Актуальнi питання фiлологiї та методики викладання мов

2020. Випуск 3 (15) ч. 1. C. 129–136

УДК 81’42:32

А. Г. Павленко,
студентка магiстратури
факультету iноземних мов
Криворiзький державний
педагогiчний унiверситет
Науковий керiвник:
кандидат фiлологiчних наук,
доцент Луценко Л. О.

ПОНЯТТЯ ДИСКУРСУ
В СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВI
Павленко А. Г. (наук. кер.: канд. фiлол. наук, доц. Луценко Л. О.).
Поняття дискурсу в сучасному мовознавствi.
У статтi розглянуто основнi науковi пiдходи в сучасному мовознавствi
до трактування поняття «дискурс», описано критерiї, на пiдставi яких
здiйснюється його типологiя, а також представлено основнi унiверсальнi
та специфiчнi властивостi окремих типiв дискурсу.
Ключовi слова: мовознавство, дискурс, текст, мовлення,
типологiя дискурсу.

Павленко А. Г. (науч. рук.: канд. филол. наук, доц. Луценко Л. А.).

Понятие дискурса в современном языкознании.
В статье рассмотрены основные научные подходы в современном
языкознании к трактовке понятия «дискурс», описаны критерии, на
основании которых осуществляется его типология, а также представлены
основные универсальные и специфические свойства отдельных типов
дискурса.
Ключевые слова: языкознание, дискурс, текст, речь,
типология дискурса.

Pavlenko A. (academic mentor Doc. L. Lutsenko). The concept of

discourse in modern linguistics.
The article discusses the basic scientific approaches in modern linguistics to
the interpretation of the concept of “discourse”, describes the criteria on the
basis of which its typology is carried out. Moreover, there are presented the
basic universal and specific properties of individual types of discourse.
Key words: linguistics, discourse, text, speech, typology of
discourse.

Постановка проблеми. Кожна людина як соцiальна iстота

щодня виступає суб’єктом спiлкування та набуває рiзних ролей в
ходi комунiкацiї, яка у свою чергу формує дискурс. Iншими словами,
дискурс є одним з проявiв важливої людської дiяльностi — комунiкацiї.
Вiн являє собою комунiкативну подiю, що полягає у взаємодiї

© А. Г. Павленко
130 Актуальнi питання фiлологiї та методики. 2020. Вип. 3 (15) ч. 1

учасникiв комунiкацiї за допомогою вербальних текстiв та/або iнших

знакових комплексiв в певнiй ситуацiї i певних соцiокультурних
умовах спiлкування. Iншими словами, дискурс за своєю органiзацiєю
iнтерактивний. Таким чином, аналiз рiзних типiв дискурсу дозволить
дослiдити загальнi принципи i властивостi комунiкацiї й iнтеракцiї
в цiлому. Саме тому це поняття набуває все бiльшої актуальностi в
умовах сьогодення.
Аналiз останнiх дослiджень i публiкацiй. Термiн «дискурс»
почав поступово поширюватися у захiдних гуманiтарних дисциплiнах
на початку 60-х рокiв ХХ сторiччя, коли над основними проблемами
його дослiдження працювали такi лiнгвiсти, як Р. Водак, Ю. Габермас,
Т. ван Дейк, Г. Кресс, А. Маколкiн, Дж. Фiске, Р. Ходж. З кiнця 80-х
та на початку 90-х рр. ХХ ст. розробкою питань дискурсу почали
займатися українськi дослiдники, а саме: Є. Бистрицький, С. Павличко,
C. Андрусiв, В. Вовк, О. Бiлий, Т. Гундарова, А. Клепiков, Н. Костенко,
Н. Сукаленко, Г. Почепцов, [1, 5]. I. Корольов у своїй працi говорить,
що останнiм часом пiд диcкурcом розумiється багатовимiрне явище
(Арутюнова; Бахтин; Бацевич; Почепцов; Brown) iз урахуванням
культурних (Тер-Мiнасова; Wierzbicka), соцiальних (Горелов; Седов;
Hymes), когнiтивних (Кравченко; Красних; Селiванова; Шевченко;
Fairclough), етнопсихологiчних (Карасик; Красних; Попова, Стєрнiн),
полiтичних (Макаров; Шейгал) та iнших факторiв [9, с. 285].
Метою нашої наукової розвiдки є окреслення рiзних теоретичних
пiдходiв до визначення поняття «дискурс» та iснуючих класифiкацiй
дискурсу в сучасному мовознавствi. Мету реалiзовано у наступних
завданнях: систематизувати та охарактеризувати iснуючi в лiнгвiстицi
пiдходи до окреслення поняття дискурсу та його структурних елементiв;
окреслити iснуючi типи дискурсу в сучасному мовознавствi; з’ясувати
основнi унiверсальнi та специфiчнi властивостi окремих типiв дискурсу.
Виклад основного матерiалу. Загальновизнаним є той факт,
що дискурс формується у процесi комунiкацiї i є складовою частиною
дiйсностi, при цьому враховується екстралiнгвiстичний контекст
(iндивiдуально-психологiчний, функцiонально-рольовий, прагматичний,
етносоцiокультурний). Дискурс за своєю органiзацiєю є iнтерактивним.
Детальний аналiз рiзних типiв дискурсу уможливлює вивчення
загальних принципiв та властивостей комунiкацiї в цiлому.
Однiєю з найважливiших особливостей дослiджуваного об’єкта є
вiдсутнiсть єдиного остаточного та загальноприйнятого визначення
термiна. З цього привиду О. Кубрякова висловлює думку, що широке
розповсюдження самого слова «дискурс» зовсiм не означає, що за ним
А. Г. Павленко 131

вже закрiплений загальновживаний змiст [10, с. 23]. Тож, насамперед,

слiд звернутися до визначення цього поняття.
В iсторичнiй перспективi теорiя дискурсу бере початок вiд концепцiї
Е. Бенвенiста, в якiй було вперше розмежовано поняття «план дискурсу»
та «план розповiдi». У власнiй концептуально-дискурсивнiй теорiї
французький мовознавець вперше чiтко розрiзнює такi якостi, як
статичнiсть плану розповiдi та динамiчнiсть плану дискурсу, а сам
дискурс визначається як «висловлення, що передбачає наявнiсть
мiнiмум двох комунiкантiв: адресата й адресанта, а намiром адресанта
є певний вплив на свого спiврозмовника» [4, c. 276–279].
Як зазначалося вище, у сучаснiй лiнгвiстицi досi не досягнуто єд-
ностi поглядiв щодо тлумачення цього термiна. Однак бiльшiсть праць
вiтчизняних i зарубiжних учених дотримуються спiльної точки зору, у
рамках якої «дискурс» представлено у значеннi цiлiсного мовленнєвого
твору, який виконує рiзноманiтнi когнiтивно-комунiкативнi функцiї.
Таке розумiння дискурсу представлено у роботах Н. Арутюнової,
Т. ван Дейка, О. Iссерс, В. Карасика, В. Красних, М. Макарова, Г. По-
чепцова, К. Седова та iнших. Так, Т. ван Дейк пiд поняттям дискурсу
розумiє комунiкативну подiю, в якiй задiяна i мова, i ментальнi
процеси, якi неминуче супроводжують процес комунiкацiї для того,
щоб складний синтез значення, мовної форми i дiї повною мiрою
вiдтворювався учасниками спiлкування [6, c. 121].
В. Карасик розумiє пiд дискурсом «текст, занурений у ситуацiю
спiлкування», що допускає «безлiч вимiрiв» i взаємодоповнюючих
пiдходiв у вивченнi, в тому числi прагмалiнгвiстичний, психолiнгвiстич-
ний, структурно-лiнгвiстичний, лiнгвокультурний, соцiолiнгвiстичний [8,
с. 5–6].
Досить ґрунтовними та вагомими у дослiдженнi дискурсу є
науковi роботи Ф. Бацевича, який називає це явище мовленнєвим
жанром та мовленнєвим актом. Дискурс, на думку науковця, — це
тип комунiкативної дiяльностi, мовленнєвий потiк та iнтерактивне
явище, що має рiзнi форми прояву (усну, писемну, паралiнгвальну),
вiдбувається у межах конкретного каналу спiлкування, регулюється
стратегiями i тактиками учасникiв. Внаслiдок синтезу мовних,
когнiтивних i позамовних (соцiальних, психiчних, психологiчних
тощо) чинникiв, залежних вiд тематики спiлкування, формуються
рiзноманiтнi мовленнєвi жанри [2, с. 138]. Отже, з одного боку, дискурс —
текст, як частина життя, з певними особливостями граматики, лексики,
правилами слововживання i синтаксису, а з iншого, — це живе
132 Актуальнi питання фiлологiї та методики. 2020. Вип. 3 (15) ч. 1

спiлкування, комунiкацiя, когнiтивно-мовленнєве й iнтерактивне явище

з усiма вiдповiдними складовими спiлкування [3, c. 12–13].
Д. Шифрiн виокремлює три пiдходи до поняття «дискурс». Перший
пiдхiд пропонує суто функцiональну точку зору на дискурс як на
природну можливiсть використання мови. Цей пiдхiд обумовлює аналiз
функцiй дискурсу в широкому соцiокультурному контекстi. Другий
пiдхiд визначає дискурс як кiлька, пов’язаних мiж собою за змiстом,
речень. Третiй пiдхiд визначає дискурс як висловлювання, у якому
взаємодiють форма та функцiї. У цьому випадку дискурс розумiється не
як примiтивний набiр iзольованих одиниць мовної структури «бiльших
за речення», а як цiлiсна сукупнiсть функцiонально органiзованих,
контекстуалiзованих одиниць вживання мови [11, c. 83–90].
Схожою є позицiя М. Стаббса, який акцентує увагу на трьох
основних рисах дискурсу. По-перше, дискурс можна розглядати як
одиницю мови, що є бiльшою, нiж речення, за обсягом. Це так
званий формальний сенс характеристики. По-друге, дискурс за змiстом
пов’язаний з використанням мови в соцiальному контекстi. Та, по-
третє, дискурс можна назвати iнтерактивним або дiалогiчним за
своєю органiзацiєю. Отже, для Стаббса головнi ознаки дискурсу —
це формальнiсть, соцiальнiсть та iнтерактивнiсть [14].
Розумiння дискурсу М. Макаровим перегукується з пiдходами
дослiдникiв Стаббса та Шифрiна, адже науковець спирається на такi
основнi координати, як формальну, функцiональну та ситуативну
iнтерпретацiї, при розв’язаннi проблеми визначення змiсту термiну
«дискурс» [11].
У результатi аналiзу значної кiлькостi пiдходiв до дефiнiцiї поняття
«дискурс» можна зробити висновок, що вони доповнюють одне одного,
розглядаючи поняття з рiзних ракурсiв. Така рiзноманiтнiсть дефiнiцiй
та характеристик призводить до проблеми типологiї. Не всi типологiї
вiдзначаються чiткою логiкою побудови класифiкацiї та достатнiстю
емпiричного матерiалу. З цiєї причини, на думку М. Макарова, на
сьогоднiшнiй день iснує значна кiлькiсть типологiй дискурсу [9, c. 147].
I. Шевченко та О. Морозова з метою виокремлення рiзних типiв
дискурсу пропонують такi провiднi критерiї, як формальний, функ-
цiональний та змiстовний, що пов’язанi з категорiями дискурсу, за
якими i вiдбувається розподiл [13, c. 232].
М. Карасик обирає адресатний критерiй, на основi якого вченим
виокремлено особистiсно-орiєнтований та статусно-орiєнтований
(iнституцiйний) дискурс. В першому випадку комунiканти, якi беруть
участь у спiлкуваннi, добре знають один одного, а в другому — вони є
А. Г. Павленко 133

представниками тiєї чи iншої соцiальної групи. Крiм того, особистiс-

ний дискурс пiдроздiляється на побутовий та буттєвий. Побутовому
дискурсу характерне максимальне стиснення iнформацiї, що переда-
ється, з метою створення поверхневого коду спiлкування, адже уже
є встановлений високий рiвень взаєморозумiння мiж учасниками
комунiкацiї. Буттєвий дискурс нацiлений на розкриття та передачi
художнього та фiлософського розумiння свiту. Необхiдно звернути
увагу на другий тип дискурсу, статусно-орiєнтований, головна та
корiнна вiдмiннiсть якого є мовленнєва взаємодiя мiж представниками
соцiальних груп з людьми, якi реалiзують свої статусно-рольовi
можливостi в рамках усталених суспiльних iнститутiв [7, c. 193].
Пiдхiд за адресатним критерiєм було продемонстровано на Рис. 1.

Рис. 1. Типологiя дискурсу за адресатним критерiєм

У залежностi вiд потреб сучасного соцiуму виокремлюють такi
пiдтипи статусно-орiєнтованого дискурсу, як полiтичний, адмiнiстра-
тивний, юридичний, вiйськовий, педагогiчний, релiгiйний, мiстичний,
медичний, рекламний, науковий, медiйний та iн. За способом спiлку-
вання розрiзняють серйозний i несерйозний, змiстовний i фактичний,
iнформативний i фасцинативний; за каналом спiлкування — контактний
i дистанцiйний, усний i письмовий, вiртуальний i реальний [5, с. 295].
134 Актуальнi питання фiлологiї та методики. 2020. Вип. 3 (15) ч. 1

О. Балабан бере до уваги загальнi настанови комунiкативних прин-

ципiв та виокремлює аргументативний, конфлiктний та гармонiйний
типи дискурсу.
За соцiально-демографiчними критерiями визначають чоловiчий
та жiночий, дитячий та пiдлiтковий, дискурс мешканцiв мiста та села
тощо [1].
Проте найбiльш вдалою, повною та сучасною, на наш погляд, є
класифiкацiя Г. Почепцова, яка включає у себе дев’ять типiв дискурсу,
обраних за формальним критерiєм. До типологiї належать такi види
дискурсу, як газетний, лiтературний дискурс, теле- i радiодискурси,
рекламний дискурс, театральний, кiнодискурс, дискурс у сферi паблiк-
рiлейшнз (ПР), полiтичний, релiгiйний (фiдеїстичний) дискурси, якi
продемонстровано у Табл. 1 [10].

Таблиця 1. Класифiкацiя дискурсiв (за Г. Почепцовим)

Тип дискурсу Його характеристика

Теле- i радiодискурс Мовець має офiцiйний статус, тодi як

слухач (глядач) — неофiцiйний. Комунiканти
перебувають у рiзних точках простору i часу,
не можуть координувати сказане i почуте.
Газетний дискурс Iснує розрив у просторi й часi для автора та
читача. Завдяки писемнiй (друкованiй) формi
можна вiдбирати слова та конструкцiї згiдно
з правилами писемного спiлкування. Значну
увагу придiляють не лише змiсту, а й формi
викладу.
Дискурс у сферi PR — це суспiльна комунiкацiя у сферi вiдносин
паблiкрiлейшнз (PR) з громадянами. PR має риси як повсякденної
комунiкацiя (особистiсної, дiалогiчної, усної),
так i масової (неособистiсна, монологiчна,
технiчна).
Кiнодискурс Проходить зворотнiй шлях вiд тексту до
мови. Глядачi не втручаються в кiнодiю. У
межах кiнодискурсу вiдбувається складний
«синтаксис» зображення i слова.
А. Г. Павленко 135

Театральний дискурс Театральнiй комунiкацiї характерна умовнiсть,

адже актори та глядачi нiби не взаємодiють
напряму.
Лiтературний Форма має важливiше значення, нiж змiст,
дискурс а тому рима та ритм вiдiграють iстотну
роль полегшення сприйняття. Художньому
тексту характерна багатозначнiсть: кожен
читач знаходить власний змiст та надає
тексту особистiсних смислiв, перетворюючи цей
процес на дискурс.
Рекламний дискурс Основне завдання дискурсу — привернення
уваги споживача до товарiв, створити йому
позитивний iмiдж.
Полiтичний дискурс Полiтичний дискурс моделює iнтереси
суспiльства, тобто вiн формується авторами
i «споживачами». Часто дискурсивнi вмiння
полiтика важать бiльше, нiж його особистiснi
риси.
Релiгiйний Основою релiгiйної комунiкацiї є значний
(фiдеїстичний) акцент життєво важливих для людини
дискурс i суспiльства етичних смислiв. Вони
сприймаються як заповiдi, якi мають
догматичний характер. Фiдеїстичний дискурс
сприймається як священне знання — повне,
бездоганне i найголовнiше серед усiх знань.

Висновки дослiдження i перспективи подальших пошукiв у

даному науковому напрямку. Завдяки проведенiй роботi нам вдалося
проаналiзувати уже iснуючi дефiнiцiї та класифiкацiї, простежити
еволюцiю поняття «дискурс», визначити причини та особливостi
неоднозначностi термiну та розкрити рiзнi пiдходи до типологiї
дискурсу.
Пророблена робота дає вагоме пiдґрунтя для подальшої роботи з
обраної проблеми, що дає можливiсть розширювати та поглиблювати
цi базовi теоретичнi надбання наукового товариства.
136 Актуальнi питання фiлологiї та методики. 2020. Вип. 3 (15) ч. 1

Список використаної лiтератури

1. Балабан О. О. Дискурс-теорiї i дискурс-аналiз: iсторiя i
перспективи. URL: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/apif
/2010_5/balaban.pdf
2. Бацевич Ф. С. Основи комунiкативної лiнгвiстики. К.: Академiя,
2004. 344 с.
3. Бацевич Ф. С. Нариси з лiнгвiстичної прагматики : [монографiя].
Львiв: ПАIС, 2010. 336 с.
4. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М. : Прогресс, 1975. 446 с.
5. Ван Дейк Т. А. Язык. Познание. Коммуникация: [пер. с англ.]
Благовещенск: БГК им. И. А. Бодуэна де Куртенэ, 2000. 308 с.
6. Ван Дейк Т. А. Стратегии понимания связного текста: Новое
в зарубежной лингвистике. Когнитивные аспекты языка. 1988.
Вып. 23. С. 153–212.
7. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс.
Волгоград: Перемена, 2002. 477 с.
8. Карасик В. И. О типах дискурса / В. И. Карасик // Языковая
личность: институциональный и персональный дискурс: сб. науч.
тр. Волгоград: Перемена, 2000. С. 5–20.
9. Корольов I. Поняття дискурсу в сучасному мовознавствi:
визначення, структура, типологiя. Studialinguistica. 2012. Вип. 6 (2).
С. 285–305. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Stling_2012_6(2)_48
10. Кубрякова Е. С. О термине дискурс и стоящей за ним структуре
знания. Язык. Личность. Текст. М.: Языки славянской культуры,
2005. С. 23–33.
11. Макаров М. Л. Основы теории дискурса. М.: Гнозис, 2003. 280 с.
12. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер»,
2001. 656 с.
13. Шевченко I. Дискурс як когнiтивно-комунiкативний феномен /
[I. С. Шевченко та iн.]. Харкiв: Константа, 2005. 356 с.
14. Stubbs M. Discourse Analysis: The Sociolinguistic Analysis of Natural
Language / M. Stubbs. Oxford, 1983.