Питання 1 Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення) передається

через звукове вираження. Звукове вираження - це матеріальна оболонка

мови. Матеріальна звукова форма мови є об'єктом фонетики. Фонетика –
розділ мовознавства, який вивчає звуки мови. Об'єктом вивчення фонетики є
не тільки окремо взяті звуки, а й закономірності їх поєднання
(сполучуваність), фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства
інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос
та інтонація. Фонетичні засоби вивчаються в фонетиці з точки зору їх
функціонування в мові і зміни в процесі мовного розвитку. Розрізняють
фонетику загальну і конкретну. Загальна фонетика вивчає загальні
особливості, характерні для звуків усіх мов. Конкретна фонетика вивчає
звуки певної мови або якоїсь групи мов. Звуки можна вивчати як у
синхронічному, так і в діахронічному (історичному) аспектах. Відповідно до
синхронії і діахронії розрізняють описову й історичну фонетику. Описова
фонетика вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку.
Історична фонетика встановлює формування звукової системи мови,
закономірності й тенденції її розвитку. Для дослідження звуків описова
фонетика використовує безпосереднє спостереження і різні експериментальні
методи: палатографію (визначає місце зіткнення язика з піднебінням при
творенні звука); рентгенографію (дає змогу визначити положення всіх
органів мовлення при творенні звука); осцилографію (перетворення звукових
коливань на електричні, запис їх на екрані й встановлення таким чином
довготи, висоти та інтенсивності звуків); спектрографію (фіксування спектра
звука, тобто визначення його загальної акустичної картини, сукупності
значень амплітуд його частотних складників). Лінгвістична дисципліна, яка
вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів, називається
експериментальною фонетикою. Осібно виділяють зіставну фонетику, яка
виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах та
просодичних засобах двох чи більше мов. Вивчення фонетичних одиниць має
виключно важливе як теоретичне, так і практичне, прикладне значення.
Теоретичне значення фонетики пояснюється перш за все тим, що вона має
справу з такими матеріальними одиницями мови, як звуки мови, тобто
одиницями, без матеріального втілення яких неможливо уявити собі інші,
більш складні одиниці мови і в цілому мова як засіб спілкування людей. Не
випадково саме з фонетики зазвичай починається науковий опис і вивчення
мов. Вивчення звукової системи мови, зміни елементів цієї системи,
закономірностей зміни звуків мови в процесі історичного розвитку мови має
важливе значення для історичного мовознавства, перш за все для історичної
граматики та історичної лексикології. Воно "допомагає нам не тільки
пояснити відбувалися в мові зміни, але і в якійсь мірі передбачити можливі
шляхи розвитку його" . Практичне, прикладне значення фонетики в області
мовознавства полягає, перш за все, в тому, що на основі даних фонетики
створюються системи письма для неписьменних мов і вдосконалюються
існуючі письмові системи; фонетика покладена в основу навчання письму та
читанню; на неї спирається вивчення вимови іноземною мовою. Лінгвістичні
відомості, отримані в результаті фонетичних досліджень, практично
використовуються і в інших сферах людської діяльності. У медицині (в такий
її галузі, як логопедія), наприклад, вони широко використовуються для
успішного лікування мовних розладів, усунення дефектів мовлення, навчання
розуміння звукової мови глухонімими (сурдопедагогіка), для автоматичного
розпізнавання мовлення електронно-обчислювальною машиною (навчити
машину розпізнавати передану людським голосом інформацію). Фонетист із
тонким звуковим відчуттям, почувши декілька фраз незнайомця, може багато
чого дізнатися про нього. Лінгвістичні відомості в області фонетики
необхідні для вдосконалення технічних засобів зв'язку, для підвищення
ефективності їх роботи, збільшення пропускної здатності телефонних ліній.
Фонетика пов'язана з такими нелінгвістичними дисциплінами, як фізика
(акустика), анатомія, фізіологія (творення звуків) і психологія (мовленнєва
діяльність людини є частиною її психічної діяльності ). Звуки мови можна
одночасно розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні явища. Фізичний
аспект звука - це його звучання, акустика, фізіологічний - творення його
мовленнєвим апаратом, лінгвістичний - його функція в мові. Відповідно до
цих аспектів у вивченні мови розрізняють акустичну, артикуляційну й
функціональну фонетику. Акустична фонетика розглядає звуки мови з точки
зору їх фізичних, або акустичних, ознак, тобто вивчає акустичні властивості
звуків, які дозволяють сприймати звуки мови на слух і розрізняти їх. Поряд з
акустичною фонетикою, акустичним аспектом вивчення звуків мови, деякі
лінгвісти особливо виділяють перцептивний аспект, що передбачає вивчення
звуків з точки зору їх сприйняття людиною, тим, хто чує звукову мову.
Артикуляційна фонетика вивчає біологічні, фізіологічні властивості звуків,
фізіологію їх освіти, тобто роботу органів мови, в результаті якої
утворюються відповідні звуки, а також пристрій мовного апарату.
Функціональна фонетика займається вивченням звуків мови з точки зору їх
соціального використання в процесі спілкування, виконуваної ними функції,
або призначення, - служити засобом спілкування людей. Таким чином,
термін "фонетика" використовується в широкому сенсі (як вчення про звуки
мови в трьох названих вище аспектах) і в більш вузькому сенсі (як вчення
про звуки мови в акустичному і артикуляційному аспектах).
Питання 2 Основною фонетичною одиницею є звук. У реальному
функціонуванні мови звуки ізольовано не вживаються. Вони існують лише в
мовленнєвому потоці, у складі значущих одиниць мови(морфем, слів,
речень) Звук у мові – найдрібніша акустично-артикуляційна одиниця
мовлення, конкретний варіант фонеми, як звукового інваріанта в системі.
Звукова сторона мови – явище складне, і тому звуки вивчаються як
різнопланові явища. Взагалі звуки і вся звукова матерія мови мають 3
сторони: фізичну (звук-те, що має реальну матерію), фізіологічну (звук-те,
що вимовляється і чується) і лінгвальну, тобто мовну (звук-те, що виконує в
мові певну функцію). Відповідно до цього виділяються 3 аспекти вивчення
звуків: 1,Фізико-акустичний аспект, тобто безпосередній розгляд звукової
матерії, завдяки якій мовлення може передаватися і сприйматися
(перцептивний аспект). З точки зору акустики, за своєю фізичною природою
звуки являють собою коливання пружного середовища (повітря). Звуки
людської мови утворюються коливанням голосових зв'язок і приводяться в
рух струменем повітря з легенів. Звук як фізичне явище має такі
характеристики: висота звука, сила, довгота звука, темб. 2. Анатомо-
фізіологічний аспект, чи біологічний, який передбачає вивчення процесу
творення звуків, склад і роботу мовленнєвого апарату, тобто артикуляцію і
процес сприйняття їх слуховим апаратом. Інакше кажучи, фізіологічний
аспект вивчення звуків розчленовується на два компоненти: репродуктивний
(відтворення звуків) та перцептивний (сприйняття звуків). Звук – те, що
вимовляється і чується, а тому в творенні та сприйнятті звуків важливу роль
відіграє центральна нервова система, яка є першоджерелом звука: від неї
йдуть імпульси до мовних органів, вона власне керує рухами всіх мовних
органів. Поняття «мовні оргами» є умовним, адже від природи таких органів
немає. Це органи дихання, гортань, надгортана порожнина. 3.Лінгвістичний
(соціальний, функціональний, мовний) полягає у розгляді звуків з точки зору
їх функціонального навантаження. З цієї точки зору маємо справу вже з
фонемами, які реалізуються в звуках. Щоб розібратись у фонетиці, у звуках,
треба чітко відмежовувати їх від букв. Вони є знаками для графічної передачі
звуків. І крім цієї принципової відмінності у своїй природі (букви пишуться
або друкуються і читаються, тоді як звуки вимовляються і чуються), крім
своєї вторинності, букви жодного алфавіту жодної мови не є точними
відповідниками звуків. Для запису звуків застосовують квадратні дужки: [ ].
Точний запис звуків мови називається транскрипцією. Кожна мова має свій
набір, свою систему звуків, які певною мірою відрізняються від звукових
систем інших мов. Білоруська мова, наприклад, характеризується так званим
„дзеньканням”; польська – наявністю наголосу на передостанньому складі
слова; польська і французька – носовими голосними. Своєрідним у кожній
мові є й звукове співвідношення. Українській мові не властиве поєднання
голосних у коренях споконвічних слів (воно можливе лише на стикові
морфем: поодинокий). У фінській мові поєднання голосних можливе. У
французькій та англійській мовах основа слова може починатися
сполученням свистячого /s/ і подальшого /t/ або /р/. У літературній німецькій
мові такі сполучення спостерігаються лише в деяких запозичених словах. Як
правило ж, свистячий німецької мови /s/ перед /t/ та /p/ переходить у
шиплячий. Не випадково тому в практичному вивченні мов звертають увагу
на вимову звуків, без цього не можна досягти володіння іншою мовою.
Оригіналом мови є її звуковий бік, який становить основу існування і
розвитку найважливішого засобу людського спілкування. Наука, яка вивчає
звуки людської мови і все те, що пов’язане із звуковим оформленням,
називається фонетикою.
Питання 3 Акустика звуків. Для витворення звуків потрібні: 1.тіло, здатне до
коливання,-в апараті мовлення основним таким тілом є голосові зв’язки, до
яких долучаються надгортанні органи мовлення і порожнини; 2.причина, що
приводить тіло в коливальний рух,-в апараті мовлення такою причиною є
струмінь повітря, що виходить з легенів; 3.середовище, яке передає звук,-для
звукового спілкування таким середовищем є повітря. Кожен звук, а отже, й
звуки людського мовлення, має такі ознаки, такі акустичні параметри:
висота, сила, довгота, тон, шум, тембр. Висота звука залежить від частоти
коливань, тобто від кількості коливань голосових зв'язок за одиницю часу, і
вимірюється в герцах. Герц – одне повне коливання в секунду. Людське вухо
сприймає коливання від 16 до 20 000 Гц. Голосові зв'язки здатні утворювати
звуки в діапазоні від 80 (найнижчий бас) до 1300 Гц (найвище сопрано).
Середній діапазон чоловічого голосу дорівнює 85-200 герцам, а жіночого-
160-340 герцам. Однак стосується це лише основного тону звуків. Загалом же
звуки мови, як засвідчують їх спектрограми, є складними утвореннями з
широким спектром, до якого входять компоненти з висотою до 10000 герц. В
одному акті мовлення, в процесі говоріння висота голосу не залишається
незмінною. Вона весь час міняється. Зміни висоти голосу (основного тону) –
визначальний складник інтонації, ритмомелодики. Відмінну висоту також
мають різні звуки. Поза тим зміна висоти в межах складу в ряді мов служить
для виділення наголосу. Такого типу наголос називають музичним. Він
властивий сербохорватській, литовській, шведській, японській, корейській,
китайській мовам. Оскільки висота наголошуваного складу може
змінюватись по-різному, то одна мова має, як правило, кілька типів
музичного наголосу. В різних діалектах китайської мови число типів
наголосу коливається від 3 до 9. Корейській мові властиві два типи позиційно
зумовленого музичного наголосу – висхідний і спадний. Сила звуку
визначається амплітудою тобто розмахом звукового коливання. Чим більший
розмах коливання, тим сильніший, інтенсивніший звук. Одиниця виміру сили
(інтенсивності) звука- бел або її десята доля децибел. Зростання сили звука
на один децибел означає збільшення його інтенсивності в 1,26 раза. Голосна
розмова на відстані кількох метрів має за силою звуку близько 70децибел. У
багатьох мовах наголос виділяється силою звука. Такий наголос іменується
динамічним або силовим. Він представлений в українській, болгарській,
англійській, німецькій, казахській мовах. Динамічний наголос, на відміну від
музичного, в межах однієї мови не може дати варіацій. Довгота звуків
вимірюється часом їх тривання. Звуки розрізняються своєю довготою
(тривалістю)в багатьох мовах. Функціональне (фонематичне) розрізнення
довгих і коротких голосних властиве давньогрецькій, латинській,
давньоіндійській (санскрит), чеській, фінській, кхмерській мовам. Довгота є
також супровідною ознакою динамічного наголосу. Так, в українській мові
наголошений голосний пересічно в 2-3 рази довший від ненаголошеного.
Але існує й чисто кількісний, довготний наголос, властивий, зокрема,
індонезійській мові. Згідно з останніми експериментально-фонетичними
даними кількісним є наголос російської літературної мови. Тон і шум.
Звукові коливання бувають ритмічними, рівномірними, коли наступне
коливання дорівнює попередньому. Такі коливання сприймаються як звуки
стійкої, певної висоти й називаються тонами. Джерелом ритмічних звукових
коливань, джерелом тонів є голосові зв’язки. Але звукові коливання можуть
бути також і неритмічними, нерівномірними, з нестійкою висотою
(частотою). Вони називаються шумами. Неритмічними, зокрема, є коливання
губ, язика, язичка, звуки тертя або вибуху в ротовій порожнині. Чисто
тональними звуками є голосні. Чисто шумними- глухі приголосні, в
утворенні яких голосові зв’язки участі не беруть. Існує ще дві групи звуків, у
яких наявні водночас і тон, і шум. Це шумно-тональні звуки- дзвінкі
приголосні, у яких шум переважає над тоном, і тонально-шумні звуки-
сонорні приголосні, у яких тон переважає над шумом. Тембр. Говорячи про
висоту і силу звука, ми розглядали його як єдине звукове коливання. Але
єдність звука є наслідком злиття великої кількості різних звукових
коливання. Кожен звук складається з основного тону і додаткових тонів, до
яких у приголосних додаються ще шуми. Основний тон у різних людей є
різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, приблизно
однаковим. Основний тон породжується коливанням голосних зв'язок.
Сукупність додаткових тонів і шумів утворюють власну характеристику
звука, у голосних-власний тон звука. Власна характеристика одного звука є
приблизно однаковою у різних мовців і різною-у різних звуків. За допомогою
спектрографів вдається розкласти звук на окремі його складники, тобто
одержати його спектр. Вивчення спектрів звуків виявило, що вони утвор.
Кілька (до 4) формант або формантних зон, тобто груп, областей частот
звукових коливань. Кожна форманта становить собою посилення тієї з
сукупності частот основного тону та його обертонів, яка відповідає власній
частоті резонаторів-надгортанних порожнин. У кожного звука його спектр
формантних зон є різним. Таким чином, кожен звук має свою формантну
структуру, чим і визначається його якість, його усталена в даній мові
специфіка. Додаткові тони звука утворюються внаслідок явища резонансу-
посилення, відбиття основного тону у надгортанних порожнинах
(резонаторах) апарату мовлення. Зміна форми та обсягу резонаторів і дає
різні додаткові тони для різних звуків. Від резонансних додаткових тонів слід
відрізняти обертони або гармоніки, що є нашарування на основний тон і вищі
від нього в ціле число разів. Якщо основний тон має висоту 100 герц, то його
обертони-200, 400, 800 герц. Обертони виникають внаслідок коливання
частин голосових зв'язок і завжди є помітно слабшими за основний тон. Ось
своєрідність, специфіка поєднання основного тону, його обертонів та
резонансних додаткових тонів і називається тембром. Таким чином, тембр
різниться від людини до людини і це залежить від розрізнення основного
тону та його гармонік. Тембр голосу кожної людини є неповторним та
індивідуальним. Але тембр також різниться від звука до звука, і це залежить
уже від додаткових тонів і шумів. Тому можна зробити висновок, що тембр є
основним акустичним параметром мови.
Питання 4 Звуки людської мови утворюються так званим мовним апаратом,
складові частини якого, крім звукоутворення, виконують інші істотні
фізіологічні функції людини. Матеріалом для створення звуків є видихуване
повітря. Лише в небагатьох мовах окремі звуки вимовляються на вдисі. Поза
тим існують і недихальні звуки-цмокачі або клікси, що входять до фонемного
складу мов готентотів та бушменів (Південна Африка). Типовий зубний
цмокаючий звук поданий українським вигуком, що виражає почуття осуду,
здивування. Створюються звуки при проходженні повітря через апарат
мовлення, внаслідок роботи апарату. До апарату мовлення належить увесь
дихальний тракт і всі органи вздовж нього-від губ до легенів. Апарат
мовлення складається з 3-х груп органів, з 3-х поверхів. 1. Дихальні органи,
нижній поверх апарату мовлення, включають легені і дихальне горло
(трахею). Нижня частина трахеї розділяється на дві бронхи, які йдуть у
легені, розгалужуючись на більш дрібні трубки, які закінчуються
альвеолярними ходами. Процес дихання здійснюється м'язами діафрагми і
ребер. При вдиханні м'язи скорочуються, піднімаючи ребра і опускаючи
діафрагму. Об'єм легенів збільшується, і відбувається вдих. При видисі м'язи
послаблюються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через
дихальний тракт. Утворюється повітряний струмінь, який служить
матеріалом для витворення звука у верхніх поверхах апарату мовлення.2.
Гортань становить собою верхню, розширену частину трахеї і містить
голосовий апарат. Каркасом для нього служать персневидний (знизу) і
щитовидний (зверху) хрящі, що виконують охоронну функцію. На
внутрішніх стінках щитовидного хряща-дві еластичні голосові зв'язки.
Напружені голосові зв'язки, подібно до натягнутих струн, під великим
тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль в утворенні голосу
різної сили і висоти. Розслаблені голосові зв'язки не мають такої здатності.
Отже, основна функція гортані полягає в голосоутворенні. Голосові зв'язки
можуть утворювати й шепіт, якщо при проходженні повітря вони зімкнені,
але залишається невелика щілина між пірамідальними хрящами,
протискуючись крізь яку, повітря утворює шум, характерний для шепітних
звуків. Звук, що виходить безпосередньо з гортані, ще є нечленороздільним -
це один звук, а не різні звуки. Втім, деякі звукові варіації беруть початок і в
самій гортані: 1) шепіт (повітряний струмінь проходить переважно між
черпаловидними хрящами), 2) фальцет (неприродно високий голос, при
якому перенапружені голосові зв'язки розходяться тільки в передній своїй
частині), 3) гортанні чи ларингальні звуки (існують глухі щілинні, глухі й
дзвінкі проривні гортанні приголосні, а також особливі абруптивні
приголосні деяких кавказьких мов, при утворенні яких паралельно із
зімкненням в роті твориться зімкнення між голосовими зв'язками). 3.
Надгортанні порожнини складаються з порожнин глотки, ротової і носової.
Разом вони називаються ще надставною трубою. Порожнина глотки
розміщена зразу ж над гортанню. Верхня її частина називається носоглоткою,
а середня - зівом. Порожнина глотки з'єднується з ротовою, а вище- з
носовою порожниною. Всі три порожнини є резонаторами звуків. Незмінна
носова порожнина використовується при творенні лише невеликої кількості
носових (назалізованих) звуків-як приголосних (м, н), так і голосних. Носові
голосні є у польській мові, у французькій та ін. При утворенні носових звуків
носова порожнина лише підключається як додатковий резонатор до двох
інших порожнин. Ротова ж порожнина завдяки своїй великій змінності є
місцем творення панівної більшості звуків усіх мов, використовуючись і як
резонатор, і як джерело різноманітних шумів. Носова і ротова порожнини
розділяються піднебінням. Передня його частина тверда і тому назив.
твердим піднебінням. Задню частину піднебіння складає м’яке піднебіння,
яке назив. піднебінною завісою, тому що відкриває і закриває хід у носову
порожнину. Закінчується м’яке піднебіння язичком. Тверде ж закінч.
верхніми зубами, над якими знаходяться тверді пухирці-альвеоли. У нижній
частині ротової порожнини розміщений язик, найрухоміший з усіх органів
мовлення. Язик склад. з кореня, спинки(передня, середня, задня) і кінчика-
найрухомішої частини язика. Ротова порожнина закін. зубами.
Питання 5 Всі органи мовлення за участю артикуляції поділяються на
активні, що є рухомими, і пасивні, нездатні до переміщень. До активних
органів мовлення належать легені, язик, м'яке піднебіння, язичок, губи,
нижня щелепа, піднебінна завіса, голосові зв'язки. Голосові зв'язки - це два
невеликі пучки м'язів, прикріплені до хрящів гортані і розташовані упоперек
її майже горизонтально. Вони еластичні, можуть бути розслабленими і
напруженими, можуть розсуватися на різну ширину отвору. Активні органи
мовлення виконують головну роботу при утворенні звуків. Активні мовні
органи, змикаючись із пасивними чи наближуючись до них, формують повну
або часткову перешкоду на шляху видихуваного струменя повітря. Ця
перешкода – фокус творення звука – стає породженням шумів, властивих
приголосним. У широкому розумінні творення звуків, тобто з урахуванням
середнього і нижнього поверхів мовленнєвого апарату, сюди відносять ще:
діафрагму, легені, пірамідальні хрящі, голосові зв'язки. В деяких випадках
активною стає також задня стінка зіва. Зокрема вона є активною при
утворенні українського фарингального звука г (голова, голос). При вимові
цього звуку язик у районі його кореня і задня стінка зіва наближаються одне
до одного, утворюючи щілину, в якій і породжується звук. Не всі активні
органи завжди є активними. Наприклад, язик при вимові губних і глоткових є
пасивним. Пасивні органи мовлення виконують при творенні звуків
допоміжну функцію. До пасивних органів належать зокрема зуби, альвеоли,
тверде піднебіння, носова порожнина, верхня щелепа. Усією роботою органів
мовлення керує центральна нервова система. Активні органи мовлення
здійснюють різні рухи, потрібні для утворення звуків мовлення, вони беруть
найактивнішу участь у творенні звуків. Пасивні мовні органи нерухомі, з
ними змикаються активні мовні органи в процесі утворення звука. Вібратори
- голосові зв’язки (вібруючи під тиском повітряного струменя, що йде з
легенів, вони творять голос різної сили і висоти (голосні, дзвінкі, сонорні).
Резонатори – гортань, ротова й носова порожнина (верхній поверх) гортань
(середній поверх). Артикулятори – язик, губи, нижня щелепа, м’яке
піднебіння. Процес творення мовних звуків. Струмінь повітря, потрібний для
творення звуків, постачається дихальним апаратом, до якого належать легені
з бронхами та дихальне горло. Дихальний апарат від черевної порожнини
відділяється діафрагмою. Струмінь повітря з легенів проходить через бронхи
до дихального горла, або трахеї, а звідти попадає в гортань, яка складається з
двох великих (щитовидний і персневидний) і кількох менших хрящів,
з’єднаних між собою мускулами і слизовими оболонками. Поперек гортані
горизонтально прикріплені дві голосові зв’язки. Між ними існує голосова
щілина. Якщо голосові зв’язки не напружені й голосова щілина широко
відкрита, то струмінь видихуваного повітря вільно проходить через щілину, і
будь-якого дрижання голосових зв’язок не створюється. Якщо ж голосові
зв’язки напружені і зближені між собою так, що закривають щілину, то
видихуване повітря, натискуючи на зв’язки, розтуляє їх і створює дрижання,
що стає причиною звукових хвиль, які дають голос чи шум; з них і
складаються мовні звуки. З гортані струмінь повітря разом із голосом чи
шумом попадає в порожнину зіва, рухомість якої незначна, через що вона і не
відіграє великої ролі в творенні мовних звуків. Із зіва струмінь повітря
попадає через проходи в ротову чи носову порожнину. Найголовнішу роль у
творенні звуків відіграє ротова порожнина, що розташована між верхньою і
нижньою щелепами, перша з яких є нерухома, а друга – рухома. У ротовій
порожнині містяться такі мовні органи, як язик, зуби, ясна, тверде і м’яке
піднебіння та язичок. Найдіяльнішим з них є язик. При творенні різних звуків
ротова порожнина й інші мовні органи діють по-різному. Якщо твориться
голосний звук, то ротова порожнина залежно від характеру пасивного
розташування язика і губ змінює свою форму й об’єм, а це викликає різні
зміни в голосі, що твориться струменем повітря, яке через зів надходить з
гортані. Якщо ж твориться приголосний звук, то мовні органи в ротовій
порожнині діють активно, виконуючи певні рухи. Положення їх відповідно
змінюється і зумовлює творення того чи іншого приголосного або його
відтінків. Носова порожнина в творенні більшості мовних звуків ніякої участі
не бере. При їх вимові вихід у носову порожнину закриває рухома задня
частина піднебіння, що називається язичком. У творенні мовних звуків бере
участь також центральна нервова система (головний мозок) як керуючий
апарат при мовленні.
Питання 6 Артикуляція-це утворення звука, тобто робота апарата мовлення,
необхідна для одержання даного звука. Іншими словами -рухи та відповідні
позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того або іншого звука.
Артикуляція всіх звуків полягає у видозміні (підготовці) резонаторів для
витворення звука, а для приголосних ще в утворенні на шляху повітряного
струменя перешкоди, яка долається в процесі вимови звука. При цьому не всі
активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному
випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють
тільки губи. Навіть язик, найактивніший орган мовлення, в артикуляції звука
[п] участі не бере. В артикуляції звука прийнято розрізняти три
фази:1.приступ або екскурсію, яка полягає в підготовці апарата мовлення для
вимови звука.2.Витримку, тобто саму вимову звука і збереження того
положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.3.Відступ, або
рекурсію, тобто закінчення звука, при якому органи мовлення
перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан
спокою. У зв’язному мовленні між творенням звуків існує тісний зв’язок, а
тому рекурсія попереднього звука може безпосередньо переходити в
екскурсію наступного. Цим обумовлюється поширена в мові звукова
асиміляція. Усім людям легко й просто вимовляти звуки своєї рідної мови. А
ось берешся за іноземну зразу ж зустрічаються якісь важкі звуки. Нелегко
навчитися правильно вимовляти французькі носові голосні, англійські
альвеолярні приголосні, польські пом’якшені, казахські глибокі. Річ у тім, що
у всіх мовців апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тої мови,
якою вони спілкуються. Таке призвичаєння, типізація вимови звуків
називається артикуляційною базою. Артикуляційна база є стійкою і сталою.
Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх
звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і
виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою
точністю фіксує до повної автоматизації ті позиції та взаєморозташування
органів, що потрібне для вимови всіх звуків мови. Засвоєнна артикуляційна
одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує
ту саму функцію. Наявність артикуляційної бази є необхідною умовою для
вільного володіння мовою. Добре опанувати іншу мову-це передусім значить
засвоїти її артикуляційну базу. Перенесення артикуляційної бази одної мови
на вимову звуків іншої мови дає так званий акцент, по якому легко пізнати
чужинця. Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними
характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає
перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні
приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є
і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою. Крім
того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи, ніж у творенні
приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в
другому ті, які служать для закривання рота. За положенням м'якого
піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При
творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а
при творенні носових м'яке піднебіння опущене і повітря проходить у ніс. З
артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за
місцем творення і способом творення. За місцем творення розрізняють губні
(лабіальні), язикові, глоткові (фарингальні) приголосні. Губні приголосні
членуються на дві підгрупи: губно-губні і губно-зубні. Язикові приголосні
поділяються на передньоязикові, середньоязикові і задньоязикові. За
способом творення приголосні поділяють на проривні, щілинні, зімкнено-
прохідні й африкати. За додатковою артикуляцією, коли до основного тембру
додається ще інше (додаткове) забарвлення, виділяють звуки тверді, м'які,
пом’якшені та напівпом’якшені. Існують також огублені (лабіалізовані)
приголосні. При їх творенні збільшується ротовий резонатор, відповідно
знижується тональність приголосного. За тривалістю вимовлений
(артикуляції) приголосні, як і голосні, бувають довгими і короткими.
Питання 7 Основна артикуляція – це робота органів мовлення, необтяжена
додатковими рухами. Додаткова артикуляція – це додаткові рухи органів
мовлення під час вимови звуків. Види додаткової артикуляції: лабіалізація
(заокруглення губ); палаталізація (пом’якшення); назалізація (наявність
носового відтінку); аспірація (придиховий призвук); веляризація (додаткове
ствердіння приголосних). Палаталізація-артикуляційний зсув приголосних у
напряму до середнього піднебіння. Пом’якшуватись можуть практично всі
приголосні, крім середньоязичних, які є м’якими за природою-за місцем
творення. Пом’якшення виражається в зменшенні обсягу ротового
резонатора, а отже і в підвищенні тональності приголосного. У зв’язку з цим
палаталізацію з акустичного погляду визначають як дієзність. Аспірація-
додаткове звуження голосної щілини при вимові проривних приголосних.
Глухі придихові властиві гінді, урду, в’єтнамській, корейській мовам. Вони
були і в індоєвропейській прамові. Давній індійській мові санскриту були
притаманні і глухі, і дзвінкі придихові. Від аспірат слід відрізняти абруптивні
приголосні, що творяться теж шляхом додаткової артикуляції голосових
зв'язок. Лабіалізація приголосних -основна артикуляція яких не включає
роботи губ. Лабіалізація виражається в збільшенні ротового резонатора і
відповідно пониженні тональності приголосного. Тому з акустичного
погляду її визначають як бемольність. Губи при артикуляції голосних
бувають активними й пасивними. Діючи активно, вони витягуються вперед,
надаючи резонаторові подовженої форми. Залишаючись пасивними, вони
скорочують передню частину резонатора, бо отвором резонатора стають не
губи, а верхні й нижні зуби. Голосні й приголосні розрізняються й за
артикуляційними характеристиками. Так, при творенні голосних у
мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить
вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати
перешкоди. Різною є і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є
значно більшою. Крім того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи,
ніж у творенні приголосних: у першому випадку ті, які служать для
відкривання рота, а в другому ті, які служать для закривання рота. За
положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на
ротові й носові. При творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває
прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке піднебіння опущене і
повітря проходить у ніс. З артикуляційного (фізіологічного) погляду
приголосні класифікують за місцем творення і способом творення. За місцем
творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, глоткові (фарингальні)
приголосні. Губні приголосні членуються на дві підгрупи: губно-губні і
губно-зубні. Язикові приголосні поділяються на передньоязикові,
середньоязикові і задньоязикові. За способом творення приголосні поділяють
на проривні, щілинні, зімкнено-прохідні й африкати. За додатковою
артикуляцією, коли до основного тембру додається ще інше (додаткове)
забарвлення, виділяють звуки тверді, м'які, пом’якшені та напівпом’якшені.
Існують також огублені (лабіалізовані) приголосні. При їх творенні
збільшується ротовий резонатор, відповідно знижується тональність
приголосного. За тривалістю вимовлений (артикуляції) приголосні, як і
голосні, бувають довгими і короткими. Голосні без носового відтінку
належать до категорії неносових, або неназалізованих, їх припустимо
називати ротовими, голосні з носовим резонансом – до носових, або
назалізовані. Носовому забарвленню піддаються не лише голосні, а й
приголосні, як-от українські [м], [м’], [н], [н’]. Носові голосні властиві
старослов’янській мові. Згадка про назалізацію голосних української мови
зайва, адже носових голосних у ній немає. Крім цих артикуляційних відмін
голосних, в ряді мов вони розрізняються ще за ступенем розкриття рота –
голосні відкриті і закриті. В українській мові голосних, які б протиставлялися
за цією ознакою і служили б засобом розрізнення значень, немає. У
німецькій, французькій відкриті і закриті голосні є смисло-розрізнювальними
одиницями. Голосні поділяються і за акустичною ознакою на довгі й короткі.
Довгі й короткі є в англійській і німецькій мовах. В основі класифікації
приголосних за артикуляційними ознаками лежить розрізнення їх 1) за
місцем артикуляції, або за активними мовним органом, 2) за
співвідношенням голосу і шуму (або за участю голосу і шуму), 3) за
способом творення шуму (або за способом артикуляції). 1. За місцем
артикуляції, або за активним мовним органом (точніше місцем зімкнення
активного органа з пасивним), приголосні поділяються на: а) губні, або
лабіалізовані, які в свою чергу поділяються на губно-губні, або білабіальні:
укр. [б], [п], [в], [м] і губно-зубні: укр. [ф]; б) язикові, серед яких розрізняють
передньо- середньо- і задньоязикові; в) язичкові, або увулярні г)глоткові, або
фарингальні 2. Залежно від співвідношення голосу й шуму приголосні
поділяються на сонорні й шумні, серед шумних є дзвінкі й глухі.
Питання 8 Усі звуки людської мови діляться на голосні та приголосні. З
античних часів цей поділ прийнято групувати на різні ролі звуків у складі:
голосні-складотворні, приголосні-ні. З акустичного погляду всі звуки мови
поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням
голосу (тону) і шуму. Якщо голосні складаються з чистого голосу і шуму в
них немає, то приголосні складаються з голосу і шуму або лише шуму.
Приголосні обов'язково містять у собі шум. Співвідношення голосу і шуму в
різних групах приголосних залежить від їх природи. В українській мові 6
голосних фонем: а, о, у, е, и, і. Кожній голосній фонемі притаманні чотири
розрізнювальні ознаки: чистий тон, ряд, піднесення, наголошеність чи
ненаголошеність. Залежно від положення язика голосні характеризуються за
місцем артикуляції і ступенем підняття язика. Якщо при вимові звука язик
посунений наперед і піднімається до переднього піднебіння, утворюються
голосні переднього ряду укр. [і], [и], [е]. У середній позиції за
горизонтальним положенням язика вимовляються голосні середнього ряду.
Ступінь підняття залежить від того, якою мірою спинка язика піднімається
до піднебіння. Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються
голосні високого підняття укр. [і], [у]. Середню висоту займає язик при
утворенні голосних середнього підняття: укр. [и], [е], [о]. Майже не
піднімається язик при вимові голосних низького підняття укр. [а]. Щодо
участі губ голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, й огублені,
або лабіалізовані. Огубленими, або лабіалізованими, називаються голосні,
при вимові яких губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о]
та [у]. При вимові неогублених, або нелабіалізованих, губи нейтральні. При
цьому утворюються всі інші голосні: [а], [е], [и], [і]. Голосні бувають
наголошені й ненаголошені. Наголошений голосний вимовляється з більшою
силою голосу й трохи довше, ніж ненаголошений. Голосні під наголосом, а
також в абсолютному кінці слова звучать чітко. Ненаголошені голосні в
українській мові не редукуються, тобто не скорочуються і не зникають, проте
часом втрачають диференційну ознаку-нечітко фіксується піднесення. Тому
ненаголошені голосні, які творяться поряд, можуть сплутуватися. Крім того,
голосні характеризуються різною висотою тону, яка визначається другою
формантою. Найнижчий тон має звук у, найвищий-і. Голосні фонеми
позначаються 10 буквами: а, о, у, е, и, і, я, ю, є, ї. Залежно від ступеня
розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. При вимовлянні
закритих м'язи більш напружені, ніж при артикуляції відкритих. За
тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні. Система голосних
називається вокалізмом. Класифікація приголосних звуків ґрунтується на
загальних принципах творення приголосних звуків і проводиться у двох
головних аспектах: за дією головного активного мовного; за способом
творення шуму. Крім того, в ролі допоміжного аспекту класифікації
приголосних виступає поділ за участю голосових зв’язок. 1. За активним
мовним органом усі приголосні звуки поділяються на губні, язикові та
глоткові (фарингальні). Губні (лабіальні) приголосні творяться в момент
долання повітряним струменем перепони між верхньою та нижньою губою –
губно-губні [п],[б],[м] або між нижньою губою та верхніми зубами – губно-
зубні [ф],[в]. Язикові приголосні утворюються за активної участі язика.
Залежно від того, яка частина язика бере найактивнішу участь підчас
артикуляції звука, приголосні поділяються на передньо-, середньо- та
задньоязикові. Активними мовними органами при утворенні
передньоязикових приголосних виступають передня частина спинки язика та
кінчик язика. Серед передньоязикових звуків розрізняють дорсальні, під час
вимови яких кінчик язика знаходиться біля зубів, а передня частина
піднімається до твердого піднебіння, наприклад: українські [т,н]; апікальні,
при артикуляції яких кінчик язика активний та спрямований вверх до ясен
(альвеол) та какумінальні, при вимові яких кінчик язика загинається назад,
наприклад: український [р]. Середньоязикові приголосні творяться при
активній участі середньої частини спинки язика, що піднімається вгору і
зближується з твердим піднебінням. Саме тому їх називають ще
піднебінними або палатальними. Задньоязикові приголосні укр. к,г,х
артикулюються при проходженні струменем повітря перепони, що
утворюється задньою частиною спинки язика при зімкненні чи зближенні з
м’яким піднебінням. Глоткові (фарингальні) приголосні укр. [г] утворюється
у порожнині глотки: при проходженні повітря через звуження, що
утворюється при наближенні кореня язика до задньої частини глотки. 2. За
способом творення шуму усі приголосні звуки поділяються на наступні
групи: зімкнені, щілинні, африкати та дрижачі. Зімкненими називають
приголосні звуки, що творяться в момент прориву струменем повітря
повного зімкнення між активним та пасивним мовними органами. Якщо
внаслідок того, що повітря прориває зімкнення раптово, відчувається
сильний, подібний вибуху звук, то такі зімкнені приголосні називають
проривними, або вибуховими, наприклад: укр. к, г, п, б. Українські
приголосні м, н та називають носовими, так як струмінь повітря
направляється назовні не через ротову, а через носову порожнину. Особливу
групу в межах зімкнених приголосних становлять зімкнено-щілинні або
африкативні приголосні дз,дж,щ,ч,ц. Підчас їх творення повне зімкнення не
руйнується, а переходить поступово в щілину, а отже вибух при їх утворенні
не виникає. Група щілинних приголосних об’єднує звуки, які складаються із
шуму, що твориться при проходженні струменем повітря щілиною, яка
виникає внаслідок наближення активного мовного органу до пасивного.
Наприклад: приголосні в,ф,з,с,ж,ш. До дрижачих, або вібрантів належить
звук [р] в українській мові, при вимові якого активний мовний орган (кінчик
язика) вібрує. 3. За звучністю, або сонорністю як зімкнені так і щілинні
приголосні поділяються на сонорні та шумні. Сонорні приголосні (сонанти)
акустично наближаються до голосних: в їх вимові тон (голос) переважає над
шумом, наприклад: р,л,м,н. Усі інші приголосні належать до шумних
приголосних звуків. 4. За участю голосових зв’язок в артикуляції усі
приголосні звуки підрозділяються на дзвінкі та глухі. При творенні дзвінких
звуків голосові зв’язки зближені і дрижать, створюючи тон; підчас вимови ж
глухих приголосних звуків вібрація голосових зв’язок відсутня.
Питання 9 За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й
шумні. Сонорними або сонантами називають приголосні, що складаються з
голосу й шуму з перевагою голосу. При артикуляції сонорних мовні органи
хоча й зближуються в основному таким самим способом, як і при творенні
шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка і
повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму,
властивого шумним приголосним. В українській мові 9 сонорних
приголосних. Для кращого запам'ятання основних класифікаційних ознак
приголосних звуків доцільно використовувати словесні ключі, які необхідно
тримати в пам'яті. Наприклад, до сонорних належать приголосні: [м], [н], [н'],
[в], [л], [л'], [р], [р'], [й]. Слід пам'ятати, що під час вимови сонорних за
допомогою словесного ключа необхідно враховувати корелятивні пари за
твердістю/м'якістю. Сонорні звуки – це особливі фонетичні одиниці. Вони
відрізняються від інших звуків не тільки характеристиками, але і специфікою
функціонування в мовленні. Сонорні звуки унікальні тим, що схожі як на
голосні, так і на приголосні. Від дзвінких звуків їх відрізняє те, що коли вони
вимовляються, то шуму практично не чутно. Вони не мають парних глухих
або дзвінких звуків. Саме тому сонорні приголосні ніколи не вимовляються
глухо ні в кінці слова, ні перед глухим згодним. Прекрасним прикладом може
стати слово лампа, де [м] вимовляється дзвінко перед глухим [п]. Також не
варто взагалі відносити до голосних як це було раніше. Адже під час їх
звучання в порожнині рота виникає перешкода. Так з’являється шум, а це
зовсім не характерно для голосних звуків. Також такі звуки не мають ще
однієї важливої характеристики, яка визначає голосні. З них не утворити
склад. Наприклад, в чеській сонорні звуки мають такі особливості. У
перекладі з латинської Sonorus – це «дзвінкий». Такі звуки не мають парних
глухих і їх називають ще носовими і плавними. Адже всі вони утворюються
за допомогою потоку повітря, що проходить крізь язик, зуби і губи. Йому
нічого не заважає, і звук вимовляється плавно. Перехідними вважаються [н] і
[м]. Для таких звуків губи змикаються щільно, але повітря виходить через
носову порожнину. Існують певні ефективні вправи для тренування вимови
сонорних приголосних: це повторення фрази, в якій міститься велика
кількість подібних звуків. Досить часто в таких пропозиціях можна побачити
дивні слова, які ніколи не вживаються, але вони необхідні для тренування
вимови. Краще, якщо воно буде виконано на одному диханні і на носовому
звучанні. Сонорні характеризуються тим, що в них голосові зв’язки
працюють активно. Це такі звуки української мови, як [л], [л’], [м], [н], [н’],
[в], [й], [р], [р’]. Соборність (звучність) різних мов не збігається. В окремих
мовах сонорні настільки звучні, що можуть бути складотворними, тобто, як і
голосні, становити основу складу, що свідчить про їх акустичну близькість
до голосних. У більшості мов (серед них і сучасна українська) сонорні не
складотворні. У шумних звуках шум або переважає над голосом (дзвінкі), або
він виступає єдиною ознакою звука (глухі). Не в усіх мовах фіксуються такі
співвідносні пари. У російській мові, наприклад, глухі [ч], [ц], [х] не мають
відповідних дзвінких, зате є пара [в] – [ф], в українській же мові глухий [ф]
виступає без пари. Шумні, в свою чергу, поділяють на дзвінкі й глухі. Коли
повітряний струмінь, утворивши голосовий тон, зустрічає в ротовій
порожнині щілину або зімкнення, виникають дзвінкі приголосні. Дзвінкими
називають приголосні, що складаються з голосу і шуму з перевагою шуму.
Коли ж повітря вільно проходить у надгортанні порожнини через достатньо
розкриту голосову щілину й зустрічає в порожнині рота або глотки вузьку
щілину чи повне зімкнення, де утворюються специфічні для кожного
приголосного шуми, виникають глухі приголосні. Глухими називають
приголосні, що складаються з одного тільки шуму.