Лекція № 2:

Романія як історичне поняття

Передісторія Романії:
Європа і Середземномор’я у першому тисячолітті до н.е.

Розселення племен на Апеннінському півострові.

Апеннінський півострів у першому тисячолітті до н. е. населяла велика

кількість племен, тобто населення півострова відрізнялося етнічною
строкатістю, а також дуже різнилося мовами і культурою.
Найстародавнішими племенами були лігури, жителі північно-західного
узбережжя, що називалося Лігурією. Мова їх залишилася невідомою, невідомі
тому і їхні родинні зв'язки.
У східних областях Апеннінського півострова жили племена, мови яких
належали до іллірійської гілки індоєвропейської сім'ї (чи були споріднені з
іллірійською). З цих племен відомі венети у Північно-Східній Італії. Населена
ними область називалася Венецією; це ім'я отримало і місто, що виникло тут за
часів пізньої античності.
На південно-східному краю Апеннінського півострова жили япіги та інші
ілірійські племена, які, мабуть, переселилися сюди з Балканського півострова.
Більшість населення Італії до середини I тисячоліття до н. е. становили
італійські племена. Італіки прийшли на Апеннінський півострів на рубежі II та I
тисячоліть до н. е. з півночі – з придунаїських областей. Серед італійських
племен відомі умбри, сабіни, самніти, латини.
З початку I тисячоліття до н. е. до Італії, Сицилії, Північної Африки, Іспанії
та Галії (нинішньої Франції) починають проникати вихідці зі Сходу: етруски
(східне (малоазійське) походження етрусків дуже ймовірне, але остаточно ще
не доведене), фінікійці та греки.
 Етруски у VII – VI ст. до н. е. панували у Середній та Північній Італії. Вони
відіграли значну роль в історії створення Римської цивілізації. Етруски
називали себе расенами. Греки називали їх тирренами чи тирсенами, а римляни
– тусками чи етрусками. Остання назва і увійшла до науки.
Свідчення мови етрусків – надгробні написи від 7 ст. до н.е. до 1 ст. н.е.
Також є великий текст на пеленах жіночої мумії, текст називається «Лляна
книга», також відома як «Книга Загребської мумії», — написана етруською
мовою на лляному полотні. Є найдовшим з усіх відомих написів етруською
мовою. Більшість написів досі не перекладено, проте розшифровані слова
дозволяють зрозуміти, що книга була однією з ритуальних книг етрусків, яка
містить ритуальні обряди, які потрібно виконувати у спеціально встановлені
для цього свята. Книга зберігається у Хорватії в Археологічному музеї Загреба.
Етруски користувалися алфавітом, близьким до грецького. Сьогодні вчені
розуміють близько 500 окремих етруських слів, але загалом мова етрусків
залишається незрозумілою. Близьких родичів цієї мови не виявлено. На думку
одних, етруська мова була споріднена з індоєвропейськими мовами Малої Азії;
інші вважають, що вона взагалі не перебувала у спорідненості з
індоєвропейською мовною сім'єю.
На початку нашої ери етруски розчинилися серед італійського населення;
вийшла із вживання етруська мова, поступившись своїм місцем латині — мові
римлян.
Інші вихідці зі Сходу, з території сучасного Лівану, фінікійці мали постійні
колонії на Сицилії, Сардинії і, можливо, Корсиці. Найбільшим центром
фінікійської колонізації був Карфаген, заснований вихідцями з Тира
(фінікійський місто, один із найдавніших великих торгових центрів, знаходився
на території сучасного Лівану) в ІХ ст. до н.е. на північному узбережжі Африки
навпроти Сицилії.
Фінікійська писемність є однією з перших зафіксованих в історії людства
систем фонетичної писемності. Тут діяв консонантний принцип, тобто для
запису слів використовувались тільки приголосні звуки.
 Фінікійська мова належить до семітських мов, за морфологією та лексикою є
близькою до давньоєврейської мови. В той час виконувала функції лінгва-
франка, тобто мови міжетнічного спіокування. Але поступово на території
Риму була витіснена латиною. Як і етруська мова.
Греки у VIII-VI ст. до н. е. так густо заселили узбережжя Південної Італії та
Сицилії, що цей регіон став називатися "Великою Грецією". Грецька мова
співіснувала разом з латиною (адстрат), вона не була витіснена латиною, а
зберіглася, але в ній залишились сліди латинської мови – наслідок довгого
співіснування двох мов (коли є взаємний вплив).
Пізніше за інші древні народи оселилися в Італії індоєвропейські племена
кельтів, яких римляни називали галлами. Вторгнення кельтів у Північну Італію
відбулося в середині I тисячоліття до н. е. Вони заселили долину р. По, яку
римляни стали називати Цизальпійською Галлією («Галлією по цей бік Альп»)
на відміну від Трансальпійської (Заальпійської) Галлії.
Галльська (кельтська) мова також зазнала значного занепаду і була витіснена
латиною.
Біля Етрурії в центрі Італії на узбережжі Тірренського моря жили латини,
італійське плем'я. Область, де вони жили, називалася Лаціум, центр – столиця
Італії – місто Рим, яке виникло в 754-753 рр. до н. е.
Поступово латинська мова витіснила мови всіх інших племен Італії. Вони
зникли з живого спілкування до І – ІІ ст. н. е.

Утворення Стародавньої Романії.

Поняття романізації.

Протягом V – середини ІІІ століть до н. е. римляни проводять цілу серію

воєн, перемагають у всіх цих війнах і створюють на місці Латинської Федерації,
що розпалася, нову Римо-італійську федерацію міст.
Швидке піднесення Риму пояснюється:
1) швидкими темпами зростання його економічної могутності;
 2) формуванням рабовласницької держави, що стимулювало прагнення до
збагачення, захоплення видобутку, рабів;
3) вміле користування відсутністю єдності серед своїх супротивників;
4) вигідним географічним положенням.
З моменту захоплення римлянами перших територій, що знаходяться за
межами Лаціуму, одночасно із встановленням політичного панування Риму,
починається процес, який називається «романізацією».
Романізація – поширення на захоплені Римом території латинської мови,
римських звичаїв і римської культури та їх засвоєння місцевими жителями.
Романізація, розпочавшись з Апеннінського півострова (Італія), охопила
більшість областей, завойованих римлянами в період між III до н. е. - ІІ ст. н. е.

1.1. Романізація Апеннінського півострова.

Взаємини Риму з містами Італії, що увійшли до складу Римо-Італійської

федерації, складалися по-різному. Одні (Умбрія) сприйняли панування Риму
нормально, інші (міста етрусків та осків) ні. Але Рим продовжував вести свою
політику. Підкоривши собі всю Італію, Рим зберіг політику міста-держави,
тобто жителям Риму надавалося повне громадянське право – повне римське
право, зокрема, брати участь у політичному житті. Міста і громади, що увійшли
до Римо-Італійської федерації, отримували латинське право - свобода, але без
політичного життя.
Більшість нелатинів були пов'язані з Римом договором, який забезпечував
невтручання Риму в їхні внутрішні справи, але позбавляв їх права самостійної
зовнішньої політики. Вони вважалися союзниками Риму і мали постачати їм
військові кораблі і допоміжні війська. За особливу вірність їм могли дарувати
неповне римське право, яке збігається з латинським. Так було на початок 1 ст.
до н. е. У всіх військових справах привілеї були лише у Риму. У головних
військах служили лише римляни. Всі перемоги Риму приносили великий куш,
на рівну з легіонерами частку розраховували і воїни, які мали латинське право,
але умов часто не дотримувалися. Невдоволення переросло у Союзницьку війну
(91-88 рр. до н. е.). Одна з найбільш кровопролитних війн закінчилася
перемогою Риму, але вимушенням його дати деякі привілеї. Він дарував майже
всім права римського громадянства. І хоча Рим намагався обмежити їхні права
– римське громадянство – право місцевого самоврядування, торгівля з іншими
містами Італії, внутрішній лад на зразок римського – призвело до швидкої
романізації, проникненню латинської мови загальним шляхом. Згодом
утворилося розмовне койнé (латина з домішкою особливостей області). Його
розуміли всі, зокрема, неіталійське населення. У цей час у Римі розвиваються
література, ораторські школи, філософія; решта населення, володіючи мовою,
теж може здобувати освіту. З цього моменту має місце поступове вимирання
місцевих мов Італії, починається панування класичної латини.
Отже, особливості романізації Апеннінського півострова:
1) проникнення латинської мови насамперед і переважно усним шляхом;
2) виникнення своєрідного розмовного койнé, тобто зрозумілої всім італікам
мови, але з домішкою в кожній області місцевих рис, що відображають рідну
для даного італійського племені мову.

1.2. Романізація Піренейського півострова.

У результаті Другої Пунічної війни (218-201 рр. до н. е.) східна та більша

частина південного узбережжя Піренейського півострова опинилася під владою
Риму. Саме звідси почалася романізація Іспанії. Завойовані землі були розділені
Римом на 2 частини: Далеку Іспанію (північно-східна, аж до р. Ербо) і Близьку
Іспанію (південно-східна + частина східного узбережжя). Згодом римляни
проникають углиб півострова, захоплюють нові території, дають нові назви цим
провінціям (Тарраконська Іспанія та Бетика), все це супроводжується
кровопролитними війнами з місцевим населенням. Захоплення Піренейського
півострова тривало 200 років, з 3 по 1 століття, і різний час захоплення його
частин, своєрідний рельєф призвели до нерівномірності темпів романізації.
Найбільш інтенсивною і наполегливою вона була в Бетиці, найповільнішою в
найбільш опірних р-нах (Лузітанія). Можливо, через нерівномірність виникло
кілька романських мов. На півострові залишалася частина римських військ,
півострів був багатий на природні ресурси = торгівля, римляни відкривали там
свої школи, робили все, щоб приручити місцеву інтелігенцію. Римляни надають
деяким областям латинське право, а тим, хто особливо відзначився, - право
називатися римськими колоніями. Поступово всі іспанські провінції стали
частиною Римської держави.
Особливість романізації Піренейського півострова – нерівномірність її
темпів (з кінця ІІІ ст. до кінця І ст. до н. е.).

2.4. Романізація Галлії.

Велику область проживання галлів римляни ділили на дві Галлії:

Цизальпійську – по цей бік Альп (Північна Італія) та Трансальпійську –
території сучасних Франції, Бельгії, частково Голландії та Швейцарії.
Цизальпійська Галлія представляла для Риму постійну небезпеку. Під час
першої пунічної війни багато галлів вступили в армію Ганнібала, але з 191 р. до
н. е. вона стала повністю залежною від Риму. Під час союзницької війни багато
хто повставав, але потім їм було даровано латинське, а далі і римське право, що
сприяло швидкій романізації. Пізніше через північну Італію пішли шляхи в
Трансальпійську Галлію. Трансальпійська Галлія складалася з племен, що
постійно ворогували один з одним, деякі з них підтримували Рим (едуї), деякі
ненавиділи (секвани). Коли Цезар отримав Цизальпійську Галлію, між
ворогами гельветами та союзниками едуями виник конфлікт. Гельвети пішли
через землі едуїв, що стало приводом для Цезаря розпочати війну. З часу
підкорення гельветів почалося поступове придушення решти племен,
просування вглиб цієї території. Завоювання Трансальпійської Галлії тривало 9
років і принесло Риму нові джерела доходів. Галлія була досить розвинена, і
Рим постарався зробити все для її якнайшвидшого вливання (торгівля, римське
право, право називатися колонією, навчатися в Римі, відкриття шкіл та доступ
до літератури).
Особливості романізації Галлії:
 1) її порівняно швидкі темпи, які багато в чому пояснюються високим рівнем
розвитку самої Римської держави (I ст. до н. е. – I ст. н. е. – період його
найвищого розквіту);
2) значна роль таких форм романізації, які пов'язані з залученням населення
до латинської мови та римської культури через школу та літературу.

2.5. Романізація Дакії.

Дакія оголошена римською провінцією у 106 році. Вона стала останньою

надбаною римською провінцією та першою провінцією, залишеною римлянами
через 170 років після її завоювання під натиском вестготів.
Особливості романізації Дакії:
1) масовий стихійний приплив переселенців з різних областей Римської
імперії, обумовлений її географічним розташуванням і природними
багатствами;
2) інтенсивне її заселення організованими колоністами (особами, які
переселяються державою та наділяються земельними ділянками) та розміщення
на її території значного контингенту військ у зв'язку з прикордонним
характером провінції.
Всі ці фактори сприяли тому, що романізація Дакії відбувалася дуже
інтенсивно і виявилася глибокою та міцною, незважаючи на історично
нетривалий термін її перебування у складі Римської держави.

2.6. Чинники романізації (узагальнення).

Отже, процес романізації, що тривав загалом понад п'ятсот років, відбувався

у кожній області по-своєму. Чинниками, що зумовили особливості романізації,
були:
1. В Італії – етнічна спільність населення (і як її результат – створення
загальноіталійського розмовного койне) та федеративний характер об'єднання
міст (їх відома автономія).
 2. У Іспанії – нерівномірність темпів романізації різних областей.
3. У Галлії – короткий відрізок часу завоювання; велика кількість міст,
рівномірно розподілених по всій території; певний рівень розвитку галльського
суспільства; період найвищого розквіту Римської держави.
4. У Дакії – розселення на її території за порівняно невеликий відрізок часу
значної кількості носіїв латинської мови.

3.Стародавня Романія в пізній період історії Риму

та після його падіння.

Криза суспільно-політичного устрою Римської держави та падіння

Західної Римської імперії.

Яким було загальне становище у Західній Римській імперії у V ст.?

У 395 р. стався остаточний політичний розподіл раніше єдиної
Середземноморської імперії як рабовласницької держави на два державні
утворення: Західну Римську імперію та Східну Римську імперію (Візантію).
Хоча на чолі і тієї і іншої стояли рідні брати і сини Феодосія, а в юридичній
теорії зберігалася ідея єдиної Імперії, керованої лише двома імператорами,
фактично і політично це були дві самостійні держави зі своїми столицями
(Равенна та Константинополь), своїми імператорськими дворами, з різними
завданнями, що стояли перед урядами, нарешті, із різними соціально-
економічними базами. Процес історичного розвитку на Заході та у Візантії став
набувати різних форм і пішов різними шляхами. У Східній Римській імперії
процеси феодалізації зберігали риси більшої наступності старих суспільних
структур, проходили повільніше, відбувалися за збереження сильної
центральної влади імператора в Константинополі.
Іншим виявився шлях до феодальної суспільно-економічної формації на
Заході. Його найважливішою особливістю є ослаблення центральної влади
римського імператора та її знищення як політичної надбудови
рабовласницького суспільства, що зберігала та консервувала рабовласницькі
порядки. Іншою його особливістю є поступове формування на території Імперії
самостійних політичних утворень — варварських королівств.
Поступове ослаблення центральної влади Західної Римської імперії
пояснюється серйозними соціально-економічними змінами римського
суспільства IV—V ст.: гострішою кризою рабовласницького способу
виробництва та пов'язаного з ним господарства, насамперед захиренням міст,
скороченням товарного виробництва та торгівлі, що постійно посилюється
натуралізацією економіки та переміщенням центру економічного життя з міст
на село — величезні латифундії, які перетворюються на центри як сільського
господарства, так і ремесла та торгівлі найближчої до маєтку округи.
Важливим чинником економічного стану Західної імперії у IV ст. і особливо
у V ст. стає податкова політика держави. Загалом можна говорити про різке
зростання податкового навантаження, яке перевищує економічні можливості
платників податків, поступово занурює їх у злидні. Утримання розкішного
імперського двору, розгалуженого бюрократичного центрального та
провінційного апарату, армії вимагало величезних коштів. У той самий час
загальний економічний занепад і скорочення матеріальних ресурсів
господарств, вилучення з-під податкового пресу церковних земель та багатьох
магнатських латифундій, руйнування великих просторів варварськими
полчищами скорочували можливості платників податків. Тяжкість податкового
тягаря посилювалася розкраданнями і свавіллям бюрократичного апарату та
збирачів податків.
Нестерпний фіскальний гніт, свавілля бюрократії зачіпали і соціальні
інтереси провінційної знаті, яка разом із місцевими церковними громадами на
чолі з єпископами боролася за свої привілеї, а також вимагала від Імперії, яка
слабшала, більш енергійних заходів з підтримки та безпеки кордонів та
придушення соціальних рухів пригноблених мас. У V ст. з кожним
десятиліттям імперський уряд все гірше і гірше виконував ці найважливіші
завдання, втрачаючи своє право на існування. Провінційні землевласники і
місцева церква, спираючись на величезні земельні масиви і великі кошти,
поступово беруть до рук функції придушення соціальних рухів провінційних
низів, відбиття варварських вторгнень, ігнорують розпорядження імператорів,
вступають у сепаратні контакти з предводителями прикордонних варварських
племен. Відбувається звуження соціальної опори Римської імперії, починається
її повільна, але неухильна агонія.
Важливим чинником соціально-політичного розвитку на західноримському
рабовласницькому суспільстві V в. стає поступове розбіжність інтересів
західної християнської церкви, що об'єднується навколо римського папи, та
імператорського уряду. Західна церква, що має розгалужену організацію,
величезні багатства і сильний моральний вплив, набуває і політичного впливу.
Західним римським імператорам не вдалося паралізувати цей вплив і поставити
його під контроль, як це зробили візантійські імператори. Цьому сприяв і
формальний розподіл резиденцій, центром західної церкви стало місто Рим —
символ римської могутності та культури, центром імператорського двору стала
Равенна. Поступово падав авторитет Імперії та її бюрократичного апарату, але
зростав соціально-економічний та політичний вплив церковної організації.
Загальне старіння Західної Римської імперії яскраво виявилося у розвалі її
військової організації. Римська армія до кінця IV ст. стала виявляти свою
слабкість та малу боєздатність. При скороченні матеріальних ресурсів та
населення Імперії, масовому ухилянні від військової служби виникали дедалі
більші труднощі із комплектуванням армії. Прикордонні війська
перетворювалися на слабо дисципліновані поселення військових колоністів,
зайнятих більше своїм маленьким господарством, ніж військовою службою.
Послаблення римської армії не було секретом для імперського уряду, й
для зміцнення військової організації західноримські імператори стали на шлях,
відомий ще в IV ст.: укладання договорів із вождями варварських племен,
згідно з якими останні оголошувалися союзниками (федератами) Імперії,
отримували від імператорів місця для поселення, продовольство та
спорядження, регулярну плату і перетворювалися на наймані з'єднання
римської армії. Однак це був небезпечний шлях. Такі варварські дружини на
чолі зі своїми королями далеко не завжди корилися імператорським наказам,
вони проводили самостійну політику, нерідко звертали свою зброю не так
проти зовнішнього ворога, як проти мирного населення з метою його
пограбування.
Одним із вирішальних факторів історичного розвитку римського суспільства
та держави у V ст. став революційний рух пригноблених та знедолених верств
населення. Різні за формами свого прояву масові народні рухи розхитували
відживаючі суспільні відносини і рабовласницьку державу, що стояла за ними,
— Західноримську імперію.
На початку V ст. імперському уряду, на чолі якого стояв опікун
малолітнього імператора Гонорія (395-423 рр.), вандал за походженням,
Стіліхон, довелося вирішувати два невідкладні завдання: відбиття варварських
вторгнень до Італії та придушення сепаратистського руху в Галлії.
У 401-402 рр. насилу вдалося відбити навалу вестготських дружин на чолі з
Аларіхом і відновити з ним договірні відносини. У 404-405 рр. Італія пережила
страшну небезпеку від полчищ, що вторглися через східні Альпи, гота
Радагайса, який дійшов до Флоренції, але був вщент розбитий недалеко від
цього міста. Ці вторгнення показали, що найсерйозніша небезпека загрожує
центру держави, Італії та безпосередньо столицям держави — історичній
столиці місту Риму та резиденції імператора, якою стала сильно укріплена,
оточена важкопрохідними болотами, Равенна. Для захисту імператорської
столиці Стіліхон перевів до Італії частину маневрених польових військ з
Британії та Галлії, послаблюючи цим оборону рейнських кордонів і всієї Галлії.
Відведення частини військ означало, що Імперія фактично залишала західні
провінції напризволяще. Цим негайно скористалися племінні коаліції аланів,
вандалів та свевів, які прорвали у 407 р. увірвалися до Галлії, спустошуючи все
на своєму шляху. Галло-римська знать була змушена взяти справу оборони
провінцій у свої руки. Війська, що стояли у Британії та Галлії, проголосили
імператором Костянтина (407—411 рр.), якому вдалося відновити положення на
рейнському кордоні, відтіснити вандалів і свевів до Іспанії, дещо стабілізувати
внутрішню обстановку в самій Галлії.
Зміцненню позицій узурпатора Костянтина у Галлії сприяла бездіяльність
центрального уряду, зайнятого відбиттям нової загрози Італії з боку того ж таки
Алариха. У 408 р., після усунення від влади і вбивства всемогутнього
тимчасового правителя Стіліхона, придворне угруповання, що прийшло до
влади, розірвало союзні відносини з Аларіхом, і його дружини знову рушили на
Італію. Аларіх цього разу обрав шлях на місто Рим і восени 408 р. обложив
«вічне місто». Лише ціною великого викупу жителям Риму вдалося домогтися
зняття облоги та відступу вестготів. Спроби Аларіха домовитися з Равенною
про прийнятний мир були знову зірвані придворним угрупованням, і Аларіх з
метою залякування рівненського двору повів свої дружини на слабко
захищений Рим. По дорозі на Рим до готів приєднувалися раби-втікачі. Кинуте
напризволяще, без жодної підтримки від імператора місто Рим було взято 24
серпня 410 р. (причому ворота Риму були відкриті міськими рабами) і жорстоко
розграбоване. Падіння і жорстоке розграбування Риму у всіх культурних людей
Середземномор'я пробудило розуміння приреченості взагалі Римської держави,
близького кінця Західноримської імперії, її культури, всього суспільного
устрою.
Імперський уряд в Равенні після 410 р. опинився в дуже важкому становищі:
вестготи, що розграбували Рим, блокували Італію, самозваний імператор
Костянтий правил у Галлії, а в Іспанії господарювали прорвані туди полчища
аланів, вандалів і свевів. Імперія розвалювалася. В цих умовах Равенна була
змушена змінити свою політику стосовно варварів і піти на нові поступки: від
звичайного найму варварських загонів на службу Імперії, як це робилося ще в
IV ст., західноримські імператори змушені були погодитися на створення
напівсамостійних варварських державних утворень на території Імперії, що
зберігала примарний суверенітет над ними. Так для того, щоб прибрати
небезпечних вестготів з Італії, вестготам була надана для поселення Аквітанія -
південно-західна частина Галлії.
Вестготи оселилися тут на постійне проживання всім племенем, з
дружинами та дітьми. Таким чином, у 418 р. виникло перше варварське
королівство біля Західноримської імперії.
Ще раніше равеннський двір визнав у якості федератів Імперії племінні
утворення свевів, що міцно осіли в північно-західній частині Іспанії, і вандалів,
які, однак, не змогли закріпитися в Іспанії і в 429 р. переправилися до Африки,
утворивши там своє вандальське королівство. На відміну від вестготів, що мали
мирні стосунки з місцевими жителями, вандали у своєму королівстві
встановили жорсткий режим по відношенню до місцевого римського
населення: вони руйнували міста, піддавали їх грабежам та конфіскаціям,
перетворювали мешканців на рабів. Слабкі спроби місцевої влади та
равеннського двору змусити вандалів до покірності не привели до жодних
результатів, і в 435 р. Імперія визнала офіційно Вандальське королівство як
союзника Імперії з формальним зобов'язанням вносити щорічну подать Равенні
та захищати інтереси імператора. Значну частину африканських провінцій було
фактично втрачено.
З інших варварських утворень на території Імперії можна назвати
королівство бургундів, що виникло у південно-східній Галлії (443 р.), та
королівство англосаксів у південно-східній частині Британії (451 р.). Нові
напівсамостійні варварські королівства підпорядковувалися розпорядженням
імператорського двору лише у тому випадку, якщо це відповідало їхнім
інтересам, але частіше проводили власну внутрішню і зовнішню політику.
Равеннський двір в середині 5 ст. ще зберігав видимість існування Західної
Римської імперії, в якій варварські королівства та області лише вважалися її
складовими частинами. Деякій згуртованості Західної Римської імперії сприяла
небезпека, яка стала загрожувати їй з боку племен гунів.
Гунни наприкінці IV-початку V ст. не становили ще серйозної небезпеки
Риму. Навпаки, римляни охоче вербували гуннські загони задля досягнення
своїх військово-політичних цілей. Однак на початку 440-х років відбувається
різке посилення гунів на чолі з їхнім ватажком Атіллою. Гунни приєднують до
свого союзу ряд племен і, користуючись слабкістю як Західноримської імперії,
так і Візантії (Візантія в цей час вела важкі війни з вандалами та з персами),
починають спустошливі набіги на області Балканського півострова.
Візантійцям вдалося частиною відкупом, частиною військовою силою відбити
напад гунів, і вони на початку 450-х років вторглися на територію Галлії,
грабуючи та спалюючи все на своєму шляху. Проти гунів було створено сильну
коаліцію. Гуни зазнали поразки, їхнє державне об'єднання почало розпадатися,
а невдовзі після смерті Атілли остаточно розвалилося.
Гуннская небезпека згуртувала на короткий час різнорідні сили навколо
Імперії, але після відбиття гуннського вторгнення процеси внутрішнього
роз'єднання Імперії посилилися. Варварські королівства проводять самостійну
політику. Вестготи завойовують більшу частину Іспанії, розширюють свої
володіння за рахунок імперських областей Південної Галлії. Вандали
захоплюють значну частину африканських провінцій і, побудувавши власний
флот, спустошують узбережжя Сицилії, Сардинії та Корсики. Скориставшись
безсиллям равеннського двору, вандали напали на історичну столицю Імперії та
резиденцію глави західної римської церкви – папи, взяли та піддали небаченому
в історії 14-денному розгрому місто Рим (455 р.). Все що не можна було забрати
з собою, вандали безглуздо знищували. З цього часу словом «вандалізм»
прийнято називати вкрай жорстоке, безглузде знищення культурних цінностей.
У Галлії зміцнюється королівство бургундів, посилюється приплив франків,
які міцно влаштовуються в її північних областях. Місцева знать Іспанії та Галлії
вважає більш вигідним встановити відносини співпраці з варварськими
королями, ніж із далеким і безсилим равеннським двором.
Почалася боротьба за владу серед різних придворних клік, які ставили своїх
маріонеток. Маріонеткові равеннські імператори швидко змінювали один
одного залежно від впливу тієї чи іншої придворної кліки. У 476 р. командувач
імператорської гвардією Одоакр скинув 16-річного імператора Ромула
Августула, знищив сам інститут Західноримської імперії, а знаки
імператорської гідності відіслав до Константинополя і утворив в Італії власне
королівство – державу Одоакра.
Західноримська імперія перестала існувати. Східна Римська імперія
(Візантія) проіснувала до 1453 року і впала під ударами турків.
Завоювання романізованих народів племенами різного етнічного
походження, переважно германськими, зокрема, франками, не призвело до
витіснення латинської мови: завойовники асимілювалися з місцевим
романським населенням, поступово втрачаючи свою мову. Отже, з падінням
Західної Римської імперії (Рима) процес романізації не закінчився, а лише набув
нових форм. Германські мови, своєю чергою, справили деякий вплив на латинь
і романські мови, що розвивалися на її основі. Здебільшого, цей вплив
торкнувся фонетики та лексики.

3. Історичні умови утворення та поширення романських мов.

Поширення романських мов за межами Давньої Романії.

У XV – XVI ст. Франція, Бельгія, Італія, Іспанія та Португалія інтенсивно

завойовували та колонізували території Африки та Азії, внаслідок чого на
завойованих територіях поширювалися відповідні романські мови.