1.

Мета вивчення Римського права

Римське право вивчають з метою пізнавальною, для засвоєння загальної історії права, теорії права, історії політичних і правових вчень,
цивільного, сімейного, комерційного права України, права Європейського співтовариства, оволодіння методологією. Вивчення римського
права є необхідним елементом гуманітарної освіти взагалі й важливою складовою професійної підготовки висококласного
правника .2.Джерела Римського приватного права
Джерела римського права - форми закріплення і вираження правових норм, які мають загальнообов'язкове значення і включають способи,
форми освіти норм права і умови життя суспільства.
Види джерел римського права:
- звичайне право; закони; плебісцити ; сенатусконсульти; конституції імператорів; едикти магістратів; відповіді юристів.
Джерела римського права.
1. Написи на дереві, камені, бронзі ,на стінах будівельі т. д. у новий час написи публікували в спеціальному виданні Звід латинських
написів;
2. Закони XII Таблиць - зведення законів, що визнається джерелом усього публічного і приватного права, відображений у вигляді мідних
багатогранних колон, виставлених на римському форумі.
3. Corpus juris oivilis - кодифікація імператора Юстиніана.
4. Твори римських юристів, особливо твори римських істориків: Тита Лівія ,Тацита ,Аммиана Марцелліна; римських антикварів
5. Папіруси, вивчення яких присвячена спеціальна галузь історичної науки - папірологія. Папіруси містять багатий матеріал для пізнання
місцевих особливостей в праві окремих провінцій Римської держави. Є папіруси, які містять і документи загальноімперського значення,
наприклад на папірусі зберігся едикт Антоніна Каракалли
3.Періодизація розвитку Римської держави і права
Історію Риму представляють трьома періодами:
1.Царський (період рексів) (753—509 pp. до н. є.);
2. Республіканський (509—27 pp. до н. є.);
3.Період імперії (27 р. до н. є. — 476 р. н. є.).Який поділяється на: принципат (27 р. до н. є. — 193 р. н. є.) та домінат (284—476 pp. н. є.).
Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних
періодів:
1) архаїчний період (753 – 367 роки до н.е.);.Перехід від звичаєвого права до державного законодавства та судової практики. Джерелами
права є звичаї, правові звичаї, царські закони.
2) передкласичний (докласичний) період (367 – 17 роки до н.е.). Розвиток права в цей період пов’язаний з правотворчою діяльністю
претора. Джерелами права є постанови народних зборів, едикти преторів.
3) класичний період (17 роки до н.е. – 284 рік н.е.). Розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. Інститути права
класичної епохи стають зразком для приватного права взагалі.
5) посткласичний період (284 – 476 роки н.е.) Джерелом права стають постанови імператора - імператорських конституцій.
6) Юстиніанівський період (526 – 565 роки н.е.). Завдяки правовій політиці Юстиніана та виконаної кодифікації римського права були
збережені тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.
4.Особливості політичного, суспільного та економічного розвитку Риму
Періодизація історії Стародавнього Риму ґрунтується на формах правління, які в свою чергу відображали соціально-політичну
ситуацію: від царського правління на початку історії до імперії-доміната наприкінці.
 Царський період (754/753 — 510/509 р. до н. е.)
 Республіка (510/509 — 30/27 р. до н. е.)
o Рання Римська Республіка (509—265 рр. до н. е.)
o Пізня Римська Республіка (264-27 рр. до н. е.)
 Імперія (30/27 р. до н. е. — 476 р. н.е.)
o Ранняя Римська Імперія. Принципат (27/30 р. до н. е. — 235 р. н.е.)
o Криза III ст. (235—284 рр.)
o Пізня Римська Імперія. Домінат (284—476 рр.)
До таких особливостей належали: встановлення республіканської форми правління внаслідок боротьби патриціїв і плебеїв, та майже
безперервні війни Рима, що перетворили його з невеликого італійського містечка на столицю величезної держави. Під впливом цих
факторів створювалася ідеологія та система цінностей римських громадян. Її визначав перш за все патріотизм – уявлення про особливу
богообраність римського народу і самою долею призначених йому перемогах, про Рим як найвищу цінність, про обов’язок громадянина
слугувати йому всіма силами. Для цього громадянин мав відзначатися відвагою, стійкістю, чесністю, відданістю, гідністю,
поміркованістю у способі життя, здатністю підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому законом і встановленому предками
звичаю в мирний час, шанувати богів-покровителів своїх сімей, сільських общин та самого Рима. Стародавній Рим володів безкраїми
просторами землі з величезними природничими та людськими ресурсами. По суті, давньоримська економіка залишалася сфокусованою
на землеробстві та торгівлі. . З'являється товарне виробництво, і його переваги стають очевидними. римська цивілізація породжує універ-
сальні, ще не відомі Європі релігію, мораль, право, політичні інститути, що у свою чергу складають її серцевину, сутність і зміст.
5.Державні інститути
В період Республіки такими інституціями є:
1. Народні збори; Вони поділяються на:- куріатні коміції (питання сімейного та спадкового права);
- центуріатні коміції (вирішували усі важливі питання).- трибутні коміції (вирішували ті питання, які полишили центуріатні коміції);
2. Сенат - складався з 300 найвідоміших патриціїв. Пізніше входили й плебеї. Списки сенаторів складалися цензорами. Цей орган
визначав головні напрямки зовнішньої політики, був дорадчим органом магістратів, визначаючи основні напрямки їхньої діяльності.
Ратифікував рішення народних зборів.
3. Ординарні патриціанські магістратури; включали такі види вищих магістратів:
— консули ( адміністративні і судові функції)
— претори (управляли містом за відсутності консула)
— цензори (складали цензи — податкові і військовісписки, а також списки сенаторів);
— курульні едили (наглядали за порядком і розглядали суперечки на ринках);
— квестори (виконували роль помічниківконсулів, функції скарбіїв)
— колегії жерців , — допоміжні колегії
4. Екстраординарні патриціанські магістратури; интеррексы, диктатори, начальники кінноти, військові трибуни, тріумвіри і члени різних
надзвичайних комісій;
- плебейські магістратури. Трибуни. Завданням трибунів була передусім захист плебеїв. Плебейські еділи. - Це були допоміжні органи
трибунів. Підтримка порядку, постачання міста.
Культура.Вплив грецької культури
Стародавня Греція, або Еллада – це загальна назва групи рабовласницьких держав, що існували на території Південної частини
Балканського півострова, островів Егейського моря, західного узбережжя півострова Мала Азія, на берегах Мармурового й
Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сицилія. Етнічний склад Стародавньої
Греції у 3 тис. до н.е. був досить строкатий, його складали пеласги, лелеги та ін., яких відтіснили та асимілювали протогрецькі
племена ахейців та іонійців. Перші держави ахейців Кнос, Фест, Мікени, Тиринф, Пилос та ін. сформувалися на початку 2 тис.
до н.е., в епоху бронзи. Вторгнення дорійців близько 1200 р. до н.е. призвело до розпаду держав й пожвавленню родових
відношень. У ІХ ст. Північну Грецію заселили еолійці, Середню Грецію й Пелоппонес – дорійці, Аттику та острови – іонійці. У
VIII–VI ст. у Греції сформувалася своєрідна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства – поліс, що
тривалий період був осередком культурного життя не лише Греції, а й Стародавнього Риму. Залежно від результатів боротьби
демосу з родовою знаттю державна влада в полісах була або демократичною, як в Афінах, або олігархічною, як у Спарті чи на
острові Кріт. Боротьба полісів за гегемонію у Греції закінчилася тим, що знекровлені війною вони стали здобиччю Македонії,
яка ініціювала створення великої держави – імперії Олександра Македонського, яка сягала від Дунаю до Інду. Цим було
покладено початок елліністичної культури, основним змістом якої були взаємовпливи та взаємопроникнення грецьких
(еллінських) і місцевих елементів. Після розпаду Імперії та утворення на її місці нових держав і союзів воєнізованого типу, що
змагалися за першість у володінні усією Грецією, вона поступово підкорилася Риму, а з 27 р. до н.е. перетворилася на римську
провінцією під назвою Ахайя.

6.Право в системі культури Стародавнього Риму визначення специфіки формування римської правосвідомості не може бути
повним, якщо не враховувати потужного впливу на цей процес грецької культури. Передусім слід звернути увагу на те, що попри всю
несхожість національного характеру греків і римлян ці культури об'єднувало те, що вони формувалися на однаковому підґрунті — на
базі античного громадянського суспільства.Весь лад такого суспільства визначав шкалу основних цінностей. До них, зокрема,
належали: ідея значимості та єдності громадянського суспільства при нерозривному зв'язку блага окремої особи з благом усього
колективу, служити якому — обов'язок кожного громадянина; ідея верховної влади народу, що підносить античне місто на недосяжну
висоту порівняно з тими державами, де володарює один, а решта — його раби; ідея свободи і незалежності як для міста, так і для
громадян (попри всі розбіжності в тлумаченні поняття свободи та її меж, вона завжди протиставлялася рабству); ідея тісного зв'язку
громадянського суспільства з його богами і героями.Крім того, політичне життя грецьких полісів і Риму, змагання лідерів
різноманітних напрямів, що прагнули заручитися підтримкою народного зібрання, відкриті судові процеси, що привертали безліч
слухачів, сприяли розвитку ораторської майстерності, мистецтва переконувати, логічного мислення, вміння чітко формулювати
тощо.Що стосується права, то воно стверджувалося за допомогою релігії і підкріплювалося її авторитетом, аж доки не сформувався
відповідний рівень правосвідомості римських громадян. Такого переплетіння цих феноменів практично не спостерігалося у грецьких
полісах.Спочатку вона формується на підґрунті специфічної римської моральності, соціальних і політичних інституцій, що зумовили
формування особливого римського національного характеру, релігії, права. Потім на цей матеріал накладаються цивілізаційні
досягнення античної Греції (давньогрецької цивілізації), а також культур інших народів Сходу і Заходу, в результаті чого і виникає
«Pax Romana» (Римський Світ римська цивілізація породжує універсальні, ще не відомі Європі релігію, мораль, право, політичні
інститути, що у свою чергу складають її серцевину, сутність і зміст.

7.Римська моральність.витоків римської моральності: Передусім слід взяти до уваги надзвичайно важливе значення в житті
давньоримського суспільства таких інститутів, як рід і familia(сім'я, родина).

римська родина (familia)являла собою своєрідне господарське об'єднання, — зібрання підвладних осіб і речей, що належать старшому
родичу по висхідній лінії. Разом з тим, родичів об'єднували спільні родинні культи, божества (мани), поняття про честь, гідність,
уподобання тощо. Саме в цьому малому суспільстві, в якому об'єднувалися функції родини, релігії, школи, виробництва та уряду,
зростав і виховувався маленький римлянин, поважаючи батьків, беззаперечно виконуючи всі їхні розпорядження, формуючись як
надійний громадянин непереможної держави.
Разом з тим, слід мати на увазі, що давня римська релігія зробила значний внесок у моральність-, саме вона упорядковувала і
зміцнювала індивіда, родину, державу. Пізніше римська моральність змінюється під впливом християнства. Вона стає м'якшою, в
чомусь більш людяною.
Виховання відбувалося також у процесі освіти і завдяки підбору дисциплін, і завдяки методиці подання навчального матеріалу.
Формуванню правосвідомості, зокрема, сприяло вивчення напам'ять Законів XII таблиць. В той же час, наприклад, атлетиці уваги
практично не приділялося, як предмету даремному: за римською уявою гартуватися і набиратися сил краще в процесі корисної роботи
на земельній ділянці, а не виконуючи непотрібні вправи.З 19 р. до н. е. Октавіан Август — куратор моральності

8.Сім’я у Римі

Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою й
моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До
складу сім'ї, крім глави сімейства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном
famikia позначалась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Отже, за сімейним станом римські громадяни
поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права та осіб чужого права. До перших відносилися домовладики, до других — інші
члени сім'ї, так звані підвладні. Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі юмовладики, називалась агнатською. Всі підвладні
підкорялися владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Після смерті домовладики його дорослі с іни були носія-
ми влади в сім'ї, а дружини й діти підпадала під їхню владу. Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот,
зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї, Виробництво
матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом
життя майно за кровними потемками (нащадками), передусім за дітьми.

9.Світогляд(релігія) у Римівельми своєрідно формувалася римська релігія. За своєю психологічною основою вона тривалий час
залишалася «антиміфологічною». Римлянин зростав і його оточувало все ширше коло богів, які, однак, на відміну від грецьких були
позбавлені людських якостей. Інколи це були просто абстракції: Здоров'я, Молодість, Честь, Надія, Доблесть, Чистота, Злагода,
Перемога, Рим. Складна система божеств і взаємовідносин з ними зумовлювала значення жерців. Хоч культові обряди зводилися
фактично до звичайного приношення жертв або дарів богам, щоб задобрити їх і заручитися підтримкою в тяжку хвилину, однак
характерною рисою ритуалів була вимога виконання їх з такою точністю в словах і діях, що могла бути забезпечена тільки фахівцями
— жерцями. У давньоримській релігії дослідники вбачають багато негативних рис, поміж якими на першому місці стоїть переважання
форми, ритуалу над змістом.

Разом з тим, слід мати на увазі, що давня римська релігія зробила значний внесок у моральність-, саме вона упорядковувала і
зміцнювала індивіда, родину, державу. Вона фундаментувала також право, зводячи його до небесних витоків і вбираючи у релігійні
шати, називаючи злочином порушення небесного порядку і спокою, підкріплюючи клятви авторитетом Юпітера. Завдяки їй усі
сторони суспільного життя набували урочистості. До того ж релігія забезпечувала такий підхід, коли кожній дії уряду передувала
молитва і ритуал, що підводило державу до такої нерозривної й тісної єдності з богами, що благочестя і патріотизм ставали одним
цілим, а любов до Батьківщини підносилася до такої відданості, прикладів якої не знає історія людства.
Пізніше римська моральність змінюється під впливом християнства. Вона стає м'якшою, в чомусь більш людяною. У право вноситься
християнський містичний коректив. Але при цьому слід пам'ятати, що підвалини римського права було закладено, головним чином, ще
у період республіки, на республіканських традиціях і чеснотах.

10.Формування правосвідомостіПочинаючий Розгляд особливостей римської моральності, Як одного з чінніків формування засад
римського права слід звернути уваг на Те, що значне мірою смороду визначались спеціфікою формування римського характером.
Передусім слід взяти до уваги надзвичайно Важливе значення в жітті давньорімського суспільства таких інстітутів, Як РІД та
батьківщина. Слід такоже звернути уваг на Те що римляни Взагалі Досить розумно й Обережно користувалася своїмі правами в родіні.
У результаті Між дітьмі та батьками існувала повага та приязнь. Отже римська батьківщина являла собою своєрідне господарське
обєднання, - зібрання підвладніх осіб І промов належать старшому родичу по вісхідній лінії. Однак римська моральність формувалася
НЕ Лише Під вплива культу родини. У сукупності з останнім, доповнюючі Його вльмі своєрідно формувалася римська Релігія. Разом з
тім, слід мати на увазі Що Давня римська Релігія зроби значний Внесок у моральність: сортаменту вон впорядкувала І зміцнювала
індівіда, батьківщину, державу. Розглядуючі Особливості формування характеру громадян Риму, Варта звернути уваг на значення
виховання та ОСВІТИ, властивих республіканському Риму. Римлянин, Що Отримав характерне для часів республікі виховання, БУВ
консервативного, відданім державі, шаноблівім до старших, Чесні, практичним. Виховання відбувалося такоже у процесі ОСВІТИ І
завдякі підбору дісціплін, І завдякі методіці Подання навчального матеріалу. Формування правосвідомості сприян Вивчення напам'ять
законів 12 таблиць. У тієї ж година напріклад атлетіці уваги практичність не пріділялося

11.Загальна характеристика архаїчного Римського права 753-367 р.р. до н.е.Загальну характеристику форм архаїчного римського
права ускладнює Те, що про нього відомо Дуже мало. Від законів «періоду Рексів» до нас дійшлі Лише Уривки, та й ті головним чином
у вікладі пізнішіх римських авторів. Головною формою правотворення був звичай. Причому не існувало поняття «звичай» як якоїсь
загальної, абстрактної категорії. натомість були звичаї, характерні для тих або інших родів, а також звичаї, що виникають у практіці
діяльності колегій жерців, магістратів та ін. Останні закріпіліся у вігляді коментарів понтіфіків, коментарів магістратів тощо.Іншім
видом джерел (норм) цивільного права в найдавнішій період булі закони та плебісціти. Поміж них, зокрема, важливо значення для
формування законодавчого масив мав Закон 445 р. до н. е. трибуна Канулея про шлюбі, закони 449 р. до н. е. Валерія І Горація про
права римського громадянства, Закон 326 р. до н. е. трибуна Петелія про заборон перетворення римських громадян у боргових рабів,
Закон 286 р. до н. е. Аквілія про майново Відповідальність за деякі види приватних деліктів та ін. Римське право найдавнішого періоду
відрізнялося строгістю, формалізмом. З боротьбою плебеев і патриция зв'язується прийняття (близько 450 року до н.е.) перший
писаний римських законів - Законів XII таблиць. Згідно традиційної версії, для їх складання була створена первісна комісія з 10
патриция (децімвіри), підготував закон на десяти таблицях, текст яких не задовольнив плебейское населення Риму. В результаті
гострого політичного конфлікту була створена нова комісія децемвіров, що складалася як з патриция, так і з плебеев, доповнивши
початковий текст ще двома таблицями. У найдавніший період правову силу мали також рішення сенату (сенатус-консульт), а у
виняткових випадках і постанови магістратів. Так, на основі рішення надзвичайної комісії децімвіров були видані, наприклад, Закони
XII таблиць.  Тлумачення законів, як і цивільного права взагалі, а також складання судового календаря і позовних вимог аж до кінця IV
століття залишалися привілеєм понтифікат

12.Jus civile. Закони 12 таблицьIus civile позначається насамперед споконвічне національне давньоримське право. поширює свою дію
винятково на римських громадян - квиритів; тому воно й іменується також квірітскім правом. У цьому сенсі iuscivile протиставляється
«праву народів» (lusgentium), дія якого поширювалося на_все римське населення (включаючи так званих перегринів). Риси юс цівіле-1-
суворі нац.по своєму хар-ру ,2-в найдавні епоху воно тісно пов'язане з релігією ,3-Суворов формальність, обязат-ть собл-я
процедури ,4-воно відрізн. порівняною простотою і нерозвиненістю. Закони XII таблиць - це найдавніший пам'ятник римського
цивільного права. вони стали уособленням важливого етапу в боротьбі між патриціями і плебеями в Стародавньому Римі. (451—450 до
н. е.) На жаль, оригінал їх не зберігся, і матеріалом для реконструкції цього найдавнішого кодексу, розпочатої в XIX столітті, стали
фрагменти, наведені у творах древніх римських і грецьких авторів буквально або в переказі. Відмінною рисою названих законів був
суворий формалізм: Найменше недогляд у формі судоговорения тягло за собою програш справи. Закони таблиць регулювали сферу
сімейних і спадкових відносин, містили норми, пов'язані з позикові операціями, до кримінальних злочинів, але зовсім не стосувалися
державного права. Особливу увагу було приділено врегулюванню відносин, пов'язаних з рухом майна і правом приватної власності,
яке розглядалося як повне панування власника над об'єктом права. До III ст. до н.е. консервативне за своєю суттю цивільне право стало
перетворюватися на певну перешкоду на шляху зростання торгового обороту і прийшло в протиріччя з потребами розвивається
рабовласницької системи. Однак, римляни не скасували дію Законів XII таблиць, доповнивши законодавство більш гнучким
преторським правом

13.Jus gentiuм.

Jus gentium з'явилося в другій половині існування Республіки в Стародавньому Римі, коли він став центром всесвітньої торгівлі. З
розвитком торгівлі, в Римську Республіку стали прибувати торговці з різних країн, які іменувалися іноземцями (peregrini). Так як jus
civile не передбачало для іноземців ніякого захисту, виникла необхідність врегулювання правових відносин як між самими іноземцями
на території Риму, так і у випадку, коли однією стороною був римський громадянин, а інший - іноземець.

Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor pereg- rinus, тобто магістрата, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між
перегрінами, а також між перегрінами та римськими громадянами. Розглядаючи такі спори і не знаходячи нормативних підстав для
його вирішення у цивільному праві, претор перегрінів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці
підстави.

Jus gentium від jus civile відрізнялося більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сьогодення, а також
було розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. Джерелами jus gentium є едикти преторів і магістратів у
справах іноземців. У jus gentium з'являються нові засоби захисту: преторські позови, реституція, інтердикт та введення у володіння
(непозовного спосіб захисту).
У jus gentium з'являється критерій доброї совісті (bonae fidei) та справедливості (aequitas) при вирішенні питання про дійсність угоди.
На відміну від jus civile, де була важлива форма угоди, в jus gentium на перше місце вийшов критерій змісту правочину. Угода могла
бути визнана справжньою і з порушенням форми.
Jus gentium втратило своє значення після прийняття закону Каракали в 212 році. За цим законом всі жителі Римської держави
наділялися громадянством.
В епоху рецепції римського права в Європі «jus gentium» призвело до виникнення в науці та практиці держав поняття «міжнародне
право».

14.Jus praetorium Так поступово, поряд з цивільним правом і правом народів, виникає ще одна система правових норм, які
регулювали майнові відносини, під назвою jus praetorium - преторського права.Преторське право виникло в результаті практичної
діяльності преторів та інших магістратів. Воно регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегринами, але
застосовувалося переважно в тих випадках, коли норми названих вище двох систем виявилися неспроможними врегулювати нові
відносини.Оскільки преторське право виникло і розвивалося в процесі практичної діяльності преторів та інших магістратів, внаслідок
специфіки свого виникнення воно мало багато переваг перед цивільним правом і правом народів. Воно більш повно відображало
найновіші соціальні зміни в римському суспільстві, передбачало спрощення багатьох процедур, містило чіткість і ясність правових
приписів, було гнучким та надійним засобом захисту інтересів населення.Не слід вважати, що преторське право виникло на
порожньому місці. Воно постало, розвивалося і досягло вершин досконалості на основі цивільного права та права народів, було їх
дітищем, увібрало в себе все позитивне, що вони мали. Разом з тим римське цивільне право стало всесвітньо відомим значною мірою
завдяки діяльності преторів і створеному ними преторського права.Отже, в сучасному розумінні цивільному праву в Стародавньому
Римі відповідала сукупність названих трьох систем. Найбільш вдалим єдиним терміном для всієї цієї сукупності систем є jus privatum
- приватне право, яке є предметом нашого вивчення.Римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького
суспільства, яке у своєму розвитку пройшло такі етапи - царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії.
Розглянемо розвиток римського приватного права за цими періодами.

15.Джерела наприкінці республіки

Починаючи з пізньої республіки, відбуваються зміни у системі форм творення права (правових норм).Особливе місце належить
Кодексу Теодосія, що був першим офіційним кодифікованим актом римського права і являв собою збірку систематизованих та
узгоджених імператорських конституцій. На другий план відходять правові звичаї, закони народних зборів та плебісцити. Разом з тим
зростає значення сенатус- консультів, а у період принципату з'являються конституції принцепсів, що займають місце законів. Ульпіан
зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону, бо народ... надав йому вищу владу і повноваження» Отже, все, що імператор
ухвалив шляхом письма та підпису чи припису засобом едикту, є законом, оскільки проголошується від імені народу.
Важливим джерелом права стають едикти npeviopiЯ, що спочатку своїми позовами підкріплюють норми jus civile, потім заповнюють
прогалини в ньому і, нарешті, включають положення, які змінюють та доповнюють jus civile.
Крім того, істотно змінюється характер та значення діяльності юристів. У цей період вона здійснюється у різних формах: cavere —
складання ділових паперів, формулярів угод тощо; agere — поради щодо подання позову і ведення його у суді; respondere —
консультації, відповіді на запитання, що надходять від приватних осіб.
При цьому формою правотворення стають висловлювання правознавців, які мають jus respondendi — право офіційних консультацій,
що надається з часів Августа принцепсами видатним, відомим юристам, думка яких стає обов'язковою для суду.
Наприкінці принципату — на початку домінату форми правотворення набирають більш стабільного (застиглого) характеру.
Активність у галузі правотворчості дедалі знижується в силу дії низки об'єктивних та суб'єктивних причин.
Настає доба кодифікацій, створення узагальнених збірок нормативних актів. Серед них слід згадати Постійний пре торський едикт, що
був збіркою преторських прецедентів, Кодекси Грегорія, Гермогена.
16.Юриспруденція періоду Республіки. Правові школи
Юриспруденція періоду Республіки - світська. Не володіючи ні законодавчою, ні едиктальною владою, римські юристи своїми
тлумаченнями і роз'ясненнями значною мірою сприяли розвиткові та вдосконаленню права. Легенда повідомляє, що перший понтифік із
плебеїв Тіберій Корункалій (235 р. до н. е.) почав давати свої поради особам, які вирішували спори в суді, консультував усіх, хто хотів
ознайомитися з правом. Ціцерон повідомляє, що Закони XIIтаблиць діти вивчали напам'ять, а знання права були поширені в народі..
Діяльність римських юристів, за Ціцероном (І ст. до н. е.), виявлялася у трьох формах:
а) respondere— консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;
б) cavere— вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним
особам під час укладення договорів.
в) agere— поради стосовно постановки позовів та процесуального ведення справи.
Римські правники поділялися на дві правові школи: сабініанців (засновник Гай Атей Капіто) та прокуліанців (засновник Антістій Лабео).
Сабініанці були більш консервативними і тяжіли до звичних норм та правил. Прокуліанці підтримували нові ідеї, чим сприяли
подоланню консерватизму та надмірної формальності jus civile.
Юристи користувалися великою повагою. Імена видатних римських юристів — брати Катони, Ульпініан, Папініан, Юліан, Модестін

17.Загальний огляд особливостей РПП

Сучасне цивільне право виникало і розвивалося протягом тривалого часу. Свою історію воно почало ще з часів Стародавнього Риму. У римлян право було
досить розвинене для тодішнього часу право і містило дуже багато положень, які можна застосовувати й нині. Більшість цих положень є в сучасному
Цивільному праві. Цивільне право у стародавньому Римі складалося з трьох си-стем: ius civile — цивільне право, ius gentium — право народів, ius
praetorium — преторське право. Цивільне право Стародавнього Риму відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом,
консерватизмом. Цивільне право існувало лише на території міста-держави Риму, і тому мало замкнутий характер. Основним джерелом права були
Закони XII таблиць. Цивільне право не могло регулювати майнових відносин між мешканцями Риму та мешканцями інших територій і тому воно постійно
розвивалося. Згодом римське право визнало цивільні права і жителів провінцій Риму, які називалися перегринами. Звичайно, в підкорених місцевостях
вже існували певні правові норми. Дуже часто вони були досконалішими за римські, і тому претори, звичайно, послуговувалися ними. Так виникла нова
гілка права — право народів (ius gentium). Воно в кращий бік відрізнялося від традиційного — було рухливішим, не обтяженим формалізмом та
пристосованішим до умов тогочасного суспільства. Ці два права існували поруч, взаємно збагачуючись і доповнюючи одне одного. Але все одно вони не
встигали за бурхливим розвитком цивільних правовідносин, і тому досить активно поширювалася діяльність преторів. Згодом результати такої діяльності
фіксувалися у спеціальних збірниках та називалися претор-ським правом (ius praetorium). Особливістю преторського права було те, що воно регулювало
відносини як між римськими громадянами, так і між перегринами, але застосовувалося у разі неспроможності цивільного права чи права народів
урегулювати певні суспільні відносини. Преторське право було досконалішим за право народів та цивільне право. Воно було гнучкішим, без зайвого
формалізму, і виникло на ґрунті попередніх двох прав, з яких завдяки діяльності преторів взяли все найкраще. Всі три системи складали єдине ціле і
називалися цивільним правом. Згодом грані між ними зтерлися, і утворилася нова система — римське приватне право.

18.Правове становище особи

Римські громадяни мали повну цивільну правоздатність у майновій та сімейній сферах. Як зазначалося, у сфері цивіль-ноправових
відносин правоздатність римського громадянина складалась з двох основних правоможностей: 1) права укладати законний римський
шлюб; 2) права бути учасником цивільного обігу.

Перегріни у сфері приватноправових відносин керувалися власним національним правом згідно із законом про провінції, який
встановлював для неї особливий правовий статус. Латини мали часткову цивільну правоздатність: jus comer- сіі у них було практично у
тому самому обсягу, як у римських громадян, проте jus conubii було обмежено. Після видання едикту Каракали становище латинів істотно
змінилося: практично усі вони набули римського громадянства Основна їх частина — жителі Лацію, як і римські громадяни, мали право
брати законний шлюб і бути учасниками цивільного обігу. Певні особливості мав приватноправовий статус рабів, відпущених на волю
(libertini). Загальне правило було таким, що лібертіни набували стан того, хто дав їм волю: відповідно — римського громадянина, латина,
перегріна. Тенденції розвитку римського приватного права знайшли відображення у визначенні приватноправового становища рабів та
колонів. становище рабів істотно погіршується: вони остаточно набувають статус «знаряддя, що говорить». Раби не можуть мати
власність та сім'ю. Зв'язок раба з рабинею (contubernium), як, між іншим, із будь-якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував
правових наслідків Становище колонів, потрапляють у залежність від власників ділянок. Вони не позбавлені правоздатності у сфері
цивільно-правових відносин, але разом з родичами прикуті до землі, на якій вони ясивуть та яку обробляють. Колонат став спадковим.

19.Familia
Сім'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою й
моральною відповідальністю.
Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави родини (pater
familias). До складу сім'ї, крім pater familias, входили його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби.
Терміном familia у давні часи позначали сукупність усього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Припускають, що спочатку цей
термін охоплював тільки рабів, що належали певній сім'ї, а згодом і все інше майно, робочу силу (дружину, дітей, кабальних, інших
осіб). Це об'єднання ґрунтувалося не на кровному зв'язку (його на ті часи ще не знали), а на владі pater familias, що тоді мало чим від-
різнялась від влади над рабами. Під владу pater familias підпадали не тільки дружина, діти та їхнє потомство, а й невістки, чоловіки
дочок, якщо вони переходили ясити в сім'ю дружини (приймаки), а також всі інші особи.
Отже, залежно від сімейного стану римські громадяни поділялися на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona
alieni juris). До перших належали pater familias, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної правоздатності
вимагалося, щоб особа займала в сім'ї незалежне, самостійне становище, а його мав тільки pater familias. Підвладні не мали свого
майна. Вони могли укладати приватноправові правочини тільки від імені й на користь pater familias, котрий був єдиним носієм майно-
вих прав сім'ї.
Сім'ю, засновану на підпорядкуванні владі pater familias, називали агнатською. когнатської сім'ї, яка пов'язувала групу людей
кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, проте когнатська сім'я за нових умов поступово витіснила
агнатську, і дотепер залишається основою сімейно-правових відносин

20.Речові права

Сукупність правових норм, які надають суб'єкту права в особистих інтересах постійно і безпосередньо, повністю або частково
юридично панувати над будь-якою річчю, називається речовим правом. Слід сказати, що визначення речового права римські юристі та
джерела не містили. Однак існувало посилання, що приватне право поділяється на право, що стосується речей і право, що стосується
позовів

усяке речове право має характер абсолютного права в тому розумінні, що воно адресовано до всіх і у випадку порушення
захищатиметься проти всіх.
Речовому праву як абсолютному протиставляється зобов'язальне право як право відносне. Зобов'язальні вимоги адресуються тільки
одній особі - боржнику, а тому вони є не jus in rem, a jus in personam; До речових прав римське право відносило такі інститути:
володіння, право власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав -
договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадоговірних правомірних дій. Більшість речових прав
термінами не обмежені: володіння, право власності, права на чужі речі - ці речові права набуваються назавжди, постійно. Усі
зобов'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, які виникають з цих відносин,
припиняються разом з припиненням зобов'язання. Якщо повернуто борг, то зобов'язання з договору позики припиняються.

21.Делікти

Делікт (delictum) - заподіяння шкоди окремій особі, його сім'ї або майну внаслідок прямого або непрямого порушення прав цієї особи з
виникненням обов'язку відшкодувати вред Публічний делікт - порушення прав та інтересів держави в цілому. Приватний делікт -
порушення прав та інтересів окремих приватних осіб, що породжує зобов'язання особи, яка вчинила делікт, сплатити потерпілому
штраф або відшкодувати ущерб.Елементи делікту: - Об'єктивний шкода, заподіяна незаконним дією однієї особи іншій; - вина особи,
яка вчинила делікт; - визнання з боку діючого права даного правопорушення деліктом, тобто встановлення в законі правових наслідків
даного діяння. Види деліктів: 1) нанесення образи (iniuria): - Пошкодження кінцівок людського тіла - каралося за принципом таліона,
якщо сторони не домовлялися про викуп; - пошкодження внутрішньої кістки - інше образливе ставлення до людини - Необхідний
елемент образи - намір образити, 2) крадіжка особистого майна (furtum) - всяке протизаконне корисливе посягання на чужу річ
(викрадення, привласнення, розтрата і т. д.). Тягнуть або штраф, або кримінальне переслідування; 3) грабіж (rapina) - тягне за собою
штраф 4)пошкодження або знищення чужого майна (damnum iniuria datum). У разі пошкодження чужого раба, тварини або іншої речі
винний зобов'язаний сплатити вищу ціну, яку вони мали протягом останнього місяця. Квазіделікти (зобов'язання ніби з деліктів) -
зобов'язання, які породжують відповідальність, як при делікти, що виникають з обставин, які не могли бути підведені під поняття
делікту, або внаслідок відсутності необхідного елемента, або внаслідок ускладнення моментами, що виходять за межі делікту. Види
квазіделікти: - відповідальність судді за навмисне неправильне або недбале дозвіл судової справи або за порушення будь-яких
суддівських обов'язків та ін; Постраждала особа

22.Договор. Договір (контракт) - двостороння угода, в якій висловлена воля двох (чи більше) сторін, спрямована на досягнення
певного правового результату: виникнення, зміну чи припинення прав і обов'язків. Поняття "зобов'язання" ширше від поняття
"договору". Зобов'язання можуть виникати не тільки з договору, але й з квазі-договору, делікту та квазі-делікту. У договорі може бути
декілька зобов'язань, договір виступає домовленістю кількох осіб про здійснення певної дії чи про утримання від неї. Більшість
договорів - двосторонні, але бувають і тристоронні та багатосторонні. Предмет договору - дія, утримання від. дії.

Усі контракти поділялися на чотири групи: реальні (укладалися в момент передачі речі; вербальні (вступали у силу після виголошення
сторонами певних юридичних формул); літеральні (вважалися укладеними після запису певних слів) та консенсуальні (дійсні відразу
після того, як сторони досягли певної угоди). Для визнання дійсними контрактів першої групи вимагалася фактична передача речі
кредитором боржнику (наприклад, позиченої суми, після чого лише можна було вимагати виконання зобов'язань боржника — сплати
відсотків по боргу і т.д.), в решті ж випадків сама річ могла фактично передаватися пізніше (чи дія - бути виконана через якийсь час).
 Безіменні контракти подібні реальним контрактам, оскільки вони були оплатними та взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту
фактичної передачі речі, це змішаний договір з елементами різних договорів (бартер тощо).

23.Спадкування за заповітом Спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за заповітом. Заповіт — розпорядження
власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником сімейного майна був домо-
владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких
частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно
набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким
умовам: заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається
законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність.
Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним. Приватними заповітами називалися такі, які складалися без
участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони називалися
публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам
і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту.
У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи
іншою мірою залишався незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при-іначити спадкоємцем на
свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо до вимог закону,
все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити
його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.

24.Судочинство у Стародавньому Римі

Поступово у Стародавньому Римі склалося кілька форм карного процесу:

1) публічний процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрата. Тут справа про публічне правопорушення розглядалася одноосібно
уповноваженою на це посадовою особою При розгляді справ одноосібно магістратом порядок судочинства не обмежувався формальними
вимогами; фахівці-правознавці до участі у процесі не залучалися, допускався тільки самозахист звинувачуваного;
2) публічний процес у справах, що підлягали юрисдикції магістрата за участю народних зборів як обов' язкової апе ляційної інстанції. Судове рішення,
прийняте в результаті такого розгляду, спиралося на верховну владу римського народу. Цей процес застосовувався при розгляді найбільш тяжких
публічних деліктів, вчинених римськими громадянами, надто тих, що передбачали у вигляді покарання страту. Ця форма процесу вимагала
додержання кількох обов'язкових стадій: виклик до суду, аналіз обставин справи, вирок магістрату, звернення до народних зборів з проханням
визначити остаточність вироку, рішення народних зборів. При цьому всі стадії процесу мали відбуватися з додержанням точно регла ментованих
формальних процедур.
3) процес у справах, що виникали із вчинення приватних деліктів. Відбувався він на різних етапах розвитку римського права у різних формах: у вигляді
легісакційного, формулярного, екстраординарного тощо провадження.
4) процес у справах, що підлягали юрисдикції колегії присяжних суддів. Судове рішення спиралося на делеговані повноваження «представників
римського народу». Цей процес застосовувався для розгляду справ, які виникали із звинувачень магістратів у вчиненні посадових правопорушень,
злочинів проти публічного правопорядку, вчинених римськими громадянами,
4) процес у справах, що підлягали одноосібній юрисдикції магістрати у провінції на підставі його спеціальних повноважень, наданих
йому щодо римських громадян та інших жителів провінції, що не є римськими громадянами. Він зводився, як правило, до затвердження рішень і
вироків органів муніципального самоврядування.
25.Право приватне та публічне

Поділ права на публічне і приватне відомий юриспруденції понад двох тисяч років.
публічне право — це така правова сфера, в основі якої лежать державні інтереси, тобто сама побудова і діяль ність держави як
публічної влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби, переслідування правопорушників,
карна та адміністративна відповідальність тощо — інститути, що побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і
підпорядкування, на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний порядок,
порядок «влади— підпорядкування», відповідно до якого особи, що мають владу, мають право визначати поведінку інших осіб. Уся
система владно-примусових установ силою примусу забезпечує повну і точну реалізацію приписів влади, а всі інші особи мають їм
підкорятися. ,
приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які
не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади—підпорядкування щодо одне одного, рівноправно і вільно
встановлюють собі права й обов'язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи.
Приватне право разом з правом публічним у сукупності утворює єдину загальну (наднаціональну) систему об'єктивного права, що є
складовою частиною цивілізації (культури).
Таким чином, розподіл права на публічне і приватне є не просто класифікаційним розмежуванням, це — якісно різні
сфери правового регулювання.
.26. Філософія РПП
Філософській думці римське право завдячує своєю сутністю та принциповими засадами. Отже, огляд його підвалин має містити характеристику
його філософії (тобто світоглядного пояснення сутності римського права, його розуміння й покликання, оцінки під кутом зору людського буття, системи
цінностей, що існувала в ньому). Формування філософії римського права почалося в останні два століття перед початком нашої ери і тривало практично
весь період принципату. Істотну роль тут відіграла давньогрецька філософія, зокрема, такі течії, як стоїцизм, епікурейство.
Хоч прихильники римського стоїцизму часто критикували погляди епікурейців, однак з погляду становлення засад класичного римського права ці течії
чудово доповнювали одна одну.
Погляди стоїків(Сенека,Тацит, Марк Аврелій) більше слугували підґрунтям публічного права, стосуючись проблем відносин громадянина з суспільством
(державою), питань влади, правління тощо, і лише потім, за дотичною, звертались до права приватного.
Епікурейці ж, навпаки, розглядали проблеми суспільства, йдучи до них від потреб, поглядів, волі окремих індивідів. Тобто визначальними тут визнавались
приватні права. Тому природно, що вплив епікурейських поглядів на становлення засад привагпного права був значнішим. Однак слід ще раз зазначити,
що перші й другі не протиставляються, а доповнюють одне одного. Найбільш повно це відобразилося у поглядах Ціцерона, однієї з найяскравіших
особистостей у цій галузі, що істотно вплинула на формування права. Систему права Ціцерон визначав так: природа, закони, звичаї, прецеденти,
справедливість і добро, aquitas, угоди.
Відповідно до природи додержуються того, що випливає із спорідненості та pietas (вшанування).
Закони — це те, що стверджується велінням народу.
За звичаєм додержуються того, що є справедливим і без санкції закону.
Прецедент — це те, щодо чого було винесено вирок і про що йдеться в едиктах магістратів; спираючись на них, доводиться враховувати, хто був суддею
та коли було винесено вирок.
Справедливості і добра слід додержуватись, оскільки право має на увазі доброчесність та загальну користь.
Нарешті, договорів додержуються відповідно до законів, а іноді й просто за угодами Ульпіан: «Jus est ars boni et aequi» (Д. I.I.I p) — «право є наука про те,
що добре й справедливе».

27.Юриспруденція класичного періоду

Приблизно до середини другого століття нашої ери протилежні погляди школи сабініанців і школи прокуліанців помітно зблизилися.
Формується класична юриспруденція в Римі.
До класичних юристів періоду принципату відносять Папініана, який був колишнім префектом преторія.
Особисті якості Папініана характеризує такий факт. Імператор Каракалла, якого виховував і навчав Папініана, скоїв вбивство свого брата
Гету. Каракалла зажадав від його виправдати цей злочин. У відповідь Папініан заявив: «Легше зробити братовбивство, ніж його
виправдати». В результаті за наказом Каракалли Папініан був убитий.
У період принципату при Октавиане Августі, окремим юристам була дана особливий привілей, згідно з нею консультації цих юристів
отримували обов'язкову силу для суддів стосовно деяких справ.
Павло як представник класичної юриспруденції Риму зазначав: «Проти закону надходить той, хто робить те, що заборонено законом. В
обхід ж закону надходить той, хто зберігаючи слова закону, обходить його сенс ».
Предметом змісту закону і права повинні виступати часто повторювані, а не рідкісні або поодинокі випадки. При тлумаченні закону,
потрібно вивчити, яке право використовували в минулому в подібних ситуаціях, «бо звичай є кращий тлумач закону».
28.Джерела Римського приватного права
Джерела римського права - форми закріплення і вираження правових норм, які мають загальнообов'язкове значення і включають способи,
форми освіти норм права і умови життя суспільства.
Види джерел римського права:
- звичайне право; закони; плебісцити ; сенатусконсульти; конституції імператорів; едикти магістратів; відповіді юристів.
Джерела римського права.
1. Написи на дереві, камені, бронзі ,на стінах будівельі т. д. у новий час написи публікували в спеціальному виданні Звід латинських
написів;
2. Закони XII Таблиць - зведення законів, що визнається джерелом усього публічного і приватного права, відображений у вигляді мідних
багатогранних колон, виставлених на римському форумі.
3. Corpus juris oivilis - кодифікація імператора Юстиніана.
4. Твори римських юристів, особливо твори римських істориків: Тита Лівія ,Тацита ,Аммиана Марцелліна; римських антикварів
5. Папіруси, вивчення яких присвячена спеціальна галузь історичної науки - папірологія. Папіруси містять багатий матеріал для пізнання
місцевих особливостей в праві окремих провінцій Римської держави. Є папіруси, які містять і документи загальноімперського значення,
наприклад на папірусі зберігся едикт Антоніна Каракалли
29.Кодифікації

Кодифікація (від лат. codex — книга + facio — роблю) — спосіб удосконалення, систематизації нормативних актів, законодавства.

Перша римська кодификація права з’являється з середини V сторіччя до н.е. Вона одержала назву «Законів XII таблиць». Протягом
багатьох століть вони вважалися в Римі основним джерелом права. однак найбільше значення має робота, проведена в першій половині
VI в. при Юстиніані. Юстиніан поставив перед собою задачу зібрати як імператорські закони (leges), так і твору класиків (jus). Для
виконання кодификації призначалися особливі комісії. У 553 році був обнародуваний підручник римського права – Інституції, що
одержав силу закону. Інституції Юстиніана складалися з 4 книг, розділених на титули; в основу їхнього змісту були покладені
Інституції Гая. Паралельно Юстиніан дозволив у законодавчому порядку ряд найбільш спірних питань цивільного права ("50 рішень").
У 533 році комісією з кодификації jus був складений і обнародуваний збірник витягів із творів класичних юристів за назвою Digesta
(зібране) чи Pandectae (усе що вміщає). Цей збірник, що одержав обов'язкову силу, складався з 50 книг, розділених на титули і
фрагменти. Кодекс Юстиніана у першому виданні був складений спеціальною комісією вже до 529 року, однак до нас не дійшов. Після
закінчення кодификації Юстиніан був виданий ряд законів, які відомі за назвою Новел (тобто нових законів). Новели об'єднані в
збірник уже не Юстиніаном, а пізніше. Інституції, Дигести, Кодекс і Новели в сукупності одержали назва Corpus juris civilis (Звід
цивільного права). Самі закони до нас не дійшли. Вони відомі лише в уривках, що збереглися у творах древніх авторів, особливо
юристів, - Цицерона, Ульпіана, Гая й ін.

30.Правоздатність фізичних осіб

Правоздатність - здатність фізичної особи бути суб'єктом, носієм прав. Правоздатність виникала в момент народження. Правоздатність
позначалася словом caput. Окрема людина, що володів повною правоздатністю в усіх областях політичних, сімейних і майнових
відносин повинен був задовольняти трояким вимогам: а) стосовно свободи: бути вільним, а не рабом, б) щодо громадянства: Належати
до числа римських громадян, а не чужоземців, в) в сімейному стані: не бути підлеглим влади глави семьі.Такім чином, правоздатність
визначається трояким станом: А) стан свободи - status libertatis; б) станом громадянства-status civitatis; с) статус сім’ї Відпадання або
зміна одного з цих станів, тягло за собою припинення або зміна обсягу змісту правоспособності.Полная правоздатність людини у сфері
приватноправових відносин, у свою чергу, складалася з двох елементів: А) ius conubii-право вступати у регульований римським правом
шлюб, створити римську сім'ю; б) ius commercii - право бути суб'єктом всіх майнових правовідносин іучастніком відповідних сделок. У
силу стану свободи розрізнялися вільні і раби; в силу стану громадянства - римські громадяни і інші вільні (латини, перегріни,
вільновідпущеники); чинності сімейного стану - самостійні батьки сімейств і підвладні будь-якій особі. обмеження правоздатності має
назву capitis de-minutio. У зв'язку з тим, що правоздатність зумовлюється трьома статусами особи, capitis deminutio має три ступені
обмежень:maxima — повний;media — середній;minima — мінімальний.Capitis deminutio maxima настає, коли римський громадянин
втрачає свободу.Capitis deminutio media настає у зв'язку із втратою статусу громадянина.Capitis deminutio minima настає у випадку
зміни правового становища особи в сім'ї.

31.Правове становище римських громадян

Повноправним суб'єктом державного життя римської держави був римський громадянин (патрицій), що народився в законному шлюбі.
громадянини Риму могли користуватися певними правами, але поряд з цим на нього покладалися і публічні обов'язки. Способи
придбання римського громадянства: 1) народження від римських громадян; 2) відпущення на свободу з рабства; 3) надання римського
громадянства іноземцеві; 4) усиновлення римським громадянином іноземної дитини. Римські громадяни поділялися на
вільнонароджені, що володіють повністю правоздатністю, і вільновідпущеників (libertini), до яких належали раби, отримали
свободу.Вольноотпущеннікі знаходилися в прямій залежності від своїх колишніх панів і не могли служити в римських легіонах, а
згодом і зовсім втратили право голосу. Крім цього, їм було заборонено укладати шлюби з особами сенаторського походження,
Політичне повноправність не тягло за собою цивільного, тобто. юнак не міг розпоряджатися майном, тому що до тих пір, поки батько
був живий, син знаходився під його владо. за римським правом політичне й громадянське повноправність було абсолютною привілеєм
чоловіків. жінки не могли вчиняти будь-яких угод, а також брати участь у політичному житті суспільства. Вони виховували дітей,
займали положення господині будинку. Римське громадянство припинялося або зі смертю громадянина, або в результаті втрати
статусу свободи, тобто коли особа перетворювалося на раба. Був присутній ряд обставин, при яких особа втрачало римське
громадянство. До таких обставин ставилися військовий полон, засудження до смертної кари і др. В Римської імперії особу, яка
незаконно видавало себе за римського громадянина, був засуджений до смерті.

32.Правове становище латинів

Латини мали часткову цивільну правоздатність: jus comer- сіі у них було практично у тому самому обсягу, як у римських громадян,
проте jus conubii було обмежено.
Після видання едикту Каракали становище латинів істотно змінилося: практично усі вони набули римського громадян ства,
перетворившись на повноправних суб'єктів римського приватного права. Ця категорія втратила свій особливий статус, за винятком
latini juniani (деякі категорії відпущених на волю), що мало значення аж до систематизації Юстиніана.
Отже, у приватноправовій сфері латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, однак не всі. Основна їх частина —
жителі Лацію, як і римські громадяни, мали право брати законний шлюб і бути учасниками цивільного обігу. Latini juniani не мали
права брати римський шлюб, заповідати та успадковувати майно. Після смерті такого латина його майно переходило до колишнього
хазяїна, що надав йому свободу. Зобов'язання померлого небіжчика до патрона не переходили, тобто latini juniani «жили як вільні,
помирали як раби».
За певних обставин римлянин досить легко зміг змінити своє громадянство на становище латина з метою одержання земельного наділу
в приєднаних до Риму провінціях. Разом з тим і латин за певних умов міг стати повноправним римським громадянином. Зокрема,
римське громадянство набували древні латини, переїхавши на постійне проживання до Риму. Проте такі міграційні процеси привели до
різкого зменшення чоловічого населення в містах Лаціуму, тому держава змушена була вживати заходів до їх обмеження. Було
встановлено правило: латин, який мав намір переїхати до Риму на постійне проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього
проживання чоловіче потомство. Деяким латинам римське громадянство надавали, якщо вони займали певні виборні посади в своїх
общинах або за заслуги перед Римською державою.

33.Правове становище перегринів

Перегріни - сусідні з Італією підкорені Римом народи Вони не зверталися в рабство і не отримували правового статусу римського
громадянина. У найдавніші часи це були вороги (hostes), які не користувалися правовою охороною з боку Римської держави. Проте з
змінами в соціально-економічному житті римського суспільства гостес поступово утворюють самостійну групу вільного населення та
отримують правовий статус перегрінов.

Перегріни політичними правами римських громадян не мали, хоча були підданими Риму. У сфері цивільно-правових відносин вони
керувалися власним національним правом. Особливу роль у розвитку права в класичний період зіграли едикти претора перегринів
(іноземців), чисельність і роль яких у Римі невпинно зростала. Претор перегринів регулював відносини між римськими громадянами і
перегринами і тому взагалі не був зв'язаний нормами цивільного права. У своїй правотворчості, шляхом видання едиктів, він мав
більшу свободу розсуду і міг посилатися на справедливість. Створене преторами перегринів "право народів" було
внутрішньодержавним, тобто римським правом. Перегрінами вокремих випадках надавалося римське громадянство. Так, за особливі
заслуги перед Римською державою окремим перегринами або навіть групам надавався цей статус. На початку III ст. всі відмінності-в
правовому становищі різних категорій вільного населення втратили своє значення. У 212 р. н.е. імператор Каракалла поширив статус
римського громадянина на всіх підданих величезної імперії,

34.Правове становище лібертинів

Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником (libertini). За загальним правилом вільновідпущеник набував правового
статусу особи, яка дарувала йому волю, тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був пер^грин, латин чи
римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становищу перегрина, латина або римського
громадянина.

Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими в своїй правоздатності. Звільнений з рабства не поривав повністю зв'язки зі своїм
попереднім господарем, який виступав як його патрон, і якщо у вільновідпущеника не було дітей і він не залишав заповіту, то все його
майно переходило до патрона.

Вільновідпущеник зобов'язаний був поважати патрона, а прояв неповаги міг призвести до втрати свободи й повернення в рабство. За
потребою вільновідпущеник і далі був зобов'язаний надавати патрону різні послуги, а також матеріальну допомогу. Він також не мав
права звертатися до свого патрона з штрафним позовом.

У перші століття нашої ери відпущення на волю рабів набуває значних розмірів, оскільки рабська праця не сприяла прогресивному
способу виробництва. Більш вигідною стає праця вільновідпущеників, через яких господар міг мати подвійну вигоду: він. звільнявся
від обов'язку утримувати своїх рабів і, навпаки, вільновідпущеники зобов'язані були в разі потреби надавати патрону матеріальну
допомогу.

У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися в праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право
брати участь у роботі народних зборів і голосувати.

35.Колонат

Колонат — форма виробничих відносин між великим землевласником і безпосереднім виробником — колоном, яка набула широкого розповсюдження
в Римській імперії. При системі колонату велика земельна власність дробилася на невеликі земельні ділянки, які здавалися землевласником в оренду
колонам; останні поступово прикріплялися до землі. Під ім'ям колона в класичну епоху мали на увазі орендаря землі (дрібного фермера), формально
вільного, хоч економічно залежного від землевласника. Ці дрібні орендарі за малопотужність своїх господарств у більшості випадків були змушені
прібегать до позик у своїх господарів і виявлялися в борговій від них залежності. Колони були обкладені натуральною даниною, причому в
податкових документах вони приписувалися до відповідних земельних ділянок. У IV ст. н.е. закон заборонив вільним орендарям, що сидять на чужих
землях, залишати орендовані ділянки, а землевласникам було заборонено відчужувати свої землі окремо від колонів, що сидять на них. У результаті
колони з вільних (хоч би формально-юридично) людей перетворюються на кріпаків, У колонат переростало іноді також і користування пекулієм з
боку рабів, які прикріплялися в цих випадках до земельних ділянок. Колон має право вступати в шлюб, мати власне майно. Але він прикріплений к
землі, притому не тільки особисто: діти його також стають колонами. Подібно рабам колони могли в окремих випадках відпускатися на свободу, але
це звільнення означало для них і «визволення» від земельної ділянки, яким вони годувалися. Костянтин указом від 332 р. приписав у таких випадках
примусово повертати колонів назад. Внаслідок цього колон позбавлявся своєї колишньої свободи закон 357 року забороняє землевласнику продавати
землю без колона, який сидить на ній

. 36.Залучення рабів до цивільного обігу

надання рабам пекулія, а також преторські позови за договорами, що вони здійснювали.Сутність рабського пекулія полягала у наданні господарем рабу
майна, яке враховувалось окремо від іншого, що належало цьому хазяїну Рабський пекулій з одного боку,був засобом підвищення зацікавленості раба у
результатах власної праці — врешті решт на користь його ж хазяїну, який кожної митті міг забрати назад своє майно. З іншого боку, пекулій став
ефективним засобом залучення рабів до торгового обігу, оскільки наявність у нього відокремленого майна природно підштовхувала до укладення
договорів, набуття нового майна тощо. Необхідність створення гарантій для третіх осіб, які вступали в договори з рабами, котрі мали пекулій, призвела до
того, що претори почали подавати позови до хазяїна, який надав пекулій. Все набуте рабом при управлінні пекулієм автоматично ставало власністю його
хазяїна. Проте і зобов'язання, що випливали з пекулія, також покладалися на хазяїна раба. Відповідальність рабовласника у цих випадках обмежувалась
розміром . раб також мав право на позов проти свого хазяїна, якщо той проводив розрахунки з ним неправильно.

Іншим засобом залучення рабів у приватний обіг, з визнанням за ними цивільної нібито правоздатності, були преторські позови. Зміст та характер таких
позовів найчастіше залежав від виду діяльності раба. 1. претор надавав у разі, якщо хазяїн призначав раба керуючим своїм підприємством — торговим
або іншим. 2. виконання зобов’язань за договорами, укладеними рабом-капітаном судна. 3. міг бути наданий тоді, коли раб укладав договір на підставі
попередньої домовленості свого хазяїна з третьою особою. І в цьому випадку хазяїн відповідав в повному обсязі 4 хазяїн відповідав в межах отриманого
майна за договорами раба, внаслідок яких це майно перейшло до нього

5. Крім того, хазяїн відповідав за шкоду, заподіяну його рабом іншій особі. Отже, спектр участі рабів у приватному обігу був досить широким, що
дозволяє говорити про існування у них певної реальної, хоч і обмеженої, правосуб'єктності у галузі приватного права.
37.Сім’я та родина Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту,
взаємною допомогою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До
складу сім'ї, крім глави сімейства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном
famikia позначалась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Отже, за сімейним станом римські громадяни
поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права та осіб чужого права. До перших відносилися домовладики, до других — інші
члени сім'ї, так звані підвладні. Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі юмовладики, називалась агнатською. Всі підвладні
підкорялися владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Після смерті домовладики його дорослі с іни були носія-
ми влади в сім'ї, а дружини й діти підпадала під їхню владу. Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот,
зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї, Виробництво
матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом
життя майно за кровними потемками (нащадками), передусім за дітьми.

38.Умови та порядок укладення шлюбу

Способи укладення правильного шлюбу:
- релігійний весільний обряд;
- шляхом покупки дружини;
- визнання шлюбу після закінчення давності перебування дружини в будинку чоловіка протягом 1 року без будь-яких претензій з боку її
родичів.
Способи укладення неправильного шлюбу:
- відведення дружини в будинок чоловіка, який народжував всі передбачені правом наслідки особистого і майнового характеру;
- вчинення неформального шлюбу шляхом простого угоди. Укладенню шлюбу обов'язково повинно було передувати заручини. Заручини
і шлюбна церемонія могли слідувати одне за іншим безпосередньо за часом, але могли бути і віддалені один від одного навіть декількома
роками.
Заручини можна було розірвати як за взаємною згодою, так і в порядку судової процедури як відмова від зобов'язання.За порушення
заручення тягло за собою тільки infamia
Умови укладення шлюбу:
- досягнення шлюбного віку (для чоловіків - 14, для жінок - 12 років);
- згода paterfamilias для нареченого і нареченої.
- згоду вступати в шлюб;
- відсутність близьких ступенів спорідненості
- якщо жодна з осіб, що вступають у шлюб, не перебувала в іншому шлюбі;
- право вступати в повноцінний, визнаний законом шлюб.
Шлюбні перешкоди:
- недосягнення шлюбного віку;
- відсутність згоди paterfamilias або вступу в шлюб;
- наявність відносин спорідненості або властивості;
- душевна хвороба;
- відсутність jus conubii;
- якщо партнери були суб'єктами різного права
- невідповідний соціальний рівень осіб, що вступають у шлюб.
- релігійні відмінності можливих партнерів.
39.Конкубінат та контуберніум
Конкубінат- постійне дозволене законом співжиття чоловіка і жінки , які не могли або не хотіли створити законну сім*ю і визнавати
дітей, які народилися, своїми зі сторони батька.
Нерідко основною метою такого співжиття було задоволення статевих потреб.
Конкубінат міг бути утворений чоловіком і жінкою різних станів, які не могли укласти законний шлюб. Конкубіна не розділяла
соціального стану чоловіка, діти конкубіни не підлягали батьківської влади.
Спочатку конкубінат практично не породжував правових наслідків. Народжені в ньому діти не набували статусу свого батька, не мали
права на аліменти, не могли успадковувати майно . Вони не отримували статуса народжених у законному шлюбі дітей, що створювало
для них ряд перешкод в публічній сфері.
Однак після строгих законів Августа Цезаря конкубінат придбав юридичне значення. Діти, народжені в конкубінаті, хоча і не
визнавалися законними, були вільно народженими і мали право на спадщину (нехай і обмежену), змогли набути статусу законних дітей
за допомогою узаконення.
Контуберніум представляв собою тимчасовий союз між рабом і рабинею, між вільним чоловіком і рабинею або між рабом і вільною
жінкою.
Контуберніум в повному обсязі ігнорувався правом.
40.Правові відносини подружжя
Майнові відносини подружжя за римським правом розрізнялися залежно від форми укладення шлюбу:
- при укладенні шлюбу в формі cum manu все майно дружини і її робоча сила з абсолютністю переходили до чоловіка, він мав право
віндикації на будь-яке належне дружині майно як повноправний власник навіть щодо її колишньої сім'ї. Всі можливі придбання в це
майно переходили чоловікові. Родичі її не могли в це втручатися.
- при укладенні шлюбу sine manu в сім'ї діяв принцип роздільності майна подружжя. Управління та розпорядження доходами з майна
дружини належало чоловікові, але відчужувати ці майна чоловік не мав права без спеціального дозволу дружини або її колишнього
господаря.
Незалежно від форми укладення шлюбу на особливому правовому становищі перебували дві категорії шлюбних майна:
- придане - матеріальний дар дружині з боку родини дружини для відшкодування його витрат у шлюбі з утримання дружини. Придане -
майно дружини, але право власності на нього належало чоловікові. повинен був містити умови та застереження щодо долі приданого при
припиненні шлюбу. Придане заборонялося відчужувати протягом шлюбу. При розлученні доля приданого залежала від визнання тієї чи
іншої сторони винною, в цьому;
- шлюбні дари (представляли як би «антипридане», це був подарунок дружині від чоловіка відповідно з їх суспільним становищем під час
укладення шлюбу, яким дружина як би забезпечувалася на випадок вдівства. Основна умова для визнання шлюбного дару - піднесення
його строго до укладення шлюбу, але не в зв'язку з заручинами .
.41. Правовідносини між батьками і дітьми

Для таких взаємовідносин в римській сім'ї була характерною практично безмежна батьківська влада над дітьми. Patria potestas
(батьківська влада) встановлювалась передусім над дітьми, народженими у римському законному шлюбі. На дітей, народжених у
незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також у будь-якому фактичному спільному яситті, батьківська влада не поширювалася. Вони були
чужими для нього.
Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто перебуває у шлюбі з
матір'ю дитини. У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював батько. Pater familias — єдиний і неподіль-
ний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автоматично ставало власністю батька. Майнова залежність дітей не
послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому
наближалися до становища рабів. Для ведення господарства вони могли наділятися певним майном — пекулієм. При шлюбі з
чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, перебувала (як і її діти) під владою чоловіка чи його pater familias. Нарівні з дітьми
вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті
чоловіка.
Згодом вона дістає право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на
дітей. Дітям заборонялося подавати до матері позови, що ганьблять її.

42.Батьківська влада
Всі члени сім'ї вважалися підвладними домовладики. Дорослий син міг займати високі державні посади, керувати арміями, але в родині
він був цілком підпорядкований батьківської влади.
Батьківська влада над дітьми належала тільки батькові та тільки по відношенню до дітей з правильного шлюбу. Влада над
позашлюбними дітьми вважалася що належить тому з батьків, хто своєю поведінкою демонстрував шлюб.
Підстави виникнення батьківської влади:
- народження дітей в римському шлюбі. Законні діти - народжені в шлюбі, але не раніше 182 днів після весілля, до 300 днів після
припинення шлюбу.
- узаконення дітей, народжених поза шлюбом;
- усиновлення чужих дітей.
Права батька сімейства щодо дітей:
- право розпоряджатися життям дитини в будь-якому віці до досягнення нею повноліття.
- право залишити новонародженого бездоглядним
- право і обов'язок відповідати за правопорушення, вчинені дітьми;
- право продати сина чи дочку в рабство
- право на віндикаційний позов щодо осіб, які утримують його дітей
Батьківська влада над дітьми припинялася:
- смертю домовладики;
- втратою домовладики статусу свободи або римського громадянства;
- вивільненням, або добровільним актом домо-владики , який прирівнювався за формою до звільнення раба на свободу; або примусово-
правовим . Дочки не купували ні особистої, ні майновій самостійності: вони могли тільки перейти під владу іншого домовладики .
.43.Юридичні особи. Римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта приватних прав. Вже в Законах XII
таблиць згадувалися різного роду корпорації, колегії релігійного характеру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість
таких корпорацій зростала. Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими общинами) права на
самоуправління і господарську самостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх майнових відносинах
отримали змогу керуватися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. визнання класичним
правом певних ознак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватно-правових відносин корпорації прирівнювалися до фізичних осіб. б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не
впливає на його юридичне становище; в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це
відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права; г) корпорація від власного імені має право вступати
у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Ці відносини здійснюються через фізичних осіб,
уповноважених на це в установленому порядку. Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарбниця, муніципії, різні
спілки осіб однієї професії — пекарів, м'ясників, ремісників, могильників тощо. Визнавалися юридичними особами різноманітні
релігійні об'єднання. Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках: після досягнення мети, яка перед нею ставилась,
якщо її діяльність набувала незаконного характеру; після вибуття всіх її членів. мінімальна кількість, необхідна для функціонування
юридичної особи — 3 чоловіки.

45.Правоздатність юридичної особи. Її реалізація

правоздатність юридичної особи в Римі обмежувалася тільки майновими правами, однак ці права не для всіх юридичних осіб були
однаковими; не кожна юридична особа могла одержати спадщину, таке право належить тільки державній казні. Юридичні особи
існують самостійно і незалежно від зміни їх особового складу. Суб’єктом права і обов’язків є юридична особа, тому за правочином
вона дістає права і несе відповідальність за себе; за особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе, а члени
 корпорації не відповідають за її борги. Вищим органом управління корпорацій були загальні збори, справи вирішувалися більшістю
голосів. Основні положення, сформульовані римською юриспруденцією щодо юридичних осіб приватного права, виглядають таким
чином:
1. Корпорації у сфері приватного права можуть розглядатися як особи фізичні
2. Юридичне існування корпорації не припиняється та не порушується при виході з неї кількох учасників
3. Майно корпорації відокремлене від майна її членів і належить їй як особливому суб'єкту
4. Корпорація та її члени мають окремі права та обов'язки і не відповідають за зобов'язаннями одне одного
Корпорація (юридична особа) вступає у правові відносини за участі фізичних осіб, уповноважених на це певним чином.

46.Види юридичних осіб

Визначаючи види організацій — суб'єктів приватного пра ва, слід звернути увагу на те, що на початку імперії починає
формуватися досить складна система юридичних осіб. Крім уже відомих раніше муніципій та приватних корпорацій,
права юридичних осіб визнаються за державою, яка персоніфі кується у йвсиз — скарбниці принцепса, котрий спочатку
вважався приватною особою, хоч поступово сконцентрував у своїх руках всі джерела державних доходів.
Крім того, юридичними особами приватного права з часом визнають установи, поштовхом чому було визнання у 380 р. християнства
державною релігією. Церковні установи здобули право отримувати майно за договорами та за заповітом, бути кредиторами, виступати
у суді тощо. Потім таку цивільну правоздатність визнають за різноманітними приватними (недержавними) благодійними установами
— шпиталями, притулками та ін., оскільки вони перебували під наглядом церкви.

47.Виникнення та припинення юридичних осіб

Виникнення юридичних осіб. За законами XII таблиць допускалася майже повна свобода утворення колегій, асоціацій і т.п. Члени
подібного роду об'єднань були вільні прийняти для своєї діяльності будь-яке положення (статут), лише б в ньому не було нічого що
порушує публічні закони 1. Цей порядок вільного утворення колегій, запозичений, за словами Гая, із законодавства Солона, тобто з
грецького права, проіснував до кінця республіки. З переходом до монархії вільне утворення колегій стало збуджувати підозру з боку
принцепсів і виявилося політично неприйнятним. Ще Юлій Цезар, скориставшись як привід деякими зловживаннями, що мали місце
на грунті вільного утворення колегій, запустив всі корпорації, крім виникли в найдавнішу епоху. Після цього Август видав спеціальний
закон, за яким жодна корпорація (крім релігійних і деяких привілейованих, наприклад похоронних товариств) не могла виникнути (з
юридичним її визнанням) без попереднього дозволу сенату і санкції імператора (так звана дозвільна система). Діяльність юридичної
особи припинялася в таких випадках: 1) після досягнення мети, яка ставилася перед нею; 2) за розпорядженням державної влади, якщо
її діяльність набувала незаконного характеру; 3) якщо втрачено майно; 4) після вибуття всіх її членів.

48.Поняття речей. Публічні та приватні.

Однак слід наголосити, що в джерелах римського права, працях юристів того часу, що дійшли до нас, речі розглядалися принаймні у
трьох значеннях: в найбільш загальному, широкому розумінні — все існуюче в матеріальному оточенні; у вузькому — все, що може
бути предметом правовідносин між особами; у найбільш вузькому — все, що уявляється предметом майнових прав, зокрема речових і
зобов’язальних. Визначення речі, відоме римському праву класичного періоду охоплювало всі три розуміння і розглядало річ як
частину природи, що доступна і корисна людині, самих людей (рабів), дії людей, а також окремі права, якщо вони могли бути
предметом майнових відносин.

У римському праві сформувалася розгорнута класифікація речей, в якій було зафіксовано досвід узгодження індивідуальних
волевиявлень, втілених в окремих об’єктах. Класифікація речей відображала ті їх якості, які вбачалися значущими для цивільно-
правового обороту і для правових форм розподілу між суб’єктами освоєного предметного простору Речі людського права в свою чергу
поділялися на публічні і приватні. Суб’єктом права на публічні речі вступав римський народ, тоді як носієм прав на приватні речі
виступали окремі особи. До публічних відносилися речі, що перебували у спільному користуванні - повітря, річки, моря, їх береги,
дороги, театри тощо; речі, що забезпечували виконання державних функцій - казна, військове майно; речі, що складали державний
земельний фонд.

49.Поняття та види речей у приватному праві

Річ - це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця.
Види речей:
1. Речі рухомі і нерухомі.
2. Речі прості і складні.
3. Речі подільні і неподільні. Подільними слід вважати таку річ, яка від поділу не змінює свого роду, ні своєї якості, ні цінності.,
неподільними є ті речі, які в разі поділу знищуються або втрачають свою цінність.
4. Речі споживні і неспоживні.
5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені
6. Речі головні і побічні .
7. Речі в обороті і вилучені з обороту. В обороті - відносилися речі, які становили об’єкти приватної власності і обороту між
окремими людьми. Вилученими з обороту називалися такі речі, які не могли бути об’єктом особистої власності .
8. Майно. Майном вони вважали все, що належить певній особі.
50.Сутність поділу на асtіо іn rеm та асtіо іn реrsоnam
Речові і особисті позови . Якщо предметом спору є право на річ, то це - речовий позов , наприклад спір про право власності, сервітутне,
заставне або якесь інше речове право. Порушником речового права потенційно може бути будь-яка третя особа, тому що в кожній з них
може виявитися спірна річ. право на яку оскаржує позивач. Хто буде відповідачем по речовим позовом - невідомо, тому що невідомо, хто
може виявитися порушником речового права. Захист засобом речового позову називається абсолютним захистом.
Найпоширеніші речові позови (віндикаційний, негаторної, публіціанській і ін.)
Коли предметом спору є певна дія, - це особистий позов . Він випливає з особистих правовідносин, що складалися між двома або
кількома певними особами найчастіше з приводу договору чи іншого зобов'язання .Правовідносини тут встановлюються між
конкретними особами. При цьому заздалегідь відомо, хто з них може виявитися порушником і хто - відповідачем по даному позову.
Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.
51.Види речових прав

Римське речове право мало три правових інститути: possessio(володіння), право власності, права на чужі речі. Найголовнішим з них було право
власності, Але першим сформувався інститут фактичного володіння. римські юристи розуміли посідання як фактичне володіння річчю, поєднане з
наміром вважати її своєю. Таке визначення містить два істотних елементи: 1)об’єктивний – corpus possessionis – тобто має бути фактична наявність
речі; 2)суб’єктивний – animus possessionis – намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.. володіння, основане на праві власності,
могло набуватися тими самими способами, що і право власності: а)первісним(захват нічийних речей); б)похідним(купівля-продаж, позика,
дарування). Незаконне володіння набувалося тими самими способами,що і право власності, але з однією істотною різницею: право власності до
набувача не переходило Посідання припинялося: 1.фізичною загибеллю речі; 2.юридичною загибеллю речі(вилучення її з цивільного обігу);
3.втратою посесором одного з правових елементів посідання(фактичного володіння річчю або наміру вважати її своєю).
право приватної власності можна визначити як найвищу владу особи над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю
згідно зі своїми інтересами. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а)сервітути; б)емфітевзис і суперфіцій; в)заставне право.
Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право – це породження пізніших часів. Права на чужі речі за
римським приватним правом з певними застереженнями можна поділити на дві групи:
Права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис і суперфіцій, що являли
собою обмежені речові права на землю. Права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека, сутність якої в тому, що кредитор мав право
реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.

52.Поняття посідання

Володіння (pasessio) - фактичне панування особи над річчю і ставлення до неї як до своєї власності. Подібні відносини носили не
тимчасовий характер, а були міцні взаємини між власником і річчю. Елементи володіння: 1) суб'єктивний - бажання особи володіти
річчю; 2) об'єктивний - фактичне володіння вещью.Від володіння слід відрізняти держання, під яким розуміється володіння річчю, але
відсутність бажання відноситься до даної речі як до своєї собственності.Види володіння: 1) титульне і бестітульное. При наявності
титулу володіння власність володіння була правомірною. Згодом володіння могло перейти у власність тільки за давністю або при збігу
об'єкта володіння і власності. Бестітульное володіння означало відсутність наміри власника придбати річ у власність (володіння річчю
кредитором і пр.), 2) законне і незаконне. При законному володінні особа має право володіти річчю (власник речі). Незаконне
володіння в свою чергу поділялося на добросовісне і недобросовісне. Особа визнавалося сумлінним власником, якщо воно не знало і не
повинно було знати про те, що не має права володіти даною річчю. Особа було недобросовісним власником, якщо вона знала, що річ
йому не належить, але вело себе як власник речі (злодій по відношенню до краденій речі). Виділялося прекарне володіння тобто
володіння річчю до першої вимоги власника. Розподіл незаконного володіння на добросовісне та недобросовісне мало неабияке
значення. Тільки добровільний власник міг придбати річ у власність за давністю володіння. Недобросовісний володілець суворіше
відповідав за збереження речі при пред'явленні власником позову про вилучення його речі у фактичного власника

53.Види посідання

У римському праві розрізняли різні види володіння. залежно від правової підстави фактичного володіння річчю воно поділялося на
законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.
Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей
отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося похідним володінням, хоч
насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і
прирівняли держателів до володіння. Законний володілець мав право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично
володів річчю, вваясав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового
титулу і ґрунтувалося лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне. Незаконне, але добросовісне
володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад,
набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на
володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так
само як і купівля краденого.
Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право
власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за
давністю. Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж; недобросовісний.

54.Виникнення та припинення посідання

Посідання набувалось поєднанням двох елементів – corpus і animus. Проте, як уже зазначалося, одного фактичного володіння або
наміру вважати певну річ своєю для виникнення посідання було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали посідання. Такому
встановленню юридично значимого посідання завжди передувало фактичне заволодіння річчю. Спосіб набуття посідання залежав
також від характеру володіння – добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне – іншим.
Законне володіння, що базувалось на правовому титулі, набувалось тим самим способом, що і право власності, або на підставі
відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, могло набуватися тими самими способами, що і право власності:
а)первісним(захват нічийних речей); б)похідним(купівля-продаж, позика, дарування). Незаконне володіння набувалося тими самими
способами,що і право власності, але з однією істотною різницею: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація
– ставилася мета придбати право власності, яке через певні чинники до набувача не переходило і володілець речі не ставав її
власником.

Незаконним, але добросовісним володінням ставало через купівлю-продаж res mancipi без додержання обряду манципації.

55.Посідання припинялося:

1.фізичною загибеллю речі;

2.юридичною загибеллю речі(вилучення її з цивільного обігу);

3.втратою посесором одного з правових елементів посідання(фактичного володіння річчю або наміру вважати її своєю).

посідання припинялося зі смертю посесора. Його спадкоємці повинні були знову відтворити й обгрунтувати весь склад посідання для
себе.

56.Посесійний захист

Посідання захищалося за допомогою преторських інтердиктів. Такий захист називався посесійним, або інтердиктним. Його особливістю було те, що
володілець мав довести лише факт посідання і факт його порушення. Оскільки при цьому посилання на право не допускалось, то й доводти правову
підставу посідання не було потреби. Інтердикт — це наказ претора припинити самочинні дії, який віддавався порушнику. Якщо порушник не
виконував наказ, претор застосовував засоби примусового характеру.Інтердикти поділялися на два основні види:

1)інтердикти про утримання посідання 2)інтердикти про повернення насильно чи таємно втраче-ного посідання. У свою чергу інтердикти про
утримання наявного посідання поділялися на утримання посідання нерухомими речами і утримання посідання рухомими речами. Обидва ці
інтердикти мали заборонний характер. До інтердиктів про повернення втраченого посідання —— належали:1)unde vi. Інтердикт, що надавався
юридичному володільцю нерухомістю, насильно позбавленого посідання2)de precario. Інтердикт, що надавався особі, яка передала річ іншій особі у
безоплатне і тимчасове («до вимоги») користування. Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою вимогою власника,
йому надавався інтердикт.

Як бачимо, для захисту володіння використовувалися головно преторські інтердикти. Однак для захисту добросовісного володіння можна було
використати спеціальний засіб - публіціанський позов. Його давали особі, володіння якого відповідало вимогам, що пред'являлися для набуття речі за
давністю володіння, строк якої ще не сплив. У такому випадку допускалася фікція, ніби позивач володів річчю встановлений законом давноносний
строк і, отже, набув на неї права власності.

57.Виникнення і припинення права власності

Факти, з виникненням яких особа набуває права власності, дістали назву способу набуття права власності

Усі способи набуття права власності римське право поділяло на первинні (право власності виникає вперше або проти волі колишнього
власника) і похідні (право власності переходить від однієї особи до іншої за їх взаємною згодою і бажанням). Первинні: 1.
Заволодіння, об'єктами права власності за цим способом могли стати речі, які до їх заволодіння не були чиєюсь власністю. 2. Давнісне
володіння За законодавством. Юстиніана, строки набувної давності були: 3р для рухомого майна і для нерухомого – 10р із
збільшенням її до 20 р 3. Переробка речі (специфікація). створення з чужого матеріалу нової речі для себе. Специфікація вважається
здійсненою, якщо матеріал набував нової форми, одержано нову річ. 4.  Придбання плодів. 5. Приріст сполучення речей, які належать
різним особам, причому одна з речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може
бути природний або штучний, тобто результатом дій людини У Римі відомі ще інші первинні способи набуття права власності, а саме:
а) за рішенням суду, коли він розглядав позови про поділ спадщини, спільного майна або спірної межі та ін; б) за законом - у вигляді
покарання за недозволе-не самоуправство, за Несплату мита тощо. Похідні способи 1) договір, зокрема договір купівлі-продажу,
позики, міни, дарування, застави. 2) Поступки права. здійснювалася у формі вдаваного судового процесу про право власності на річ.
Покупець вимагав річ, яку набував, стверджуючи, що вона належить йому. Продавець визнавав вимогу покупця, а претор, перед яким
відбувалася ця процедура, визнавав право власності за покупцем. 3) традиції. Дія цього способу передбачає, однак, поєднання двох
умов. По-перше, потрібна була сама передача речі. По-друге, необхідно, щоб передача речі набувачеві спиралася на договір купівлі-
продажу, дарування, міни чи інший акт

способи припинення права власності: 1. знищення речі 2. відмова власника від права на річ, яка йому належить. 3. відчуження
4.вилучення речі з обороту, наприклад включення приватної землі до складу державної.

58.Поняття та зміст права власності

Пра́во вла́сності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням
власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах.

Право володіння . Це право означає, що власник може фактично володіти річчю, тобто річ повинна фактично бути в господарстві
власника і виконувати своє господарське призначення. Право володіння власник може здійснювати як особисто, так і передаючи його
іншим особам (наприклад, за договором), при цьому зберігаючи право власності на дану річ.

Право користування. Здійснюючи цю правомочність, власник має право добувати з речі її корисні якості. Користуватися річчю можна
в різних формах: позичити річ, передати в оренду, споживати тощо, не завдаючи при цьому шкоди іншим особам, або користуватися
річчю всупереч закону.

Право розпоряджатися річчю. Це право полягає втому, що власник міг вирішувати правову долю речі всіма дозволеними способами:
продати, заповідати, встановлювати сервітут на користь іншої особи тощо. Право розпорядження річчю може здійснюватися в різних
формах, але з однією умовою - воно не повинно суперечити закону.

У своїй сукупності всі три елементи правомочності власника становлять зміст права власності, його суть. Усе це переконливо свідчить
також про те, що право власності - виняткове право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю в своїх інтересах.
Виняткове право тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє.

59.Власність Індивідуальна та Спільна

Спочатку римляни не припускала можливості існування прав кількох осіб на одну і ту ж річ. Якщо одна людина мала право власності
на якусь річ, то інша, вважали вони, такого ж права мати не могла. Одна і та ж річ могла бути власністю кількох осіб. Це траплялося у
випадках створення суспільства, дарування, успадкування. Тоді виникає так звана спільна власність, тобто річ перебуває у спільній
власності кількох осіб, з яких кожна особа має право власності тільки на ідеальну частину речі, яку можна охопити лише думкою, а не
фізично. Користуватися і розпоряджатися річчю, яка перебувала у спільній власності, можна було тільки за спільною згодою всіх
співвласників, причому кожен користувався однаковим голосом, незалежно від його частки. Кожен співвласник міг робити все, що
було потрібно для збереження загальної речі, проводити необхідні витрати; мав право на участь в прибутках відповідно до своєї
частки, а також вимагати розподілу. При розподілі суддя керувався доцільністю і можливістю розподілу в натурі. Оцінка домашніх
речей повинна була проводитися за реальною їх вартості

60.Власність державна та приватна

Від держави власність могла бути отримана таким чином: розподіл громадських земель ; розподіл на тих або інших умовах земель,
завойованих Римом, між його громадянами; розподіл рухомих трофеїв полководцем між солдатами, продаж таких трофеїв квесторами з
аукціону.
Від приватних осіб право власності могло бути отримане шляхом:1) Манципація— урочистий обряд передачі права власності, що
вчинявся у присутності п'яти свідків — повнолітніх римських громадян і вагаря шляхом виголошення спеціальної формули. Дійсність
угоди не залежала від фактичної передачі речі, досить було вже одного обряду.
2) Традиція - відбувалася проста передача речі у фактичне володіння іншої особи, поєднане з висловленням волі передати їй право
власності на цю річ.
3) Право цесія —сутність його полягала у фіктивному судовому спорі, в якому набувач заявляв про свої права на річ, а відчужувач
визнавав справедливість цих вимог.
4)Придбання — придбання речі за давністю володіння. Могло мати місце у разі, якщо річ було добросовісно отримано не від власника,
або якщо при вчиненні обряду передачі власності були порушення.
5) Спадкування — полягало у переході прав на речі від померлого спадкодавця до його спадкоємців відповідно до приписів закону або
заповіту .
61.Виникнення та припиненням права власності
Давнім способом придбання права власності був первинний. До нього відносили:
1. Оволодіння . Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обігу, але яка не має власника, надходить у власність того, хто її перший
захопить з метою собі привласнити.
2. Давнісне володіння .
3. Переробка речі . Створення з чужого матеріалу нової речі для себе.
4. Придбання плодів. Плоди з моменту їх відділення від речі, яка їх виробляє, стають самостійними речами. їх відокремлення не зменшує
цінності плодоносної речі.
5. Приріст - поєднання речей, що належать різним особам, причому одна з речей після повідомлення стає приналежністю іншої речі,
власністю власника головної речі.
Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вважали знищення речі незалежно від того, сталося це внаслідок її
загибелі, споживання, або з якихось інших причин. . Те ж саме спостерігаємо і в разі дерелікціі - відмову власника від права на річ, яка
йому належить. Але в цьому випадку справа не знищується і нею могла заволодіти інша особа, у якого при певних умовах виникало
право власності.
Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припиняє право власності на річ.
62.Захист права власності
Віндикаційний позов застосовувався для повернення власнику речі, яка опинилася у неправомірному володінні третьої особи. Його
можна було застосовувати як проти недобросовісного володільця, так і добросовісного . При цьому тягар доказу лежить на тому, хто
стверджує, а не на тому, хто заперечує. При задоволенні віндикаційного позову відповідач зобов'язаний повернути річ з прибутком від
неї.
Негаторний позов використовувався для усунення перешкод, які заважають нормально здійснювати своє право власності. Негаторний
позов носить абсолютний характер, тобто спрямований проти будь-якого порушника права власності .
 Прогібіторний позов застосовувався у випадку, якщо інша особа своєю поведінкою заважала власнику нормально здійснювати своє право
власності без посягання на саму річ .
Публіціанський позов застосовувався претором на захист бонітарного власника проти квіритського, такий як віндикаційний, для захисту
будь-якого добросовісного володіння.
63.Поняття, сутність і види прав на чужі речі

Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися
нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право.
Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій, а також заставне право — це породження пізніших часів.
Право на чужі речі можна поділити на дві групи:
1) права користування чужими речами. Це сервітути, які могли бути персональними або преюдиціальними, а також емфітевзис та
суперфіцій, що являли собою обмежені речеві права на землю;
2) права розпорядження чужими речами, до яких належала іпотека (застава нерухомості), сутність якої в тому, що кре дитор мав право
реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у разі неповернення боргу.
Сервітутом називали абсолютне за характером захисту право користування чуясою річчю.
1) Найдавнішими є сільські предіальні сервітути право проходу через чужу ділянку (iter);
2) право проходу і прогону худоби через чужу ділянку (actus);
право проходу, прогону худоби і проїзду возом (via); Дещо пізніше, зі зростанням міста Риму, з'явилися міські предіальні сервітути
Ситуація дещо змінилася після появи у II ст. до н. е. персональних сервітутів, тобто таких, що пов'язані не з певною річчю, а належать
певній особі. , емфітевзис — довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського
призначення. суперфіцій — довгострокове, відчужуване й успадковуване право користування чужою землею для забудови.

64.Сервітути: поняття і види

Сервітут - це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або декількох
відношеннях. Якщо суб'єктові сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли
ж суб'єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це - негативний сервітут..
Види сервітутів: предіальний - належав особі, як власнику земельної ділянки; персональний - належав певній особі персонально.
Сервітути могли припинитися під дією природних подій-втрата предмета, смерть носія права, з волі правомочної особи –в они офіційно
відмовлялися від сервітуту або ж робили це за допомогою звичайного пакту.
. 65.Земельні сервітути
Головна особливість предіальних (земельних) сервітутів полягала в тому, що їх предметом була земля. Це право користування чужою
землею. Земля могла бути сільською або міською. Звідси поділ предіальних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту
була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було
спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.
У предіальних сервітутах обов'язково передбачалися два земельних наділи, безпосередньо сусідні, з яких один обслуговував інший.
Предіальний сервітут мав:
а) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium dominans), бути корисним і
обтяжувати обслуговуючий;
б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове,
безсистемне) обслуговування пануючого наділу. Сервітут існує доти, доки досягається ця постійна мета. Якщо яс через якісь зміни
досягнути цієї постійної мети буде неможливо, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сервітутного права не припиняла дії
сервітутів.
Земельні сервітути не обмежувалися строками. Вони могли переходити у спадок, відчужуватися будь-яким способом разом із
земельним наділом.
Основна мета предіальних сервітутів — пом'якшити недоліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусідньої. Зокрема, до
предіальних сільських сервітутів належали: право проходу пішки, проїзду верхи на коні або на носилках; право прогону худоби; право
проїзду возом з вантажем; право водогону; право брати воду; право прогону худоби на водопій; право випасу худоби.
Найпоширенішими міськими були: а) право робити собі дах або навіс, втручаючись при цьому в повітряний простір сусіда; б) право
спирати колоду на чужу стіну; в) право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору Пізніше з'явилися нові
сервітути: а) право відводу на сусідню ділянку дощової води; б) право спуску води; в) право проведення каналу для нечистот; г) право
вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати краєвид д) право вимагати, аби не були затулені вікна.

66.Персональні сервітути
Важливе місце в побуті Стародавнього Риму займали персональні сервітути. Здатність сервітутів заповнювати недоліки однієї речі за
рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї людини за рахунок майна іншого. Тому з
часом вони вийшли за межі землекористування і поширилися на інші речі. Сервітути на право користування чужою річчю чи майном в
інтересах конкретної особи отримали назву персональних. їх встановлювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або
на час існування юридичної особи.
Римському праву були відомі різновиди персональних сервітутів.
Узуфрукт - право певної особи користуватися і отримувати доходи від чужої неспоживча речі без зміни її субстанції.
Usus - мовного право користування чужою річчю без отримання прибутку. Узуарій міг тільки користуватися чужою річчю, але не мав
права на плоди від неї.
67.Емфітевзіс
Емфітевзис - це відчужуване і передане у спадок речове право довгострокового користування і витяг плодів з нерухомого майна за певну
плату. Найчастіше держ. або муніципальні землі. Захищався через публіціанів позов. Давав право користуватися чужою землею, збирати
з неї врожай і плоди, давав право застави землі, відчуження землі, а так же передачі її у спадок. Суб'єкт зобов'язаний сплачувати орендну
плату, несплата орендної плати протягом 3-х років вела до припинення дії емфітевзису. При відчуженні емфітевзису необхідно було
повідомити про це власника, тому що він мав право переважної покупки, так само він мав право на отримання не менше 2-х% з покупної
ціни.
68.Суперфіцій
Суперфіцій - це відчужуване і передане у спадок право зведення будови на чужій міській землі, а так само право користування такою
будовою. Право власності на будівлю належало не суб'єкту, а власнику землі. Житло зводилося за згодою власника за свій рахунок.
Суперфіцій давав право: користування будовою, відчуженням будови, передачі його у спадок.
69.Заставне право
Заставне право є різновидом прав на чужі речі. Це один з основних способів забезпечення виконання зобов'язань, що представляють
собою комплекс правомочностей кредитора майна, виділеного боржником в якості забезпечення виконання своїх зобов'язань. Кредитор
як власник заставного права на майно називається заставодержателеи, а боржник, який надає в заставу майно, яке йому належить на
праві власності, - заставодавцем.
Первісною формою застави була фідуціарна угода. її суть полягала в тому, що боржник у забезпечення боргу передавав свою річ
фідуціарію на праві власності з обумовленістю, що в разі задоволення за зобов'язанням закладена річ повинна бути повернена у власність
боржника.
Для виникнення заставного права необхідно було наявність трьох чинників:
1.боргова вимога, яка повинна бути забезпечена шляхом застави;
2. об'єкт, який підлягав заставі;
3. установчий правовий акт.
Заставне право припинялося у разі:
а) знищення самої речі;
б) переходу речі у розряд речей, які вилучаються з цивільного
звернення;
в) поєднання в одній особі заставодержателя та
заставодавця;
г) припинення зобов'язання, для забезпечення якого було установлено заставу
70.Захист прав на чужі речі
Варто розрізняти загальні і спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав. До числа загальних способів захисти
відносяться:
1) витребування майна з чужого незаконного володіння (віндікаційні позови);
2) чи вимоги власника іншого законного власника про усунення всяких перешкод у здійсненні його права, хоча б ці порушення і не були
з'єднані з позбавленням володіння (негаторні позови);
3) позови про визнання права власності.
Спеціальні способи захисту права власності й інших речових прав підрозділяються на:
1) способи захисту від правомірного чи неправомірного втручання державних органів й інших організацій;
2) способи захисту прав у випадках несприятливого збігу об'єктивних обставин;
3) зобов'язально-правові способи;
4) захист права довічно наслідуваного володіння земельною ділянкою.
71.Поняття та види спадкування
Спадкування - перехід майна померлої особи до однієї або кількох інших осіб (спадкоємців) Залежно від обсягу прав і обов'язків
переходили від спадкодавця до спадкоємця відрізнялося два види спадкування - універсальне і сингулярне. Універсальне успадкування
характеризувалося абсолютним переходом всіх прав та обов'язків спадкоємця. Тобто, він ставав учасником усіх правовідносин, в яких
брав участь спадкодавець до смерті. Особливістю сингулярного спадкування було те, що до спадкоємця переходили тільки окремі права
так звані легати. Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами - за законом і за заповітом. Згідно із законом
успадкування здійснювалося в тому випадку, якщо спадкодавець не залишив заповіту, якщо заповіт було визнано недійсним або якщо
спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини. За заповітом успадковували особи, які були в ньому вказані. Вони успадковували в
тих частках, які були встановлені заповітом.
72.Спадкування за заповітом
Спадкування - перехід майна померлої особи до однієї або кількох інших осіб (спадкоємців). Заповітом в римському праві визнавалося не
всяке розпорядження на випадок смерті, а лише те, яке містило призначення спадкоємця. Таке призначення мало стояти на початку
заповіту. У заповіті могли утримуватися легати (відмови), призначатися опікуни до малолітнім спадкоємцям і т.д. Для того, щоб заповіт
було визнано дійсним, був потрібний ряд умов: 1) заповідач не повинен був бути недієздатним. 2) для складання заповіту була необхідна
присутність семи свідків, незалежно від того, був наказ письмовим або усним. 3) спадкоємцем міг бути призначений лише той, хто був
здатний стати в даний момент або після закінчення часу спадкоємцем.
73.Спадкування без заповіту
Спадкування - перехід майна померлої особи до однієї або кількох інших осіб (спадкоємців).. Згідно із законом були 12 таблиць, а потім
укладення Юстиніана. При спадкуванні за законом було 3 групи черзі спадкоємця: 1.Своі спадкоємці - діти, внуки померлих дітей;
2.агнати (брат). 3.когнати (всі кровні родичі). Преторська система спадщини - 4 черги: 1.діти спадкодавця, 2.все агнати, 3.когнати до 6-го
ступеня включно, 4.супруг або дружина померлого. Укладення Юстиніана: 5 черг: 1. всі, хто сходить спадкоємці померлого, 2. висхідні, а
також рідні брати, сестри та їхні діти, 3. неповнорідні брати і сестри, 4. всі інші бічні родичі, 5. чоловік, дружина померлого.
74.Обов*язкове Спадкування
Поряд з універсальним правонаступництвом римське право виділяло і так зване сингулярне , сутність якого полягає в наданні особі
окремих прав, без покладання на нього обов'язків. Це правонаступництво здійснювалося в двох історичних формах: громадянська форма
сингулярного наступництва, яка називалася легат, і загальнонародна форма - фідеїкоміс .
Сутність обох цих форм становить розпорядження спадкодавця, яке вигідно для третьої особи і належить обов'язковому виконанню
спадкоємцем. У праві Юстиніана ці форми були об'єднані в окремий інститут.
75.Прийняття спадку та відмова від спадку
Для прийняття спадщини були потрібні такі умови: а) здатність покликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним
чином воля на прийняття спадщини. Якщо покликані до спадкоємства спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину в силу своєї
недієздатності, замість них спадщину приймали їх законні представники .
Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним
вступом в управління спадковим майном.
Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигнувши прийняти її, спадщину приймав
субститут. В іншому випадку спадщина залишилася без господаря.
Преторська практика винайшла інший шлях. У разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка
померлого спадкоємця за законом пропонувалася наступним спадкоємцям. Якщо спадкоємець помирав після відкриття спадщини, але до
її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців (спадкова трансмісія).
Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії , його частка порівну приростала до часток інших
спадкоємців. На підставі правила, не може бути одночасного закликання до спадкоємства за заповітом і за законом, частка померлого
спадкоємця приростала частці спадкоємця за заповітом, що залишився живий.
76.Легат, фідеїкоміс та суміжні спадкові інститути
Легат - розпорядження, яке робилося в заповіті спадкодавцем і полягало в наданні певній особі будь-якого права чи іншої вигоди за
рахунок спадкового майна. Легат повинен бути прямо вказано в заповіті. Легат можна було встановити тільки в заповіті, не можна було
покласти на спадкоємців за законом. Види легатів: 1. легат по вендікації - встановлював право власності легатарию на певну річ
заповідача, легатарій захищав свої права за допомогою вендікаціонного позову. 2.легат з зобов'язання - надавав легат арію зобов'язальне
право вимоги від спадкоємця виконання волі заповідача.
Фідеікоміси - доручення спадкодавця спадкоємцю передати будь-яке майно третій особі. Фідеікоміси часто іменувалося і саме майно, яке
належало передати.
Виникав Фідеікоміс в разі коли легат був складений з порушенням норм римського права і отже не мав юридичної сили. Фідеїкоміс мав
ряд переваг перед легатом 1.мог бути покладено не тільки на спадкоємця за заповітом, а й на спадкоємця за законом. 2.мог бути
встановлений в будь-якій формі і не обов'язково в самому заповіті, наприклад у вигляді листа до заповіту. 3.мог бути встановлений
раніше або пізніше самого заповіту.
77.Захист спадкових прав

Потреба судового захисту прав спадкоємця може виникнути або внаслідок невизнання тих прав, які входять до складу спадщини, або
внаслідок того, що будь-хто своєю поведінкою порушує або не визнає права данної особи, як спадкоємця . У першому випадку у
розпорядженні спадкоємця були такі ж позови, які надавалися спадкодавцеві. Наприклад, якщо третя особа затримує в себе річ із
складу спадщини, спадкоємець може подати віндикаційний позов, який міг бути поданий спадкодавцем за його життя.

Право спадкоємця може порушуватися не тим, що не визнаються певні права, які входять до складу спадщини, а тим, що не визнають
саму данну особу як таку, яка має право на спадкування. Такій особі надається цивільний позов щодо витребування спадщини. Цей позов
за своїм змістом та наслідками аналогічний віндикаційному позову. Спадкоємець, який не володіє спадковим майном, подає позов до
особи, що не є спадкоємцем, але володіє спадщиною. Добросовісний відповідач за таким позовом повинен повернути позивачеві все, що
одержане за рахунок спадщини на момент подання позову, з відрахуванням витрат, понесених ним на спадкове майно. При цьому
байдуже, чи були ці витрати необхідними, корисними або здійснювалися тільки для задоволення особи. Недобросовісний відповідач
повинен повернути позивачеві все отримане від спадщини із всіма плодами та прирощеннями. Крім цього, він несе відповідальність за
винне знищення або псування отриманих цінностей (а з моменту подання позову – і за випадкове). Недобросовісний набувач може
утримати лише суму понесених ним витрат, необхідних та корисних, але і те лише оскільки корисні витрати все ще збільшують цінність
тих речей, на які вони були зроблені.Преторський спадкоємець мав для свого захисту інтердікт, за допомогою якого міг отримати
володіння речами, які входили до складу спадщини. Претор також надав нисхідним та висхідним спадкоємцям право на свій власний
позов про спадщину – протягом одного року від дня її відкриття, іншим спадкоємцям – 100 днів.
78.Зобов'язання. Поняття та види
Зобов’язання – це правовідношення, за яким одна особа– кредитор має право вимагати від іншої особи – боржника вчинити яку-небудь
дію або утримуватися від дії.
У Дигестах Юстиніана Марциан вказує такі види зобов'язань: цивільні; встановлені претором та натуральні.
Цивільними зобов'язаннями були ті, які виникали на основі цивільного права і користувалися позовним захистом. За такими
зобов'язаннями суддя не з'ясовував, чи досягнута сторонами мету угоди. Для прийняття рішення судді достатньо було встановити факт
укладання угоди і суть вимог кредитора.
Преторские зобов'язання також користувалися позовним захистом, але воно було засноване не на законі, а на преторському праві.
Натуральні зобов'язання - це особливий вид зобов'язань, з причини того, що вони були позбавлені позовного захисту. Такі зобов'язання
виникали при укладанні угод особами . Пізніше до них стали відносити зобов'язання з угод неповнолітніх без участі опікунів або
піклувальників.
Однак права за натуральними зобов'язаннями були гарантовані наступними правовими наслідками: борги могли бути зараховані щодо
цивільних зобов'язань; натуральні зобов'язання повинні були враховуватися при збільшенні чи зменшенні розміру пекулії; вони підлягали
новації та ін.
Предмет зобов'язання повинен був відповідати певним вимогам: він повинен бути здійсненним, законним, точно визначеним і мати
майновий характер.
Предметом зобов'язання є об'єкт, на який поширюється дія боржника (речі, гроші, робота, послуги).
79.Поняття та кваліфікація контрактів
Контракти – це формальні договори, які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. До числа контрактів
відносилося тільки певне, визначене вичерпним чином коло договорів. Деякій відступ від цього принципу складали так звані безіменні
контракти .
Римський юрист Гай при систематизації різних видів контрактів, визначав, що існує чотири види зобов’язань, що виникають із
контрактів: 1) зобов’язання, що виникає шляхом передачі речі ; 2) зобов’язання, що виникає шляхом проголошення певних слів ; 3)
зобов’язання, що виникає шляхом написання певних слів; 4) зобов’язання, що виникає шляхом досягнення згоди .
Виходячи з цього, римські юристи розробили закриту систему контрактів, яка включала їх вичерпний перелік. Римська система
контрактів спершу складалася з чотирьох груп: 1) консенсуальні – ті, що вважаються укладеними з моменту досягнення домовленості
між сторонами; 2) реальні - ті, що вважаються укладеними з моменту передачі речі; 3) вербальні - ті, що укладалися в усній формі; 4)
літеральні – ті, що укладалися у письмовій формі.
Кожна із зазначених груп контрактів охоплювала строго визначений перелік договорів. Однак, згодом на практиці з’явилися нові
різновиди контрактів. Оскільки основна система контрактів вже була розроблена та отримала визнання, ці нові контракти були об’єднані
у окрему групу – безіменні контракти. Безіменні контракти найбільше були схожі з реальними контрактами. Вони виникали з моменту
вчинення однією із сторін певної дії.
80.Загальні умови та порядок укладення контрактів
Римські юристи звели всю сукупність відомих їм договорів у певну систему. Вони розрізняли два види договорів — контракти і пакти.
Контракти класифікувались і одержували свою назву від способу їх виникнення. Їх правова підстава виникала в результаті використання
усної мови, письмової форми ,дії передачі якої-небудь речі, або неформальної угоди; тому існували контракти вербальні та літеральні,
реальні і консенсуальні.
Кожна з цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо обмежену кількість відповідних правовідносин. Всі ці контракти одер-
жали особливу назву і теорію, а також були забезпечені правом позову.
Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів визнати п'яту групу так званих безіменних контрактів. За своєю юридич-
ною природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної
передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.
81.Забезпечення контрактів
Римська юриспруденція створила досить струнку систему правових засобів забезпечення зобов'язань, основними з яких є: агга
(завдаток), stipulatio poena (штраф, або ж неустойка), застава (pignus, hypotheca), порука (adpromissio, fi- dejussio).
Arra (завдаток) — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) — дає другій стороні —
кредитору (продавцеві) в момент укладення договору При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу
за зобов'язанням.
штраф, або ж неустойка — визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити кредитору в разі
невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Угода про штраф укладалась у формі стипу- ляції і мала характер акцесорного
(додаткового) договору. Тому, якщо основний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і угода про
штраф.
Застава —. це засіб забезпечення виконання зобов'я- зання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави.
право розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону.
Порука — забезпечення виконання зобов'язання шляхом залучення додаткового боржника. Про поруку йтиметься при висвітленні
положень відповідних вербальних договорів.
. 82.Виконання контрактів
Головна мета будь-якого зобов'язання — задовольнити вимоги кредиторів. Виконання зобов'язань полягає в здійсненні зобов'язаною
особою (боржником) дій, що становлять зміст зобов'язання (передача речі, надання речі в тимчасове корис тування, виконання якої-
небудь роботи). Предметом виконання зобов'язання за загальним правилом є об'єкт зобов'язання, який без згоди кредитора не може
бути замінений іншим предметом За грошовими зобов'язаннями виконання називалось платежем. Для того, щоб зобов'язання
вважалося виконаним, необхідно додержуватися таких вимог:
1. Зобов' язання має бути виконане в інтересах кредитора. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди
на те кредитора не допускалось.
2. Зобов'язання виконує боржник. боржник мав бути здатним до виконання, розпоряджатися своїм майном, тобто
бути дієздатним. При його недієздатності виконання зобов'язання повинен здійснити його законний представник.
3. Місце виконання зобов'язання обумовлювалось у договорі; в інших випадках діяли за загальними
правилами. Якщо предметом зобов'язання була нерухомість, то місцем його виконання було місцезнаходження майна. Якщо місце
виконання визначалося альтернативне, то право вибору належало боржникові. В інших випадках місце виконання визначалося місцем
можливого подання позову.
4. виконання зобов' язання у належний строк. Строк виконання зобов'язань, зазвичай,
встановлювався сторонами у договорі. У позадоговірних зобов'язаннях він здебільшого визначався законом.
Виконання має відповідати змісту зобов'язання. Зобов'язання слід виконувати відповідно до умов договору.
83.Відповідальність боржника за невиконання контрактів або неналежне виконання зобов'язання у пізньому римському праві
наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. За відсутності однієї з цих двох умов відповідальність не
наставала.
Римське приватне право знало дві форми вини: a) dolus (умисел) — боржник передбачав результати своєї поведінки і бажав їх настання;
б) culpa (необережність, необачність) — боржник не передбачав результатів своєї поведінки, однак мав би передбачити їх.
Необережність буває різною: груба (culpa lata), легка (culpa levis) і щонайлегша (culpa levissimma).
Груба необережність — це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Легка
необережність Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря, вона була виною, але легкою виною Крім того, римському
приватному праву був відомий ще один вид вини — culpa in concreto (конкретна вина). Її визначали порівнянням ставлення особи до
власних і чужих справ (речей). Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна була конкретна вина. За
умисел і грубу вину (необережність) відповідальність наставала без будь-яких винятків, а за легку необереясність (недбайливість) — не
завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він зобов'язаний був виявляти
максимум дбайливості, уваги і тому відповідав і за легку вину. У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, в яких боржник ніякої
вигоди не мав, відповідальність останнього наставала лише за грубу вину. При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі від-
повідальність боржника наставала за будь-яку вину.
Culpa levissimma (щонайлегша вина або вина у недосвідченості) мала правове значення тоді, коли наявність певних навичок, досвіду була
умовою договоруВипадок (casus) — це збіг обставин, за яких немає вини боржника, проте виконати зобов'язання неможливо. За загальним
правилом за casus боржник відповідальності не ніс Нездоланна сила, непереборна сила (vis major) — дії стихійних сил природи, які
неможливо ні передбачити, ні усунути. звільняє боржника від відповідальності.
84.Окремі види контрактів: вербальні, лібральні, реальні, консенсуальні, інномінальні Вербальними називали договори, які
укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошення
їх. Звідси і їхня назва — вербальні. Сутність вербальних договорів найбільшою мірою відображає стипуляція Це договір, що
встановлювався у формі певного запитання майбутнього кредитора і відповідної відповіді майбутнього боржника. Письмовими (лібральні)
контрактами називали договори, які укладалися письмово Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі,
оскільки письменним було лише вузьке коло населення. Найдавнішою формою письмових договорів були записи у прибутково-
видаткових книгах. синграф — фіксований у письмовому документі факт передачі кредитором певної суми грошей боржникові. Він
складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому. До реальних контрактів римське
приватне право відносило чотири види договорів: позику, позичку, зберігання, заставу. реальні контракти набували юридичної чинності в
момент фактичної передачі речі, без якої договору взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією
особою іншій. Консенсуальні контракти Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи належали договори
купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення Інші угоди, навіть ті, які за зовнішніми ознаками відповідали кон сенсуальним
контрактам, не могли бути віднесені до консен- суальних.
(інномінальні, або ж безіменні контракти Найпоширенішими серед цих договорів були permutatio (договір міни) і contractus aestimatorius
(оціночний договір). Виникнення інномінальних контрактів пов'язане з майновим наданням, яке може полягати в передачі речі або в здійс-
ненні якої-небудь дії.
85.Безпідставне збагачення
Джерела не містять даних про те, чи було загальне правило, за яким той, що збагатився без достатньої для цього правової підстави, зобов
´язаний був повернути збагачення. Однак достовірно відомо, що зобов´язання, які виникли з безпідставного збагачення, в римському
праві були. Вони захищалися засобами кондикційних позовів чи просто кондицій : а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про
повернення майнового подання, мету якого не досягнуто; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного
несправедливо чи за неправильною підставою.
Позов про повернення незаборгованого.
1.Здійснення платежу за неіснуючим боргом. Це могла бути передача суми або іншого майна особі, що не мала права на його отримання.
Платіж міг полягати в безоплатному виконанні робіт на користь певної особи, внаслідок чого вона неправомірно зберегла за собою якусь
суму грошей тощо.
2.Відсутність боргу, що також може виражатися в різноманітних формах: повна відсутність боргу; борг існує, але плату за ним
відшкодовано не кредитору, а іншій особі, яка мовчазно прийняла платіж, який їй не належав.
3. В основу плати за неіснуючим боргом покладено помилку особи, яка здійснила цей платіж. Бажання обдаруватиіншу особу , відмова
від вимоги з цією самою метою не можуть бути підставою виникнення даного зобов´язання.
Позов про повернення майнового подання, мету якого не досягнуто.
1.Фактичне надання майнової вигоди однією особою другій. Вигода може полягати в передачі певної суми чи майна та інших фактичних
дій на користь другої особи.
2.Надання майнової вигоди з певною метою: боргова розписка видавалася з метою одержання позики.
3.Мета, для досягнення якої надавалася майнова вигода, не здійснилася: особа, що видала боргову розписку, позики не одержала.
За наявності зазначених елементів виникало зобов´язання, з огляду на яке безпідставно збагачена особа зобов´язана була повернути все
одержане.
Позов про повернення краденого . Оскільки злодій ні за яких умов не може стати власником краденої речі, проти нього завжди можна
було застосувати віндикацію — позов про повернення власником своєї речі з незаконного володіння злодія.
Позов про повернення одержаного несправедливо чи за неправильною підставою. Такий позов почали називати кондикцією із незаконної
підстави і застосовувати, окрім зазначених випадків, для витребування закладеної речі після сплати боргу, забезпеченого закладом, а
також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.
Спільним для кондикцій із крадіжки та із незаконної підстави була недобросовісність збагаченого.
86.Делікти
Делікт - заподіяння шкоди окремій особі, його сім'ї або майну внаслідок прямого або непрямого порушення прав цієї особи з
виникненням обов'язку відшкодувати шкоду.
Публічний делікт - порушення прав та інтересів держави в цілому.
Приватний делікт - порушення прав та інтересів окремих приватних осіб, що породжує зобов'язання особи, яка вчинила делікт, сплатити
потерпілому штраф або відшкодувати шкоду.
Для настання деліктної відповідальності вимагалася наявність юридичного складу, до якого входили: а) шкода, заподіяна протиправними
діями однієї особи іншій; б) протиправ-ність дій того, хто завдав шкоди; в) кваліфікація цієї дії законом як приватноправового делікту.
Види деліктів:
1.кривда (особиста образа). Цим терміном позначали будь-яку неправомірну дію .Основні види кривди:каліцтво, інші особисті образи
дією (побої без поранень, образливі удари).
2. «крадіжка».Це поняття охоплювало як крадіжку в точному значенні цього слова, так і інші суміжні посягання начужий майновий
інтерес — привласнення, розтрату, шахрайство тощо.
3. (неправомірне знищення або пошкодження чужого майна). Той, хто заподіяв збитки, зобов´язаний був сплатити власнику вбитого або
пораненого раба чи тварини, пошкодженої або знищеної речі вищу ціну, що мала місце останнім часом. Якщо той, хто заподіяв збитки,
ухилявся від відповідальності, сума стягнення подвоювалася.
87.Квазіделікти
Позадоговірні цивільні правопорушення, що тягли виникнення шкоди і не підпадали під ознаки делікту, дістали назву ніби делікти
(квазіделікти). Це четверта група підстав виникнення зобов´язань.
Загального визначення квазіделіктів римські юристи не залишили, а перелік неправомірних дій, що охоплювалися цим поняттям, досить
широкий. Найпоширенішими серед них були кілька недозволених дій.
1.Відповідальність судді за постановления несправедливого присуду. Навмисне неправильне або недбайливе вирішення судової справи, а
також порушення інших суддівських обов´язків визнавалося неправомірною дією — ніби деліктом і тягло майнову відповідальність
2.Відповідальність мешканців будинків за викинуте або вилите. Мешканець житла, з якого було щось викинуто або вилито на вулицю, де
звичайно ходять або їздять люди, відповідав за заподіяну шкоду.
3. Небезпечне для пішоходів виставлене, підвішене або вивішене, що може впасти на людей. Недбало прикріплена вивіска, небезпечно
виставлені на вікні вазони, підвішені на стіні будинку предмети тощо — все це, знесене вітром або за будь-яких інших причин зірване зі
свого місця, може впасти на перехожих і завдати їм шкоди. Той, хто помітив подібне, міг подати до господаря будинку позов про сплату
штрафу в розмірі 10 тисяч сестерцій і усунення небезпеки. Відповідальність наставала незалежно від вини і наявності шкоди.
4. Відповідальність власників готелів, заїжджих дворів і кораблів, які завдавали шкоди майну постояльців і пасажирів. Вони зобов´язані
були відшкодувати заподіяні їхніми працівниками збитки у подвійному розмірі.
5. Шкода, заподіяна рабом або твариною чужому мийну або особі. В цьому разі відповідальність ніс їхній хазяїн.
88.Концепція захисту цивільних прав за Римським правом класичної та післякласичної доби
Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів
претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист. 
У класичному римському праві позов - це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов - це звернення до
суду за захистом своїх порушених прав.
За часів формулярного процесу претор мав право подавати позов, виходячи з принципу добра і справедливості, а не з наявності норми
права. Було розроблено розгалужену систему позовів. У преторських едиктах наводилися формули окремих позовів, розроблених щодо
відносин, які одержували правовий захист з боку претора.
Найтиповіші з них:
1. (позов «до речі») та (позов до певної особи).
2. (позов «суворого права») та (позов «доброї совісті»).
3. («прямий позов»), що містить головну вимогу в даних відносинах, та («зворотний позов»), призначений для захисту прав, похідних від
головних. 
4. Actio utilis - позов за аналогією.
5. Кондикції -особливі зобов'язальні позови, передбачені jus civile, у яких не згадуються підстави їхнього виникнення.
6. Actio fictia -- позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь обставини і з урахуванням цього вирішити
справу.
7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондемнації.
8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими можна було вимагати відновлення
порушеного становища, передачі прав тощо.
9. Актіо популярис - позов, що його міг подати кожний римський громадянин в «Інтересах римського народу.
89.Самозахист прав
У найдавніші часи держава не втручалася у відносини між окремими особами і тому єдиним способом здійснення захисту прав був
самозахист: якщо хтось не сплатив борг, захопив річ, то сам потерпілий мав право силою змусити сплатити борг, повернути річ. Захист
порушених прав допускалося здійснювати в порядку самоуправства. Воно повинно було відповідати деяким додатковим вимогам.
Перш за все в порядку самозахисту можна було відображати тільки насильницьке порушення своїх прав. По-друге, самозахист повинен
був направлятися на захист реальних, а не уявних прав, визнаних і охоронюваних в юридичному порядку. По-третє, самозахист повинен
був здійснюватися тільки безпосередньо потерпілим суб'єктом (а не за його дорученням, від його імені, найманцем і т.д.). Для визнання їх
самозахистом дії не могли бути превентивними, а тільки відповідними, притому безпосередньо в момент порушення прав. У цих
випадках відповідь застосування сили вважалося дозволеним і їх наслідки - правовими: Відновлення порушених не в порядку насильства
прав заборонялося. Не допускалося і самоправне відновлення своїх прав. Можна було і визнавалось припустимим застосовувати силу для
забезпечення подальшої можливості відновити свої права у законному судовому порядку Правові, або юридичні, дії щодо охорони і
відновлення своїх приватних прав припускали звернення до уповноваженої на розгляд таких спорів інстанції, громадському або
державному суду. Зацікавлені особи виступали в особливих ролях позивача і відповідача, їх дії в загальній формі позначалися як право
вимагати і заперечувати . Тягар доказування обгрунтованості вимоги лежало на позивачі - «заперечення не потрібно доводити».
90.Преторські інтердикти
В сфері захисту порушених прав у розпорядженні претора крім системи позовів були також інші процесуальні засоби у вигляді актів
адміністративної влади – інтердиктів. Вони мали форму наказу чи заборони, обов'язкових для виконання. Претор видавав інтердикти у
тому разі, якщо за заявою зацікавленої особи необхідно було негайно відреагувати на порушення права або попередити його. Всі
інтердикти, якими користувався у своїй практиці претор, заносились ним до свого едикту.
В залежності від мети інтердикти класифікуються на декілька видів:
1) інтердикти про пред'явлення, які містили наказ надати речі або особу; 2) інтердикти про повернення, що наказували повернути певну
річ; 3) заборонні інтердикти, які приписували утримуватись від певної поведінки.
Інтердикт виносився після короткого розслідування скарги і повинен був негайно виконуватись особами, яким він адресувався. Проте,
якщо виявлялося, що він був необґрунтований, особа вправі була оскаржити інтердикт до суду. В такому разі інтердиктне провадження
переходило у судове. Якщо суд задовольняв позов, то інтердикт припиняв свою дію. А у випадку підтвердження підстав інтердикту у
суді, особа, яка його оскаржила, сплачувала штраф.
91.Строки і захист прав
Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко
встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім
інша річ, якщо позивач звертається за захистом свого пору шеного права відразу чи протягом короткого строку після
правопорушення. Крім того, якщо позивач довго не звертався за захистом свого права, це породжує невизначеність у пра -
вових відносинах, в цивільному обігу. Строки мають різне значення і в інших правовідносинах. В одних випадках час
може породжувати правовий захист, в інших — погашати. Закінчення певного терміну перетворює факт у право
(набувальна давність), проте він і гасить право (позовна давність). Час надає право одному, водночас по- збавляючи права
іншого.
Поміж часово-правових категорій у судочинстві найбільшого значення набула позовна давність — встановлений законом
строк для захисту порушеного права в суді. Основна відмінність законних строків від позовної давнос ті полягала в тому,
що:
1)законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна
давність — ЗО років;
2)сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Із спливом позовної давності
власник втрачав право на судовий захист свого права власності, однак він не втрачав самого права власності;
3)законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися. Основний строк позовної
давності — 30 років. Сплив строку позовної давності тягнув погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ.
Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобов'язання після спливу
строку позовної давності вважалося виконанням належного, оскільки саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом.
92.Поняття та види позову
Позов — це звернення до суду за захистом прав. Виходячи з принципів добра і справедливості, претори розробили цілу систему позовів.
Речові та особисті позови. Якщо предметом позову є річ, то це речовий позов . Коли предметом спору є певна дія, право вимоги вчинення
якої належить позивачеві, то це особистий позов.
Розрізнялися позови суворого права та позови доброї совісті. При розгляді позову суворого права суддя керувався лише буквою Закону.
При розгляді позову доброї совісті суддя з’ясовував всі обставини справи та те, що хотіли вчинити сторони, і керувався принципом
справедливості й гуманності.
Позови за аналогією — якщо не існувало певного виду позовів, але існували схожі, то застосовувалися ці схожі позови.
Позови з фікцією — почали застосовувати з розвитком господарського обороту, коли виникали ситуації, які не регулювалися правом, але
цей спір можна було вирішити справедливо. Тоді претор допускав фікцію. Тобто надавав у часникам цих відносин певного статусу, за
якого вже можна було вирішити спір.
Штрафні позови— позови про поновлення порушеного майнового права. Штрафні позови мали на меті покарати порушника штрафом.
93.Формулярний процес
Сенс формулярного процесу полягав у тому, що юридичний предмет суперечки формулювала не сторона, яка заявляла позовну вимогу, а
претор. Позивач і відповідач викладали справу перед магістратом у будь-яких виразах, беручи до уваги, насамперед свій дійсний інтерес і
обставини реальні, а не те, що передбачалося за аналогічним нагоди вимогами древнього права, як-то було раніше. Претор
усвідомлювати юридичну сутність спору (тобто грав одночасно роль і юрисконсульта, і свого роду представника вищого правового
нагляду) і викладав цю сутність у спеціальній записці, адресованій судді . Приписи формули не були прямо пов'язані з вимогами закону з
приводу справи і лише малися на увазі в ній, а, по суті, вона являла втілення власного преторського правотворчості, на яку вони були
уповноважені обсягом своєї влади. На відміну від стародавнього права і від формальних приписів закону судочинство по формулі
передбачало альтернативність результату справи по одному позову, тобто було і більш економним, і більш гнучким. Формула надходила
до судді, який вів судочинство як і раніше у вільній манері.
Формули не були абсолютно довільними, а відображали практику преторський юстиції. Один раз надавши можливість захистити право за
новими підставах, в подальшому претор не міг відмовити в прийнятті аналогічного позову (тобто це був свого роду  обов'язковий
прецедент). 
94.Формула та її складові частини
Основною характеристикою формулярного процесу була неформальність, оскільки сторони вже у вільній манері висловлювали свої
претензії перед претором. Претор, вислухавши і зрозумівши юридичну суть спору, давав правову кваліфікацію сутності спору і складав
коротку записку (формулу) в кінці першої фази. Формулу в присутності свідків претор передавав позивачеві, а позивач — відповідачеві.
Якщо відповідач приймав формулу, то встановлювалося засвідчення спору, а також обов'язок відповідача стати перед суддями.
Формула була викладенням юридичної суті справи і являла собою ті рамки, в яких повинен проходити судовий розгляд у другій фазі.
Формула завжди починається з найменування судді, якому направлялася справа з наказом, яким чином вирішити спір. У формулі
розрізняли чотири основні частини: інтенція;демонстрація ;кондемнація;ад'юдикація.
Інтенція (обвинувачення) — виклад претензій позивача (суть спору, позовні вимоги). Демонстрація (опис) — частина формули, яка
слугувала для більш конкретного викладу вимог позивача. Вона існувала в зобов'язальних позовах. Кондемнація (звинувачення,
осудження) — це частина формули, яка уповноважувала суддю звинуватити або виправдати відповідача. Ад'юдикація (присудження) —
ця частина формули переважно мала місце в судовому процесі при розподілі загального майна, поділі спадщини, при спорах про
відновлення меж на земельних ділянках.
Існували додаткові частини формули, які вносились претором на вимогу заінтересованих осіб: ексцепція(протест, заперечення) — це
заперечення відповідача, яке направлялося проти вимог позивача.
Прескриція (застереження) — це частина формули, що вносилася на початку формули і могла бути використана з різною метою, зокрема
для додаткового висвітлення підстав вимоги, для уточнення вимоги, пред'явленої позивачем. Найчастіше прескрипіцію використовували
для того, щоб підкреслити, що в цьому разі позивач має намір повернути собі не все, що йому належить, а тільки частину, залишаючи
інші вимоги з цих правовідносин до наступного часу.
95.Екстраординарний процес
Формулярний процес був нормальним цивільним процесом не тільки в кінці республіки, але й протягом усього періоду принципату.
Однак з встановленням  імперії поряд з цим нормальним процесом, розділеним на jus і judicium, розвивається так
званий екстраординарний процес, який не знав цього поділу. Заміна формулярного процесу екстраординарним означала докорінну
зміну в ряді основних принципів. Зокрема, розгляд справ втратив публічний характер, усний процес замінювався письмовим, що було
порушенням демократичних принципів попередніх видів процесу. Якщо у формулярному процесі розгляд справи по суті і саме рішення в
ідеї ґрунтувалися на згоді сторін, то тепер весь процес будується на засадах влади; рішення є не думкою третейського судді, а владним
наказом носія влади. Цей загальний характер нового процесу позначається на всьому ході розгляду справи.
Процес розпочинався поданням позивачем скарги, яка заносилась до протоколу судової установи і потім офіційно повідомлялась
відповідачу. Виклик до суду здійснювався вже офіційно за участю представника державної влади.
На противагу попереднім видам процесу в екстраординарному процесі допускалось оскарження судового рішення у вищу інстанцію - аж
до імператора. Однак до імператора доходили лише найважливіші справи - цивільні та адміністративні. Таке оскарження дістало назву
- апеляції.
Виконання рішення становить тепер лише останню, завершальну частину судового розгляду. Для порушення питання про виконання
рішення не треба було, як колись, виконавчого позову, а достатньо простого прохання позивача. Рішення суду виконувалось
адміністративними особами, зокрема судовими виконавцями шляхом перенесення стягнення на майно боржника.

96.Поняття рецепції Римського права

Рецепція — це відродження системи права, яка існувала раніше.Визначення рецепції права як складового елементу загального процесу
відродження має принципове значення для її розуміння та характеристики. Адже у такому разі на неї поширюється теза про
повторюваність ренесансів, які є прикладом історичного феномена, що постійно повторюється.рецепція (римського чи іншого) права є
явищем повторюваним, і слід говорити про «рецепції», а не про одне лише унікальне явище.
Таким чином, рецепцію римського права можна визначити як його відродження, сприйняття духу, ідей і головних засад та основних
положень тією чи іншою цивілізацією на певному етапі її розвитку в контексті загального процесу циклічних ренесансів.
Слід мати на увазі, що поняття «рецепція» досить близьке до категорії «правова аккультурація», під якою розуміють щеплення однієї
правової системи до іншої. Однак на відміну від аккультурації, яка могла обмежуватися якимось одним інститутом або навіть нормою,
рецепція є глобальним явищем. У разі рецепції в певну культуру інтегрується правова система в цілому, як елемент іншої, більш давньої
культури.
Рецепцію також слід відрізняти від реставрації. Останнє поняття, яке означає відновлення чогось у первісному вигляді, зокрема, творів
мистецтва, пам´яток культури тощо, зовні дуже близьке до категорії «рецепція», однак має істотні відмінності.
Мета і кінцевий результат рецепції — створення на існуючій базі чогось нового у сфері культури, права тощо. Навіть якщо вона
відбувається у формі, наприклад, прямого запозичення тих чи інших ідей, рішень, правових норм, то ми маємо продукт нової якості,
дещо нове, що виникає на новому витку спіралі суспільного розвитку.
97.Чинники рецепції
Головним чинником рецепції права є закономірності загального історичного розвитку. Згідно з ними історія людства є зміною низки
цивілізацій, кожна з яких являє собою жмут локальних цивілізацій, що відображають історичний ритм рухів народів, етносів з близьким
генетичним корінням та долями.
Рецепція, як елемент загального процесу відродження минулої високої цивілізації, полягає у впливі права, як її елементу, на менш
розвинену правову систему, що формується у новій культурі.
Однак саме римське приватне право виявилось вперше вищою фазою розвитку правової системи, що регулює відносини на підґрунті
приватної власності. Встановлення суверенітету особи-власника як однієї з головних засад стало одним з визначальних моментів для
подальшої долі приватного права Стародавнього Риму.
Саме тому римське приватне право стало предметом неодноразових рецепцій у наступних цивілізаціях. І саме тому реципували
насамперед приватне право, а публічне право — лише тоді, якщо цього вимагали потреби того чи іншого державницького устрою, форми
правління тощо.
Слід також взяти до уваги, що крім головних чинників рецепції,на її перебіг та характер в окремих країнах можуть впливати різні
обставини (геополітичне положення,світогляд,тощо), що прискорюють або уповільнюють процес рецепції.
98.Форми рецепції
Форми рецепції римського права:
— вивчення в навчальних закладах як юридичної загальноосвітньої дисципліни з метою формування світогляду майбутніх правників;
— вивчення римського права як надбання культури;
— дослідження, аналіз та коментування юридичних джерел;
— безпосереднє застосування норм та положень раніше чинного права;
— використання норм позитивного права як взірця при створенні нормативних актів ;
— використання методики створення нормативних актів або їхнього застосування;
— сприйняття та використання головних засад, ідей та категорій, накопичених попередніми системами права.
При цьому слід мати на увазі, що реально рецепція майже ніколи не відбувається в якійсь одній формі. Найчастіше має місце сполучення
кількох форм з переважанням якоїсь з них.
99.Види рецепції
Рецепція права може бути різних видів.
По-перше, слід розрізняти прямі (первинні) та похідні (вторинні) рецепції. Це пов'язане з тим, що рецепція не обов'язково є прямим,
безпосереднім контактом у часі. Ідеї римського права, окремі його положення, правничі рішення досить часто реципуються
опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правничої системи або законодавства окремої країни, де рецепція вже відбулася
раніше («вторинна» або «похідна» рецепція).
По-друге, рецепція також може бути не лише явною, а й латентною (прихованою). Це відбувається, наприклад, у тих випадках, якщо
запозичення певних ідей або якихось засад, принципових рішень тощо зроблено у процесі правотворення фактично на підґрунті вже
відомої раніше системи права, але з проголошенням (офіційно, напівофіційно тощо) принципово іншого підходу. З таким видом рецепції
зустрічаємось, наприклад, коли йдеться про правотворення у радянській державі, або в інших країнах, де панувала чи панує соціалістична
концепція цивільного права, що відкидає у цілому чи у визначенні засадних принципів суть та головні ідеї приватного права взагалі та
права римського зокрема. У такому разі запозичення, як правило, все ж таки відбувається, але офіційно проголошується відмова від
«застарілих» принципів.
100.Типи рецепції Римського права
Можна виокремити східноєвропейський (візантійський) та західноєвропейський типи рецепції римського права.
Східноєвропейський (візантійський) тип рецепції має такі риси:
— ґрунтується на одній, чітко встановленій ідеологічній максимі;
— не має, як правило, глибокої науково-теоретичної бази;
— провадиться «за ініціативою зверху», не обов'язково будучи зумовленою потребами суспільства або навіть не відповідаючи його
потребам;
— обмежується декількома видами форм рецепції, найчастіше — обранням зразків для наслідування.
Західноєвропейський тип рецепції:
— ґрунтується на плюралізмі політичних та правових думок;
— має надійне методологічне підґрунтя ( теоретичну базу);
— є компромісом дії різних політичних, економічних, соціальних сил;
— відбувається внаслідок «ініціативи знизу» (як реалізація соціальних, культурних, економічних та інших потреб).
101.Передумови рецепції Римського права у Візантійській імперії
Поширення набув погляд, згідно з яким Юстиніан звернувся до кращих зразків римського права та провів його систематизацію з таких
мотивів: намагаючись врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом створення сильного й жорсткого законодавства, здатного
утримувати підвалини рабовласницької імперії, тримати в покорі рабів, що часто повставали і розхитували її; маючи на меті створення
дисциплінованого й слухняного чиновництва, наведення порядку в судах й надання всій імперії єдиної та стрункої правової основи;
пристосування до умов Візантії положень римського права, як найбільш досконалої системи права, що ґрунтується на приватній
власності. Крім того, підкреслювалось, що за допомогою систематизації Юстиніан мріяв відтворити колишню єдину Римську імперію.
«надзавдання», яке ставив перед собою Юстиніан, починаючи систематизации роботи: через єдине право як один з феноменів
суспільного життя, як елемент культури прокласти шлях до відновлення Римської імперії.
102.Систематизація Юстиніана
Прийшовши до влади, Юстиніан поставив собі за мету зібрати в одне ціле, систематизувати, переробити і опублікувати всі раніше видані
закони римських імператорів.
За 5 років (528 - 532 рр.)була виконана величезна робота по кодифікації усього римського законодавства. Створений звід отримав
назву «Кодифікація Юстиніана».У період середньовіччя Кодифікація стала називатися «Зводом цивільного права»
Звід включає в себе 4 складові частини:
1. Кодекс Юстиніана (або Конституції),в який увійшли 12томів в пам'ять про Законах 12таблиць.
2. Дигести (або Пандекти).що в перекладі з латинської та грецької означає «Всеосяжний».
Дигести складалися з 50томів, до яких увійшли переважно висловлювання видатних римських юристів II ст. до н.е. - V в. н.е., які мали
силу закону в римському праві. У Дігести увійшли переважно норми цивільного права. Лише 3 книги -38, 39 і 40включали в себе норми
кримінального права і т. к. система покарань характеризувалася жорстокістю, то ці книги отримали назву «Страшні книги».
3. Інституції в 4 книгах- Зведений список цивільного права, який служив посібником для суддів і учнів-юристів. Інституції мали силу
закону і в той же час використовувалися і як підручник для тих, хто вивчає право.
4. Новели- Ця частина кодифікації була складена пізніше. Вона включала в себе закони візантійських імператорів, видані вже після 535р.
Таким чином, протягом 528 - 534рр. в Візантії була здійснена систематизація римського класичного права. Створена Кодифікація
Юстиніана мала всесвітньо-історичне значення,так як були створені умови для засвоєння римського права феодальними державами
Європи.
Хоча Кодифікація Юстиніана і відображала юридичні норми рабовласницького суспільства, вона змогла стати основою для складного
феодального права. Це пояснюється тим, що римське класичне право чітко і ясно регламентувала речове і договірне право, базувалося на
принципі непорушності і охорони приватної власності.
103.Дигести та Інституції: загальна характеристика
Концепцію створення Дигестів було визначено у конституції Юстиніана.Згідно з нею всім авторитетам у галузі права минулого мала
надаватись однакова увага — ніхто не визнається кращим або гіршим у всіх питаннях, але деякі кращі у тому чи іншому.
За структурою Дигести у загальному вигляді нагадують Кодекс. Приблизно схожі вони й співвідношенням обсягу матеріалу, з тією
різницею, що питома вага приватного права тут ще більша. Чи не найбільша відмінність структури у тому, що Кодекс починався з
церковного права, якого не було й не могло бути у Дигестах.
Що стосується загальної характеристики змісту Дигестів, то тут варто звернути увагу на цікаву деталь: з одного боку, вони охоплюють
ширше коло питань, ніж ті, що стосуються приватного права. Але з іншого — вони «не перекривають» повністю відносини приватного
права, залишаючи частину з них Кодексу Юстиніана.
Крім того, особливістю Дигестів є наявність у їхньому тексті інтерполяцій, тобто доповнень, змін або уточнень, зроблених у стародавніх
текстах комісією з укладення Дигестів.
Робота над Інституціями тривала протягом останнього року компіляції Дигестів.В основу Інституцій Юстиніана було покладено
Інституції Гая. Порівняння оригінального тексту та переробки Комісії свідчить, що зміни й доповнення стосувались, головним чином,
тих положень, де були застарілі терміни або посилання на законодавчі акти, що втратили чинність.
Система Інституцій виглядала таким чином — вступ і чотири книги: 1 — особи, II — речеві права, у тому числі спадкування за заповітом,
III — спадкування за законом, загальні положення зобов'язань та контракти, IV — делікти та норми процесуального права, а також деякі
положення публічного права. Книги поділено на титули, титули — на фрагменти.
Пізніше Кодекс, Дигести та Інституції було об'єднано середньовічними юристами у єдину збірку .
104.Базиліки як друга спроба рецепції римського права.
Наприкінці IX ст. імператор Василь Македонянин почав переробку Корпусу Юстиніана з метою його вдосконалення, уніфікації та
модернізації. Роботу було продовжено і завершено вже за правління його сина — Лева VI (Мудрого) на початку X ст. Результатом їх було
видання «Базилік» — збірки законодавства, що мала підґрунтям компіляцію Юстиніана. Складові частини Корпусу було перероблено,
перекладено грецькою мовою та об´єднано в один кодекс, поділений на 60 книг. За своєю сутністю вони можуть бути оцінені як парафраз
Дигестів, поєднаний з коментарями до Кодексу Юстиніана.
Знайомство з літературою свідчить, що Базиліки не надто схвально оцінювала більшість сучасних науковців. Щоправда, вони порівняно з
попереднім законодавством (Еклогою, Прохіроном та ін.) мали більш «римську сутність», були спробою реставрації римського права, але
тут само їх критикують за непристосованість до реальної юридичної практики, за те, що неможливо точно відповісти, яка їхня природа:
чи це реальне законодавство, чи енциклопедія, чи навчальний посібник з римського права.
Через це слід звернути увагу на некоректність методологічної основи оцінки «Базилік». З одного боку, їх, як і попереднє візантійське
законодавство, критикують за те, що римське право не збережено у первісному вигляді. З іншого — цим законодавчим актам (точніше —
їхнім авторам) докоряють за погану пристосованість до потреб практики сьогодення.
Але якщо враховувати, що римське право було практично повністю сформовано вже у II—III ст., а Базиліки було створено наприкінці IX
— на початку X ст., тобто через 600—700 років потому, закиди у перекрученні римського права здаються необґрунтованими. Хіба що
залишається припустити, що Василь та Лев мали на меті, як колись Юстиніан, зберегти положення римського права у їхній первісній
чистоті. Втім, для таких припущень немає реальних підстав.