (автор Кирило Туровський) та
інші твори.
"Слово о полку Ігоревім" є не тільки видатною пам'яткою літератури Київської Русі, а й
джерелом своєрідної філософської культури.
Основою цієї своєрідності є філософське тлумачення єдності, патріотизму і сили духу,
а також образний характер твору.
Враховуючи попередній досвід історико-філософського аналізу, можна зробити такий
загальний висновок. Філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у
ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина,
людські вчинки, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А
в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення
і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку
культури та освіти.
Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії
змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась
зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог, а єдиним
методом пізнання — божественне одкровення. Людина тлумачилась як істота,
опоганена "первородним гріхом", тіло якої є вічним джерелом гріха, а душа визнавалася
безсмертною.
2. Філософія періоду Відродження
У XIV—XVI ст. філософію України оригінально представляли єресі. Філософські ідеї
єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики
пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів,
розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення
освіти.
Всупереч філософським ідеям єретиків використовувалась схоластична філософія.
Мислителі-гуманісти проявляли живий інтерес до світової історії та історичного
минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя і радили
вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів,
полководців. Українські мислителі-гуманісти вважають історію засобом пробудження
гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів, любові до Вітчизни. На
основі патріотичного пафосу, громадянськості розвивалися патріотичні почуття,
національна свідомість, історична традиція. Наприкінці XVI ст. починається новий етап у
розвитку духовної думки в Україні. Цей етап позначається становленням нової
характерології, що виникає на ґрунті формування української версії реформаційної
ідеології та ренесансного гуманізму.
Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла
Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії
вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську
мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але
читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук
(граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав
узагальнюючий, філософський характер.
В Острозькій академії був сконцентрований значний науковий інтелектуальний
потенціал, що сприяло інтенсифікації процесів взаємообміну ідеями, духовного
взаємозбагачення їх носіїв (острозьких книжників). У цьому взаємообміні і
взаємозбагаченні народжувалась особлива філософія, в основі якої лежала ідея
обґрунтування необхідності збереження й розвитку старослов'янської мови, вимога
абсолютної точності при перекладах з грецької мови на старослов'янську священних і
богослужбових книг.
Особливого значення в процесі духовного становлення людини надавали тодішні
українські книжники самопізнанню. Іван Вишенський, зокрема, вважав, що завдяки
самопізнанню людина стає спроможною подолати свою земну форму й увійти у
внутрішній духовний контакт із вищим буттям.
На основі ідеї протиставлення Бога і світу, Бога й людини острозькі книжники
формують уявлення про нікчемність, гріховність людської природи, граничне
приниження й нівелювання її пізнавальних здібностей. Однак при цьому вірили в силу
людського пізнання, яка, на їхню думку, залежала від щирості, наполегливості й волі
кожної людини.
Острозький культурно-освітній центр своєю діяльністю зробив значний внесок у
розвиток філософської думки України. В ньому культивувалось розуміння філософії як
мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом. Тут
обстоювалась життєздатність традицій слов'янської писемності, розвивалися
реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї.
У кінці XVI і на початку XVII ст. в Україні та Білорусі виникали і розвивались релігійно-
національні організації православного населення міст — братства. Братства були
виразниками національного протесту українського і білоруського народів проти політики
національного і релігійного пригноблення українців і білорусів з боку польсько-
шляхетських правлячих кіл та католицької церкви.
Найвпливовішими в Україні були Львівське і Київське братства, а створені братствами
школи вели широку культурно просвітницьку діяльність. Антицерковна, реформаційна
за своєю суттю спрямованість ідеології та суспільно-політичної діяльності братств —
одна з найхарактерніших рис ранніх періодів братського руху.
 У межах цієї ідеології розвивалась філософська думка братств.
Визначний діяч Львівської, а потім і Київської братських шкіл Ісайя Копинський у
своєму творі "Алфавіт духовний" досліджує з філософської точки зору проблему людини.
Він розглядає людину з позицій піднесення в ній морального, розумного й духовного
начал, які розкриваються в процесі самопізнання. Пізнаючи себе, людина розкриває свою
двонатурність, те, що вона тілесна і духовна, зовнішня і внутрішня. І перед нею виникає
дилема, чому віддати перевагу: минущому, суперечливому, тлінному світові, з яким вона
пов'язана тілом, чи своєму внутрішньому єству, розуму, безсмертному духові, яким вона
подібна до Бога.
Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського
братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, розглядаючи проблему
"Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Транквіліон, розрізняючи чотири світи,
передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного
світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.
Помітним представником другого періоду братського руху є Мелетій Смотрицький
(прибл. 1572—1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського
спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад
тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до
людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М. Смотрицький надає
самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.
Шляхом розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення рівня філософської
думки в Україні йшов і Касіян Сакович.
Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках
для братських шкіл: "Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини" та
"Трактат про душу".
Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не
на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу
людини та її душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як
біологічного єства К. Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного
провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства
людини, на думку К. Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості
власної природи, щоб вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй
шкодить.
Своєрідно розглядає Сакович душу. В праці "Трактат про душу" душа розглядається в
її відношенні до тіла. Сакович більше схиляється до арістотелізму, ближчого до
природничого й раціоналістичного тлумачення душі. Він надає перевагу думці про
божественне походження душі. Незважаючи на те, що філософія братських шкіл була
обмеженою, своїм розвитком вона спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у
філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі
братської школи Київського богоявленського братства.
3. Філософія в Києво-Могилянській академії. Філософія Г. Сковороди
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в
Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут
читалися, були значною мірою схоластичними.
Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему
дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом,
а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим
буттям, тобто з Богом.
Професор академії І. Гізель (бл. 1600—1683), зокрема, описує процес пізнання
відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на
органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на
якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами".
Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок
чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений
образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього
чуття.
 Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський
вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів,
що відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється
субстанціональними потоками.
Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як
результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і
раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних
попередників, вважали чуттєвий досвід.
Аналогічно І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан
Прокопович (1681—1736).
У філософському курсі Георгія Щербацького (1725—?) простежується дещо інше
розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г. Щербацький визначає філософію у дусі
картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії
при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він
спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття
істини.
Спираючись на вчення Декарта, Г. Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму
й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове.
Оригінально у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про
матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний
субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ.
Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-
Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна
певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою,
а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як
взаємодія протилежностей.
Професори Києво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і
часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі.
Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем. Етика поділялась ними
на теоретичну й практичну. Перша займалася обґрунтуванням ролі людини в світі,
розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки.
Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя,
розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину.
Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й
на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у
стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто
тілесних і, духовних.
Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г. С.
Сковорода (1722—1794)….про нього детальніше питання 75.
4. Філософія України ХІХ—ХХ ст.
Після Г. Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у
творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т. Г. Шевченка (1814—1861). Ця філософія
глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї
українського народу, його ментальності.
Філософія Т. Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до
любові, надії і віри.
Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської
гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства.
Філософський подвиг Т. Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому,
що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті,
підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію.
Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що
людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму
існування.
Філософський характер творчості Т. Шевченка відображає її народність, коли кожне
явище житія розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія
минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю
душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського
бачення світу, інтенсивність його світосприймання.
Для філософії Т. Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння
співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т. Шевченка багато в чому
зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні
враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання
світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові.
Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю
асоціативного мислення. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез
народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній
вимірюється тисячоліттями.
Значний вплив на розвиток філософії в Україні мала творчість українського вченого зі
світовим ім'ям, визнаного фахівця в галузі загального мовознавства, фонетики,
граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору,
етнографії О. П. Потебні (1835—1891).
О. Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз
проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за
допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою
в цілому. Характерною особливістю дослідницької практики Потебні є історичний підхід
до дослідження питань співвідношення мови і мислення.
Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених, Потебня став засновником
"психологічного напрямку" у вітчизняному мовознавстві. У слові він вбачав
індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну
особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний
процес творчості народу.
Потебня був не тільки мовознавцем, а й творцем "лінгвістичної поетики", яка мала
величезне філософське значення.
Одним із визначних українських філософів минулого століття був П. Д. Юркевич (1827
—1874).

67. Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність —

складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1) пізнавальну діяльність спеціально
підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили
відповідні світоглядні та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2) об'єкти
пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також
практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання й проявляється
в певних логічних формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби
пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби. Проте концепції, теорії,
наукові гіпотези тощо — це не тільки результат, ай форми наукового пізнання, спрямовані на
досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища,
передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання
вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються цілями пізнання і, в свою чергу,
детермінуються практичними потребами суспільства й потребами розвитку самої науки.

Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не відображають сповна

його специфіку. З цією метою в його методологічному арсеналі сформувалися й набули від-
носної самостійності такі форми й засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея
тощо.

Емпіричний рівень пізнання не зводиться лише до форм і методів чуттєвого сприйняття.

Експериментальне дослідження, предметна діяльність передбачає й теоретичні дії, мислительну
діяльність, спрямовану на постановку завдання, вирішення проблеми тощо. Проте й теоретичне
пізнання не зводиться лише до оперування абстракціями, поняттями, категоріями, принципами
тощо. Теоретична діяльність вчених (природодослідників, гуманітаріїв та су спільників), якщо
вона хоче бути ефективною й успішною, має спиратися на практику, експеримент,
спостереження, оскільки вони забезпечують дослідника фактами.

Зрештою, наукові теорії завжди виходять з певних фактів, а їх теоретичні конструкції отримують
статус об'єктивної істини, лише спираючись на факти. "Не можна конструювати зв'язки і вносити
їх у факти, а необхідно виводити їх із фактів і, знайшовши, доводити їх, наскільки це можливо,
досвідним шляхом"1. Історія розвитку суспільної практики й науки засвідчує, що доки люди не
вміли та й не могли взятися за вивчення фактів, вони створювали відірвані від досвіду,
схоластичні теорії. Тільки на ґрунті фактів почала розвиватися справжня наука, спершу
природознавство, а згодом гуманітарні та суспільні науки.

Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають пізнавальний процес. Науковий інтерес

породжує потяг суб'єкта до знання, що виявляється спочатку у формуванні проблеми, суть якої
полягає у спрямованості зусиль суб'єкта на підтвердження чи спростування певних положень і
фактів. Під час процесу формується гіпотеза, котра завдяки експериментальному чи
теоретичному підтвердженню веде до формування вищих форм наукового пізнання (концепцій,
теорій, ідей).

Факт — це не лише чуттєво-дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях суб'єкта, як

стверджують суб'єктивні ідеалісти. Матеріалістична філософська традиція розглядає факт як
явища, події, процеси, форми руху матерії, котрі увійшли в сферу пізнання, стали предметом і
надбанням людської діяльності й культури.

Факт — це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту,

досвіду, практики. Знання про об'єкт загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають
об'єктивними, незалежними за змістом від свідомості суб'єкта. В цьому розумінні "факт — це
неспростовна річ".

Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять, зберігаються й
обробляються не самі по собі події чи явища, а їх теоретичні конструкції — як опис цих подій,
фактів, як емпіричне знання. Описання об'єктивних (досвідних, експериментальних) фактів, що
піддаються спостереженню й можуть бути зафіксовані в мові чи інших знакових системах, ста-
новить науковий факт. Логіко-гносеологічною формою наукових фактів є так звані факто-
фіксуючі судження, речення, слова тощо. Особливістю таких фактів є те, що вони наукові, тобто
істинні, перевірені практикою і допускають досвідну перевірку. Це однаковою мірою стосується
не тільки фактів природознавства, а й наукових фактів зі сфери гуманітарного та
суспільствознавчого знання. Факт має не тільки гносеологічне, а і методологічне значення,
оскільки спростувати свідому, логічно послідовну брехню чи помилку можна, лише відшукавши
точний, правдивий і перевірений факт, обдумуючи те, що перевірено1.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й

суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основ-
ними з яких є: 1) підсумування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в
цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4)
спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем. Ідея є й формою осягнення в мисленні
явищ об'єктивної діяльності, й одночасно включає в себе усвідомлення мети й проектування
подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і
можливість такого перетворення. Таким чином, ідея є особливою формою наукового пізнання.
Вона не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але також її розвиток у
можливості, в тенденції. Вона фіксує не лише суще, а й належне, спрямовує пізнавальну
діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання. Ідея
не тільки забезпечує індивіда знанням про об'єктивну дійсність чи її фрагмент, а й дає йому
теоретичні рекомендації, "креслення", як і що змінити, перетворити. Сказати: "Я маю ідею" —
означає, що я не тільки знаю, що являє собою об'єкт, а й володію теоретично шляхами,
методами, засобами його перетворення, тобто знаю, як його змінити.
Проблема — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи:
знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відоб-
ражанням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між
знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів,
засобів, знарядь їх досягнення. Проблема — це суб'єктивна форма відображення необхідності
розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому
пізнанні; вона одночасно є засобом досягнення й методом пошуку нових знань. Постановка
проблеми — це вихід зі сфери уже вивченого у сферу того, що належить іще вивчити. Проблема
як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про
обмеженість пізнавальних і практичних можливостей суб'єкта на певному етапі розвитку. Як по-
шуковий метод проблема вбирає в себе нове знання, але воно має характер припущення й поряд
з істинними положеннями містить і помилки. Проблема — це етап зародження нових знань, що
має активний пошуковий характер, в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний
зміст невіддільний від суб'єктивного. Це початковий етап становлення наукової теорії. В цьому
разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення
поставлених завдань, а також визначення меж її застосування. Розвиток пізнання можна уявити
як перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем
і подальшого їх вирішення.

Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із

можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена.
Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого,
від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези
висуваються в контексті розвитку науки для розв'язання певної проблеми з метою пояснення
нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними
даними експериментів за допомогою перевірки, доведення. Після цього гіпотеза замінюється
новою гіпотезою або перетворюється на наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не
означає, що попередня була непотрібною на певному етапі пізнання, оскільки висунення нової
гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть у тому разі, коли
результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідною формою
становлення нової.

На основі зазначених форм наукового пізнання, їх діалектичної єдності формується наукова

концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція (від лат. conceptio — розуміння, система) — це форма та засіб наукового пізнання,
яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований
і в основному доведений вираз основного змісту теорії. Але на відміну від неї він ще не може
бути втіленим у чітку систему наукових понять. Концепція не тільки об'ємна, а й змістова
сукупність поглядів щодо об'єкта (фрагмента) дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й
тлумачення будь-яких явищ і процесів світу. Водночас концепція — це провідна ідея у системі
теоретичних і методологічних знань (характеристик, параметрів). Вона органічно поєднує і
реалізує пізнавальну й герменевтичну та методологічну функції, забезпечуючи суб'єкт знаннями
про навколишню дійсність, методами і фактами пізнання, розробляючи схеми її тлумачення та
пояснення.

Разом з тим концепція — це провідний задум, котрий визначає життєдіяльність індивіда,

стратегію дій людини у здійсненні планів, програм, реформ (концепція перебудови, концепція
реформування аграрного сектору економіки, концепція освіти в Україні тощо).

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і

конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне
уявлення про закономірності й суттєві характеристики об'єкта. На відміну від гіпотези, наукова
теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпе-
чує істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її
загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й зв'язки. Наукова теорія відрізняється від
гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання — своєю точністю, логічністю,
організацією, своїм об'єктивним змістом і пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а
й дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в системі його зв'язків і цілісності, пояснює різноманітність
наявних фактів і може передбачати нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у
майбутньому. Звідси — найважливіші функції теорії: пояснення та передбачення. Теорія не
тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об'єктивної реальності, а й спроможна давати наукові
прогнози — сценарії майбутнього розвитку.

Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія —
взаємопов'язані й взаємозумовлюють одна одну.

Залежно від характеру об'єктів пізнання, методів і засобів їх вивчення, особливостей проблем,
що вирішуються, в сучасному науковому пізнанні виокремлюють три основних види теоретичних
досліджень.

• Фундаментальні дослідження, що спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і

методів пізнання, розв'язання яких потребує глибокого аналізу розроблюваних теорій, законів,
гіпотез та критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів і засобів наукового пізнання,
якими користується дослідник.

• Дослідження, в яких вчений має справу з уже сформульованими проблемами, коли належить
критично вивчити запропоновані рішення, перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези.
Важливою метою цієї діяльності є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

• Прикладні теорії, спрямовані на практичне використання сформульованих законів і теорій,

пошук методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів
створення нових засобів праці та пізнання. Як і інші, ці теорії також ведуть до наукових
відкриттів.

69. Філософські категорії характеризуються поєднанням в собі універсальності і світоглядної

значущості. Універсальність полягає у відображенні таких властивостей, що виявляють сутність
відносин людини і світу, світоглядне значення - філософські категорії послуговують осмисленню
і формулюванню вирішення основного питання світогляду (відносин між людиною і світом).

Багатозначущість поняття "культура", на перший погляд, перешкоджає її визначенню як

філософської категорії. Але спробувавши цілісно розглянути феномен культури з філософської
точки зору можна дещо узагальнити визначення культури.

Якщо розглядати культуру не просто додатком до життя розбіжних явищ, а як систему,

органічне ціле, подібно до вчення Ернеста Кассіера, за яким мова, міф, наука і мистецтво є
специфічними "символічними формами"; філософія культури тотожна філософії символічних
форм, культуро-знавство ж тлумачить ці символи, то ширина розуміння поняття "культура" дещо
звузиться. Цікавою є культурологічна концепція Макса Вебера, де поняття культури
розглядається як ціннісне; історичний процес представлено як надбудову типів культур, що
мають свою власну сутність, форми, ритм розвитку12 . Макс Шелер розглядав культуру як сферу
ідеальних (формуються мистецтвом, релігією, філософією) та реальних, матеріальних
(економіка, держава, родина) потреб, які містяться у структурі духу людини12.

Отож, як бачимо, поняття культури тісно пов'язане з сутністю людини, людською діяльністю.
Більше того, культура без людини просто не можлива. Не зважаючи на різноаспектність
визначення культури з філософської точки зору (природовідповідність, духовність,
матеріальність, універсальність, індивідуальність, соціальність, історичність) можна виділити
об'єднуючу їх особливість. Через перелічені аспекти культура висвітлюється як вираження суті
людини у ставленні її до навколишнього світу. Це вираження сутності людини опредмечується в
системі засобів культури. Таким чином культура є світом людини, в якому навколишня дійсність
олюднюється, щоб бути зрозумілішою, а внутрішній світ людини трансформується в природу.

Як філософська категорія "культура" є універсальною з тієї причини, що в понятті культури як

діяльнісної сфери відносин людини і світу відображається зміст основного питання філософії, а
також через культуру людина має можливість осмислити та вирішити його.

Вивчаючи такі далекі від повсякденно-практичного життя речі, філософія на перший погляд,
видається не потрібною у повсякденному житті. Адже, в основному, побутує думка, що для
забезпечення умов нормального життя потрібне, насамперед, задоволення базових потреб у їжі,
помешканні, безпеці, спілкуванні тощо. Однак, крім базових потреб, людина має і ряд інших -
потреби у самоздійсненні, самоутвердженні, творчості, у реалізації свого потенціалу. Якщо
значущість перших очевидна, то в чому вона полягає в перелічених пізніше?

Осмислення "вищих" потреб філософією, не означає, що вивчивши їх, з філософської точки зору,
людина обов'язкового стане творчою особистістю, самореалізується, тощо. Філософія лише
допомагає цьому. Будучи основою світогляду, вона визначає світогляд людини, впливає на
формування світоглядних ідеалів та шляхи їх становлення і втілення в реальне життя.

Що конкретніше собою являє світоглядний ідеал особистості, в чому полягає його зміст?

Американські філософи М.Веласкес та В.Беррі вслід за психотерапевтом К.Роджерсом

розглядають світоглядний ідеал як ідеал повнофункціональної особистості. Переосмисливши
деякі з їхніх поглядів, можна конкретизувати зміст цього ідеалу.

Однією з основних характеристик повнофункціональної особи як такої, що здатна до

самоздійснення, самоактуалізації14 , є здатність до самостійного мислення. Ця ознака
передбачає здатність особистості самостійно формувати власні ставлення й переконання. Така
людина є вільною від жорстких світоглядних і поведінково-особистісних залежностей.

Іншою характеристикою є глибока самосвідомість. Зміст її тісно пов'язаний з розвитком

філософського погляду на світ, на себе. Повнофункціональна особа оцінює себе, свої дії,
можливості. Саме філософія є підставою рефлексивної переоцінки "базових інтелектуальних
підстав" життя. Лише філософська рефлексія здатна привести до усвідомлення раніше не
усвідомлених переконань і уподобань, порівняти їх з іншими можливими уподобаннями та
переконаннями, виявити їх обмеженість, здійснити вихід за ці межі та сформувати більш
адекватні підстави існування.

Наступна ознака - гнучкість. Нестабільність, кардинальні зміни у світі людського буття здатні
зламати лише жорсткі, подібні до міфологічних переконань, світоглядні орієнтири людини. Та
людину, котра здатна до постійного саморефлексованого контролю, до перебудови, яка може
розуміти, враховувати й оцінювати впливи змін зовнішнього світу, адекватно реагуючи на них
закономірними і гнучкими змінами власного внутрішнього єства, вони не в змозі розхитати й
порушити. Увесь час випробовуючи, філософськи-критично переглядаючи "базові інтелектуальні
підстави" життя, враховуючи впливи на них ззовні, людина стає більш гнучкою та стійкою,
здатною вистоювати перед лицем сумнівів, безладдя, невизначеності й хаосу. Філософія з
початку свого існування пропонує розглядати світ у його перспективі, кожну річ залежно від
цілого, створює загальну картину дійсності, де завжди знаходиться місце для надії, віри, любові,
котрим під силу утримати людину над прірвою небуття.

Ще одна важлива характеристика повнофункціональної особистості полягає у здатності до

творчості. Творчість проявляється не тільки в сфері мистецтва. Творча людина не стандартно
вирішує будь-які питання у всіх сферах своєї життєдіяльності, на всіх рівнях. Основою творчості є
філософія. Завдяки їй (філософії) людина здатна абстрагуватися від своїх суто суб'єктивних
переживань, поглянути на речі збоку, осягнути світ у всій його цілісності, вийшовши з-за меж
власної людської обмеженості. Такий об'єктивний філософський погляд на світ надає можливість
відкрити нові перспективи розв'язання існуючих проблем.
Власне філософська рефлексія та герменевтичне витлумачення світу є запорукою людського
розуміння природи, глибин буття, про які ми знаємо через наші переживання. Саме
герменевтично-рефлексивне осмислення нашого переживання вимагає понятійних засобів для
відображення у нашій свідомості буття. Адже тільки правдиве і цілісне знання про світ може
стати підставою формування світоглядного ідеалу.

Наступною рисою повнофункціональної особистості, яку допомагає сформувати засвоєння

філософії, - це чітко концептуалізована, добре продумана система ціннісних уявлень у галузі
моралі, мистецтва, політики тощо. Оскільки аксіологія є галуззю філософії, то це надає
можливість людям сформулювати власні ціннісні орієнтири, усвідомити сенс їх власного життя.

Сучасний американський філософ і психотерапевт В.Франкл зазнає, що наявність у людини

системи ціннісних орієнтирів, які визначають вищі потреби та прагнення, сенс життя загалом, є
вкрай важливими14 . Втрата чи відсутність сенсу життя, що визначається "вищими" потребами
(адже базові потреби як такі забезпечують тільки існування людини як живої істоти), навіть за
умов прекрасної кар'єри і хорошої роботи, матеріального достатку та фізичного здоров'я, часто
призводить до психічних неврозів, іноді до самогубства. Франкл також зазначає, що у
традиційних суспільствах власне традиція диктувала людині, чого їй бажати, а з розпадом
традиції людина опиняється віч-на-віч з особистою проблемою добровільного пошуку сенсу
життя, об'єктів вищих бажань і прагнень14 . Погано, коли людина цього не знаходить. Душевне
здоров'я людини є в прямій залежності від напруження, яке виникає у психіці людини, яка
усвідомлює розрив між тим, ким вона є, і тим, ким вона могла б стати. В.Франкл вважає
філософію основою методу логотерапії, чи лікування смислом.

Ось ми впритул підійшли до значення основного питання філософії (пошуку сенсу життя) для
людини. Наведений вище аналіз впливу філософії на формування повнофункціональної
особистості свідчить про важливість вивчення філософії як підстави формування світоглядних
ідеалів, заради яких варто жити і які є внутрішніми стимулами до життя, його сенсом.

Яке ж місце в процесі становлення світоглядних ідеалів, пошуку сенсу життя займає культура?

Філософія вчить людину, який ідеал вона має для себе створити і яким шляхом його досягнути.
Культура ж, будучи діяльнісним способом освоєння світу, пристосування до нього, є особливим
шляхом до втілення світоглядного ідеалу в життя людини. Філософія - сфера діяльності
людського духу, унікальна мова, оволодівши якою людина може порозумітися з світом, пізнати
закономірності світобудови і власне свого існування. Культура ж, в такому порівнянні,
слугуватиме своєрідним мовним апаратом. Вивчаючи філософію людина вивчає мову світу, а
через культуру вона спілкується з ним.

Перебуваючи в тісному діалектичному взаємозв'язку з філософією, культура діяльнісно

спричинаяється до пошуку сенсу життя. Проаналізувавши еволюційно-історичний культурний
розвиток людства, можна прослідкувати процеси становлення світоглядних ідеалів, їх кризи (в
процесі глибшого пізнання світу людиною змінюються і її (людини) вимоги до нього) та
становлення нових ідеалів. Світоглядний ідеал, сенс життя знаходить своє втілення у формах
суспільно-історичних типів культури.

Як історично-еволюційний шлях пошуку сенсу життя культуру можна розглядати у двох

аспектах: як просто констатація історично-культурних фактів і як аналіз культурно-історичного
досвіду людства та узагальнення позитивного досвіду на шляху пошуку Істини. У першому
культура розглядається як суспільно-історична пам'ять - історія становлення і руйнування
світоглядних ідеалів, другий ж представляє культуру як накопичення позитивного досвіду у
сфері пошуку сенсу життя, поступове наближення до істинного ідеалу.

Для усвідомлення значення культури у вирішенні основного питання філософії є важливим

вищезгаданий узагальнений позитивний досвід людства щодо становлення світоглядних ідеалів.
Усвідомивши помилки й досягнення минулого, як людині зокрема, так і людству в цілому, було б
легше визначитись з ціннісними орієнтирами, знайти шляхи до вирішення актуальних проблем,
що стоять перед людиною. Ось що сказав про це німецько-французький мислитель ХХ ст.
Альберт Швейцер: "Ми не дуже цікавимося тим цінним, що міститься в минулому. Великі духовні
досягнення минулого лише бездумно реєструються. Збудити наш інтелект ми їм не дозволяємо.
Ще менш ми схильні до їх наслідування".

Отже, вивчення культуротворчого процесу з філософської точки зору є надзвичайно актуальним.

Адже саме в суспільно-історичній пам'яті людства, цій надзвичайній скарбниці цінностей,
зберігаються відповіді на найбільші питання, знаходяться ліки і втіха для обезсилених,
стражденних людських душ, тут можна знайти шлях до правдивого людського щастя. Знову ж
таки, висловлену думку не слід розуміти як те, що освоївши достеменно філософію і
культурологію у філософському аспекті, можна отримати готову відповідь на питання, що є
сенсом життя, що є Істина. Звичайно, ні. Адже, як уже неодноразово наголошувалось, філософія
не дає готових відповідей, а лише вчить їх знаходити, відповідно ж і культура є відображенням
спроб пошуку світоглядних орієнтирів, спроб наближення до Істини.

Людське життя - це активність, але мається на увазі не діяльність, яка спрямована на

забезпечення існування фізіологічного організму людини, а духовна діяльність (яка
опредмечується в сфері культури), котра спрямована на пошук Істини. Світоглядні ідеали є
орієнтирами на цьому шляху. Тут ось і напрошується цікавий висновок: якщо припустити, що
людина опанувала Істину, - отже, активність, спрямована на її досягнення більше не потрібна, а
якщо припиняється така активність, то, відповідно, повинно припинитися і життя. Через таке
порівняння з'являються аналогії з біблійною легендою про дерево пізнання добра і зла, дерево
пізнання Істини. Однак питання пізнання Істини дуже не просте і зашироке для описання його
декількома словами. Очевидним є лише те, що повне пізнання Істини не можливе, інакше
людина втратить стимул до життя, адже, коли все стане відомо, то активність не потрібна, а
людське існування можливе лише за умови руху. Але і не шукати Істину теж не можна. Як вже
згадувалось, людська сутність двоїста: людина існує як фізіологічна істота і людина - як духовна
субстанція. Якщо людина існує лише фізіологічно, а її духовність занепадає, то духовна
деградація знищить і фізіологічне існування (згадаймо В.Франкла). Знову ж таки духовне
існування людини можливе лише за умови фізіологічного, занедбавши свої фізіологічні потреби
людина зникне і як духовна субстанція. Тут слід наголосити, що духовна і фізіологічна сторони
людини хоч і перебувають у тісному взаємозв'язку, та духовне існування має все ж вирішальне
значення. І якщо знову припустити, що Істина відома (а це сфера чисто духовна), тоді відпадає
потреба у піклуванні про фізіологічне, що неприпустимо для існування людини, оскільки
суперечить її природі.

Отже, сенс життя, його внутрішня рушійна сила полягає у пошуку Істини, а не володінні нею. Ще
Арістотель вважав активність розуму, яка спрямована на задоволення потреб "вищого" рівня,
щастя як існування у людині інтелектуальних чеснот, головною з яких є філософська мудрість,
що забезпечує людину "вищими" істинами і цінностями, котрі наповнюють людське життя
глибоким сенсом, вірою, надією, любов'ю.

Опредмечуючись у культурі "вищі" почування, світоглядні ідеали окремих людей стають

ідеалами людства загалом. Зберігаючись у формах історичних типів культури, вони стають
надбанням досвіду людства, які повинні використовуватись майбутніми поколіннями для
створення світу Гармонії і Краси, слугувати побудові такого суспільства, в якому людина
почувалася б щасливою, у філософському розумінні цього слова.

80. Культура і нація. Проблема малоросійства в культурі: Маланюк.

Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на

основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від
договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей,
об'єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну
координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право.
Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав'язаними. Суспільства
можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.
Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди
об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними
породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні
культурні спільноти — общини і племена. Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов)
називають етносами і нації. За такого підходу необхідно наголосити, що етнічні нації є
особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.
Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке
(1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття:
а) спільноти людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним
історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос);
б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація»,
держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є
різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об'єднання і на емоційному рівні —
почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною
запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і
володарюй».
Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а
існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю,
рідною. Наприклад, етнічний українець — громадянин США, який відчуває і визнає рідною
українську культуру, належить до української етнічної нації і водночас — до американської
політичної нації. Культурні нації (нації-етноси) формувалися протягом багатьох століть
шляхом об'єднання традиційних етнічних спільнот (общин, племен) у нову етнокультурну
цілість — «етнічні нації». Немає підстав вважати цей процес історичною закономірністю,
оскільки упродовж тисячоліть аж до нашого часу на території Африки, Америки існували
общини і племена, у яких не спостерігалася тенденція до утворення більших культурних
об'єднань, як це відбувалося з європейськими етнічними націями.
Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто
після розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації
визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе
частиною однієї громади (громадянського суспільства). Українська політична нація тільки
починає формуватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних
державах, особливо в російській, а потім комуністичній імперіях.
Етнічні нації є продуктом етногенези: вони з'явилися внаслідок творення нового типу
культури — національної культури, зрозуміти природу якої найпростіше через пізнання її
виникнення. Донаціональне соціально-культурне життя, наприклад, в аграрному суспільстві
було різноманітним, не було ні спонуки, ні засобів для виникнення ширших культурно
однорідних спільнот. До появи націй люди усвідомлювали себе належними до общини,
племені, поселення тощо. Не існувало єдиної культури, яка б об'єднувала навіть культурно
споріднені племена в культурну спільноту.
Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних
елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів
тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих
елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у
нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»).
При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на
якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і
племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі
культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало
паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу
національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.
Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася
самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь
невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної
спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна
(уявлена) спільнота», у яку люди об'єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як
у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти
як певної реальності. Її виникнення супроводжувалося змінами в ціннісних орієнтаціях: в
ієрархії цінностей вивищувалася нова цінність — нація, яка іноді навіть витісняє попередню
вищу цінність — Бога. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури і
національної самосвідомості.
Поняття «нація» не можна визначати індуктивно — через знаходження суттєвих ознак,
які характеризують будь-яку націю. У гуманітарних науках часто застосовують «сімейне»
визначення, яке ґрунтується на ідеях філософа і логіка Людвіга Вітгенштейна (1889—1951).
Суть його полягає у врахуванні певного набору ознак для нації — компактне проживання на
певній території; спільна, бажано власна (спільна лише для громадян цієї нації) мова;
спільна, іноді власна, релігія; власна держава; наявність національної самосвідомості. При
цьому нація може володіти лише деякими із цих ознак. Іноді їх об'єднує лише одна ознака —
національна свідомість — усвідомлення людьми своєї належності до однієї суспільно-
культурної цілісності. Усі ознаки поділяють на об'єктивні (зовнішні, які можна спостерігати) і
суб'єктивні (недоступні для спостереження — почуття солідарності і національної
свідомості).
Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування,
що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами
загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж
об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори
професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі.
Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що
об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно
містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості.
Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається
переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в
майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у
безперервній взаємодії.
Євген Маланюк усе життя був войовничо налаштований проти фальшивого
декоративно етнографічного, шароварно-гопкового вияву українськості, вважаючи його
“отрутою хохлаччини”. Водночас він зазначав, що “саме родина, рамки національного /не
етнографічного!/ стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і
національної естетики” є одним із найважливіших чинників плекання національного
інстинкту.
Маланюку належить думка, яка має стати керівництвом до дії сучасного українця у
сфері самопізнання, усвідомлення своєї особовості: “Може, найважливішим з наших завдань,
як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе”. Справедливі його зауваження щодо
страшної хвороби нашого народу, і, що найстрашніше, хвороби інтелігенції, бо ж саме вона
“мала виконувати ролю мозкового центру нації, - малоросійства. Маланюк називає його
“національним гермафродитизмом”, тобто національною неповноцінністю, зламаністю,
скаліченістю. Ця моральна й ідейна деградація національної особистості, породжена
механічною сумішшю народів і культур, затиснених у рамки російської імперії, яка не
визнавала жодної особистості: ні особистої, ні суспільної, ні національної чи територіальної.
“Анатомуючи ментальні вади земляків, Маланюк писав: “ Саме усвідомлення комплексу
малоросійства – було б уже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є
початком лікування”. Це намагання будь що поставити діагноз, вскрити рану, порушити
сонний спокій українців деякі дослідники виводять з феномену національної самокритики,
яка “для Маланюка – засіб очищення як від українофільських, так і москвофільських міфів,
рішучого заперечення хуторянства й утвердження ідеї державної, правної, духовної
суверенності України”, - констатує Юрій Барабаш. Щоб яскравіше окреслити малоросійський
комплекс, Маланюк, як зазначає Оксана Прохоренко, “називає ще одну умову, що коріниться
в нас самих і сприяє появі та вільному розростанню так званого “простацтва”, яке плекає і
доповнює малоросійство, в чому, власне, і полягає трагедія українського культурного
процесу. Малорос як людина спустошеної душі, з паралізованим творчим інстинктом у
мистецтві прямує до декораційності, до пустого шукання форми, відділеної від змісту, до
теоретизування, від якого далеко до справжніх творів мистецтва, глибше і глибше
спускаючись у сферу механізованої творчості, де на перший план виступає осамітнений
інтелект”. Маланюк з болем констатував: “Малоросійство – наша історична хвороба,
многовікова, отже, хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба
буде довгі-довгі десятиліття ізживати”. Недаремно дослідник вважав, що одним із найбільш
яскравих прикладів вияву цієї хвороби є сучасна йому радянська історіографія, яку він
називав “лабораторією малоросіянства”: “Малоросійство... одночасно плекається також
систематичним впорскуванням комплексу меншовартості... насмішкуватого відношення до
національних вартостей і святощів”. Як наслідок, “єдиним радикальним ліком на хворобу
малоросійства є Державність”.
78.Українці очима росіян: що таке етнічний стереотип і як його подолати

Існує припущення, що чим ближчі народи за походженням, мовою, історією, тим легше їм формувати свої
взаємини і тим менше непорозумінь між ними є. Насправді, це не завжди так. Найбільш гострі й
непримиренні конфлікти часто трапляються якраз між «своїми», між тими, хто ближче, хто пережив
більше спільних подій, які, проте, тлумачаться по-різному. Між такими етносами накопичується багато
взаємних і невзаємних образ і кривд, неприємних спогадів та історичних порахунків. На відміну від етносів
чужих і далеких, що сприймаються як щось абстрактне і нейтральне, у вищенаведеній ситуації образа,
завдана «своїм», переживається тяжче, ніж завдана чужим.

Психологічно полякові легше пробачити англійцю чи іспанцю те, що не буде пробачено українцеві. І
навпаки. Взаємини давніх сусідів, між якими немає надвисокого мовного і культурного бар’єру, завжди
опосередковуються надмірними пристрастями, приматом емоційного над логіко-дискурсивним. Однією з
найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що змушує постійно порівнювати своє
становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди.

Причому між близькими етносами через їхню співмірність існує принципова можливість такого
зіставлення, бо нікому не спаде на думку змагатися з тим, хто не має нічого спільного зі своїм опонентом.
У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами. Великі періоди співжиття в
межах різних державних утворень (Київська Русь, Гетьманська доба після Переяслава, Петербурзька
імперія, СРСР), близькість мови, культури, релігії тощо створюють об’єктивно (не кажучи вже про
суб’єктивні зусилля російських політиків) постійну загрозу асиміляції, розчинення українців як
самостійного і самобутнього етносу в російському етнічному масиві.

За часів імперії деякі етноси могли відгородитися від асиміляторів мовою (як, наприклад, естонці), чи
релігією (як, скажімо, татари). Чим могли відгородитися українці, аби не зникнути як народ, не залишивши
сліду, як описані київським літописцем авари – «погибоша аки обри»?

Ця вкрай болюча проблема сьогодні не менш актуальна, ніж у минулому.

Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо
українців. Ці стереотипи масової свідомості, стереотипи побутові, вуличні закріплюються професійною
культурою (красне письменство, театр, живопис, історіографія, журналістика тощо) і вона, вже своєю
чергою, починає справляти зворотний вплив на масову свідомість. Такі стереотипи щодо українців
побутують не лише серед плебсу, але й серед високочолої російської інтелігенції.

По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні)
українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні
зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте
небажання диваків чи фанатів долучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в
російських етнокультурних формах.

З цим першим стереотипом пов’язаний і другий – стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної

традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури можуть
бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія.

З цього стереотипу архаїчності випливає і наступний стереотип, який стверджує, що українська культура
є феноменом однозначно фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо
громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів
репрезентація українських культурних досягнень відбувалася здебільшого у вигляді фольклорних заходів.

У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих,

елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі
«пейзан» без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням
«українофільських захоплень» російського суспільства ще початку ХІХ ст., коли у російській свідомості
побутував екзотичний образ «поющей и пляшущей» Малоросії, коли такої великої популярності зажили
«Малоросійскіє повєсті» Гоголя. Але реальна, драматична, складна і часто-густо психологічно вельми
заплутана і неоднозначна, історія України залишалася поза полем зору російської громадськості. Ця історія
розглядалася як екзотичний прояв, місцевий варіант, додаток до російської.

Українці не сприймалися як щось самостійне, самодостатнє і самоцінне. І подібні погляди зберігаються в

російському середовищі й дотепер. Росіянам дуже важко повірити, що українці є самодостатнім народом,
що цілком здатний існувати без покровительства російської держави.

Ну, а як виглядав і виглядає українець у російському красному письменстві, тоді ж написав В.Винниченко
у своєму «Відкритому листі до російських письменників» і з того часу цей текст не потребує, на жаль, змін
і редагування, викликаних новими реаліями, бо таких реалій ще не з’явилося: «… на сумну схильність до
«хохляцьких» анекдотів страждають, за не багатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж
вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. «Хохол» неодмінно
знайдеться у кожного белетриста». І яким же він постає в уяві російського, у даному випадку освіченого,
товариства?

«Завжди і скрізь «хохол» – трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і
часом добродушний. Про інші властивості людської психіки у «хохлів» із цих оповідань зовсім не чутно.
Більше тридцяти мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і однобічність розвитку. Що не постать, то
або незграбний дурень, то дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І зрідка-зрідка це недалекий,
сентиментальний, незлий телепень, на кшталт «хохла» у М.Горького». Незважаючи на те, що
комуністичний режим, виходячи з тактичних міркувань, був змушений формально визнати українців
окремим народом, а українську мову – окремою мовою, уявлення багатьох росіян про українців
залишаються на тому ж самому рівні імператорської Росії.

Коли часопис «Украинская жизнь», що видавався на початку ХХ ст. російською мовою в Москві з метою
ознайомлення росіян із реальною історичною Україною і українцями, провів анкетування російських
інтелігентів, то лише двоє були здатні трактувати українців як представників іншого народу, переконання
решти втілив анонім, який назвався «журналістом»:

«Ну, звичайно, малоросійська автономія, якщо вона стане на політичний порядок денний, буде вужчою від
автономії польської і фінляндської. Думати так спонукає те міркування, що поляки і фінляндці – народи з
власною історією і культурою, а малороси, українці – етнічний різновид без помітного минулого».

Цікаво, що й сьогодні в російському суспільстві не змінилося не тільки ставлення до українців, не

змінилася навіть аргументація і логіка заперечення. Ось визначний російський мислитель і публіцист
початку ХХ ст., професор і князь Є.Трубецькой. Відповідаючи на анкету українського часопису, ця
безперечно розумна і прекрасно освічена людина вразила такими «аргументами»: «В Україні я не
почуваюся за кордоном, а тому вважаю однаково примарним і «великоруський» і «український» народ.
Таких зовсім немає у світі». Навряд чи шановний професор ризикнув би навести подібний «аргумент»
стосовно інших країн і народів. До речі, вже в наш час мені довелося прочитати такий же вислів у інтерв’ю
українській газеті «День» з боку відомого російського політика і вченого академіка О.М.Яковлєва,
колишнього члена горбачовського політбюро. Вислів починався словами: «В Україні я не почуваюся за
кордоном …» А майже сто років минуло …

Російська свідомість живиться щодо України кількома міфами, що «компенсують» брак реальних знань і
справжнього розуміння. Міф перший: «не було, немає й бути не може», Україна то є вигадка закордонних
та місцевих росієненависників. Міф другий: українці – регіональна група росіян із суто обласними
особливостями. Міф третій: ніякої української проблематики поза російським контекстом бути не може.
Міф четвертий: існування України поза Росією і окремо від неї – абсурд, нонсенс, щось протиприродне. Міф
п’ятий: будь-яка боротьба українців за самостійність є не суверенною справою народу, а наслідком
іноземної політичної інтриги. Російська свідомість схильна бачити Україну не такою, якою вона є, а такою,
якою вона хоче Україну бачити. Це породжує упереджене ставлення до України як до псевдодержави, до
псевдокультури, псевдосуспільства тощо. А українці сприймаються як псевдонація, що проявляється в
постійному глузуванні з українців у сучасній російській масовій культурі, у культивованому національному
хамстві російського соціуму, спрямованому проти українців.

Але хоч би скільки ображав українців цей абсолютно принизливий і неприйнятний імідж у російській
свідомості, будь-які скарги і демонстрації обурення будуть цілком марні. Етнічні стереотипи змінюються
лише під тиском реалій. Успішною розбудовою власної держави, нації, культури і економіки наші
співвітчизники змусять російську свідомість створити зовсім іншій, шанований і престижний образ
українця. Згадаймо, що аж до початку ХХ ст. у Росії дуже зневажливо ставилися до фінів, яких уважали
нерозвинутим, провінційним народом, називали «чухной», «чухонцями». Навіть Пушкін писав: «приют
убого чухонца». Але сьогодні Фінляндія є однією з найбільш цивілізованих і розвинутих країн Європи, тому
росіянам не спадає на думку вправлятися в сумнівних дотепах на адресу фінів, що далеко їх випередили в
економічній і соціальній сфері. Проте визнаймо чесно, що поки що Україна дає чимало підстав,
насамперед, її політична і бізнесова «еліта», для не дуже шанобливого ставлення до себе, часто-густо
демонструючи вражаючу самонеповагу. Коли українці навчаться шанувати самих себе, це одразу
позначиться й на ставленні до України інших націй.

76.Істина, добро, краса як вартості.

Цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціювання в людському бутті.
Зокрема, є ситуаційні та універсальні цінності. До останніх належать такі цінності, які є фунтом і
загальною умовою розгортання такого світу, що установлюється понад конкретними ситуаціями,
пропускає "крізь себе" конкретні смисли й визначає якийсь загальний вимір людського буття.
Такою універсальною цінністю є, наприклад, краса, яка надає певний - естетичний - смисл
цілому світу людських почуттів і переживань, що, у свою чергу, стає підґрунтям розгалуженого
світу мистецтва. Незалежно від того, в чому вбачають красу ті чи ті народи, соціальні верстви,
генерації, всі вони обов'язково мають бути прилученими до світу краси як такого. Ми можемо
сперечатися, навіть ворогувати через розбіжність наших естетичних уподобань, але ще більшою
прикрістю для нас буде повна відсутність у когось естетичних здатностей. Ми будемо сприймати
це як брак чогось істотного для людини.

Ще більш необхідною вважаємо ми прилученість людини до світу моральності, який

грунтується на такій універсальній цінності, як добро. Знов-таки можна не погоджуватися щодо
змісту наших уявлень про добро, але необхідність добра як універсального морального
регулятива, як певної точки відліку для моральних оцінок і суджень ніким не заперечується.
Добро сягає скрізь, і навіть краса потрапляє в поле моральної оцінки.

Та, мабуть, ще універсальнішою цінністю є свобода, її багатовимірність справді вражає.

Свобода - це відсутність примусу й самопримусу, самовільне зусилля; це потреба й здатність; це
безпосередній самовияв і самообмеження; це наявне й бажане; це водночас умова, зміст і
продукт людського життя та людської історії; це мета й засіб розвитку людини; це благо й тягар;
це подолання необхідності й разом з тим суб'єктивна необхідність. Понад те, свобода так чи так
присутня в структурі інших цінностей. Скажімо, краса своїм обов'язковим моментом має вільний
вияв досконалості. Здійснення добра через людські вчинки необхідною умовою має вільний
вибір. Умовою здійснення істини як універсальної людської цінності є вільний,
неперешкоджуваний пошук того узагальненого та універсального смислу, що він сприймається
людиною як істина.

75. Григорій Сковорода про сродну працю як самоствердження особи

«Щаслива людина», «сродна праця» — основні поняття філософії і творчості Г. Сковороди. Як їх

розуміти і як вони співвідносяться з народними уявленнями? Головними роздумами Г. Сковороди
як творчої особистості були роздуми про щастя людини й шляхи його досягнення. Ними
сповнена вся його творчість, але найвиразніше представлені вони у філософському трактаті
«Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», в байках, а також у латиномовних віршах.
«Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, ...не мандруй по Єрусалимах», бо,
як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: у твоєму чистому
серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і за велінням Божим. Досягти щастя —
означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в
храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки те приносить щастя, що передбачене
тобі «блаженною натурою».Все, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі протистоять
злу, вона має в собі від природи. Треба лиш все те пізнати, відкрити в собі й використати на
благо. Основою щастя, як вважав Г. Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має
природний нахил, здібності. Представляючи світогляд українців як трудово-хліборобського роду,
він, природно, почерпнув з народної мудрості і народної етнопедагогіки здоровий народний
огляд на працю як на джерело життя. Від народу перейняв Г. Сковорода і думку про те, що
виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тієї чи іншої
людини якогось виду діяльності в силу ї «природи». Адже ж маємо у скарбниці народної
мудрості безліч прислів'їв і приказок, у яких перелається багатовіковий досвід і погляди на
працю та виховання: «Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він
у луг», «Що кому, а курці просо», «Скільки вовка не годуй, а він однак у ліс дивиться», «Сісти на
свого коня» тощо. У народній фразеології немає дошкульніших, в'їдливіших оцінок, ніж на
адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «Кінь йогу кує, а жаба й
свою дає», щось комусь потрібне, «як лисому гребінь; як корові сідло; як зайцеві бубон; як собаці
п'ята нога; як свині налитники» і т. д.

«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить неважким, а важке —
непотрібним», бо ж з людиною Бог, а, як нагадує Сковорода, «премудрая ходит в Малороссіи
пословица: «Без Бога ни до порога, а с ним хоть за море» («Собака и Кобыла»). Під покровом
«блаженної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе,
а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбіем утверждается», а «сложившему крила
трудно летать и самому орлу» («ДеЬ курицы», «Алфавит, или букварь мира»). До того ж не
варто потерпати,що Бог одному дав мале, а іншому велике («изрядное дело»), бо «несродное
деланіе всегда чего-то тайного есть лишенное (творчості, іскри Божої), «без сродности все
ничто».

Не кожен народжений до «книгочества», філософії чи ангельського життя. Повзання не гірше

від літання, тож не годиться зазіхати на чуже, тобі природою не вділене. Бо Черепаха, що
вчилась у Орлів літати, «лЬтанье своє благополучно на камень окончила с великим шумом и
треском» («Жаворонки», «Орел и Черепаха»). Отож ті, що «без природы изрядный дЬла
зачинают», «худо кончат». Треба задовольнятися своїм, а не «несть должность, природь
противну» і «обучаться, к чему не рожден» («Алфавит...»). Єдиний шлях для пізнання своєї
«натури», «сродної праці» — освіта і навчання. Їх Г. Сковорода розцінював як спосіб досягнення
щастя і для окремої людини, і для суспільства. Щасливим може бути кожен, варто лише «читати
блаженні книги, які очищають душу і навчають керувати почуттями» («Ти питаєш: якщо щастя
життя в кожному з нас...»).

Вчення Г. Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю
самобутньою мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому про природну, а не суспільну
людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови,— немислима.
Однак те, що цінував філософ-просвітитель Сковорода, не втратило свого значення й принади і
нині. Воно спонукає до роздумів: чи має право на існування таке суспільство, яке не цінує в
людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити ці здібності на повну силу, а значить —
реалізувати себе сповна.

Підходячи з цих позицій до оцінки філософії Сковороди, необхідно визнати, що в розв'язанні

основного питання філософії, як уже відзначалося, він стоїть на позиціях об'єктивного ідеалізму,
тобто визнає первинним дух, свідомість. Але його ідеалізм пов'язаний з пантеїзмом, який
розчиняє бога в природі, де останній виступає як сутність і внутрішня причина. І пізнати сутність
речей означає пізнати бога, який тотожний з істиною. Розглядаючи проблему співвідношення
духовного і матеріального в онтологічному, гносеологічному та морально-етичному аспектах,
Сковорода надавав найважливішого значення першому. Внутрішню субстанційну сутність
природи він оголошував богом. Поняття бога не пов'язане з уявленням про всемогутню
надприродну особу, що стоїть над світом. Бог у його розумінні є закон, внутрішня визначеність
всього сущого, богом є сама природа (натура). Однак вона ще не має субстанціональних ознак,
не є причиною самої себе. В пантеїзмі Сковороди ще визнається первинність внутрішньої,
духовної природи, але разом з тим утверджується ідея вічності, безконечності матеріального
світу, його субстаціональна єдність. Історична своєрідність цього пантеїзму полягає в тому, що
він містить у собі тенденцію переходу від теїзму через об'єктивний ідеалізм до матеріалізму.
Вчення Сковороди по-своєму відбиває багатовікову боротьбу між опошленим теологами і
схоластизованим арістотелізмом і платонізмом, який у цій боротьбі нерідко поєднувався з
пантеїзмом. Невипадково, очевидно, обидва рази, формулюючи положення про «вічність
матерії» materia aeterna, Сковорода згадує про Платона, хоча при цьому має на увазі не так його,
як учення неоплатоників.

2. Філософія і світогляд

Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити,

що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних
філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд – це форма суспільної
відомості; “світогляд – це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд – це система
поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд – це система принципів
діяльності людини”; “ світогляд – це погляд людини на світ як ціле”; світогляд – це
спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття “світогляд” –
багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх
вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд – це форма
суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є

специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу.
Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу,
суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої
положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної,
естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно (теоретично), так і
практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність

філософії і світогляду полягає в тому, що вони: 1) є своєрідними формами суспільної
свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу; 2) мають однаковий предмет
осмислення – відношення “людина – світ”; 3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її
походження і т.п.; 4) мають спільність за деякими своїми функціями (наприклад,
виховною).

Разом з тим, філософія і світогляд – це не тотожні поняття. В чому полягає їх

нетотожність?

1. Поняття “світогляд” більш широке за обсягом ніж поняття “філософія”. Світогляд

включає в себе різноманітні погляди людини на світ – філософські, релігійні, суспільно-
політичні, економічні, етичні, естетичні і т.п.
2. Для характеристики світогляду використовуються поняття “загальна картина світу”,
“світовідчуття”, “світосприйняття”, “світоуявлення”, “світорозуміння” тощо. Для
філософії найважливішими в цьому контексті є “світорозуміння”.

3. Філософія і світогляд різні за своєю структурою. Перша включає в себе онтологію,

логіку, теорію пізнання (гносеологію), діалектику, антропологію і т.п. В структуру
останнього включаються: (досвід, знання, віра, ціннісні орієнтації, переконання тощо).

4. Філософія представляє собою форму суспільної свідомості, світогляд і науку. Світогляд

як система поглядів на світ, як спосіб його духовно-практичного освоєння не є наукою.
Світогляд може ґрунтуватися на не наукових засадах.

5. Філософія відображає і обґрунтовує своє осмислення світу своїми методами,

принципами, законами, своїм логіко-понятійним апаратом, маючи таку функцію, як
логіко-гносеологічна. Світогляд не має такої функції.

5. Міфологія як світогляд

Коли на рівні звичайного (буденного) світогляду мова заходить про міфи і міфологію, то
передусім в уяві постають прадавні казки і легенди, перекази і думи, в яких поетично,
наївно і примарно змальовуються створення людини і світу та діяння богів і героїв. Тоді
багато хто з людей починають вважати, що міф і міфологія це одне й те саме.

Однак насправді це не так.

Міф (у перекладі з давньогрецької — сказання, легенда) — це алегорична розповідь про

особливий характер діяльності богів, героїв та інших фантастичних істот, які зайняли
визначальне місце у природі і суттєво впливають на життя людини.
Порівняльно-історичне вивчення широкого кола міфів показує, що в міфах різних народів
світу за надзвичайної багатоманітності їх ряд основних тем і мотивів повторюються.
Цілком імовірно, щонайдавнішими міфами є міфи про тварин. Найбільш елементарні з
них є тільки наївним поясненням деяких ознак тварин. Глибоко архаїчні міфи про
походження тварин від людей (таких міфів дуже багато, наприклад, у австралійців) або
міфічні уявлення про те, що люди колись були тваринами. Міфи про перетворення людей
на тварин і рослини відомі, мабуть, усім народам земної кулі. Широко відомі
давньогрецькі міфи про гіацинт, нарцис, кипарис, лаврове дерево (дівчина-німфа
Дафна), про павука (Арахна) та ін.

Існують дуже давні міфи про походження Сонця, Місяця, зірок (солярні, місячні,
астральні міфи). В одних міфах вони нерідко зображені людьми, які колись начебто жили
на Землі і з якоїсь причини піднеслися на небо, а в інших — створення Сонця
приписується якій-небудь фантастичній істоті.

Центральною групою є міфи про походження світу, Всесвіту (космогонічні міфи) і людини
(антропогонічні міфи). У таких міфах провідними є дві ідеї — ідея творення та ідея
розвитку. За одними міфами, світ створений якою-небудь надприродною істотою —
Богом-творцем, деміургом, великим чаклуном тощо, за іншими — світ поступово
розвивався із якогось первісного неоформленого стану — хаосу, мороку або води, яйця
та ін. Як правило, у космогонічні міфи вплітаються і теогонічні сюжети — міфи про
походження богів, і антропогонічні міфи — про походження людини. Досить поширеними
є міфи про чудодійне народження, про походження смерті; порівняно пізно виникли
міфи про потойбічне життя, долю. До космогонічних міфів наближаються також
есхатологічні міфи — розповіді-пророцтва про "кінець світу" (розвинуті есхатологічні
міфи відомі у давніх майя, ацтеків, у християнстві, в ісламі і, звичайно, у давніх предків
сучасних українців).

Надзвичайно важливе місце посідають міфи про походження та запровадження тих чи

інших культурних благ: добування вогню, винайдення ремесел, землеробства, а також
встановлення між людьми певних соціальних інститутів, шлюбних правил, звичаїв і
обрядів. Впровадження їх, як правило, приписується культурним героям. До міфів про
культурних героїв наближаються "близнюкові" міфи (в них образ культурного героя
начебто роздвоюється — це два бра-ти-близнюки, наділені протилежними рисами: один
добрий, інший злий, один робить все добре, вчить людей корисного, інший лише робить
шкоду і бешкетує).

У розвинутих аграрних народів суттєву роль відіграють календарні міфи, які символічно
відтворюють природні цикли. Аграрний міф про вмираючого і воскресаючого Бога дуже
поширений на Стародавньому Сході, хоча найбільш рання форма цього міфу зародилась
ще на базі первісного мисливського господарства. Так виникли міфи про Озіріса
(Стародавній Єгипет), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Мала Азія), Діо-ніса (Фракія, Греція) та ін.

Ранні міфи здебільшого були короткими, примітивними за змістом, не мали захоплюючої

фабули. У пізніший період розвитку людства виникають більш складні міфи, а різні за
походженням і мотивами міфічні образи переплітаються. Міфи перетворюються на
розгорнуті розповіді, пов'язуються один з одним, утворюючи цілі цикли.

І у XX ст. існують міфи, міфотворчість. У цих міфах звеличується, ідеалізується постать

видатного політика, діяча науки, мистецтва, релігії та ін.

Таким чином, порівнюючи міфи різних народів, бачимо, що, по-перше, досить подібні
міфи часто існують у різних народів світу і, по-друге, вже саме коло тем, сюжетів, які
охоплюються міфами, — питання походження світу, людини, культурних благ,
соціальних відносин, таємниці народження і смерті та ін. — стосується найширшого,
буквально "глобального" кола основних питань світобудови. Міфи починають виступати
не як окремі сюжети, а як система. Міфи перетворюються на міфологію. Шлях від міфу
до міфології — міфотворчість як основний спосіб розуміння світу.

Міфологія є найбільш ранньою, притаманною будь-якому суспільству (передусім

первісному), формою світосприйняття, розуміння людиною світу і самої себе. Міфологія
— це первісна форма духовної культури людства. Адже те чи інше конкретне
усвідомлення якого-небудь явища природи або суспільства спочатку залежало
(залежить і сьогодні) від конкретних природних, господарських та історичних умов і
рівня соціального розвитку, за якого жили (живуть і сьогодні) народи — носії даної
міфології.
Отже, міфологія — це історичний тип світогляду, в якому творення людиною цілісної
картини світу ґрунтується на абсолютизації ролі, значення природного стосовно
людського. Міфологія — фантастичне уявлення про природу і соціальну дійсність
навколо людини, яке ґрунтується на визнанні органічної єдності людини і світу.

Міфологічний світогляд є там і тоді, коли, по-перше, людина ще не виділяє себе з

навколишнього середовища — природного і соціального; по-друге, існують елементи
логічної неподільності мислення, яке ще не здатне чітко відокремитися від емоційної
сфери життя людини. Наслідком цього є наївне олюднення навколишнього природного
середовища, загальна персоніфікація у міфах та широке "метафоричне" порівняння
природних і соціальних об'єктів.

У міфології не розмежовується природний і надприродний світ, вона байдужа до

суперечностей, має невисокий рівень абстракції, їй притаманні чуттєво-конкретний
характер, метафоричність, емоційність. Ці та інші особливості міфології перетворюють її
на досить своєрідну символічну (знакову) систему, в термінах якої сприймається і
описується весь світ. Міфологія органічно пов'язана з релігією, наукою і філософією.

Релігія "зобов'язана" міфологічному світогляду передусім тим, що саме в лоні міфології

зароджується ідея Бога та думка про характер протиставлення природного і
надприродного. Більше того, міфологія виробляє ідею священності. Це видно хоча б із
того, що розповіді про першопредків, про міфічні часи першотворення є духовною
скарбницею людини і суспільства. Міфологія є своєрідним роз'ясненням релігійних
обрядів, ритуалів. Адже виконавець обряду відтворює через окремих дійових осіб
викладені у міфах події. Міфологія виконує роль драматичного релігійного дійства.

Міфологія суттєво вплинула на науковий світогляд. Саме від міфології науковий

світогляд бере думку про нерозривну єдність людини і природи. Але якщо міфологія
лише констатує факт цієї єдності, фактично не пояснюючи нічого, то наука бере на себе
відповідальність за розкриття закономірностей єдності "людина — світ". Міфологічний
герой, легендарний образ перетворюється у науковому світогляді на істину. Міфологія,
зокрема, породжує натурфілософію.

Значну роль відіграла міфологія у виникненні та розвитку філософії. Саме у

міфологічному світогляді з'являються зародки бачення суб'єктно-об'єктних відносин,
поділу дійсності на предмет і знак, річ і слово, істоту і її образ, річ і її властивості,
поодиноке і загальне та ін. І нарешті, мабуть, саме міфологія виховала філософську
любов до мудрості, бо саме міфологічний світогляд був першим надбанням в осмисленні
фактів зовнішнього світу.

Міфологія справила суттєвий вплив на формування героїчного епосу передусім через

образ культурного героя. Саме цей образ став, мабуть, вихідним матеріалом, з якого
були створені моделі епічних героїв.

Завдяки казці й героїчному епосу з міфологією генетично пов'язана і література, зокрема

жанр оповідання. Відповідно драма і частково лірика сприймали спочатку елементи міфу
безпосередньо через ритуали, народні святкування, релігійну містерію.

Ознайомлення з міфологією дає змогу зробити такі висновки.

Міфологія як історичний тип світогляду супроводжує всі періоди існування земної
цивілізації, відомі людині. Міфологічна світоглядна культура виявилась одночасно і через
ряд сильних, потужних сторін, і через ряд слабких.

Сила, позитивно-прогресивна роль міфології полягає насамперед у тому, що цей

світогляд завжди орієнтує людину на мрію. Без мрії людина ніколи ні в що не зможе
повірити і назавжди втратить надію. Без мрій неможливо нікого і нічого полюбити. У
міфології зароджується бачення одвічного прагнення людини до свободи і щастя.
Визнаючи факт одвічної єдності людини і природи, міфологія підкреслює потребу
людини в самостійній думці і дії. А це і є перший крок до свободи. Визнаючи факт
досконалості природи та нерозривної єдності людини і природи, міфологія прагне
звеличити гармонійність відношення людини і світу як взірець щастя.

Слабкості міфологічного світогляду — це передусім сліпе поклоніння силі природи,

декларування пасивного характеру відношення людини до світу.

Отже, міфологічний світогляд був, є і залишається надбанням світоглядної культури

людини, бо, втративши його, людина втратить головного героя, героя, якого вона
вибрала сама і яким вона є сама.

9. Національне та загальнолюдське в культурі. Багатоманітність і взаємодія

культур

Кожен народ створює свою особливу, неповторну культуру. Розмаїття культур є

характерною особливістю розвитку сучасної цивілізації. Культури різних народів
відрізняються між собою мовою, символами, нормами, способами спілкування та
діяльності, художньо-чуттєвим відтворенням світу, міфологією і релігією, мораллю і
правом тощо.

Проте головним фактором творення людського в людині є мова. Саме людська мова є
основою загальнолюдського в розмаїтті культур. Але водночас це завжди мова певного
народу, певного етносу, що закладає основи різноманітності, багатоманітності культур.

Культура дається людині через мову і в мові. Можна сказати навіть більше: лише
завдяки мові як суспільно-історичному здобутку людина і стає людиною. Тому ще Сократ
звертався до людини: "Заговори, щоб я тебе побачив"

Сутність людини міститься і виявляється в мові. Оволодіваючи мовою і мовлячи

(розмовляючи) між собою і з собою, люди відкривають для себе світ свого людського
буття.

Висловлену ще відомим німецьким мовознавцем і філософом Вільгельмом Гумбольдтом

(1767—1835) думку про нерозривний зв'язок мови і людського способу буття у світі, мови
і світогляду в Україні ґрунтовно розвивав видатний мовознавець і філософ Олександр
Опанасович Потебня (1835— 1891). При цьому він рішуче виступав проти мовної
асиміляції, за збереження і розвиток усіх національних мов як найглибших "стихій"
народного буття. З цих позицій О. Потебня рішуче засуджував колонізаторську,
асиміляторську політику російського царизму та її провідників в Україні.

Глибокі думки стосовно національної мови як феномена культури обстоював відомий

історик культури Іван Огіенко (1882—1972). У відомій праці "Українська культура" він
наголошував, що мова — це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь
нашої свідомості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного.
Мова — це душа кожної нації, її святиня, її найцінніший скарб.

Дійсно, мова є "органом культури", безпосереднім буттям культури, що твориться

кожною нацією. Отже, розмаїття, багатоманітність культур зумовлені тим, що мова як
основний елемент культури є завжди мовою певної нації. У національній культурі (а
безнаціональних культур немає) національні особливості виявляються не лише в мові, а і
в інших чинниках:

• у побуті — форми розселення, особливості помешкань, досвід народних майстрів,

переважаючі будівельні матеріали (дерево, камінь, цегла тощо). Спробуйте, наприклад,
уявити собі карпатське село у степовій зоні чи степове село в Карпатах;

• у національній самобутності життєвого матеріалу, який відображається у творах

духовної культури — історичні та природні умови; особливості розвитку нації; її побутові
традиції та звичаї; особливості психології; виразові засоби, характерні для нації;

• у фольклорі з його самобутністю (у тому числі і в анекдотах, зокрема про свій чи

чужий національний характер, психологію, традиції та звичаї тощо); у формах культури
— в українців думи, у росіян — билини та частушки, у таджиків — рубаї тощо;

• у хореографи — порівняйте український гопак, білоруську лявоніху, російські танці,

дагестанську лезгинку тощо;

• один і той самий жанр літератури — роман — в Україні інший, ніж у Німеччині, Франції,
Англії чи Китаї; образи віршів М. Лєрмонтова, напрочуд конкретні, відрізняються від
образів Т. Шевченка;

• гумор український, російський, французький та англійський — спробуйте порівняти;

• у піснях народів, що співзвучні патріотичним почуттям народу;

• у ставленні до смерті;

• в архітектурі як престижі нації та її сучасних проблемах — масове індустріальне

будівництво, сучасний "модерн" тощо (згадайте надзвичайно популярний кінофільм
"Іронія долі, або з легким паром").

Таким чином, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття

народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії.

Проте культура як спосіб людського буття все ж не може не мати загальнолюдських

рис, притаманних усім націям, усім народам. Саме тому культури різних народів світу,
незалежно від розселення їх, мають багато спільного: люди використовують однакові
знаряддя праці, розмірковують приблизно над одними і тими ж проблемами,
переживають навіть однакові чуттєві стани, сподіваються і закохуються, формують свої
соціальні інституції, виховують дітей як люди. Вони майже однаково усвідомлюють
велич космосу, межі свого існування, свою смертність, незахищеність перед загрозою
катастроф, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, спроектувати своє майбутнє.

Людство, очевидно, має деяку глибинну основу свого існування. Розмаїття культур
розкриває її багатоманітність. Взаємодія між ними є способом збереження цілісності
цивілізації як унікального витвору історії. Людство пройшло тисячолітніми тернистими
шляхами зіткнення культур, кривавих воєн, людських жертв і нескінченних руйнацій
матеріальних і духовних цінностей, перш ніж осягнути животворну силу "вічного миру"
(І. Кант), "величі людини і людяності" (Т. Шевченко), "благоговіння перед життям" (А.
Швейцер).

Багатство і розмаїття культур народів світу є свідченням багатогранності вияву

людського як такого. Культурні досягнення народів не суперечать одне одному, а
навпаки — поповнюють скарбницю загальнолюдської культури все новими й новими
надбаннями. Взаємообмін культурними надбаннями народів світу є могутнім джерелом
їхнього розвитку, інтеграції світової цілісності.

Активізація зазначених процесів у другій половині XX — на початку XXI ст. стикається з

не менш активними процесами розвитку національної свідомості, національних почуттів
багатьох народів у різних регіонах світу. Усвідомлюючи свою самобутність, ці народи
прагнуть до самостійності, до створення незалежних держав, відродження
національних культур. Ця ситуація породжує цілий комплекс суперечностей, однак, рано
чи пізно, всі вони будуть подолані здоровим людським глуздом і наполегливою працею.
Національне аж ніяк не суперечить загальнолюдському, а навпаки — воно є його
особливим виявом і входить до системи загальнолюдських надбань цивілізації.

Потрібно мати на увазі, що перебільшення чи абсолютизація значення національного не

тільки не сприяє зміцненню світової єдності, а й руйнує її. А водночас вона руйнує і саму
національну культуру, бо ізоляція від загальнолюдської культури не приносила користі
жодному з народів світу. Дуже слушно щодо цього радив, звертаючись до українців,
великий Т. Шевченко: "...і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Бо якщо культура
замикається сама в собі і прагне увічнити застарілі форми життя, від кидаючи будь-який
обмін і порівняння, тоді вона стає безплідною і рухається до занепаду. Лише в процесі
порівняння поглядів, думок, міркувань народжуються нові конструктивні підходи,
розширюється горизонт глибшого усвідомлення власної позиції, визначаються її місце та
роль у контексті загальноцивіліза-ційного розвитку людства.

Нині Україна переживає складний період своєї історії. Проголошенням незалежності вона
на повний голос виявила і свій намір іти шляхом демократичного розвитку, шляхом
цивілізованості й загальнолюдської культури. Незалежність є також актом глибокої
поваги і шани українців до своєї національної культури, волевиявленням до її
відродження та розвитку і водночас прагненням увійти в загаль-ноцивілізаційний процес
розвитку людства.

Історичний шлях розвитку української культури — це шлях страждань і боротьби,

дивовижного терпіння і внутрішнього нездоланного прагнення до свободи та
незалежності. Фактично від татаро-монгольської навали і донині українська культура
витримувала на собі політичний, ідеологічний, економічний, моральний тиск з боку
держав, у "співдружність" з якими кидала український народ його історична доля. Що
характерно, своєрідна та унікальна українська культура майже завжди гармонійно
вписувалась у культурне середовище іншого народу, жила і функціонувала в ньому, не
втрачаючи власної цілісності та якісної історико-ти-пологічної визначеності, щедро
ділилася власними культурними надбаннями, розвивалась і квітла, спадкоємно
переймаючи від інших культур все життєдайне, людяне, гуманне.
Духовною основою національної культури є самосвідомість нації, упредметнена в її
святинях, у національній символіці, у звичаях, обрядах і ритуалах; її духовні почуття
(національні, моральні, естетичні, громадські, родинні та ін.). Ці почуття та предмети їх
(як-от: рідний край, рідні ріки, ліси, гори, образи національного епосу, дум, ідеали
мужності, добра, чоловічої та жіночої краси, народна поетична символіка, мелодійний
лад музики тощо) формують своєрідне для даного народу бачення світу,
світосприйняття і світовідчуття, нарешті його світогляд. У своїй результативній формі
цей світогляд кристалізується в народній мудрості.

Сьогодні зрозуміло практично кожному: без культури, поза культурою ні про яке
оновлення суспільства не може бути й мови. Саме тому розвиток культури має
розглядатися у статусі найвищих пріоритетів. Суспільно-історичний досвід людства
свідчить, що "некультурна істота" не може користуватися надбаннями цивілізації, не
може створювати щось таке, що оцінювалося б як загальнолюдське надбання. Спроби
побудувати справедливе суспільство поза загальноцивілі-заційними надбаннями
людства також приречені на невдачу. Тому висновок зі сказаного може бути тільки
такий: потрібно освоювати загальнокультурні надбання сучасної цивілізації, культуру в
усіх ЇЇ формах і проявах — мистецтво і науку, філософію і релігію, моральну і правову
духовність, свята і обряди, загальнолюдське в них і національне — все, що формує
мудрість, любов, віру, справді людяне в людині, розвиваючи творчість на засадах
високих гуманістичних цінностей та пріоритетів.

Що стосується України, то відродження і розвиток культури, зростання її

людинотворчого потенціалу є необхідною умовою повернення країни до
загальноцивілізаційних засад суспільно-історичного розвитку людства.

10. Національна ментальність: поняття та основні функції

В англ. і фр. мовах – різне значення: “ментальність” (“менталітет”) фр. mentalite –

духовність; англ. mentality – спрямованість, склад розуму. В укр. і рос. науковій
публіцистиці термін “менталітет” використовується як синонім (аналог) до слова
“ментальність”.

Ввели у науковий обіг представники школи “Анналів” в середині 50-х рр.

Жан Дюбі (школа “Анналів”) використовує поняття “ментальність” і “менталітет” у

схожому значенні. Різним націям притаманні різні риси. Ментальність – це система (саме
система) в русі, при чому всі її елементи тісно між собою пов’язані.

Ментальність – це система образів, уявлень, які в різних групах чи стратах, що

складають суспільну формацію, поєднуються по-різному, але завжди лежать в основі
людських уявлень про світ і про своє місце в ньому, що в свою чергу визначає поведінку і
вчинки людини. Усі взаємостосунки у суспільстві безпосередньо залежать від подібної
системи уявлень. Ціль – ідеал – дія – результат. (поняття ментальність доповнюється
поняттям нац. самосвідомості).

Ментальність –продукт історичного розвитку народів, феномен духовно-суспільний і

культурно-психологічний (це і колективне без свідоме, і соц. хар-р, й індивідуальність
етносу).
Складові менталітету: способи відчувати і мислити, система цінностей, ідеологій, права,
звичаїв і т.ін.

Функції (за А.В. Фурманом):

1) поглиблює взаємостосунки людей;

2) полегшує кооперацію діяльності і групове співіснування;

3) сприяє адаптації особистості до природного оточення і соціуму;

4) дає можливість відрізняти “своїх” від “чужих” за символом, знаком, етикетом;

5) створює атмосферу емоційного спорідненості (родства);

6) формує образ “МИ”;

7) об’єднує людей в таких формах духовності як моральна та етична;

8) обумовлює смислове наповнення ідеалів і цінностей на етнонаціон. та груповому

рівнях об’єднання;
9) наповнює емоц.-духовне життя індивіда;

10) сприяє психологічному комфорту;

11) визначає поведінку індивіда у групі та соц. середовищі.

11. Поняття методу. Емпіричні та теоретичні методи пізнання.

Поняття метод (від грецького слова «методос» – шлях до чого-небудь) означає

сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності.

Метод озброює людини системою принципів, вимог, правил, керуючись якими

він може досягти поставленої мети. Володіння методом означає для людини
знання того, яким чином, в якій послідовності здійснювати ті чи інші дії для
вирішення тих чи інших завдань, і вміння застосовувати ці знання на практиці.

Вчення про метод почало розвиватися ще в науці Нового часу. Її представники

вважали правильний метод орієнтиром в русі до надійного, щирого знання. Так,
відомий філософ XYII століття Ф. Бекон порівнював метод пізнання з ліхтарем,
які висвітлюють дорогу мандрівникові, що йде в темряві. А інший відомий
вчений і філософ цього ж періоду Р. Декарт виклав своє розуміння методу
наступним чином: «Під методом, – писав він, – я розумію точні й прості правила,
суворе дотримання яких … без зайвої витрати розумових сил, але поступово і
невпинно збільшуючи знання, сприяє тому, що розум досягає істинного пізнання
всього, що йому доступно ». [347]

Існує ціла галузь знань, яка спеціально займається вивченням методів і яку
прийнято називати методологією. Методологія дослівно означає «вчення про
методи» (бо відбувається цей термін від двох грецьких слів: «методос» – метод і
«логос» – вчення). Вивчаючи закономірності людської пізнавальної діяльності,
методологія виробляє на цій основі методи її здійснення. Найважливішим
завданням методології є вивчення походження, сутності, ефективності та інших
характеристик методів пізнання.

Методи наукового пізнання прийнято поділяти за ступенем їх спільності, тобто за

широтою застосування в процесі наукового дослідження.

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і

структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і
теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і
теоретичний етапи наукового дослідження. На емпіричному рівні дослідний об'єкт
відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному
пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних,
систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на
об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню,
експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні
аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів
спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій
(розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження — це
особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність
потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора,
спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і
соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що
емпіричне дослідження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що
вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми,
концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі,
аксіоми, принципи та ін. Англійський філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна
віра в те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих спостережень», не
маючи «чогось схожого на теорію». Кожен крок експерименту становить дію, що
планується і спрямовується теорією.

Теоретичний рівень пізнання характеризується домінуванням понять, теорій, законів,

принципів, наукових узагальнень і висновків. Теоретичне пізнання відображає предмети,
властивості і відносини з боку універсальних внутрішніх, істотних зв'язків і
закономірностей, що осягнуті раціональною обробкою емпіричних даних. Відбувається
така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії
та ін. Головна мета теоретичного пізнання - збагнення об'єктивної істини, вільної від
спотворення і суб'єктивності, пояснення і інтерпретація емпіричних фактів. Теорія
оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, 'ідеальний тип,
матеріальна точка та ін.), тому теорія користується аксіоматичним методом, гіпотетико-
дедуктивним, системно-структурним, структурно-функціональним аналізом,
еволюційним, редукціоністським, методом підіймання від абстрактного до конкретного.
Емпіричне і теоретичне - різні рівні пізнання, знання, розрізняються за засобами
ідеального відтворення об'єктивної реальності, гносеологічної спрямованості,
характером і типом здобуття знання, за методами, що використовуються, і формами
пізнання. І все ж жорсткої межі між емпіричним і теоретичним не існує. Емпіричне
пізнання, досліджуючи властивості і відносини речей, здобуває нове знання,
стимулююче подальший розвиток теорії. Теоретичне дослідження шукає ствердження
правильності результатів в емпірії. Дослід, експеримент завжди теоретично
навантажений, теорія потребує емпіричної інтерпретації.

В сучасній філософії розробляється і третій рівень наукового пізнання: наукове пізнання

стоїть над теоретичним знанням і виступає теоретичною передумовою теоретичної
діяльності в науці. На сучасному етапі найбільшу відомість одержали концепції
наукового пізнання Томаса Куна і Імре Лакатоса. В концепції Томаса Куна
сформульовано нове базисне поняття, парадигма (зразок), фіксується існування
особливого типу знання в науковому дослідженні, що відрізняється від теоретичного
знання за способом виникнення і обґрунтування. В парадигмі Томаса Куна є певний
набір розпоряджень, що завдають характер бачення світу, впливаючи на вибір
напрямків дослідження. Не будучи теорією у власному розумінні, парадигма знання дає
систему відліку і служить попередньою умовою і передумовою побудування і
обґрунтування різних теорій. Приблизно такий же зміст має і поняття дослідна програма
Імре Лакатоса, яка розуміється як певний рід метатеоретичної освіти, що є сукупністю
вихідних ідей і методологічних настанов, що обумовлюють побудову, розвиток і
обґрунтування певної теорії.

13.Формування предмету філософії в історії культурно-історичного розвитку

суспільства.
Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив
цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.).
Слово “філософія” походить від двох грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” –
“мудрість”, отже означає “любов до мудрості”, “любомудріє”.

З точки зору пізнання всю реальність світу можна розглядати як взаємопов’язану

єдність двох великих елементів: суб’єкта і об’єкта. Суб’єктом називають активну
частину реальності, що виступає носієм пізнавальної діяльності; об’єктом – дійсність, на
яку спрямовано процес пізнання. Суб’єктом пізнання є людина (або людська спільнота,
або, навіть, людство в цілому). Об’єктом виступає навколишній світ у цілому або його
окремі складові : природа, суспільство, нарешті, сама людина, адже людина
намагається пізнати ті чи інші свої властивості.

Предмет філософії можна визначити як “…світ у цілому (природа, суспільство і

мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору
суб’єкт-об’єктного відношення”[5,22]. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ
або людина, а система відношень “людина – світ”.

Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона
сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було
рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних
областях.

Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді
на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина ? Як вони
співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують
самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним
у світі та в людському житті ?…”[1,41].

Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми. “Йдеться
про те, що ідеї, сформульовані в ході історичного розвитку філософії, зберігають свою
актуальність і для сучасності, і для майбутнього”[5,31].

Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це

був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту,
усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії.
Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і
суб’єктивними причинами. “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень
накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і
суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої
людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність
насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом,
філософською школою або течією”[6,11].

У Стародавній Індії “…коріння перших філософських узагальнень сягає найдавніших

(111-11 тис. до н.е.) записів міфологічних текстів, до так званих “Вед” (…) і
стародавнього епосу “Махабхарата” і “Рамаяна”…У давній Елладі філософське знання
теж виростає на грунті міфологічних (“орфічних”) гімнів 8 ст. до н.е. та героїчного епосу
“Іліади” й “Одіссеї”[5,32].

Саме до давньогрецької філософської традиції слід віднести і початки виокремлення

людини з-поміж інших “речей” навколишнього світу. “Людина стає спеціальним
“предметом” філософствування…Протагор висловив це у своїй знаменитій тезі “Людина
є мірою всіх речей – існування існуючих і неіснування неіснуючих”[5,45]. Це дозволяє
говорити про людиномірність предмета філософії.
Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи під
необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світ як
зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності
середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії
як така, що створена за його "образом і подобою".

Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні

Х111 – на початку Х1У ст., виявилося тісно пов’язаним з радикальними змінами в
суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку –
добу Відродження з її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людини як вищу
цінність.

Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в духовній
історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цього періоду дещо
змінюються. “На етапі раннього, або італійського, Відродження наголос падає головним
чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження наголос
явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук
продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль” [5, 86-
87].

Подальше затвердження індустріальної цивілізації дедалі надає предмету філософії

раціоналістичної спрямованості. Більш опукло це виявилося за т.зв. Нового часу (17-18
ст.). Поступова зміна світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття з
природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській
думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богослов’я, філософія
Просвітництва наближує свій предмет до предмету природничих наук. Водночас він стає
ще більш людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського
буття – свободі, творчості і т.і.

Аж до Х1Х ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті, нечіткі. Крім власне
філософського, світоглядного знання філософія містила в собі безліч природознавчих,
релігійних, етичних та інших елементів. “…Гегель вважав, що “філософія є квінтесенція
культури”, “епоха, схоплена в думці”, а для Канта філософія виступала “завершенням
культури “розуму”, була символом “культури рефлексії” тощо…”[2,21].

Послідовники марксизму, особливо його радикального напряму – ленінізму, також

відводили філософії місце своєрідної “супернауки”, яка не тільки розтлумачує світ, а
вказує як його перетворити (звісно, на шляхах революційної руйнації капіталізму і
побудови комунізму).

Іншої точки зору стосовно філософії дотримувалися прихильники позитивізму – напряму,

започаткованого у другій половині Х1Х ст. О.Контом. Вони оголошували єдиним
джерелом дійсного знання певні, конкретні науки, передовсім, природознавчі й
заперечували цінність філософської рефлексії, оголосивши всю допозитивістську
філософію “метафізикою”.

Принципові вади марксистського та позитивістського сприйняття філософії та її

предмету були виявлені самим ходом культурно-історичного розвитку. Зараз практично
безперечним є той факт, що існує власне філософський предмет пізнання : принципи
співвідношення людини і світу.

16.Основні категорії онтології

Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покладено в основу) була

провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу
світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не
породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція
визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог.
Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми
Демокріта, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв´язує властивості в щось єдине. У

даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового

часу. Емпіризм заперечував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні
першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат властивостей. І. Кант розумів під
субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось
незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмінному, на думку Канта, можлива наука.
Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб´єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через
творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як
ступені розвитку одного і того ж.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в

марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під
сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи
емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять,
не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоплює відносну стабільність

(усталеність, незмінність) в процесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій
мінливості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції правомірно вживати лише у
сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших
сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність також наявна («Я» в потоці
психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності.
І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недоречне.

У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу).

До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив
Бергсона, екзистенцію. Однак панівне становище посідала саме субстанційна модель.
Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській
філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї
моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою
індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова
суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як
членувати і упорядковувати). А судження (речення) в індоєвропейських мовах будується
за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава
зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета.
Звідси безособові займенники в англійській (it), німецькій (man) та інших мовах. Якщо в
українській мові зрідка зустрічаються вирази типу «дощить», «світає», «мені не
спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» судження неможливі. Там
обов´язково повинен бути підмет (предмет). Вважають, що саме така структура мови
вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в європейській культурі.
Так, європеєць скаже: «грім гримить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні
«предмети», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», переведена у форму
«предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель
європейської філософії.

Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в процесі). Будь-яка зміна є зміною

чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виражається
через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність
законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак розвиток науки
довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищуваної маси немає.
Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не існує. Речам (тілам,
процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності.
Можна погодитись з О. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна
першооснова — це примарний спосіб пояснення світу, щось на зразок флогістону у
фізиці.

Це, однак, не заперечує правомірності вживання поняття «субстанція» у відносному

значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно незмінна
субстанція. У фізичних процесах такою субстанцією може виступати маса (матерія) чи
енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмінність) лише в
певних межах, за якими вони постають як щось мінливе.

Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстанційної моделі світу. Світ, за

висловом Вітгенштейна, — це сукупність фактів.

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу,

матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття
(буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення
під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих
моментів (структур), з яких вони складаються. Поняття «простір» охоплює дві
фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших
сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри
протяжності — довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета.
Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому
аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір
тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з

матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна
протяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і
того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) —
сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в
часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших
подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.
Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця
подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного.
Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки.
Вимірювання простору в кілометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх
визначенням, а кількісним градуюванням. Щоб визначити час, потрібно співвіднести
його з чимось відмінним і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Так
визначають час через розташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев,
зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є просторовими
характеристиками. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час.

Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час. Так, ще в давнину

визначали довжину шляху в днях, а астрономи вимірюють відстань до зірок у парсеках
(парсек — відстань, яку промінь долає за 3,26 року). Взаємодоповненість простору і часу
стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пізніше,
одночасно) пов´язується з місцезнаходженням спостерігача. Так, спалах зірки,
зафіксований на Землі сьогодні, для спостерігача, що знаходився б поблизу, відбувся
мільйон років тому. Тому для визначення часу події необхідно вказати місцезнаходження
спостерігача.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці

субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності
Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид
субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали
її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень.
Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і
час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука
дотримується реляційної концепції.

Проблема простору і часу привертала постійну увагу мислителів. Так, Демокріта, який
розглядав простір як пустоту, в якій рухаються атоми, можна вважати першим
представником субстанційного уявлення про простір. Арістотель визначав простір як
місце. В Новий час Декарт розглядав простір як протяжність, яку він визначив як
атрибут матеріальності. Механіка Декарта, по суті, заперечувала абсолютний простір. Ця
думка підсилилась в концепції Лейбніца, який вважав простір і час властивостями,
породженими монадами. Емпірики, зокрема Берклі, також прийшли до заперечення
субстанційної моделі на тій підставі, що абсолютний простір і час не дані в досвіді. До
ньютонівського трактування простору і часу схилялись хіба що французькі матеріалісти,
від яких ортодоксальний марксизм перейняв тезу, що матерія існує в просторі та часі.
Але якщо прийняти цю тезу, то простір і час є відокремленими від матерії, чимось, що
простягається за її межі. І. Кант розглядав простір і час як апріорні форми споглядання,
що упорядковують подразнення, які йдуть від речей в собі. Філософія життя (Бергсон),
феноменологія та екзистенціалізм піддали різкій критиці уявлення про час, які
сформувалися на основі механіки. Вони наголошували на особливій функції часу в
культурі та внутрішньому житті особи (внутрішнє переживання часу). Філософія XX ст.
значно більше уваги приділяла часу, ніж простору. Вона вказала на якісну відмінність
часу в природі та часу в культурі.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натуралістична і культурологічна.

Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості,
характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої
матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважають
геометрію та фізику. Так, у радянській філософії домінував погляд, згідно з яким
справжній простір і час (фундаментальні риси простору і часу) вивчає теорія відносності,
а філософії не залишалось нічого іншого, крім популяризації просторово-часових уявлень
цієї теорії. Це типовий вияв натуралізму (сцієнтизму) в розумінні простору і часу. Згідно з
цією традицією, розуміння простору і часу в культурі повинно ґрунтуватись на уявленнях
про простір і час, які задала натура, тобто природа (і наука).

Культурологічна традиція, навпаки, пов´язує розуміння простору і часу з практичною

діяльністю людини (з культурою). Тут розвиток уявлень про простір і час розглядається
в тісному зв´язку з розвитком культури. Так, уявлення про час в традиційному
суспільстві пов´язувалось з циклом сільськогосподарських робіт. І простір мислився в
культурних визначеннях — наш, упорядкований, і чужий, варварський. Щодо
натуралістичних уявлень, то в межах цієї традиції вони постають як уявлення про
простір і час європейської культури, що виникли під впливом розвитку науки. Отже,
вихідним у розумінні простору і часу в цій традиції є практика і культура, а не фізика
(натура).

На жаль, ця суперечність двох традицій є нездоланною, вона характеризує суперечливе

єство категорій, які поєднують об´єктивні властивості речей природи і суб´єктивні
форми мислення, визначені культурою.

Для розуміння простору і часу важливе значення має також наголошування на їх

особливостях в різних сферах буття — неживій і живій природі, у сфері людини. Уже в
геології час набуває якісних визначень (період девону, карбону тощо), які відрізняють
його від безликого часу механіки. Це ще більшою мірою стосується біології. На думку
деяких мислителів, час як незворотність подій взагалі можна пов´язувати тільки з
виникненням органічного життя. Механічні та фізичні процеси зворотні, вони можуть
розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Тільки життя, вважають вони, задає
незворотності в цих процесах.

Час відіграє важливу роль й у сфері психічного життя. Психіка людини — це потік
переживань, організований на основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, пізніше
чи одночасно). Без цього усвідомлення людина не може нормально жити. Достатньо
зіслатись на випадки, коли в неї зникає пам´ять. Зі складними проблемами в розумінні
часу стикаються також дослідники культури. Так, в межах одного астрономічного часу
можуть існувати й існують різні історичні часи (епохи). В наш час існують племена, що
живуть в кам´яному віці, рабовласництві, кріпацтві та ін. Вони є нашими сучасниками у
фізичному, а не культурному часі. І перевести їх в час нашої цивілізації, зберігши їх
самобутність, завдання майже нерозв´язне. Про це свідчить сумний досвід з
американськими індіанцями, аборигенами Австралії, народами Півночі Росії.

Категорії простору і часу широко використовуються й у сфері духу. Зокрема, простір

відіграє визначальну роль в архітектурі та скульптурі, час — в музиці. Простір, і особливо
час, є формами організації суспільного життя. Все сучасне життя прив´язане до часу —
рух транспорту, початок і кінець робочого дня, суспільні заходи тощо — все це
регламентовано часом. Час став долею європейської людини. Поступово він стає таким
для людства загалом, за винятком окремих острівців (відірваних від цивілізації племен),
які живуть поза часом. Людина живе з гострим відчуттям часу, в постійній турботі про
час. Для того щоб панувати над часом (над майбутнім), вона постійно вчиться і працює,
а в результаті не вона панує над часом, а він над нею. І річ не в певному сприйманні
часу, а в організації суспільного життя, яка нав´язує таке сприймання часу. Отже,
категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на
різних рівнях буття.

Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу

роль. Причинність —це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати —
камінь лежить поряд з деревом. Вони можуть вступати у зв´язок — місяць і Земля
притягуються, а можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність —
породження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла,
наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

У широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин

(які вибивались із звичного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця,
ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охоронну функцію стосовно звичного порядку
подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і
розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до паранормальних
явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звичний
науковий порядок і розглядаються окремо.) Категорія причинності сформувалася в
процесі практичної діяльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити»,
«вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійського археолога Г.
Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок виробництва
галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто
повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні
відношення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. determinatio — визначаю),

проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концепцію
детермінізму Демокріт. Його концепції притаманні риси механіцизму. Це виявилось у
тому, що філософ звів причинність до зовнішніх зіткнень атомів, виключив випадковість.
Демокріт визнавав тільки необхідність як характеристику причинності. Механістичній
причинності у розумінні зв´язків природи протистояла телеологічна концепція, згідно з
якою відношення між речами природи засноване на доцільності. Її прихильники
вважали, що речі мають цілі, мету (внутрішню чи зовнішню) і їх поведінка визначається
цими цілями. Телеологічні погляди поділяли Платон і Арістотель.

У філософії та науці Нового часу панував механіцизм в розумінні причинності. Він

яскраво виявився у відомому вислові Лапласа: дайте мені місцезнаходження тіл та їх
імпульси, і я передбачу стан світу на будь-який час. Механістичний детермінізм в
сучасній науці був подоланий відкриттям броунівського руху і принципу
«невизначеності» у квантовій механіці, згідно з яким не можна водночас визначити
місцезнаходження частки та її імпульс. Це означало, що точно передбачити поведінку
частки неможливо. Внаслідок цього категорії «випадковість» і «вірогідність»
(статистичні закономірності) утвердилися в науці.
По-іншому осмислюються в сучасній науці й філософії телеологічні зв´язки. Дослідження
в біології, кібернетиці та інших дисциплінах засвідчили, що системи (навіть неорганічні)
характеризуються саморегуляцією, самоорганізацією. Завдяки цьому в науці був
реабілітований цільовий зв´язок, згідно з яким стосовно поведінки системи правомірно
ставити питання не тільки «чому?», але й «для чого?», «з якою метою?» вона поводить
себе так. Цей тип поведінки іноді називають цільовою детермінацією. Фундаментальна
роль причинності в сучасній науці пояснюється тим, що її покладено в основу законів, які
описують зміни. Причинність охоплює типовість, упорядкованість змін. Значення
причинності полягає в тому, що одна і та сама причина за однакових умов неминуче
викликає одну й ту ж дію (наслідок). Ця повторюваність наслідків і виражається
законом.

Причинні зв´язки уявляють, як правило, однолінійно, у формі А—>В—>С—> і так далі.

Насправді — це спрощений образ. Наслідок, як правило, зумовлений не однією, а
багатьма причинами, з яких можна виділити головні й другорядні, або ж причини та
умови. Так, наслідки повеней чи землетрусів зумовлені не тільки природними явищами,
а й тим, як люди приготувались до них. Будь-яке явище (сонячний день, падіння каменя)
є сумарною дією багатьох чинників.

Деякі мислителі стверджують, що причинний зв´язок є незворотним: причина породжує

наслідок, а наслідок не може викликати цієї ж причини. І на цій незворотності
причинності намагаються побудувати незворотність часу. Насправді, тут не все так
просто. І час має момент зворотності, повторюваності (дні, роки та ін.). Без цієї
повторюваності час не мав би мірності, його не можна було б вимірювати. І причинність
має момент зворотності. Звичайно, щодо складної системи (Земля, жива істота) причинні
дії є незворотними. Та коли йдеться про прості причинні зв´язки (хімічні реакції,
механічні дії), процес може розвиватися в прямому і зворотному напрямах.

Категоріальна модель «причина — наслідок», за якою намагаються опанувати зв´язки

речей і явищ природи, спрощує і схематизує ці зв´язки. Наприклад, траєкторія польоту
снаряду визначається не лише силою поштовху і силою тяжіння. На неї діють повітряні
потоки, місцеві геологічні аномалії, момент крутіння самого снаряду, температура,
вологість атмосфери та інші чинники. А нерідко вихоплюють лише один чи два зв´язки і
будують модель поведінки тіла. Насправді ж зв´язки природи складні й різноманітні, їх
можна зводити до спрощених схем тільки за усвідомлення цієї спрощеності. Складність
вичленення причини і наслідку з різноманітності зв´язків виявляється і в тому, що не
лише причина визначає наслідок, а й сам наслідок, виникаючи, виявляє зворотну дію на
причину. Так, хмара є причиною дощу, в свою чергу дощ, що випав, випаровуючись,
породжує хмару. І такі приклади прямого і зворотного зв´язку непоодинокі.

Різним онтологічним сферам буття відповідають різні типи детермінації. Так модель
«причина — наслідок» найбільш адекватно відтворює детермінацію речей і процесів у
неживій природі. Поведінка живих істот краще описується цільовою детермінацією.
Тварина, звичайно, зазнає впливу фізичних сил, але визначальними в її поведінці є цілі,
закладені в її інстинктах, а саме програма виживання виду. Поведінка каменя зумовлена
дією зовнішніх чинників, поведінка тварини детермінована внутрішньою програмою,
закладеною в інстинктах.
Сфера соціального буття ґрунтується на детермінації, основою яких є мотиви. Людина,
звичайно, може поводитись як механічна маса (наприклад, падати), і тут доцільне
застосування моделі «причина — наслідок». Організм людини поводить себе доцільно
(адекватно реагує на хвороби), але визначальними для людини як соціальної істоти є
вчинки, в основу яких покладені мотиви, усвідомлена мета.

В інших сферах буття детермінація набуває іншого характеру. Так, у сфері фігур і чисел
вона виступає як функціональна залежність. Існує своєрідна детермінація в поведінці
казкових і міфологічних героїв, яка не вкладається в рамки звичних мотивацій.

Нова онтологія, надавши правомірності різним сферам буття, відкрила перспективу

дослідження специфіки детермінації в кожній з цих сфер. У цьому вона принципово
відрізняється від радянського марксизму, який абсолютизував причинність (модель
«причина — наслідок») і підганяв під неї всі сфери буття.

24.Метафізика Нового часу (17ст). Пантеїзм,деизм (Декарт, Спіноза, Лейбніц,

Гоббс)

Сімнадцяте століття - період становлення капіталізму і початку буржуазних революцій.

Своєрідність Нового часу визначалася промисловою і науковою революціями.
Вираженням духу перетворень Нового часу стали філософські системи Рене Декарта,
Бенедикта Спінози, Томаса Гоббса, Готфрида Вільгельма Лейбніца. Величезний вплив на
формування філософської картини світу зробили відкриття, що склали зміст наукової
революції XVI - XVII вв., в результаті яких виникло нове природознавство. Серед цих
відкриттів передусім слід виділити розробку геліоцентричної картини світу Миколою
Коперником і підведення твердого фундаменту під астрономію, обгрунтування нових
методів наукового дослідження Галилео Галілеєм, основоположником наукового
природознавства. Значення його творчості полягає у вивченні універсального
механічного руху, яке можна описати математично. Галілей стверджував, що філософія
природи написана на мові математики. Математика виражає природний порядок
Всесвіту, однорідний по своїй матеріальній суті і за законами єдиного механічного руху.
Роботами Галілея починається епоха експериментального природознавства.

Філософія активно брала участь в розвитку нової науки. Творчість Ф. Бэкона, Р. Декарта,
Би. Спінози, Г. В. Лейбніца і інших філософів XVII ст. сприяло розвитку природознавства.
Такі мислителі, як Р. Декарт і Г. В. Лейбніц, були не лише філософами, але і видатними
ученими свого часу. Але філософія, в протилежність експериментальному, емпіричному
(досвідченому) природознавству продовжує будувати метафізичні, умоглядні системи,
які набувають в 17 столітті нового характеру, - раціоналістична, прагнення математично
струнко і логічно послідовно обгрунтувати нове знання.

Починається метафізики нового часу з Рене Декарта (1596-1650). Сама філософська

система Декарта є яскравим зразком раціоналістичного методу пізнання, оскільки усі
філософські твердження виводяться їм раціонально - дедуктивним шляхом з єдиного
основоположення, з мислячого суб'єкта. Центральним поняттям раціоналістичної
метафізики є поняття субстанції (лат. substantia - суть, щось, що лежить в основі).
Положення "мислю, отже, існую" є з'єднанням двох відповідних ідей : "Я мислю" і "Я
існую". З положення "Я мислю" витікає, що "Я" є щось мисляче, щось духовне, або душа
в термінології Р. Декарта. Душа є деякою непротяжною суттю або субстанцією Власна
душа людини є першим предметом його пізнання. У душі містяться ідеї, одні з яких
придбані людиною в ході його життя, інші ж є природженими. Декарт вважає, що
основні розумні ідеї душі, головна з яких - ідея Бога (інші - ідеї чисел і фігур), не
придбані, а природжені. А оскільки людина має ідею Бога, то предмет цієї ідеї існує.

Філософія Р. Декарта дістала назву дуалістичною, оскільки в ній постулируется

існування двох субстанцій - матеріальною, яка має протяжність (подільністю до
безкінечності), але не має мислення, і духовною, яка має мислення, але не має
протяжності. Ці дві незалежні одна від однієї субстанції, будучи продуктом діяльності
Бога, з'єднуються в людині, яка може пізнати і Бога, і створений ним світ. визначає
субстанцію як річ, яка не має потреби для своє го існування ні в чому, окрім самої себе.

Матеріальну субстанції, головним атрибутом якої є протяг Декарт ототожнює з

природою, а тому з повною підставою заявляє, що усе в природі підкоряється чисто
механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки
механіки. З природи Декарт, так само як і Галилеи, повністю виганяє поняття мети, на
якому грунтувалася арістотелівська фізика, а також космологія і відповідно поняття
душі і життя, центральні в натурфілософії епохи Відродження. Саме у XVII столітті
формується та механістична картина світу, яка складала основу природознавства і
філософії аж до початку XIX століття.

Дуалізм субстанцій дозволяє, таким чином, Декарту створити матеріалістичну фізику як

вчення про протяжну субстанцію і ідеалістичну психологію як вчення про субстанцію
мислячої. Сполучною ланкою між ними опиняється біля Декарта бог, який вносить в
природу рух. До Декарта ніхто не зважився ототожнити природу з протягом, тобто з
чистою кількістю. Не випадково саме Декартом в найбільш чистому виді було створено
уявлення про природу як про гігантську механічну систему, що приводиться в рух
божественним "поштовхом".

В протилежність раціоналістичній метафізиці Декарта принципи емпіризму (у основі

знання і пізнання - досвід), проголошені Ф. Бэконом, отримали свій подальший розвиток
у англійського матеріаліста Томаса Гоббса (1588-1679). Гоббс - класичний представник
номіналізму; згідно з його вченням, реально існують тільки одиничні речі, а загальні
поняття суть лише імена речей. Всяке знання тому має своїм джерелом досвід; тільки
один рід досвіду, по Гоббсу, є сприйняття, або первинне знання, а інший - знання про
імена речей. Джерело цього другого досвіду - розум, який зводиться, таким чином, до
здатності іменування речей і зв'язування імен, тобто правильною вживання слів.
Предметом філософії Гоббс вважає тіло, виникнення якого ми можемо осягнути за
допомогою наукових : понятті. Що ж до духовних субстанції, то, навіть якщо б вони і
існували, вони були б непізнанні. Але і само існування їх Гоббс заперечує, оскільки не
визнає безтілесних духів. "Під словом дух ми розуміємо природне тіло, до того тонке, що
воно не діє на наші почуття, але заповнюючий простір.. ".

Критикуючи вчення Декарта про природжені ідеї, Гоббс в той же час не приймав і
поняття субстанції - не лише духовною, але і матеріальною: такий логічний вивід з
передумов номіналізму, що виявився одним з джерел механістичного матеріалізму XVIII
століття.
На відміну від дуалістичної філософії Р. Декарта, філософія б. Спінози (1632 - 1677)
носить моністичний (що об'єднує) характер, будучи вченням про єдину усеосяжну
субстанцію, яка є усе, як і усе є субстанція. Субстанція для б. Спінози - безпосередньо
дане, суть якого містить в собі необхідне існування. Субстанція для свого існування не
потребує ні чого іншого, вона є причина самій себе. Визначивши субстанцію як причину
самій себе і виходячи з цього основного критерію, Би. Спіноза виводить і усі інші
властивості субстанції : вічність в часі і її нескінченність в просторі.

Так збагнута субстанція є те, що називають природою або Богом. Би Спіноза відходить
від ортодоксальних релігійних поглядів. Його світогляд носить пантеїстичний характер,
тобто Бог як би розчиняється в природі, яка є вічне творче начало. Тільки природа в
цілому, або субстанція, існує необхідно, тільки її суть включає існування. Уявлення про
злиття бога і природи, яке лежить в основі вчення Спінози, є продовженням тієї традиції,
яка була намічена у Миколи Кузанского і розгорнута у Джордано Бруно.

Містячи причину свого буття в собі, субстанція має нескінченну безліч атрибутів або
сутнісних властивостей. Субстанція одна, але атрибути, якості, що виражають її суть, і
способи, за допомогою яких вона виражає своє буття, бесчисленны. Людина пізнає
субстанцію через два її атрибути - протяжність і мислення. Він може тільки осягнути, але
не змінити, хід світового процесу, щоб погодити з ним своє життя і свої бажання
("свобода є пізнана необхідність"). У цьому - відома близькість спинозовского світогляду
вченню стоїків. "Не сміятися, не плакати, не проклинати, а розуміти", - ось максима
спинозовской етики.

Готфрид Вільгельм Лейбніц (1646-1716) відкинув як дуалістичне трактування буття Р.

Декарта, так і моністичне вчення про субстанцію б. Спінози. Він протиставив їм
плюралістичну концепцію буття як сукупності безлічі субстанцій - монад (від греч. монас
- одиниця, єдине). Тим самим Лейбніц спробував провести в раціоналістичній метафізиці
XVII століття висхідне до Арістотеля номиналистическое уявлення про реальність тільки
одиничного. Згідно з Лейбніцом, субстанція як початковий початок усього сущого
повинна мати абсолютну простоту і неподільність, а тому не може бути складною,
оскільки складна субстанція залежала б від простих; субстанція не може бути і
протяжною унаслідок нескінченної подільності простору.

Філософ приходить до висновку про існування безлічі простих субстанцій. Монади, в

представленні Лейбніца, - це і є прості неділимі субстанції, "істинні атоми природи", які
на відміну від атомів старогрецьких мислителів мають не тілесну, а духовною природою.

З простоти монад витікає та обставина, що вони не змінюються без своєї внутрішньої

необхідності під впливом інших монад. Кожна монада є деяким замкнутим світом,
відбиваючи при цьому в собі увесь світовий лад. Для подолання ізольованості монад
Лейбніц вводить принцип передвстановленої гармонії, витікаючий від Бога, який
забезпечує внутрішній порядок всього світу монад. Монади як субстанції вічні і
незнищувані, вони не можуть виникнути або загинути природним чином. Виникають
монади з безперервних випромінювань божества і можуть бути знищені лише
надприродним шляхом. Будучи духовними сутями, що знаходяться в діяльному стані,
монади мають власну визначеність, що відрізняє їх один від одного. Раціоналізм у вченні
Г. Лейбніца про монади виразився в тому, що осягнути монади можна тільки розумом.
Діяльність монад, по Лейбніцу, виражається в безперервній зміні внутрішніх станів, яке
ми можемо спостерігати, споглядаючи життя власної душі. Наділяючи монади потягом і
сприйняттям, Лейбніц мислить їх по аналогії з людською душею. Якщо Декарт жорстко
протиставив розум як неделимое усій іншій природі, то Лейбніц, навпаки, вважає, що
неділимі монади складають суть усієї природи. Монади по своєму рангу розрізняються
залежно від того, якою мірою їх діяльність стає ясною і виразною, тобто переходить на
рівень усвідомленої. У цьому сенсі монади складають як би єдині сходи живих істот,
нижчі сходинки яких утворюють мінерали, потім - рослини, тварини, нарешті, людина; на
вершині сходів Лейбніц поміщає вищу монаду - бога. Зростання міри свідомості або
розумності - ось Лейбницев критерій для визначення міри розвиненості монади.

Лейбніц є також одним з перших філософів Нового часу, який розділяв принципи деизма
(від латів. deus - бог). Деизм відкидає ідею повсюдного і повсякденного втручання бога в
життя природи і суспільства, не заперечуючи існування самого бога. Бог розглядається
лише як першопричина, як творець світу, що повідомив світу закони, діючі в наступному
часі самостійно. По Лейбніцу, Бог, створивши найкращий зі всіх можливих світів, і
встановивши в нім спочатку гармонію між безліччю існуючих субстанцій - монад, більше
не втручається в справи цього світу, який від цього не стає менш досконалим.

34. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як

характеристики людини

В першому розділі ми вже розглядали деякі важливі аспекти людського буття, зокрема,
такі, як людську неспеціалізованість, унаслідок якої буття людини людиною не можна
звести до життя її організму, зв'язок людини із процесами культуротворення та
суспільної історії. Всі ці аспекти певним чином концентруються в такому феномені, як
проблематичність людського буття.

#-Ця проблематичність проявляє себе у тому, що можна народитися людиною, мати

людський організм, проте не бути людиною повною мірою її необхідних проявів;
наприклад, при цьому можна не мати свідомості, навичок людської поведінки. Це
значить, що людські якості не з'являються в людині природним шляхом, наприклад, так,
як у неї росте волосся. Проблематичність людського буття зумовлена ще й тим, що
людина може мінятися, причому інколи - досить суттєво: у певному сенсі людина завжди
не дорівнює собі самій, а це значить, що її буття постає відкритим та незавершеним.

Через це досить складно віднайти та визначити якісь однозначні норми, які можна було
би прикладати до людини з метою встановлення "міри людяності" певної конкретної
людини. Але, попри все, ми чудово розуміємо, що сьогодні не існує іншого способу бути
людиною, окрім того, щоби спочатку народитися людиною, мати людський організм,
позбавлений якихось фатальних патологій чи то вад. А тому мати людський організм -
це є для буття людини умова необхідна, проте недостатня. Це значить, що ми повинні до
неї додати ще щось таке, що буде на ній ґрунтуватися, але її перевищувати.

Ось чому буття людини постає перед нами складною системою ієрархічно вибудованих
сходинок, кожна із яких передбачає існування попередніх, проте такою, що надає їм
вищого значення.
?

Вимагає

Людський спосіб буття

"^ включення людини в соціально-культурні процеси -> опанування людськими

способами діяльності _^. вміння самостійного осмислення та оцінювання ситуацій життя

~>здатність прилучитися до духовного універсуму

1). В ході включення людини в суспільно-культурні процеси, відбувається врегулювання

людських дій, внаслідок якого стихійні прояви людини будуть обмежені, а деяким буде
надано принципово інакшого спрямування.

2). Через включення у соціально-культурні процеси відбувається опановування

людськими способами діяльності, починаючи з найпростіших, і закінчуючи
найскладнішими, такими, як творче відношення до дійсності, використання мови та
свідоме дотри-мання норм суспільного життя.

3). До включення людини в соціально-культурні процеси потрібно додати свідомість та

усвідомлення, тобто вміння самостійного осмислення та оцінювання ситуацій життя,
вміння поєднувати такі оцінки із досвідом, співвідносити їх із певними соціально-
культурними нормами та принципами.

^Отже, свідомість, як вміння самостійного оцінювання та принципового регулювання

власних дій, є також невід'ємною складовою того, що ми називаємо "бути людиною".

4). Недостатньо мати здатність усвідомлювати, треба, щоби всі наші усвідомлення
вписувалися в певну ці-лісність, яку ми звичайно називаємо людським духовним
універсумом, а це значить, що ми повинні вміти його створювати, тобто вміти
створювати принципи, ідеали, сенси.

Коли ми, окреслю-ючи феномен людського буття, доводимо до останнього пункту, саме
цей останній пункт - виведення людського мислення на

рівень творення духовного універсуму, - і постає вирішальним для того, щоби ввести
людину у людський спосіб буття, бо поза ним неможливі свідомі оцін-ки,а, значить,
неможлива справжня соціалізація і виведення людини за межі суто біологічного
існування.
ФБути людиною або перебувати у людському способі буття, - це значить боротися за це,
відвойовувати у природних стихій територію такого способу буття. Щоправда, таке
відвойовування не повинно перейти міру і постати ворожим природному, а це й робить
названу боротьбу складною, сповненою внутрішнього драматизму, але й - справжньою,
такою, що здатна виправдати наші життєві страждання.

Розглянувши складну, ієрархічно вибудовану систему елементів людського способу

буття, ми можемо тепер прояснити, в якому сенсі використовуються у відношенні до
людини поняття життя та існування, чому ми зустрічаємося із судженням про те, що
треба (або краще) жити, ніж існувати.

Буття людини, як ми з'ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє

розуміти суто в біологічному сенсі.

Проте у прикладанні до людини слово життя можна розуміти і дещо інакше, не в суто
біологічному плані. Досить часто під людським життям мається на увазі уся сукупність
подій, що відбулися і могли відбутися у тому проміжку часу, який позначається на
цвинтарі двома датами із рисочкою між ними: ось скільки випало на долю людини, а тоді
виникає питання, чим був наповнений даний часовий інтервал. При цьому вважається,
що чим більше подій відбулося за термін життя із людиною, чим ці події були
різноманітними, важливими, тим багатшим можна вважати таке життя.

Як в народній мудрості, так і в аналітичному погляді на людину досить часто

виділяються ті події, які повинні були б відбутися обов'язково задля того, щоби життя не
постало порожнім. Наприклад, на Сході вважається, що людина прожила не даремно,
якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім. Зрозумілим також
постає і прагнення тих молодих людей, які, входячи у життя, хочуть випробувати себе у
певних справах, відчути та пережити те, поза чим життя себе не виправдовує.

♦ Отже, у прикладанні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох

сенсах: о у вузькому -як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними
функціями, так і с> в широкому -як змістовне наповнення певними вчинками та діями
того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму. Щодо
поняття існування, то воно позначає здатність чогось проявляти себе у характеристиках
реального сущого, тобто через зв'язки із іншими сущими явищами та процесами. Тому
для людини існувати - це значить просто бути у наявності та у певних зв 'язках із
оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття не
влаштовує, і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для себе вчинків та
подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.

Наголосимо ще раз: людське буття є проблематичним; ми не отримуємо своїх людських

якостей та необхідних змістових наповнень свого життя стихійно, автоматично. Тому або
ми рано чи пізно починаємо це усвідомлювати і боротися за людський статус буття, або
так і не знаходимо способу реалізації того кредиту, який отримуємо, прийшовши в цей
світ. Тобто питання про людину, про те, ким вона буде і може бути, завжди залишається
відкритим. 1. Визначення цінностей. Об'єктивістська та суб'єктивістська концепції
цінностей
72.Основні теорії вартостей

Людина, як відомо, вступає в різноманітні відношення зі світом. Вона пізнає, оцінює і

практично перетворює його. Оцінне відношення людини до світу вивчає аксіологія, або
теорія цінностей.

Аксіологія (грец. ах/05 -- цінність, ІоЈоз -- вчення) -- філософська дисципліна, що вивчає

сутність, типи і функції цінностей.

В українській мові у тому самому значенні, що термін «цінність» вживається термін

«вартість». Кожній сфері буття людини відповідають певні ціннос-ті. До цінностей
відносять передусім усе те, що природа надала в користування людині -- чисте повітря,
воду, ко-рисні копалини, родючі ґрунти, ліси, багаті на рибу ріки і моря. Це -- природні
цінності. Негативними природними цінностями є брудне повітря, землетруси, вулкани,
смерчі та інші природні явища, які завдають шкоди господарській діяльності.

Цінністю є здоровий стан організму (біологічні, віталь-ні цінності), а її антиподом --

хвороба. Цінностями є пев-ні душевні стани (психічні цінності) -- відчуття комфор-ту,
піднесеності, закоханості, радості, щастя та ін. Проти-лежними їм є переживання
смутку, нещастя, горя.

Соціальними цінностями є зайнятість населення, зла-года в суспільстві, порядок, мир,

демократія. їм протисто-ять безробіття, соціальні катаклізми, антагонізми, війни.

До сфери духовних цінностей належать найвищі ідеа-ли людства (добро, прекрасне,

істина, свобода, справедливість, святість) і предмети культури, в яких вони об'єкти-
вувались (художні твори, релігійні, моральні і юридичні системи, наукові теорії). їх
антиподами є зло, неістина, по-творне, несправедливість, гріховність і явища, в яких
вони втілились.

Усі ці різноманітні предмети і феномени робить ціннос-тями, об'єднує певне їх

відношення до людини. Всі вони спрямовані на благо людини, на її утвердження в житті.
Саме в цьому і полягає основна особливість цінності.

Цінність -- феномен, який об'єктивно, за своєю природою є бла-гом для людини,

спрямованим на утвердженні її в бутті, реалізації її творчих можливостей.

Однак таке визначення розкриває лише один аспект цінностей -- об'єктивістський. Воно
не бере до уваги су-б'єкта, його свідомість. За цим визначенням, чисте повіт-ря, здоров'я
є цінностями, незалежно від того, усвідомлює це людина чи ні.
- У суб'єктивістському аспекті цінність залежить від сві-домості суб'єкта, оскільки нею
вважають лише те, що су-б'єкт цінує, чому надає значення. Справді, можна вважати, що
корисні копалини, здоров'я, відповідні душевні стани і феномени культури є цінностями,
оскільки люди (суб'єк-ти) надають їм такого значення, вільно їх вибирають з-по-між
інших з огляду на конкретні їх переваги. !Тому з суб'єк-тивістської позиції, цінністю є
все, що люди вибирають, чо-му свідомо надають перевагу.

Відмінність між обома підходами не така вже й суттє-ва, оскільки корисні копалини,
чисте повітря, душевний комфорт, мир, моральні ідеали є цінностями для них обох.
Однак об'єктивістська позиція передбачає, що цінності іс-нують об'єктивно, незалежно
від свідомості суб'єкта, а він може лише правильно чи неправильно оцінювати, викори-
стовувати їх. Суб'єктивістську позицію характеризує ви-знання того, що цінності
конституюють (творять) суб'єкти.

Залежно від розуміння природи, сутності цінностей вибу-довувалися їх об'єктивістські і

суб'єктивістські концепції.

2. Об'єктивістські концепції цінностей.

Визнання і сприй-няття цінностей з об'єктивістських позицій пов'язане із з'ясуванням,

хто визначив цінності, надав значення блага певним феноменам. Прихильники цієї
позиції вважають, що джерелом цінностей є Бог, природа, культура (історія). Так,
представники об'єктивного ідеалізму, неотомізму, а також німецький філософ, який
застосував феноменологі-чний метод Е. Гуссерля у сфері етики, культури, релігії, Макс
Шеллер (1874--1928) доводили, що саме Бог задав пев-ну шкалу цінностей, а людині
потрібно лише адекватно пі-знати її і не відхилятись від неї. Матеріалісти виводили цін-
ності з природи. На їх думку, природа речей і природа люди-ни зумовлюють те, що деякі
речі мають цінність для людини.

На основі вихідних засад об'єктивістських напрямів в Новий час була сформульована

концепція природних прав людини, яка задекларувала основні цінності буржуазного су-
спільства (право на життя, свободу, результати власної пра-ці), хоча ідеалісти виводили
ці права від Бога, а матеріаліс-ти -- з природи. Ця концепція є яскравим виявом об'єкти-
візму. Вона проголошує природні права вічними, незмінними, незалежними від
свідомості людини, волі законодавців.

Дещо м'якший варіант об'єктивізму репрезентують ми-слителі, які вважають, що

цінності є продуктом культури та історії. На їх погляд цінності (вірніше те, що пізніше
стали розглядати як цінності) формуються в певних куль-турно-історичних умовах. Вони
не є вічними і незмінними, однак стосовно свідомості окремого індивіда набувають об'-
єктивного характеру. Наприклад, вартість товару, хоч він і є продуктом свідомої
діяльності людини, не залежить від її свідомості, а визначається дією економічних
законів. Вона не є незмінною, і в кожний час має різну величину. В історії філософії ця
позиція відома як історизм -- концепція, згід-но з якою явища культури існують в
розвитку. Таких погля-дів дотримувалися Гегель, Маркс, Дільтей, Маннгейм та ін.
Методологічні засади обох концепцій (природних прав та історизму) мають сильні і
слабкі сторони. Так, ґрунтую-чись на концепції природних прав, вдалося подолати супе-
речність, перед якою опинилася німецька юстиція після Другої світової війни.
Безперечно, несправедливість і не-людяність фашистських законів була для неї
очевидною. Однак, згідно із золотим правилом юстиції, закон не має зворотної сили, що
закривало шлях до поновлення справе-дливості, реабілітації жертв фашизму і
відшкодування на-несених їм збитків. Для подолання цієї суперечності ні-мецький
філософ права Г. Радбрух використав концеп-цію природного права людини, доводячи,
що фашистські закони на час їх прийняття не були правовими, бо не від-повідали правам
людини. Тому всі присуди, що ґрунтува-лись на них, підлягають перегляду.

Концепцію прав людини, яка ґрунтується на природно-му праві, визнала ООН, а

визнання її світовим співтовари-ством підважило засади тоталітаризму в колишньому
СРСР, відіграло не останню роль в його розвалі.

Однак абсолютизація природних прав є теоретично без-підставною і практично

небезпечною. Адже ця концепція, зародившись у Західній Європі, відповідає духу і
стилю жит-тя цієї культурної ойкумени. З нею не цілком узгоджу-ються інші культури, з
яких складається сучасний світ (му-сульманська, індійська, китайська). Нав'язати силою
її цін-ності (СРСР -- Афганістану, СІЛА -- Іраку), значить свідомо провокувати конфлікт. В
сучасних умовах концепція при-родного права може стати ідеологією глобалізму, який є
далеко не однозначним явищем.

3. Суб'єктивістські концепції цінностей.

Позиції су-б'єктивізму дотримується насамперед психологізм -- те-чія, представники якої

визначають цінності через психіч-ні стани суб'єкта. Як відомо, ще софісти проголосили
лю-дину, взяту на рівні психічних інтересів, мірилом всіх речей -- корисного,
справедливого тощо. Найвпливовішою серед сучасних психологістів є концепція
засновника праг-матизму, американського філософа Чарлза-Сандерса Пір-са, який
розглядав цінність як те, що задовольняє потре-бу людини. Однак такий погляд
поділяють не всі філо-софи. Наприклад, німецький мислитель Франц Брентано (1838--
1917) вважав, що людина потребує чогось, оскіль-ки надає йому цінність. За його
твердженнями, цінність визначає потребу. Попри очевидний зв'язок між цінніс-тю і
потребою, багато мислителів переконані в неможли-вості заснування цінності на потребі
як психічному стані окремої людини. Справді, щось набуває чи втрачає потре-бу для
суб'єкта залежно від його стану. Вода, наприклад, є цінністю під час відчуття спраги і
перестає бути нею після її задоволення. Загалом, психологізм породжує ре-лятивізм,
який заперечує усталений характер цінностей. Якщо під потребами розуміти
антропологічні потреби (по-треби людини як родової істоти), то ця концепція збіга-ється
з матеріалізмом, який апелює до природи людини у визначенні цінностей.

Психологізм притаманний поширеним на початку XX ст. спробам обґрунтувати етику,

естетику, логіку, право, економічну теорію на психічних станах людини (Вундт, Ліпс,
Міль). Його представники вважають, що мо-ральні цінності походять із моральних
почуттів (жалос-ті, співчуття, колективізму та ін.). Але імперативний
(загальнозобов'язуючий) характер моральних і правових норм не можна вивести з
фактів. Люди є різними, а один і той самий факт може викликати в однієї людини
почуття жа-лю, в іншої -- зловтіхи, а немало людей можуть залишитися байдужими до
нього. Тому на основі переживань не можна вивести одну для всіх людей моральну
норму.

На відміну від представників психологізму, І. Канта, неокантіанці суб'єктом вважають

трансцендентальну сві-домість -- свідомість, взяту під кутом зору найзагальніших
закономірностей її функціонування (не конкретну сві-домість, а свідомість узагалі).
Концепція цінностей неокантіанців -- німецьких філософів Вільгельма Віндельбанда
(1848--1915) і Генріха Ріккерта (1863--1936) -- ґрунту-ється на кантівському
розмежуванні наявного буття (су-щого) і належного (того, що повинно бути).
Лейтмотивом неокантіанської концепції є твердження, що із сущого (на-явного буття )
не можна вивести належного, тобто з того, що є, не молена вивести те, що повинно
бути. В житті мора-льні люди часто бувають нещасливими, аморальні -- щас-ливими.
Тому вимогу «будь моральним» не можна заснува-ти на фактах життя. Добро,
прекрасне, істина, справедли-вість, свобода є ідеалами, до яких слід прагнути, нормами,
за якими слід жити. їх зобов'язуючий характер виводиться з них самих. Це означає, що
людина повинна бути доброю в ім'я самого добра, а не через блага, які можуть у зв'язку
з цим стати доступними для неї. Цінності, за переконаннями неокантіанців, мають
ідеальне буття, вони утворюють своє-рідну сферу цінностей, яка не залежить ні від
реального буття, ні від реального суб'єкта, а існує тільки для трансцен-дентального
суб'єкта. Наприклад, людина визнає існування ідеалів, моральних і правових норм, але
не вважає їх залеж-ними від конкретної людини чи фактичних обставин.

До сфери цінностей Кант і його послідовники зарахо-вували вищі цінності, які підносять
людину над реальним буттям. На цій підставі вони трактували цінності як те, що
повинно бути, не вважали цінностями матеріальні речі, які задовольняють потреби
людини.

Близькою до неокантіанської є феноменологічна концеп-ція цінностей. Найчільніший її

представник німецький філософ Е. Гуссерль і його послідовники доводили, що цін-ності
конституюються (творяться) трансцендентальним су-б'єктом, але вони утворюють
самостійну сферу цінностей, яка набуває об'єктивного характеру. Як і математичні пред-
мети, цінності мають вічний і незмінний характер (у цьому їх позиція близька до
об'єктивного ідеалізму). Те, що одну і ту саму цінність у різні часи тлумачать по-різному,
на дум-ку феноменологів, не заперечує її незмінного і вічного харак-теру. Це є лише
суб'єктивними розуміннями, яких може бути багато, об'єктивної цінності. В такий спосіб
феноменологія намагається примирити історизм, мінливість ціннос-тей і твердження про
їх вічний і незмінний характер.

Загалом, серед філософів немає єдиного розуміння цін-ностей і способу їх буття. Це

зумовлено як розмаїттям філософських концепцій, так і складністю предмета дослі-
дження. Людина, яка прямо чи опосередковано визначає цінності, є складною і
суперечливою істотою. Вона і свідо-мо вибирає цінності, і поставлена самою природою в
цінніс-не відношення до певних речей. Вона є і матеріальною іс-тотою, для якої,
наприклад, повітря, вода є базовими цін-ностями, які забезпечують її існування,
водночас вона і духовна істота, яка через утвердження вищих цінностей підноситься
над тваринним буттям.

4. Класифікація цінностей
За традиційною класифікацією цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у
формі речей -- одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні -- моральні,
релігійні, художні, політичні та ін. Однак такий поділ не враховує того, що в продуктах
людської діяльнос-ті матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розме-жовувати їх
неможливо. Наприклад, нелегко зарахувати єгипетські піраміди чи грецькі храми до
матеріальних чи духовних цінностей. Правильніше було б, напевне, вести мову про
цінності, які задовольняють матеріальні і духовні потреби. Однак і це розмежування не
вичерпує проблеми, адже, куди віднести такі цінності, як душевний комфорт, мир? Тому
крім цінностей, які задовольняють матеріальні і духовні потреби, виокремлюють психічні
і соціальні цін-ності, які задовольняють відповідні потреби. Так, пережи-вання радості,
щастя, душевного комфорту, до яких лю-дина прагне і які цінує, не належать ні до
духовної, ні до матеріальної сфер. Вони є душевними, а не духовними, цінностями.
Соціальні потреби також задовольняються певними цінностями -- такими, як соціальна
захище-ність, зайнятість, громадянське суспільство, держава, церк-ва, профспілка,
партія тощо. їх також не можна однознач-но кваліфікувати як матеріальні чи духовні
цінності. Од-нак на побутовому рівні цілком достатнім є поділ цінностей на матеріальні і
духовні. При цьому матеріальними цінно-стями (їх іноді називають благами) вважають
економічні, технічні і вітальні (стан здоров'я, екології) цінності, які задовольняють
тілесне буття людини, а духовними -- релі-

гійні (святість), моральні (добро), естетичні (прекрасне), пра-вові (справедливість),

філософські (істина), політичні (бла-го суспільства) цінності, які роблять буття людини
людсь-ким, гарантують її існування як духовної істоти.

У суспільстві існує певна ієрархія цінностей, тобто серед усіх цінностей виокремлюють
провідні і залежні від них. Ця ієрархія мінлива і залежить від історичної епохи або типу
культури. Так, у середньовіччі панували релігійні цінності, відчутно впливаючи на
мистецтво, філософію, політику. В Новий час у класичному буржуазному суспільстві
провід-ними були економічні цінності, які впливали на всі інші, в тому числі й духовні. У
сучасному світі, крім економічних, значну роль відіграють науково-технічні, вітальні
цінності.

Протиставлення матеріальних і духовних цінностей / позбавлене сенсу, оскільки без усіх

них людина не може існувати. Однак нерідко окремі люди, навіть цілі спільно-ти
виявляють свою зорієнтованість переважно на матері-альні чи духовні цінності. Щодо
цього простежується та-ка закономірність: чим вища моральна, правова і політич-на
свідомість людей, тим вищий у них і рівень матеріальних благ. Безперечним є факт, що
бути моральним економічно вигідно, а той, хто жертвує мораллю заради нагальної виго-
ди, програє не лише морально, а й економічно. Крім того, матеріалісти в онтології не
завжди надають перевагу ма-теріальним цінностям, а ідеалісти -- духовним. Напри-клад,
комуністи, будучи матеріалістами, цінності комуніс-тичної ідеології ставили вище
матеріальних благ, а утилі-таристи, будучи ідеалістами в онтології, надавали перевагу
матеріальним цінностям. Тому термін «матеріаліст» озна-чає визнання матерії вихідною
субстанцією, а не надання переваги матеріальним цінностям.

З огляду на роль цінностей у житті людини виокрем-люють цінності-цілі і цінності-

засоби. Цінностями-цілями вважають найзагальніші життєві орієнтири, які не потре-
бують обґрунтування, а мають значення самі по собі. їх людина сприймає на віру, вони є
очевидними для неї. Та-кими цінностями є, наприклад, істина, добро, прекрасне, жит-тя,
кохання, щастя. Цінності-засоби втілюють у собі певну ситуативну мету, вони служать
засобами досягнення інших, значиміших цілей. Наприклад, молоді люди важливим у
своє-му житті часто вважають одяг. Для модниць він навіть може бути самоціллю, але
для більшості -- засобом самостверджен-ня, привернення до себе уваги, що також може
розглядатися лише як засіб у досягненні життєвого успіху (кар'єри, ко-хання), а кар'єра
-- як засіб здобуття слави, багатства.

Цінності-цілі та цінності-засоби мають узгоджуватися між собою. Благородну мету,

наприклад, не можна втілю-вати ницими засобами, а якщо для її утвердження потріб-ні
саме такі засоби, то вона не є благородною.

До вищих належать і вітальні цінності, адже ставлен-ня до природи як до засобу

(інструменту), як до чогось, позбавленого самоцінності, є серйозною загрозою існуван-
ню людини.

5. Функції цінностей

Цінності відіграють важливу роль в житті суспільства. Якщо знання відповідає на

питання «Як діяти?», то ціннос-ті дають відповідь на питання «Для чого діяти?», вони є
метою діяльності. Знання є лише засобом здійснення цін-ностей. Тому І. Кант поставив
практичний розум, який має справу з цінностями, вище чистого розуму, який досліджує
пізнавальну діяльність. Загалом цінності виконують такі функції:

Функція конституювання сенсу життя. З'ясову-ючи, що є добро, прекрасне, істина,

справедливість тощо, цін-ності конституюють сенс людського життя, утворюють йо-го
духовну основу. Людина не завжди свідомо формує свій духовний стрижень. Як правило,
він конституюється під впливом притаманних певному суспільству релігійних і
традиційних цінностей. Але він обов'язково притаманний людині, і чим розвиненіша вона
як особистість, тим чіткі-ше і болючіше постають перед нею проблеми сенсу жит-тя --
діяльності, якій присвячує себе людина, якій вона служить (служіння суспільству,
улюбленій справі тощо). Діяльність тоді є сенсом життя, коли людина не є додат-ком до
неї, а почуває себе вільною особою, яка стверджу-ється через діяльність, розширює
сферу своєї самореалізації. Адже, наприклад, можна служити Богу і не знайти сенсу
життя, а можна служити грошам, будучи фінансис-том, і почувати себе сповненою сенсу
життя людиною. Необхідною передумовою сповненого сенсу життя, для роз-виненої
особи громадянського суспільства є свобода, віль-ний вибір, внутрішня гармонія.
Свобода є лише формаль-ною умовою. Для того щоб сенс життя набув реальності,
свобода повинна поєднуватись із втіленням певної цінно-сті. Лише тоді, коли людина
вільно обирає й утверджує пе-вні цінності, її життя набуває сенсу. По-справжньому, а не
позірно, життя людини має сенс за умови, що обрані нею цінності є гідними людини,
визнаються суспільством. Це є підставою для висновку, що цінності в єдності зі
свободою конституюють сенс життя людини. З
Орієнтаційна функція цінностей. У житті люди-ни і суспільства цінності визначають
напрями, зразки діяльності. Будучи орієнтирами, вони постають у формі ідеалів -- вільно
прийнятих зразків поведінки, прообра-зів досконалих предметів, які орієнтують людину
на під-несення над буденною реальністю. Будучи зразком, ідеал постає як мірило
реальності. Неадекватне ставлення до іде-алу перетворює його на ідола. Якщо молода
людина жер-твує своєю вільною екзистенцією, своїм неповторним жит-тям, копіюючи в
поведінці, фізичній подобі улюблених кі-нозірку, співака, спортсмена, вона перетворює
ідеал на ідола, кумира. В ідеалі людина не зникає, вона формує себе, має себе
самоціллю, в ідолі вона втрачається, її метою є інший. Тому застереження «не сотвори
собі кумира!» є не лише релігійною, а й антропологічно-екзистенційною заповіддю.

Нормативна функція цінностей. Вона тісно поєдна-на з орієнтаційною функцією. Як

відомо, цінності не тільки формують ідеали, вони передбачають вибір людини на ко-
ристь добра, прекрасного, справедливого, стають нормами ді-яльності людей. Норми --
це правила, вимоги, закони пове-дінки, які виводяться із сенсу цінності. Серед них виок-
ремлюють моральні, правові, естетичні, звичаєві, технічні, харчові та ін. Основою кожної
норми є певна цінність. На-приклад, норма «не роби зла» заснована на цінності добра.
При цьому вищі цінності, цінності-цілі не вимагають свого обґрунтування -- «роби добро
в ім'я добра». Інші, так зва-ні матеріальні цінності, обґрунтовуються вищими ціннос-
тями. Так, вимога «не їж невідомих грибів» ґрунтується на вищій порівняно з цінністю їжі
-- цінності життя.

Норми регулюють суспільне життя людей, консолідую-чи їх у спільноту, а люди

належать до спільноти завдяки «життєвому світу», який вони поділяють. «Життєвий
світ», який забезпечує взаєморозуміння людей, ґрунтується на спільних категоріях
(однаковому розумінні простору, ча-су, причинності), світоглядних ідеях (однаковому
розумін-ні світу, людини, Бога) та цінностях і нормах. Цінностям при цьому належить
провідна роль. Ніщо так не консолі-дує спільноту і не протиставляє її іншій спільноті, як
сі-мейні традиції, ритуали тощо.

Отже, цінності є невід'ємною складовою духовного життя людини, обґрунтовують ідеали

і норми, єднають суспільст-во духовно.