Лекція 3

РОМАНІЗАЦІЯ

Романізація Апеннінського півострова

Найбільшими угрупованнями племен, що населяли Аппенінський

півострів, були етруски й італіки (І тис. до н. е.). Походження етрусків
невідоме, але найімовірніше вони неіндоєвропейці, які відіграли важливу роль
в історії створення Римської цивілізації. Етруски займали західну частину
центральної Італії – Етрурію (нині Тоскана). Свідчення мови етрусків –
надгробні написи від VII ст. до н. е. до I ст. н. е. Також зберігся значний
фрамент тексту на покривалах жіночої мумії, названий «Льняна книга», або
«Книга мумій». Розшифровано всього близько 150 слів цьоо тексту, мова
написів схожа на грецьку. Дослідженням решток подібних написів і багатьом
іншим займається етрускологія. Найбільш яскравими в цій галузі вченими є
М. Паллотіно, В. І. Георгієв, Н. М. Залеський, А. І. Харсекіна.
Італіки – це численна група етнічно споріднених племен
індоєвропейського походження. Ці племена населяли більшість областей
Центральної та Південної Італії і східну частину Сицилії. Найбільш великі
племена – сабіни, оски, бруттії, латини та інші. На території Апеннінського
півострова жили також неіталійські, але індоєвропейські племена: венети,
галли, мессапи, а також неіндоєвропейські: сарди, сікани, лігури, корси.
Відносини Риму з містами Італії, що увійшли до складу Римсько-Італійської
федерації, складалися по-різному. Одні міста, на кшталт Умбрії, добре
сприйняли панування Риму, інші, де мешкали етруски і оски, – погано. Але
Рим продовжував провадити свою політику. Підкоривши собі всю Італію, Рим
залишився містом-державою, тобто римлянам надавали повне громадянське
право – повне римське право, у тому числі брати участь у політичному житті.
Міста та громади, що увійшли до Римсько-Італійської федерації, отримували
латинське право – свободу, але без можливості участі в політичному житті.
Більшість же нелатинів були пов'язані з Римом договором, який забезпечував
невтручання Риму в їхні внутрішні справи, але позбавляв їх права самостійної
зовнішньої політики. Вони вважалися союзниками Риму і повинні були
постачати військові кораблі й допоміжні війська. За особливу вірність їм могли
дарувати неповне римське право, що збігалося з латинським.
Вільновідпущеники мали обмежені права в голосуванні і жодних – у висуванні
на вибори. Раби були безправні, а патриції та плебеї не відрізнялися від
римлян, але, оскільки їх все одно вважали представниками нижчих верств
суспільства, до органів влади їх обирали рідко. Так було до початку І ст.
до н. е.
У всіх військових справах привілеї мав тільки Рим. У головних військах
служили винятково римляни. Усі перемоги Риму приносили великий прибуток,
на рівну частку з легіонерами розраховували і воїни, які мали латинське право,

3
але умови не дотримувалися. Невдоволення населення такою ситуацією в
країні переросло в Союзницьку війну (91–88 pp. до н. е.). Одна із найбільш
кровопролитних воєн того часу закінчилася перемогою Риму, але він був
вимушений дати деякі привілеї простим громадянам. Він дарував майже всім
права римського громадянства – право місцевого самоврядування, торгівлі з
іншими містами Італії, внутрішній лад за зразком римського. Це зумовило
швидку романізацію. З часом утворилося розмовне койне (латина з домішкою
мовних особливостей регіону). Його розуміли всі, у тому числі неіталійське
населення. У цей час у Римі розвивалися література, ораторські школи,
філософія. Усі, хто володіли латиною, теж могли здобувати освіту. З цього
моменту поступово почали вимирати місцеві мови Італії, настало панування
класичної латини.

Романізація Піренейського півострова

Південне і східне середземноморське узбережжя Піренейського

півострова, заселеного іберійськими і кельт-іберійскими племенами,
спорідненість мови яких з певною групою досі не вдалося довести (її
пов'язують з кавказькою групою, баскською мовою), починаючи з ХІІ ст.
до н. е., почали освоювати фінікійські і карфагенські мореплавці-купці. У той
час поселення міського типу стають містами, що вступали в союзні відносини з
Римом.
Під час 2-ї Пунічної війни (218–201 pp. до н. е.), пройшовши через два
ланцюги гір – Піренеї та Альпи, – римляни здобули перемогу, захопили Новий
Карфаген, і велика частина південного узбережжя Піренейського півострова
перейшла у володіння Риму. Почалася романізація Іспанії. Завойовані в 197 р.
до н. е. землі Рим розділив на дві частини – Дальню Іспанію (північно-східна,
аж до p. Ербо) і Близьку Іспанію (південно-східна частина та частина східного
узбережжя). З часом римляни проникали вглиб півострова, захопили нові
території, дали їм назви (Тарраконська Іспанія і Бетика). Цей процес
супроводжувався кровопролитними війнами з місцевим населенням.
Захоплення Піренейського півострова тривало двісті років, з ІІІ по І ст.
до н. е. Різний час захоплення його частин зумовив нерівномірність темпів
романізації. Найбільш інтенсивною і швидкою вона була в Бетиці,
найповільнішою – у Лузітанії (через опір місцевого населення). Можливо,
через нерівномірність цього процесу з'явилося кілька романських мов.
На півострові залишалася частина римських військ. Ці території були
багатими на природні ресурси, що сприяло торгівлі. Римляни відкривали свої
школи, щоб приручити місцеву інтелігенцію, надавали деяким областям
латинське право, а тим, які особливо сприяв розвитку Римської імперії – право
називатися римськими колоніями.
Поступово всі іспанські провінції стали частиною Римської держави.

4
 Романізація Галлії

Галлією римляни називали землі, які простчалися на північ від невеликої

річки Рубікон на Апеннінському півострові й за Альпами – аж до узбережжя
Атлантичного океану на заході, верхів'я Рейну і Дунаю на сході і майже до
низин Рейну на півночі. Цю територію римляни ділили на дві Галлії:
Цизальпійську (північна Італія) і Трансальпійську (територія сучасних Франції
та Бельгії, почасти Нідерландів і Швейцарії). Цизальпійська Галлія являла
собою постійну небезпеку для Риму. Під час 1-ї Пунічної війни багато галлів
вступили до армії Ганнібала, але з 191 р. до н. е. Галлія стала повністю
залежною від Риму. Під час Союзницької війни серед галлів було багато
повстанців, але потім області було даровано латинське, а згодом і римське
право, що сприяло швидкій романізації. Пізніше через північ Італії пролягли
шляхи до Трансальпійської Галлії. Дуже важливу роль там відігравало місто
Массалія (Марсель), яке всіляко підтримувало Рим, а той, у свою чергу,
заохочував розвиток міста, незважаючи на те, що воно вважалося грецькою
колонією. Саму ж Трансальпійську Галлію населяли постійно ворогуючі один з
одним племена, деякі з них підтримували Рим (едуї), а деякі йому протистояли
(секвани, гельвети). Коли Цезар отримав Цизальпійську і Нарбонську Галлії,
між ворогами (гельветами) і союзниками (едуями) виник конфлікт. Гельвети
вторглися на землі едуїв, що стало приводом для Цезаря розпочати війну. Із
часу підкорення гельветів почалося поступове придушення всіх інших племен,
просування вглиб цієї території. Завоювання трансальпійської Галлії тривало 9
років і принесло Риму нові джерела прибутків. Галлія була досить розвинена, і
Рим постарався зробити все для її якнайшвидшого приєднання до Римської
імперії: сприяв торгівлі; надавав римське право, право називатися колонією,
навчатися в Римі, відкривав школи і забезпечував доступ до літератури.

Лекція 4

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ РОМАНСЬКИХ МОВ

Одне з найважчих питань романської філології – це процес виникнення

романських мов. Складність цієї проблеми полягає в тому, що для її
розв’язання необхідно враховувати безліч найрізноманітніших чинників – від
історичних до внутрішньомовних. З’ясовуючи питання про виникнення
романських мов, слід обговорити два аспекти: по-перше, чим пояснити
схожість романських мов між собою, по-друге, які причини зумовили їх
відмінності. Думки романістів щодо першого аспекту більш-менш сходяться:
основною причиною подібності всіх романських мов є загальне джерело їх
походження – народна латина. Саме тому і сьогодні носії деяких романських
мов (іспанської й італійської, італійської й сардської, провансальської і

5
французької тощо) можуть майже вільно розуміти один одного. Причини
відмінностей (дивергенції) між романськими мовами далеко не такі однозначні,
як питання про їх походження. Виділимо основні з них.

Субстрат

Причиною виникнення різних романських мов міг бути різний субстрат,

на який наклалася вульгарна латина в провінціях Римської імперії. Субстрат –
це ознаки місцевої, споконвічної мови, які розчинилися в мові чужоземців
(мові-колонізаторі). Іншими словами, це ознаки зниклої, «переможеної» мови,
що залишилися в мові «переможця». Субстрат може проявлятися у вигляді
конкретних мовних ознак на всіх рівнях мовної системи і бути причиною
подальших змін у цій мові.
Отже, на формування романських мов вплинули мови тих племен і
народностей, які підкорив Рим. Оскільки римські колонії займали значні
території, а місцеві мови могли дуже відрізнятися за походженням, то і
результат їхнього впливу на латину був різним. Субстрат іспанської мови (як і
всіх інших романських мов Піренейського півострова) – кельтський,
іберійський, баскський. Кельти і галли – це давні індоєвропейські племена, які
мешкали в західній і центральній Європі. Існує думка, що кельтські елементи
проникли в іспанську й португальську мови безпосередньо від кельтів, які
жили на заході Іберійського (Піренейського) півострова, а також через
контакти з уже романізованою Галлією. Сучасні іспанські слова braga, caballo,
carro, camisa, camino вважаються кельтським субстратом (кельтизмами). Ібери
– племена найімовірніше неіндоєвропейського походження, які прийшли на
Піренейський півострів з Африки в ІІІ тисячолітті до н. е. Баски –
неіндоєвропейський народ, який проживає сьогодні здебільшого в Іспанії та
Франції. Прикладом баскського субстрату може служити іспанське arroyo
(струмок, потік). Труднощі точного встановлення спорідненості
далматинських мовних елементів з мовами найдавніших груп населення
Піренейського півострова часто змушують називати їх просто дороманськими.
Субстрат французької мови – кельтський, на півдні Франції –
давньогрецький (Марсель був грецькою колонією). Кельтизмами є, наприклад,
назви багатьох французьких міст: Ліон, Нант, Руан, Ам'єн та ін. У
провансальській мові виділяють ще іберійський і так званий
середземноморський субстрат.
Субстратом італійської мови є італійські й етруські мовні ознаки. Так,
наприклад, слова Roma і chianti походять з етруської мови. Субстрат сардської
мови – пунічний і давньогрецький. Сардинія за свого існування зазнала безлічі
нашесть – від фінікійських (карфагенських) до візантійських. З цим і
пов'язаний специфічний субстрат: пунічна мова є діалектом фінікійської мови.
Субстрат ретороманської мови (мов) – ретська (ретійська мова), яку вважають
до неіндоєвропейською дороманською мов Італії.
Субстрат румунської мови називають фрако-дакійським. Під фрако-
дакійськими мовами розуміють групу зниклих індоєвропейських мов
6
Балканського півострова: мову даків, фракійську, іллірійську мови. Вплив цих
мов на латину Балканського півострова призвів до появи так званої
балканської латини, яка, у свою чергу, визначила в подальшому специфіку
румунської мови.

Суперстрат. Адстрат

Причиною утворення різних романських мов міг бути також різний

суперстрат, який наклався на романські мови, що формувалися в римських
провінціях. Суперстрат – це ознаки зниклої мови немісцевого населення, що
залишилися в місцевій, споконвічній мові. Іншими словами, це залишки
чужоземної мови, асимільованої споконвічною мовою. Найбільш активним
суперстратом був німецький. Контакти з німецькими племенами були
постійними і за часів Римської імперії, і в період окремих романських держав.
Жителі Романії в різних частинах Європи контактували з німецькими
племенами: французи – з франками, провансальці – з бургундцями, італійці – з
остготами і лангобардами, іспанці – з вестготами і вандалами тощо. Це
зумовило певну різницю в запозиченнях з германських мов. Для румунського
етносу контакти з германцями не відіграли помітної ролі, тому в румунській
мові мінімальна кількість германізмів. Наведемо деякі приклади германізмів у
романських мовах: топоніми Франція, Бургундія; імена Фернандо, Альфонсо,
Ельвіра, Альберто (як і всі інші з компонентом -берт-); титули барон, маркіз і
безліч інших слів, словотворчих та фонетичних елементів.
Формуванню різних романських мов сприяли контакти з мовами
сусідніх етносів, тобто різний адстрат. Адстрат – це вплив сусідніх мов одна
на одну, обумовлений їх тривалим співіснуванням. На відміну від субстрату і
суперстрату, обидві взаємодіючі мови продовжують існувати. Різне
географічне положення народів визначило й той специфічний адстрат,
характерний для тієї чи іншої романської мови. Так, романські мови
Піренейського півострова зазнали арабського впливу. Через іспанську мову
арабські запозичення проникли в провансальську, французьку, італійську мови.
Однак їх кількість була меншою, а форма могла дуже відрізнятися від
іспанської. Там, де населення Романії межувало із слов'янськими народами,
наявний слов'янський адстрат у романських мовах. Перш за все, це стосується
румунської мови, яка має велику кількість слов'янських лексичних,
словотворчих та фонетичних запозичень (поряд з належністю румунської мови
до Ватиканського мовного союзу) і вирізняється специфічністю на тлі інших
романських мов. Слов'янський адстрат наявний у східній ретороманській мові
(фріульській): італійська провінція Удіне, де поширена ця мова, межує з
сьогоднішньою Словенією.
Названі причини дивергенції (відмінності) романських мов мають власне
мовний характер і пов'язані із впливом інших мов на романські мови, що
формуються або вже сформовані. Не меншою, а частою і набагато більшою
мірою на формування окремих романських мов вплинули історичні фактори,
які характеризують розвиток Романії від часу поширення латинської мови по
7
всьому Апеннінському півострові (приблизно II ст. до н. е.) до епохи окремих
романських мов (приблизно IX–Х ст. н. е.).
Латинська мова в часи колонізації провінцій

Процес романізації різних регіонів Європи тривав кілька століть, за час

яких сама латинська мова значно змінилася. Латинська мова поширювалася в
провінціях Римської імперії на різних стадіях свого розвитку. Наприклад, у
Сардинії романізація почалася в кінці III ст. до н. е., у Галлії – у середині І ст.
до н. е., а на території Дакії (регіон нинішньої Румунії) Рим підпорядкував собі
тільки на початку II ст. н. е. Зрозуміло, що в сардській, французькій та
румунській мовах зафіксовані різні етани розвитку латини – невипадково про
сардську мову говорять як про найархаїчнішу романську мову, а про
румунську – як про мову з великою кількістю інновацій. Природно, що ті
території, які знаходилися під римським пануванням 400 або навіть 500 років
(наприклад, Сардинія або південно-східна частина Піренейського півострова), і
провінції, підвладні Риму 200–250 років (Дакія), значно різнилися за ступенем
засвоєння латинської мови і культури.

Згадані тут чинники виникнення окремих романських мов являють
собою тільки невелику частину тих причин, які пропонують враховувати
дослідники періоду романізації. Жоден із цих факторів не можна
абсолютизувати або, навпаки, ним нехтувати.