Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Реферат
З дисципліни: «Культура мовлення: академічний та діловий дискурс
(китайська мова)»
На тему: «Особливості культури ділового та академічного мовлення»

Роботу виконала
Студентка 1 курсу магістратури
китайської групи Інституту філології
Спеціальності Східна філологія, західноєвропейська мова та переклад:
китайська мова і література
Вертелецька Анна Костянтинівна

Викладач
кан. філол. н. Демчук Тетяна Василівна

Київ – 2020
 Культура мовлення – це дотримання мовцями усталених мовних норм
усної і писемної форм літературної мови та цілеспрямоване майстерне
використання виражальних засобів мови залежно від стилю, жанру, типу
мовлення і відповідальна лінгвометодична наука про це, бо «лише прозорість
мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо».

Культура мовлення – поняття неоднозначне. Насамперед, це володіння

нормами усної і писемної літературної мови (правилами вимови,
слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати
виражальні засоби мови в різних умовах спілкування згідно з метою і змістом
мовлення. По-друге, культура мовлення – це розділ мовознавства, який
досліджує проблеми нормалізації з метою вдосконалення мови як знаряддя
культури.

Поняття культури мовлення вміщує два аспекти засвоєння літературної

мови: правильність мовлення, тобто дотримання літературних норм, які
сприймаються тими, хто розмовляє і пише, як “ідеал” чи загальноприйнятий
зразок, що традиційно зберігається, і мовленнєва майстерність, тобто не
тільки дотримання норм літературної мови, але й уміння вибирати з наявних
варіантів найточніший в смисловому значенні, стилістично та ситуативно
доречний, виразний тощо. Високий рівень культури мовлення передбачає
високий рівень загальної культури людини, культуру мислення, свідому
любов до мови.

Культура мовлення починається з уміння слухати, правильно, точно і

логічно висловити свою думку в писемній та усній формах державною
мовою, бажання спілкуватися, правильно використовуючи засоби української
мови у будь-якій комунікативній ситуації професійної діяльності.

Культура ділового мовлення характеризується такими комунікативними

ознаками: правильність, точність, логічність, послідовність, багатство,
чистота, доречність, виразність.
 Під культурою ділового спілкування розуміють високу комунікативну
культуру, тобто мистецтво говорити і слухати; уміння об'єктивно сприймати і
правильно розуміти партнера; уміння будувати стосунки з будь-яким
партнером, досягати ефективної взаємодії на основі взаємних інтересів.

Ділове мовлення обслуговує сферу офіційного усного й писемного

спілкування: зв’язок органів влади, установ, організацій між собою та з
населенням, міжнародні стосунки в галузі політики, економіки, культури,
науки тощо. Усний різновид ділового мовлення включає публічні та приватні
бесіди, розмови, виступи офіційних осіб. Залежно від тематики і сфери
ділового спілкування, усні форми його мають такі жанри:

 адміністративно-господарський – охоплює усні розпорядження, накази,

оголошення, спілкування по телефону, наради, виробничі збори,
конференції тощо;
 законодавчий – відбиває усні повідомлення по радіо й телебаченню про
важливі акти, закони, постанови, що мають державне значення;
 дипломатичний – уключає міжнародні зустрічі, конференції, виступи
офіційних осіб тощо.

Обставини, за яких відбувається усне ділове спілкування, досить

різноманітні: розмова з одним співрозмовником, з кількома; виступ перед
великою аудиторією – на зборах, нараді, конференції; розмова телефоном та
ін. У кожній ситуації ми створюємо висловлювання, послуговуючись різними
мовними засобами, і поводимося щораз по-іншому. Відповідно усне ділове
спілкування поділяють на приватне й публічне залежно від кількості його
завдань та учасників.

Усі види усного ділового спілкування реалізуються в різних жанрах

мовлення: спілкування в колективі, прийом відвідувачів, ділові наради,
збори, телефонна розмова, доповіді й лекції адміністративно-господарського,
економічного, статистичного змісту. Таким чином, необхідно пам’ятати, що
на усне мовлення впливають як мовні, так і позамовні чинники.

В усіх ситуаціях мовець повинен ураховувати специфіку усної форми

мовлення. По-перше, вона, як відомо, є первинною формою мови; по-друге,
інтонаційно й лексично багатою, різноманітною, що сприяє всебічному
виявленню особистості мовця, його інтелекту тощо.

Певні труднощі виникають у мовця при конструюванні висловлювань,

що мають точно відбивати думки й при цьому бути різноманітними. Як
засвідчують мовознавці й психологи для оволодіння усним діловим
мовленням сучасна людина повинна мати достатній словниковий запас і
володіти навичками та вміннями легко й вільно створювати речення різної
структури, поєднувати їх у тексті (висловлюванні) як діалогічному, так і
монологічному.

Мовленнєве спілкування розглядається як процес впливу одного

співрозмовника на іншого (інших), що здійснюється вербальними засобами,
зокрема мовленням. Це стосується й ділового спілкування, яке має змістовий
бік і формальний. Змістовий бік цього впливу – ретельно відібрані й певним
чином організовані думки, а формальний – мовне оформлення думок.
Останнє значною мірою залежить від специфіки впливу та від
співрозмовника (адресата мовлення). Для розуміння суті ділового
спілкування необхідно відповісти на такі питання: чому я вступаю в
спілкування? З ким я спілкуюся? Як я буду спілкуватися? Відповідь на перше
питання розкриває причину потреби у спілкуванні:

1) проінформувати співрозмовника (співрозмовників), висловити своє

ставлення до цього;
2) щось довести, у чомусь переконати;
3) з’ясувати ставлення співрозмовника (співрозмовників) до перших
питань, проблем тощо.
 На цій основі й визначаються найзагальніші вимоги до усного ділового
спілкування:

 якість (недвозначність) у вираженні думки;

 логічність, смислова точність, а звідси – небагатослівність (лаконізм)
мовлення;
 відповідність між змістом висловлювання й засобами його вираження;
 відповідність між мовними засобами й обставинами мовлення
(мовленнєвою ситуацією);
 одностильність уживаних одиниць мовлення (відповідність мовних
засобів стилю висловлення);
 побудова природних узвичаєних словосполучень і речень;
 вдалий порядок слів у реченнях;
 багатство й різноманітність мовних засобів;
 самобутність (нешаблонність) в оцінках, порівняннях, зіставленнях, у
побудові висловлювання;
 ефективність мовлення;
 доречність і доцільність мовлення;
 милозвучність мовлення;
 красномовство (виразність дикції, відповідний темп мовлення, сила
голосу) залежно від ситуації мовлення.

Науковий (академічний) дискурс – «вербалізований у тексті тип

дискурсивної діяльності за сферою комунікації, мовленнєва взаємодія
представників відповідної соціальної групи / інституту з метою реалізації
статусно-рольових можливостей у заданих цим соціальним інститутом
межах».

Головне призначення текстів наукового стилю – повідомлення про

результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез,
систематизація знань, представлення наукової інформації суспільству.
 Мова науки виконує епістемічну, когнітивну, комунікативну функції і
задовольняє соціальні, гносеологічні, комунікативні потреби особистості й
соціуму. Завдяки науковій мові передаються у світовий інформаційний
простір національні досягнення з різних галузей знань.

Мовленнєва компетентність є потужним чинником у професійній

підготовці, адже представники наукової й технічної еліти мають стати
носіями зразкової літературної мови в обох формах (усній і писемній) її
функціонування. Вона виявляється у різних формах спілкування: усному й
писемному, внутрішньому і зовнішньому, діалогічному, монологічному й
полілогічному, підготовленому й спонтанному тощо.

Мовленнєве наукове спілкування – це комунікативна векторна взаємодія

в колі «суб’єкт – суб’єкт», «суб’єкт – текст», «суб’єкт – наукове
дослідження»; це професійне володіння комунікативною поведінкою, вміння
долати комунікативні бар’єри; це складний, багатоаспектний процес
налагодження й розвитку стосунків між суб’єктами наукової дії, породжений
необхідністю спільної діяльності. Мовленнєве наукове спілкування охоплює:

 пошук, аналіз, оброблення, узагальнення наукової інформації (суб’єкт –

текст);
 обмін інформацією (інтеракція) (суб’єкт – суб’єкт);
 редагування науково значущого матеріалу (суб’єкт – науковий текст);
 психологічну оптимізацію науково-пізнавальної діяльності.

Мовленнєве наукове спілкування ґрунтується на таких законах

наукового мовлення:

 концептуальному (всебічний аналіз об’єкта, предмета дослідження,

побудова системи знань про них; визначення мети, завдань);
 стратегічному (вміння на основі наукової концепції розробити програму,
модель наукового експерименту як методичну систему, передбачити
результати);
  тактичному (уміння працювати з науковими фактами; доводити,
обґрунтовувати думки; працювати в атмосфері наукової співтворчості,
зокрема з науковим керівником, консультантами);
 ефективної наукової комунікації (система дій суб’єкта з метою
налагодження контакту на всіх етапах наукової комунікації. Це
необхідна умова ефективної реалізації продукту мисленнєво-
мовленнєвої наукової діяльності);
 системно-аналітичному (аналіз значущості наукового продукту, який
полягає у рефлексії (дослідженні відчуттів) і корегуванні продукту
наукової мисленнєво-мовленнєвої діяльності);
 мовленнєвому – вираження думки у дієвій словесно-науковій формі, що
становить систему комунікативних ознак наукового мовлення
(правильність, виразність, ясність, точність, ємкість, стислість,
доречність).

Правильність наукового мовлення – це володіння системою норм

літературної мови. Основні шляхи розвитку правильності мовлення: тренінги
(риторичні); робота із словниками, спеціальною лінгвістичною літературою;
слухання,читання й аналіз взірцевого мовлення.

Виразність – вплив за допомогою усного мовлення на емоції, почуття

слухачів, співбесідника. Виразність наукового мовлення ґрунтується на
вмінні вживати засоби увиразнення: наукові порівняння, епітети, цитати,
наукові ремінісценції тощо. До засобів виразності належать і фонетичні
засоби: інтонація, темп мовлення, тембр, дикція тощо. Шляхи розвитку
виразності мовлення: особисті тренінги; участь у науковому обговоренні;
аналітичне читання літератури різних стилів, зокрема наукового.

Ясність – комунікативна ознака, що забезпечує розуміння сказаного.

Причини порушення ясності: низький рівень володіння нормами української
мови, недостатній словниковий запас.
 Точність – використання наукових термінів у відповідності до їх мовних
значень. Точність мовлення зумовлена передусім знанням предмета
мовлення. Ще Декарт зазначав: «Правильно вживайте слова, і ви звільните
світ від половини непорозумінь». Шляхи розвитку точності: робота зі
словниками; робота з навчальною, науковою літературою; системно-
аналітичний підхід до власного й чужого мовлення, наукового зокрема.

Стислість (лапідарність) – добір мовних засобів для вираження головної

думки.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів наукового стилю,

що свідчить про відповідність наукового мовлення меті, завданням, умовам,
сфері спілкування. Ця якість відточує мовне чуття суб’єкта, допомагає
ефективно скеровувати поведінку аудиторії.

Мовленнєва поведінка науковця визначається розвиненістю

мовленнєвих наукових умінь, тобто вмінь слухати, читати й писати по-
науковому, а саме:

 брати участь у науковому діа-, полі-, монолозі;

 визначати наукову позицію співрозмовника, автора наукового джерела;
 аргументувати свої думки з теми наукового дослідження, дотримуючись
критерію релевантності (міри й виваженості викладу);
 спираючись на тему, предмет, об’єкт, мету, завдання наукової роботи,
правильно обирати модель викладу досліджуваного матеріалу.

Мовна культура науковця не постає на порожньому місці; це постійна

робота, спрямована на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот,
створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу в
суспільстві.

Основними комунікативними ознаками культури наукового мовлення є

змістовність, правильність і чистота, точність, логічність і послідовність,
багатство (різноманітність), доречність, доступність, естетичність. За
твердженням М.І. Пентилюк, усі ці ознаки підпорядковуються найголовнішій
– правильності, тобто досконалому володінню нормами літературної мови.

Діловий стиль спілкування орієнтований на позитивний

(конструктивний) результат. Діловий стиль виключає придушення чужої
позиції. Основне питання ділового стилю спілкування можна сформулювати
так: позиції сторін визначаються відношенням до обговорюваної проблеми
(спірному положенню) чи відношенням до опонента. В етичному плані
співрозмовник повинен виявляти терпимість, довір'я, розуміння й бути
відвертим зі співрозмовником. Потрібно бути тактовним, особливо до жінок,
старих, інвалідів, виявляти до них гуманність і благородство, уважність і
запобігливість. Уміння продуктивно спілкуватися з діловими партнерами,
реальними або потенційними, - важлива професійна якість ділової людини,
необхідний елемент його розмовної та психологічної культури.

Наукова комунікація формується у результаті взаємодії адресанта й

адресата мовлення. Якщо сторона – автор цього процесу несе
відповідальність за мовленнєве оформлення створеного наукового тексту, а
сторона – реципієнт має належний рівень лінгвістичних знань для
критичного поцінування пропонованого матеріалу, тоді на стику
продуктивної взаємодії виникає культура наукового мовлення. Кожен, хто
береться за створення наукового тексту будь-якого жанру, має бути в душі
бодай на часточку «філологом», пам’ятаючи про грецьку етимологію слова:
philéō – люблю, logos – слово.
 Список використаних джерел

1) Ботвина Н. В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови :

навчальний посібник Київ : «АртЕк», 1999. 264 с.
2) Левченко О. Науковий стиль: культура мовлення : навчальний посібник.
Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2012. 204 с.
3) Онуфрiєнко Г. С. Науковий стиль української мови : навчальний
посiбник Київ : Центр навчальної лiтератури, 2006. 312 с.
4) Пасинок, В. Г. Мовленнєва культура сучасного викладача і студента.
Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна. Іноземна філологія. Харків, 2016. Вип.
84. С. 168-176.
5) Пентилюк М. І., Марунич І. І., Гайдаєнко І. В. Ділове спілкування та
культура мовлення: навч. посіб. Київ : Центр навчальної літератури,
2010. 224 с.
6) Плотницька І. М., Левченко О. П. Культура ділового українського
мовлення у професійній діяльності державного службовця : навч.-метод.
матеріали Київ : НАДУ, 2013. 48 с.
7) Цимбал Н. Культура мовлення у системі професійної підготовки
учителя. Людинознавчі студії. Випуск двадцять дев’ятий. Педагогіка.
2014. С. 230-239.