Текст і дискурс як фігури комунікації

Останнім часом в лінгвістиці широко використовують

поняття «дискурс». Під даним поняттям розуміють текст, що
введений в ситуацію. Дискурс має багато вимірів. З позиції
прагмалінгвістики дискурс являє собою «інтерактивну
діяльність учасників спілкування, обмін інформацією, вплив
один на одного, використання різних комунікативних
стратегій, їх вербальне і невербальне втілення в практиці
спілкування» [1, c.136]. Функціональний підхід передбачає
обумовленість аналізу функцій дискурсу з вивченням
функцій мови в широкому соціокультурному
контексті. Мовно-стилістичнй аналіз дискурсу розмежовує
писемну і усну мову в їх жанрових різновидах, виділяє сфери
спілкування, вивчає характеристики функціональних стилів.
Дискурс з позицій структурно-орієнтованої лінгвістики
розуміють як мову вище рівня словосполучення або
речення. Вивчення дискурсу з точки зору
лінгвокультурології визначає формульні моделі етикету і
мовленнєвої поведінки в цілому і встановлює специфіку
спілкування в рамках певного етносу [2].

Соціолінгвістичний підхід до дослідження дискурсу

передбачає аналіз умов спілкування в широкому
соціокультурному контексті та аналіз учасників спілкування
як представників різних соціальних груп. Зацікавленість до
дискурсу як когнітивно-семантичного явища виникла
зовсім недавно. В рамках організованого чи спонтанного
дискурсу будь-яка комунікативна дія являє собою реалізацію
тих чи інших комунікативно-когнітивних структур. Фреймові
моделі, що містять інформацію соціокультурного
характеру є такими когнітивними структурами.
Фрейм є один із способів подання стереотипної ситуації, яка
містить інформацію різних видів. Відомий голландський
лінгвіст Т.А. ван Дейк [3] вводить термін «фрейм» у зв’язку з
організацією «загального знання» в концептуальні
системи. Під фреймами розуміють одиниці, що організовані
навколо якогось концепту та містять типову, основну і
потенційно можливу інформацію, яка пов’язана з тим чи
іншим концептом.

Всі вищезгадані підходи до розгляду поняття дискурс є

взаємопов’язані. Різні методики і напрямки аналізу дискурсу
дають пояснення існування великої кількості визначень
даного поняття.

В зарубіжних дослідженнях лінгвістичне розуміння дискурсу

неоднозначне. Так, наприклад, науковець П.
Серіо подає вісім значень терміну «дискурс» [7]:

•еквівалент поняття «мова», тобто будь-яке конкретне

висловлювання;
•одиниця, що перевершує фразу за розмірами;
•вплив висловлювання на слухача з урахуванням
ситуації висловлювання (в рамках прагматики);
•бесіда як головний тип висловлювання;
•вживання одиниць мови та їх мовна актуалізація;
•ідеологічно або соціально обмежений тип
висловлюваня, наприклад, адміністративний дискурс;
 •теоретична модель, призначена для дослідження умов
конструювання тексту.

Згідно Т.А. ван Дейку, дискурс – це «істотна складова

соціокультурної взаємодії, характерні риси якої – інтереси,
цілі та стилі» [3]. Підкреслюючи взаємодію
функції і форми, науковець Д. Шіфрін [10] дає визначення
дискурсу як висловлювання. На його думку, дискурс є не
просто набір ізольованих одиниць мовної структури «вищий
за речення», а цілісна сукупність
контекстуалізованних, функціонально організованих
одиниць вживання мови.

Особливий інтерес представляють положення

М.Л. Макарова [5], який визначає дискурс з точки зору
формальної, функціональної та ситуативної інтерпретації.
Встановлення кореляції «текст і речення – «дискурс і
висловлювання» є більш вузьким розумінням дискурсу.
Увага дослідників концентрується на контекст як ознаку
дискурсу на протиставлення того, що сказано, і того, що
малося на увазі, а, значить, на ситуацію спілкування.

Ситуативне розуміння дискурсу розкривається

в лінгвістичному енциклопедичному словнику під редакцією
Н.Д. Арутюнової, де дискурс характеризується як «зв’язний
текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними,
соціокультурними, психологічними та іншими факторами;
текст, що взятий в дієвому аспекті; мова, розглянута як
цілеспрямована, соціальна дія, як компонент, що бере
участь у взаємодії людей і механізмах їх свідомості
(когнітивних процесах). Дискурс – це мова, «занурена в
життя» [1].

Термін «дискурс» у сучасній лінгвістиці близький за змістом

до поняття «текст». Безперервний пошук еквівалентів, таких
як дискурс, мова, тип мовлення, текст, тип тексту, зв’язний
текст, текст зв’язного мовлення, свідчать про неоднозначну
суть даного поняття.

Науковець А.І. Варшавская [2] вводить поняття дискурсу-

тексту і дає трактування дискурсу як процесу мовного
мислення, а тексту – як результату чи продукту цього
процесу.

Дослідивши різницю між дискурсом і текстом, Т.А. ван

Дейк [3] відзначає, що «дискурс» – це актуально
виголошений текст, а «текст» – абстрактна граматична
структура вимовленого. «Дискурс» – це поняття, що
стосується актуальної мовленнєвої дії, тоді як «текст» – це
поняття, що стосується системи мови. Текст – це абстрактний
теоретичний конструкт, що реалізується в дискурсі.

За висловленням Дж. Ліча, текст реалізується в

повідомленні, за допомогою якого здійснюється
дискурс [6]. Мову і текст В.В. Богданов розглядає як два
аспекти дискурсу [6]. Текстовому перекодуванню піддається
не всяка мова і можна «озвучити» не будь-який текст. Ось
чому дискурс розуміється широко – як все, що говориться і
пишеться, тобто, як мовна діяльність, що є в той же час і
мовним матеріалом у будь-якій його презентації – звуковій
або графічній. Текст у вузькому сенсі розуміють як «мовний
матеріал, що зафіксований на тому чи іншому
матеріальному носії з допомогою письма. Таким чином,
терміни мова і текст будуть видовими по відношенню до
об’єднуючого їх родового терміну дискурс» [6].

У європейській лінгвістиці в 70-х роках була зроблена

спроба диференціювати взаємозамінні поняття текст і
дискурс, включаючи категорію «ситуація». Дискурс
трактувався як «текст плюс ситуація», а текст, відповідно,
визначався як «дискурс мінус ситуація».

Деякі лінгвісти, на противагу тексту, трактують дискурс як

інтерактивний спосіб мовленнєвої взаємодії, який належить
одному автору. Це зближує дане протиставлення з
традиційною опозицією монолог – діалог. Останнє
розмежування є умовним, бо навіть монолог частково
є діалогічний, бо завжди звернений до
гіпотетичного чи реального адресата.

Отже, розглянувши всі визначення, можна зробити

висновок, що під текстом в сучасній лінгвістиці розуміють
абстрактну, формальну конструкцію, а під дискурсом – різні
види її актуалізації, які розглядаються з точки зору
ментальних процесів у зв’язку з екстралінгвістичними
факторами.

В нашому дослідженні дискурс вивчається в широкому сенсі

як усна мовленнєва дія, як складне комунікативне явище, що
включає як соціальний контекст (дає уявлення про учасників
комунікації та їх характеристики), так і процеси формування
та сприйняття повідомлення.
Дискурс у вузькому сенсі – це зв’язна послідовність мовних
одиниць, яка створена мовцем для слухача в певний час, з
певною метою та в певному місці.

При вивченні дискурсу постає питання про його

класифікацію: які існують типи і різновиди дискурсу. Кожен
тип дискурсу визначається набором правил, виконання яких
він вимагає, і протікає в певній соціальній сфері. Основним
завданням при дослідженні типів дискурсу є опис структур
найбільш типових або бажаних для дискурсу даного виду.
Так, мова офіційного спілкування використовується в
офіційних ситуаціях. Вона характеризується більш
граматично правильними, складними і повними реченнями.

Основними розмежуваннями в області типології

дискурсу є ступінь формальності спілкування і
протиставлення усного та письмового видів дискурсу.

На основі типу носія інформації виділяють такі різновиди

сучасного дискурсу як друкований дискурс, радіопередача,
телефонна розмова, спілкування за допомогою
автовідповідача чи пейджера, листування електроннлю
поштою. Всі різновиди дискурсу мають свої
особливості. Науковці в області сучасного дискурсивного
аналізу активно займаються їх дослідженням.

Відомий вчений В.І. Карасик [4] виділяє два особливих типи

дискурсу: персональний (особистісно-орієнтований) і
інституціональний (статусно-орієнтований) дискурс. Мовець
у першому випадку виступає як особистість зі своїм багатим
внутрішнім світом, а в другому випадку – як представник тієї
чи іншої соціальної групи. Персональний
дискурс поділяють на дві групи: побутове і буттєве
спілкування. Специфіка побутового спілкування детально
відображена у дослідженнях розмовної мови. Спілкування у
буттєвому дискурсі переважно монологічне та представлене
творами художньої літератури. Інституційний дискурс являє
собою спілкування в заданих рамках статусно-рольових
відносин і виділяється на підставі двох ознак: цілі та
учасники спілкування.

Особистісно орієнтовану модель дискурсу з багатьма

аспектами побудував науковець С.А. Сухих [8]. В його уяві
типи дискурсу виступають як комунікативно-прагматичні
зразки мовленнєвої поведінки, які протікають у певній
соціальній сфері. Останні характеризуються набором деяких
взаємообумовлених змінних. До них відносяться:
ситуативний контекст (дистанція спілкування, час і місце
мовленнєвої події), ступінь знайомства співрозмовників,
соціальні норми, соціальні відносини і ролі співучасників,
рівень формальності, склад учасників комунікації та ін.
За твердженням М.Л. Макарова [5] керуючі комунікативною
дією когнітивні структури, як правило, побудовані у вигляді
сценаріїв, які відображають взаємодію учасників комунікації.
Темою такого сценарію взаємодії є сам тип спілкування чи
взаємодії, тобто тип дискурсу.

Більш явні відмінності між різновидами дискурсу описуються

за допомогою поняття жанру. Спочатку
поняття жанру використовувалося в стилістиці. Спільність
інтересів дослідників сучасної стилістики і теорії
дискурсу вказує на перспективне взаємозбагачення. В даний
час поняття жанру використовується в дискурсивному
аналізі. Жанр розглядається як одиниця
дискурсу, але вичерпної класифікації жанрів не існує.
Жанри мають деякі стійкі характеристики, але проблеми
мовної специфіки жанрів вивчені ще недостатньо.

У структурі дискурсу розрізняють – макроструктуру

(глобальну структуру) і мікроструктуру (локальну
структуру). Під макроструктурою дискурсу розуміють його
членування на великі складові. Всередині великих
фрагментів дискурсу спостерігається певна
єдність – тематична, референтна, тимчасова і т.д. На
противагу макроструктурі, мікроструктура
дискурсу характеризується членуванням дискурсу на
мінімальні складові, що відносять до дискурсивного рівня.

Питання структури дискурсу пов’язане з питанням про його

зв’язність. Можливості підключення розглядаються як один з
найважливіших і основних ознак дискурсу. Вітчизняні і
зарубіжні лінгвісти вивчають текстові зв’язки з урахуванням
їх різних параметрів, характеру і спрямованості. На
початковому етапі текстові зв’язки описували за аналогією зі
зв’язками всередині речення. Специфічний характер
текстових зв’язків розглядається у сучасних дослідженнях.

По аналогії з глобальною та локальною структурою дискурсу

розрізняють глобальну і локальну зв’язність [9]. Семантична
глобальна зв’язність дискурсу забезпечується єдністю теми і
топіку, а локальна зв’язність дискурсу –відносинами між
мінімальними дискурсивними одиницями і їх частинами.
Підсумовуючи, можна зробити висновки, що категорія
дискурсу є одним з основних понять в комунікативній
лінгвістиці. Визначення даної категорії передбачає власну
точку зору на вивчення мови і мовного спілкування. В
рамках соціолінгвістичного підходу до вивчення дискурсу
виділяють різні види категорій, а саме – тип дискурсу,
формат тексту і жанр мови як базові характеристики тексту в
комунікативній ситуації.