А

Акомода́ція (лат. accomodatio — пристосування) в мові — пристосування

суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого
властивості приголосного поширюються на голосний.
Алофо́н (від грец. άλλος — «інший» + φωνή — «звук») — реалізація фонеми,
її варіант, зумовлений конкретним фонетичним оточенням. Варіанти фонеми
відрізняються один від одного фонетичною ознакою, а не функцією. На
відміну від фонеми це не абстрактні поняття, а конкретний мовний звук. Не
зважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди
спроможний їх розпізнати.
Артикуляція - це утворення звуку,тобто робота апарата мовлення, необхідна
для отримання даного звука. Артикуляція всіх звуків полягає у видозміні
резонаторів для відтворення звуку, а для приголосних ще в утворенні на
шляху повітряного струменя перешкоди, яка долається в процесі вимови
звука.
Артикуляційна база - сукупність артикуляційних навичок, характерних для
певної мови, називається артикуляційною базою.
Асиміля́ція (від лат. assimilatio < assimilo — «уподібнюю») або уподі́бнення
— у мовознавстві, уподібнення звука до сусіднього як в умовах його
творення (артикуляції), так і в акустичному відношенні.
Б
В
Вокалізм (лат. vocalis — “голосний“) — система голосних фонем певної мови
з усіма їх рисами, які виявляються у процесі артикуляції в мовленні.
Г
Головний вияв фонеми – виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто
незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й
ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини .
Ґ
Д
Дивергенція (від лат. divergentio «розходження») — фонетичний процес, який
полягає у розщепленні звука на два різні звуки.
Дифтонг) - два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх
фонетична цілісність.
Діале́ктика (грец. διαλεκτική — «мистецтво сперечатись», «міркувати») —
метод філософії; у загальному значенні вміння знаходження істини через
раціональну дискусію між співрозмовниками, що мають різні точки зору; у
специфічному, характерному для філософії Гегеля та діалектичного
матеріалізму — метод дослідження категорії розвитку.
Діахронія (від грец. δια — через, крізь і χρονος — час) — умовно
вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає
історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або
різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який
пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення).
Е
Енклі́тика — ненаголошене слово, що примикає у вимові до попереднього,
яке несе наголос, і утворює з ним єдине акцентуаційне ціле (фонетичне
слово). У ролі енклітиків звичайно виступають частки «б», «ж», «-но», «чи»,
«щось» (де б, дай-но). Займенники, іменники, допоміжні дієслова можуть
виступати в ролі енклітиків залежно від умов контексту, наприклад: «Де була
ця людина?».
Є
Ж
Жаргонізми (франц. jargon, від галло-романського gargone — базікання) -
слова, вживання яких обмежене нормами спілкування, прийнятими в
певному соціальному середовищі. Це переважно такі специфічні, емоційно
забарвлені назви понять і предметів, які мають нормативні відповідники в
літературній мові і, відступаючи від неї, надають процесу спілкування
атмосфери невимушеності, іронічності, фамільярності і т. д. До молодіжної
жаргонної лексики, наприклад, належать такі слова, як бабки (гроші), прикид
(одяг, манера одягатися), приколотися (отримати або створити враження),
злиняти (щезнути) і т. д.

З
Загальне мовознавство – мовознавство, що присвячене людській мові
загалом. Воно визначає окремі мови або групу споріднених мов. Кожна мова
має свою структуру, власні норми, неповторну історію. Загальне
мовознавство вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови,
а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв'язує
спільні проблеми мов, установлює загальні закони будови й розвитку мов на
базі вивчення окремих мов. Загальне мовознавство створює лінґвістичну
теорію, тому його часто називають теоретичним.
ЗНАК І ЗНАЧЕННЯ В МОВІ — структурна одиниця мови і виконувана нею
функція репрезентації певного явища об'єктив. дійсності або його
відображення у свідомості.

И
І
Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую) — сукупність так званих
просодичних елементів, або надсегментних одиниць мовлення: мелодики
(тону), ритму, темпу, наголосу.

Ї
Й
К
Конвергенція (від лат. convergentio «сходження, наближення») — збіг у
процесі фонетичних змін двох звуків у одному.
Конкретне мовознавство – мовознавство, що вивчає окремі мови. Так, існує
україністика, полоністика, богемістика. Окремі мови різняться ступенем
унормованості, багатством словника тощо. До конкретного мовозн.належить
також вивчення сімей і груп споріднених мов: наприклад, індоєвропеїстика
вивчає індоєвропейські мови.
Консонантизм — система приголосних фонем певної мови.

Л
Літерату́рна мо́ва — це оброблена, унормована форма національної мови, як
в писемних так і в усних різновидах, що обслуговує культурне життя народу
та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи,
пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона
характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою
граматичною організацією, стилістичною диференціацією.
М
МЕТАТЕ́ ЗА (грец. μετάθέσις — «переставляння») — перестановка звуків,
рідше складів у слові. Зумовлена намаганням уникнути важковимовних або
не властивих конкретній мові звукосполучень. Один з видів комбінаторних
змін.
МЕТОД (від грец. μέθοδος — «шлях крізь») — систематизована сукупність
кроків, які потрібно здійснити, щоб виконати певну задачу чи досягти певної
мети; поняття тотожне алгоритму дій і технологічному процесу.
МЕЛОДИКА МОВИ — зміна висоти голосу під час мовлення, що надає мові
певного тонового забарвлення.
МОВА— система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні
розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови
нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів
людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і
пізнання.
МОВА І СУСПІЛЬСТВО — нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між
собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових
ознак цілої сусп. системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим
видом сусп-ва є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою —
мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати сусп-
во в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окр.
сусп. групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить
від згоди на них сусп-ва в цілому.
МО́ВЛЕННЯ — це процес породження мови чи спілкування (людей між
собою) за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення за
допомогою радіо чи телебачення.
МО́ВНА НО́РМА — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної
системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної
норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність,
чистота і ясність, доступність і доцільність.
МОВНА ПОЛІТИКА — сукупність ідеологічних постулатів і практичних
дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток
мовної системи у певному напрямі.
МОВНИЙ ЗНАК — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із
звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних
знаків.
МОВНИЙ ТАКТМ – відрізок фонетичної фрази, характеризується
особливою інтонацією і тактовим наголосом.
МОВОЗНА́ВСТВО – наука про мову, її походження, будову, функціонування
та розвиток. Ін. назва – лінгвістика (від лат. lingua – мова). Належить до
циклу сусп.-гуманітар. наук, проте завдяки місцю об'єкта свого вивчення –
мови – в житті сусп-ва М. пов'язане з ін. сусп. науками (філософія мови,
історія мови, соціолінгвістика, етнолінгвістика, когнітивна лінгвістика, політ.
лінгвістика, лінгвокультурологія, лінгвофольклористика,
лінгвокраїнознавство), а також з природн. (біолінгвістика, нейролінгвістика,
еколінгвістика, психолінгвістика, лінгвогеографія), точними (математична
лінгвістика, лінгвосеміотика) й тех. (комп'ютерна лінгвістика, інж.
лінгвістика, лінгвіст. інформатика) науками.
Монофтонг – складотворний голосний звук.

Н
НА́ГОЛОС – виділення складу в слові посиленням голосу або підвищенням
тону.
О
Опозиція, — основне поняття фонології. Опозиції бувають релевантні, тобто
такі, які служать для розрізнення значеннєвих одиниць, і нерелевантні — які
не служать для розрізнення значеннєвих одиниць мови. Наприклад, опозиція
<а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантною, бо саме цими
протиставленими одиницями різняться наведені слова і відповідно їхні
значення. Опозиція [у] — [г] в російській мові є нерелевантною, бо не
впливає на розрізнення смислів: [уол] — [гол].
Орфое́пія (грец. ορθος — «правильний», грец. επος — «мова», «мовлення»),
— це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про
літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення,
однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з
погляду його відповідності сучасним літературним нормам.

П
Палаталізація — у фонетиці явище м'якшення приголосних звуків.
Відбувається завдяки участі у вимові середньої частини спинки язика —
піднесенні її до твердого піднебіння.
Паралінгвістика (грец. παρά — «біля») — розділ мовознавства, що вивчає
невербальні засоби, які разом із вербальними передають інформацію в складі
мовленнєвого повідомлення, а також сукупність таких засобів.
Паралінгвістичні засоби не входять у систему мови та не є мовленнєвими
одиницями, однак певною мірою представлені в кожній одиниці,
супроводжуючи мовлення.
ПИСЕМНА МОВА — мова, зафіксована на папері чи ін. поверхні за
допомогою усталеної системи графічних знаків, сприйманих зором,
розташованих у певній лінійній послідовності і співвіднесених з одиницями
реального, звукового мовлення;
Поліфтонг –декілька голосних, що існють в межах одного складу.
Порівняльна лінгвістика — в широкому значенні комплекс лінгвістичних
дисциплін, які використовують зіставлення, порівняння. У такому випадку до
порівняльної лінгвістики відносять порівняльно-історичне, ареальне,
типологічне мовознавство, перекладознавство і зіставне мовознавство у
вузькому розумінні (лінгвістична наука, що вивчає спільне та відмінне у
мовах).
Порівняльно-історичний метод — спосіб дослідження, що дає змогу шляхом
порівняння встановити схожість і відмінність між історичними явищами, що
вивчаються. Різновид історичного методу. Сформувався в XIX столітті в
мовознавстві, етнографії. В соціології застосування порівняльно-історичного
методу пов'язане з ідеями О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма. За
характером схожості порівняння поділяються на історико-генетичні
(схожість за походженням), історико-типологічні, де схожість є результатом
закономірностей, притаманних самим об'єктам, і на порівняння, де схожість є
наслідком взаємовпливу явищ.
Природні мови - це історично сформовані в суспільстві звукові (мова), а
потім і графічні (лист) інформаційні знакові системи. Вони виникли для
закріплення і передачі накопиченої інформації в процесі спілкування між
людьми. Природні мови виступають носіями багатовікової культури людства
і відрізняються багатими виразними можливостями і універсальним
охопленням найрізноманітніших сфер життя.
Проклі́тика (від грец. προ-κλίνω — нахиляю вперед) — ненаголошене слово,
яке стоїть перед словом, що має наголос, і примикає до цього слова в плані
наголошування[1]. Проклітик і наголошене слово разом утворюють так зване
фонетичне слово (інакше кажучи, такт), що є одним акцентуаційним цілим.
Проклітиками найчастіше виступають службові частини мови: артиклі,
прийменники, сполучники, частки, а також самостійні: допоміжні дієслова та
займенники. Наприклад, до ме́не, на столі́, на доро́зі, піді мно́ю, а ти́
(проклітики до, на, піді, а).
Проте́за (дав.-гр. πρόθεσις — «ставлення попереду») — приєднання до слів
переднього неетимологічного опорного або перехідного звука для зручності
вимови. Протезу можна розглядати як і позиційну так і комбінаторну
фонетичну зміну, оскільки приголосний з'являється саме перед голосним, а
не перед будь-яким звуком.
Професіоналізми— включення у текст чи усне мовлення фахової
термінології, що робить мовлення більш лаконічним та зручним для фахівців
галузі і менш зрозумілим для широкого загалу людей;
Психолінгві́стика — це наука про мовленнєву діяльність людей у
психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне
дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови
як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якого знака
полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда.

Р
Редукція голосних — ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна
їхнього звучання.
С
Семіóтика (від грец. σημειωτικός — такий, що має ознаки від грец. σημεῖον —
знак, ознака, грец. σῆμα — знак) — наука, яка досліджує способи передачі
інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві
(головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури,
системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в
самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами,
семіотика — це теорія знаків та знакових систем.
Синхронія (від грец. συν — спільно і χρονος — час) — горизонтальний зріз
мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який
береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення
передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на
сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст.,
але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели
до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби.
Склад — у мовознавстві — мінімальний відрізок потоку зв'язного мовлення,
що складається з одного або кількох звуків. Розуміння складу, його
структури, класифікаційних ознак, поділу слів на склади тощо визначається
різними теоріями, що пояснюють природу складу.
Соціальна диференціація мови – це виникнення різновидів мови, зумовлених
соціальним розшаруванням її носіїв, яке виявляється в наявності жаргонів
різних соціальних груп, професіоналізмів, просторіччя тощо.
Соціолінгві́стика — соціальна лінгвістика — наукова дисципліна, що
розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та
етнології. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови,
її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову
та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими
проблемами, якими займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація
мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і
багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо.
Стиль мо́влення — це сукупність мовних засобів для вираження думок,
об'єднаних змістом і цілеспрямованістю висловлювання. Стиль мовлення
характеризується добиранням таких засобів із багатоманітних мовних
ресурсів, які найкраще відповідають завданням спілкування між людьми в
даних умовах. Стилі мовлення вивчає стилістика, один з розділів
мовознавства.
Структура мови — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так,
зокрема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем
є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і
найвищим рівнем є синтаксичний.
Субституція (від лат. substitutio "підстановка") - заміна в запозичених словах
чужого звука своїм.
Т
Тембр (фр. timbre) — «забарвлення» звуку; одна з ознак музичного звуку,
поряд з висотою, силою і тривалістю. За тембром можна розрізняти звуки
однакової висоти і сили, виконані на різних інструментах, різними голосами
або видобуті різними способами чи штрихами. Якщо коливання не є
гармонійним, то на слух воно має ще одну якість, крім висоти й гучності, а
саме — специфічний відтінок, званий тембром.
Темп мовлення — це швидкість потоку зв'язного мовлення. У фонології темп
мовлення відносять до одиниць надсегментного рівня (засобів інтонації).
Транслітерáція, або транслітерува́ння (від лат. trans- — «через», «по той бік»
і litera — «літера»), — механічна передача тексту й окремих слів, які записані
однією графічною системою, засобами іншої графічної системи при
другорядній ролі звукової точності, тобто передача однієї писемності
літерами іншої.
Трифтонг - три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою
фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є
дифтонги.
Територіальна диференціація мови - виникнення територіальних різновидів
мови внаслідок дії дивергентних процесів і розпаду мови на кілька ідіомів.
Територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у
слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так,
скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, як
стрий “дядько по батькові”, вуйна “тітка по матері”, файний “добрий”,
“гарний”.

у
УСНА МОВА — мова, втілена у звуках, сприймана на слух; одна з двох (див.
Писемна мова) форм реального існування мови як засобу комунікації. В
істор. плані У. м. — первісна форма існування мови, до появи писемності
вона була єдиною формою словесного спілкування. Є такі сфери мовної
діяльності, які забезпечуються тільки усною формою: тер. діалекти, розмовна
літ. мова, фольклор, деякі жанри офіц. мови монол. характеру — судові
промови, коментарі теле- і радіожурналістів з місць подій, розповіді
екскурсоводів у залах музеїв і т. п. (можлива, зрозуміло, писемна фіксація
таких форм, але цей, вторинний, спосіб реалізації не порушує їх типол. ознак
як зразків усномовної норми).
Ф
Філоло́гія (грец. φιλολογία; від грец. φίλος — любов і грец. λόγος — слово,
учення) — сукупність (єдність) гуманітарних наук: мовознавства,
літературознавства, фольклористики, текстології, джерелознавства,
риторики, палеографії тощо, які вивчають духовну культуру певного народу
чи цивілізації через мовний і стилістичний аналіз літературних та інших
пам'яток. Головним предметом її досліджень є текст, а метою — його
коментар та інтерпретація.
Філософська методологія - вищий рівень методології науки, що визначає
загальну стратегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер
діяльності.
Фоне́ма — найменша неподільна звукова структурно-семантична мовна
одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема
творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.
Фонематична (грец. phоnе — звук, голос) транскрипція (лат. tran scriptio —
переписування) — передавання на письмі фонемного складу слів і текстів без
відтворення їх реального звучання.
Фоне́тика (грец. φωνητικός — звуковий) — це розділ мовознавства, в якому
вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх
властивості та функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси,
одиниці, засоби, ознаки, а також інтонація
Фонетична система - це система звукових одиниць і засобів, за допомогою
яких утворюються мовні знаки.
Фонетична транскрипцiя — графiчна фiксацiя мовних звукiв.
Фонетичні зміни – видозміни звуків у потоці мовлення.
Фонологія (від грец. φωνή — звук, голос і λόγος — слово, вчення) — розділ
мовознавства, що вивчає звуки з погляду їхнього функціонування у мові.
Фра́за — (від грец. phrásis — вираження), основна одиниця мови;
синтактико-фонетичне ціле, що має синтаксичну структуру, смислову
закінченість та інтонаційну оформленість. Кордонами Фрази є паузи, а також
певні інтонаційні ознаки, що вказують на її закінчення. Розпадається на такти
(синтагми), які складаються з фонетичних слів і складів. Усередині фрази
діють правила фонетичного стику її компонентів. Інколи поняття «Фраза»,
уживається як синонім поняття пропозиції або як позначення будь-якої
фонетико-синтаксичної єдності між двома паузами.
Х
Ц
Ч
Ш
Штучні мови – мови, що створюються спеціально для вирішення певних
завдань пізнання. Вони з'явилися як формалізовані мови науки - математики,
фізики, хімії, програмування. Штучні мови - це допоміжні знакові системи,
що створюються на базі природних мов для точної і економною передачі
наукової та іншої інформації. Вони конструюються за допомогою природної
мови або раніше побудованого штучної мови.
Щ
Ю
я