Іспит Укр. мова

1. Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.
Завдання курсу - сформувати:

- мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;
- навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;
- вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері;
- стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку;
- навички оперування фаховою термінологією, редагування, корегування та перекладу наукових текстів.
Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоретичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють
термінологію майбутньої спеціальності, відомості про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі
комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.
Мета курсу - сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій
сфері.
Курс “Українська мова за професійним спрямуванням” пов’язаний із правовими дисциплінами. Зокрема, вивчення питання про правовий статус державної мови в
чинному законодавстві України, обговорення таких важливих понять, як взаємозалежність нації, держави, мови мас зв’язок із конститу ційним правом. Залучення
до аналізу ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу, яка регламентує застосування державної мови в кримінальному судочинстві, розгляду питань, пов’язаних
з мовними особливостями, створення текстів процесуальних документів, має зв’язок з дисципліною ”Кримінальний процес”.
Українська мова – державна мова в Україні. Основи мовної політики і чинники прискорення процесів упровадження державної мови. Мова - це ”характерний для
людського суспільства специфічний вид знакової діяль ності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільності артикуляційно-
звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією” . Тобто, мова – це знакова система, за допомогою
якої люди передають Інформацію.
2. Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.
Державна мова - "це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських
органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики".
На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.
Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.
Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної
діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою
існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками:
- унормованістю;
- уніфікованістю (стандартністю);
- наддіалекгністю;
- поліфункціональністю;
- стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).
Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації
мовної системи.
Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України.
Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.
Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це
і є її поліфунаціональність.
У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.
Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми,
проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.
Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних
норм.
3. Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної
галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів,
залишається лексичним масивом певної мови.
фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між
людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна
компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби
висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.
Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:
1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;
2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);
3) професіоналізми;
4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність.
Володіти мовою професійного спілкування - це:
- вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;
- дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування;
- знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери;
- використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування.
Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється
відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.
Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.
Мовна професійна компетенція - це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та
повідомлення за фахом.
Мовленнєва професійна компетенція - це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.
Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь послуговування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних
засобів відповідно до літературних норм.
Комунікативна професійно орієнтована компетенція - це "система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування"4, тобто треба володіти сумою
знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі
спілкування.
Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.
4. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм,
які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - головна ознака літературної мови.
Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють різні типи норм:
- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),
- графічні (передавання звуків на письмі)
- орфографічні (написання слів)
- лексичні (слововживання)
- морфологічні (правильне вживання морфем)
- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень)
- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування)
- пунктуаційні (вживання розділових знаків).
Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю, однак з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах
норми співіснують мовні варіанти - видозміни тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи
синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.
5. Лексикографія – це розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників.
Предметом лексикографії є збирання слів тієї чи тієї мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу.
Залежно від призначення словники поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.
Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних учених, діячів культури,
різних понять, що позначаються тими чи тими словами. Вони вносять до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне
мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви.
З-поміж енциклопедичних словників виділяють
- загальні, що розраховані на подання найширшої інформації,
- спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка тощо).
Прикладом загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр.
У лінгвістичних словниках по-різному пояснюються слова: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошування тощо.
Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.
- Двомовні чи багатомовні – це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу.
- одномовні, у яких у певному аспекті розкрито особливості слів.
 Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного
значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.
 Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів
 Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису.
 Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією.
 Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з
якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення.
 Історичні словники – це словники, у яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам’ятками.
 Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони можуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні).
 Термінологічні словники – різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань.
Крім названих, в українській лексикографії є й інші типи словників:
 Діалектні словники подають значення й межі поширення лексики територіальних діалектів. Найбільше таких словників видано в середині XX століття,
наприклад: Лисенко П.С. «Словник поліських говірок» (1974) тощо.
 Словники мови письменників фіксують лексичний склад творів певного письменника. Найповнішим зібранням лексики творів Т. Шевченка є двотомний
«Словник мови Т. Шевченка» за ред. В. С. Ващенка (1964).
 Словники власних імен, прізвищ, наприклад: Трійняк І.І. «Словник українських імен» (2005); Редько Ю. К. «Довідник українських прізвищ» (1986).
 Морфемні словники, у яких розглядається будова слова. До них належать двотомний словник-довідник І. Т. Яценка «Морфемний аналіз» (1980, 1981) і
«Морфемний словник» Л. М. Полюги (1983).
 Частотні словники, у яких зазначена частотність уживання кожного слова реєстру, наприклад: «Частотний словник сучасної української художньої прози» у
двох томах (1981).
 Словники-довідники з культури мови найчастіше містять лексичні, морфологічні та інші норми української літературної мови, подають труднощі
слововживання. Деякі з них видані у формі посібника, а не словника, у них подано широкі коментарі, наприклад: Чак Є.Д. «Складні випадки вживання слів»
(1984); Антоненко-Давидович Б. «Як ми говоримо» (1991).
Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і
стилістично доречно виберете слово з граматично та стилістично правильною його сполучуваністю.
6. Стиль літературної мови – різновид мови (її функціонувальна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів,
які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах.
Кожний стиль має:
- сферу поширення і вживання (коло мовців);
- функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);
- характерні ознаки (форма та спосіб викладу);
- система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).
Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови.
Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення
офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.
Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей – надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.
Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови
– спілкування, повідомлення і впливу.
Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, , офіційно-
діловий, епістолярний та конфесійний. Для визначення стилів мовлення важливе значення мають форми мови – усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі
мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша – переважно писемна.
У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та
вирішення конкретних завдань.
Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також епістолярний, урочистий, офіційний,
фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.
- Розмовно – побутовий стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в побутів, у сім’ї, на виробництві.
Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і
побутових стосунків.
- Художній стиль Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки
письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій. Художній стиль
широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.
- Науковий стиль. Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.
Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій,
класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.
- Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.
Основне призначення:
інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;
активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;
пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.
- Конфесійний стиль. Сфера використання – релігія та церква.
Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях,
молитвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).
- Офіційно-діловий стиль. Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й
економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.
- Епістолярний стиль - це стиль приватного листування. Головні ознаки епістолярного стилю: широке використання форм ввічливості - звертань у формі
кличного відмінка, наявність початкової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних формул висловлення побажання, вітання, співчуття;
невимушеність у доборі лексичних одиниць.
7. Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовольняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках,
у виробничій та іншій діяльності членів суспільства. Найважливішими рисами офіційно-ділового стилю є такі:
1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до ..., у зв’язку з тим, що ..., доводимо до
Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю.;
2) точність, послідовність і лаконічність викладу;
3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис;
4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце;
5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти;
6) лексика здебільшого нейтральна, уживається в прямому значенні; відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники із суфіксами суб’єктивної оцінки;
7) речення переважно прості, поширені, із прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень.
Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі:
- Законодавчий (використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами; реалізується в текстах
Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо).
- Дипломатичний (використовується в сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в текстах
конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень), протоколів, меморандумів (дипломатичних листів), договорів, заяв, ультиматумів
(дипломатичних вимог).
- Юридичний (використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж), обслуговує правові та конфліктні відносини;
реалізується в текстах актів, позовних заяв, запитів, протоколів тощо).
- Адміністративно-канцелярський (використовується в професійно-виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах заяв,ділових записок, службових
листів, протоколів, розписок, доручень і т.д.).
Кліше— звичний зворот, регулярно повторюваний у певних умовах і контекстах для тотожного позначення адекватних ситуацій, стосунків між людьми тощо.
В офіційно-діловому спілкуванні використовують, наприклад, такі кліше: згідно з розпорядженням, на підставі наказу, відповідно до чинного законодавства ...
8. Документ - основний вид ділового мовлення, що містить інформацію, зафіксовану на матеріальному носії, основною функцією якого є зберігати та
передавати її в часі та просторі. Юридична сила документа - це властивість службового документа, надана чинним законодавством, яка є підставою для вирішення
правових питань, здійснювати правове регулювання й управлінські функції. Документи виконують офіційну, ділову й оперативну функції, оскільки вони -
писемний доказ, джерело відомостей довідкового характеру. Отже, вирізняють письмові та рукописні документи. Письмовий документ - текстовий документ,
мовна інформація якого зафіксована будь-яким видом письма. Рукописний документ - це письмовий документ, створений способом нанесення знаків письма
власноручно. Види документів визначають за такими ознаками:
- найменуванням (назвою) - заяви, листи, телеграми, довідки, службові записки, інструкції, протоколи та ін.;
- походженням - службові (офіційні) й особисті. Службові документи створюються організаціями, підприємствами та службовими (посадовими) особами, які
їх представляють. Особисті документи створюють окремі особи поза сферою їх службової діяльності або виконанням службових обов'язків. До особистих також
належать і ті документи, які містяться в приватному зібранні особи;
- місцем виникнення - в нутр і шні та зо в н і ш н і: Внутрішні документи мають чинність лише всередині тієї організації, установи чи підприємства, де їх
складено. Зовнішні є результатом спілкування установи з іншими установами чи організаціями;
- призначенням - організаційні, розпорядчі, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні, щодо особового складу;
- напрямком - вхідні й вихідні. Вхідний - це службовий документ, що надійшов до установи. Вихідний - це службовий документ, який надсилають іншій
юридичній чи фізичній особі.
- формою - стандартні (типові) й індивідуальні (нестандартні). Стандартні - це документи, які мають однакову форму та заповнюються в певній послідовності
й за суворо визначеними правилами (типові листи, типові інструкції, типові положення). Індивідуальні документи створюються в кожному конкретному випадку
для розв'язання окремих ситуацій, їх друкують або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви);
- строками виконання - звичайні безстрокові, термінові й дуже термінові. Звичайні безстрокові - це такі, які виконуються в порядку загальної черги.
Термінові - зі встановленим строком виконання. До них належать також документи, які є терміновими за способом відправлення (телеграма, телефонограма).
Дуже термінові - документи з позначенням "дуже терміново";
- ступенем гласності - загальні, таємні, для службового користування (ДСК). Таємні документи мають угорі праворуч позначення "Таємно"
Оригінал - це основний вид документа, перший і єдиний його примірник. Він має підпис керівника установи й, у разі потреби, завірений штампом і печаткою.
Оригінал першим набуває юридичної сили.
Копія - це точне знакове відтворення змісту оригіналу чи іншого документа. На копії документа обов'язково робиться помітка "Копія" вгорі праворуч.
Витяг - копія офіційного документа, що відтворює деяку частину і відповідно засвідчена.
Дублікат - повторний примірник офіційного документа, що має юридичну чинність оригіналу;
Національний стандарт України – Державна уніфікована система документації. Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до
оформлювання документів" ДСТУ 4163 -2003 поширюється на організаційно-розпорядчі документи - постанови, розпорядження, накази, положення, рішення,
протоколи, акти, листи тощо, створювані в результаті діяльності:
- органів державної влади України, органів місцевого самоврядування;
- підприємств, установ, організації та їх об'єднань усіх форм власності.
Цей стандарт установлює: склад реквізитів документів; вимоги до змісту і розташування їх; вимоги до банків та оформлювання документів; вимоги до документів,
що їх виготовляють за допомоги друкувальних засобів.
Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.
Реквізит службового документа - це інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікації, організації обігу і/або надання йому юридичної
сили. Їх 32 іннуючих.
Обов’язкові:
- Назва організації;
- Назва виду документа;
- Дата документа;
- Реєстраційний індекс документа;
- Текст документа;
- Підпис.
Якщо у документі відсутній або неправильно оформлений один із цих реквізитів, документ втрачає чинність, не має юридичної сили.
9. Документ – це матеріальний об’єкт (носій), що містить певну інформацію, оформлений у визначеному порядку й має юридичну силу відповідно до чинного
законодавства. Документи оформляють на різних матеріальних носіях: на папері, фотоплівці, магнітній і перфострічці, дискеті, перфокарті тощо.
Властивості документа:Документ має певну кількість властивостей, які відрізняють його від інших об'єктів. Сукупність властивостей — цілісна система, яка
виконує покладені на неї суспільством функції. Зв'язок між властивостями документа досить тісний, тому відокремити їх можна лише умовно. Він є носієм і
служить джерелом інформації,має правову вагу.Вимоги до оформлення:правові-документ повинен бути відредагованим і оформленим; логічні- текст документа
повинен бути аргументованим,мова документа послідовною;технічні-для укладення документа існує формат паперу,крапки і тире перед і після чисел не
ставляться,текст набирають 14 кеглем,2-сторонній документ може зберігатися лише 3 роки; лінгвістичні-текст має бути зрозумілим. Мовностильовими особл
тексту докум є мовні засоби: складні речення,використання простих речень,стійкі с/с,дієслова інфінітиви,прямий та зворотній порядок слів,віддієслівні іменники.
Реквізит службового документа - це інформація, зафіксована в службовому документі для його ідентифікації, організації обігу і/або надання йому юридичної
сили. Їх 32 іннуючих.
Обов’язкові:
- Назва організації;
- Назва виду документа;
- Дата документа;
- Реєстраційний індекс документа;
- Текст документа;
- Підпис.
Формуляр документа — внутрішня структура, зміст і стилістичні особливості тексту документа.
Характерною рисою формуляра є сталість побудови. Розрізняють умовний (найзагальніша схема побудови документів в цілому), абстрактний (загальна схема
побудови документів певного різновиду), конкретний (схематична структура певних груп документів усередині конкретного виду документів) та індивідуальний
(схема побудови окремо взятого тексту) формуляри.
10. Удокументах,ділових паперах реалізуються саме мовн іособливості офіційно-ділового стилю. Мова всіх документів, у тому числі й юридичних, є книжною,
писемною, загальною. Це дає змогу досягати стислості у викладі матеріалу, переконливості, точності, ясності, однозначності, докладності, стандартності.
До мовностильових ознак документів належать:
1) відсутність емоційної лексики, тобто слів, що мають у своєму значенні елемент оцінки, виражають почуття, позитивне чи негативне ставлення до
висловлювання;
2)уживання канцеляризмів,тобтостійкихсловосполучень, мовних штампів (вищезазначений; вищезгаданий; нижчепідписаний; сторони; доводити до відома; з
метою; у зв’язку з тим що (через те що); з огляду на те що; відповідно до; згідно з; незважаючи на; взяти за основу; взяти до уваги; брати участь; прошу прийняти;
прошу дозволити; цей факт засвідчує; повідомлення про одержання та ін.);
3) віддієслівні іменники (відчуження, обговорення, зав дання, клопотання, посилення, сприяння, виконання, рішення, розв’язання, утворення, збереження тощо);
4) використання інфінітивної форми дієслова та предикативних (безособових) форм на -но, -то (чинити, постановити, відрядити, затвердити, зобов’язати,
доповісти, організувати, засвідчити, розкрити, запровадити, передбачити; зав дання виконано, протокол складено, справу розкрито, було заслухано, затверджено
тощо);
5) притаманні дієслова теперішнього часу (організовує, изастосовує, розглядають, з’ясовують, інкримінують тощо); 6) уживання дієприслівникових зворотів
(зважаючи на викладене вище, беручи до уваги, керуючись вказівками, виконуючи розпорядження та ін.);
7) уживання юридичних термінів, фахових висловів (кримінальні обставини, обставини вчинення, побічні обставини, предмет правового регулювання,
правильність пред’явленого обвинувачення, цивільний позов у кримінальній справі (процесі), позов про відшкодування шкоди тощо).
Важливе місце в діловодстві посідають правила оформлення документів. Згідно з ними документ повинен:
— надходити від установи чи юридичної особи, які мають на це право;
— бути юридично правильно оформленим;
— подавати об’єктивні відомості про події, які висвітлює, базуватися на фактах і містити конкретні пропозиції або вказівки;
— бути максимально стислим, але не за рахунок зменшення інформації; без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістовне навантаження;
— бути грамотним і зрозумілим кожному, хто його читає;
— оформлятися за встановленою формою згідно з реквізитами;
— бути бездоганно відредагованим, мати копії та чернетки;
—- складатися на відповідних бланках або папері стандартного формату.
Аркуш паперу з відтвореними на ньому реквізитами, що містять постійну інформацію, називається бланком. Кожна установа, організація, підприємство мусять
мати такі види бланків:
загальний бланк для створення різних видів документів (без зазначення в бланку назви виду документа), крім листа;
бланк листа;
бланк конкретного виду документа (із зазначенням у бланку назви виду документа), крім листа.
Бланки організаційно-розпорядчих документів згідно з ГОСТом 9. 327 виготовляють на білому папері високої якості за допомогою фарб, насичених кольором,
форматів А4 (210 х 297 мм) та А5 (148 х 210 мм). Окрім цього, можна використовувати бланки А3 (297 х 420 мм) та А6 (105 х 148 мм) форматів. Для зручності з
усіх боків сторінки залишають вільні поля: ліве –35 мм; праве – не менше 8 мм; нижнє – 19 мм (для формату А4) та 16 мм (для формату А 5). За бажанням
організації та залежно від характеру її діяльності бланки можна обліковувати: порядкові номери проставляють нумератором, друкарським або іншим способом на
нижньому березі зворотного боку бланка.
До виготовлення бланків існують такі вимоги:
повинні бути виконані бездоганно (бездоганний текст і поліграфія);
чітко надруковано текст;
текст має бути подано грамотно.
Під час складання текстів документів слід дотримуватися таких правил:
o Текст викладати від третьої особи: Комісія ухвалила Інститут просить Ректорат клопочеться ....
o Від першої особи пишуться заяви, автобіографії, доповідні й пояснювальні записки, накази.
o Не вживати образних виразів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних конструкцій.
o Уживати стійкі (стандартизовані) сполучення типу: відповідно до, у зв 'язку з, згідно з, з метою, необхідний для, в порядку.
o Використовувати синтаксичні конструкції типу: Доводимо до Вашого відома, що Нагадуємо Вам, що Підтверджуємо з вдячністю У порядку надання
матеріальної допомоги У порядку обміну досвідом У зв'язку з вказівкою Відповідно до попередньої домовленості Відповідно до Вашого прохання ....
o Дієприслівникові звороти вживати на початку речення: Враховуючи Беручи до уваги Розглянувши Вважаючи ....
o Використовувати мовні засоби, що відповідають нормам літературної мови і зрозумілі для широкого кола читачів.
o Уживати прямий порядок слів у реченнях (підмет передує присудкові, означення стоїть перед означуваними словами, додатки - після опорного слова, вставні
слова - на початку речення).
o Щоб не виявляти гостроти стосунків з партнером, активну форму дієслів варто заміняти на пасивну. Наприклад: Ви не висловили свої пропозиції-Вами ще не
висловлені пропозиції....
o Якщо ж важливо вказати на конкретного виконавця, то тоді треба вживати активну форму: Міністерство не гарантує ....
o Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію; відкликати працівників ....
o У розпорядчих документах слід вживати дієслівні конструкції у формі наказового способу: Наказую Пропоную ....
o Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у діловодстві за загальними правилами: р-н, обл., км, напр., канд. філол.
наук.
o Віддавати перевагу простим реченням. Використовувати форми ввічливості за допомогою слів: шановний, високошановний, вельмишановний, високоповажний.
11. Поняття «професійна мова» охоплює три функціональні різновиди літературної мови -~ офіційно-діловий, науковий, розмовний.
Обидва стилі не допускають (або майже не допускають) уживання художніх засобів мовлення, звуконаслідування слів, вигуків, питальних та окличних речень та
ін. Науковий і офіційно-діловий стилі розраховані на раціональне, а не емоційне сприйняття. В обох стилях по можливості уникають викладу від першої особи
однини і замінюють її першою особою множини. Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у єдності спільних мовних засобів
досягнення комунікативної мети, адже кожна людина, незалежно від фаху, віку, статі, соціального становища, стикається з проблемою написання заяви,
службової довідки, листа, виступу. Для забезпечення комунікативної досконалості мовлення (точності та логічності викладу і їхнього обов'язкового складника -
мовної унормованості) кожний фахівець має доцільно послуговуватися мовними засобами різних рівнів.
12. Науковий стиль сучасної української літературної мови почав розвиватися з середини XIX ст., коли журнал “Основа” почав друкувати науково-популярні
статті.
Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П. Житецькому (1836-1911). Він накреслив
перспективу його розвитку, брав активну участь у виробленні норм українського правопису, написав глибокі наукові дослідження з історії української мови,
літератури, фольклору. Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.
Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство імені Шевченка у Львові (1893); засноване у 1872 році як суто літературне,
у 1893 році воно з суто літературного було перетворене на загальнонаукове.
Українське наукове товариство у Києві було засновано в 1907 р.
Ці наукові установи видавали “Записки”, а також спеціальні збірники секцій. З кінця XIX ст. більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць,
передусім науково-популярних, українською мовою переважно з гуманітарних дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філософії; поодинокі
наукові праці з географії, біології, геології, медицини; майже не видавалися з фізики, математики, хімії.
Від 90-х рр. XIX ст. науковий стиль української мови починає відносно активно розвиватися. У його розвиток великий внесок зробили українські вчені М.
Драгоманов, І. Франко, А. Кримський, В. Гнатюк, К. Михальчук та ін. Переважно це сфери гуманітарна та суспільна. У лексиці української наукової літератури
кінця XIX – початку XX ст. вже помітно представлена загальнонаукова термінологія, напр.: аргумент, аспект, аксіома, гіпотеза, дедукція, дефініція, експеримент,
елемент, класифікація, принцип, система, теорія, форма, формула та ін.
Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на XX ст. Він досягає такого рівня розвитку, що дає
змогу передати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання
словесних і граматичних засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це є
показником її стилістичної зрілості та багатства.
Наприкінці XX ст. з утвердженням незалежності України, з прийняттям Закону про мови, яким за українською мовою визнано її статус державної, почався процес
оздоровлення науки, наукової термінології, збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук питомо українськими термінами і
терміносполученнями.
13. Професійна діяльність ґрунтується на наукових знаннях, тому дотримання стильових норм наукового стилю є важливим показником культури фахової
мови. Науковий стиль характеризується абстрагованістю, інформативністю, понятійністю, предметністю, логічністю, узагальненістю, однозначністю, точністю,
об’єктивністю і лаконічністю викладу. Досягається це шляхом використання різних мовних одиниць, серед яких помітну роль відіграють терміни. Досконале
володіння термінологічною системою, притаманною певній професії, свідчить про сформовану професійну мовнокомунікативну компетенцію індивіда.
Мовні засоби наукового стилю
Науковий стиль займає вагоме місце як у писемному, так і в усному мовленні. Основною його функцією є пізнавально-інформативна. Метою наукових праць є
точний, логічний, однозначний виклад думок автора. Основна форма мислення у науковій галузі – поняття і терміни. Тому для наукового стилю характерні:
терміни і поняття; сталі словосполучення, що становлять одне поняття; слова у прямому значенні;
слова суфіксального і префіксального способу творення, складні та складноскорочені слова;
довгі слова (8, 12 і більше фонем);
іменний характер текстів, широке вживання прикметників; дієслова здебільше недоконаного виду з позачасовим значенням; використовується 1-ша особа однини
для позначення дій автора та 3-тя особа для позначення дій предметів, явищ, понять; однина означає загальне поняття;
широке використання складних (складнопідрядних) речень, односкладних простих речень, ускладнених дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами;
речення розповідні, характерний складений присудок, наявні однорідні члени речення, прямий порядок слів.
Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь тощо), науково-популярний (статті у неспеціальних журналах тощо),
науково-навчальний (підручники, лекції тощо).
14. Результати наукової діяльності оформлюють у наукових роботах, до яких належать: монографія, стаття, реферат, анотація, дисертація, тези, підручники і
навчальні посібники.
Монографія — наукова праця (книга), в якій досліджується одна проблема, обмежене коло питань. Монографія передбачає опрацювання великої кількості
фактичного матеріалу, переконливих висновків. Автор (автори) монографії пропонує власну наукову гіпотезу чи концепцію розв'язання важливої наукової
проблеми. У монографії обов'язково мають бути теоретичні розділи, висновки і список використаних наукових джерел.
Стаття - невеликого розміру наукова праця, присвячена певній темі і розрахована на фахівців, які обізнані у тій темі. Друкують наукові статті у фахових часописах
або в збірниках наукових праць. Наукові статті бувають повідомлювальні (інформують про нові результаті дослідження), оглядові (аналіз подій, явищ тощо,
зіставлення їх, виявлення найважливіших напрямів у розвитку науки), аналітичні (всебічний аналіз досить репрезентативних фактів, який виводить на розв'язання
наукової проблеми), дискусійні (про спірні питання).
Реферат — короткий виклад великого дослідження (наприклад, автореферат — виклад основного змісту дисертації) або кількох праць з якоїсь наукової проблеми.
У процесі його підготовки необхідно опрацювати одне ми кілька джерел, вибрати найцікавіші положення, найяскравіші приклади.
Анотація - стисла характеристика роботи з погляду змісту і призначення.
Дисертація — наукова праця, підготовлена для прилюдного захисту на здобуття вченого ступеня. У дисертаційних дослідженнях відкривають нові напрями в
науці, започатковують досі невідомі підходи до розв'язання складної проблеми, вивчають ще невідоме або з'ясовують питання, які забезпечують подальше
просування у цій проблемі чи галузі. Дисертація має визначені розмір і чітку структуру, стандартні композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені
оригінальним змістом дослідження. Наприклад, мовні формули — актуальність теми дослідження зумовлюється...; наукова новизна роботи полягає...; аналіз дає
підстави зробити висновок, що... — продовжуються і підтверджуються мовними конструкціями, що містять конкретний зміст дослідження.
Тези мають чітко нормовану змістово-композиційну структуру, в якій виділяються: преамбула, основне теоретичне положення, завершальна теза (висновок).
Чітке логічне членування тез підкреслюється рубрикацією, а в деяких випадках – виділенням абзаців під однією рубрикою.
Підручник і посібник як жанри науково-навчального підстилю мають багато спільного і відмінного у текстотворенні. До спільних ознак належать: науковість,
об'єктивність викладеного матеріалу, відповідність його навчальній програмі, наступність і перспективність у процесі розгортання навчального курсу, доступність
подавання матеріалу, що спрямована на активізацію мислення учнів, студентів; поступове і послідовне введення термінологічної лексики; суворе дотримання
норм української літературної мови; культура й естетика мовлення.
Відмінність підручника і навчального посібника стосується способів подавання матеріалу і мовного викладу. Підручник містить весь обов'язковий зміст
навчального курсу. Навчальний посібник може розглядати не всі розділи, теми, проблеми, а ті, що, на думку автора, потребують особливої уваги, або містити
матеріал ширший, ніж передбачає програма. Часто навчальний посібник є першою спробою підручника і в наступних виданнях трансформується в нього.
Завершальна частина наукової роботи обов'язково включає список використаних у роботі джерел, оформлений відповідним чином. Великою мірою він відображає
етику й культуру наукової праці.
Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:
А. Абетковий.
Б. За типами документів (книжки, статті, словники тощо).
В. Хронологічний (використовується у працях історичного спрямування, де важливо продемонструвати періоди і звернути увагу на те, коли опубліковано те чи
інше джерело).
Г. За ступенем використання (застосовується зазвичай у статтях (доповідях), де список використаних джерел невеликий.
Зазвичай бібліографію в науковій роботі подають в алфавітному порядку (абетковий спосіб). У бібліографічному описі видання зазначаються такі дані:
• прізвище, ініціали автора; якщо книгу написано кількома авторами, то перераховуються всі прізвища (за тим порядком, у якому вони вказані у книжці);
• повна і точна назва роботи, яка не береться в лапки;
• підзаголовок, який уточнює назву, якщо його зазначено на титульному аркуші;
• дані про перевидання;
• назва збірника, часопису (якщо це опис статті);
• назва міста видання книжки в називному відмінку. Назва міста пишеться повністю (для міст Києва, Харкова, Одеси, Тернополя, Львова, Дніпропетровська,
Сімферополя та Москви вживаються скорочення К., X., О., Т., Д., С, М.);
• назва видавництва без лапок;
• рік видання (без слова "рік" та скорочення "р.");
• кількість сторінок зі скороченням "с." або номери використаних сторінок після великої літери "С".
Бібліографічний опис роблять мовою документа.
У відомостях про твори, опубліковані в окремих збірниках праць, подаються такі дані: прізвище автора (якщо він зазначений), повний заголовок твору; через дві
скісні риски – найменування видання, в якому міститься цей твір, номер тому й номери сторінок, на яких надруковано твір:
Посилання на словникову або енциклопедичну статтю містить заголовок статті (ключове слово), потім через одну скісну риску / назву словника або енциклопедії,
місце і рік видання й номер (номери) сторінок:
Стиль / Літературознавчий словник-довідник. – К. : КМ Асаdетіа, 1997. – С. 656.
Документ, який має більше ніж трьох авторів, описують за назвою, а у відомостях про відповідальність наводять (через одну скісну риску) прізвища чотирьох
авторів (якщо їх чотири) або трьох з припискою "[та ін.]" (якщо їх п'ять і більше):
Оформлення покликань
Покликання – уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й указівкою на відповідну сторінку.
Бібліографічні посилання – це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.
Під час написання наукової роботи дослідник зобов’язаний оформляти покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад, ідеї чи висновки, на основі яких
розробляють проблеми чи розв’язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо.
Відсутність покликань – підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника.
Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати беруть у лапки зі збереженням авторського написання;
б) пропуск слів, речень позначають трьома крапками (…).
Посиланння в тексті на літературне джерело зазвичай оформляють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела, а другою
– сторінку, з якої запозичено цитату, наприклад, [15, 257].
15. Реферат– це наукова робота, виконана на основі критичного огляду і вивчення низки публікацій.Реферат(від лат. referre – “доповідати, повідомляти“) – вид
письмового повідомлення, короткий виклад головних думок, поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення й оцінка; текст, що передає головну
інформацію першоджерела.
Мета реферату – передання головного змісту певного джерела або основних поглядів на якусь проблему за матеріалами кількох джерел.
Реферат повинен містити невелику кількість елементів новизни. Достатньо грамотно й логічно викласти основні ідеї із заданої теми, які містяться в кількох
джерелах, і згрупувати їх за поглядами.
Види рефератів:
- монографічний (готують за одним джерелом);
- оглядовий( готують за декількома книгами, розділами або статтями).
Крім того, є реферати, що склали автори за своїми науковими творами (автореферати).
Рекомендований обсяг реферату – 10-12 друкованих сторінок. Найчастіше його пишуть “своїми словами”. Цитати вводять у текст лише тоді, коли вони необхідні
для повнішого розкриття теми або якщо вони викликають у референта заперечення. У тексті не повинно бути нічого зайвого, що не стосується теми, ніяких
недоречних відступів.
Реферат обов’язково містить такі елементи
1. Титульну сторінку.
2. План.
3. Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.
4. Список використаної літератури.
Титульна сторінка – це перша сторінка реферату, яка призначена для початкового ознайомлення з роботою.
Вона містить такі реквізити:
1. Назва міністерства, якому підпорядковується установа.
2. Назва закладу, в якому навчається автор.
3. Назва кафедри, на якій виконано роботу.
4. Тема реферату.
5. Назва виду документа (реферат).
6. Відомості про автора роботи ( посада, номер групи, прізвище, ім’я, по батькові).
7. Відомості про наукового керівника роботи
8. Місто й рік написання.
Процес написання реферату має такі етапи:
Першим і найвідповідальнішим етапом наукової роботи є вибір теми дослідження та її формулювання.
Другий етап підготовки реферату – ознайомлення з літературою (пошук довідкових та бібліографічних видань).
Третій етап – опрацювання зібраної літератури (виписування цитат, добір аргументів, зіставлення та порівняння думок різних авторів).
Четвертий етап – складання плану реферату. План складається з таких структурних частин: вступу, двох або більше розділів, висновків та списку використаних
джерел
П’ятий етап – написання основної частини реферату. Основна частина – це фундаментальні положення тексту. В рефераті автор подає чужі та власні думки.
Потрібно не тільки викласти все найголовніше з вибраної теми, а й дати власну оцінку і зробити висновки.
16. Стаття – це невеликого розміру надрукована в часописі або збірнику наукова робота, присвячена певній проблемі, питанню й розрахована на фахівців, які
розв’язують цю проблему.
За змістом статті поділяються на: · наукові; · науково-технічні; · науково-методичні; · дискусійні з конкретних досліджень;· оглядові.
Як правило, у перших трьох статтях публікуються результати закінчених розділів дослідження, проводиться їх обговорення та робляться основні висновки.
У дискусійних статтях містяться спірні наукові положення. Вони публікуються для обговорення спірних питань у пресі.
Оглядова стаття (аналітична, тематична) містить систематизовані наукові відомості з будь-якого питання (теми, проблеми), отримані на основі аналізу
першоджерел.
Існують встановлені ВАК України вимоги щодо оформлення наукових статей. Тому наукова стаття подається до редакції в завершеному вигляді відповідно до
вимог, що публікуються в окремих номерах журналів або збірниках у вигляді пам’ятки автору. Оптимальний обсяг наукової статті – 0,5 – 0,7 авт. арк.
Опублікувати статтю – це означає зробити науковий матеріал надбанням фахівців, які можуть використати його у своїй науковій чи практичній діяльності.
Рукопис статті повинен мати повну назву роботи, прізвище та ініціали автора, анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури.
Наукові статті посідають чільне місце серед джерел інформації. Вони дають можливість значно оперативніше реагувати на назрілі проблеми сучасності. З позиції
достовірності їх слід розглядати окремо за видами й залежно від того, до яких наук вони належать: природничо-технічних або гуманітарних.
17. Курсова робота - самостійна робота дослідницького характеру, спрямована на вивчення конкретної проблеми.
Метою курсовоїроботи є: - поглиблення знань студентів з актуальних проблем; - подальший розвиток умінь самостійного критичного опрацю- вання наукових
джерел; - формування у них дослідницьких умінь та навичок; - стимулювання їх до самостійного наукового пошуку; - розвиток умінь аналізувати сучасний
досвід; - формування вмінь самостійної обробки навчально-методичних матеріалів та їх практичної реалізації.
Курсова робота дає можливість виявити здатність студента самостійно осмислити проблему, творчо, критично її дослідити, вміння збирати, аналізувати і
систематизувати літературні джерела; здатність застосовувати отримані знання під час розв'язання практичних за- вдань; формулювати висновки, пропозиції,
рекомендації з предмета дослідження. Матеріали курсової роботи можуть бути використані для подальшої дослідницької роботи - написання дипломної або
магістерської роботи. Під час захисту курсової роботи студент стисло доповідає про ре- зультати дослідження, відповідає на запитання. На підставі захисту та
попередньої оцінки керівника, пропонованої в рецензії, виставляють остаточну оцінку.
Основні вимоги до написання курсової роботи:
обсяг - 20-25 сторінок тексту для студента II курсу, 30-35 сто- рінок для студента III курсу; робота повинна мати чітку структуру, список використаної сучасної
літератури (20-25 джерел, переважно останніх років); оформлення має відповідати естетичним і мовним нормам; обов'язковими компонентами мають бути:
визначення акту- альності дослідницького завдання та розроблення навчально- методичних матеріалів;
вона має бути зброшурована, акуратно і грамотно оформлена.
Студенти мають право обирати тему з тем, визначених кафедрою.
Структура курсової роботи 1. Титульна сторінка 2. План (заголовок дається словом ЗМІСТ)
3.ВСТУП - обґрунтовується актуальність теми, її значення для теорії та практики певної науки, мета, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження. 4. Основна
частина поділяється на теоретичний і практичний розділи. Теоретичний розділ включає аналіз опрацьованої наукової літератури відповідно до завдань
дослідження; певні авторські висновки з визначенням перспектив подальших дослідницьких пошуків.Практичний розділ містить опис виконаного дослідницького
завдання та розроблення навчально-методичних та досліджу- ваних матеріалів.
5. ВИСНОВКИ 6. ДОДАТКИ (за потреби). 7. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: на усі наукові дже- рела, що представлені в бібліографії, повинні бути
покликання в тексті курсової роботи.
Дипломна робота - самостійне оригінальне наукове дослідження студента з актуальних проблем фаху. Теми дипломних робіт обираються студентами на основі
розробле- ного і затвердженого кафедрою переліку орієнтованих тем дипломних робіт, а також з урахуванням власних наукових інтересів. Студент може сам
запропонувати тему дипломної роботи, достатньо аргументовано обґрунтувавши доцільність її розроблення. Матеріали дипломної роботи можуть бути
використані для виголо- шення доповіді на загальноуніверситетській науково-практичній конференції, написання статті, а також накопичення фактичного
матеріалу для подальшої дослідницької роботи.
Вимоги до написання дипломноїроботи Тема дипломної роботи затверджується на засіданні кафедри і схвалюється вченою радою факультету
інституту/університету.
У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність; визна- чаються об'єкт, предмет, мета і конкретні завдання, гіпотеза дослідження, методи дослідження; його
наукова новизна та теоретична і практична значущість одержаних результатів; опи- сується структура дипломної роботи.
Автор дипломної роботи повинен продемонструвати вміння методологічно і грамотно проводити дослідження, інтерпре- тувати, систематизувати і класифікувати
одержані результати У роботі необхідно розкрити зміст дослідницької проблеми з урахуванням нових наукових підходів.
Дипломна робота має містити чітко сформульовані висновки, у яких подаються основні результати дослідницької діяльності студента, рекомендації щодо їх
практичного використання
Обсяг дипломної роботи - 50-60 сторінок друкованого тексту Дипломна робота має бути чітко структурованою із виділенням окремих її частин, абзаців,
нумерацією сторінок, правильним оформленням покликань, виносок, цитат, висновків і списку використаної літератури (не менше 50 джерел), обов'язковим є
використання літератури іноземними мовами.
Дипломну роботу оцінює рецензент Керівник пише відгук, у якому висловлює думку щодо рекомендації дипломної роботи до захисту Остаточну оцінку
виставляють члени державної екзаменаційної на підставі рецензії та публічного захисту ди- пломної роботи.
Дипломну (курсову) оформлюють на папері формату А4 Текст друкують через півтора міжрядкових штевала, кегль шрифту - 14 Нумерація сторінок роботи
починається з четвертої сторінки ти- тульну сторінку, зміст, першу сторінку вступу враховують, але не ну- мерують Номери проставляють посередині верхнього
берега аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм Рубрикація тексту роботи передбачає членування на частини та їх називання вступ, розділ,
висновки Заголовки мають бути короткі та однозначні Основні частини роботи починають писати з нової сторінки Встановлені вимоги до змісту, структури та
обсягу слід дотримуватися під час написання та оформлення наукових робіт.
18. Рецензія - критичний відгук (містить аналіз і оцінку) наукового керівника (консультанта), офіційних опонентів, провідної установи під час захисту
кваліфікаційної роботи, кандидатської чи докторської дисертацій. Документ, який передбачає коментування основних по- ложень рецензованої праці (тлумачення
думки автора, висловлення особистого ставлення до поставленої проблеми); узагальнену аргумен- товану оцінку; висновки про значення аналізованої праці.
РЕКВІЗИТИ: Назва виду документа. Заголовок (містить назву рецензованої роботи, прізвище та іні- ціали її автора, рік публікації, назву видавництва).
Текст. Підпис рецензента. Дата. Засвідчення підпису печаткою або спеціальним штампом (за потреби).
Типовий план написання тексту рецензії 1. Об'єкт і предмет аналізу. 2. Актуальність теми. 3. Короткий зміст. 4. Формулювання основної тези. 5. Загальна оцінка.
6. Недоліки,хиби,огріхипраці. 7. Висновки.
Об'єктом оцінювання є повнота, глибина, всебічність розкриття теми; новизна та актуальність поставлених завдань і проблем; корек- тність аргументації і системи
доказів; достовірність результатів; пере- конливість висновків.
Наукова рецензія виконує такі функції: інформування, тобто озна- йомлення з науковим твором (або кількома творами); оцінювання та осмислення у науковому
соціумі певного знання.
Відгук - це 1) документ, що містить висновки уповноваженої особи (або кількох осіб) чи установи щодо запропонованих на розгляд ви- стави, рукописних робіт;
2) стисла форма письмової оцінки виконаної роботи (курсової, бакалаврської, магістерської кваліфікаційних робіт, кандидатського чи докторського дослідження).
За складом реквізитів збігається з рецензією. Обсяг відгуку невеликий - 1-3 сторінки (3-5 сторінок для канди- датських і докторських дисертацій). На відміну від
рецензії, у відгуку подають загальну характеристику праці без докладного аналізу, проте він містить практичні поради.
19. Науковий етикет тісно пов’язаний з мовним етикетом. Нагадаємо, що мовний етикет – це стійкі формули, що забезпечують прийняте в певному середовищі
серед певних людей включення в мовленнєвий контакт, підтримання спілкування в обраній тональності.
Мовний етикет існував і існує в сучасній українській науці. Він є результатом значних мовно-стилістичних процесів, які відбулися в царині українського
наукового стилю. Ці процеси особливо помітні за останнє століття. Мовний етикет має відігравати посутню роль у комунікації науковців. Їхня поведінка й мова
залежать від того, з ким вони спілкуються: учений і його колеги спілкуються у власне науковому підстилі, а вчений і його учні – у науково-навчальному підстилі
тощо.
Науковець, спілкуючись з колегами, використовує одні мовні формули (вітань, прощань, представлень, звертання тощо), а під час спілкування зі студентами –
інші.
Структура мовного етикету в науковому стилі залежить від форми спілкування. Так, перебуваючи на науковому симпозіумі, науковець має використовувати
зовсім іншу форму звертання до колег-учених, ніж ту, яку він використовує під час академічної лекції. Звичайно, науковець може змінювати ці мовні формули. Ці
зміни залежать від культури, вишуканості мовлення, смаків, традицій науковця, умов і мети спілкування.
20. Переклад – це процес відтворення письмового тексту чи усного вислову однієї мовою засобами іншої мови і результат цього процесу.
Суть перекладу полягає у тому, щоб точно й повно висловити засобами однієї мови те, що вже зафіксовано засобами іншої мови у нерозривній єдності змісту і
форми.
Види перекладу:
За формою:
Письмовий
Усний:
Послідовний  переклад після прослуховування
Синхронний  переклад одночасно з отриманням усного повідомлення
За способом:
Буквальний
Адекватний
За обсягом:
Повний
Реферативний
Анотаційний
Буквальний переклад називають також дослівним  кожне слово тексту перекладається окремо без урахування його зв’язків з іншими словами. У такому
перекладі можуть зберігатися порядок слів та граматичні конструкції, невластиві мові, якою перекладають, наприклад: Ваш проект самый интересный.-Ваш
проект самий цікавий (треба - найцікавіший). Я считаю, что Вы правы.-Я рахую, що Ви праві (треба-Я вважаю, що Ви маєте рацію).
Адекватний переклад  слова перкладються з урахуванням зв’язків з іншими словами. Він точно передає зміст оригіналу, його стиль, і відповідає усім нормам
літературної мови, наприклад: Клиент проживает по адресу... - Клієнт мешкає за адресою ... Предоставленные бумаги к делу не относятся. - Подані папери не
стосуються справи.
Повний переклад наукового тексту здійснюють за такими етапами:
читання всього тексту з метою усвідомлення змісту
поділ тексту на завершені за змістом частини, їх переклад;
стилістичне редагування повного тексту (слід оформити текст відповідно до норм літературної мови, усунути повтори;
усі терміни і назви мають бути однозначними;
якщо думку можна висловити кількома способами, перевагу слід віддати стислому, якщо іншомовне слово можна без шкоди для змісту замінити українським, то
варто це зробити).
Реферативний переклад. Поділяється на 2 види:
1) письмовий переклад заздалегідь відібраних частин оригіналу, що складають зв'язний текст;
2) виклад основних положень змісту оригіналу, що супроводжується висновками й оцінюванням. Реферативний переклад у 5-10 і більше разів коротший за
оригінал.
Робота над першим різновидом реферативного перекладу передбачає такі етапи:
ознайомлення з оригіналом; за потреби - вивчення спеціальної літератури;
виділення в тексті основного і другорядного (відступи, повтори, багатослівність, екскурси в суміжні галузі тощо);
перечитування основної частини, усування можливих диспропорцій, нелогічності;
переклад основної частини, зв'язний і логічний виклад змісту оригіналу.
Робота над другим різновидом реферативного перекладу відбувається за такою схемою:
докладне вивчення оригіналу;
стислий виклад змісту оригіналу за власним планом;
формулювання висновків, можливе висловлення оцінки.
Анотаційний переклад - це стисла характеристика оригіналу, що є переліком основних питань, іноді містить критичну оцінку. Такий переклад дає фахівцеві
уявлення про характер оригіналу (наукова стаття, технічний опис, науково-популярна книга), про його структуру (які питання розглянуто, у якій послідовності,
висновки автора), про призначення, актуальність оригіналу, обґрунтованість висновків тощо. Обсяг анотації не може перевищувати 500 друкованих знаків.
21. Типові помилки під час перекладу наукових текстів українською:
Переклад «в качестве кого-то/ чего-то»:
в качестве сетевой операционной системы  як мережева операційна система;
но чтобы служить в качестве денег, предмет должен пройти одно испытание ...  але щоб служити (бути) грошима, предмет повинен пройти одне випробування ...
Переклад «является»:
Основным компонентам ... является знаковая система ...  Основним компонентом ... є знакова система.
Оценка господина A.C. Марку.чы явилась правильной  Оцінка пана А. С. Маркули виявилася правильною.
Переклад дієприкметника «следующий»  перкладається:
^ словом наступний (у часовому й просторовому значенні), порівняймо:
Следующий вариант стандарта использует в качестве среды передачи / Наступний варіант стандарту використовує як середовище передачі;
^ словом такий (перед переліком або поясненням).
Дієприкметникових зворотів:
якщо дієприкметниковий зворот утворено за допомоги активних дієприкметників теперішнього часу, він перекладається складнопідрядним реченням,
порівняймо:
Примером может служить двигатель, питающийся от преобразователя и приводящий в движение механизм / Прикладом може слугувати двигун, який (що)
живиться від перетворювача й надає руху механізму.
Вибір синоніма під час перекладу варто робити за допомогою контекстуальної заміни  обирати синонім, спираючись на контекст:
Главний корпус университета в годи войни былуничтожен до фундамента. — Головний корпус університету в роки війни булозруйновано до фундаменту.
Рождение компьютеров третьего поколения связано с ростом возможностей технологии полупроводников. — Поява комп’ютерів третього покоління пов’язана із
зростанням можливостей технології напівпровідників;
Переклад термінів.Щоб уникнути таких помилок, слід уточнювати значення подібних слів у словниках, а також звертати особливу увагу на контекст, в якому
знаходяться ці слова.
Слово «граница» у російській мові має такі значення: «1) то, что разделяет территории соседних государств; 2) то, что отделяет что-либо от чего-то, линия
раздела; допустимая норма чего-либо дозволенного, последняя, крайняя степень проявлення чего-либо». Відповідно до цих значень в українській мові
вживаються слова «кордон» і «межа».
От«граница Украины» «кордон України», а в інших випадках слову «граница» відповідатиме в українській мові слово «межа»: межа множини, межа відводу,
межа нарізі тощо.
22. Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності - це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить послідовність висловлень,
об'єднанихза темою і структурою.
Одиниці тексту (від більшої до меншої):
Абзац
Глава
Підрозділ
розділ
Основним елементом тексту є
дане (тема, предмет висловлювання)
і нове (основний зміст висловлювання).
Ознаки тексту:
o зв'язність- визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби Показниками зв'язності є:
лексичні(синоніми, антоніми, пароніми, повтори),
морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники, деякі прислівники, тощо),
синтаксичні(порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення тощо) одиниці;
інтонація, наголос, паузи;
ситуації спілкування;
o цілісність,яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність
мовленнєвих жанрів) цілісностями33;
o членованість.Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.
o інформативність  Кожен текст і створюється заради передачі інформації;
o завершеність- ознака текстів, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.
23. Лексика  сукупність слів певної мови і їх значень.
Слово як найменша самостійна одиниця мови, його лексичне значення.
Слово - це найменша самостійна одиниця мови, що складається зі звука чи комплексу звуків і називає певні предмети, процеси, явища або лише вказує на них
За наявністю - відсутністю лексичного значення слова поділяються на:
повнозначні
і неповнозначні.
Повнозначніслова мають лексичнезначення: земля, він, ясний, працюємо.
Неповнозначні слова не мають лексичного значення:від, до, з, на, під, б, би, же, хай, нехай, і, а, але, проте, та.
Слово має,як правило, 2 значення:
Лексичне (окрім неповнозначних слів)
граматичне
Лексичне значення слова- це його основний, реальний зміст.
З його допомогою слова називають поняття.
Поняття- це одиниця людського мислення,яка є узагальненимвідображеннямв нашій свідомості дійсності.
Якщо, наприклад, нам відомо, що дощ - це атмосферні опади, що випадають із хмар у вигляді краплин води, то це означає, що у нашій свідомості сформувалося
поняття про явище природи. Поняття дощ виражається й закріплюється в слові дощ.
Слово і поняття нерозривні: поняття виражається словом, значення слова відповідає поняттю.
Слово й поняття хоча й нерозривні, але не тотожні. Не кожне слово співвідноситься з поняттями. Не називають понять власні назви, слова-терміни.
24. Антоніми (від грецького anti – проти, протилежність, протидія і onoma – ім’я, назва) – слова (переважно однієї частини мови) або їх окремі значення, а
також стійкі словосполучення, афікси, граматичні форми, зокрема синтаксичні конструкції, що, тісно поєднуючись певною семантичною спільністю,
розрізняються на цій же основі максимально протилежними значеннями [29].
В антонімічні відношення можуть вступати в текстах слова і словосполучення різних частин мови.
Антоніми об’єднуються не в ряди (як синоніми), а в пари: день – ніч, світлий – темний, рухатися – стояти, вгорі – внизу, там – тут. Слова поєднуються в
антонімічні пари на основі спільного загального поняття і протилежних виявів якості, властивості, стану предметів тощо.
Антонімія властива словам, які характеризуються якісно-оцінним значенням: здоровий – хворий, добре – погано, високо – низько.
Антоніми, як і синоніми, допомагають яскравіше, повніше й експресивніше передавати думки. Вони дають можливість контрастно характеризувати предмети,
явища тощо. Особливо широко користуються антонімами, зокрема й контекстуальними, майстри художнього слова
С и н о н і м и (від грецького synonymos – однойменний) – це слова, (переважно однієї частини мови) або їхні окремі значення, а також стійкі словосполучення,
афікси, словотвірні типи, граматичні форми, зокрема синтаксичні конструкції, що при повній чи частковій формальній відмінності мають тотожні або майже
тотожні значення (з можливими відмінностями в стилістичних та граматичних характеристиках та в сполучуваності) [29, 30]. Наприклад: проживати – мешкати,
бажати – хотіти, властивий – притаманний, башта – вежа, вживати – користуватися.
Сукупність синонімів мови називається синонімією. Синонімія ґрунтується на здатності позначати один і той самий елемент дійсності кількома словами.
Синонімія найповніше і найвиразніше виявляється в лексиці, що пояснюється індивідуальнішим, конкретнішим характером лексичних значень порівняно з
іншими типами мовного значення і, відповідно, їх більшою кількістю та різноманітністю.
За різними принципами класифікації синоніми поділяють на кілька різновидів: а) абсолютні, або повні – неповні (останніх у мові переважна більшість), б)
семантичні – стилістичні – семантико-стилістичні, в) різнокореневі – однокореневі, г) загальномовні – контекстуальні. Те саме слово щодо іншого слова може
бути одночасно, наприклад, неповним, семантичним, різнокореневим і загальномовним синонімом.
У стилістичному відношенні синоніми диференціюються за належністю до різних стилів (нейтральний, розмовний, книжний, офіційно-діловий та ін.), емоційно-
оцінними та експресивними характеристиками, часовою або територіальною віднесеністю: батьки, батько-мати (розмовне), отець-ненька (фольклорне);
батьківщина, вітчизна (в урочистій або поетичній мові); бажано, хотілося б (більш ввічливо).
Слова, що мають однакове чи подібне значення, утворюють синонімічний ряд: гарний – красивий – чарівний – чудовий – приємний на вигляд – хороший – гожий
– вродливий. Кожен компонент синонімічного ряду має щось спільне з іншими у значенні і водночас доповнює загальне значення ряду індивідуальним відтінком.
У синонімічному ряді (або синонімічному гнізді) є стрижневе слово (синонімічна домінанта), навколо якого групуються усі інші компоненти ряду, слово,
найуживаніше серед інших, звичайно стилістично нейтральне і таке, що найточніше і найповніше виражає значення всього ряду.
Омоніми (у перекладі з грецької мови – однойменний, від грецького homos – однаковий і onyma – ім’я, назва) – слова або їх окремі граматичні форми, а також
стійкі словосполучення, морфеми, синтаксичні конструкції, що при однаковому звучанні (або написанні) мають абсолютно різні значення (на відміну від полісемії
ліра (музичний інструмент) і ліра (грошова одиниця); жати (серпом) і жати (тиснути); зав’яз – за в’яз; не з граба – незграба [30].
Омоніми принципово відрізняються від багатозначних слів. Між значеннями полісемантичного слова існують зв’язки; вони об’єднані спільним поняттям.
Значення омонімів не пов’язані між собою.
Найбільш повно і різноаспектно омоніми виявляються в лексиці. Лексичні омоніми належать до однієї частини мови, виникають унаслідок як внутрішніх
закономірностей розвитку певної мови, так і її контактів з іншими мовами.
Омоніми з’являються внаслідок звукових змін слів у процесі розвитку мови, випадкового збігу звучання слова рідної мови і засвоєного з іншої мови, а також
випадкового збігу звучання форм різних слів.
Відношення омонімії можуть бути між питомим і запозиченим словами: тур – дикий бик і тур – оберт у танці, етап чого-небудь (з французької мови); чайка – птах
і чайка – човен (з турецької); омонімія самих запозичених слів: бак – посудина для рідини (з французької) і бак – частина палуби (з голландської); омонімія
внаслідок калькування: вузол – однокореневе із в’язати і вузол – міра швидкості морського транспорту (калька з англійської мови).
Фразеологічних омонімів у мові мало, наприклад: зелена вулиця – безперешкодний шлях для транспорту, а також у розвитку, досягненні чого-небудь і зелена
вулиця – покарання солдатів у царській Росії, коли їх проганяли крізь стрій, б’ючи шпіцрутенами; пускати півня – видавати пискливий звук, зриваючи голос, і
пускати (червоного) півня – підпалювати, влаштовувати пожежу.
Розрізняють омоніми абсолютні (або повні) і неповні.
Повні омоніми бувають в межах однієї частини мови. Звуковий склад абсолютних омонімів збігається в усіх граматичних формах: двір (господарська ділянка, на
якій розміщені будівлі та місце біля них) і двір (монарх і його оточення); деркач (невеликий перелітний птах з жовтувато-бурим оперенням, що має характерний
скрипучий крик) і деркач (стертий віник); сага (давньоскандинавське чи давньоірландське епічне сказання про легендарних героїв та історичних діячів, що має
прозову форму з віршованими вставками) і сага (річкова затока); бігун (той, хто може швидко і легко бігти, бігати), бігун (полюс) і бігун (один із двох спарованих
каменів для розтирання зерна, подрібнення каміння тощо в дробильній машині).
Неповні омоніми – це слова, що збігаються звучанням не в усіх граматичних формах, наприклад: самка (особина жіночої статі у тварин) – слово, що має однину і
множину, і самка (вид дитячої хвороби) – слово, що вживається тільки в однині; биток (шматок свинцю, палиця тощо, взагалі предмет, яким б’ють у грі) і форма
родового відмінка однини слова битки (круглі котлети з посіченого або відбитого м’яса). Називний відмінок множини першого слова і другого також збігаються.
Неповні омоніми називаються омоформами. Різновидами омонімів є омофони і омографи.
Омофони (фонетичні омоніми) – різні слова (переважно їхні окремі граматичні форми), що збігаються звучанням при відмінності їх фонемного складу і,
відповідно, графічної передачі: лежу (від лежати) і лижу (від лизати), шию (1-а особа однини теперішнього часу дієслова шити) і шию (Зн. в. однини іменника
шия), мене (до я) і мине (від минати), біль і білль, а також синтаксичні конструкції або слово й конструкція: за шию й зашию, сонце і сон це (“Було... як дивний
сон це ... Залп одгримів, упало сонце” (В. Сосюра). Омофони на рівні слів або їхніх форм мало характерні для української літературної мови, оскільки орфоепічні і
орфографічні правила в ній переважно взаємно відповідні. Віднесення ж до омофонів омонімії загальної і власної назв або абревіатури та іншого слова типу роман
і Роман, новий рік і Новий рік, Док (деревообробний комбінат) і док неправомірне: тут збіг не тільки на фонетичному, а й на фонемному рівні (це власне
омоніми);
Омографи (графічні омоніми) – різні слова або їхні форми з однаковим написанням при відмінності звучання (залежно від різного місця наголосу): са́ па (окоп,
траншея, хід сполучення, які риють у напрямі до позицій противника для непомітного наближення до нього) і сапа́ (ручне сільськогосподарське знаряддя для
підпушування ґрунту й знищення бур’яну); гла́дкий (без загинів, виступів, рівний) і гладкúй (який має повне тіло, вгодований, ситий), ко́ лос і коло́с, пі́дсумок і
підсу́мок, доро́га (іменник) і дорога́ (від дорогий); до омографів можна віднести й омонімічні графічні скорочення, які ніколи не вимовляються: п. – пан (пані),
параграф, пункт; гр. – громадянин (громадянка), група, градус.
Пароніми (від грецького – біля) – це слова, а також фразеологічні одиниці й синтаксичні конструкції, що при повній або частковій семантичній відмінності є дуже
подібними формою, внаслідок чого можуть сплутуватися в мовленні або спеціально обіграватися зі стилістичною настановою.
Точність мовлення передбачає уміле користування паронімами (спільнокореневі слова, схожі за вимовою і будовою, але різні за значенням). Сплутування
паронімів призводить до неточності. Значення їх легко визначити за словником. Наприклад: наслíдний – який став наслідником престолу, наслідкóвий – який є
наслідком чогось (підрядне наслідкове речення); ліснúй – який має властивість лісу, водиться, росте в лісі, лісúстий – порослий лісом.
25. В лексиці української мови за походженням розрізняють слова:
успадковані,
власне українські та
запозичені
Серед успадкованих найдавнішими є слова індоєвропейського походження.Це назви частин тіла, природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів:
мати, син, брат, кров, око, язик, ніс, сонце, дерево, стояти, їсти, життя тощо.
Слова спільнослов'янського походженнявживаються в усіх слов'янських мовах із певними фонетичними змінами:
чоловік, шия, рот, тіло, мило, душа, сторона, межа тощо.
Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження: диво, гріх, правда, кривда, честь.
Власне українська лексика- це слова, що створилися и українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках,
художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови:людина, держава, громада, приміщення,
оранка, сіяч, зайвий тощо.
Запозичена лексика – це слова, що ввійшли до української мови з інших мов
Найбільшим джерелом, з якого вливалась до українського словника іншомовна лексика, була російська літературна мова. Тому в складі літературної лексики
багато слів, утворених за зразками морфологічної структури відповідних слів у російській мові.
У словниковому складі української мови особливе місце посідають запозичення грецького походження.
Вони означають: назви рослин, тварин: кедр, мигдаль, мак, кит;
назви побутових предметів: парус, миска, ванна; поняття церковно-релігійного вжитку: ангел, антихрист, монастир, піп, літургія;
слова-терміни, що належать до різних галузей науки, культури, мистецтва: апостроф, діафрагма, логіка, математика, ідея.
власні імена: Софія, Олена, Василь, Петро, Олександр, Олексій.
26. Національна мовна система будь-якої галузі знань неоднорідна за походженням, оскільки в її основі закладена універсальна греко-латинська система
терміноелементів, яка в кожній мові специфічно асимілюється,з урахуванням особливостей фонетичної, орфографічної, граматичної,лексичної системи
літературної мови. Схематично її можна представити сукупністю універсальних (інтернаціональних), питомих (національних),чужорідних (іншомовних),
унікальних (безеквівалентних) та оказіональних (екзотичних) термінологічних одиниць, а також специфічної системи символів та інших екстралінгвістичних
компонентів.Розвиток новітньої української термінології тісно пов'язаний з характером сучасної науки. Десь із середини XX століття темпи її розвитку такі, що
кількість опублікованих у наукових часописах світу статей подвоюється кожні 12-15 років. Це означає, що для опрацювання нових публікацій навіть у вузькій
галузі необхідні доведені до автоматизму навички перекодування наукової інформації зі світових мов, зокрема англійської, українською. Це завдання легше
розв'язувати тоді, коли існує певна традиція терміновжитку. І як б не наголошували на семантичних чи естетичних критеріях добору терміна, історія розвитку
різних галузей знань засвідчує, що найчастіше перевагу надають терміну, що має найдовшу традицію вжитку, часто всупереч національним традиціям.Сьогочасну
українську ситуацію в галузі термінологічного нормування ускладнює та обставина, що серед теоретиків і практиків термінотвору є прихильники принаймні двох
термінотворчих традицій, кожна з яких передбачає різний національнокультурний вибір: одні зорієнтовані на використання усіх наявних в українській мові
способів і засобів, а інші віддають перевагу калькуванню з російської мови. Дискусії на численних термінологічних конференціях останніх років констатують, що
чи не найважливішою проблемою сучасного українського термінознавства залишається питання збереження національного духу української термінології за умов
широких глобалізаційних процесів сучасності. Полеміка відбувається з приводу найбільш прийнятних назв спеціальних понять з низки дублетних найменувань,а
також щодо способів і засобів лексикографічного опрацювання й стандартування номінацій процесових понять, словотвірна структура яких відрізняється від
аналогічних термінів інших слов'янських мов,насамперед російської. Українська технічна інтелігенція активно відкидає утворені від дієслів назви опредметнених
дій з суфіксом -к (а): ковка, рубка, поліровка, штамповка. Такі росіянізми переважно замінюють іменниками на -ння (кування, рубання, полірування,
штампування), хоч інколи ви-користовують і похідні іншого структурного типу, зокрема безсуфіксні іменники: возгонка -узгін, гонки - перегони. Часто-густо цю
тенденцію доводять до абсолюту і намагаються замінити будь-які українські слова, утворені з допомоги суфікса -ка, що суперечить давній українській традиції
використовувати цю морфему для називання дій, а не тільки їх наслідків. Таке відштовхування від російської мови призводить до появи низки немилозвучнихслів.
Крім зросійщення, в українському науковому мовному середовищі виникла нова загроза, яку В. Радчук з гіркотою назвав укрлиш, тобто українська інглиш,
український варіант англійської мови. Англіцизми, себто слова і словосполуки, позичені з англійської мови або утворені за її взірцями, активно поповнили
лексику української мови наприкінці XX століття. Жоден футбольний репортаж не може обійтися без гол-кіпера, лайнсмена, хавбека чи рефері, хоч українська
мова має рівноварті відповідники воротар, суддя на лінії, півзахисник, суддя. У журналістиці замість терміна засоби масової інформації понад міру функціонує
англіцизм мас-медія, а інтерв'ю не може бути виняткове, тільки ексклюзивне.
Вивченням термінів та терміносистем займається наука термінознавство. Отже термінознавство - це наука, що вивчає спеціальну лексику з точки зору її типології,
походження, форми, значення і функціонування, а також використання, упорядкування і творення.
Початок термінознавства пов'язаний з іменами австрійського вченого Ойгена Вюстера Нубасова і російського термінознавця Д. С. Лотте, які опублікували свої
перші роботи в 1930р. На даний час роботою з теоретичними проблемами термінознавства займається ряд національних шкіл – австрійсько-німецька, франко-
канадська, російська, чеська. На даний момент в термінознавстві виділяється ряд незалежних напрямків дослідження. У першу чергу можна назвати теоретичне
термінознавство, яке вивчає закономірності розвитку і вживання спеціальної лексики. У свою чергу прикладне термінознавство займається встановленням
практичних принципів та рекомендацій з метою усунення нестачі термінів; їх оцінкою, описом, редагуванням, упорядкуванням, створенням, перекладом і
використанням. Загальне термінознавство вивчає найбільш загальні якості, проблеми і процеси, що стосуються спеціальної лексики, а галузеве термінознавство
займається вивченням спеціальної лексики і понять, які належать до окремих областей знань конкретних мов. Типологічне термінознавство займається
порівняльним дослідженням особливостей окремих термінологій з метою визначення спільних рис та відмінностей окремих терміносистем, а порівняльне
термінознавство, в свою чергу, займається порівняльним вивченням спільних та відмінних рис лексики різних мов, наприклад української та англійської.
Семасіологічне термінознавство займається вивченням проблем, що пов’язані із значенням (семантикою) спеціальних лексем, зміною значень і різноманітними
семантичними явищами – полісемією, омонімією, синонімією, антонімією і т. д. Ономасіологічне термінознавство вивчає структурні форми спеціальних лексем,
займається процесом найменування спеціальних понять і вибором оптимальних форм найменування.
Історичне термінознавство вивчає історію термінів та терміносистем для того, щоб виявити тенденції їх утворення та розвитку, що в свою чергу дозволяє дати
вірні рекомендації стосовно їх упорядкування. На даний час на основі цих досліджень виникає нова самостійна лінгвістична дисципліна – антрополінгвістика.
Функціональне термінознавство пов’язане з вивченням сучасних функцій терміну в різних текстах та ситуаціях професійного спілкування і підготовки
спеціалістів, а також досліджує особливості використання термінів в мові і комп’ютерних системах.
На сучасному етапі формується ряд нових напрямків, серед яких слід зазначити когнітивне або гносеологічне термінознавство, що займається дослідженням ролі
термінів в науковому мисленні та знаннях. Як самостійні розділи термінознавства можна розглядати також термінознавчу теорію тексту; ця теорія займає позицію
між термінознавством і власне теорією тексту і займається питаннями типології текстів (де наявні терміни), термінологічним аналізом тексту і текстовим аналізом
терміну.
Термінознавство тісно пов’язане з термінографією. Термінографія – це наука, що займається складанням словників спеціальної лексики. Деякі вчені навіть
розглядають термінографію як розділ термінознавства.
Лексикографія (від грец. λεξικογραφία та грец. λεξικόν — словник і грец. γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням
словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією.
Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в
тексті рукописів книг.
Завдання лексикографії. Лексикографія займається словникарським кодифікуванням лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літературного різновиду (також
лексики окремих авторів), чи в частинах області (діалектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діахронному перекрої (історичні словники з
простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та
спорідненості з їх лексемами в інших мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й орфоепічні словники), їх уживання у стійких
словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою
мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись іншими мовами (перекладні, дво- й кількамовні з поданням еквівалентів з інших мов).
27. Термін (від латин, terminus - межа, кінець) - це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини. Основні ознаки
терміна ^ Системність: кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення, а за межами своєї терміносистеми він може мати
зовсім інше значення. ^ Точність: термін повинен якнайповніше й найточніше передавати зміст поняття, яке він позначає, неточний термін може бути джерелом
непорозумінь між фахівцями. ^ Прагнення до однозначності у межах своєї терміносистеми: якщо більшість слів загальновживаної мови багатозначні, то більшість
термінів - однозначні, це зумовлено їх призначенням, але повністю усунути багатозначність (найчастіше двозначність) не вдається. ^ Наявність дефініції: кожний
науковий термін має дефініцію(означення), яка чітко окреслює, обмежує його значення. Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:
нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення, відсутність синонімів, інтернаціональний характер, стислість, відкритість і динамізм системи, що
виявляється у процесах термінологізації, ре- і детермінологізації, постійному поповненні системи новими термінами; Термінологія - 1) розділ мовознавства, що
вивчає терміни (у цьому значенні все частіше використовують словотермінознавство)', 2) сукупність термінів певної мови або певної галузі. Наприклад, можемо
говорити про англійську, польську, російську, українську та інші термінологію, а також про термінологію математичну, юридичну, хімічну, технічну тощо.
Галузеві термінології, тобто сукупність термінів конкретних галузей), називають терміносистемами, або термінологічними системами.. Термінологія виконує такі
основні функції - позначає наукові поняття і задовольняє потреби спілкування фахівців - за умови, якщо вона є загальноприйнята, унормована, відповідатиме
вимогам до термінів.
1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез тощо.
Треба зауважити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, пор.: мовна система, закони милозвучності, теорія
походження мови. До цієї категорії відносять і загально-технічну термінологію (машина, пристрій, агрегат).
2. Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях (економічна наука має термінологію, спільну з іншими
соціальними, природничими науками, наприклад:амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність).
3. Вузькоспеціальні терміни - це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі, наприклад: авантитул, аграф,
боковик, вакат, привка, ретуш.
28. Такі основні ознаки офіційно-ділового стилю, як стислість, чіткість, висока стандартизація вислову, сувора регламентація тексту, залежить від правильного
вибору граматичної форми слова, зокрема іменників. Слова-назви осіб, предметів, понять, як відомо, переважають у ділових паперах. Тому увага до граматичних
категорій іменників повинна бути особливо пильною. Категорія роду іменників у ділових паперах Рід іменників - назв професій, посад, звань - при виборі між
наявними в мові формами іноді викликає труднощі.
Орієнтуватися слід на такі правила:
1. Офіційні назви посад, професій, звань - іменники чоловічого роду: професор, нотаріус, директор, секретар, завідувач. Ці слова вживаються для позначення
чоловіків і жінок. Це пов'язано з семантичною мотивацією слів: ці посади в минулому, як правило, обіймали особи чоловічої статі.
2. Відсутні відповідники жіночого роду у всіх складних назвах посад, звань: головний бухгалтер, провідний технолог, статист-дослідник, старший викладач.
3. Текст набуває офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду й тоді, коли
мова йде про жінок: Головний лікар дозволив..., Змінний інженер закінчив...
4. Форми чоловічого і жіночого роду мають слова: автор - авторка, аспірант - аспірантка, вихованець - вихованка, дисертант - дисертантка, поет - поетеса, студент
- студентка, учень - учениця, спортсмен -спортсменка.
5. Лише жіночий рід має слова: покоївка, праля, домогосподарка, кастелянша, манікюрниця, рукодільниця, друкарка (жінка, що працює на друкарській машинці;
друкар - працівник друкарської справи).
6. Рід іменників спільного роду староста, суддя, голова, воєвода, сирота визначається синтаксично: Суддя Іванова оголосила вирок. Суддя Іванов повідомив про
наслідки розслідування. Голова Коляда оголосила подяку. Голова Коляда ознайомив присутніх з планом роботи фірми.
7. У ділових паперах не вживаються однослівні найменування осіб за місцем проживання, роботи, статусу: сільчани - жителі села, освітяни - працівники освіти,
заводчани - заводські робітники, циркачі - артисти цирку, зв 'язківці - працівники відділень зв в'язку, городяни - мешканці міста.
Рід невідмінюваних іменників
1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: елегантний імпресаріо, люб'язний портьє, справедливий рефері.
29. Закінчення -а, -я мають іменники чоловічого роду, що означають:
- загальні і власні назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця, промовця, Івана, Руслана, Львова, Києва, Харкова,
Ужгорода, Луцька, Тернополя, Севастополя;
- інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -с в, -ськ: Дніпра, Трудежа, Ірпеня; Здвижа,
Дніпропетровська, Миколаєва, Демидова, Макарова, Тетерева;
- назви речей, предметів: комп 'ютера. ксерокса, стола, автомобічя, мікроскопа, документа, плаща, векселя, стільця;
- назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, грама, гектара, сантиметра, місяця, тижня (але року, віку);
- назви окремих днів тижня: понеділка, четверга; місяців: січня, березня, листопада (листопаду - з іншим значенням):
- назви будівель, приміщень, споруд: коридора, паркана, сарая, погреба (але льоху);
Примітка. Деякі назви цісі групи вживаються лише із закінченням -у: поверху, палацу, залу, склад}: порту, канаяу.магазину. вокзалу, метрополітену та ін.
- наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають одиничні поняття: ромба, квадрата, діаметра, атома, поршня, сектора, куба, катода,
реферата;
- українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка, числівника, чисечьника. іменника, прикметника, ступеня, рівня (але складу, способу,
роду, виду, стану і в загальному, і в термінологічному значеннях).
Закінчення -у, -ю мають іменники чоловічого роду, що означають:
- збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору, оркестру, ансамблю (але вишняка, березняка, чагарника - з наголосом на кінцевому складі):
- речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту, піску, металу, асфальту, лісу, снігу, агмазу, кисню, водню;
- різні почуття, відчуття: гніву, відчаю, гумору;
o назви установ, закладів, організацій: університету, інституту, кчубу, штабу, комітету;
- назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса - у значенні монета), маршруту, побуту,
експерименту, успіху, характеру, експорту, імпорту;
- явища природи: доиіу, грому, вітру, морозу, вогню;
- місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду, майдану, вигону, краю (але хутора, берега, горба);
- назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей тощо: Херсону, Кавказу, Донбасу, Криму, Нілу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на
останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Требужа, Остра, Дінця.
30. Невідмінювані іменники мають лише значення роду і позбавлені морфологічних форм його вияву. Вони поділяються на родові групи за лексичним
значенням.
До чоловічого роду належать: 1) іменники зі значенням особи чоловічої статі: буржуа, рефері, аташе, портьє, месьє, сер; 2) іменники – назви тварин (окрім
іменника цеце (муха), путасу, івасі (риба), ківі (пташка), окапі (тварина родини жирафових), які належать до жіночого роду): гну, фламінго, шимпанзе, какаду,
жако, поні, гризлі, колібрі. Якщо у тексті є вказівка на самку, то допускається узгодження у жіночому роді: Поні не відходила ні на крок від свого малюка.
Родова приналежність деяких осіб визначається конкретним уживанням у мові. Це стосується іменників спільного роду: мій протеже – моя протеже, мій візаві –
моя візаві.
До жіночого роду належать: 1) іменники зі значенням особи жіночої статі: міс, леді, фрау, мадам, Данте (ч. і ж. р); 2) назви деяких тварин і риб: цеце (муха), івасі,
путасу (риба); ківі (пташка); 3) назви деяких конкретних предметів: авеню (вулиця), салямі (ковбаса), кольрабі (капуста), бере (сорт груші).
До середнього роду належать невідмінювані назви неістот: кашне, депо, таксі, кіно, морзе, табло, манто, фойє, канапе.
Частина іменників цієї групи змінила родову приналежність відповідно до родової ознаки тематичного слова. Так, до чоловічого роду належать: сироко, грего,
памперо (назви вітру), сулугуні (сир), кабукі (театр), багі (гоночний автомобіль), кантрі (стиль музики), барбекю (шашлик); до жіночого – авеню (вулиця),
кольрабі (капуста), салямі (ковбаса), бері-бері (хвороба). Деякі слова мають рід в залежності від значення: каберне (виноград – ч. р., вино – с. р.), сопрано (голос –
с. р., співачка – ж. р.).
Деякі невідмінювані назви істот подаються у словниках з подвійною родовою характеристикою. Наприклад, як іменники чол. і сер. роду вживаються назви деяких
грошових одиниць екю, ескудо, а також слова мачете, бренді. Як жіночого і середнього роду есперанто (мова), афгані (грошова одиниця).
Розподіл невідмінюваних географічних назв між родами регулюється приналежністю географічних номенклатурних слів (місто, село, хутір, озеро, ріка, країна,
острів, республіка тощо): с. рід – місто Токіо; ж. рід – станція Тбілісі; ч. рід – чудовий курорт Сочі, морський порт Баку.
За родовою назвою визначається також рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд тощо, наприклад: Про це
повідомила «Торонто стар» (газета), «Темпо» опублікував … (журнал), висока Ай-Петрі (вершина), зелений Хоккайдо (острів).
Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова: У районі відкрита нова АЗС (автозаправна станція); Наш НДІ уклав кілька угод із зарубіжними
університетами (науково-дослідний інститут).
У розряді абревіатур діє два способи вияву категорії роду: 1) за формою роду опорного іменника словосполучення: АТС – ж. р., бо опорний іменник станція має
ж. р.; 2) за характером кінцевих звуків абревіатур: твердий приголосний маркує чол. р. (загс, ВАК), голосний -а ж. р. (ДАТА – дуплексна абонентська телеграфна
апаратура), голосний -о – сер.р. (НАТО). Це породжує варіантність (райвно – чол. р. і сер. р., яка свідчить про те, що категорія роду в розряді абревіатур нині
знаходиться в процесі становлення.
Слово ВАК вживається як невідмінюваний іменник жіночого роду і як відмінюване слово чоловічого роду: Рішенням ВАКу (Вищої атестаційної комісії) йому
присвоєно звання кандидата юридичних наук (розмовний варіант). У 1992 році розпочала роботу ВАК України (вживається в офіційно-діловому стилі).
31. Якісні прикметники утворюють вищий і найвищий ступені порівняння. Слід запам'ятати й правильно, відповідно до стилістичної норми, вживати форми
ступенів порівняння прикметників.
Відомо, що є дві форми ступенів порівняння прикметників: проста, (синтетична), яка передається одним словом, і складена (аналітична), яка передається двома
словами. Кожна форма має свій спосіб творення. Однак на практиці спостерігаємо змішування способів, що веде до порушення норм.
Вищий ступінь.
Проста форма утворюється додаванням суфіксів -ш, -іш до кореня або основи прикметника: довгий – довший, сильний – сильніший. При творенні вищого ступеня
за допомогою суфікса -іш- основа прикметника залишається без зміни: тугий – тугіший, сухий – сухіший.
При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш- основа прикметника може зазнавати певних змін:
суфікси -к-, -ок-, -ек- випадають: солодкий – солодший, глибокий – глибший, далекий – дальший;
приголосні г, з, ж, разом із суфіксом -ш- змінюються на -жч- (таких прикметників сім): важкий – важчий, тяжкий – тяжчий, близький – ближчий, низький –
нижчий, вузький – вужчий, дужий – дужчий, дорогий – дорожчий;
у двох прикметниках ці зміни не відбуваються: легкий – легший, довгий – довший;
приголосний с разом із суфіксом -ш- змінюється на -щ- (таких прикметників три): високий – вищий, товстий – товщий (і товстіший), красивий – кращий.
В інших випадках основа прикметника залишається без зміни: м’який – м’якший, дешевий – дешевший.
Вищий ступінь кількох прикметників утворюється від інших основ, а саме: добрий, хороший – кращий, ліпший; гарний – кращий; поганий – гірший; великий –
більший; малий – менший.
Від деяких прикметників проста форма вищого ступеня утворюється за допомогою різних варіантів суфікса: гладкий – гладший – гладкіший; товстий – товщий –
товстіший, багатий – багатший – багатіший. Окрім цього, одна із варіантних ступеневих форм може бути пов’язана з різними відтінками значення. Як правило,
форма на -ш семантично ширша від форми із суфіксом -іш. Наприклад, старший може бути за: 1) віком, 2) соціальним статусом, положенням; але старіший –
лише за віком.
Складена форма утворюється додаванням до звичайної прикметникової форми слів більш або менш: менш рішучий, більш зручний; але утворення на зразок:
більш правильніший, менш витриваліший вважаються ненормативними.
Найвищий ступінь.
Проста форма утворюється додаванням префікса най- до форми вищого ступеня: найсильніший, найглибший, найдовший; складна форма підсилюється
додаванням часток що-, як- до простої форми найвищого ступеня: щонайсильніший, якнайкращий, щонайглибший.
Складена форма утворюється додаванням до звичайного прикметника слів найбільш, найменш: найбільш прогресивний, найбільш високий, найменш глибокий. Ці
форми властиві науковому та офіційно-діловому стилю.
Ненормативними є утворення на зразок: найбільш прогресивніший, найбільш передовіший.
Складена форма вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників має відтінок книжності, вживається переважно в науковому й офіційно-діловому стилях
паралельно з простою формою: більш ефективний метод, найбільш пріоритетний напрям.
У розмовному мовленні перевага надається простим формам.
Порушенням норми вважається творення ступенів порівняння від відносних і присвійних прикметників, наприклад: Серед молодих спеціалістів він
найпрофесійніший програміст. Слово професійний позначає відношення до професії, а не якість. Тому ступені порівняння від нього утворювати не можна.
Не утворюють ступенів порівняння і ті якісні прикметники, які:
виражають назви абсолютних ознак, що не підлягають кількісному вимірові: босий, сліпий, хворий, німий, заміжня, жонатий;
означають назви мастей тварин: буланий, гнідий, вороний, попелястий;
означають назви кольорів за подібністю: вишневий, салатовий, цегляний;
мають суфікси -уват(-юват), -ав(-яв), -езн, -елезн, -ущ(-ющ), а також префікс пре- і вказують на більший або менший ступінь вияву ознаки в предметі без
зіставлення його з іншим, напр.: синявий, жовтуватий, величезний, здоровенний, пречудовий, ультрамодний, надшвидкісний. Форми білявіший, чорнявіший –
ненормативні;
виражають суб’єктивну оцінку якості за допомогою суфіксів –еньк, -есеньк, -ісіньк, -усіньк (-юсіньк): маленький, чистесенький, тонюсінький, дрібнесенький;
складаються з кількох основ: чорно-білий, темноокий, дзвінкоголосий;
віддієслівного походження з префіксом не-: невмирущий, незламний, непохитний, неподільний;
мають суфікси –анн(-янн), -енн і означають дуже велику міру вияву ознаки: невблаганний, непримиренний, нескінченний.
Велика міра якості може бути передана й без порівняння — за допомогою префіксів пре-, все-, над-, за-, ультра-, архі-: премудрий, надчутливий, завеликий,
всесильний, супермодний, архіважливий. Причому прикметники з префіксами ультра-, архі-, гіпер-, над- нейтральні, виконують у науковому та офіційно-діловому
тексті функцію уточнення: надлишкова вартість, ультрафіолетовий промінь.
Прикметники з префіксами пре-, все-, за- та суфіксами -ущ-, -уч-, -езн-, -анн-, -енн- та ін. надають художнім текстам та розмовно-побутовому мовленню
образності та емоційності: худющий, височезний, незрівнянний, пречудовий, широчезний, незбагненний.
В офіційно-ділових документах не вживаються прикметники, у яких велика або зменшена міра якості передається за допомогою слів дуже, вкрай, особливо,
занадто, надзвичайно, трохи, ледь, не дуже та суфіксів -уват-, -ав-: дуже вигідний, надзвичайно популярний, занадто самовпевнений, ледь теплий, трохи вузький,
не дуже світлий, золотавий, темнуватий.
Типові помилки щодо вживання прикметникових форм пов’язані:
З утворенням форм ступенів порівняння від відносних прикметників: найдемократичніша держава;
З творенням плеонастичних ступеневих форм: більш краща ситуація, більш глибше вивчення історії;
З уживанням застарілих форм, які залишилися нормативними у російській мові: самий відважний, самий красивий;
З творенням безприйменникових порівняльних конструкцій: масштаби значніші наших, (норма: масштаби значніші за наші).
Повні прикметники (у яких є закінчення: зелені, батькового) в українській мові загальностильові. Вони єдино можливі в офіційно-діловому, науковому стилях.
Залежно від стильового призначення такі прикметники увиразнюють, конкретизують висловлене: стислий виклад, крайній випадок. Короткі прикметники (у яких
немає закінчення: повен, зелен, винен) застосовуються тільки в художньому стилі, зокрема в народнопоетичній творчості: Ой зійди, зійди, ясен місяцю (Нар.
творчість). Паралельно з повними короткі форми вживаються в ролі присудків: Він мені дуже потрібен. Я згоден на все.
З погляду сучасної норми прикметники на зразок рідная, великеє, сучаснеє ненормативними і вживаються в основному в поетичних текстах.
32. Числівник – це самостійна частина мови, яка називає кількість або порядок предметів при лічбі (скільки? котрий?).
За характером називання і граматичними ознаками числівники поділяють на кількісні і порядкові.
Кількісні числівники називають кількість предметів і виділяються питанням скільки?
За специфікою називання кількості предметів кількісні числівники поділяються на такі групи:
1) власне-кількісні – називають кількість окремих предметів: п’ять, сімдесят вісім, сто, двісті один;
2) дробові – називають кількість частин предмета: півтора, дві третіх, вісім десятих;
3) збірні – називають кількість сукупних предметів: обидва, семеро, тридцятеро;
4)неозначено-кількісні – називають приблизну кількість предметів: кілька, кількадесят, багато, чимало.
Існує така форма запису дробових числівників: сім цілих п’ять десятих, у якій слово цілих є прикметником, а не числівником (7,5 – у словесному запису “цілих”
це “математична кома”).
Збірні числівники, як правило, утворюються від власне-кількісних перших трьох десятків (1-30) суфіксом -ер-, крім обоє, обидва (обидві), троє.
Кількісні числівники змінюються за відмінками і не мають ознак числа і роду (за винятком один/одна/одне(о)/одні; два/дві; півтора/півтори).
У реченні кількісні числівники виконують синтаксичні функції, як правило, разом з іменниками. Напр.: П’ять книг коштують тридцять гривень . (П’ять книг –
складений підмет; тридцять гривень – складений додаток).
Якщо ж числівники означають абстрактно-математичну кількість, вони не пов’язуються з іменниками і виконують синтаксичні функції самостійно. Напр.: Сім
плюс два буде дев’ять . Корінь квадратний з двадцяти п’ятьох буде п'ять .
Порядкові числівники називають порядок предметів при лічбі і виділяються питанням котрий?
Порядкові числівники утворюються на базі власне-кількісних суфіксальним способом і способом словоскладання: п’ять→п’ят-Ø-ий; сорок→сорок-ов-ий;
двісті→двохсот- Ø-ий; тисяча→тисяч-н-ий; двадцять три→ двадцять трет- Ø-ій; тисяча чотириста вісім→ тисяча +чотириста+ восьм-Ø-ий.
За граматичними ознаками і формою порядкові числівники подібні до прикметників:
а) вони змінюються за родами, числами і відмінками залежно від іменників (сьом-ий день, сьом-а година, сьом-е число, сьом-і дні);
б) виконують ті самі синтаксичні функції, що й прикметник – означення та іменної частини присудка: Вам виходити на четвертій зупинці (означення). Він був
першим на дистанції (іменна частина присудка).
За кількістю коренів і формою (за будовою) всі числівники поділяються на прості, складні і складені.
1) Прості числівники мають один корінь і виражаються одним словом: нуль, шість, сорок, мільйон, сотий, дев’ятий;
2) Складні числівники мають два і більше коренів і виражаються одним словом: одинадцять (один/десять), п’ятсот, сімдесятий, стодвадцятисемитисячний;
3) Складені числівники мають два і більше коренів і виражаються окремими словами: тридцять п’ять, мільйон триста тисяч, дві тисячі другий, три восьмих.
Запам'ятайте, що нуль, тисяча, мільйон, мільярд – це числівники, а половина, раз, частина, сотня – іменники.
У ділових паперах доводиться мати справу зі значною кількістю числових назв. Вони вимагають спеціального оформлення. При складанні документів слід
враховувати такі правила запису цифрової інформації:
Прості кількісні числівники, які називають однозначне число (без вказівки на одиниці виміру), записується словом, а не цифрою: сім’я у складі трьох осіб,
студентів повинно бути не більше чотирьох, між трьома фірмами укладено договір.
Простий числівник на позначення часових меж записується словом: за два місяці до закінчення терміну дії контракту, випробування повинні тривати два-чотири
місяці.
Якщо простий числівник супроводжується найменуванням одиниць виміру, він записується цифрою: продано 10 центнерів цукру, відведена ділянка розміром 40
га.
Складні й складені числівники записуються цифрами, крім таких випадків, коли ними починається речення: На заняттях були присутні 25 студентів. Двадцять
п’ять студентів були присутні на заняттях.
Цілі числа, які виражаються кількома знаками, прийнято записувати, розбиваючи їх на класи за допомогою пропусків. Місце пропусків залежить від системи
обчислення (при десятковій – кожен четвертий знак: 50 000 т – 50 тис. т., 976 000 – 976 тис.
Порядковий числівник, що передається арабськими цифрами, вводиться в текст з відмінковими закінченнями. Нарощення повинно складатися з однієї літери,
коли закінчення має: два голосних: з 9-ї ранку; голосний та приголосний: на початку 80-х років; голосний та й: 6-й поверх; або з двох літер, коли закінчення має
приголосний і голосний: 2-га редакція.
До римських цифр літери не дописують: І квартал, на V етапі, з XVI сторіччя.
При перерахуванні кількох порядкових числівників відмінкове закінчення ставиться лише один раз (вироби 3, 4 і 5-го сортів, працівники 1, 2, 3-го цехів).
Складні слова, перша частина яких – цифрове позначення, можуть писатися в документації комбіновано: 40-процентний – 40 %.
Грошова сума записується спочатку цифрами, а в дужках – словами: в розмірі 35 500 (тридцять п’ять тисяч п’ятсот) грн.
Навчальні й фінансові роки мають такий зразок запису: у 1998/99 навчальному році.
Запис дати в документах має такий зразок: 01.09.2000, 1 вересня 2000 року, перше вересня двохтисячного року.
33. Отже, займенник – це самостійна частина мови, яка об’єднує слова, що не називають особи, предмета, ознаки предметів, їх кількості чи порядку при лічбі, а
лише вказують на них.
Співвідносячись із іменниками, прикметниками, числівниками, займенники пов’язують мовлення у єдиний ланцюжок тексту, виступають засобом розгортання та
встановлення змістових зв’язків у тексті, тобто виконують основне функціональне призначення – текстотвірне.
У такий спосіб займенники сприяють скороченню елементів тексту, конденсації висловлювання.
Використовуючи займенники для уникнення повторення одних і тих же слів, слід пам’ятати, що вони узгоджуються з тими словами, замість яких вживаються.
За лексичним значенням і морфологічними ознаками займенники поділяються на дев’ять розрядів.
1. Особові займенники вказують на осіб, інші істоти, предмети, явища, поняття.
У науковому та діловому мовленні займенник ми часто вживається у значенні я («авторське ми») для встановлення з читачами або слухачами тіснішого зв’язку
(так звана формула скромності).
2. Зворотний займенник себе поширений у текстах розмовного характеру.
3. Присвійні займенники його, її, їх, що вказують на приналежність предмета особі омонімічні формам родового та знахідного відмінків особових займенників він,
воно, вона, вони.
4. Вказівні займенники цей, той можуть вказувати на просторову та часову близькість, наприклад: на цьому підприємстві – на тому підприємстві, ця конференція
– та конференція
5. Означальні займенники весь (увесь), сам, самий, всякий, кожний (кожен), інший вказують на узагальнену ознаку предмета, відрізняючись один від одного
семантичними відтінками.
6. Питальні займенники хто? що? неозначено вказують на предмет, особу (осіб): Хто такий? Хто ви такі? Що приніс? Ці займенники не мають морфологічних
категорій роду й числа, відповідні значення в них виражаються синтаксично. Займенник хто? вимагає дієслівної форми чоловічого роду, а займенник що? –
дієслівної форми середнього роду, наприклад: Хто закінчив роботу? Хто готовий виступити? Що трапилось? Що стало відомо?
7. Відносні займенники виконують роль сполучних слів, поєднуючи підрядну частину з головною у складнопідрядному реченні.
8. Заперечні займенники ніхто, ніщо, ніякий, нічий, нікотрий, ніскільки, жодний вказують на відсутність особи, предмета, ознак, кількості. У текстах ділових
паперів заперечні займенники практично не використовуються.
9. Використання неозначених займенників у текстах ділового та наукового стилю обмежене. Окремі з них функціонують у професійному мовленні, що теж не
бажано, наприклад: дехто з учасників, деякі фірми, будь-який час та. ін.
Отже, уживаючи займенники, важливо враховувати контекст, оскільки через абстрагованість і узагальненість досить часто трапляється подвійне їх значення, що
порушує іноді ясність думки, виразність слова, заважає спілкуванню.
34. Дієслово в діловому мовленні Дієслово - це повнозначна частина мови, яка означає дію або стан і виражає це значення в граматичних категоріях виду,
стану, способу, часу, особи (роду), числа. Дієслово як частина мови має п'ять основних граматичних форм: 1. Інфінітив. 2. Власне дієслово (особово-родові
форми). 3. Дієприкметник. 4. Дієприслівник. 5. Предикативні форми на -но (-єно), -то. Інфінітив - це початкова форма дієслова, яка називає дію безвідносно
до діючої особи, часу, способу та стану. Формальною ознакою інфінітива є фіналь -ти (-ть), напр.: писати (писать), читати (читать), знати (знать). У системі
ділового мовлення вживають, звичайно, неозначену форму дієслова із формантом -ти (паралельна форма на -ть поширена в розмовному та художньому стилях).
Маючи дієслівну лексичну семантику, інфінітив функціонує у позиціях двох протиставлених одна одній частин мови - іменника та дієслова. Особливість
вживання інфінітива у ролі присудка односкладного чи двоскладного речення полягає в аналітичності: інфінітив виконує роль лексичної частини дієслівного
складеного присудка, а допоміжні слова (фазисні, модальні дієслова; модальні прикметники, прислівники) вказують на фази перебігу дій або їх перебування в
станах, можливість чи неможливість, доцільність чи недоцільність їхнього здійснення, напр.: Економіка починає працювати стабільно; Працівники готові
докласти максимум зусиль для покращення діяльності банку; Треба ліквідувати безробіття. Часто в ролі головного члена речення інфінітив виступає самостійно
або в складі стійкого словосполучення, виражаючи модальне значення повинності, напр.: Провести конференцію 5 травня; Ввести в дію з часу прийняття. Форму
інфінітива доконаного виду використовують в ухвальній частині ряду документів, зокрема протоколу, наказу, розпорядження тощо, для вираження наказовості,
напр.: затвердити на посаді; взяти інформацію до відома: допустити до участі в конкурсі; позбавити пільг; встановити доплату в розмірі...; вважати увалу зборів
трудового колективу недійсною; запропонувати ректорові кандидатуру ... для ...; вважати таким, що обраний за конкурсом. Іменну функцію інфінітив реалізує,
виконуючи роль означення, додатка, підмета чи присудка двоскладного речення, напр.: Самоповага, впевненість у собі, здатність повірити в свої сили пов 'язані з
бажанням досягти мети; Вміння працювати в команді є однією з вимог до банківського працівника; Звітність дає змогу оцінити результати діяльності,
прогнозувати напрями підвищення ефективності; У конкурентів завжди є чому повчитися; Головне завдання - всією діяльністю заслужити та виправдати довіру
клієнтів. 2. Власне дієслова - це дієвідмінювані, або особово-часові та осо-бово-способові, форми, які є основними і типовими формами дієслова і найповніше
подають його граматичні ознаки.
35. Службові частини мови.
Сполучник – зв’язок між собою частин речення та однорідних членів речення.
Прийменник – засіб висловлення відношення іменника до інших слів у реченні.
Частка – виражає відтінки мовлення.
Роль службових частин мови в реченні – зв’язок слів між собою, надання певних емоційних відтінків членам речення або творення нових слів і морфологічних
форм.
Прийменники поділяються на:
- прості, складні та складені;
- похідні та непохідні.
Сполучники бувають похідні та первинні.
- Сурядні
 Єднальні
 Протиставні
 розділові
- підрядні
 з’ясувальні
 обставинні
 часу
 причини
 мети
 умови
 способу дії
 допустові
 міри і ступеня дії
 порівняльні
 наслідку
Частки:
- формотворчі та словотворчі;
- частки, що надають смислових відтінків: вказівні, означальні, обмежувально-видільні, підсилювальні;
- частки, що вказують на модальні слова: стверджувальні, заперечні, питальні, спонукальні, власне модальні, емоційно-експресивні.
36. Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини в спілкуванні зумовлена суспільними потребами,
суспільним способом її буття, необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка діяльність, і в першу чергу, трудова, не буде здійснюватися успішно, якщо
між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.
Поняття "спілкування" розмежовується з поняттям "комунікація". Остання - передача інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний
характер
Поняття "спілкування" вживається в психологічній літературі в різних значеннях:
- як обмін думками, почуттями, переживаннями,
- як один з видів діяльності,
- як взаємодія, стосунки між суб'єктами, що мають діалогічний характер тощо
- іноді уособлює зміст діяльності (робота вчителя, бесіда друзів),
- може супроводжувати діяльність (граючись, діти спілкуються між собою).
Спілкування - це взаємодія двох або більше людей, під час якої виникає психічний контакт, що проявляється в обміні інформацією, взаємовпливі,
взаєморозумінні. Поняття «комунікації» має кілька значень. По-перше, це шляхи сполучення (наприклад, повітряні або водні комунікації); по-друге, це форма
зв’язку (радіо, телеграф); по-третє, це процес
передачі інформації (радіо, телебачення, преса, кінематограф); по-четверте, комунікація виступає як акт спілкування, зв’язок між двома або більш індивідами,
повідомлення інформації однією особою іншій.
Таким чином, комунікація — це процес двостороннього обміну ідеями та інформацією, який веде до взаємного розуміння. Якщо не досягається взаєморозуміння,
то комунікація не відбулася.
У процесі комунікації інформація передається від одного суб’єкта іншому. Суб’єктами можуть виступати окремі особи, групи або навіть цілі організації.
Комунікація може бути усною, письмовою або друкованою. Якщо усна комунікація дає можливість швидкого реагування обох сторін та передає всі нюанси
особистого спілкування, то письмова та друкована здебільшого обслуговують публічну, організаційну та масову комунікацію. Особливу роль у цьому відіграють
сучасні комунікаційні системи, такі як Інтернет, де, так би мовити, «електронна» комунікація досягла майже необмежених можливостей.
Функції спілкування
Спілкування — це багатоплановий процес, в якому можна виокремити такі головні функції: комунікативну, інтерактивну, перцептивну. Комунікативна функція -
це різні форми та засоби обміну і передавання інформації, завдяки яким стає можливим збагачення досвіду, нагромадження знань, опанування діяльності,
узгодження дій та взаєморозуміння людей. Інтерактивна функція спілкування. Вона передбачає контакти між людьми, які не обмежуються лише потребами
передавання інформації. Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. У цьому випадку виявляється
інтерактивна функція спілкування, функція впливу на інших людей. Перцептивна функція спілкування. Інформація, яку отримують співрозмовники під час
контактів по різних каналах, дає можливість скласти більш або менш об'єктивне враження про те, що являє собою партнер по спілкуванню, проникнути в його
внутрішній світ, зрозуміти мотиви поведінки, звички, ставлення до фактів дійсності. Шлях пізнання людини людиною у процесі спілкування є складним актом.
Адекватний психологічний портрет суб'єкта спілкування формується залежно від об'єктивних і суб'єктивних чинників і включає в себе дію трьох важливих
механізмів сприймання людини людиною: ідентифікацію, рефлексію (інтерпретацію).
Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на
вербальне і невербальне.
Вербальне (лат. verbum - слово) спілкування - це усне, словесне спілкування, учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.
Залежно від комунікативної ситуації використовують розмовну мову (у повсякденному спілкуванні), літературну мову (опрацьована майстрами слова природна
мова, яка є мовним еталоном народу), писемну мову (фіксування на певних носіях - папері тощо - інформації і прочитання написаного), усну мову (артикуляційне
відтворення інформації та сприйняття її на слух).
Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне спілкування поділяють на пряме і непряме.
Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків та
інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи невербального.
Форми прямого вербального спілкування:
- індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту без зворотного зв'язку);
- індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв'язок між відправником і реципієнтом);
- групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад, публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));
- групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на ділових нарадах, засіданнях тощо).
Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього контакту між учасниками.
Форми непрямого вербального спілкування:
- письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів);
- використання технічних засобів.
Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із
засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.
37. Спілкування людей здійснюється згідно з певними законами. Закони спілкування (комунікативні закони) – це особливі закони. По-перше, більшість із
законів спілкування нежорсткі, ймовірнісні. І якщо, наприклад, закон всесвітнього тяжіння не виконувати на Землі не можна – просто не вийде, він завжди
проявить себе, то щодо законів спілкування справа йде не так. Часто можна навести приклади, коли той чи інший закон через ті чи інші обставини не виконується.
По-друге, комунікативні закони не передаються людині при народженні, вони не дістаються у спадок – вони засвоюються людиною в ході спілкування, з досвіду,
з комунікативної практики. По-третє, закони спілкування можуть із часом видозмінюватися. По-четверте, закони спілкування частково розрізняються у різних
народів, тобто мають певне національне забарвлення, хоча багато в чому мають загальнолюдський характер. Закони спілкування є важливою складовою науки про
мову. Основні з цих законів такі:
1. Закон дзеркального розвитку спілкування. Цей закон легко спостерігаємо в спілкуванні. Суть його може бути сформульована так: співбесідник у процесі
комунікації імітує стиль спілкування свого співбесідника. Це робиться людиною автоматично, практично без контролю свідомості. Дія закону віддзеркалення
починається тоді, коли хтось із учасників спілкування відхиляється від його норм. У разі зародження конфлікту дію цього закону можна нейтралізувати: якщо
хтось починає кричати, а йому демонстративно відповідають тихо й повільно, то співбесідник обов’язково (за законом віддзеркалення) стане говорити тихіше.
Цей закон є найважливішим принципом безконфліктного спілкування.
2. Закон залежності результату спілкування від комунікативних зусиль. Одним словом, чим більше комунікативних зусиль витрачено, тим вища ефективність
спілкування. Щоб досягти комунікативного успіху, необхідно застосовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів, дотримуватися законів, правил
спілкування, норм етикету тощо.
3. Закон прогресуючого зростання нетерпіння слухачів. Чим довше говорить оратор, тим більшу неувагу і нетерпіння проявляють слухачі. За даними дослідників,
друга половина промови завжди видається приблизно вдвічі довшою від першої, а останні 10 хв. – утричі довшими за перші десять. Саме тому ефективне
мовлення повинно бути коротким і тривати не довше ніж 10 хв.
4. Закон падіння інтелекту аудиторії зі збільшенням її розмірів. Чим більше людей вас слухає, тим нижче середній інтелект аудиторії. Іноді це явище називають
ефектом натовпу: коли слухачів багато, вони починають гірше «міркувати», хоча особистий інтелект кожної окремої людини при цьому звичайно зберігається. В
натовпі посилюються емоційні реакції й послаблюється інтелектуальна діяльність, знижується критичність сприйняття, людина стає довірливішою і легше
піддається впливу оточення.
5. Закон первинного відторгнення нової ідеї. Нова, незвична ідея, повідомлена співбесіднику, в перший момент ним відкидається. Іншими словами, якщо людина
раптом одержує інформацію, яка суперечить думці або уявленню, що склалося у неї на даний момент, то перша думка, яка приходить йому в голову – що ця
інформація помилкова.
6. Закон ритму спілкування. Цей закон відображає співвідношення розмови та мовчання в людському спілкуванні. Це значить, що кожній людині необхідно в день
певний час говорити і певний час мовчати. У кількісному вияві це становить приблизно 1: 23. Отже, людина говорить менше, ніж мовчить. Звичний ритм
спілкування слід витримувати, інакше з’являється психологічний неспокій, можливі стреси, погіршення настрою та загального стану здоров’я.
7. Закон мовленнєвого самовпливу: словесне втілення ідеї або емоції формує цю ідею або емоцію в мовця. Як свідчить практика, словесне втілення певної думки
дає змогу людині впевнитися в ній, остаточно утвердити її для себе.
8. Закон притягування критики. Чим більше Ви виділяєтесь з тих, хто оточує вас, тим більше про вас лихословлять, і тим більше людей критикує ваші дії.
9. Закон довіри до простих слів. Чим простіші ваші думки і слова, тим краще вас розуміють та більше вірять. Ідеться про апеляцію до вічних і простих істин
Знання законів комунікації та вміння їх використовувати є важливим для кожної освіченої людини. Адже саме ці знання разом із знаннями про стратегії та
тактики спілкування забезпечують результативне і грамотне спілкування фахівців.
Під стратегією спілкування розуміють загальну схему дій учасників комунікативного процесу, загальний план досягнення мети, якої прагнуть співрозмовники.
Найважливішими компонентами стратегії спілкування є мотиваційний (спілкування має реалізувати мету одного суб'єкта чи обох), змістовий (комунікативні
установки – гуманістичні чи маніпулятивні – вибирають учасники спілкування) і процесуальний (конструювання спілкування, тобто співвідношення між діалогом
і монологом). Психологія використовує різноманітні класифікації стратегій спілкування. Однією з найзастосовуваніших є класифікація Томаса – Кілмена, яка
виокремлює основні стратегії конфліктного спілкування (конкуренція, уникання, співробітництво, компроміс).
38. Комунікаційний процес реалізується за допомогою певних засобів – знакових систем. За критерієм знакових систем можна виділити невербальне та
вербальне спілкування.
Невербальне спілкування відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Хоча люди певним чином контролюють своє мовлення, можна шляхом аналізу
міміки, жестів, інтонації оцінити правильність, щирість мовної інформації. Для розуміння невербальних елементів спілкування необхідне, як правило, спеціальне
навчання.
Невербальні засоби передання інформації людина освоює раніше, ніж вербальні. Немовля починає розрізняти емоційні стани матері, реагує на інтонацію голосу,
вираз обличчя, жести, дотики. У дорослих при контактах з незнайомими перше враження виникає саме завдяки засобам невербального спілкування (візуальний
контакт, експресія, емпатія – здатність до співпереживання).
Одним з важливих параметрів, що характеризують невербальну комунікацію, е міжособистісний простір – дистанція, яка неусвідомлено встановлюється в процесі
безпосереднього спілкування між людьми. Чим тісніші стосунки між людьми, тим менша просторова дистанція між ними в процесі спілкування. Ця дистанція
залежить від національних еталонів поведінки, соціального статусу, віку, психологічних особливостей. Надто близька, як і віддалена, дистанція негативно
відбивається на ефекті спілкування. «Найближче» спілкуються близькі знайомі, родичі. Збільшення міжособистісного простору може викликати неприємні
почуття. Зацікавлені один в одному співрозмовники зменшують дистанцію спілкування, психічно тривожні намагаються збільшити відстань. Жінки схильні
перебувати дещо ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Середньоєвропейські межі дистанції між співрозмовниками-друзями становлять 0,5-1,2 м
(міжособистісний простір), для неформальних соціальних та ділових стосунків – 1,2-3,7 м (соціальний простір); простір, більший ніж 3,7 м, дає можливість
утриматися від спілкування або перевести його в площину формальних стосунків.
Міжособистісний простір впливає на візуальний контакт (контакт очима). Найінформативніший елемент зовнішнього вигляду людини – обличчя. Тому візуальний
контакт є надзвичайно важливим у невербальному спілкуванні. Фіксація погляду на іншому означає не тільки зацікавленість, а й зосередженість. Але пильний
тривалий погляд на людину викликає в неї відчуття збентеженості й може сприйматися як ознака ворожості. Взаємний візуальний контакт легше підтримувати,
обговорюючи приємні питання. З того, як люди дивляться один на одного, можна з'ясувати, які між ними стосунки. Ми схильні довше дивитися на тих, ким
захоплюємося, уникаємо погляду в ситуації суперництва. Підтримання візуального контакту допомагає партнеру відчути ставлення до нього співрозмовника.
Погляд може регулювати розмову. Коли один з учасників діалогу закінчує говорити, то він дивиться на співрозмовника, очікуючи на продовження бесіди.
Під час спілкування інформативну функцію виконують експресивні реакції (від лат. expressio – виразність). До них належать: міміка, пантоміміка, жести,
інтонація голосу. Вони характеризують інтенсивність вияву переживань людини. Характерною ознакою міміки (експресивних рухів м’язів обличчя) є її
універсальність та специфічність для вираження різних емоцій. Інтерпретація емоцій пов'язана з подвійною природою міміки. З одного боку, міміка зумовлена
природженими факторами відображати універсальні емоції на обличчі, такі як жах, радість, біль. Вони зрозумілі людям різних культур. З іншого – міміка
залежить від особливостей певної соціальної культури, конкретних норм, еталонів. Національні, етнічні, культурні стандарти відбиваються на мімічних реакціях,
зумовлюють певну форму їх протікання. Посмішка означає позитивне ставлення до іншої людини, сльози є універсальною ознакою скорботи, одначе форма вияву
цих реакцій – коли, як, як довго слід посміхатися чи плакати – залежить від національних, соціокультурних особливостей. Позитивні емоції досить рівномірно
відбиваються на обох боках обличчя, негативні емоції – чіткіше на лівому боці. Найбільш експресивними є губи людини, її брови, рухи м'язів у нижній частині
обличчя.
Емоційні переживання людини можна визначити з її пантоміміки: жестів, пози, рухів. Жести, міміка, інтонація допомагають людині, яка говорить, зосередити
увагу співрозмовника, виразити своє емоційне ставлення до інформації, яку вона передає. Набір жестів, котрі застосовує людина у спілкуванні, дуже
різноманітний. Загальні з них такі:
1) комунікативні жести – замінюють мовлення у спілкуванні й можуть уживатися самостійно: привітання та прощання; погрози, привертання уваги, запрошення,
заборони; стверджувальні, запитувальні, заперечувальні, подячні; брутальні й дратівні;
2) підкреслюючі жести – супроводжують мовлення людини й посилюють мовний контекст;
3) модальні жести – виразні рухи, що означають оцінку, ставлення до ситуації. До них належать жести невпевненості, страждання, роздумів, зосередженості,
розпачу, відрази, здивування, незадоволення тощо.
Аналіз засобів невербальної комунікації дає змогу виявити такий аспект комунікативного процесу, як наміри його учасників. Вони справляють суттєвий вплив на
характер міжособистісних стосунків.
Виділяють чотири групи невербальних засобів спілкування:
1) Екстра- і паралінгвістичні (різні навколомовленнєві добавки, що додають спілкуванню різні значеннєві відтінки – тип мови, імпонування, паузи, сміх,
покахикування і т.д.).
2) Оптико-кінетичні (це те, що людина «прочитує» на відстані – жести, міміка, пантоміміка).
Жест – це рух чи рух кистей рук, вони класифікуються на основі функцій, що виконують:
комунікативні (що замінюють мову);
описові (їхній зміст зрозумілий тільки при словах);
жести, що виражають відношення до людей, стан людини.
Міміка – це рух м'язів обличчя.
Пантоміміка – сукупність жестів, міміки і положення тіла в просторі.
3) Проксеміка (організація простору і часу комунікативного процесу).
4) Візуальний контакт. Візуаліка, чи контакт очей. Установлено, що, звичайно, ті, хто спілкуються, дивляться в очі один одному не більш 10 секунд.
Ділове спілкування стає тим ефективнішим, чим краще в ньому пов’язуються всі засоби (і вербальні, і невербальні) із дотриманням службового етикету. Так,
люди, особливо під час першої зустрічі, звертають увагу на зовнішній вигляд один одного. Тому одяг ділової людини має бути охайним, відповідати конкретній
ситуації. Що і як одягати на зустріч залежить від того, відбудеться вона вдень чи ввечері, влітку чи взимку, буде офіційною чи дружньою. Звичайно недоречними
на діловій зустрічі будуть відкрита сукня, сильні парфуми, надто яскравий макіяж. Вітаючись, треба трохи нахилити голову, почекати, що і як співрозмовник
відповість на вітання, а потім, посміхнувшись, підійти до нього, не забуваючи про необхідність дотримуватись відповідної дистанції. Господар повинен спочатку
запропонувати присісти гостю, а потім сідає сам. Якщо господар хоче, щоб гостю було зручно, він пропонує йому самому обрати місце, куди присісти. Гість сам
обере для себе найзручнішу дистанцію. Бажано, щоб співрозмовник при цьому не сидів спиною до дверей та інших людей, бо це може викликати в нього тривогу.
Завершуючи розмову, бажано встати, привітно попрощатися. Доречно відзначити позитивні результати, що були досягнуті під час бесіди, виказати надію на
продовження зустрічей. Щоб підкреслити особливу пошану до людини, варто зустріти її біля дверей, а після завершення розмови провести до дверей.
Існують певні правила вербального та невербального спілкування під час колективного обговорення проблем, проведення нарад, зборів. Вони стосуються всіх
присутніх на цьому заході, але найбільше вимог висувається до поведінки та культури спілкування людини, яка виконує роль керуючого ним. Розвиваючись та
оволодіваючи різними засобами спілкування, людина самовдосконалюється і підвищує культуру своєї поведінки і спілкування.
Людина, яка має високий рівень культури спілкування, дотримується загальноприйнятих норм і користується всіма формами і засобами спілкування. Вона легко
вступає в контакт із людьми, виходячи при цьому з позитивних комунікативних установок. Її жести, міміка, пантоміміка підтверджують доброзичливе ставлення
до інших. Очі її відкриті, вона має виразну міміку, живий погляд. Це свідчить про здатність людини до спілкування. При погляді на неї не виникає відчуття
тривоги. Під час розмови висота голосу людини може змінюватись, ритмічність мелодії її голосу постійна. Така людина має високу самооцінку, впевнена в собі,
про що свідчить її поза. Вона невимушена, ненапружена. Плечі вільно опущені, голова випрямлена. Руки вільні, жести широкі й свідчать про відкритість. Людина
повернута і нахилена в бік партнерів – злегка посміхається, спокійно, твердо, відкрито і прямо дивиться в очі співрозмовників, запрошуючи їх до діалогу,
співробітництва.
39. Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її орієнтованості на основні ознаки зразкового й бездоганного мовлення. Якщо ви хочете,
щоб ваше мовлення було цікавим, зрозумілим, сприйнятливим для слухача, то обов’язково дотримуйтеся основних комунікативних ознак мовлення.
Логічність мовлення є важливою ознакою культури мовлення. Щоб мовлення було логічним, треба володіти насамперед знаннями мови, вміти послідовно
міркувати, логічно мислити, вміти обґрунтовувати і пояснювати факти, робити висновки, оволодіти логікою викладу. Основними умовами логічності є:
правильний порядок слів і речень, уникнення повторення (тавтології), зайвих слів; правильність і чіткість у побудові речень, оскільки нечіткість і заплутаність
висловлювань свідчать про неясність думок.
Точність мовлення утримує нас від зайвого говоріння. Вона передбачає правильний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування і залежить від
культурно-освітнього рівня мовців.
Точність пов’язується з умінням чітко мислити, умінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Виражаючи власні думки, варто добирати слова, які
відповідають висловлюваному змісту.
Найголовнішими засобами точності нашого мовлення є лексичне багатство української мови.
Правильність мовлення – це правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне їх вживання, зв’язок думок і понять у
єдину теорію, ясність викладу. Зразком правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словотворення й формотворення, будови словосполучень
і речень, словозміни, слововживання тощо. Щоб забезпечити правильність мовлення, необхідно добре володіти нормами літературної мови.
Ясність мовлення забезпечує адекватне розуміння сказаного, а також точність та логічність викладу. Ясності усного мовлення сприяють чітка дикція, логічне й
фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний і ввічливий тон.
На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на
абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором основних, ключових слів.
Чистота мовлення тісно пов’язана з правильністю і нормативністю. Якщо у мовленні немає ніяких порушень, зокрема лексичних, стилістичних, орфоепічних та
інших, то воно вважається чистим. Чисте мовлення – це таке, в якому немає нелітературних елементів.Чистота мовлення виявляється у правильності літературно-
нормативної вимови, у відсутності нтерферентних явищ, позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів,
штампів, слів-паразитів тощо.
Виразність мовлення забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок. Найбільше ця ознака залежить від ерудиції мовця, його рівня знань. Виразність
мовлення включає засоби художньої виразності, зокрема порівняння, метафори, епітети тощо; фонетичні засоби: інтонацію, дикцію, темп мовлення, тембр голосу.
Приємне враження справляє той мовець, який вміло користується мовними засобами, дотримується правильної інтонації, вміє виражати власне ставлення до
предмета мовлення.
Багатство і різноманітність мовлення можна вважати однією ознакою. Багатство мовлення – розмаїття використовуваних слів, а різноманітність – це володіння
мовним багатством, лексичним арсеналом літературної мови, використання різноманітних мовних одиниць. Багатство мовлення досягається мовними засобами,
які в тексті не повторюються, а різноманітність забезпечує вираження однієї й тієї ж думки різними мовними засобами. Мовлення кожної людини може бути
одноманітним чи різноманітним, тому багатство мови й різноманітність мовлення залежать насамперед від глибини знань та ерудиції мовця.
Естетичність мовлення спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, ясність, виразність, багатство і різноманітність тощо. Вона досягається
добором мовних засобів, а також гармонійною цілісністю тексту. Як правило, естетичність мовлення найбільше своє відображення знаходить у художній
літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Щоб досягти естетики мовлення, мовець повинен постійно збагачувати своє мовлення різними
мовно-виражальними засобами, удосконалювати його, дотримуватись усіх норм літературної мови.
У книгах Ірже Томана, чеського соціолога про мистецтво спілкування та мистецтво вдосконалювати себе є правила культури спілкування.
Основним моментом ділового спілкування є вміння одного слухача вислухати співрозмовника. Мистецтво слухати можна висловити трьома тезами:
- жодних абстрактних думок; - доки ви слухаєте, не можна готувати наступне питання або вигадувати контраргументи; - потрібно сконцентруватися на суті того,
про що йдеться. Навіть досвідчені в тому чи іншому питанні слухачі, слухаючи відвідувача, можуть припуститися таких помилок: - лінивство мислення; -
загострення уваги на голих фактах; - відхід від предмета розмови, що може призвести до втрати логічного стержня; - велика кількість вразливих місць у мові. У
спілкуванні з співрозмовником, який щось заперечує, опонент повинен уміти дуже тактовно нейтралізувати його зауваження, для чого використати такий
інструмент: - локалізація, відокремлення зауважень на фоні прагнення зрозуміти; - не суперечити відкрито й грубо, оскільки в цьому випадку розмова може
перетворитися на сварку; - до позиції співрозмовника потрібно виявити повагу, тому що зневажливе і зарозуміле ставлення робить спілкування неможливим; -
визнання правоти слухача (якщо для цього є підстави); - стриманість у відповідях, тон яких має бути спокійним, ґрунтовним і дружнім, навіть якщо зауваження
співрозмовника мають в'їдливий характер; - контролювати власні емоції (що можливо за допомогою німих або проміжних запитань на зразок: "А як би я вчинив
на його місці?"); - окремі види зауважень потрібно повністю ігнорувати. Основними складовими професіоналізму ділового спілкування є чесність та порядність у
ділових відносинах. В етичному плані співрозмовник повинен виявляти терпимість, довір'я, розуміння й бути відвертим зі співрозмовником. Потрібно бути
тактовним, особливо до жінок, старих, інвалідів, виявляти до них гуманність і благородство, уважність і запобігливість. Якщо перед вами іноземець, будьте дуже
делікатні, бо вам, напевно, мало що відомо про етику ділового спілкування на його батьківщині. Нелегко набути репутацію доброго співрозмовника, а ось
втратити її можна через дрібницю: нагрубити, обдурити його, не виконати обіцяне. Ділова людина у спілкуванні повинна: - поважати себе як особистість, з
повагою ставитися до всіх відвідувачів; - усвідомлювати, що професійна репутація понад усе; - цінувати співпрацю; - пам'ятати, що розгубленість тільки
компрометує ділову людину; - бути терпимим до недоліків відвідувача. Професійний діловий співрозмовник повинен бути активним, що виявляється у
різноманітності його прийомів. Його діяльність характеризується не тільки метою, але й мотивами, які спонукають до активності. Ділова людина повинна бути
зацікавлена в авторитеті своєї установи та менше думати про матеріальну винагороду. Головна її зброя - це ділове спілкування. Ділові взаємовідносини з
відвідувачами створюються не тільки в ході виконання службових обов'язків. Безконфліктна поведінка ділових співрозмовників - це невід'ємна частина
професійної етики. Вона випливає з умінь, навичок і знань у галузі того бізнесу, в якій обертаються співрозмовники Етика ділового спілкування багато в чому
залежить від того, як поводяться керівники відділів та управлінь. Останнім можна порадити дотримуватися таких правил: - робіть людям добро, принаймні
намагайтеся; - станьте прикладом етичних взаємовідносин, запроваджуйте стандарти етики поведінки; - говоріть завжди правду і не ухиляйтеся від відповідей; -
не уникайте відповідальності за невдачі та промахи, розділіть її зі своїми працівниками. Кілька порад з етики поведінки керівників: Якщо відвідувач, з яким ви
розмовляєте, не цікавиться законами, то ви повинні тактовно їх йому роз'яснити. Якщо діловий клієнт не прийшов на зустріч з вами, зателефонуйте йому і
дізнайтеся, що трапилося. Будьте поблажливі, не докоряйте. Позитивна бесіда може стати стимулом для наступного відвідання. Усім діловим людям доцільно
мати візитні картки, надруковані двома-трьома мовами (державною, російською, англійською), де, крім імені та прізвища, зазначаються службова адреса та
телефон (факс). Етикет керівника. Трохи незвичне поєднання слів. Адже, з одного боку, керівник повинен бути суворим та вимогливим, а з іншого, - привітним та
ввічливим. Він повинен цінити час відвідувачів, цікавитися їх проблемами. Якщо робота керівника побудована на грунті етичних норм, то обидві сторони
зекономлять багато часу. Діяльність керівника полягає в постійному спілкуванні з підлеглими у рамках трудових відносин та законів. Це спілкування
здійснюється як у приміщенні, де керує керівник, так і в офісах інших фірм та організацій, їх виробничих підрозділів при проведенні перевірок на місцях. Отже,
дуже багато залежить від поведінки сторін. Тут ані керівник, ані підлеглий не можуть вибирати партнера. Керівник у спілкуванні не повинен переоцінювати
значення своєї діяльності, влади, власної посади. Він не повинен виявляти владу над підлеглими. У будь-якому випадку до підлеглого не слід виявляти ворожість.
Кожен керівник повинен усвідомити, що впливати на підлеглого можна не тільки за допомогою податкового законодавства та адміністративно, але й за рахунок
особистих якостей, що забезпечують керівнику довіру й повагу підлеглого. Тут велике значення мають його інтелект, менталітет, здібності, знання механізмів
менеджменту. Ще один момент, про який необхідно пам'ятати керівництву: дотримуйтеся межі добрих взаємовідносин з підлеглими. Уміння продуктивно
спілкуватися з діловими партнерами, реальними або потенційними, - важлива професійна якість ділової людини, необхідний елемент його розмовної та
психологічної культури. Адже часом важко бути ввічливим й уважним, коли перед тобою проходить багато людей, серед яких зустрічаються нервові, збуджені, ті,
що погано чують, погано розуміють, повільні в рухах. Будь-яка взаємодія керівника з відвідувачем починається зі встановлення контакту.
40. Двомо́вність або білінгві́зм — у мовознавстві явище володіння двома мовами як рідними. Характерне для певних осіб, груп осіб, країн тощо.
Двомовність — є гострою проблемою лінгвістів, психологів, педагогів відповідно до динаміки когнітивних підходів до опису мовних явищ та мовленнєвих
процесів. Саме тому велика кількість термінів трактується по-іншому у світлі когнітивних концепцій. Так, одним з основних об'єктів сучасних досліджень
двомовності постали стратегії оволодіння другою мовою.
Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом.
Назва сучасного терміна метафорична, адже первісне значення слова суржик - суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і
вживалося у важкі голодні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі. Воно має назву трасянка, так називали
неякісний корм для худоби, в який до сіна додають („натрушують") солому. Спільне одне - ці змішані субмови є низьковартісними.
Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів.
41. Публічне монологічне мовлення є предметом дослідження риторики - теорії ораторського мистецтва, науки красномовства. Поняття «ораторське
мистецтво», або «красномовство», має два значення: 1) вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої - інформувати та переконувати аудиторію
засобами живого слова; 2) високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом. Із моменту свого зародження в античному світі
ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Своєрідність ораторського мистецтва як засобу переконання полягає в тому, що будь-
який публічний виступ має на меті викликати духовність аудиторії, певним чином вплинути на неї. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу на
людей, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась на систему настанов і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. А це
можливо лише за активної діяльності аудиторії, її критичного сприйняття думок оратора. Встановлюючи зворотний зв'язок, промовець залучає аудиторію до
процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а, критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо
сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у
практичній діяльності.
Доповідь - найпоширеніша форма публічного виступу, важливий елемент системи зв'язків із громадськістю, яка порушує проблеми, щопотребують розв'язання.
Доповідь може бути політичною, діловою,звітною, науковою.Політична доповідь - різновид доповіді з політичних питань, у нійз'ясовуються сутність, причини,
наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи розвитку суспільства.
Ділова доповідь - це офіційне повідомлення про шляхи розв'язанняокремих виробничих питань життя і діяльності певного колективу,організації.Звітна доповідь -
це доповідь, у якій повідомляється про роботу,виконану особою чи колективом за певний період.Наукова доповідь - це доповідь, яка узагальнює наукову
інформацію,досягнення, відкриття та результати наукових досліджень. Такі доповідівиголошують на різноманітних наукових зібраннях -
конференціях,симпозіумах тощо.
Промова - заздалегідь підготовлений публічний виступ на певну актуальну тему, звернений до широкого загалу. Розрізняють розважальні,інформаційні,
агітаційні, вітальніпромови. Виступ - публічне виголошення промови з одного чи декількох питань. Поширеним є виступ за доповіддю. У такому виступі
орієнтовномає бути вступ (вказівка на предмет обговорення), основна частина.Повідомлення - невеликий публічний виступ з певної теми.Названі жанри
публічного виступу близькі за змістом і формою.
Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:
— ті, що написані і читаються за конспектом;
— ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять;
— ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять;
— імпровізовані (експромти).
42. У сучасній риториці розрізняють такі види промов:
-громадсько-політичне ораторське мистецтво,
- академічне ораторське мистецтво,
- судове ораторське мистецтво,
- військове красномовство,
- промови з нагоди громадських урочистостей,
- дипломатичне ораторське мистецтво,
- церковно-богословське красномовство.
Публічне мовлення – це особливий жанровий різновид мовленнєвої діяльності, покликаний організувати взаємини між людьми.
За метою проголошення публічні виступи можна поділити на:
-інформативні ( звіти, лекції, доповіді).Умова успіху – доступність, подання матеріалу від простого до складного;
-переконувальні ( дебати, дискусії, суперечки). Умова успіху – виклад, звернений до розуму і почуттів слухачів;
-розважальні. Умова успіху – визначити незвичайне, комічне, перебільшити значення події, але все на серйозній основі.
Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяються такі найважливіші жанри публічного мовлення: доповідь, промова,
лекція, презентація.
Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів.
Промова – це агітаційний виступ на масових зборах і мітингах; він охоплює значну тему, яка хвилює слухачів, має логічну стрункість.
Лекція є також однією з форм пропаганди, яка полягає у викладі наукової інформації. Найголовнішою її ознакою є науково-теоретична база. У лекції найчастіше
говориться про більш загальні й уже розв’язані проблеми.
Презентація - спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого переконати або спонукати її до певних дій. Презентацію здійснюють через три
канали: вербальний - те, що я говорю; вокальний - те, як я говорю; невербальний - вираз очей, жести, рухи. Вплив на аудиторію суттєво посилюється завдяки
володінню вокальним і невербальним засобами.
Презентація може бути успішною і неуспішною. Успішна - це презентація, під час якої досягнуто поставлену мету; неуспішна -аудиторію не вдалося переконати,
підсумком стало розчарування як аудиторії, так і презентатора.
Важливим для успіху презентації є її планування.
План презентації
1. Мета і завдання презентації.
2. Тема і предмет презентації.
3. Аудиторія, на яку спрямована презентація.
4. Початок і тривалість виступу.
5. Місце проведення презентації.
Розрізняють такі види презентацій:
Презентація за сценарієм - це традиційна презентація зі слайдами, доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з виведенням відеоматеріалу на
великий екран або монітор.
Використання анімаційного тексту в поєднанні з діаграмами, графіками та ілюстраціями дає змогу зосередити увагу слухачів на основних твердженнях і сприяє
кращому запам'ятовуванню інформації. Озвучує матеріал зазвичай сам ведучий.
Інтерактивна презентація - це діалог користувача з комп'ютером. Користувач приймає рішення, який матеріал для нього важливий, і вибирає на екрані потрібний
об'єкт за допомоги миші або натисненням на клавіші. У цьому випадку видається інформація, на яку є запит.
Інтерактивна презентація дає змогу здійснювати пошук інформації, заглиблюючись в неї настільки, наскільки це було передбачено розробником презентації. Така
презентація захоплює користувача і утримує його увагу.
Автоматична презентація - це закінчений інформаційний продукт, перенесений на відеоплівку, дискету, компакт-диск і розісланий потенційним споживачам з
метою виявлення їхньої зацікавленості.
Навчальна презентація призначена допомогти викладачеві забезпечити зручне і наочне викладання теоретичного і практичного матеріалу.
Навчальні презентації переділяються на такі види:
S презентації-семінари;
^ презентації для самоосвіти;
S презентації-порадники.
Структурні компоненти презентації
o Експозиція - це встановлення миттєвого контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та спонукання інтересу до теми
презентації. Вона повинна бути короткою, захопливою, оригінальною.
o Вступ, якому відводиться 5-10% від перебігу всієї презентації, можна умовно переділити на 2 блоки: початок і вступ. Вступна частина презентації передбачає
такі етапи: 1) привітання, вступні зауваження; 2) пояснення мети презентації; 3) огляд основних етапів презентації, використання допоміжних засобів; 4)
пропозиція ставити запитання після або під час презентації.
o Основна частина - це серцевина виступу, плануючи яку доцільно виокремити ключові положення, переходи-зв'язки. Будь-яке велике повідомлення для того,
щоб бути засвоєним, повинно містити один, іноді два і зрідка три пункти (ключових тез). Це дозволяє логічно структурувати матеріал, аби він був зручним для
сприймання.
Основна частина становить 70-85 % презентації. Завдання її - схарактеризувати ситуацію, подати можливі засоби для її покращання й обов'язково запропонувати
власний варіант її реалізації - кульмінація презентації. При цьому варто спонукати аудиторію до прийняття рішень і дій, вказавши на переваги своєї пропозиції.
o Висновок - вихід з контакту, завершення спілкування. Це не тільки висловлення подяки за увагу, а ще одна фінальна спроба переконати аудиторію, тобто
досягти мети презентації. Висновок має бути виразним, коротким й обов'язково оптимістично-мажорним.
Відомо, що промовця слухають більш уважно на початку й наприкінці презентації, це називають "законом краю". Продумуючи експозицію та висновок, важливо
виявити почуття міри, бо занадто яскравий, образний початок зобов'язує витримати цю тональність упродовж усієї презентації.
Способи завершення презентації: неочікуване завершення, резюме, жарт, оптимістичний або спонукальний заклик, заклик до дії, комплімент на прощання,
висловлення вдячності.
Презентація не закінчується тоді, коли все викладено, а коли сказали про її завершення
43. Після того, як розроблено задум публічного виступу, починається наступний етап діяльності – «запуск» задуму в аудиторію.
Першим законом цього етапу є закон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяє досить повно вивчати тих, на кого треба орієнтувати
загальний задум. Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб’єкт чи
ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.
Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший рівень вивчення аудиторії, спрямований на розкриття «зовнішньої оболонки» людини. До цієї групи
можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіта, професія, склад сім’ї тощо. Для того, щоб ці ознаки не перетворилися на формальні характеристики,
необхідно не лише займатися фіксацією цих ознак, але й співвідносити ознаки, займатися їх аналізом, вичитувати ту інформацію, яка стоїть за тією чи іншою
ознакою.
Соціально-психологічні ознаки характеризують поведінку декількох суб’єктів одночасно.
До них можна віднести такі:
мотиви поведінки;
потреби;
ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає;
рівень розуміння предмета.
Мотив поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб’єктів (відповідає на запитання: що збудило суб’єкта до дії).
Охарактеризуємо три мотиви:
-морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб’єкта;
-емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб’єкта; звідси «скороминучість» цього мотиву);
-інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб’єкта до пізнання).
Стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто запуску в ній активного внутрішнього фактора.
Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб’єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей,
професійна підготовка тощо.
Є кілька правил формування запитань:
оптимальна лаконічність у викладі думок;
відмова від уживання слів з подвійним значенням та фраз, які можна неправильно тлумачити.
У запитання потрібно вводити слова «чому», «для чого», «як», «яким чином», «коли», «де», «звідки» тощо. Це змусить співрозмовника відповідати широко, а не
обмежуватися лаконічними «так» або «ні».
Інша ознака культури сприйняття публічного виступу, поряд з умінням ставити запитання, – уміння слухати.
Дослідження процесів комунікації свідчать, що понад 70 % активного дня люди проводять у спілкуванні. При цьому приблизно 42 % цього часу відводять
слуханню, 32 % – мовленню, 15 % – читанню і 11% – писанню. Тобто людина в повсякденному житті слухає більше, ніж говорить.
Слухання – вид комунікативної діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації. Будучи інтенціональним процесом, слухання не може
відбуватися автоматично.
Тобто семантикою дієслова слухати позначається активний процес; семантика дієслова чути фіксує лише процес сприйняття, тобто «пасивно сприймати слухом».
Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, запам’ятовування. Сприйняття слухом.. Швидкість людського мовлення становить приблизно 100 – 150
слів на хв. Водночас людина здатна сприйняти й зрозуміти до 400 – 500 слів на хв., тобто потенціал сприйняття людиною мовлення значно більший, ніж
можливості породження мовлення. Уважність. Це явище психологічне. Людська психіка сприймає звуки селективно (від лат. вибраний, дібраний). Явище підбору
потрібних звукових, зорових тощо сигналів – це селективна увага. Вона активно використовується учасниками спілкування тоді, напр., коли кілька осіб говорять
одночасно. Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (усе, що людина може фізично сприйняти), рівні зацікавленості та мотивації. Усе, що
перебуває поза мінімальним порогом, як правило, не сприймається й не інтерпретується.
Експериментально встановлено: чим нижчий рівень індивідуальної зацікавленості й мотивації учасників спілкування, тим нижчий їхній поріг сприйняття, тим
менша увага до самого процесу комунікації й відповідно менший обсяг сприйняття інформації. Запам’ятовування. Це процес зберігання інформації для пізнішого
її використання. Буває короткотривалим (оперативним) і довготривалим.
Короткотривале запам’ятовування дає змогу учасникам орієнтуватися у плині комунікації, пам’ятати попередні репліки, аргументи, цифри, факти тощо.
Довготривале – сприяє орієнтуванню у світі загалом, підтримуванню контактів з людьми, збереженню в пам’яті важливих подій, слів, учинків.
За даними досліджень психологів, відразу після почутої інформації людина запам’ятовує лише 50 %, через вісім годин – 35 %, за два місяці – ледве 25 %.
Ці 25 і називають осадовою інформацією.
Типи слухання.
Слухання є активним складним процесом і має різне спрямування.
З огляду на це виділяють чотири його типи:
Слухання заради задоволення: слухання музики, трансляцій спортивних матчів, вистав тощо; розмови на дружніх вечірках, товариські дискусії.
Інтелектуальна або ж інша користь від такого слухання є не запланованою.
Уважне, вдумливе слухання: слухання лекцій, новин по радіо, інструкцій з певних проблем тощо.
Мета такого слухання – розуміння й запам’ятовування..
Критичне слухання: наявне в разі невпевненості в достовірності інформації, її тенденційності й однобічності; критично слухають людину, погляди якої відверто
неприйнятні тощо.
Емфатичне (з англ. співчуття, співпереживання) слухання: має місце в тому разі, коли слухач прагне увійти в ситуацію мовця і його слова сприймає крізь призму
його (мовця) досвіду, почуттів тощо; сприяє дружнім стосункам між людьми, робить слухача «гросмейстером» спілкування.
Як бачимо, під час виголошення публічного виступу реципієнт сприймає слухом мовні знаки, зіставляє відрізки мовлення, щоб зрозуміти загальний задум
оратора. При цьому слухач може бути уважним чи неуважним (це зумовлено передусім соціально-психологічними, індивідуально-особистісними ознаками
аудиторії), застосовувати такі типи слухання, як вдумливе чи критичне, чи поєднувати їх.
Якщо публічний виступ яскравий, оригінальний, співзвучний з думками аудиторії, то він запам’ятається надовго.
Отже, основою міжособистісного спілкування, вербальної комунікації загалом є породження й сприйняття мовлення. Обидва процеси є когнітивно зумовленими,
інтенціональними й передбачають один одного. Результатом породження адресантом мовлення є тексти (дискурси); результатом процесу сприйняття –
інтерпретація їх адресатом.
44. Комунікати́вна лінгві́стика — розділ мовознавства, предметом якого є процеси спілкування людей з використанням живої природної мови, а також з
урахуванням усіх наявних складових комунікації (фізичних, фізіологічних, психологічних, соціальних, контекстних, ситуативних та ін.).
Основні питання комунікативної лінгвістики:
- загальні закони комунікації;
- специфіка комунікації залежно від різних умов (соціальних, культурних тощо);
- структура мови (мовний код) у процесах спілкування;
- закономірності взаємодії мовних і позамовних засобів комунікації;
- залежність організації мовного коду від позамовних явищ;
- етапи і закономірності породження і сприйняття мовлення в різних комунікативних умовах;
- причини комунікативних невдач
- методи дослідження мови і засобів інших семіотичних систем у процесах комунікації
Базові категорії комунікативної лінгвістики
Комунікативна лінгвістика оперує такими поняттями та категоріями: комунікація, спілкування, інтеракція, трансакція, комунікативна дія, комунікативний акт,
комунікативна діяльність, мовлення, мовленнєва діяльність, інформація, значення, комунікативна ситуація, комунікативна невдача, мова, мовний код, вербальні
та невербальні засоби засоби спілкування, комунікативна інтенція, повідомлення, ілокутивна сила, перформатив, констатив, асерція, пресупозиція,
комунікативний шум, комунікативний паспорт мовця тощо
45. Психолінгвістика - це наука, що вивчає процеси словотворення, а так само сприйняття і формування мови у співвідношенні з системою мови.
Психолінгвістика має три системні області:
1) виробництво мови
2) сприйняття мови
3) формування мови (у процесі становлення особистості дитини)
Психолінгвістика досить "молода" наука, вона виникла в 50-ті роки ХХ століття і активно розвивається й досі.
У психолінгвістиці поєднуються природничо-науковий і соціальний підходи. Вона перебуває в тісних контактах з нейролінгвістикою, когнітивною психологією,
когнитологією, інформатикою, теорією і практикою штучного інтелекту, соціальною психологією, соціолінгвістикою, прагмалінгвістикою, аналізом дискурсу.
З'являються нові дисципліни стикового характеру (етнопсіхолінгвістіка, соціопсіхолінгвістіка, психолінгвістика тексту і т.п.).
Психолінгвістику не слід розглядати як частково лінгвістику і частково - психологію. Це комплексна наука, яка відноситься до дисциплін лінгвістичним, оскільки
вивчає мову, і до дисциплін психологічним, оскільки вивчає його в певному аспекті - як психічний феномен. А раз мова - це знакова система, що обслуговує
соціум, то психолінгвістика входить і в коло дисциплін, які вивчають соціальні комунікації, в тому числі оформлення та передачу знань.
Об'єкт психолінгвістики в різних її школах і напрямах визначається по-різному. Але практично у всіх визначеннях представлені такі характеристики, як
процесуальність, суб'єкт, об'єкт і адресат мовлення, мета, мотив або потребу, зміст мовного спілкування, мовні засоби.
Таким чином, психолінгвістика - це наука про закономірності породження і сприйняття мовних висловлювань. Вона вивчає процеси словотворення, а також
сприйняття і формування мови в їх співвіднесеності з системою мови. Психолінгвістика по предмету дослідження близька до лінгвістики, а за методами
дослідження ближче до психології.
Психолінгвістика як область лінгвістики вивчає мову, перш за все як феномен психіки. З точки зору психолінгвістики, мова існує в тій мірі, в якій існує
внутрішній світ мовця і слухача, пише і читає. Тому психолінгвістика не займається вивченням «мертвих» мов - таких, як старослов'янська або грецька, де нам
доступні лише тексти, а не психічні світи їхніх творців.
В останні роки поширення набула точка зору, згідно якої дослідники вважають продуктивним розглядати психолінгвістику не як науку зі своїм предметом і
методами, а як особливий ракурс, в якому вивчаються мова, комунікація та пізнавальні процеси. Цей ракурс викликав до життя безліч дослідницьких програм,
різнорідних за цілями, теоретичним передумовам і методам.
46. Нейролінгвістичне програмування (НЛП) - це створення багатовимірної моделі структури та функцій досвіду людини. В основі НЛП - сенсорна дія
терапевта на клієнта з метою створення в останнього нових, раціональніших програм поведінки та дій. Ці програми закріплюються в мозку людини на
нейронному рівні та є основою його нового досвіду. Психотерапія такого типу - це психотерапія образу (від англ. image - образ) за допомогою слова. Тому дана
психотерапія розшифровується, і як терапія образу, і як нейролінгвістичне програмування. Але узагальнено можна сказати, що це - теорія слова, що сприяє
успішній діяльності людини.
НЛП являє собою процес прискореного навчання і перенавчання, позбавлення від небажаних стереотипів поведінки, створення їх нових програм. Особливістю
НЛП є те, що на клієнта жодний вплив не здійснюється, йому нічого не нав'язується. Йому просто пропонується вибір тієї чи іншої (потрібної для нього)
програми, її засвоєння, закріплення на рівні стратегій роботи вищої нервової діяльності і подальше використання у повсякденному житті. Причому клієнт може (і
повинен) доповнити відповідну програму своїми образами.
Базові пропозиції НЛП зводяться до непорушних постулатів. Для того щоб працювати в цій системі і досягти ефективного результату, потрібно приймати ці
постулати, безумовно, не корегуючи їх, не виправляти, не додавати нічого від себе. Або не працювати у цій системі взагалі. Назвемо деякі початкові постулати.
1. Карта - це не територія.
2. Свідомість і тіло - це частини однієї і тієї самої системи.
3. Весь життєвий досвід закодований у нервовій системі людини.
4. Суб'єктивний досвід складається з візуальних образів, звуків, смакових відчуттів та запахів. Це - прості складові досвіду. Але саме на їх основі формуються
складніші програми дій та поведінки.
5. Зміст спілкування будь-якої людини полягає в тій реакції, яку вона викликає.
6. У спілкуванні між людьми не буває труднощів, невдач, поразок. Усі результати - це лише вияв зворотного зв'язку.
7. Будь-яка поведінка орієнтується на вибір найкращого варіанта з тих, що є на даний момент.
8. Будь-яка поведінка має позитивну інтенцію (намір, цілепокла-дання), оскільки вона адаптується до первісної території.
9. Кожна людина володіє всіма ресурсами, які необхідні для досягнення власних цілей.
10. Загальна територія являє собою дружнє, насичене ресурсами середовище.
47. Характер мовленнєвого спілкування, його стратегія, стиль, тональність великою мірою залежать від гендерних (англ. gender – рід) (соціостатевих) й
комунікативних статусів учасників спілкування.
На поведінку й спілкування жінок і чоловіків істотно впливають два чинники: психофізіологічні особливості та гендерні стереотипи (механізми, що забезпечують
закріплення і трансляцію гендерних ролей від покоління до покоління).
Щодо особливостей особистості й темпераменту психологи стверджують, що жінки більшою мірою екстравертні (лат. extra – зовні і verto – повертаю), товариські,
активні, емпатичні (співчутливі) й дбайливі, а чоловіки більш автономні, настійливі, авторитарні й інтелектуальні. Жінки, як правило, перевершують чоловіків у
всьому, що стосується мови (дівчатка починають раніше говорити, мають багатший словниковий запас, утворюють складніші й різноманітніші речення); вони
більше схильні до кохання, прихильніші, емоційніші. Чоловіки частіше є лідерами; їхня самооцінка залежить від успіхів у сфері предметної діяльності,
стабільніша і загалом вища від жіночої.
Істотно різняться стилі чоловічого і жіночого спілкування:
1. У спілкуванні чоловіків найважливішою є інформація, тобто факти, цифри і результати. Жінки, крім інформації, великою мірою зорієнтовані на атмосферу
спілкування, на інтерактивні, міжособистісні аспекти.
2. Чоловіки у комунікації зорієнтовані на соціальні статуси і владу; вони пристосовуються до ієрархічних соціальних ролей у комунікації. Жінки віддають
перевагу партнерській, рівноправній комунікації; вони зорієнтовані на встановлення хороших стосунків, прагнуть до їх зміцнення, знищення соціальних та інших
ієрархічних бар’єрів. Тобто жінки намагаються скоротити дистанцію між собою і партнером у комунікації, а чоловіки цю дистанцію підтримують.
3. Чоловіки частіше обирають роль «одинокого воїна», який повинен завоювати певну позицію в комунікації або залишитися в ній самотнім. Жінки значно краще
почуваються в колективі, легше встановлюють контакти. Тобто чоловіки віддають перевагу комунікації асиметричній, а жінки – симетричній.
4. Мовлення жінок насичене засобами опису почуттів, настроїв, емоцій; воно емоційніше, ніж чоловіче.
5. Жінки переважно формулюють свої бажання непрямо, а тому болісно реагують на приховані інтенції співрозмовників; вони легше, ніж чоловіки, «вичитують»
імплікатури (щоправда, іноді не ті, що насправді вкладені в комунікацію). Це часто стає причиною конфліктів. Жінки очікують від чоловіків «відгадування» їхніх
бажань; чоловіки зорієнтовані на прямі прохання, вимоги.
6. Чоловіки, як правило, формулюють пропозиції прямо; жінки – у вигляді запитань. Жінки частіше кажуть «думаю…», «вважаю…», навіть тоді, коли цілком
переконані у своїй правоті. Чоловіки формулюють свої міркування значно категоричніше. Це часто спричиняє невпевненість у жінки, стає причиною
непорозумінь.
7. У розмовах, дискусіях тощо чоловіки частіше, ніж жінки, акцентують на власній позиції. Жінки зорієнтовані на загальну атмосферу спілкування, а тому їм
краще вдається формування гармонійної, позитивної атмосфери перебігу комунікації.
8. У конфліктних ситуаціях жінки частіше, ніж чоловіки, відмовляються від своїх поглядів, позицій.
9. Чоловіки розв’язують конфлікти раціональним способом, за допомогою аргументів і переконань; жінки схильні до емоційного їх вирішення.
10. Жінкам легше, ніж чоловікам, звернутись до когось за допомогою; чоловіки витлумачують це як слабкість.
Що ж стосується аспектів спілкування, пов’язаних із мовним кодом, то дослідники лінгвогендерологічних проблем зазначають, що в мовленні чоловіків
простежується більша кількість іменників і дієслів, жінки віддають перевагу прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше трапляються актуалізатори
( так? ти що? га? тощо), сигнали наявності зворотного зв’язку і уваги до слів співбесідника (так, ага, угу, о тощо). Жінки спокійніше реагують на перебивання
мовлення, їх мовний код містить більшу кількість засобів ввічливості, меншу кількість грубих і лайливих виразів. У мовленні жінок частіше спостерігається
явище неточного («приблизного») називання предметів (наприклад, у магазині: Покажіть мені, будь ласка, цю штуку); чоловіки ж намагаються називати все
точно. Жінки частіше вживають слова із значенням невпевненості (мабуть, напевне і под.) і описові вирази внутрішніх етапів (Я від усього цього холодна) та інші
особливості.
Австрійські дослідниці спілкування чоловіків і жінок, гендерних стосунків у діловій сфері К.Опперман і Е.Вебер дають власну характеристику спілкуванню
чоловіків і жінок. Для жінок, за К.Опперман, «людська близькість є ключем до світу зв’язків, стосунків, метою якого є згода і мінімізація відмінностей».
А для чоловіків, за Е.Вебер, «незалежність – ключ до світу, зорієнтованого на статус. Формулювати накази і їх виконувати – це реалізація правил ієрархії».
Отже, зовнішні (ситуація, контекст) і внутрішні (соціальні та психологічні) складові спілкування виступають у тісному зв’язку, впливаючи на перебіг комунікації
загалом, її прагматику – зокрема.
48. Дискусія (від лат. discussio - дослідження, розгляд) - діалогічний метод творчої діяльності групи осіб, побудований на публічному, відкритому,
доброзичливому обговоренні актуального, але спірного питання і спрямований на певний позитивний результат. Дискусія - діалог не внутрішній, а зовнішній,
відкритий. Предметом дискусії не може бути другорядне, випадкове для конкретної аудиторії питання, воно має бути проблемним, важливим у цій ситуації й
водночас викликати неоднозначні думки та пропозиції. Дискусія як метод вирішення проблеми зазвичай конструктивна, тобто спрямована на певний позитивний
результат, на просування у розв'язанні спірного питання.
організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі формулюють тему дискусії й основні питання, які будуть
винесені на колективне обговорення, визначити час і місце проведення дискусії. На другому етапі обговорюють ті питання, які було винесено на порядок денний,
виявляються позиції учасників, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання мислити активно. Є певні вимоги до поведінки учасників дискусії: o
вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію; o кожен повинен уважно слухати інших і чути, про що саме
вони говорять; o усім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки, не слід перетворювати дискусію на суперечку, не можна
перебивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистісних якостей учасників. Для того, щоб дискусія була корисною і сприяла ефективному
розглядові порушеної проблеми, варто дотримуватися певних правил: o не викликати в опонента стану афекту, гніву, роздратування, щоб послабити його позицію
або спровокувати до логічних помилок; o не принижувати гідності опонента, виявляти повагу до нього; o не відволікати від предмета обговорення; o не
припускати звинувачень на адресу опонента; o не використовувати психологічне тиснення на опонента; o не використовувати "ні", особливо, коли опонент
говорить "так"; o не радіти відкрито з приводу поразки опонента. Якщо під впливом дискусії у частини учасників кардинально змінилися погляди, то це означає,
що подіяв "ефект переконання". "Нульовий ефект" дискусії буває тоді, коли погляди, думки більшості людей не змінилися. Якщо під час дискусії в декого
змінилися погляди на протилежні тим, які хотіли сформувати її організатори, то це означає "ефект бумерангу", тобто негативний результат дискусії. Іноді
обговорення проблеми перетворюється з дискусії на суперечку, при цьому виникає комунікативний конфлікт. Суперечка - це зіткнення різних думок, під час
якого кожна із сторін відстоює тільки свою позицію. Учасники вступають у суперечку для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок, спростування думок
опонента та одержання додаткової інформації.
Дискусія "Мозковий штурм". - метод колективного продукування великої кількості нових ідей і варіантів рішення складних, творчих завдань, які недоступні
розуму та зусиллям однієї людини, за короткий проміжок часу. Метод було запропоновано ще у 40-х роках минулого століття американським психологом А.
Осборном. Під час обговорення учасники повинні працювати "як один мозок", цілеспрямований на генерування нових ідей. Висловлені ідеї переглядаються і
відбирається краща, найправильніша або найефективніша. Процес "мозкового штурму" передбачає дві стадії: на першій вноситься якомога більше ідей або рішень
проблеми, на другій аналізуються ідеї і відбираються кращі і найбільш придатні для подальшого опрацювання. Участь у спілкуванні з використанням цього
методу згуртовує колектив, значно підвищує їх інтелектуальний потенціал, прикладом "мозкового штурму" є гра "Що? Де? Коли?". Для того, щоб таке
спілкування було ефективним, доцільно розглядати лише одну проблему. За кількістю учасників оптимальною буде група від 7 до 13 осіб. Важливо розмістити
учасників по колу, щоб вони добре бачили один одного і були рівноправними. Психологічний бар'єр у такій групі зникає швидше, якщо склад учасників більш-
менш однорідний, варто обмежити час обговорення (у межах від 15 хвилин до 1 години), бо брак часу стимулює діяльність мозку. Основні правила застосування
методу "мозкового штурму" такі:
^ Серед присутніх виділяються підгрупи генераторів, критиків і захисників ідей та підгрупа остаточного оцінювання запропонованих ідей.
^ Під час "мозкової атаки" усі рівні, немає ні керівника, ні підлеглих - є ведучий і учасники.
^ На етапі генерації ідей заборонені будь-які критичні зауваження і оцінки. Кожна пропозиція фіксується (на дошці, в зошитах, за допомоги магнітофона). /
Дозволяється ставити запитання з метою уточнення і розвитку ідеї.
^ Неодмінною умовою "штурму" є оптимізм, впевненість у позитивному результаті. Утверджується особистісно-діалогічний стиль спілкування, доброзичливість.
^ Етап - висування ідей - може бути проведений у два-три періоди по 7-10 хвилин. Групи критики, захисту й оцінювання після кожного періоду приймають
рішення і занотовують їх до протоколу "штурму". Під час критики ідей будь-яка форма їх захисту заборонена. Автор ідеї теж висловлює свою думку про її
недоліки.
^ На прикінцевому етапі критика знову заборонена, висловлюються лише пропозиції щодо розвитку найбільш оригінальних ідей і їх практичної реалізації.
Ведучий узагальнює результати творчої роботи, називаючи ідеї і способи розв'язання поставлених завдань.
Дебати - обговорення якого-небудь питання, полеміка55. Найголовніше у дебатах - передавання повідомлення якомога зрозуміліше, водночас апелюючи до
повідомлення опонента, тобто завдання дебатів - переконати опонентів і слухачів у правильності поглядів. Ці та інші методи спілкування дають змогу генерувати
ідеї, збагачувати творчу діяльність організації, а керівникові оперативніше впроваджувати нововведення.
49. Основні поняття теорії аргументації. 1)Аргументація – це процес наведення аргументів і доказів, який направлений на переконання співбесідника та є
обґрунтуванням будь - якого судження.
2 ) Ефективна мова - це перш за все добре аргументована мова.
3) У процесі аргументації беруть участь 2 сторони: аргументатор (той, хто переконує) і реципієнт (той, кому адресовані докази).
4) Поняття аргументації і переконання близькі, але не тотожні. Недаремно кажуть: «Довів, але не переконав»
5) Для ефективної аргументації одних лише доказів замало, поряд ними потрібен ще переконливий вплив на реципієнта.
Структура переконання
Тезис (що доводиться).
Аргументи (чим доводиться) – відомі факти, визначення понять, теоретичне узагальнення, статистичні дані, аксіоми.
Демонстрація (як доводиться) – це логічна форма побудови переконання.
Аргументація повинна будуватися на законах тезису, аргументу та демонстрації. Переконлива аргументація передбачає наявність 3 компонентів: аргумент,
підтримка, приклад.
Правила розташування аргументів у мові. Для того, щоб мова була переконливою, важливо добре структурувати виступ і грамотно подати аргументи. Потрібна
попередня робота над аргументацією. Коли ви знайдете всі аргументи, обов’язково визначте, який із доказів найсильніший, а який слабкий. Починайте з
найслабшого аргументу - для доброзичливої аудиторії (реципієнта) і з найсильнішого – для недоброзичливої аудиторії (реципієнта). У тому випадку, коли
налаштування слухачів невідоме завчасно, поставте найсильніші аргументи на початок і кінець своєї промови. Це називається «ефектом країв». Правила вибору
аргументів: попередня робота над лінією своєї аргументації – не просто розташування сил, а вибір вагомих аргументів. Це перш за все вибір тактики
аргументування. Потрібен відбір таких аргументів, які б стали найбільш переконливими для конкретної аудиторії (реципієнта), при цьому необхідно враховувати
вікові, соціальні, професійні, культурні та інші особливості слухачів.
Тактика переконання.
Прийом №1. Ініціатива у суперечці.
Починаючи дебати, ви берете ініціативу в суперечці, адже кращий захист – напад. Паралельно с пред’явленням опоненту своєї лінії аргументації потрібно відразу
ж залучати до свого мовлення всі можливі контраргументи з його боку і руйнувати їх.
Прийом №2. Тягар переконування.
Доводити завжди важче, ніж руйнувати переконання. Спробуйте покласти тягар певного тезису на опонента. «Ви говорите, що жити стало краще. Смішно.
Наведіть хоча б один приклад!» Опонент починає наводити свої аргументи - ваше завдання їх відбивати контраргументами.
Прийом №3. Ефект несподіванки.
У найзапеклішій суперечці прибережіть найпереконливіший аргумент на пізніше. У опонента складеться враження, що він отримує перемогу. Ви ж в кінці кінців
наведете сильний аргумент. Це буде серйозним ударом для супротивника і, напевно, допоможе змінити результат полеміки на вашу користь. (Життя в Україні
покращилося. Число людей, які живуть за межею бідності, скоротилося з 11 до 8%. Найсильнішим аргументом буде статистика. Цифри не брешуть, а показують
справжню ситуацію…. Що ви на це скажете?)
Прийом №4. Поспішне узагальнення.
Цей прийом навряд чи можна назвати коректним, швидше за все це певна хитрість у суперечці. Якщо опонент не сперечається хоча б з прикладом, можна
«приписати» йому згоду і з усім аргументом. («Прибуток на душу населення значно зріс у порівнянні з минулими роками, отже рівень життя в Україні
покращився. Чи могли ви собі дозволити це раніше?»)
Правила мистецтва переконувати
Перше правило (правило Гомера). «Черговість аргументів, які наводяться, впливає на їхню переконливість. Найбільш переконливим є такий порядок аргументів :
сильні - середні - один найсильніший».
Друге правило (правило Сократа). «Для отримання позитивного результату у важливому для вас питанні – поставте його на третє місце, а перед цим поставте
співрозмовнику два короткі, прості для нього запитання, на які він без труднощів дасть позитивну відповідь».
Третє правило (правило Паскаля). «Не заганяйте співрозмовника в кут. Дайте йому можливість зберегти свою гідність, адже ніщо так не роззброює, як умови
почесної капітуляції».
Правило четверте гласить: «Переконливість аргументів значно залежить від іміджу та статусу того, хто переконує». Очевидно, що саме професіоналізм надає
такого високого статусу, причому в процесі боротьби думок вирішальне значення може мати одна, але головна для даного випадку, складова статусу.
Правило п’яте інтерпретується так: «Не заганяйте себе в кут, не знижуйте свій статус». Невпевнена поведінка, «самовбивчий» початок розмови автоматично
знижують статус.
Правило шосте повчає: «Не принижуйте статусу співрозмовника». Зазначимо, що будь - який вияв неповаги і зневаги до співрозмовника, принижуючи його
статус, підсвідомо у нього викликає негативну реакцію.
Правило сьоме стверджує: «До аргументів приємного нам співрозмовника ми ставимося поблажливо, а до аргументів неприємного – з пересторогою». Це
правило, тісно переплітаючись із психологічними особливостями людини, перегукується з одним із правил ведення ділової розмови, а саме: створити атмосферу
взаємної довіри.
Правило восьме звучить таким чином: «Бажаючи переконати, починайте не з того, що вас розділяє, а з того, в чому ви згодні з опонентом». Нехай це навіть
другорядні обставини у висловлюваннях співрозмовника. У разі, коли ви повністю ні з чим не згодні зі своїм співрозмовником, хоча б подякуйте йому за чіткість
викладу своєї позиції та за його цікаву точку зору.
Правило дев'яте радить: «Проявіть емпатію». Розуміння емоційного стану співрозмовника дозволяє не лише краще його зрозуміти, але й уявити хід його думок.
Правило десяте гласить: «Будьте гарним слухачем». Це - запорука успіху спілкування, адже ніколи неможливо переконати співрозмовника, коли не розумієш ходу
його думок.
Правило одинадцяте повчає: «Перевіряйте, чи правильно розумієте співрозмовника». Аналіз суперечок показує, що в багатьох випадках опоненти просто по –
різному розуміють предмет дискусії.
Правило дванадцяте попереджає: «Уникайте конфліктогенів». Ними виступають слова, дії, які можуть призвести до конфлікту.
Тринадцяте правило радить: «Слідкуйте за мімікою, жестами та позами своїми та співрозмовника».
Успіх публічного мовлення значною мірою залежить від майстерності доповідача. Цицерон зазначав, що найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає
слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.
Для того, щоб навчитися добре й змістовно говорити, необхідно збагачувати свої знання і досвід, удосконалювати освіту, всебічно розвивати свою особистість.
Вербальну комунікацію слід супроводжувати невербальними компонентами (мімікою, жестами), що свідчитиме про істинність думки і почуття промовця.
Отже, у публічних виступах важливо все: і зміст, і інтонація, і манера викладу, і жести, і міміка, і мовна грамотність. Необхідно пам’ятати, що майже половина
інформації передається через інтонацію. Одні й ті ж слова, сказані по-різному, можуть привести до протилежних результатів. Говорити слід достатньо голосно,
ясно, чітко, виразно і просто, щоб забезпечити дохідливість, не монотонно, але й не присипляючими “хвилями” (то вище, то нижче). Емоційність виступу повинна
відповідати змісту і враховувати ситуацію. Не треба прагнути до гучності за рахунок голосових зв’язок, необхідно навчитися використовувати резонатори:
порожнину рота, носоглотку, лобові пазухи, грудну клітку.
Щоб не втомити слухачів “сухом’яткою” мови, доповідач повинен при підготовці виступу підібрати свіжі, цікаві, несподівані факти, афоризми, намалювати
яскраві картини. Темп мовлення також відображає певні відчуття: швидкий – схвильованість або стурбованість чим-небудь чи особисті проблеми. Повільний -
свідчить про пригноблений стан, горе, зарозумілість або втому.
Кажуть, що перші слова оратора повинні завоювати увагу слухачів, а останні – посилити ефект виступу.
Аргументація може здійснюватися різними способами. По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності Така
аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках. По-друге, обґрунтування може
здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином
звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною.
50. Судова промова − це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи,
в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.
Виступаючи в суді з промовою, прокурор і адвокат підбивають підсумки не тільки судового розгляду справи, а усієї своєї попередньої праці, аналізують докази,
висловлюють свою позицію у справі, міркування з питань, на які суду необхідно дати відповідь під час складання вироку, рішення, постанови, ухвали.
Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику
складу злочину, який вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обгрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації
його дій та міри покарання.
Судова промова захисника, зумовлена його функцією у кримінальному процесі − функцією захисту і повністю підпорядковується відстоюванню законних
інтересів свого підзахисного.
Репліка − частина судової промови, основне призначення якої коротко, в стислій формі звернути увагу суду на перекручення фактів, домисли та принципово
неправильні судження, допущені учасниками дебатів у своїх промовах (ст. 318 КПК України).
Судові промови впливають на формування внутрішнього переконання судді, допомагають суду глибше розібратися в усіх обставинах справи, всебічно, повно й
об’єктивно дослідити ці обставини, установити істину у справі і прийняти правильне рішення.
Виходячи з предмета судової промови пропонується структура та зміст промови прокурора при відмові від обвинувачення:
викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені попереднім слідством;
заява про непідтвердження обвинувачення в суді − про відмову від обвинувачення;
аналіз та оцінка доказів, зібраних і досліджених під час попереднього і судового слідства;
фактичні обставини та юридичні підстави відмови від державного обвинувачення;
причини необгрунтованого притягнення особи як обвинуваченого до кримінальної відповідальності, пропозиції щодо їх усунення;
пропозиції про поновлення порушених прав підсудного;
пропозиції про подальшу долю справи.
Виходячи з теорії і практики судової риторики, можна виділити три основні засади судової промови: психологічну, етичну та логічну . Кожна з них впливає не
тільки на зміст судової промови, а й на спосіб побудови.
Змістом судової промови завжди є певні думки, ідеї, доводи, міркування, пропозиції.
У структурі судових дебатів виділяються такі функції судової промови, як комунікативна та інформативна .
Судові дебати виступають здебільшого як засіб спілкування, комунікації, як спосіб обміну думками і судженнями. Це форма відстоювання судовими риторами
своїх процесуальних позицій, процес взаємодії між ними. У цьому розумінні судові промови − засіб комунікативного зв’язку, спосіб реалізації комунікативної
функції.
Для досягнення своєї мети, яку ставлять перед собою судові ритори, їм необхідно впливати на всю судову аудиторію. Для цього варто добре знати аудиторію, її
мотиви, інтереси, переконання.
Увагу аудиторії можна притягнути і втримати певний час такими прийомами, як:
пряма вимога уваги від слухачів;
пауза;
зміни у звучанні голосу;
звернення до слухачів із запитанням, пов’язаним зі змістом промови;
несподіване переривання думки;
засоби мовної виразності (прислів’я, приказки, гумор, яскраві образи);
жести, міміка, рухи.
Підготовка судової промови розділяється на кілька етапів: збір матеріалів, аналіз матеріалів, систематизація матеріалів, письмова підготовки промови.
Аналіз матеріалів для судової промови на початку діяльності з будь-якої справи має, як правило, попередній характер. На цьому етапі важливо занотувати все, що
аналізується, щоб час від часу повертатися до цих думок і перевіряти їх обгрунтованість.
Підготовка судової промови − це опрацювання зібраного матеріалу, добір і систематизація фактів, додаткова перевірка міркувань, правильність яких підлягає
доказуванню, послідовність розміщення думок майбутньої промови.
Обсяг письмової підготовки може бути і буває різним залежно від характеру й складності справи, аудиторії, кваліфікації прокурора і адвоката, інших обставин.
Закінчивши систематизацію матеріалів і їх послідовне розміщення, ритор переходить до безпосередньої письмової підготовки судової промови.
Найкраща форма підготовки судової промови – це складання детальних тез промови.
Адвокатська практика рекомендує аналіз доказів давати судові в такій послідовності:
1. Найперше захисник аналізує й оцінює докази, подані обвинуваченням, які підтверджують наявність події злочину
2. Аналіз доказів, які свідчать про наявність чи відсутність у діях підсудного складу злочину.
3. Подання і аналіз доказів, які встановлюють обставини, що виключають можливість порушення кримінальної справи.
4. Аналіз характеру вини (крайня необхідність, наявність необережності, необхідна оборона..
5. Аналіз мотивів, якими керувався підсудний.
51. Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи
прийняти певне повідомлення тощо.
У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує (адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути й третя особа —
посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова ввічливості вибачте, будь ласка, дякую тощо.
Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому, і з якою метою телефонує.
Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і приватну (повсякденне, побутове спілкування). Кожне з них вимагає відповідного
етикету.
Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.
Телефонна розмова, як правило, починається з привітання. Наприклад: Доброго ранку (дня, вечора) чи Здрастуйте. І тут же слід відрекомендуватися (назвати ім'я,
по батькові, прізвище; вказати посаду та установу). Після цього треба запитати, з ким розмовляєте (якщо адресат не знайомий). Потім треба повідомити, з ким
хочете поговорити і, якщо є потреба, то сказати, з якого питання.
Не слід запитувати: з ким я говорю?Якщо розмовляє не той, з ким Ви хочете поговорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Робити це слід
коректно, ввічливо. Наприклад: Будь ласка, запросіть до телефону Сергія Івановича або Дуже прошу, попросіть до телефону Івана Миколайовича. Обов'язково
треба подякувати тому, хто погодився зробити послугу.
Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно кидати трубку, безтактно відповідати чи давати неправильну інформацію. Слід
спокійно пояснити, що не туди потрапив адресант.
Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись, пояснити причину і домовитися продовжити розмову.
Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу турбує вас такий-то... Ділова телефонна розмова в поботі установи чи закладу аж ніяк не може
турбувати, бо вона для цього й призначена. Тому тут слово турбує зайве.
Тактовно буде запитати на початку розмови, чи не завадить телефонний дзвінок чомусь важливому. Адресанта не повинно ображати, коли співрозмовник
вибачиться й попросить зателефонувати через годину. Не слід при цьому запитувати причину, якщо людина не вважає потрібним пояснити її.
Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.
Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи поправляти, підкреслюючи свою мовну освіченість та
професійну перевагу. Не варто засмічувати телефонну розмову вставними словами, крилатими виразами тощо.
За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні, її ініціатор. Якщо розмовляють чоловік і жінка, то перевага надається,
безперечно, жінці.
Завершуючи телефонну розмову, обов'язково треба попрощатися. Нетактовно класти трубку, не дочекавшись прощальних слів співрозмовника.
Варто пам'ятати, що надмірна ввічливість, улесливість не прикрашають співрозмовника, а навпаки, свідчать про його низький етичний рівень і можуть викликати
роздратування.
52. В українській мові м'якість приголосних передається м'яким знаком (ь).
М'який знак пишеться:
після приголосних д, т, з, с, дз, ц, л, н у кінці слова та складу, якщо вони передають м'які звуки: тінь, молодь, гедзь, сіль, суть, загальний, близько, восьмий,
боротьба;
після м'яких приголосних у середині складу перед о: трьох, льон, сьогодні, сьомий, чотирьох;
у суфіксах: -зьк, -ськ, -цьк; -зькість, -ськість, -цькість; -зько, -сько, -цькс; -зькому, -ському, -цькому; -зьки, -цьки, -ськи: київський, український, близький,
близькість, людськість, військо, козацький, по-українському, по-українськи;
у суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: маленький, корівонька, тихесенький, виднісінько, баюсіньки, тонюсінький;
після м'якого звука л перед наступним м'яким: їдальня, ковальський, спільність;
у формах родового відмінка множини іменників жіночого роду: учениць, друкарень;
у дієслівних формах дійсного та наказового способів: будується, робиться, роблять, будьте, станьте, зробіть, напишіть, накресліть.
М'який знак не пишеться:
після р у кінці складу або слова: перевірте, друкар, секретар, тепер, Харків (виняток: Горький);
між подовженими м'якими приголосними: життя, каміння, ллється, буття, знаряддя;
у прізвищах із суфіксами -ченк(о), -чук, -чишин: Федченко, Марченко, Радчук, Федорчук, Грінчишин;
після ц у кінці слів іншомовного походження: шприц, палац, кварц;
після н перед ж, ч, ш, щ: тонший, інший, камінчик та ін.
53. Апостроф (') вживається для позначення на письмі вимови звука й у звукосполученнях, що передаються голосними я, ю, є, ї. Апостроф не входить до
алфавіту і на розміщення слів у словниках не впливає.
Апостроф ставиться:
а) після б, п, в, м, ф та р перед я, ю, є, ї, наприклад: п 'ять, торф'яний, здоров'я, м'ясо, зв'язок, сім'я, бур'ян, кур'єр, подвір'я;
б) після к у власних назвах типу Лук 'ян та похідних від нього: Лук 'яненко, Лук 'янчук, Лук 'янівка тощо;
в) після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний перед я, ю, є, ї, наприклад: від'їзд, під'їхати, з'єднати, з'їхати,
роз'яснити, об'єднати, трьох'ярусний, пів'яблука.
В українських словах апостроф не ставиться:
а) після губних приголосних б, п, в, м, ф, коли перед ними стоїть інший приголосний (крім р), який належить до кореня слова: свято, дзвякнути, цвях (за
винятком: верб'я, торф'яний). Якщо попередній приголосний належить до префікса, то апостроф ставиться: зв'язок, розв'язка, зв'ялити;
б) після р у деяких словах: ряд, рясно, буря, крюк, гарячий;
в) після префіксів із кінцевим приголосним перед наступним і, е, а, о, у: безіменний, загітувати, зекономити зокрема, зуміти.
54. 1. У префіксах роз-, без- завжди пишеться з, бо кінцевий дзвінкий приголосний: безкрилий, безтактний, безсилий, безглуздий, безкраїй, безладний,
безлюдний, розбитий, розмальований, рознесений, розгніваний.
2. Перед літерами к, п, т, ф, х завжди пишеться с-: скласти, створити, спробувати, спресувати, схвалити, сфотографувати.
3. Важливо розрізняти префікси при-, пре-, прі-:
а) префікс при- вживається здебільшого в дієсловах із значенням приближення, приєднання: прибув, прибіг, приніс, прийшов, прив'язав, прибудував, приєднав,
пригвинтив, приклеїв, приклав;
б) префікс пре- пишеться в словах на означення найвищого ступеня ознаки: прегарний, предобрий, премилий, пребідний, препоганий, превеликий;
префікс пре- можна замінити словом дуже: премудрий — дуже мудрий; превисокий — дуже високий; презлий — дуже злий;
в) префікс прі- пишеться лише в словах: прізвище, прізвисько, прірва.
4. Префікси пред-, перед-, пере- пишуться завжди через е: пред'явити, представник, передмова, передбачення, перекласти, перестрибнути, перечитати, передати.
5. Префікси від-, під-, між- пишуться завжди через і: відзначити, відчинити, віднести, підкинути, підбадьорити, піддати, міжпланетний, міжбрів 'я, міжміський,
міжцеховий, міжнародний.
6. Префікс ви- вживається при дієсловах, які вказують напрям дії зсередини: вибути, виділити, виїхати, вилетіти, винести, вивезти; а також надає дієслову
значення завершеності означуваної ним дії: вичитати, вивчити, вигадати, вирішити.
55. Чергування звуків — постійна і закономірна зміна їх у коренях і афіксах етимологічно споріднених слів та форм. Наприклад: стіл — столи, нести —
носити, плести — заплітати, могти —помагати.
В українській мові розрізняють два види чергувань: позиційне (фонетичне) й історичне (фонетично не зумовлене).
1. Позиційне —це чергування, яке відбувається залежно від позиції звука в слові і зумовлюється фонетичними законами сучасної мови. Наприклад: лити —ли [е]
ла; ле [и] ла. Тут звукове чергування: и — и [е] — е [и].
2. Історичне — це чергування, успадковане із спільнослов'янської та давньоруської мов.
Інші виникли в період формування фонетичної системи Української мови. Більшість чергувань голосних належить до історичних:
а) чергування о — а: могти — помагати, горіти — згарище, схопити — хапати;
б) чергування е — і: плести — заплітати, летіти — літати, мести — замітати;
в) чергування о — е — и з нулем звука: беру — брати, день —дня, ставок — ставка, дзвінок — дзвінка;
г) чергування і — а: сідати — садити;
д) чергування и — і: бити — бій, бий — бійка;
е) чергування о, е — і: столи — стіл, семи — сім, печі — піч.
Примітка. У коренях дієслів звук о чергується із звуком е, якщо маємо наступний наголошений суфікс -а-; -я- {котити — катати, скочити — скакати). Але деякі
слова цьому правилу не підлягають: вимовити — вимовляти, простити — прощати.
ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І
Це чергування є специфічним для української мови. Фонеми о, е виступають найчастіше у відкритих складах, фонема і —в закритих. Наприклад:
1. У різних формах того самого слова: семи —сім, осені — осінь, гори — гір, мого — мій, радість — радості — радістю, ніч — ночі — ніччю, піч — печі — піччю,
Канів — Канева, Харків — Харкова, Чернігів — Чернігова.
2. У словах одного кореня або спільної основи: воля — вільний, будова —будівельник, робота — робітник, нога — підніжжя.
3. При зміні початкового звука о на і з'являється протетичний приголосний звук в: овес — вівса, око — вічко.
Примітка. У словах із звукосполученнями: -оро-, -оло-, -ере-, -еле- о, е в закритих складах не переходить в і.
Наприклад: подорож, мороз, сторож, очерет, шелест, прибережний, перед, через, посередній та ін.
ЧЕРГУВАННЯ О, Е З НУЛЕМ ЗВУКА
При заміні слова голосні о, е в суфіксах випадають. Наприклад: садок — садка, день — дня, орел — орла, сон — сну.
ЗВУК А З ЕТИМОЛОГІЧНОГО (ДАВНЬОГО) О
У сучасній українській мові є ряд слів, у яких в основі сталася зміна етимологічного (давнього) звука о на а. Наприклад: багато, багаття, багатир (у значенні
багач); гаразд, гарячий (але горіти); хазяїн, кажан, калач тощо.
Таку зміну називають гармонійною асиміляцією (уподібненням).
У багатьох словах давній звук о зберігається: богатир (у значенні силач), монастир, солдат, лопата, товар, козак, гончар, корявий, поганий та ін.
ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J
У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук є і звук о: шести —шостий, четвертий — чотири, жених —жонатий.
1. Звук є після ж, ч, ш, щ, буквосполучення дж та j живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, щербина,
жевріти, вишенька, четверо, честь та ін.
2. Звук о вживається після шиплячих, буквосполучення дж та і перед твердими тіриголоснимй: (зокрема, перед складом з
о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бдокола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок.
3. Не змінюється е на о після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег та ін.
4. У деяких словах е зберігається після шиплячих за усталеною традицією: шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий, щезати, червоний та ін.
У сучасній українській мові при відмінюванні слів та утворенні нових відбувається чергування приголосних звуків. До найпоширеніших належать:
1. Чергування г, к, х з ж, ч, ш. Наприклад: плуг —плужок, друг —дружба, дорога —дорожній, вік —вічний, око —очі, рука —ручний, юнак —юначе, пастух —
пастуше, сухий — сушити;
2. Чергування г, к, х з з, ц, с. Це чергування відбувається перед закінченням -і в давальному відмінку однини іменників жіночого роду та в місцевому відмінку
однини іменників чоловічого, жіночого та середнього родів. Наприклад:
Давальний відмінок: знахідка — знахідці, книга —книзі, облога — облозі, опалубка — опалубці, папка — папці, пересадка — пересадці, плаха — пласі, покупка
— покупці, сім 'янка — сім 'янці, фабрика — фабриці
Місцевий відмінок: берег — на березі, блок —у блоці, відпустка — у відпустці, капелюх — на капелюсі, колега — на колезі, палатка — в палатці, поріг — на
порозі, рейка — на рейці, техніка — в техніці
Чергування відбувається також при словотворенні, наприклад: аптека — аптеці, універмаг — в універмазі, літфак — на літфаці.
56. СПРОЩЕННЯ В ГРУПАХ ПРИГОЛОСНИХ
Збіг кількох приголосних ускладнює вимову, тому вони спрощуються.
У сучасній українській мові найчастіше спрощуються такі групи: -ждн-, -здн-, -стн-, -стл-, -слн-, в яких випадає середній звук. Наприклад: користь — корисний,
тиждень — тижня, честь — чесний, щастя — щасливий, якість — якісний
Це спрощення відбувається у вимові й на письмі. Виняток становлять слова: хвастливий, кістлявий, пестливий, шістнадцять.
Зберігається також -т- і в прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження: компостний, контрастний, баластний, форпостний.
У групах приголосних -скн-, -зкв- випадає к у дієсловах, утворених за допомогою суфікса -ну-.
Наприклад: блиск — блиснути, бризк — бризнути, брязк — брязнути, тиск — тиснути, тріск — тріснути
але: випускний.
Спростилися групи приголосних і в словах: серце, сонце, міський.
57. 1. Подвоєні приголосні маємо при збігу однакових приголосних:
а) префікса й кореня: відділ, ввічливий, віддати, заввишки, оббити, роззброїти;
б) кінця першої і початку другої частини складноскоро-чених слів: військкомат, міськком;
в) кореня або основи на -н- (-нь-) і суфіксів -н(ий), -ник: день —денний, ранок —ранній, причина —причинний, закон — законний, година —годинник, вікно —
віконниця.
Подвоєння н зберігається й перед суфіксом -ість в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників із подвоєним н: безвинний — безвинність — безвинно,
законний — законність — законно, туманний — туманність — туманно;
г) якщо основа дієслова минулого часу закінчується на с, після якого йде частка -ся: винісся, розрісся, трясся.
Буквосполучення нн пишеться:
а) в суфіксі -енн(ий): здоровенний, силенний, численний;
б) у прикметниках з наголошеними суфіксами -анн(ий), -енн(ий), -янн(ий): здійсненний, вблаганний, недозволенний, недоторканний, незрівнянний, нечисленний,
непримиренний, несказанний, нескінченний, а також у прикметнику старанний;
в) у прикметниках на -енн(ий) старослов'янського походження: благословенний, блаженний, священний, огненний.
2. Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються, коли вони стоять після голосного:
а) перед я, ю, і, е в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): знання, знанню, у знанні; сторіччя, сторіччю, у сторіччі; життя,
життю, у житті; знаряддя, знаряддю, у знарядді; зілля, зіллю, у зіллі; Запоріжжя, Запоріжжю, у Запоріжжі; волосся, волоссю, у волоссі; питання, питанню, на
питанні;
б) якщо в родовому відмінку множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подвоєння зберігається: почуття — почуттів; відкриття — відкриттів та ін;
в) перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого та жіночого роду І відміни (за винятком родового множини з закінченням -ей): суддя, судді, суддю,
суддів і т. д.; стаття, статті, статтю, статтею (але в родовому множини — статей); рілля, ріллі, ріллю, ріллею;
г) перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в називному відмінку основа їх закінчується на один м'який або шиплячий
приголосний: тінь — тінню; мить — миттю; молодь — молоддю; вісь — віссю; міць — міццю; подорож: — подорожжю; ніч — ніччю; розкіш —розкішшю; річ —
річчю; Рось —Россю;
д) перед я, ю в прислівниках типу: зрання, спросоння, навмання та ін.;
е) перед ю, е у формах теперішнього часу дієслова лити (литися) —ллю, ллєш, ллє, ллємо, ллєте, лають, ллється, ллються; а також у похідних виллю, наллю,
наллємо, наллють і т. д.
58. Складні іменники пишуться разом або через дефіс.
Разом пишуться:
іменники, утворені за допомогою сполучної голосної із двох чи кількох основ (одна з яких —дієслівного походження): коноплепрядіння, бавовнозаготівля,
звуковловлювач, садо-вод, газомір, вертоліт, слов'янознавство, життєпис, водозбір;
іменники, утворені поєднанням основ прикметника та іменника: чорнозем, бортмеханік, натурфілософія, Ощадбанк;
іменники, утворені за допомогою сполучної голосної від двох іменникових основ, синтаксично й семантично рівнозначних: залізобетон, газопровідник,
квітколоже, шлакоблок, лісостеп, верболіз (але: людино-день);
іменники, утворені поєднанням дієслова в другій особі однини наказового способу з іменником: горицвіт, перекотиполе;
іменники, утворені поєднанням числівникової основи з іменниковою: чотиритомник, сторіччя, двозначність, трикутник, двобій, двадцятиріччя;
іменники, пов'язані з інтернаціональною лексикою й термінологією, в яких другою складовою частиною є такі елементи: -граф, -графія, -лог, -логія, -метр:
гігрограф, мікологія, філолог, лексикограф, цинкографія, фітобіологія, палеографія, геометр;
іменники, утворені з трьох і більше іменникових основ: автомотогурток, веломотоспорт, ліспромгосп.
Через дефіс пишуться:
іменники, що означають близькі за змістом поняття: батько-мати, хліб-сіль;
іменники, що означають державні посади, військові звання: прем'єр-міністр, генерал-лейтенант;
іменники, що означають складні одиниці виміру: кіловат-година, грам-атом, тонно-кілометр;
іменники, в яких перше слово підкреслює прикмету чи особливість предмета, що передається другим словом: жар-птиця, козир-дівка, стоп-кран;
іменники (окладні назви), що означають науковий ступінь, спеціальність, професію: член-кореспондент, інженер-економіст, лікар-педіатр;
словосполучення, що означають назви рослин: мати-й-мачуха, люби-мене, іван-чай;
іменники (складні географічні назви): Гусь-Хрустальний, Ростов-на-Дону;
слова, до складу яких входять іншомовні елементи віце-, екс-, лейб-, обер-, унтер-, штаб- (штабе-): штаб-квартира, екс-чемпіон, віце-адмірал, віце-консул, віце-
президент, обер-лейтенант;
складні прізвища: Гулак-Артемовський, Римський-Корса-ков, Мамин-Сибіряк, Нечуй-Левицький, Салтиков-Щедрін.
59. Пишуться разом:
прикметники, утворені сполученням основ прикметника й іменника: внутрішньоринковий, зовнішньоторговельний, сухопутний, різноякісний,
зовнішньополітичний;
прикметники, утворені сполученням основ прислівника і прикметника: великопромисловий, великоваговий, малопотужний, багатосерійний;
прикметники, утворені сполученням основ числівника й іменника: п'ятипроцентний, шестиповерховий, семитонний, стокілометровий;
прикметники, утворені сполученням основ іменника і дієслова: водолікувальний, грязелікувальний, нафтопереробний, овочесушильний, овочезбиральний;
складні прикметники, що означають терміни, утворені з двох і більше неоднорідних прикметників: поперечношліфувальний, новогрецький,
геологорозвідувальний, староцерковно-слов 'янський та ін.
Пишуться через дефіс:
складні прикметники, утворені від двох або трьох прикметникових основ: офіційно-діловий, ощадно-позичковий, науково-технічний, промислово-інвестиційно-
будівельний, синьо-біло-червоний;
складні прикметники, що означають: а) якість з додатковим відтінком: кисло-солодкий, добродушно-хитрий, гіркувато-солоний; б) відтінки й поєднання кольорів:
чорно-білий, яскраво-ліловий, блідо-рожевий, жовтувато-червоний, фіолетово-сірий, ізумрудно-зелений, біло-блакитний (але жовтогарячий — один колір);
складні прикметники, утворені сполученням прикметника та іменника, але з перестановкою елементів: літературно-художній (художня література), науково-
медичний (медична наука);
складні прикметники, перша основа яких утворена від слів іншомовного походження і закінчується на -ико, -іко: хіміко-технологічний, медико-хірургічний.
60. Пишемо и:
У загальних назвах після д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р (за правилом «дев’ятки») перед приголосними кореня: дискета, таксист, цирк, методика, стимул, зигзаг, шифр, риф,
чипси.
У власних географічних назвах:
1. В кінцевих -ида, -ика: Флорида, Колхида, Мексика, Корсика.
2. Після приголосних дж, ж, ч, ш, щ, ц перед наступним приголосним: Вірджинія, Алжир, Чилі, Чикаго, Йоркшир, Вашингтон, Лейпциг (але Віші, Шіофок).
3. Із звукосполученням -ри- перед приголосними: Великобританія, Мадрид, Рим, Рига, Крим, Цюрих (але Австрія, Ріо-де-Жанейро).
4. В інших назвах після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аддис-Абеба, Единбург, Кордильєри, Сардинія, Скандинавія,
Ватикан, Палестина, Тибет, Вавилон, Єгипет, Єрусалим, Китай.
Пишемо і:
У загальних назвах:
- на початку слова: ідея, інструкція, імпорт, інфляція, імітатор;
- після приголосного перед голосним та й: артеріальний, геніальний, аудієнція, клієнт, партійний, радій;
- у словах, які закінчуються на -ія: артерія, рація;
- у кінці невідмінюваних слів після приголосних пишеться і, а не и: візаві, журі, мерсі, парі, попурі, колібрі, таксі, поні, пенальті;
- після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним у загальних назвах: бізнесмен, пірат, вітраж, міф, фільтр, гіпотеза, гід, кіно, хімія, ліра, німб.
У власних назвах:
- між приголосними та в кінці слів: Кіпр, Гвінея, Лісабон, Міллер, Візантія, Хібіни, Кіплінг, Бірма, Ніцца, Міссісіпі, Сочі, Паганіні, Джерсі, Сімферополь, Сідней,
Сінгапур, Сілезія, Россіні, Зімбабве, Грім, Дідро, Овідій.
61. М’який знак пишеться після м’яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, є, ї, йо: бульйон, ательє, мільярд, конферансьє, Мольєр, Ньютон, Марсельєза,
Дідьє, Лавуазьє.
Апостроф ставиться:
1. Після б, п, в, м, ф, ж, ч, ш та г, к, х: об’єкт, комп’ютер, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єра, торф’яний, Рив’єра, Монтеск’є, сек’юриті, В’єтнам, Х’юстон.
2. Після р у кінці складу: бар’єр, кар’єристи, Лур’є.
3. Після префіксів та словотвірних частин, що закінчуються на приголосний: ад’ютант, ін’єкція, кон’юнктивіт, об’єктивний, суб’єкт, транс’європейський.
Апостроф не ставиться:
Якщо я, ю, є передають м’якість попереднього приголосного: бюро, пюре, кювет, рюкзак, манікюр, Гюго, Мюллер, Мюнхен, бюрократ, бюлетень, бюджет,
мюзикл, нюанс.
- після р перед йо: курйозний, серйозний.
62. У загальних назвах іншомовного походження подвоєння не відбувається (маса, бароко, лібрето, шосе).
ВИНЯТКИ: тонна, ванна, панна, манна, нетто, брутто, вілла, булла, аннали, білль, дурра (злакова рослина), мірра (запашна смола), мотто (девіз, епіграф), аннали,
мадонна, пенні, мулла.
Подвоєння зберігається у власних назвах та в похідних від них (Андорра, андоррський, Руссо, руссоїзм).
Подвоєння приголосних відбувається також при збігу приголосних префікса і кореня (ірраціональний, контрреволюція, сюрреалізм, арккосинус, арккотангенс).
63.
Частини слів із рядка в рядок переносяться так, як ці слова на слух діляться на склади: кар-ти-на, ра-джу-ся, за-твер-дже-но, над-зви-чай-ний.
Не можна:
а) залишати чи переносити одну букву, тому такі слова, як олія, одяг, удар, ящик, мрія, не діляться для переносу;
б) розривати буквосполучення дж, дз, які позначають одну фонему: си-джу (а не «сид-жу»), хо-джу (а не «ход-жу»), ґу-дзик (а не «гуд-зик»); але: від-жив (а не
«ві-джив»), під-звіт (а не «пі-дзвіт» і не «підз-віт»);
в) у складному слові відривати від другої частини одну букву, якшо вона не становить складу: дво-значний (а не «двоз-начний»), само-скид (а не «самос-кид»),
землевласник (а не «землев-ласник»);
г) розривати ініціальні, а також комбіновані абревіатури: ЧАЕС, УНІАН, МАГА ТЕ, НАТО.
Апостроф і м’який знак завжди залишаються при попередній букві: бур’-ян, об’-єм, паль-ці.
Також не можна:
а) відривати скорочення від слів, яких вони стосуються: М. С. Грушевський (а не «М. С. // Грушевський»), проф. Тоцька (а не «проф. // Тоцька»), 2002 р. (а не
«2002 // p.»), 25 км (а не «25 // км»), 200 куб. см (а не «200 // куб. // см»);
б) переносити закінчення, з’єднані з цифрами через дефіс: 2-го (а не «2- // го»), 16-му (а не «16- // му»);
в) розривати графічні скорочення: т-во, р-н, вид-во, і т. д., і т. ін., і т. я.
Не можна переносити в наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, які закривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку
відкриту дужку або відкриті лапки.
64. І. Власні імена З великої літери пишуться:
1. Індивідуальні імена людей, по батькові, прізвища, псевдоніми, прізвиська, назви дійових осіб у казках, байках, драматичних творах, клички тварин, власні імена
міфічних істот
2. Прізвища людей, уживані в загальному значенні, якщо вони не перейшли в загальні назви, тобто не втратили свого індивідуального значення
З малої літери пишуться:
1. Імена та прізвища людей, які втратили значення власних назв і стали загальними назвами людей і предметів: рентген (апарат), френч (одяг), меценат, донжуан,
дизель (двигун).
2. Назви народів, племен, назви людей за національною ознакою та за місцем проживання: араби, африканці, українець, росіянка, киянин, львів яни.
3. Родові назви міфологічних істот (ангел, муза, титан); назви груп тварин, навіть якщо вони походять від індивідуальних кличок (каштан-ки), а також назви порід
тварин (бульдог, вівчарка, пінчер).
II. Прикметники, утворені від індивідуальних назв Присвійні прикметники пишуться:
1. З великої літери, якщо вони утворені від власних назв осіб, кличок тварин, назв міфічних істот за допомоги суфіксів -ів (-їв),-ин (-ін):
Примітка. Такі прикметники пишуться з малої літери, якщо виступають у складі стійких фразеологічних сполук і наукових терміиів:
2. З малої літери пишуться прикметники, утворені від власних імен людей за допомоги суфіксів -івськ, -евськ (-свськ), -инськ, -інськ (-їнськ):
Примітка. Якщо ці прикметники входять до складу назв, що мають значення "імені когось", "пам'яті когось", то вони пишуться з великої літери
3. З великої літери пишуться прикметники, що утворені від географічних назв і входять до складених назв
4. З малої літери пишуться прикметники, які означають місце об'єкта: дніпровські кручі, київські парки.
Ш. Назви держав, адміністративно-територіальні назви
1. Усі слова пишуться з великої літери у назвах держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць
2. У назвах груп, об'єднань або союзів держав з великої літери пишуться всі слова, крім родових найменувань
3. У назвах автономних областей та округів, а також країв, областей, районів з великої літери пишеться лише перше слово.
IV. Назва установ, організацій, підприємств, партій, творчих спілок і колективів
1. З великої літери пишеться кожне слово у назвах найвищих державних органів
2. Тільки перше слово і власні імена пишуться з великої літери у таких складних назвах:
а) центральних установ та організацій, міністерств, їхніх головних управлінь
б) установ місцевого значення
в) академій, вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, музеїв, театрів, кінотеатрів, парків культури й відпочинку, в інших назвах закладів
культурно-побутового призначення
г) підприємств, установ, культурних та освітніх закладів
Примітка. Назви частин, відділів, секторів, інших підрозділів установ, організацій пишуться з малої літери
ґ) партій, міжнародних і закордонних центральних професійних та громадських організацій
За цим правилом пишуться назви шляхів, залізниць, каналів
Поширюється воно і на написания назв архітектурних пам'яток, храмів
V. Назви історичних епох і подій, знаменних дат
З великої літери пишеться:
а) перше слово і всі власні імена в назвах історичних епох і подій, знаменних дат
б) назви релігійних свят і постів
Примітка. Назви історичних подій, епох, війн, геологічних періодів, які стали загальними, пишуться з м а л о ї літери
VI. Назви посад, звань, титулів З великої літери пишуться назви найвищих урядових посад:
З малої літери пишуться:
а) назви інших посад, звань, учених ступенів
б) назви найвищих державних посад у зарубіжних країнах:
в) назви титулів, рангів, чинів
VII. Назви конференцій, конгресів, найважливіших документів, пам'яток старовини, творів мистецтва 1.3 великої літери пишеться перше слово і власні імена у
назвах конференцій, конгресів, найважливіших документів державних закладів, пам'яток старовини, творів мистецтва
Примітка. У назвах з'їздів слово з'їзд пишеться з малої літери, а порядковий номер з'їзду, якшо його записують словами, з в е л и к о ї
2. У назвах художніх творів, наукових праць, газет, журналів, історичних пам'яток, кінофільмів, спектаклів перше слово треба писати з великої літери і всю назву
брати в лапки
Це правило поширюється і на правопис назв виробів, продуктів тощо
65. Для того, щоб максимально наближено передати російські прізвища в українській мові, необхідно дотримуватися правил українського правопису.
Е –Е
Російська літера е в українській мові передається через е у таких випадках:
після приголосної літери,
у словах після ж, ч, ш, щ при ненаголошеному суфіксі -ев, а також після літер ц і р:
Е –Є
Російська літера е також може передаватися як є, коли:
стоїть на початку слова:
стоїть у середині слова після голосних літер, а також після приголосних при роздільній вимові,
стоїть після приголосних, формуючи суфікси -єв, -єєв:
російському кореневому е відповідає і в українській мові,
Російська літера ё в прізвищах може перекладатися:
сполученням йо, якщо ё стоїть на початку слова, після голосних літер та після б, п, в, м, ф,
за допомогою сполучення літер ьо після приголосного в середині слова:
за допомогою літери о після ч, щ,
Російська літера э в українській мові передається літерою е,
Російська літера и може передаватися:
через і, якщо стоїть на початку слова, а також після приголосних (за винятком шиплячих і літери ц)
через ї, якщо стоїть після голосних літер чи після приголосних при роздільній вимові,
через літеру и, якщо стоїть після ж, ч, щ, ц, ш, а далі йде приголосний:
через літеру и, якщо це прізвища, утворені від імен, які існують і в українській, і в російській мові
через літеру и у прізвищах, що мають однакові основи як в українській, так і російській мові:
через літеру и у суфіксах -ик, -ич, -евич, -ович, -євич, -иц, -ищ,
передається через літеру и у прізвищах, які закінчуються на –их (ых),
Російська літера ы в українській мові передається через и
Характерно, що в українській мові російські суфікси -ск(ий), -цк(ий) вживаються через ськ(ий), -цьк(ий), а також суфікси -ск(ой), -цк(ой):
Підчас перекладу прізвищ український відповідник широковживаному російському суфіксу -жский в українській мові є суфікс -зький:
Російські прикметникові прізвища, які мають закінчення –ый, перекладаються через -ий після твердого приголосного, після м’якого приголосного через -ій; -ая, -
яя, -а, -я
66. Українські та інші слов’янські прізвища, що мають закінчення іменників І та II відміни, відмінюємо переважно за зразками відмінювання відповідних
іменників цих відмін:
Прізвища прикметникового типу на -ий, -ій відмінюємо як відповідні прикметники чол. та жін. родів (твердої або м’якої групи)
Чоловічі прізвища прикметникового типу на -ов, -ев (-єв), -ів (-їв), -ин, -ін (-їн) відмінюємо із чергуванням
При відмінюванні слов’янських прізвищ та особових імен із суфіксом -ек чергування е з нулем звука не відбувається:
При відмінюванні прізвищ із суфіксом -ець е випадає:
Так само випадає е при відмінюванні імен з кінцевими -ер, -ел, -ол:
Прізвища жінок з основою на приголосний та на о не відмінюємо:. Прізвища, утворені вад присвійних прикметників, можуть мати форми жін. роду залежно від
традиції:
Кінцевий приголосний основи ґ у прізвищах Гадже́ґа, Мамали́ґа і под. чергується (залежно від традиції вживання в кожному окремому випадку) із з та дз (у
давальному та місцевому відмінках однини) і з ж та дж (у присвійних прикметниках)
67. Чоловічі імена по батькові творяться за допомогою суфіксів:
а) –ович, якщо ім’я відмінюється за твердою чи мішаною групою або закінчується на р: Петрович, Семенович, Карпович, Лазарович, Тимурович, Теодорович,
Тарасович;
б) –ьович (-йович), якщо ім’я відмінюється за м’якою групою: Васильович, Олексійович, Сергійович, Порфирійович, Андрійович, Юрійович;
в) –ич, -іч: Ілліч, Якович (Яковлевич), Савич (Савович), Хомич (Хомович), Кузьмич (Кузьмович), Лукич (Лукович), Микитович.
Жіночі імена по батькові утворюються за допомогою суфіксів –івна, -ївна: Василівна, Степанівна, Тарасівна, Карпівна, Сергіївна, Юріївна.
З відхиленням від загальних правил творяться лише такі імена по батькові: Микола – Миколайович, Миколаївна; Григорій – Григорович, Григорівна; Яків –
Яківна.
При творенні імен по батькові в основах імен відбувається чергування і з о: Антін – Антонович, Антонівна; Нестір – Несторович, Несторівна; Федір – Федорович,
Федорівна; Яків – Якович, Яківна; Сидір – Сидорович, Сидорівна.
68.
 ТИРЕ МІЖ ПІДМЕТОМ І ПРИСУДКОМ
- Між підметом і присудком ставиться тире:
Якщо головні члени речення виражені іменниками в називному відмінку, кількісним числівником або неозначеною формою дієслова, а дієслово-зв'язка в
теперішньому часі відсутня:
Якщо перед присудком, вираженим іменником чи неозначеною формою дієслова, вживаються вказівні частки це, то, ось, значить:
- Тире не ставиться:
Якщо підмет або присудок виражаються займенником, прикметником, дієприкметником, порядковим числівником
Якщо присудок має порівняльне значення і до його складу входять частки як, ніби, мов, неначе, що
Якщо перед присудком стоїть заперечна частка не
Якщо між головними членами стоїть вставне слово, прислівник або частка
Проте для інтонаційного та стилістичного виділення присудка перед ним у таких випадках може ставитися тире
 ТИРЕ НА МІСЦІ ПРОПУЩЕНОГО ЧЛЕНА
Тире ставиться в неповному реченні на місці пропущеного присудка:
Якщо пропущено інший член речення, то тире може ставитись або не ставитись залежно від паузи
Тире не ставиться в еліптичних реченнях, якщо немає спеціальної паузи
 РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ У РЕЧЕННЯХ З ОДНОРІДНИМИ ЧЛЕНАМИ
- Однорідні члени речення, не з'єднані сполучниками
Між однорідними членами, не з'єднаними сполучниками, ставиться кома
- Кома не ставиться,якщо:
а) два дієслова в однаковій формі вказують на дію та її мету
б) між двома однаковими словами стоїть заперечна частка не
- Однорідні члени речення, з'єднані одиничними сполучниками
Кома ставиться завжди перед протиставними сполучниками:
Перед єднальними й розділовими сполучниками, вжитими один раз, кома не ставиться:
- Однорідні члени речення, з'єднані повторюваними сполучниками
Кома ставиться між однорідними членами речення, з'єднаними повторюваними сполучниками.
Якщо частина однорідних членів поєднана інтонаційно, а частина - за допомоги повторюваних сполучників, то кома ставиться між усіма однорідними членами
Якщо однорідні члени речення з'єднані сполучниками попарно, то кома ставиться між кожною парою
Кома не ставиться перед першим повторюваним сполучником, якщо з нього починається перелік
Якщо повторюваний сполучник і з'єднує різні однорідні члени, то к о м а перед ним не ставиться
Якщо однорідні члени речення з'єднані повторюваними сполучниками і становлять тісну смислову єдність, то к о м а між ними не ставиться
- Однорідні члени речення, з'єднані парними сполучниками
Між однорідними членами речення, з'єднаними парними сполучниками як... так, не тільки... а й (але й), хоч... але (та), не стільки... скільки, не так... як та ін. кома
ставиться лише перед другою частиною
- Тире і крапка з комою між однорідними членами
Тире між однорідними членами речення ставиться, якщо:
однорідні члени речення, не з'єднані сполучниками, різко протиставляються
наступний однорідний член (присудок) виражає швидку зміну дій, уточнення, наслідок, причину дії, пояснення
- Крапка з комою між однорідними членами ставиться тоді, коли однорідні члени поширені, особливо коли в їх складі є свої розділові знаки
 Розділові знаки при узагальнювальних словах
- Двокрапка ставиться:
1) після узагальнювального слова перед однорідними членами речення
2) перед однорідними членами, коли відсутнє узагальнювальне слово, але слово, до якого відносяться однорідні члени, має на собі логічний наголос
3) після слів як-от, а саме, наприклад, які стоять після узагальнювального слова
- Тире ставиться:
1) перед узагальнювальним словом, що стоїть після однорідних членів речення
2) якщо однорідними членами, що стоять після узагальнювального слова, речення не закінчується, то після них ставиться тире, а перед ними двокрапка
Примітка. Іноді замість двокрапки після узагальнювального слова можна ставити тире. У таких випадках однорідні члени мають характер побіжного зауваження
69. Розділові знаки у складносурядному реченні
Прості речення, що входять до складносурядного, відокремлюються одне від одного комою, крапкою з комою або тире.
- Кома
Кома ставиться між частинами складносурядного речення, поєднаними сполучниками і (й), та, а, але, проте, зате, однак, або … або, чи … чи, ні … ні, то … то, не
то … не то, хоч … хоч
- Кома не ставиться:
якщо перед єднальним чи розділовим сполучником у складносурядному реченні є спільний другорядний член,вставне слово або частки лише, ще, навiть:
між двома питальними, спонукальними або окличними реченнями, з'єднаними сполучниками і (й), та (у значенні і), або, чи:
між двома односкладними безособовими або номінативними реченнями:
- Крапка з комою
Крапка з комою ставиться між частинами складносурядного речення, якщо вони:
дуже поширені і вже мають в середині розділові знаки:
досить далекі за змістом:
- Тире
Тире ставиться між частинами складносурядного речення перед сполучниками і, та (у значенні і), якщо:
говориться про швидку зміну подій чи явищ:
обидві частини виражають причинно-наслідкові відношення:
одна частина речення різко протиставляється другій.
Розділові знаки у складнопідрядних реченнях

- Коми ставляться
Між частинами складнопідрядних речень, що мають свої синтаксичні центри.
- Коми не ставляться
Якщо підрядна частина починається з частки не.
Якщо підрядна частина складається з одного слова.
Якщо підрядні однорідні частини пов'язуються одиничним єднальним або розділовим сполучником.
- Крапка з комою ставляться
Між ускладненими або віддаленими за змістом частинами може ставитися крапка з комою.
- Тире або кома і тире ставляться
Якщо у допустовому складнопідрядному головна частина вимовляється з різким підсиленням тону (з метою інтонаційного і смислового її виділення), то між
частинами складнопідрядного речення ставиться кома і тире.
- Двокрапка ставиться
Двокрапка замість коми може ставитися, якщо в головній частині є слово, що вимагає роз'яснення.
Розділові знаки в безсполучникових складних реченнях

- Кома, крапка з комою ставляться
Між однорідними частинами ставиться кома.
Якщо рівноправні поширені частини віддалені за змістом, то можна поставити й крапку з комою.
- Тире ставиться
Якщо між предикативними частинами протиставні або допустові відношення (можна вставити сполучник а).
Якщо у першій частині вказується на час або умову дії, про яку йдеться в другій частині (можна вставити сполучники якщо, коли).
Якщо друга частина виражає наслідок або причину того, про що говориться в першій частині (можна вставити через це, тому).
Якщо друга частина містить порівняння з тим, про що говориться в першій частині (можна вставити немов).
Якщо друга частина виражає пояснювальні відношення у формі раптово сприйнятого.
- Двокрапка ставиться
Якщо друга частина виражає причину того, про що говориться в першій (можна вставити чому) або розкриває зміст попередньої (можна вставити а саме).
70. У складних реченнях із різними видами зв'язку вживаються такі самі розділові знаки, що і в складносурядних, складнопідрядних та безсполучникових
складних реченнях. Найчастіше в таких реченнях уживається кома: Мати вірила: земля усе знає, що думає чи говорить чоловік, вона може гніватись і бути доброю
(М. Стельмах).
У реченнях, які складаються з кількох простих речень, можуть стояти поряд два сполучники або сполучник і сполучне слово. Між ними ставиться кома, якщо
речення, котре приєднується другим сполучником, можна опустити:Брати Блаженки шепотілися між собою, що, коли треба буде, вони стануть в бою один до
одного спинами (О. Гончар). — Брати Блаженки шепотілися між собою, що вони стануть в бою один до одного спинами. Але:Верхів'ями дерев сичав вітер, а коли
густа темрява оповила ліс, почав сіяти дощ (К. Гордієнко).
Між двома сурядними реченнями, поєднаними сполучниками і (й), та (і), якщо вони мають спільне підрядне, кома не ставиться: Коли він торкався смичком до
струни скрипки, все на світі зникало і залишалася тільки музика (В. Собко).
У реченнях зі сполучниковим і безсполучниковим зв'язком вживається двокрапка і тире: І досі ще тривожні й неспокійні у людства сни, бо знає світ: закінчуються
війни, але існує стан війни (М. Ткач).
71. Звіт – документ, який містить відомості про результати діяльності за певний період часу, виконання заходів, доручень, завдань і подається керівникові
структурного підрозділу, організації або до керівного органу.
Державна статистична й відомча цифрова звітність укладається на підставі уніфікованих форм (бланків) й відповідно до затверджених нормативних документів,
які вказують порядок їх укладання та оформлення. Внутрішньоорганізаційна звітність менш регламентована щодо форм.
Реквізити звіту:
1. Гриф затвердження – праворуч
2. Штамп установи – для зовнішнього документа.
3. Назва документа.
4. Заголовок, який повинен містити такі дані:
· «про роботу атестаційної комісії»; «про роботу відділу…», «про педагогічну практику…» тощо;
· термін звітності
· статус, посада й місце роботи (навчання) укладача;
· прізвище та ініціали укладача.
До поняття «службові записки» входять два різновиди документів – доповідні та пояснювальні записки.
Доповідна записка – це документ на ім’я керівної посадової особи зі звітом про виконання певної роботи, завдань, службового доручення, узятих на себе
зобов’язань; може містити висновки та пропозиції укладача.
Доповідна записка укладається за вказівкою керівника або ж з ініціативи її автора й може також містити повідомлення про наявний факт, подію, ситуацію, що
склалася з укладачем, його підлеглими чи на підприємстві, ділянці тощо. Здебільшого мета ініціативної доповідної записки – спонукати керівника до прийняття
конкретних рішень.
Реквізити доповідної записки:
1. Місце укладання – повна назва організації, від імені якої укладається записка, та її реквізити (для зовнішніх)
2. Адресат – посада, звання, прізвище та ініціали посадової особи, якій подається записка (у Д. в.).
3. Адресант – посада, назва підрозділу, дільниці, звання, прізвище, ім’я та ім’я по батькові особи, яка подає записку (у Р. в.).
4. Назва документа, номер
5. Заголовок
6. Текст – може поділятися на такі частини:
· загальну – лаконічний і точний виклад суті події, інформації, пропозиції;
· описову – аргументоване пояснення причини, факту, учинку, події; з’ясування певних положень основного документа
· висновок – конкретні пропозиції щодо оптимальних способів вирішення, подолання чи усунення заявлених в описовій частині фактів.
7. Додаток із зазначенням кількості сторінок, примірників тощо.
8. Посада автора – ліворуч, підпис укладача , керівника організації– праворуч та розшифрування підпису.
9. Дата укладання – цифрами.
Пояснювальна записка укладається на вимогу керівника, керівної організації або ж із власної ініціативи й має реквізити, аналогічні доповідним запискам
Пояснювальна записка може бути:
· службовою складовою частиною чи додатком, доповненням іншого документа. У ній укладач або організація обґрунтовує мету, актуальність, новизну й перелік
дії основного документа.
· документом особистого характеру, у якому аргументовано й доказово пояснюються певні дії укладача або його підлеглих чи причини якихось подій, фактів,
провин та ін.
Рапорт – усне або письмове повідомлення про щось важливе керівництву, вищій інстанції, звіт про виконання взятих на себе зобов’язань.
Реквізити рапорту:
· повне найменування адресата в Д в. одн., у стовпчик, на 1/2 частини листа зверху праворуч;
· назва документа – посередині рядка, з великої літери, без крапки після назви;
· з абзацу – зміст документа;
· дата – ліворуч; у цьому ж рядку, праворуч, – підпис, поряд – повна розшифровка адресанта (прізвище, військове звання).
72. Резюме – документ, у якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність та професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.
Найчастіше цей документ просять надіслати поштою чи факсом тих, хто бажає взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади у фірмі, на підприємстві, в
установі.
Оформляється резюме друкованим способом, найчастіше на персональному комп’ютері.
Основна вимога до документа – вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу.
Подається з метою заміщення вакантної посади на фірмі, установі, організації. Суворих вимог щодо розміщення реквізитів не встановлено.
Найпоширенішим є зразок, коли подається:
назва документа;
прізвище, ім’я, по батькові особи, яка складає резюме;
мета складання резюме;
досвід роботи;
освіта;
знання мов; контактний телефон.
Автобіографія — це документ, в якому особа, що складає його, дає опис свого життя і діяльності.
Основна вимога до такого документа — досягти вичерпності потрібних відомостей і лаконізму викладу.
Кожне нове повідомлення починається з абзацу.
В автобіографії обов'язково вказуються:
Прізвище, ім'я та по батькові (Я, Петренко Сергій Миколайович).
Дата народження (народився 9 серпня 1977 р.).
Місце народження (місто, село, район, станція, селище, область).
Короткі відомості про сім'ю, в якій народився (батько, мати, рік народження, їх місце проживання, місце роботи).
Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися і протягом якого часу).
Відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи і посад).
Відомості про громадську роботу (усі її види).
Короткі відомості про сім'ю (чоловік, дружина, діти, місце роботи, посада, місце навчання, вік).
Дата і підпис автора.
73. Документи з кадрово-контрактових питань — це документи, що містять інформацію про особовий склад підприємства (організації), зафіксовану в заявах
про прийняття (звільнення , переведення) на роботу, наказах про особовий склад, автобіографіях, характеристиках, контрактах (трудових угодах) з найму
працівників тощо.
Характеристика — документ, у якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника. У кожній характеристиці повинні бути чотири частини, що логічно
пов'язані між собою. Перша — анкетні дані, що йдуть за назвою документа, де зазначають прізвище, ім'я, по батькові, посаду (вчений ступінь і звання), рік
народження, освіту, які прийнято розташовувати у стовпчик. Друга — дані про трудову діяльність (факс, тривалість роботи, рівень професійної майстерності та
інше). Третя — власне характеристика, ставлення до роботи, підвищення професійного і наукового рівня, відносини у трудовому колективі. Тут же міститься
згадка про урядові винагороди або заохочення. Четверта — висновки, де зазначено призначення характеристики.
Текст викладається від третьої особи. Підписи на цьому документі посвідчуються круглою гербовою печаткою. Документ видається на руки працівникові або
надсилається до установи, підприємства, що його вимагали
74. Доручення — це письмове повідомлення, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати певні юридичні дії або
отримувати матеріальні цінності.
Залежно від суб’єкта дії доручення поділяються на особисті й офіційні. Особисті доручення складаються окремими особами, які передають свої права іншим
фізичним особам (право на отримання заробітної плати, поштового переказу та інше). Техніка відтворення особистих доручень — рукописна, на стандартному
форматі папері.
Реквізити особистого доручення розміщуються у такій послідовності:
Назва виду документа.
Текст.
Дата.
Підпис особи, яка склала доручення.
Завірення підпису (посада, організація завірителя, підпис, прізвище, ініціали завірителя).
Дата завірення.
Службові доручення бувають:
спеціальні — офіційне доручення, що надає повноваження службовій особі на здійснення однотипних дій, вчинків (представництво в органах суду, здійснення
транспортних, господарських і банківських операцій у межах певного періоду часу);
разові — офіційне доручення, що надає право здійснення операцій, пов’язаних з управлінням, майном.
Службові доручення оформлюються переважно на бланках.
Порядок розташування реквізитів службового доручення:
Назва організації, яка видає документ.
Номер і дата видання доручення.
Посада, прізвище, ім’я, по батькові особи, якій видають це доручення (паспортні дані).
Назва установи, організації, від якої повинні бути отримані матеріальні цінності. Перелік цінностей із вказівкою на кількість і суму. Або: точна вказівка
повноважень службової особи із зазначенням усіх структурних підрозділів чи службових інстанцій, в яких надається право на здійснення дій.
Термін дії доручення.
Зразок підпису особи, якій видано документ.
Підписи службових осіб, які видали документ.
Печатка організації, що видала доручення.
Розписка як обліково-фінансовий документ є письмовим підтвердженням певної дії, яка мала місце, - передавання і отримання документів, товарів, грошей,
матеріальних цінностей.
Це документ, що поширений серед документацій усіх підприємств, установ, навчальних закладів, також чинний у стосунках між приватними особами.
Розписка може бути приватного і службового походження. Оформлюється від руки в одному примірнику.
Традиційним є таке розташування реквізитів розписки:
Текст: Зміст дій. Прізвище, ім’я, по батькові того, хто пише цей документ, відомості про паспорт, посвідчення.
Підстава передачі й отримання цінностей( для службової розписки).
Дата написання.
Підпис того, хто отримує цінності чи передає.
Завірення підпису( у приватній розписці).
Дата завірення.
Довідка - це документ інформаційного характеру, що підтверджує факти з життя й діяльності окремих громадян, різні обставини діяльності установ, організацій,
підприємств.
Довідки можуть бути особисті й службові.
Особисті довідки підтверджують певний юридичний факт конкретної особи. Оскільки текст довідки особистого характеру типовий, то слід використовувати
бланки установи чи підприємства, на яких власноручно заповнюють тільки індивідуальні реквізити (кому, про що, для подання куди).
Довідки службового характеру складають на запит або за вказівкою вищої організації чи службової особи. Вони повинні об'єктивно відображати стан справ
конкретного структурного підрозділу, всієї установи.
Зовнішні довідки підписує керівник і засвідчують печаткою. Внутрішні печаткою не засвідчують.
Довідка містить такі обов'язкові реквізити:
1. Назва організації, що видає довідку.
2. Дата і номер.
3. Назва виду документа.
4. Текст, у якому вказують прізвище, ім'я та по батькові особи, якій видається довідка у давальному відмінку; текст, у якому підтверджують певний факт;
призначення довідки (куди подається).
5. Підписи службових осіб, печатка, без якої довідка не має юридичної сили.
75. Постанова – це 1. Розпорядження, акт органів державної влади. 2. Колективне рішення, ухвала. 3. Сценічне оформлення драматич-ного твору; постановка,
постава”.
Отже, в офіційно-діловому стилі постановою називають:
1. Правовий акт органів державної влади, що стосується карди-нальних проблем.
2. Колективне рішення, ухвалу зборів, тобто заключну частину протоколу засідання, зборів, правління тощо.
Постанова входить у протокол чи додається до нього, або ж може бути оформлена як витяг із протоколу.
Найчастіше постанову оформляють на бланку.
Текст постанови складається із двох частин: констатаційної і розпорядчої (як і в наказах).
Констатаційна частина містить:
• вступ;
• оцінку становища чи посилання на розпорядчий документ вищої установи.
Розпорядча частина містить:
• запропоновані постановою заходи;
• вказівку на виконавця і термін виконання.
Постанову підписують дві особи: голова колегіального органу і керуючий справами (секретар).
Наказом називається розпорядчий документ, що видається ке-рівником підприємства чи установи на правах єдиноначальності і в межах своєї компенсації. Наказ
видають для вирішення основних і оперативних питань. При виданні наказів потрібно дотримуватися низки вимог і правил, щоб документ забезпечував його
юридичну повноцінність. Спочатку потрібно укласти проект наказу, погодити його з усіма зацікавленими особами (чи організаціями). Накази видає керівник з
усіх питань, що входять до його компе-тенції. У тексті наказу вказують терміни його дії. Скасувати наказ може лише вповноважена особа чи інстанція.
Розпорядження – це правовий акт управління державного органу. Цей документ видається керівником чи колегіальним органом у рам-ках наданого посадовій
особі чи державному органові компетенції.
Розпорядження має обмежений термін дії, стосується вузького кола осіб – виконавців документа.
Розпорядження можуть видаватися Кабінетом Міністрів Украї-ни, місцевими радами, представниками Президента України на міс-цях, керівниками колегіальних
органів, тощо.
76. Договір трудовий - угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом (далі власник), за якою
працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник - виплачувати
працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором й
угодою сторін.
Трудовий договір вважається укладеним, коли сторони досягай згоди з усіх умов, у тому числі з обов'язкових та додаткових.
Під час укладення трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках,
передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.
Трудовий договір укладається як в усній, так і письмовій формі.
Трудовий договір може бути:
o безстроковим, тобто таким що укладається на невизначений термін;
o строковим, якщо трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або
інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами;
o може укладатися на час виконання певної роботи.
Особливою формою трудового договору є контракт, спрямовування якого створювати умови для виявлення ініціативи та самостійності працівника.
Контракт - це правовий документ, що засвідчує певну домовленість між підприємством, організацією чи установою й працівником про умови спільної виробничої
й творчої діяльності, обумовлену певним терміном.
Реквізити:
2. Дата й місце укладання.
3. Текст.
4. Юридичні адреси сторін.
5. Підписи сторін - укладачів контракту.
6. Печатка, що засвідчує підпис роботодавця.
У тексті контракту зазначають орган, який наймає працівника; посада, прізвище, ім'я, по батькові, кого наймають; термін дії контракту; загальні положення;
функції та обов'язки сторін; компетенція і права фахівця; матеріальне і соціально-побутове забезпечення працівника; відповідальність сторін, вирішення спорів;
зміна і розірвання контракту.
Контракт може укладатися як з ініціативи керівника підприємства, так і особи, яка наймається на роботу, є підставою для видання наказу про прийняття
працівника на роботу з дня, встановленого у контракті.
Трудова угода - це документ, яким регламентуються стосунки між установою і позаштатним працівником, коли в організації бракує фахівців з певної галузі.
Трудова угода, укладена зі штатним працівником, визначає коло його доручень, які виходять за межі безпосередніх службових обов'язків.
Реквізити:
2. Заголовок.
3. Місце укладання.
4. Дата.
5. Текст з переліком повноважень і зобов'язань сторін.
6. Юридичні адреси сторін.
7. Підписи.
8. Печатка установи.
Трудова угода укладається у двох примірниках, один з яких передається виконавцеві, а другий зберігається в організації.
77. Візитна картка - це картка для вручення під час знайомства чи візиту.
Візитна картка друкується не на дуже цупкому картоні розміром 5x9 см, при цьому жінки (як дружини, а не як офіційні особи) повинні мати візитки розміром 4x8
см. Вищі посадові особи інколи мають візитні картки розміром 5x10 см.
Візитна картка здебільшого містить такі реквізити:
1. Назву установи, організації.
2. Ім'я та прізвище (у нашій практиці - прізвище, ім'я, по батькові) власника картки.
3. Посаду.
4. Адресу установи, організації.
5. Номери телефонів, факсу.
На візитній картці офіційної особи, дипломатичного працівника друкуються лише ім'я, прізвище та посада її власника.
1. Візитна картка фірми, установи чи організації. Містить повну назву організації, адресу, телефон, факс. Використовується із представницькою метою і для
привітання від імені фірми.
2. Стандартна картка. Зазвичай використовується під час знайомства, шо передбачає подальші стосунки.
3. Картка, що використовується із спеціальною та представницькою метою.
4. Картка для неофіційних намірів містить лише прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання.
5. Сімейна (спільна) візитна картка, що містить прізвище, ім'я, по батькові кожного з членів подружжя.
78. Особо́вий листо́к з о́бліку ка́дрів — це обов'язковий документ особової справи працівників установ, організацій, в якому фіксуються автобіографічні
відомості. Його заповнюють перед оформленням на роботу, для участі у певному конкурсі.
В ньому обов'язково зазначаються:
1. Назва документа.
2. Прізвище, ім'я, по батькові.
3. Дата й місце народження.
4. Відомості про освіту.
5. Відомості про наукові ступені, вчені звання.
6. Якими мовами володіє.
7. Трудова діяльність.
8. Державні нагороди.
9. Зарубіжні та міжнародні наукові відзнаки.
10. Відомості про родину.
11. Паспортні дані.
12. Домашня адреса.
13. Особистий підпис.
14. Дата заповнення документа.
Той, хто заповнює особовий листок, обов'язково наклеює фотокартку (місце для фотокартки визначено на бланку документа).
Наказ – це розпорядчий документ, який видає керівник підприємства, установи. Накази щодо особового складу регламентують призначення, звільнення,
відрядження, відпустки, заохочення і стягнення працівників.
Реквізити:
Назва підприємства або установи, що видає наказ.
Місце видання наказу.
Номер документа.
Дата підписання.
Заголовок до тексту.
Текст документа, у якому виокремлюють констатаційну й розпорядчу частини.
Підпис керівника установи.
Трудова́ кни́жка — документ, що підтверджує трудову діяльність і слугує для встановлення загального стажу, безперервного і спеціального стажу.
При оформленні на роботу книжка заповнюється працівником відділу кадрів протягом 5 днів. До неї заносяться відомості про трудову діяльність, переміщення,
звільнення, заохочення. Зберігається трудова книжка у відділі кадрів і повертається йому у разі звільнення чи виходу на пенсію. Працівник має право взяти
трудову книжку на деякий час за заявою. Якщо власник втрачає її, дублікат видається за останнім місцем роботи на основі особової справи.
79. Протокол – документ, що відбиває процес і результат роботи постійних та тимчасових колегіальних органів, проведення зборів, засідань, нарад,
конференцій, обговорень тощо.
Протокол веде секретар або інша спеціально призначена особа, конспектуючи, стенографуючи або записуючи на диктофон виступи учасників засідання.
За обсягом фіксованої інформації протоколи поділяють на:
стислі – записують порядок денний, прізвища доповідачів, назву питання, формулюють ухвалу;
повні – крім порядку денного, ухвали, стисло фіксують виступи доповідачів, інших осіб, які беруть участь у роботі колегіального органу;
стенографічні – весь хід засідання записують дослівно.
Реквізити протоколу:
Назва виду документа (Протокол).
Індекс (номер).
Дата.
Місце засідання.
Гриф затвердження (якщо протокол підлягає затвердженню).
Заголовок до тексту.
Текст.
Підпис голови.
Підпис секретаря.
Вимоги до оформлення протоколу
Протокол оформлюють на загальних бланках формату А4.
Датою протоколу є дата засідання.
Витяг з протоколу – це відтворення частини протоколу, яка стосується розгляду окремого питання. Його складають, надсилають (або передають) окремим особам
чи підприємствам на їхню вимогу. Реквізити:
Заголовок протоколу.
Дата протоколу.
Текст витягу.
Дата складання витягу.
Підпис секретаря або голови засідання.
Печатка.
Від протоколу витяг відрізняється тим, що в ньому подається ухвала лише з одного питання, тому порядок денний не зазначається. Витяг засвідчується підписами
голови та секретаря зборів і скріплюється печаткою.
80. Організаційні документи закріплюють конкретні функції, права та обов’язки органів управління, окремих посадових осіб, регламентують організаційні,
трудові та інші відносини з конкретного питання.
До найбільш поширених організаційних документів належать положення, статути, інструкції, правила, штатні розписи тощо.
Положення – це правовий акт, що визначає основні правила організації та діяльності державних органів, їх структурних підрозділів, а також підпорядкованих
установ, організацій, підприємств.
Положення є типові та індивідуальні.
Типові положення розробляються вищими органами для системи, як правило, підпорядкованих їм установ, організацій.
Індивідуальні положення розробляються кожною організацією, установою на основі типових. Такі положення підписуються керівниками організацій і
затверджуються розпорядчим документом вищої організації.
Положення може мати такі реквізити:- герб; - назва відомства; - назва організації; - гриф затвердження; - назва виду документа; - дата (дата затвердження); -
індекс; - місце видання; - заголовок; - текст; - підпис; - позначки про погодження.
Положення набуває чинності з дня його затвердження, якщо інша дата необумовлена в розпорядчому документі, яким затверджене положення.
Статути – це юридичні акти, якими оформляється створення конкретного підприємства, установи, товариства, фірми, визначається їх структура, функції, правове
становище.
Статути є типові та індивідуальні. Типові розробляються вищими органами для однотипних підприємств (типовий статут для вищих навчальних закладів).
Індивідуальні статути складаються окремою юридичною особою на основі типового.
Проекти статутів, оформлені належним чином, підписані авторами (керівниками) та погоджені в установленому порядку, підлягають затвердженню.
Статути оформляються на папері формату А4 друкарським способом.
Реквізити статуту:– назва підприємства, установи, товариства;– гриф затвердження;– позначка про реєстрацію.– назва виду документа;– місце складання
(видання), рік;– текст;– підпис;– позначки про погодження.
Інструкція – це нормативний документ, у якому викладаються правила, що регулюють спеціальні аспекти діяльності і стосунків підприємств, установ, організацій,
службових осіб.
Текст інструкції може розбиватися на розділи й пункти і повинен мати вказівний характер. З цією метою вживаються формулювання: “необхідно”, “слід”,
“повинен” та ін.
Усі інструкції можна умовно поділити на дві групи:
– інструкції, що регулюють порядок здійснення певного процесу кількомавиконавцями;
– посадові інструкції.
Реквізити інструкції: - назва виду документа; дата, індекс, місце складання чи видання; - гриф затвердження; - заголовок до тексту; - текст;- підпис; - позначки про
погодження.
81. Оголошення – це документ, у якому подається потрібна інформація, адресована певному колу зацікавлених осіб.
За змістом оголошення поділяються на два види :
оголошення про майбутню подію;
оголошення про потребу в послугах або можливість їх надання.
Оголошення про майбутню подію має такі реквізити:
Текст, що містить:
дату;
місце;
організатора;
зміст (порядок денний) події;
коло осіб, які запрошуються на подію;
умови входу ( платний чи вільний).
Підпис ( назва установи або колегіального органу, призвіще або посада особи, яка дає оголошення) – якщо потрібно.
Оголошення про потребув послугах або можливість їх надання містить такі реквізити:
Заголовок.
Текст.
Адреса автора оголошення.
Запрошення – це документ, який адресується конкретній особі ймістить пропозиціїї взяти участь у події або заході. За змістом і формуляром запрошення подібне
до службового листа та оголошення про майбутню подію. Оформляється цей документ на окремих бланках із цупкого паперу або картону.
Реквізити:
Звертання до адресата.
Текст, у якому вказуються:
дата й час подіїї;
місце;
порядок денний, тематика події;
місце;
порядок денний, тематика подій;
прізвища, ініціали доповідачів з кожного питання;
прізвище, ініціали й телефон відповідальної особи;
маршрут проїзду.
Підпис.
Печатка (за потреби)
Запрошення підписується головою колегіального органу або керівником установи. Обсяг запрошення може бути різним. Якщо запрошуються шановані, вищі за
службовим становищем особи, в тексті вживаються формули ввічливості та порядку за увагу.
З метою повідомлення про захід найчастіше використовується оголошення. Містить повідомлення про захід і запрошення.
82. Лист службовий або офіційний — це поширений вид документації, один із засобів обміну інформацією.
Офіційні листи належать до основних засобів встановлення офіційних, службових контактів між підприємствами, організаціями, установами, фірмами та
закладами.
Усі ділові листи за функціональними ознаками поділяють на дві групи
- листи, що потребують відповіді.
- листи, що не потребують відповіді.
За тематичною ознакою ділові листи поділяють на:
- Комерційні — використовуються при підготовці до укладення комерційної угоди, а також під час виконання умов договорів. До них належать такі ділові
листи:
- Некомерційні — використовуються при вирішенні різноманітних організаційних, правових питань, економічних взаємин. До них належать:
За структурою виділяють такі ділові листи:
- Регламентовані — укладаються за певним встановленим зразком.
- Нерегламентовані — містять авторський текст і складаються у вільній формі, не мають встановленого зразка.
За кількістю адресатів
- Звичайні — надсилаються на одну адресу від імені одного кореспондента.
- Циркулярні — надсилаються цілій низці установ (наприклад, керівною установою до своїх структурних підрозділів (кілька адрес)).
- Колективні — надсилаються на одну адресу, але пишуть його від імені кількох кореспондентів.
За формою відправлення ділові листи можуть бути:
- Конвертові — надіслані за допомогою пошти в конверті (поштове відправлення).
- Електронні — надіслані в електронному вигляді на e-mail (електронна пошта).
- Факсові — надіслані факсом (факсове повідомлення).
Нумерація сторінок. У листах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерацію сторінок починають з другої. Номери сторінок проставляють посередині
верхнього поля арабськими цифрами на відстані не менш як 10 мм від верхнього краю. Біля цифр не ставлять ніяких позначок.
Рубрикація. Це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної
будови листа. Найпростіша рубрикація в листах — поділ тексту на абзаци.

Іспит Укр. мова

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Іспит Укр. мова

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1. Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.

Завдання курсу - сформувати:

Розділові знаки у складнопідрядних реченнях

Розділові знаки в безсполучникових складних реченнях

You might also like