Аспекти вивчення звуків.

Фізичний аспект (розповісти про акустичні

властивості звуків: силу звука, висоту, довготу, чистоту, тембр;
з’ясувати складові частини тембру і його роль в розпізнаванні
звуків мови

Одиниці звукової будови мови є складними, різнобічними

явищами, які вивчають у різних аспектах відповідно до їхньої
матеріальної природи і потреби з’ясувати конкретні властивості
та характеристики. Описуючи фонетичну систему мови, обов’яз-
ково визначають природу, будову і функції фонетичних одиниць,
які вони реалізують у відповідних відрізках мовлення (тексту) чи
у мові загалом. Основними аспектами вивчення звукової будови
мови є фізичний (акустичний), фізіологічний (артикуляційний)
та власне лінгвістичний (функціональний, фонологічний).

Звук мови, як і будь-який інший, є акустичним яви-

щем, яке досліджує спеціальний розділ фізики — акустика
(грец. акогхгакоо — слуховий). Відповідно цей аспект вивчення
мовлення називають акустичним, або фізичним.
Звук виникає внаслідок коливання пружного середовища-
— повітря, води тощо. Мовний апарат людини здатен продукувати
два основні різновиди звуків: тони і шуми. Тон (лат. tonus —
звук) є сукупністю багатьох простих періодичних коливань певної
частоти, які називають гармоніками. Прикладом тону може бути,
зокрема, звучання гітарної струни. Шум — коливання неперіодичного,
негармонізованого характеру. Тони і шуми, а також їх
поєднання у кожній з мов світу представлені відповідними типа-
ми звукових одиниць у певному кількісному співвідношенні,
основними серед яких є голосні, що творяться тільки тоном, і при-
голосні, утворювані тонами і шумами в різному співвідношенні.
Як матеріальне явище звук мови має сукупність акустич-
них властивостей-характеристик, які є універсальними для зву-
кових одиниць усіх мов світу і відрізняють їх від будь-яких
інших звукових утворень, наявних у звуковій картині навколиш-
ньої дійсності. Властивості звуків поділяють на якісні (висота
звука, його сила (інтенсивність, гучність) і тембр) та кількісні
(тривалість звука).

Сила звука залежить від амплітуди (лат. amplitudo —

величина, розмах, широчінь) коливання — найбільшого відхи-
лення коливної від певного значення, умовно прийнятого за
нульове. Звуковою реалізацією певної амплітуди є гучність
(інтенсивність), яку вимірюють у децибелах (дБ). Що більша
амплітуда, то більшою є гучність. Слуховий апарат людини ефектив-
но працює на сприйняття звукових утворень, коли їх інтенсивність
(сила) не перевищує поріг прийнятної для неї гучності, який ста-
новить 130— 150 дБ. За тривалої дії звуку з вищим показником
спостерігається поступове погіршення слуху.

Висота звука залежить від частоти коливання колив-

ного тіла, наприклад гітарної струни, голосових зв’язок людини
тощо. Одиницею вимірювання частоти коливання є Герц (Гц).
Між висотою звука і частотою коливання існує прямо пропорцій-
на залежність: що більша частота коливань, то більша висота
звука. Людина завдяки слуховому аналізатору здатна розрізняти
звуки у діапазоні від 16 до 22 тис. Гц. Оптимальний для її слухо-
вого сприйняття частотний діапазон звуків становить 1000—
3000 Гц, однак це не означає, що середні частотні показники
людського голосу перебувають саме у таких межах. Зазвичай цей
показник не перевищує 1300 Гц (показник для сопрано — найви-
щого жіночого співочого голосу).

Тривалість звука — це кількісна характеристика

його звучання в одиницях часу. Так, приголосні звуки поступа-
ються за тривалістю голосним, короткі голосні — довгим, ненаголошені
голосні — наголошеним тощо. Одиницею вимірювання
тривалості звука є тисячна частка секунди — мілісекунда (мс).

Тембр. Звук є складним утворенням, єдністю спектрів різних звукових

коливань. Кожен звук складається з основного тону, який у різних людей
є різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, -
приблизно однакоивим. Ще одним компонентом звука є обертони, або
гармоніки, - нашарування на основний тон, вищі від нього в ціле число
разів. Обертони виникають внаслідок коливання частин голосових зв’язок
( половина, чверть і т.д.) і завжди є слабшими за основний тон. Вивчення
спектрів звука виявило, що, крім основного тону і обертонів, він
складається з кількох ( до чотирьох) додаткових тонів (формант, або
формантних зон) – груп, областей частот звукових коливань. Додаткові
тони звука утворюються внаслідок явища резонансу – посилення,
відбиття основного тону у надгортанних порожнинах (резонаторах)
апарату мовлення. Зміна форми та обсягу резонаторів і дає різні
додаткові тони для різниз звуків. У приголосних звуках до додаткових
тонів додаються ще й шуми. Отже, тембром є своєрідне поєднання
основного тону, його обертонів та додаткових тонів.

Висота, сила, довгота, тон і шум, тембр дають змогу з’ясувати

фізичну специфіку кожного звука, акустично розрізняти їх. Ці параметри
характерні для звуків усіх мов світу, але в різних мовах вони виявляються
неоднаково. Апарат мовлення людини здатен утворювати звуки всіх мов,
які вона опанувала, може породжувати не лише мовлення, а й спів,
передавати різноманітні звуки природи.