10.

Словник дисципліни

Акустика (від грец. ακουστικός — слуховий, такий, що слухається), у вузькому

значенні слова — вчення про звук, тобто про пружні коливання та хвилі в газах, рідинах і
твердих тілах, чутних людським вухом (частоти таких коливань знаходяться в діапазоні від
16 Гц до 20 кГц); у широкому сенсі — область фізики, що досліджує пружні коливання та
хвилі від найнижчих частот (умовно від 0 Гц) до гранично високих частот 1012 — 1013 Гц,
їхньої взаємодії з речовиною і застосування цих коливань (хвиль).
Артикуляція (від лат. articulatio від лат. articulare — вимовляти членороздільно) —
робота органів мови, спрямована на продукування звуків (Розенталь Д.Е Словник
лінгвістичних термінів).
Вся сукупність навиків артикуляції звуків, засвоєних людиною з дитинства разом із
опануванням мови, створює т. з. артикуляційну базу, властиву кожному мовному колективу.
Артикуляція здійснюється мовними зонами кори й підкіркових утворень головного
мозку. При вимові певного звуку реалізується слуховий і кінестетичний контроль.
Недорозвинення фонематичного слуху істотно ускладнює утворення правильної артикуляції.
Висота звуку — суб'єктивна оцінка якості звуку. Залежить головним чином від
частоти звукових коливань. Чим більше частота коливань, тим вище звук. Для звуків з
неперіодичними коливаннями (шумів) визначення висоти звуку утруднено.
Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови
за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний
тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини
голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні
характеризують його мелодику.
Довгота - тривалість вимовляння певного звуку, кількість часу, що вживається на
вимовлення того чи іншого звуку мови. Необхідно розрізняти довготу або стислість звуку,
залежні від положення його в слові або в складі, від сусідніх звуків, від наголосу і ін., і
довготу або стислість фонеми, діференціюючі слова за смислом, напр. у фінській мові: кап
— мілина, каап — друг, уара — різка, уараа— вільний; у італ. мові: сапе — собака, саппе —
тростини.; наявність довгих та коротких голосних є особливістю багатьох мов, напр. чеської,
німецької та ін.
Фонетика — (від грецького phonetikos — звуковий) — це розділ мовознавства, в
якому вивчають звуковий склад мови. Об'єктом вивчення фонетики є звуки, їх властивості і
функції, закономірності поєднання, фонетичні процеси, одиниці, засоби, ознаки.
Звук (мовний) – найменша неподiльна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом
мовлення, має фiзичну природу i виконує в мовi певну функцiю. Наука, що вивчає звуки,
називається акустикою.
Звуки поділяються на тони й шуми. Тони виникають внаслідок періодичних коливань
повітряного середовища, а шуми — внаслідок неперіодичних коливань.
Мовленнєвий апарат, мовленнєві органи — органи людини, які беруть участь у
творенні мовних звуків. Робота органів мовлення називається артикуляцією.
Органи мовлення складаються з органів дихання і органів, які беруть безпосередню
участь у творенні звуків. Мовленнєвий апарат не є окремим органом людського тіла, а являє
собою поєднання органів дихальної та травної систем. Умовно виділяють три поверхи
мовленнєвого апарату: нижній (легені, бронхи, трахея, діафрагма), середній (гортань:
щитовидний хрящ, персневидний хрящ, пірамідальні хрящі, голосові зв'язки) і верхній
(фаринкс - порожнина глотки, ротова порожнина, носова порожнина).
Екскурсія (приступ) – фаза артикуляції, початковий рух органів мовлення,
підготовка їх до вимови звука.
Рекурсія (відступ) – фаза артикуляції, повернення органів мовлення у вихідне
положення.
 Кульмінація (витримка) – фаза артикуляції, положення органів мовлення в момент
вимовляння звуків.
Тон – лінгвістичний термін, який вживається для виокремлення висоти звуку, як
чинника смислової відмінності слів; завдяки тону виділяють тональні мови. Тони виникають
внаслідок періодичних коливань повітряного середовища.
Шум — неприємний або небажаний звук чи сукупність звуків, що заважають
сприйняттю корисних звукових сигналів, порушують тишу, чинять шкідливу або подразливу
дію на організм людини, знижують її працездатність. У лінгвістиці – звук або сукупність
приголосних звуків, які виникають внаслідок неперіодичних коливань внаслідок перешкод у
мовленнєвому апараті
Основний тон – тон, який утворюється внаслідок коливань голосових зв'язок.
Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових
зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують
його мелодику.
Обертон (нім. Obertöne – букв. – високі звуки) – всі тони, крім основного, що
створюються джерелом звуку внаслідок коливань його частин (напр. частини струни,
частини стовбу повітря, мембрани, голосових звязок тощо); частоти обертонів відповідають
частотам коливання його частин.
Тембр (фр. tembr) — «забарвлення» звуку; одна з ознак звуку, поряд з висотою,
силою і тривалістю. За тембром можна розрізняти звуки однакової висоти і сили, виконані на
різних інструментах, різними голосами або видобуті різними способами чи штрихами. Тембр
залежить від форми коливань джерела звука і визначається кількістю та інтенсивністю
обертонів, що утворюють гармонічний ряд.
Голосні звуки (голосівки) — звуки, що вимовляється за участю голосу й мають
вільну артикуляцію (творення): /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.
Ряд голосних звуків визначається місцем напруження й підйому язика: передній: і\и\е;
задній: а\о\у.
Піднесення визначається висотою підйому язика. Піднесення інколи називається
підняттям: високе (і\у), середнє (и\о), низьке (е\а).
Приголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму
або тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову
порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену
артикуляцію.
В українській мові є 32 приголосні фонеми.
Приголосні звуки класифікують:
 за участю голосу й шуму
 за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних
органів, які беруть участь у вимовлянні звуків
 за способом творення, або як саме утворюється звук
 за акустичним вираженням
 за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої
частини язика до твердого піднебіння
Ряд і піднесення голосних. Ряд голосної фонеми визначається тим, яка частина язика
напружується й піднімається: передня чи задня; піднесення — наскільки високо піднімається
відповідна частина язика.
В українській мові є три голосні переднього ряду і три — заднього. У передньому
ряду вони від низького до високого піднесення розташовуються так: е — и — і; у задньому
— відповідно: а — о — у.
Сонорні звуки — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос
переважає над шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])
Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від
наявності голосу, вони поділяються на:
  дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [д'], [г], [з],
[з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'])
 глухі — ці звуки складаються тільки з шуму ([к], [п], [с], [с'], [т], [т'],
[ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч])

Губні звуки – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи

зімкненням нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами: [б], [п], [в], [м], [ф].
Поділяються на:
1. Губно-губні приголосні: м, б, п, в
 Губно-задньопіднебінні
 Губно-ясенні
2. Губно-зубні приголосні: ф
Язикові приголосні — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика
торкається до піднебіння, поділяються на:
 задньоязикові: [ґ], [к], [х]
 середньоязикові: [й]
 передньоязикові: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [c], [c'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [ж],
[ч], [ш], [дж], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р']
 За пасивним органом передньоязикові поділяються на:
 альвеолярні (піднебінно-зубні): [ж], [ч], [ш], [дж], [р], [р']
 зубні — решта передньоязикових приголосних: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'],
[с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л], [л'], [н], [н']
Глотковий (фарингальний) звук [г].
Зімкнені (проривні):
 Зімкнені чисті:
 Ротові: [б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к]
 Носові: [м], [н'], [н]
 Африкативні: [дж], [дз], [дз'], [ч], [ц], [ц']

Щілинні (Фрикативні): [в], [ф], [з], [з'], [с], [с'], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л']
Дрижачі: [р], [р']
Свистячі: ц, с, з, дз
Шиплячі: ш, ч, ж, дж
Палаталізація (від лат. palatum, «середнє піднебіння») — в мовознавстві явище
пом'якшення приголосних звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини
спинки язика — піднесенні її до твердого піднебіння.
Палаталізовані приголосні звуки: [д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р'].
Бокові: Л - зубний сонорний щілинний приголосний. Його артикуляція складається із
розімкнення губів та змички кінчика язика з внутрішньою поверхнею передніх зубів
верхньої щелепи. Струмінь повітря при цьому проходить крізь бокові щілини, які
утворюються внаслідок опускання бокових країв язика. Напевно саме тому цей приголосний
інколи називають ще боковим сонантом.
Склад - це мінімальна фонетико-фонологічна одиниця, що характеризується
найбільшою акустико-артикуляційної злитістю своїх компонентів, тобто звуків, які входять
до нього. Склад не має зв'язку з формуванням і вираженням смислових відносин. Це чисто
вимовна одиниця. У складі групуються звуки різного ступеню звучності, найбільш звучні -
складотворний, решта - нескладові. В українській мові склади зазвичай будуються за
принципом висхідної звучності, і складопереділ в некінечних складах найчастіше
відбувається після самого звучного звуку. Типи складів в українській мові: відкриті (-та-) і
закриті (-ат-), прикриті (-та-) і неприкриті (-ата-).
В українській мові складотворним є голосний звук, тому в слові стільки складів,
скільки в ньому голосних: а-рі-а (3 складу), ма-як (2 склади), рейс (1 склад).
 Склади бувають відкритими (закінчуються на голосний звук) і закритими
(закінчуються на приголосний звук). Наприклад, у слові ко-ро-на всі склади відкриті, а в
слові май-дан обидва стилю закриті.
Склади можуть бути прикритими (починаються з приголосного) і неприкритими
(починаються з голосного). Наприклад, у слові ар-буз перший склад неприкритий, а другий
прикритий.
Для того, щоб визначити, скільки складів у слові, застосовують нехитрий прийом,
вперше показується вчителями початкової школи дітям. Для цього руку тильною стороною
підносять на близьку відстань до підборіддя і чітко вимовляють потрібне слово, вважаючи,
скільки разів підборіддя торкнеться руки. Це число і буде кількістю складів.
Склад буває значимою звуковою одиницею (наприклад, у в'єтнамському мовою) та
фонетичної одиницею, формальним поняттям.
У чеській і сербській мовах плавні приголосні можуть утворювати склад (як,
наприклад, в чеських словах prst, vlk і Brno).
Фонетична фраза – це відрізок мовлення (найбільша вимовна одиниця) , що
характеризується смисловою завершеністю та інтонаційною оформленістю, обмежений
досить тривалими паузами. Як бачимо, це відносно закінчене висловлювання, що
співвідноситься з реченням.
Фраза членується на менші одиниці – синтагми (або мовленнєві такти).
Мовленнєвий такт (синтагма) – це основна одиниця ритміко-інтонаційного
членування фрази, що вимовляється одним безперервним потоком і виділяється паузами.
Синтагма - відрізок усного мовлення, що виділяється в межах фрази як певна
інтонаційно-смислова єдність. Синтагму може становити одне або кілька слів.
У складі синтагм (мовленнєвих тактів) виділяють одне або кілька фонетичних слів.
Фонетичне слово – це відрізок мовлення, що має один словесний наголос.
Фонетичним може бути окреме повнозвучне слово, тоді межі фонетичного слова збігаються
з межами слова як лексичної одиниці мови; а також поєднання повнозначного слова із
службовими, що виступають як клітики ( проклітики чи енклітики).
Фонетичне слово поділяється на склади (найменші вимовні одиниці), а склади на
звуки (найменша мовна одиниця).
Кожне самостійне слово має наголос. Службові частини мови, як правило, не мають
наголосу. Вони приєднуються до самостійних, утворюючи разом з ними так зване фонетичне
слово, наприклад: думай же, ходив би, я і ти.
Наголос - надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм
його виступає голосний звук.
Наголосом є виділення складу за допомогою:
 сили звуку
 висоти звуку
 тривалості звуку
Залежно від того, який акустичний параметр визначає наголос, відповідно виділяють:
 силовий (динамічний, експіраторний) наголос
 музичний (тоновий, мелодичний) наголос
 кількісний (квантитативний) наголос
Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його
поділяють на:
 словесний (тактовий) наголос.
 вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)
 рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних
формах одного й того ж слова)
 нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних
формах одного й того ж слова)
 постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)
  синтагматичний наголос
 фразовий наголос
В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і
побічний наголос в багатоскладових словах. За словами М. Наконечного, це пов'язано з
відносною слабкістю основного наголосу.
Залежно від семантики розрізняють:
 логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.
 емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.
Функції наголосу
1. Видільна — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.
2. Конститутивна — наголос організовує послідовність складів,
об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.
3. Смисло- і форморозрізнювальна — функція властива вільному
наголосові і полягає в розрізненні значення слова: запал-запал, шабаш-шабаш,
Веронiка-Веронiка, твердячи-твердячи, вирок-вирок

Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму,

темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація
організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій,
а також експресивного і емоційного забарвлення.
Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому,
формуючи таким чином явище, що дістало назву інтонація, одиницею якої часто називають
інтонаційну конструкцію. Інтонацію вивчає інтонологія.
Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного
забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:
1. Комунікативна функція, тобто функція реалізації комунікативних типів
висловлення (розповідні, питальні, спонукальні речення).
2. Функція модальності. Вираження ставлення мовця до того, про що говориться.
3. Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану мовця, а
також надання емоційних значень висловлення.
4. Видільна функція. Полягає в інтонаційному виділенні певних частин висловлення,
напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.
5. Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні
одиниці мовлення формуються у висловлення.
На думку Н. Плющ, О.Бас-Кононенко, З.Дудник (Плющ Н. та ін. СУЛМ. Фонетика,
2002), комунікативна функція інтонації є провідною. За метою висловлювання в
українські мові розрізняються такі комунікативні типи висловлювань:
 розповідь,
 питання,
 спонукання.
Інтонаційна конструкція розповідного висловлювання має висхідно-спадний або
спадний рух основного тону, що означає завершеність думки. Разом зі спадом тону спадає і
сила і темп вимови.
Інтонаційна конструкція питального речення зазвичай характеризується висхідним,
висхідно-спадним і спадним тоном. Темп вимови питання як правило вищий за відповідь на
нього в розповідній інтонації. Побудова інтонаційної моделі питального типу речення
ускладнюється різними видами питання: питання про нову інформацію, питання-перепит,
альтернативне питання, риторичне питання.
Позиційні фонетичні процеси – це зміни, спричинені впливом загальних умов
вимови. До позиційних змін належить редукція голосних і приголосних.
Редукція (від лат reduction „відсунення, повернення, відведення назад”) – ослаблення
артикуляції ненаголошених звуків чи приголосних в певній позиції.
 Редукція голосних характеризується за ступенем, буває кількісна чи якісна, повна чи
неповна.
Розрізняють 4 ступені редукції:
1) а у і (о)
2) е и о
3) о – в рос. мові, а – в рос. мові, що стоїть на першому передненаголошеному складі;
4) повна втрата звуку чи складу.
Кількісна редукція – редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу
і довготу, але зберігають характерний для них тембр: а, у, і, (о), е – е, и – и, о – о.
Якісна – редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і
коротшими, але й втрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість: е –и, и – е, ІУ
ступінь.
Редукції приголосних зазнають в та j.
Комбінаторні фонетичні процеси – це зміни, зумовлені впливом одного звука на
інший, називаються комбінаторними.

Акомодація (від лат. accomodatio – „пристосування”) – пристосування різнотипних

звуків. Акомодації голосних зазнають звуки а о у перед або після м’яких приголосних (див.
вимоги до фонетичної транскрипції). Акомодація буває регресивною: лось [л о с ],
прогресивною сьома [c о м а], регресивною і прогресивною няня [н а н а].
Акомодації приголосних зазнають б п в м ф ґ к х ж ч ш дж г перед і (я ю є): вік [в і к].
За напрямом вона буває тільки регресивною.
Асиміляція (від лат. аssimilation –„уподібнення”) – артикуляційне уподібнення
одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.
Асиміляція голосних (сингармонізм, гармонійна асиміляція) – фонетичний процес,
який полягає в тому, що всі голосні в слові стають однорідними за артикуляцією: богач –
багач, кишеня – [к е ш е н а].
Асиміляція приголосних буває за:
 Участю голосу і шуму.
 Місцем творення.
 Способом творення.
 Твердістю – м’якістю.
Така асиміляція характеризується за п’ятьма параметрами:
1) За якою ознакою (див. вище).
2) Суміжна чи несуміжна (звуки стоять поруч чи на відстані).
3) Повна чи часткова (звуки уподібнюються повністю чи ні).
4) Регресивна чи прогресивна.
5) Фіксована (однакові звуки у вимові і на письмі, щоб показати
асиміляцію, треба відтворити праформу) і нефіксована (звуки різні у вимові і на
письмі). Наприклад: вокзал [ в о ґ з а л ]
Асиміляція за участю голосу і шуму, суміжна, часткова, регресивна, нефіксована.
Знання [з н а н: а] - нj [н:]
Асиміляція за місцем і способом творення, суміжна, повна, прогресивна, фіксована.
Дисиміляція (від лат. dissimilatio „розподібнення”) – розподібнення артикуляції двох
однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних ознак. Дисиміляція
найчастіше буває за способом творення і суміжна чи несуміжна.
Суміжна дисиміляція:
 кт – хт : доктор –[ д о х т о р]
 чн – шн : ручник – рушник
 дт – тт – ст (плести)
Несуміжна дисиміляція:
 рицар – лицар
  мурар – муляр
 сребро – срібло.
Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для
полегшеної вимови (острий – гострий, діал. вострий).
Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або
подібних складів (мінералологія – мінералогія).
Дієреза – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови (користний –
корисний).
Епентеза – поява в середині слова додаткового звука (радіо – діал. радійо, радіво).
Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова (медвідь –
ведмідь).
Субституція – заміна в запозичених словах чужого звука своїм (Филип – Пилип).
Гіперизм – невмотивована заміна звука, напр. [хв] на [ф] : фороба, фіст.

Фонетичні й історичні чергування

Фонетичні (або живі) чергування зумовлені певними фонетичними умовами, що
діють у сучасній мові. Так, наприклад, в аломорфах /сад-ити/ й /сад'-іт'/ фонема /д/ перед /і/
чергується з /д/, а в аломорфах /сад-ити/ й /с'ід-ати/ фонема /с/ перед /а/ чергується з /с'/
перед /і/.
У сучасній українській літературній мові живі чергування поширені тільки серед
приголосних фонем. Живі чергування, як і модифікації, також бувають комбінаторні (що
залежать від сусідніх фонем) і позиційні (пов'язані з положенням фонеми в слові).
За направленістю чергування, як і модифікації, можуть бути регресивними й
прогресивними. В українській мові переважають комбінаторні регресивні чергування
приголосних фонем. На відміну від історичних, живі чергування в більшості випадків не
відбиваються в орфографії. Причиною живих чергувань можуть бути: асиміляція,
дисиміляція, спрощення груп приголосних тощо.
Живі чергування приголосних в українській мові можна розбити на такі типи:
чергування за дзвінкістю — глухістю, чергування за твердістю — м'якістю, чергування за
місцем і способом творення, чергування приголосних з нулем звука, чергування голосних з
приголосними.
Історичні чергування не залежать від спеціальних фонетичних умов сучасної мови,
вони викликані фонетичними закономірностями, що діяли в минулому, в більш ранні епохи
розвитку української мови. Одні з них розвинулися ще в спільнослов'янській мові-основі,
другі — в староруській мові, треті — на різних етапах розвитку української мови.
Усі ці чергування в сучасній українській мові поширені неоднаково: одні — ширше, і
умови діяння їх цілком очевидні, інші — становлять лише пережиток чергувань, що знані
були колись широко, а тепер умови їх діяння зневиразнилися.
Оскільки для деяких форм фонетичні умови були однакові, то ці історичні чергування
дістали певну морфологічну функцію й стали одним із засобів розрізнення й утворення
певних форм слів. Так, наприклад, при утворенні прикметників із суфіксом -н- від іменників
з кінцевим задньоязиковим приголосним обов'язкове чергування цього задньоязикового з
шиплячим: берег — прибережний, штука — штучний, вухо — вушний.
Історичні чергування фонем звичайно відображаються і в орфографії.
Історичні чергування не можуть бути пояснені фонетичними закономірностями,
властивими сучасній мові, вони відбуваються за традицією.
Слід сказати, що так звані історичні чергування колись були також живими, оскільки
були фонетичні причини, що зумовлювали їх. Але згодом ці причини зникли, а чергування в
аломорфах лишились і відбуваються за традицією в певних морфологічних формах слів.
Межа між фонетичними й історичними чергуваннями не завжди чітка й виразна. Про
це свідчить і той факт, що те саме чергування в одному випадку виступає як фонетичне, а в
іншому — як історичне.

Фонологія - розділ мовознавства, який вивчає структуру звукового складу мови

(мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі.
Фонологія, зокрема, виокремлює в структурі мови одиниці двох рівнів - сегментного і
надсегментного. Відповідно виділяється сегментна фонологія і надсегментна фонологія.
Сегментна фонологія займається одиницями мовленнєвого потоку. До них належать:
фонема, силабема (склад), такт (фонетичне слово), синтагмема (синтагма) і фразема (фраза).
Надсегментна фонологія (просодика, просодеміка) займається вивченням тих одиниць
і засобів мовлення, які накладаються на лінійне (сегментне) мовлення і які в цілому
формують явище, що дістало назву інтонація. Сюди належить тонема (тон), акцентема
(наголос), ритм, темп, пауза.
На відміну від фонології, фонетика вивчає артикуляційний, акустичний і
перцептивний аспекти мови.

Фонема — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що

здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає
морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.
Функції фонеми
 конститутивна: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться
одиниці вищих рівнів;
 ідентифікаційна: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі
звуки, а завдяки цьому й окремі слова;
 дистинктивна: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед

яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).
Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу
сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних
особливостей людини називається головним виявом фонеми.
Варіанти фонем є трьох типів:
1. Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній
означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи]
у ненаголошеній позиції.
2. Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість
головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом
звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові
[д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.
3. Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але
можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для
літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові
[т] [стіл].

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук —

це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:
фонема соціальне мовна одиниця абстрактна величина стала
явище, фонема є одиниця
впізнаваною не
залежно від
особливостей її
вимови
окремими
 людьми
звук індивідуальне мовленнєва конкретна величина
явище одиниця одиниця залежна

Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним

оточенням. На відміну від фонеми, є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком.
Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможних
їх розпізнати.
Основний алофон — такий алофон, властивості якого мінімально залежать від позиції
і фонетичного оточення. Основні алофони:
 для голосних — ізольоване вимовлення;
 для твердих приголосних — перед наголошеним «а»;
 для м'яких приголосних — перед наголошеним «і».
Поряд з основним алофоном існує сильна позиція звуку. Сильна позиція — це
позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною
позицією є положення під наголосом, для приголосних — перед голосним непереднього
ряду, а в деяких мовах на окремі сонорні може падати наголос.
Розрізняються комбінаторні і позиційні алофони.
Комбінаторні алофони — реалізації фонем, пов'язані з певним фонетичним
оточенням звуків:
 назалізація (носова вимова);
 лабіалізація (огубленість).
Комбінаторні ознаки можуть поширюватися на декілька складів.
Позиційні алофони — реалізації фонем, пов'язані з їх фонетичною позицією. Під
фонетичною позицією прийнято розуміти:
 чи знаходиться звук на абсолютному початку слова (після паузи);
 чи знаходиться звук в абсолютному кінці слова (перед паузою);
 положення звука по відношенню до наголосу.
Є і інше розділення алофонів:
1. Обов'язкові (реалізуються відповідно до норм мови).
2. Факультативні варіанти (наприклад, щілинний /ґ/).
3. Індивідуальні алофони (наприклад, помилки у вимові)
Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофонів даної фонеми.
Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції.
Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.

Інваріант. Варіація фонеми

Інваріант (головний вияв) фонеми – це звук, у якому та чи інша фонема реалізується
в позиції, що не залежить від фонетичних умов:
сосна /с о с н а/ [с о с н а]
/с/ - [с] – інваріант
/о/ - [о] - інваріант
/с/ - [с] - інваріант
/н/ - [н] - інваріант
/а/ - [а] – інваріант.
Варіанти фонеми – це той відтінок у звука, якого він набуває в слабкій позиції, тобто
такій, що не сприяє виявленню головного звукового значення фонеми. Розрізняють 3
головних типи варіантів фонем: позиційний, факультативний, комбінаторний.
Позиційним варіантом фонеми є звук, що вимовляється в чітко означеній слабкій
позиції: мене [м е н е] /м е н е/: /е/ - [е] – позиційний варіант.
 Факультативні варіанти фонем не є обов’язковими, а тільки можливими.
Прикладами їх може бути вимова в гуцульських говорах шиплячих на місці свистячих чи
поширена вимова м’якого л в полтавських говорах.
Комбінаторні варіанти фонем з’являються у різноманітних сполученнях
приголосних, що виникають при словотворенні чи зумовлюються іншими фонетичними
причинами:
вічно / в і ч н о / /в/ - [в’] – комбінаторний варіант
[ в’ і ч н о ]
просьба / п р о с б а / /о/ -[о] – комбінаторний варіант
[ п р о з б а ] /с/ - [з] – комбінаторний варіант

Привативна, еквіполентна та градуальна фонемна опозиція.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й
еквіполентні.
Привативні — опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має. Так,
фонема <д>, на відміну від <т>, має дзвінкість. У цьому разі дзвінкість (не глухість)
втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не
глухість.
Привативні опозиції поділяються на:
 пропорційні (відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими
словами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у
відношеннях протиставлення інших фонем. Наприклад, <б> - <п> = <д> - <т> = <ґ> ~ <к> =
<г> ~ <х> = <ж> - <ш> = <з> - <с> = <дж> - <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно
протиставляються за дзвінкістю — глухістю.)
 ізольовані, якщо відмінність певної пари фонем більше не повторюється (тільки
фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність)
Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчастими) характеризуються різним
ступенем (градацією) однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться
ступенем розкриття рота.
Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — опозиції, в яких обидва члени логічно
рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні
наявністю або відсутністю ознаки. Наприклад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки —
глухість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну у даному
випадку тільки їй притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).
Опозиції, члени яких різняться тільки однією ознакою, а за всіма іншими збігаються,
називаються корелятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> -- <ф>, <н> - <н'>.