Фонетика

1. Що є об’єктом вивчення фонетики?

Ф о н е т и к а (від гр. phōnē "голос, голосовий звук", phōnētikos "звуковий") - наука, яка
вивчає звуки мови. Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті мовні звуки, а й
закономірності їх поєднання (сполучуваність) фонетичні процеси (вплив позиції звука у
слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також
наголос та інтонація.
2. Чим відрізняються об’єкт і предмет вивчення загальної, конкретної, описової,
історичної, зіставної фонетики?
Розрізняють фонетику загальну і конкретну. З а г а л ь н а фонетика вивчає загальні
особливості, характерні для звуків усіх мов. К о н к р е т н а фонетика вивчає звуки певної
мови або якоїсь групи мов. Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному
(історичному) аспектах. Відповідно до синхронії та діахронії розрізняють описову й
історичну фонетику. О п и с о в а фонетика вивчає звукову систему мови на певному етапі її
розвитку. І с т о р и ч н а фонетика встановлює формування звукової системи мови,
закономірності й тенденції її розвитку. Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за
допомогою точних приладів та апаратів, називається е к с п е р и м е н т а л ь н о ю
фонетикою. Окремо виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й
відмінне в звукових системах та просодичних (що відносяться до системи вимови
наголошених і ненаголошених, довгих та коротких складів в мові) засобах двох чи більше
мов.
3. Що вивчає фонологія?
ФОНОЛОГІЯ (від грец. φωνή — звук, голос і λόγος — слово, вчення) — розділ мовознавства,
що вивчає звуки з погляду їхнього функціонування у мові.
4. Охарактеризуйте акустичний аспект вивчення звуків.
Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому
мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука,
його визначають як коливання пружного середовища (повітря).
Звук людської мови - фізичне явище. Усі звуки, в тому числі й мовленнєві, - це
хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла. Коливання тіла можуть
бути ритмічними і неритмічними. Якщо коливальний звук є ритмічним, то
утворюються звуки, які навіваються тонами (звук струни); якщо неритмічними, то
виникають шуми (шелест вітром листя). При творенні мовних звуків тони виникають
унаслідок коливання голосових зв’язок, шуми - унаслідок подолання повітряним
струменем різних перешкод у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками,
а приголосні - переважно шумовими.
Звуки людського мовлення, як і будь-які інші звуки, мають такі акустичні параметри:
висота, сила, довгота, тон, шум, тембр.
Висота звука залежить від частоти коливань, тобто від кіль-сті коливань голосових
зв’язок за одиницю часу, і вимірюється в герцах ( 1 Гц - одне повне коливання за
секунду). Людське вухо сприймає коливання від 16 до 20 000 Гц. Голосові зв’язки
здатні утворювати звуки висотою від 80 (найнижчий бас) до 1300 Гц (найвище
сопрано). Різні звуи мають неоднакову висоту. Завдяки зміні висоти звуків у межах
складу деяких мовах здійснюється наголошування. Такого типу наголос називають
музичним.
Сила звука. Вона визначається амплітудою (розмахом) звукового коливання: чим
більший розмах коливання, тим сильніший, інтенсивніший звук. Одиницею
 вимірювання сили (інтенсивності) звука є бел (Б), його десята доля – децибел (дБ).
Ця одиниця логарифмічна, тому зростання сили звука на один дБ означає
збільшення його інтенсивності в 1,26 раза. Чим голосніше говорить людина, тим
вищю є сила звука.
Довгота звука. Залежить вона від часу його звучання. Довготу звука вимірюють у
мілісекундах (мс) або сигмах (тисячних долях секунди). Звуки розрізняються
довготою (тривалістю) в багатьох мовах. Довгота є супровідною ознакою
динамічного наголосу. Так, в укр.мові наголошений голосний у 2-3 рази довший від
ненаголошеного. Довгота звука є також основою кількісного або довготного,
наголосу, який властивий, зокрема, індонезійській мові.
Тон і шум. Звукові коливання бувають рівномірними, тобто наступне коливання
дорівнює попередньому, і нерівномірними. У результаті рівномірних коливань
голосових зв'язок утворюються тони, або основні тони. Вони властиві звукам стійкої
висоти. Неритмічні коливання, які виникають унаслідок подолання вдихуваним
повітрям певних перешкод у мовленнєвому апараті, є основою утворення шумів.
Вони властиві звукам з нестійкою висотою. Чисто тональними звуками є голосні,
чисто шумними – глухі приголосні, в утворенні яких голосові зв’язки участі не
беруть. Існує ще дві групи звуків, у яких наявні водночас і тон, і шум: шумно-
тональні звуки (дзвінкі приголосні, у яких шум переважає над тоном) і тонально-
шумні звуки (сонорні приголосні, у яких тон переважає над шумом).
Тембр. Звук є складним утворенням, єдністю спектрів різних звукових коливань.
Кожен звук складається з основного тону, який у різних людей є різним, а в різних
звуках, що вимовляються однією людиною, - приблизно однакоивим. Ще одним
компонентом звука є обертони, або гармоніки, - нашарування на основний тон,
вищі від нього в ціле число разів. Обертони виникають внаслідок коливання частин
голосових зв’язок ( половина, чверть і т.д.) і завжди є слабшими за основний тон.
Вивчення спектрів звука виявило, що, крім основного тону і обертонів, він
складається з кількох ( до чотирьох) додаткових тонів (формант, або формантних
зон) – груп, областей частот звукових коливань. Додаткові тони звука утворюються
внаслідок явища резонансу – посилення, відбиття основного тону у надгортанних
порожнинах (резонаторах) апарату мовлення. Зміна форми та обсягу резонаторів і
дає різні додаткові тони для різниз звуків. У приголосних звуках до додаткових
тонів додаються ще й шуми. Отже, тембром є своєрідне поєднання основного тону,
його обертонів та додаткових тонів.
Висота, сила, довгота, тон і шум, тембр дають змогу з’ясувати фізичну специфіку
кожного звука, акустично розрізняти їх. Ці параметри характерні для звуків усіх мов
світу, але в різних мовах вони виявляються неоднаково. Апарат мовлення людини
здатен утворювати звуки всіх мов, які вона опанувала, може породжувати не лише
мовлення, а й спів, передавати різноманітні звуки природи.
5. За допомогою яких експериментальних методів виявляються фізичні
характеристики звуків?
Експериментальні методи: палатографію (визначає місце зіткнення язика з піднебінням
при творенні звука); рентгенографію (дає змогу визначити положення всіх органів
мовлення при творенні звука); осцилографію (перетворення звукових коливань на
електричні, запис їх на екрані й встановлення таким чином довготи, висоти та інтенсивності
звуків); спектрографію (фіксування спектра звука, тобто визначення його загальної
акустичної картини, сукупності значень амплітуд його частотних складників).
6. У чому полягає фізіологічний аспект вивчення звуків?
Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків
апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).
 7. Що таке мовленнєвий апарат?
Мовленнє́вий апара́т, також апара́т мо́ влення, інакше о́ргани мо́ влення чи мовленнє́ві
о́ ргани — анатомо-фізіологічна система органів людини, які беруть участь у творенні мовних звуків
(фонем) — артикуляції.
Мовленнєвий апарат складається з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть
участь у творенні звуків, зокрема: гортань, голосові зв’язки, язик, м’яке й тверде піднебіння, зуби
верхньої та нижньої щелеп, губи, носопролиг (верхня частина пролигу, розташована позад
порожнини носа, й умовно відмежована від ротопролигу площиною, в якій лежить тверде
піднебіння) та резонаторні нутро́ вини (порожнини).
8. Назвіть активні і пасивні органи мовлення.
9. Охарактеризуйте функціональний аспект вивчення звуків.
10. Дайте визначення фонеми. Які функції виконують фонеми?
11. У чому полягає різниця між диференційними і інтегральними ознаками
фонем? Які ознаки можуть бути диференційними?
12. Які існують варіанти і варіації фонем? Чим відрізняються фонетичні і
нефонетичні варіанти?
13.У яких опозиціях можуть знаходитися фонеми?
14. Чим різняться звук і фонема?
Поняття фонеми і звука як явища фізичного у фонології не ототожнюється. Фонема
виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність
звуків і становить обов'язкову категорію мови як суспільного явища, тоді як звук належить
до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом мовного потоку, що
варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та
специфічних рис у різних його стилістичних спрямуваннях.
Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:
- фонема - соціальне явище, це те спільне в звуці, що робить йог впізнаний незалежно від
його вимови різними людьми; звук - індивідуальне явище,
- фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва,
- фонема - абстрактна одиниця, звук - конкретна одиниця,
- фонема - величина стала, звук - величина - залежна.
15. За якими критеріями розрізняють голосні і приголосні звуки?
16. За якими ознаками класифікуються голосні звуки?
17. За якими ознаками класифікуються приголосні звуки?
18. Охарактеризуйте англійські голосні і приголосні звуки за всіма ознаками.
19. Які типи наголосу вам відомі?
20. Назвіть мови з фіксованим наголосом.
21. У чому полягає різниця між логічним і емфатичним наголосом?
22. Яким є словесний наголос в англійській мові?
23. Як називаються слова. що втратили наголос?
24. Дайте визначення інтонації.
25. Із яких компонентів складається інтонація?
26. Які різновиди змін звуків ви знаєте?
27. Назвіть і охарактеризуйте позиційні зміни звуків.
28. Назвіть і охарактеризуйте комбінаторні зміни звуків.
 1. Фонетика як розділ науки про мову. Три аспекти вивчення звуків
мовлення.

Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення) передається через

звукове вираження. Звукове вираження - це матеріальна оболонка мови, яка
є об’єктом фонетики.
Ф о н е т и к а (від гр. phōnē "голос, голосовий звук", phōnētikos
"звуковий") - наука, яка вивчає звуки мови. Об'єктом вивчення фонетики є не
тільки окремо взяті мовні звуки, а й закономірності їх поєднання
(сполучуваність) фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства
інших звуків на його звучання), природа й структура складу, а також наголос
та інтонація.
Розрізняють фонетику загальну і конкретну. З а г а л ь н а фонетика
вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов. К о н к р е т н а
фонетика вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов. Звуки можна
вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному (історичному) аспектах.
Відповідно до синхронії та діахронії розрізняють описову й історичну
фонетику. О п и с о в а фонетика вивчає звукову систему мови на певному
етапі її розвитку. І с т о р и ч н а фонетика встановлює формування звукової
системи мови, закономірності й тенденції її розвитку.
Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних
приладів та апаратів, називається е к с п е р и м е н т а л ь н о ю фонетикою.
Окремо виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й
відмінне в звукових системах та просодичних (що відносяться до системи
вимови наголошених і ненаголошених, довгих та коротких складів в мові)
засобах двох чи більше мов.
Фонетика має велике практичне значення. Знання з фонетики необхідні
для створення алфавітів для безписемних мов, для удосконалення графіки й
орфографії, для навчання орфоепії рідної та іноземної мови, для виправлення
недоліків мовлення (логопедія) і навчання розуміння звукової мови
глухонімими (сурдопедагогіка), для автоматичного розпізнавання мовлення
електронно-обчислювальною машиною. Фонетика пов’язана з такими
нелінгвістичними дисциплінами, як фізика (акустика), анатомія, фізіологія
(творення звуків) і психологія (мовленнєва діяльність людини є частиною її
психічної діяльності.
Звуки мови можна розглядати як фізичні, фізіологічні і лінгвістичні
явища. Фізичний аспект звука - де його звучання, акустика, фізіологічний -
творення його мовленнєвим апаратом, лінгвістичний - його функція в мові.
Відповідно до цих аспектів у вивченні мови розрізняють акустичну,
артикуляційну й функціональну фонетику.
 Звук людської мови - фізичне явище. Усі звуки, в тому числі й
мовленнєві, - це хвилі, які виникають унаслідок коливання фізичного тіла.
Коливання тіла можуть бути ритмічними і неритмічними. Якщо коливальний
звук є ритмічним, то утворюються звуки, які навіваються тонами (звук
струни); якщо неритмічними, то виникають шуми (шелест вітром листя). При
творенні мовних звуків тони виникають унаслідок коливання голосових
зв’язок, шуми - унаслідок подолання повітряним струменем різних перешкод
у мовленнєвому апараті. Голосні є тоновими звуками, а приголосні -
переважно шумовими.
2. Наголос та інтонація.

Н а г о л о с - виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних

одиниць за допомогою фонетичних засобів.
Розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний
наголос.
Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним, або
довготним.
Фразовий наголос - виділення певного слова у фразі.
Логічний - особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому
висловлюванні.
Емфатичний - емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні
напруженню вимовою певних звуків.
Членування мовлення на фонетичні відрізки пов’язане з інтонацією.
І н т о н а ц і я - рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує
висловлювання. Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу
і тембру мовлення. Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє
комунікативні тили висловлювання (розповідь, запитання, спонукання),
частини вислов лювання за їх смисловою важливістю, оформлює
висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні
групи, виражає конкретні емоції, розкриває підтекст висловлювання,
характеризує мовця і ситуацію спілкування
3. Поняття про фонему, її функції.
Фонема - мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для
розпізнання й розрізнення значеннєвих одиниць - морфем і слів.
Ф о н е м а - це мінімальна релевантна звукова одиниця. Відмінність
між фонемою і звуком полягає в тому, що:
 - фонема - соціальне явище, це те спільне в звуці, що робить йог
впізнаний незалежно від його вимови різними людьми; звук - індивідуальне
явище,
- фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва,
- фонема - абстрактна одиниця, звук - конкретна одиниця,
- фонема - величина стала, звук - величина - залежна.
Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і недиференційні
(нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки. Наприклад, фонема /д/
характеризується передньоязиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю.
Ці ознаки відрізняють її від інших фонем: ДАР - БАР. Названі ознаки служать
для розрізнення слів, тобто є диференційними.
Диференційні ознаки - ознаки фонеми, за якими розрізняють значення
слів чи морфем. Дзвінкість і задньоязиковість фонеми /г/ служать для
розрізнення слів (ГОЛ - КОЛ, ГОР – БОР), а проривність і твердість фонеми /г/
такій меті не служать, такі ознаки є недиференційними.
Н е д и ф е р е н ц і й н і , або і н т е г р а л ь н і ознаки - це ознаки
фонеми, які не розрізняють значень слів або морфем. Без інтегральних ознак
фонема може обійтися, але без не може існувати звук, у якому ця фонема
втілюється. Диференцінними ознаками можуть бути дзвінкість/глухість (сад –
зад), ознаки за місцем творення - губність, передньо-, задньоязиковість,
гортанність тощо (бук – сук), ознаки за способом творення - проривність,
фрикативність, зімкнено - прохідність, африкативність тощо (дим - зим, лук -
рук, джміль - хміль), твердість/м’якість (стан - стань, біла - біля),
короткість/довгота - в англійській, німецькій і французькій мовах, із
слов’янських мов довгі і короткі голосні має тільки чеська мова;
назальність/неназальність - англійська, польська мови; відкритість/закритість
голосних мають французька і німецька мови. У мовленнєвому потоці фонеми
перебувають в різних позиціях. Ці позиції бувають сильними і слабкими.
Сильні позиції - позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем
досягають повної сили. Слабкі позиції - позиції, в яких протиставлення фонем
неповне або зовсім зникає (нейтралізується). Для голосних сильна позиція -
наголошена, слабка - ненаголошена. У слабкій позиції часто відбувається
нейтралізація двох чи більше фонем, тобто їх нерозрізнення, збіг в одному
звукові: мене - мине = /меине/, кленок - клинок в /клеинок/. Для
приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою
перед іншими приголосними: просити (фонема /с/ знаходиться в сильній
позиції, просьба - фонема /с/ - в слабкій позиції). В українській та англійській
мовах позиція в кінці слова є сильною для приголосних, у польській,
російській, білоруській, німецькій мовах, навпаки, слабкою позицією для
приголосних є положення в кінці слова. Так, для української мови, як ми
зазначали, позиція в кінці слова є сильною для приголосних: ВАЖ ХЛІБ - ВШ
ХЛІБ, ЗНАЙШОВ ГРИБ - ЗАХВОРІВ НА ГРИП. Як бачимо, у мовленні уже
виступають не фонеми, а їх представники, які називають варіантами фонем,
або алофонами, Фонема Алофон Приклада укр. /є/ /еи/ мене′ / меине/ /т/ /д
′/ молотьба /молод'ба/ Варіанти фонем потрібно відрізняти від варіацій.
Варіації фонем- це індивідуальні, територіальні й позиційні видозміни
фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють сприймання. Отже,
фонема як абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній
одиниці, в якій фонема реалізується в мовленні. Фонеми не можна
розглядати поза системою певної мови. Оскільки фонема - член фонологічної
системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням,
місцем у системі.
4. Варіювання фонем, типи алофонів.
5. Опозиція фонем. Диференційні ознаки фонем.
6. Класифікація звуків мовлення.
7. Комбінаторні та позиційні зміни звуків в процесі мовлення.