Склад

1. Поняття просодії.
2. Специфіка складу.
3. Фонетична природа складу
4. Структура складу. Складоподіл.

1. Поняття просодії.
Сучасна фонетика вивчає не тільки звуки, фонеми, але й ті звукові засоби, які
накладаються на послідовність звукових одиниць і служать для об’єднання їх у значущі
одиниці ˗ слова, синтагми, висловлення. Відтак, у фонетиці, крім сегментного рівня,
виділяють ще над сегментний, який часто ототожнюють із просодією мовлення.
Термін «просодія» походить з грецької мови (prosoidia ˗ вимовлення), де він
уживався грецькими граматистами на позначення незалежних від основної артикуляції
звука додаткових особливостей мовлення: придиху, тривалості звучання, висоти тону
тощо.
У сучасному мовознавстві під просодією розуміють сукупність надсегментних, або
ритміко-інтонаційних властивостей мовлення, використовуючи в цьому ж значенні
терміни просодичні характеристики, просодичні ознаки.
Використання певного набору просодичних ознак (тривалість, інтенсивність,
частота) є універсальною особливістю людського мовлення.
Просодичні засоби обслуговують у мові ряд автономних систем, найважливіші
серед яких ˗ наголос та інтонація.
Дослідження просодичних засобів ˗ складне завдання, оскільки мовець
використовує одні й ті самі об’єктивні властивості (мовний апарат) для сегментних і
надсегментних одиниць. Крім цього, просодичні беруть участь і в передачі
екстралінгвістичної інформації. Отже, досліднику слід відокремити відокремити мовне від
позамовного, сегментне від надсегметного, явища, пов’язані зі словесним наголосом, від
інтонаційних явищ.
2. Специфіка складу.
Склад ˗ одиниця силабічної підсистеми фонетичної системи мови (від грец. syllabe
˗ звукосполучення, склад).
Специфічність складу виявляється в тому, що він об’єднує в собі ознаки
сегментних і несегментних фонетичних одиниць: вичленовується з послідовності мовного
потоку (сегментність) і водночас є базою для вияву надсегментних явищ, зокрема
словесного наголосу, а також матеріальною основою для стилістично зумовлених
інтонаційних засобів ˗ художньої мелодії, ритміки тощо. Тому склад визначають як
сегментно-просодичну одиницю.
Склад ˗ найменший вимовний відрізок, який можна вичленувати з мовленнєвого
потоку. Його варто розглядати як явище фонетичне (акустичне й анатомо-фізіологічне),
фонологічне ті історичне.
Фонетично склад є формою організації звуків у слові.
З акустичного погляду це поєднання звуків, у якому спостерігається відносне
зростання і спад інтенсивності звучання.
Під складом з анатомо-фізіологічного (артикуляційного) погляду розуміють
послідовне наростання м’язового напруження мовних органів, досягнення максимуму
цього напруженні у вершині складу і наступне ослаблення, тобто склад ˗ це відрізок
потоку мовлення, що артикуляторно відокремлюється від сусідніх послабленням
м’язового напруження.
Визначальною для складу є вершина голосного, в якій виявляється акустичний
максимум частоти основного тону, що корелює з найвищою артикуляційною
напруженістю органів мовлення. Максимальне м’язове стиснення сприяє збільшенню
об’єму надгортанного резонатора, а періодичність вібрацій напружених м’язів язика
посилюється напруженим станом внутрішніх м’язових структур усієї ротової та інших зон
надгортанного резонатора. Тобто відбувається загальне, нелокалізоване посилення
артикуляційної напруженості.
Артикуляційно-акустичні характеристики компонентів складу ˗ приголосного і
голосного ˗ виявляються настільки взаємопроникними, що відділити їх один від одного,
не па порушуючи фон етичності цілісності складу не видається можливим.
З фонологічного погляду склад є формою-моделлю організації фонем у мовленні.
Саме у складі фонеми реалізуються, закономірно поєднуючись у типових для мови
комбінаціях. Отже, у такому розуміння поняття складу стає абстрактним, оскільки
узагальнює типи комбінування фонем. У цьому полягає фонологічність складу
(силабеми).
В історичному аспекті актуальними є питання походження і розвитку складу.
Якісна і кількісна будова складів сучасної мови різноманітні й істотно відрізняється від
тієї, яка була типовою у попередні періоди розвитку. Однак найважливіші риси з
збереглися донині. Зокрема, діахронічні дослідження свідчать, що перевагу відкритого
складу над закритим українська мова (як і інші слов’янські мови) успадкувала з прадавніх
часів, гіпотетично з доіндоєвропейського періоду (Ю. Мосенкіс). З відкритістю складу
пов’язана ще одна тенденція: у складовій структурі ˗ висхідна звучкість.
3. Фонетична природа складу
У кінці ХІХ ст. німецькими лінгвістами була запропонована експіраторна теорія
складу (латинське expiration ˗ видихання). Її сутність полягає у тому, що склад
визначається як відрізок мовлення, утворюваний одним поштовхом (порцією)
видихуваного повітря.
У 50-х рр. ХХ ст. американський лінгвіст Р. Стетсон експериментальним шляхом
довів існування зв’язку між процесом утворення складів і скороченням міжреберних
м’язів, які активно працюють під час дихання. Такий погляд на фонетичну природу складу
не здобув у сучасному мовознавстві особливого поширення.
Теорія м’язового напруження. Основоположником цієї теорії вважають Л. Щербу,
який визначив склад як відрізок слова, утворений поєднанням звуків з неоднаковим
виявом м’язового напруження при їх артикуляції. Л. Щерба зокрема зазначив, що
приголосні, які утворюють початок складу, є сильнокінцевими (кінець приголосного
сильніший від його початку): приголосні, які утворюють кінець складу, є
сильнопочатковим (кінець приголосного слабший від його початку). Голосний при цьому
виявляється найбільш напруженим звуком ˗ вершиною складу. Теорії м’язового
напруження дотримуються українські лінгвісти М. Наконечний, В. Лобода, Л. Скалозуб.
Теорія сонорності. Згідно з цією теорією склад ˗ вимовна цілісність, утворена
поєднанням менш звучного компонента з більш звучним. Данський лінгвіст О. Єсперсен
запропонував шкалу соборності, в якій звуки розташовано в порядку наростання
звучності, і позначив їх цифрами від 0 до 9: 0 ˗ глухі зімкнені, 1˗ дзвінкі зімкнені, 2 ˗ глухі
щілинні, 3 ˗ дзвінкі щілинні, 4 ˗ носові, 5 ˗ бокові, 6 ˗ дрижачі, 7 ˗ голосні високого
піднесення, 8 ˗ голосні середнього піднесення, 9 ˗ голосні низького піднесення. Межа між
складами проходить у місці зламу звучності, тобто там, де поруч розташовані звуки з
відносно нижчим рівнем соборності. Наприклад, пер-ли-на (086-57-49), піс-тря-вий (072-
069-373).
Наведені теорії розглядають склад у різних аспектах, і тільки комплексне їх
застосування дозволяє найповніше схарактеризувати артикуляційно-акустичну природу
найменшої вимовної одиниці.
4. Структура складу. Складоподіл.
У структурі складу найвиразнішою з артикуляційного та акустичного поглядів є
його вершина – звук, в якому здійснюється максимальна артикуляційна напруженість і
акустична звучність. Звук, що становить вершину складу, називається складотворним, або
складовим, а решта ˗ нескладотворчими, або нескладовими. В українській мові
складотворними є голосні звуки. Кількість складів у слові визначається кількістю
голосних звуків у ньому: сіль, до-ля, при-го-да, пе-ре-мо-га, по-пе-ре-пи-су-ва-ти.
За структурою склади бувають різними (моделі ПГ, ППГ, ПГП, ППГП та ін.). Якщо
склад закінчується на голосний, то такий склад називають відкритим (по-літ, со-ро-ка);
якщо кінцевим є приголосний звук, то склад ˗ закритий (пів-ник, сон-це).
За характером початкового елемента розрізняють прикриті і неприкриті складі.
Прикритим вважається склад, що починається на приголосний (па-рад, мар-ка).
Неприкритим ˗ той, що починається на голосний (о-сінь, об-ми-ти).
В українському мовленні переважають прикриті склади: «структура складу … у
слов’янських мовах загалом дуже близька і виявляє спільність в оснвних моментах свого
розвитку. Їм властива, наприклад, загальна тенденція притягати групи приголосних між
голосними до другого (наступного) голосного, тобто класти границю помежи складами не
в середині приголосної групи, а перед нею: се-стра, мі-сто, ві-спа, за-здро, пу-ща, ви-ї-
жджа-ти. Це дуже характерна риса слов’янського складоподілу, якою наші мови так
виразно відрізняються від французької, німецької, англійської та інших мов. Друга
характеристична риса всіх слов’янських мов у будові їх складів (що обмежує до певної
міри першу, щойно відзначену тенденцію ˗ до відкритості складу) ˗ це більш або менш
виразно виявлений у них нахил оминати складні, важкі на вимову групи приголосних
(усувати, спрощувати їх). Нагромадження великої кількості приголосних в одному складі
для української мови не є типовим» (М.Ф. Наконечний).
Поділ слова на склади не завжди виявляється простим і однозначним. Це
стосується насамперед встановлення межі між складними при збігові кількох
приголосних. Наведена вище теорія соборності, що набула значного поширення в
мовознавстві, не завжди в змозі пояснити варіативність поділу слова на склади.
Наприклад, у слові агентство цифрові позначення звучності (9384 (0) 2038) свідчать про
можливість таких варіантів складоподілу: а-ген(т)с-тво (9-384(0)2-038) або а-ген(т)ст-во
(9-384(0)20-38), а з урахуванням морфемної структури ˗ а-ген(т)-ство (9-384(0)-2038).
У правилах українського складоподілу враховано дію висхідної звучності, а також
тенденцію до збереженості відкритості складу:
1. Один приголосний, що стоїть між голосними завжди належить до наступного
складу: по-су-ха, за-го-ро-жа, си-то.
2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до
наступного складу: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти,
не-ща-стя.
3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а
третій сонорний, належать до наступного складу: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.
4. Сусідні приголосні перший з яких більш звучний, ніж другий, належать до
різних складів: каз-ка, груд-ка, вез-ти.
5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки й, в, р, л, м, н, що
йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять
після них ˗ до наступного: гай-ка, май-стру-ва-ти, гав-ка-ти, гір-ко, пал-ко, ям-
ка, син-ку.
6. Коли другим приголосним є звук й, в, р, л, м, н, то разом із попереднім він
входить до наступного складу: лю-блю, му-дрий, ну-дний, по-свист, Ку-зьма.
7. Два сусідніх сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма,
сум-ний, гор-ло.
8. Подовжені приголосні при складоподілі розділяються: одна частина належать
до попереднього складу, друга до наступного, хоча в українському мовознавстві
питання щодо межі складів у словах з подовженими приголосними остаточно не
розв’язане. Сполуки такого типу Л.Щерба називав двовершинними, коли
початок і кінець приголосного є однаково сильними, середина ж його значно
 послаблена і додав, що двовершинні можуть перебувати на складоподілі: об-
бити, жит-тя, під-даш-шя, зіл-ля.
Треба мати на увазі, що поділ слова на склади і морфемне його членування часто не
збігається, так слово відвести містить префікс від, корінь вес, інфінітивний суфікс ти; у
той час, як поділ його на склади буде іншим: від-ве-сти або ві-две-сти.
Поєднання слів у реченні (фразі) відбувається за законами мови, а членування
фрази на синтагми, синтагм на фонетичні слова, фонетичних слів на склади
підпорядковується закономірностям мовлення, серед яких консонантно-вокалічна
рівновага, ритмічний малюнок, евфонія, економія артикуляційних зусиль та інші. І саме в
мовленні склад домінує, часто ігноруючи не лише межі морфем, а й межі слів: до-щі-де
(дощ іде), зле-ті-ву-го-ру (злетів угору).