Г.М .

Удовиченко

ЗАГАЛЬНЕ
МОВОЗНАВСТВО

Історія
лінгвістичних
учень

Допущено Міністерством вищої і середньої

спеціальної освіти УРСР
як навчальний посібник
для студентів філологічних факультетів
університетів і педагогічних інститутів

Київ
Головне видавництво
видавничого об'єднання
«Вища школа»
1980
ББК 81 я73
4
У31

В пособии дается понятие о структурных компонентах

языка как объекта языкознания, освещается история лингви­
стических учений научных центров древних цивилизаций,
периода средневековья и эпохи Возрождения, XVI— X VIII
и XIX столетий; особое внимание уделено вопросу развития
науки о языке за годы Советской власти. Все периоды разви­
тия лингвиотики, ее разветвление на школы, направления
освещаются о позиций диалектико-материалистического пони­
мания языка как социального явления, о позиций марксистско-
ленинской философии.
Предназначено для студентов филологических факультетов
университетов и педагогических институтов.
У посібнику дається поняття про структурні компонента
мови як об'єкта мовознавства, висвітлюється Історія лінгві­
стичних учень наукових центрів стародавніх цивілізацій, пері­
оду середньовіччя та епохи Відродження, XVI—XVIII і XIX
століть; особливу увагу приділено питанню розвитку науки
про мову за роки Радянської влади. Усі періоди розвитку
лінгвістики, її розгалуження на школи, напрями висвітлюють­
ся з позицій діалектико-матеріалістичного розуміння мови як
соціального явища, з позицій марксистсько-ленінської філо­
софії.
Призначений для студентів філологічних факультетів
університетів та педагогічних інститутів.
Рецензенти;
кандидати філологічних наук І. Г. Галенко (Львівський уні­
верситет), С. І. Дорошенко (Харківський педагогічний інсти­
тут) і Т. Г. Линник (Інститут мовознавства АН УРСР)

Редакція літератури з філології та педагогіки

Зав. редакцією В . Г . Петік

Видавниче об'єднання
© «Вища школа», 1980.
 ВСТУП

Курс «Загального мовознавства» складається з трьох частин:

історії лінгвістичних учень, теоретичних проблем мовознавства і
методів лінгвістичного дослідження. Об’єктом цього посібника є
перша частина курсу — історія лінгвістичних учень.
Історія лінгвістичних учень не тільки теоретично узагальнює
здобуті знання з часткових лінгвістичних дисциплін, а й, голов­
ним чином, розширює загальнолінгвістичну підготовку випускни­
ків філологічних факультетів, поглиблює їхній теоретичний рівень,
знайомить з основними лінгвістичними напрямами, школами, з
найважливішою проблематикою сучасного мовознавства. Цей курс
сприяє кращій підготовці майбутнього вчителя-філолога до само­
стійної творчої роботи в галузі як освіти, науки, так і культури.
Усі науки, в тому числі й мовознавство, можуть успішно роз­
виватися тільки тоді, коли вони «знають» свою історію, оскільки
історія простежує еволюційні процеси пізнання.
Історія мовознавства органічно пов’язана з історією розвитку
інтелектуальної діяльності людини, психології, фізіології, філосо­
фії, мистецтва. В історії лінгвістичних учень, як і у філософії,
знаходять відображення непримиренна боротьба діалектико-мате-
ріалістичної філософії К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна з най­
різноманітнішими розгалуженнями ідеалістично-метафізичних,
суб’єктивно-клерикальних концепцій. Озброїти молодого спеціа­
ліста марксистсько-ленінською методологією аналізу мовних
явищ — одне з найважливіших завдань курсу «Загального мово­
знавства», у тому числі й цієї частини.
В. І. Ленін, піддаючи критиці реакційну суть емпіріокритициз­
му, визначив чотири принципи наукової оцінки будь-якої філософ­
ської школи. Ці принципи є загальними для історії усіх галузей
наук. Суть цих принципів полягає в тому, щоб: 1) єдиним крите­
рієм в оцінці теоретичних основ будь-якої філософської школи був
діалектичний матеріалізм; 2) визначити місце досліджуваної
школи серед інших філософських шкіл сучасності з тим, щоб ви­
явити її тенденції як на даному, так і на наступному етапі розвитку;
3
3) розглядати будь-яку школу у зв’язку з іншими школами най­
новішого природознавства; 4) розв’язувати філософські проблеми
з партійних позицій, оскільки найновіша філософія є такою ж
мірою партійна, як і дві тисячі років тому 1.
Ленінські принципи підходу до аналізу й оцінки мовознавчих
шкіл і напрямів, метод діалектичного й історичного матеріалізму
лягли в основу цього посібника. Кожна наступна школа чи на­
прям розглядається в ньому не як заперечення попередніх шкіл,
напрямів, а як поступальний розвиток всього прогресивного,
перспективного, що досягнуто попереднім періодом в галузі на­
уки про мову.

1 Див.: Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 18, с. 350—351.

 ОБ'ЄКТ ЗАГАЛЬНОГО МОВОЗНАВСТВА

Радянське мовознавство, яке керується марксистсько-ленін­

ським ученням, є наукою матеріалістичною. Теоретичні проблеми
радянської мовознавчої науки розробляються з позицій матеріа­
лістичної діалектики — на противагу ідеалістичному мовознавству,
теоретична основа якого спирається на постулати ідеалістичної
філософії, що розглядає мислення людини у відриві від її мовної
діяльності, форму відриває від змісту, завуальовує об’єкт мово­
знавства пеленою таємничості тощо.
Мовознавство — це наука про мову в усій складності її про­
яву. Колективна основа визначає природу мови. М ова1 виникає
тоді, коли є щонайменше два співрозмовники з однаковою пси­
хічною уявою («мовним чуттям») про її звукові образи. Отже,
мова як суспільне явище виникає в результаті розумово-психічної
та вольової діяльності людини. Ця діяльність проявляється у тво­
ренні мовними органами осмислених звуків, звукових образів. Звук
же сам по собі є різноплановим витвором: фізичним, фізіологіч­
ним, — а відношення звука, звукових ланцюгів до людини, її мис­
лення і навколишнього світу зумовлюються законами логіки та
гносеології. Тільки багатоплановістю звука, а отже, і мови в
цілому, можна пояснити той факт, що мова виявилась як об’єкт
дослідження у сфері різних наук: мовознавства, філософії, гносео­
логії, логіки, психології, біології, соціології тощо.
Лінгвістична думка на різних етапах розвитку науки про мову
і була спрямована на більш глибоке пізнання самої субстанції
«мова», на виявлення в ній тих елементів, якими однаковою мірою
цікавились як мовознавство, так і інші науки. Такими елементами
виявилися мова *, мовлення, розуміння і текст.
Мова * являє собою сукупність комунікативних функцій, ста­
лості, відносної статичності й абстрагування. Вона існує об’єк­

1 Термін мова вживається тут із значенням родової ознаки як протилеж­

ність терміну мова *, який вживається із значенням видової різниці. Однак,
розглядаючи теорії, концепції як окремих мовознавців, так і шкіл, напрямів,
автор буде дотримуватися відповідної для них термінології.
5
тивно. Статичність (чи відносна статичність) властива лексичному
складові, фразеологізмам, граматичним категоріям, морфолого-
синтаксичним законам, які є структурним ядром мови. Відносна
статичність усіх інтелектуально-експресивних компонентів мови
значною мірою забезпечує розвиток цивілізації.
Абстрактність закладена в словах усіх стилістичних шарів, у
граматичній класифікації наявних у національній мові слів на
морфологічні розряди, у визначенні категорій роду, числа, від­
мінка, виду, способу, часу, особи, у законах чергування голосних
і приголосних, у всіх правилах правопису.
Мова * є об’єктом дослідження не тільки мовознавства, а й
філософії, логіки, соціології.
Мовлення як швидкоплинне психологічне явище з суспільною
цілеспрямованістю виявляється в одному моменті мовотворчості.
Невід’ємним атрибутом його є звучання. Звуки, звукові комплекси
в цьому випадку є тим матеріальним феноменом, який дає можли­
вість обмінюватися думками. Цей аспект мовлення дає підставу
визначити мову як засіб людських зносин, бо мова * з її статич­
ністю, абстрактністю таких властивостей не має. Само по собі
мовлення — це психофізичне, динамічне й інтелектуальне явище.
Водночас із цим воно є й суспільним явищем. Хоча природа цих
двох явищ і різна, все ж взаємозумовленість їх виявляється в меті
психофізічної й інтелектуально-вольової діяльності людини. Од­
ним своїм сегментом — суспільною функцією — мовлення входить
до складу мови* і надає їй комунікативної функції, тобто забез­
печує їй роль засобу спілкування.
Отже, в акті індивідуального мовлення в суб’єктивний спосіб
відбивається об’єктивно функціонуюча мова*. Мовлення є тим
елементом мови, при дослідженні якого мовознавство кооперується
з гносеологією, соціологією, психологією, фізикою, біологією (фі­
зіологією) та ін.
Третім елементом мови є розуміння. Якщо інформант, сприй­
маючи потік звуків, заявляє: «Не розумію», — то заперечним при
цьому є те, що цей потік звуків не вкладається в рамки «мовного
чуття», не збігається з психічною уявою про звукові образи ін­
форманта. В розумінні криється суспільний характер мови. Розу­
міння в свою чергу маніфестується звичайними, «природними»
для слухового сприймання інформанта звуками, звуковими л ан ­
цюгами.
Все, що зберігається в пам’яті носіїв мови від інформації, м ож­
на назвати знаками мови, або текстом (від окремої словоформи
6
до ускладнених синтаксичних висловлень і цілих творів). Н ай­
давнішими творами, які зберегла пам’ять людей без суттєвих
змін, є староіндійські гімни, що називалися «Ведами». Пізніше
такі твори почали зберігатися в іншій формі — у формі графіч­
них текстів. Природно, що графічні тексти є досконалішою фор­
мою збереження творів. Першими написаними текстами є єгипет­
ські ієрогліфи з-над Нілу і так зване клинописне письмо з долини
Євфрату. З плином часу збереження текстів стало ще досконалі­
шим: йому на допомогу прийшли друк, грамофонні та патефонні
пластинки, магнітофонна стрічка.
Текстами цікавиться як мовознавство, так і логіка, філософія,
історія, літературознавство та інші науки.
Само собою, що елементи мови не існують відокремлено, не
проявляються автономно від мовного процесу і незалежно один
від одного. Навпаки, мова*, мовлення, розуміння і текст прояв­
ляються у взаємозв’язках. Взаємозумовлюючись, вони формують
мову.
Таким чином, загальне мовознавство, зокрема історія лінгвіс­
тичних учень, простежує в діахронному плані еволюцію наукового
розуміння сутності свого об’єкта — мови, тобто мови *, мовлення,
розуміння і тексту, відношення цих елементів мови до людини, її
мислення, навколишнього світу, активності названих елементів у
комунікативній системі мови; еволюцію поглядів, концепцій на
роль кожного з чотирьох елементів мови в процесі пізнання та
відображення, на їхню функцію в суспільному житті, на зв’язок
науки про мову з іншими науками.
Визначення й оцінка методологічних позицій, з яких школи,
напрями окремі мовознавці досліджували й досліджують мову в
її різнопланових виявах, є магістральними об’єктами загального
мовознавства.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягають завдання курсу загального мовознавства?
2. Які ви знаєте компоненти мови та їх особливості?

Список літератури
Б е р е з и н Ф. M., Г о л о в и н Б. Н. Общее языкознание. М., 1979, с. 7—28.
Б о д у э н де К у р т е н е И. А. Избранные труды по общему языкознанию.
М., 1963, с. 96—97.
З в е г и н ц е в В. А. Очерки по общему языкознанию. М., 1962, с. 5—8.
Чикобава А. С. Проблема языка как предмета языкознания. М., 1959,
с. 1 1 -1 2.
 Розділ 1. Н А У К А ПРО МОВУ В С Т А Р О Д А В Н І ЧАСИ

МОВОЗНАВЧА ДУМКА В СТАРОДАВНІЙ ІНДІЇ

Зацікавлення лінгвістів різних країн актуальними проблемами

науки про мову сягають сивої давнини. Історія лінгвістики просте­
жує науку про мову на різних етапах її розвитку, починаючи від
її джерел, становлення й еволюції в поглядах на мову і кінчаючи
характеристикою сучасних мовознавчих розгалужень. Рівень роз­
витку мовознавства в певний історичний період значною мірою,
якщо не повністю, залежить від рівня розвитку самого суспіль­
ства, культури народу. Природна річ, оцінюючи результати до­
слідження мовних явищ за часів стародавнього світу, середньо­
віччя тощо, не можна не враховувати суспільних факторів, які
впливають на стан розвитку мовознавчої науки.
Опубліковані праці з питань мовознавства, присвячені історії
реконструйованих форм або огляду порівняльно-історичного ме­
тоду, дають можливість припустити, що природа, походження мо­
ви цікавили філологів ще до появи відомих цивілізацій старо­
давнього світу. Задовго до диференційного процесу індоєвропей­
ської мови-основи були вже відкриті деякі граматичні категорії
і сформульовані лексико-граматичні закони.
Близько V століття до нашої ери виникли й розвинулися шко­
ли великих мислителів і вчених в Індії, Давній Греції, Китаї,
у Давньому Римі. Це був час плідних шукань. Саме в цей період
закладалися основи майбутньої науки про мову. Такий щасливий
період для науки взагалі і мовознавства зокрема тривав понад
сім століть. Заслуговує на увагу той факт, що філологічні пошуки
індійських, давньогрецьких, римських учених поширилися й на
інші центри світу. Проте інтелектуальний рух під кінець існуван­
ня Римської імперії почав спадати. Останнім вогнищем лінгвіс­
тичного спалаху була Олександрійська школа. Проте і вона, як
і взагалі вся наука про мову, ще до періоду раннього середньо­
віччя занепала. Арабська школа, успадкувавши досягнення ін­
дійської і римської філологічних шкіл, чинила опір занепаду, який
тривав аж до епохи Відродження, і в основному зберегла ці до­
сягнення.
Як же розглядався основний об’єкт мовознавства — мова — в
школах згаданих центрів стародавніх цивілізацій? Мова дослід­
жувалася на той час у трьох основних аспектах: загальнокуль­
турному, загальнофілологічному (в індійській філології) і загаль­
пофілософському (в давньогрецькій філологічній школі).
8
 Розквіт індійської філології зумовлювався практичною метою.
Тому питання мови тут розв’язувалося в емпіричний спосіб.
Релігійні гімни, що називалися «Ведами», були складені за
кілька тисячоліть до нашої ери санскритською мовою, якої вже
в першому тисячолітті до нашої ери переважна більшість індій­
ців не розуміла. Настійна потреба дослідити й описати тексти гім­
нів поставила індійських філологів перед необхідністю скласти
граматику санскриту, який був мовою літератури й науки, унор­
мувати і витлумачити його. Індійська школа відома в історії
мовознавства найдокладнішим аналізом усіх фонетичних явищ,
які тільки були доступні спостереженню. Індійські вчені-філологи
вперше зробили спробу класифікувати звуки за фізіологічним
принципом, тобто за активною участю органів мовлення, дійшов­
ши висновку, що звуки становлять систему. Вивчення звукової
системи санскриту, спостереження над звуковим складом народних
говорів дали вченим можливість відкрити морфологічний закон
про словоформу як структуру. Індійська лінгвістична школа пред­
ставлена багатьма іменами талановитих мовознавців, але найвираз­
нішим представником староіндійської мовознавчої думки в в аж а­
ється Паніні, який жив у IV столітті до нашої ери. У своєму нау­
ковому трактаті Паніні найповніше і найсистематичніше виклав
досягнення лінгвістичної думки староіндійських учених. Отже,
наука індійських учених про мову, хоч і виникла з практичних
потреб культурного життя тогочасного суспільства Індії, хоч і
мала практичну мету та емпіричний спосіб інтерпретації фактів
мови, досягла на той час високого рівня розвитку. Вона почала
розробляти такі теоретичні проблеми, як лексико-морфологічний
принцип класифікації слів на частини мови, виділивши імена й
дієслова, а з-поміж імен — займенник; визначення граматичних
категорій імен і дієслів; характеристика двох способів висловлен­
ня, та ряд інших.

НАУКА ПРО МОВУ У ДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

Давньогрецька філологія відрізняється від староіндійської і

поставленими проблемами, і способом розв’язання цих проблем.
Якщо мовознавчі проблеми для індійських учених були пов’язані
з практикою культурного життя і мали послідовно філологічне,
спрямування, то в Давній Греції вони розв’язувалися в різні пе­
ріоди по-різному. З а принципами розгляду мовних явищ давньо­
грецьку науку про мову можна характеризувати в першому періо­
ді її існування (V — III століття до н. е.) як загальнофілософ­
ську і в другому (III століття до н. е.— IV століття н. е . ) — як
послідовно мовознавчу, яка виникла в Олександрії і досягла про­
тягом майже семи століть високого як на той час рівня розвитку.
Історики мовознавства називають цей період г р а м а т и ч н и м .
У першому періоді мовознавчі питання розглядалися як складова
частина філософських питань, розв’язанням яких займалися філо­
софи. Саме у філософському плані висвітлювалися такі, проблеми,

9
як: відношення назви до предмета, явища; мови до мислення, ло­
гічних і граматичних категорій; походження мови та природа її
утворення тощо. Отже, проблеми мови тут розглядалися в органіч­
ному зв’язку з ученням про пізнання, тобто про природу назв ре­
чей. У період же діяльності Олександрійської школи наука про
мову відбруньковується від філософії і зміцнює свої позиції, з а ­
йнявши належне їй місце серед наук прикладного характеру.
Давньогрецькі філологи користувалися двома способами, які
взаємно доповнювалися,, а саме: способом споглядання та розду­
мів і способом зіставлення феноменів, що спостерігаються, з пра­
вилами мислення. Цим пояснюється тенденція до підпорядкування
емпіричного аналізу логічним побудовам, прагнення давньогрець­
ких філологів шукати у розглядуваних фактах раціональне, чітку
систематизацію.
Як же розв’язувала давньогрецька школа основні проблеми мо­
вознавства? Як твердить переважна більшість істориків лінгвіс­
тичних учень, у поясненні корінних питань науки про мову між
давньогрецькими вченими не було єдності. З приводу згаданих
лінгвістичних питань велася полеміка між двома основними фі­
лологічними групами. Одна з них називалася «Фюсей», що означає
«за природою»» а друга — «Тесей», що означає «за умовою»,
«за угодою». По-різному вони підходили до розв’язання такої про­
блеми, як відношення словоформи до субстанції. Так, представни­
ки «Фюсей» твердили, що слово зв’язано з тим, що воно означає
у природний спосіб, що ознаки, властивості, особливості означува­
ного предмета відбиваються у структурі, звучанні слова. Зрозуміло,
що такий погляд на природу найменування має за свою основу
уявлення про слова як магії, уявлення про слово як чудодійну силу,
уявлення про те, що, пізнаючи слово, ми пізнаємо предмет і опа­
новуємо його. Представники «Тесей» заперечували істинність по­
гляду представників «Фюсей» на природу найменування. У філо­
софських питаннях вони стояли на стихійно матеріалістичних по­
зиціях. Вони твердили, що між словами і позначуваною ними
субстанцією органічного зв’язку не існує, що цей зв’язок має до­
вільний характер, що назва відносно предмета є умовною. Спро­
стовуючи твердження представників «Фюсей», вони довели, що
якби існував природний зв’язок між словоформою і явищами
дійсності, то не могло б бути тієї різноманітності мов, яка має
місце на земній кулі.
Питання про природу найменувань тісно пов’язане з поход­
женням мови. Тлумачення цього питання грунтується на погля­
дах, які були висловлені представниками обох угруповань. Д а в ­
ньогрецькі мовознавці висунули дві полярні за своєю суттю
гіпотези. З а однією гіпотезою, мова виникла й розвинулась
Із звуконаслідувальних слів. З а допомогою цих слів відобража­
ються різні явища природи. Ц я гіпотеза відома в лінгвістиці під
назвою звуконаслідувальної, або ономато-поетичної, теорії. Н е­
важко здогадатися, що цю теорію обгрунтовували представники
«Фюсей»: звуковий комплекс безпосередньо виявляє властивості
10
 предметів дійсності. З а їхнім переконанням, слово дзюркотіти
(струмочок дзюркотить) своїм звучанням асоціюється з самим
явищем. Мовляв, слова такого типу стали прообразом людської
мови.
З а другою гіпотезою, мова виникла з мимовільних вигуків.
Ця теорія ввійшла в літературу під назвою інтер’єкційної теорії
походження мови. Прибічники цієї теорії, висловлюючи критичні
зауваження до звуконаслідувальної теорії, підкреслювали, що якби
слова виникли як результат наслідування звучань різних явищ
природи, то для називання одного й того самого явища природи
не існувало б різних за звуковим складом слів. Проте й представ­
ники теорії вигуків не змогли запропонувати науково правильного
пояснення походження мови.
З-поміж лінгвістичних проблем, які були поставлені вченими
Давньої Греції, виділяється чи не найскладніша проблема відно­
шення мови до мислення. Знайшла вона своє виявлення в роз­
гляді античними філологами співвідношення граматичних і логіч­
них категорій. Цією проблемою зацікавився Арістотель. Аналізу­
ючи процес мислення і визначаючи його категорії, Арістотель
звернув увагу на судження як результат процесу мислення. Вче­
ний дійшов висновку, що судження складається з трьох компо­
нентів: суб’єкта, предиката і зв’язки. Оскільки, на думку Арісто-
теля, мова є абсолютною копією мислення (свідомості), то речен­
ня обов’язково складається з тих самих трьох елементів, що й
судження: суб’єкта, предиката, зв’язки. Отже, в давногрецькій
лінгвістичній школі, настанови й тенденції якої найповніше аку­
мулювали праці Арістотеля, ототожнювалися свідомість (мислен­
ня) з мовою, логічні категорії з категоріями граматичними.
У зв’язку з цим правила логіки механічно переносилися на мов­
ний матеріал, уся розмаїтість матеріалу мови обмежувалася вузь­
кими рамками логічних категорій. Античні вчені застосовували
логічний принцип класифікації слів на морфологічні розряди.
Погляди Арістотеля на проблему співвідношення мови й мис­
лення, а звідси й граматики і логіки були й залишаються в центрі
уваги науки про мову, зокрема про мову *, мовлення, розуміння і
текст. Одні вчені беззастережно приймали і приймають тепер тео­
рію Арістотеля, намагаючись «уточнити» й пристосувати її до но­
вих умов, другі критично поставилися до висновків великого вче­
ного і філософа. Саме ця проблема викликала гостру суперечку
на батьківщині самого вченого. В полеміку вступили мовознавці
Олександрійської школи. Із завоюваннями Александра Македон­
ського давньогрецька наука й культура поширилися на Передню
Азію, Причорномор’я, узбережжя Середземного моря. У пе­
ріод III— II століть до н. е. давньогрецька філологія досягла
свого розквіту. Науковим центром стала Олександрія. Найвидат-
нішим представником Олександрійської школи був Арістарх.
Понад півмільйона томів давньогрецької літератури в сувоях
було зосереджено в Пергамі, де об’єдналася група мовознавців на
чолі з Кратесом. Мовознавці Олександрійської школи (ставили пе-
11
ред собою науково-практичну мету — вивчення й коментування
текстів давньогрецької літератури, включаючи й поеми Гомера.
Крім цього, Олександрійська школа приділила значну увагу к л а ­
сифікації звуків на голосні та приголосні, розробила наукові прин­
ципи поділу слів на вісім частин мови: імена, дієслова, дієпри­
кметники, артиклі, займенники, прийменники, числівники і сполуч­
ники. Найвищого розквіту давньогрецька граматика досягла в
працях з синтаксису Аполонія Діскола.
У давньогрецькій лінгвістичній школі були розвинуті такі га­
лузі науки про мову: фонетика, морфологія, синтаксис і стилісти­
ка. Через латинську граматику європейські граматики прийняли
класифікацію давньогрецької, в якій римські граматисти опустили
артикль, додавши замість нього вигук.
У цей самий період велася полеміка, спочатку досить гостра,
з питань відношення мови до предмета, граматичних категорій —
до категорій мислення. Залежно від того, якого дотримувалися по­
гляду, вчені поділилися на дві групи: одні з них називалися ана-
логістами, другі — аномалістами. Аналогісти вважали, що оскільки
в мові проявляється тенденція до уодноманітнення граматичних
форм, тобто діє закон аналогії, можна розглядати категорії гра­
матичні і логічні як категорії тотожні. Аномалісти, заперечуючи
цей погляд аналогістів, твердили, що словам не відповідають ре­
чі, а граматичні категорії не відповідають логічним категоріям.
Свої твердження аномалісти ілюстрували великою кількістю ано­
малій, які спостерігаються в мові.
У лінгвістичній літературі пізніших часів висловлюється одно­
стайна думка: багато тверджень, висунутих філологами Давньої
Греції, філософами, мали незаперечно великий вплив на форму­
вання лінгвістичних концепцій мовознавців наступних поколінь
аж до XX століття, тобто до нашого часу. Сказане насамперед
стосується такого велета лінгвістичної думки, як В. Гумбольдт,
значну частину ідей якого (діалектична природа мови, матеріаль­
ність звука, розрізнення мови та мовлення, відношення мови до
нації, культури, історії тощо) сприйняло, розвиваючи й уточню­
ючи їх, і сучасне мовознавство, в тому числі й радянське.
Однак, як підкреслюється в літературі, давньогрецькі філологи
та філософи часто були неспроможні науково правильно відповіс­
ти на поставлені ними теоретичні питання. Насамперед, вони не
могли вийти за рамки панівної на той час раціоналістичної філо­
софської системи. По-друге, об’єктом лінгвістичного аналізу була
лише одна давньогрецька мова. Ідея порівняльного аналізу, як і
ідея діахронної інтерпретації явищ мови, була чужою для них.
Синхронний аналіз однієї лише мови не міг забезпечити наукового
розв’язання як загальномовознавчих, так і генетичних питань.
МОВОЗНАВСТВО У ДАВНЬОМУ РИМІ
Римська лінгвістична школа не була оригінальною. Вона на­
слідували зразки давньогрецького мовознавства, не порушуючи
кардинальних питань науки про мову. Філологи римської школи
12
займалися старанною розробкою нормативної граматики. Вони по­
повнили класичні розділи давньогрецької граматики: фонетику,
морфологію, синтаксис— новими даними латинської мови. Крім
цього, в колі їхніх філологічних інтересів були питання стилю і
лінгвістичної термінології. Граматичні терміни античної Греції
дійшли до нас трансформовані на латинський зразок через праці
римських мовознавців Доната «Граматика» (IV ст. н. е.) і Пріс-
ціана «Граматичне вчення» (VI ст. н. е.).

АРАБСЬКЕ МОВОЗНАВСТВО

Арабська філологічна школа багато що запозичила з індій­

ської з тією, проте, різницею, що арабські мовознавці менше
приділяли уваги питанням фонетики і граматики, проте мали знач­
ні досягнення в такій галузі, як лексикографія. Арабська лінгвіс­
тична наука вже в перше тисячоліття нашої ери збагатилася т а ­
кими ідеями, як порівняльний та історичний спосіб пояснення ф ак­
тів мови. Так, у XI столітті було завершено лексикографічну пра­
цю під назвою «Диван турецьких мов». Автором цієї праці був
Махмуд аль Кашгарі. Він зробив спробу створити багатомовний
словник. Хоч не всі статті цієї лексикографічної праці були, нау­
ково опрацьовані, все ж сам цей факт свідчить про те, що арабські
мовознавці брали на озброєння й зіставлення як засіб характе­
ристики явища, і діахронію як метод лінгвістичного аналізу. Щ о­
правда, елементи порівняння і діахронії не мали тут послідовно
наукового застосування. Арабським мовознавцям властива сти­
хійність. Тим паче, що, як підкреслюється в спеціальній літера­
турі, «Диван» Махмуда аль Кашгарі не був типовою лексикогра­
фічною працею для стародавнього мовознавства.

МОВОЗНАВЧА ДУМКА В СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ

Стимули до постановки наукових проблем у китайському мо­

вознавстві були ті самі, що й у староіндійському,— потреба дати
наукове пояснення та лінгвістичну інтерпретацію пам’яткам старо-
китайської літератури. Займаючись дослідженням текстів старо-
китайської літератури, китайські вчені-мовознавці поставили і по-
своєму розв’язали найважливіші проблеми науки про мову. Вони
виклали своє розуміння походження мови, співвідношення слово­
форми і предмета та інших питань. За переконанням китайських
учених, природа є основою виникнення мови, тобто мова розгля­
далася як продукт природи. Виникнення звуків людського мов­
лення у первісної людини зумовлено емоційним збудженням як
результат безпосереднього враження від зовнішньої діяльності.
Звідси виходить, що спонукання до мовлення спирається на зов­
нішні сили, які викликають позитивні чи негативні емоції. Слово,
назва повинні відповідати суті речі. Досконалими найменуваннями
є ті імена, які правильно позначають реальне. Мова розвиваєть­
ся, Виразне (чітке, розбірливе) мовлення являє собою високий
із
рівень розвитку звуків. Штучне ж сполучення слів, назване китай­
ськими вченими стилістикою, означає найвищий розвиток мов­
лення.
На початку XIII століття філологи Китаю прагнули розв’язати
конкретні теоретичні завдання в таких галузях, як текстологія,
ієрогліфіка, фонетика і діалектологія. У цей час ведеться велика
лексикографічна робота. Укладаються словники рим, де слова роз­
міщуються не за першою літерою, а за закінченнями. Пізніше
словники такого типу стали називатися зворотними, або обернени­
ми. Велику роль у зворотних словниках відіграють наголоси. Це
допомагає добирати готові слова для віршування. Створюються
енциклопедичні словники, перші роботи з етимології та семасіоло­
гії. На рубежі І століття до н. е. і І століття н. е. було укладено
діалектний словник синонімів. Цікаво, що укладач паспортизував
кожне діалектне слово, вказавши район його поширення. У І—II
століттях створюється словник «Про елементи і складні знаки».
З IV по XII століття китайські мовознавці приділяють особ­
ливу увагу розробці фонетики та історичної фонетики.
Протягом XII століття порівняння як спосіб лінгвістичної ін­
терпретації використовується в укладанні словників та створенні
граматик на матеріалі старокитайських пам’яток.

Питання для самоконтролю

1. Загальна характеристика мовознавчих шкіл стародавнього світу.
2. Розвиток мовознавства в Стародавній Індії.
3. Чим відрізняється наука про мову в античному світі від мовознавчих
досліджень у Стародавній Індії?
4. Як розв’язувалося в давньогрецькому мовознавстві таке питання, як від­
ношення слова до предмета?
5. З в’язок мислення і мови у працях давньогрецьких філологів.
6. Давньоримська і давньоарабська мовознавчі школи.
7. Наука про мову в Стародавньому Китаї.

Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 5— 15.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 7—22.
Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964,
с. 3— 14.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 6— 11.
К о н д р а ш о в Н . А. Общее языкознание. М., 1972, с. 6—18.
Л о я Я. В. История лингвистических учений М., 1968, с. 11 — 12.
 Р о з д і л 2. М ОВОЗНАВСТВО X I I I — X V 1U СТ.
МОВОЗНАВСТВО ПЕРІОДУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Після падіння античної цивілізації для Європи настав один

із найтяжчих і найскладніших періодів — період феодальної роз­
дрібненості, відомий під назвою середньовіччя. Цей період харак­
теризується інтелектуальним занепадом як у галузі мовознавства,
так і в галузі інших наук, а також мистецтва, літератури, осві­
ти, культури взагалі. Припинилася діяльність майже всіх лінгвіс­
тичних шкіл. Завдячуючи давньогрецькій мовознавчій школі, не
припиняли своєї роботи дві школи — латинська, яка відбруньку­
валася від давньогрецької у II столітті до н. е., та арабсько-
єврейська, розквіт якої припадає на VII — XII століття н. е. Проте
з цих двох мовознавчих шкіл середньовіччя життєздатнішою вияви­
лася латинська школа. Латинську мову почали вивчати не тільки
з науково-пізнавальною, а й з практичною метою: вона була єди­
ним засобом спілкування офіційної Європи. Знання латинської
мови давало можливість здобути культову або світську освіту.
С ама граматика латинської мови була не стільки описовою, як
декретивною, імперативною. Вона визначалася як «мистецтво пра­
вильно говорити і писати». На підставі граматичної традиції л а ­
тинської мови з XIII століття почали укладатися граматики різних
європейських мов. Як у період середньовіччя, так і в епоху Від­
родження мовознавчі питання були предметом обговорення у фі­
лософських і філологічних працях. Проте вчені прийняли філо­
софську проблематику давньогрецької науки, престиж якої підтри­
мувався авторитетом Арістотеля.

РОЗВИТОК ЛЕКСИКОГРАФИ.
ВИДАННЯ ГРАМАТИК У X V — X V П СТ.

З XVI століття, після двох віків Відродження, вивчення пи­

тань мови повільно стає на такий шлях, який повинен привести
до подальшого розвитку лінгвістичної науки.
Одночасно з географічними відкриттями в коло лінгвістичних
досліджень включаються численні, не відомі до цього часу мови
етнічних груп Африки, Азії, Америки, Австралії. У багатьох краї­
нах (Росії, Іспанії, Франції та ін.) провадиться велика лексико­
графічна робота, укладаються багатомовні словники. На цей час
європейська наука про мову вже нагромадила певний досвід у
дослідженні фонетичної системи« граматичної будови конкретних
мов. З а період з 1492 року по 1596 вийшли граматики: іспанська,
німецька, французька, чеська, польська, слов’янська (Лаврентія
Зизанія) та ін. Н а початку XVII століття згявила'сяТГрамматики
словенскія правильное синтагма» Мелетія Смотрицького. У 40-х
15
роках XVII століття опублікована перша латиська граматика
Рехехузена. У цей самий час Іван Ужевич написав граматику
української мови, яка, на жаль, не дійшла свого часу до читача,
а вперше була опублікована лише в 1970 році. Посилюється інте­
рес до питань філософії мови, співвідношення мови і мислення,
мови і логіки.

ГРАМАТИКА ПОР-РОЯЛЯ.
ПЕРШІ СПРОБИ ВСТАНОВИТИ СПОРІДНЕНІСТЬ МОВ

Пожвавлення духовної діяльності, ознаки якої з’явилися в Єв­

ропі десь з кінця XIII — середини XIV століття, внаслідок ста­
новлення буржуазних відносин, супроводжувалося в галузі мово­
знавства однобічним відродженням перерваної наукової традиції.
Причинами цього були різні фактори. Однак основними є ті, що,
по-перше, наукова думка була скута рамками замкнутих това­
риств, характерними для середньовіччя; по-друге, об’єктивні спо­
стереження, сувора констатація фактів підмінювалися саме тр а ­
дицією античної лінгвістичної думки, яка характеризувалася де-
дуктивністю, віртуозністю в полеміці; і, по-третє, правильність
граматичних явищ почала визначатися критеріями логічних з а ­
конів, що, в свою чергу, спричинилося до підпорядкування гра­
матики логіці, до ототожнення членів речення з граматичними
розрядами, до побудови раціональної граматики. Теоретичною
основою граматики Пор-Рояля була декартівська (картезіанська,
від Картезій — латинізоване прізвище. Р. Декарта) філософія.
Р. Д екарт у філософії пізнання стояв па позиціях раціоналізму.
Оскільки мова, як він вважає, є виразником думки, то категорії
мови знаходять своє виявлення в категоріях логіки. Тому-то побу­
дова граматики повинна спиратися на логіку. А звідси Р. Д екарт
робить такі висновки: 1) граматика повинна бути логічною, тобто
раціональною; 2) оскільки людство користується одними й тими
самими формальними операціями логіки, то й граматика повинна
бути загальною, точніше універсальною. Класичним взірцем грам а­
тики, побудованої на таких засадах, є граматика Пор-Рояля. Цю
граматику уклали Клод Лансло й Антоніо Арно 1660 року в абатст­
ві Пор-Рояль поблизу Парижа. Автори граматики Пор-Рояля ста­
вили за мету встановити «природні основи мистецтва мислення»
і «принципи, загальні для всіх мов». Матеріалом граматики були
французька, латинська, грецька й ефіопська мови. У граматиці
зіставляються подібні явища досліджуваних мов, використовують­
ся логічні схеми Г Граматика Пор-Рояля була надзвичайно попу­

1 Ідеї К. Лаисло fl Л. Лрио про можливість побуду » т и пл логічній основі

універсальну граматику, поряд h спробами інших граматисті» середньовіччя І
ближчих до нас часів, запліднювали творчу думку мовознавці» останніх деся­
тиліть XX ст. На іншій, типологічній, основі виникла сучасна лінгвістика уні­
версалі^ найвизначнішими представниками якої є Л. Мартіне, Р. Якобсон,
Є. Курнлович. Хоча вони і різні у виборі методів дослідження (Мартіне вва­
жає себе поміркованим структуралістом, Якобсон — і структуралістом і тради­
10
лярною і мала послідовників у багатьох країнах Європи. У зв’яз­
ку з цим, указуючи на вади цієї граматики, не можна не зв а ж а ­
ти на те, що вона була одним із виявів тих лінгвістичних інтересів*
які з плином часу спричинилися до виникнення порівняльного мо­
вознавства. Сягає воно в давні часи. Ще в І столітті н. е. римський
ритор Квінтіліан порівнював між собою певні властивості латин­
ської і давньогрецької мов. Єврейські граматисти X і XI століть
дійшли висновку, що ефіопська, арабська й арамейська мови є
спорідненими, що вони є ядром семітської сім’ї мов. У XVI сто­
літті набула визнання концепція про такі групи мов, як романська,
германська, кельтська і слов’янська. У XVII столітті було вислов­
лено припущення про спорідненість урало-алтайських мов.
У XVIII столітті мовознавчі пошуки охопили весь світ. Почався
період дослідження живих мов.

ЛІНГВІСТИЧНІ ПОГЛЯДИ М. В . ЛОМОНОСОВА

Поступове нагромадження фактичного матеріалу створює до-

середини XVIII століття передумови для зіставлення, теоретичних
уявлень з фактами найрізноманітніших мов, для зіставлення, від­
сутність якого неминуче примушувало теоретичну думку старо­
давнього світу і середніх віків залишатися в замкнутому колі
наївних і метафізичних уявлень. Цікаво, що в галузь теоретичної
думки широко проникають ідеї і досягнення астрономії, фізики,
хімії та інших природознавчих наук. Наукові відкриття і нові нау­
кові уявлення не могли не вплинути на уявлення людей про при­
роду і про власне місце їх у системі природи, отже, й на форму­
вання філософських учень, які, в свою чергу, проникають у свідо­
мість широких кіл наукової частини суспільства і змінюють їхній
світогляд. Поступово набуває загального визнання принцип істо­
ризму в науці взагалі і мовознавстві зокрема.
Особливо показовою в цьому відношенні є лінгвістична діяль­
ність М. В. Ломоносова, який задовго до відкриття санскриту
дійшов висновку, що давня прамова диференціювалася на окремі
мови. Саме в такий спосіб йому вдалося встановити діалектні
відмінності в структурі російської мови, близькість, спорідненість
російської мови з мовами балтійськими, давньогрецькою, латин­
ською, іранськими та ін. М. В. Ломоносов підкреслював, що грун­
товне, послідовно наукове дослідження російської мови можливе
тільки за умови, коли вона розглядатиметься у зв’язку з іншими
спорідненими і неспорідненими м о ва м и 1. Опублікована в 1757 ро­
ці «Російська граматика» заклала основи наукового вивчення

ціоналістом, Курилович— більше традиціоналістом), все ж у їхніх працях е

спільна риса — пошуки лінгвістичних універсалій. Вони переконані в тому, що
лінгвістичні універсалі! зможуть представити структуру людської мови через
типологічне вивчення мов, що існують універсальні закони, які керують істо­
рією мов незалежно від їх індивідуальних рис.
1 Див.: Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 29—
ЗО.
17
російської мови. Формування наукової термінології російської
мови нерозривно пов’язано з ім’ям М. В. Ломоносова.
Геніальність М. В. Ломоносова виявилася і в матеріалістич­
ному розумінні таких теоретичних питань, як відношення слова
до навколишнього світу (корелятивний характер мовного знака),
мови до мислення тощо.
М. В. Ломоносов розглядав мову як суспільне явище. Він упер­
ше в російській мові встановив три стилістичні ступені: високий,
середній, низький — і дав докладну характеристику кожному з них.
У 1786 році англієць Джоунз зробив у так званому «Азіатсько­
му товаристві» (в Індії) доповідь, у якій звернув увагу на регу­
лярний збіг форм мови санскриту з формами інших європейських
мов: латинської, давньогрецької тощо. Джоунз, услід за М. В. Ло-
моносовим, зазначає, що подібні паралелі не можуть бути випад­
ковими і передбачають походження цих мов від однієї спільної
мови.
У 1808 році відомий представник романтизму Фрідріх Шле-
гель у своїй роботі «Про мову та мудрість індусів» широко ілю­
струє подібність між санскритом і різними європейськими мова­
ми. Крім цього, Шлегель прагне науково обгрунтувати процес
мовного розвитку взагалі, висловлюючи думку про те, що мова
проходить у своєму розвитку два етапи: етап синтезу й етап ана­
лізу. Синтетична будова, на думку Шлегеля, змінюється аналітич­
ною будовою. Таким чином, біля джерел остаточного формування
мовознавства як науки було введено уявлення про порівняння
структур різних мов на історичній основі.

Питання для самоконтролю

1. Римська й арабська науки про мову періоду середньовіччя.
2. Вплив латинської граматики на дальший розвиток мовознавства.
3. Граматика Пор-Рояля.
4. Суттєва відмінність науки про мову XVII століття від мовознавства епо­
хи Відродження.
5. Мовознавчі’ погляди М. В. Ломоносова.

Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 20—21, 28—ЗО.
З в е г и н ц е в В. А. История арабского языкознания. М., 1958.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. I. М., 1964,
с. 22—23, 25—26. .
К обил я нський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964,
c> 17—21,33—35.
К о д у X o b В. A. Общее языкознание. М., 1974, с. 12— 13, 17— 20.
К о н д р а т о в Н. А. Общее языкознание. М., 1972, с. 23—25, 29—34.
Л о м о н о с о в М. В. Российская грамматика.— Поли. собр. соч., т. 7. М.—
Л , 1952, с. 392, 394 (§ 1), 395 (§ 2).
Л о м о н о с о в М. В. Предисловие о пользе книг церковных в российском язы-
ке>— Поли. собр. соч., т. 7. М.— Л., 1952, с. 587—592.
Л о я я. в. История лингвистических учений. М., 1968, с. 37—40.
Т о м с е н В. История языковедения до конца XIX века. М., 1938, с.. 39—49.

18
Розділ 3. П О РІВН Я Л ЬН Е Й ІСТОРИЧНЕ М ОВО ЗНАВСТВО
Н А П О Ч А Т К У X I X СТ .
ВІТЧИЗНЯНА НАУКА ПРО МОВУ
В ПЕРШЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ X I X СТ.

На початку XIX століття під великим впливом філологічних

праць М. В. Ломоносова сформувалася на філософській основі
вітчизняна наука про мову. Ряд теоретичних проблем, які розв’я­
зував на чверть століття пізніше В. Гумбольдт, було поставлена
і своєрідно розв’язано такими російськими мовознавцями, як
І. С. Ризький !, І. Орнатовський 2, І. Ф. Тимковський3 та ін. Серед
цих проблем привертають увагу такі, як: 1) внутрішня форма
мови; 2) зв’язок історії мови з історією народу; 3) відбиття в мо­
ві національних особливостей; 4) мова як засіб суб’єктивного пі­
знання; 5) взаємна спорідненість мов; 6) еволюційний шлях роз­
витку мов; 7) вплив на розвиток мов мовних контактів, «змішу­
вання» мов; 8) спорідненість слов’янських мов з мовами грець­
кою, латинською, німецькою, кельтською та іншими індоєвропей­
ської сім’ї, яка сягає глибин історії; 9) виділення специфічних
рис російської мови, які відрізняють її від інших слов’янських мов
(словотворенням, семантикою тощо). Розробка цих проблем, по-
перше, стверджувала вітчизняне загальне і порівняльно-історичне
мовознавство, по-друге, наперед угадувала тенденції науки про мо­
ву в її подальшому розвитку на шляхах порівняльного й історич­
ного методу.
ЗАВЕРШЕННЯ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ
ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО МЕТОДУ

На початку XIX століття незмірно розширилися об’єкти мово­

знавчої науки.
Елементи зіставлення мовних фактів та історизму попередніх
століть, які мали місце в описових граматиках, окремих дослід­
женнях і лексикографічних працях філологів як стародавнього
світу, так і пізніших часів аж до початку XIX століття були тими
підвалинами, на яких звелася споруда порівняльно-історичного
методу в першій чверті XIX століття. Цим можна пояснити той
факт, що лінгвістичні праці, в яких уперше використовуються ді-
ахронні зіставлення не як спорадичні форми аналізу мовних ф ак­
тів, а як продумана система методичних прийомів, методів, вихо­
дять майже одночасно в трьох європейських країнах: у Німеччи­
ні _ праці Франца Боппа (1791 — 1867) «Про систему дієвідміню­
вання санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латин­
1 Див.: Р и ж с к и й И. С. Введение в круг словесности. Харьков, 1906.
2 Див.: О р н а т о в с к и й И. Новейшее начертание правил российской грам­
матики, на началах всеобщей основанных. Харьков, 1910.
8 Див.: Т и м к о в с к ий И. Ф. Опытный способ к философическому позна­
нию российского языка. Харьков, 1811.
ської, перської і германської мов» (1816) і Якоба Грімма (1785—
1863) «Німецька граматика» (1819); в Данії — праця Расмуса-
Крістіана Раска (1787— 1832) «Дослідження в галузі давньопів-
нічної мови або походження ісландської мови» (1818) і в Росії —
праця Олександра Востокова (1781— 1864) «Розвідка про слов’ян­
ську мову» (1820).

ФРАНЦ БОПП ЯК ДОСЛІДНИК МОВ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СІМ'Ї

Ф. Бопп у своїй праці «Про систему дієвідмінювання санскрит­

ської мови...» не вдається до широких узагальнень, до постановки
і розв’язання теоретичних питань. Однак інтерпретація великого
фактичного матеріалу, взятого з індійської, давньогрецької, л а ­
тинської, перської та німецької мов, свідчить про те, що він пере­
бував підзначним впливом граматики Пор-Рояля. Наприклад, ви­
значаючи дієслово, Бопп твердить, що воно не має кореляту в
об’єктивно існуючій дійсності, що воно виступає тільки зв’язкою
між суб’єктом і предикатом. Це та грань праці Ф. Боппа, яка не
була оригінальною і, цілком природно, не мала і не має особли­
вої цінності для історії лінгвістичних учень. Проте Ф. Боппу вда­
лося відкрити й нову сторінку в історії науки про мову. Н асам ­
перед у згаданій праці Ф. Боппа вперше в європейському мово­
знавстві введено було дані санскритської мови, а також уперше
доведено, що названі в заголовку його праці мови є спорідненими.
Д л я доведення вчений використав форми не окремих слів порів­
нюваних мов, а систему їх форм. За його переконанням, у давній
мові поширеними були односкладні корені. Коренями були і флек­
сії імен та дієслів. Пізніше вони злилися із самостійними кореня­
ми (аглютинувалися). Він висловив думку про те, що на підставі
аналізу граматичних форм порівнюваних мов можна ретроспектив­
но вивести первісне їх функціонування. Отже, Ф. Бопп увів понят­
тя системності до історичного мовознавства.
Лінгвістичну діяльність Ф. Боппа високо оцінив Ф. де Соссюр.
«Заслуга Боппа,— підкреслював він,— полягає не в тому, що він
відкрив спорідненість санскриту з деякими мовами Європи й Азії,
а в тому, що він зрозумів можливість побудови самостійної нау­
ки, предметом якої є відношення споріднених мов між собою. Ана­
л із однієї мови,— продовжував Соссюр,— на основі другої, пояс­
нення форм однієї мови формами іншої — ось що було нового в
роботі Боппа» *.

ЯКОВ ГРІММ ЯК ЗАЧИНАТЕЛЬ ПОРІВНЯЛЬНОЇ ГРАМАТИКИ МОВ

ГЕРМАНСЬКОЇ ГРУПИ

Якоб Грімм своєю працею «Німецька граматика» заслужив

право називатися зачинателем порівняльної граматики герман-

1 Соссюр Фердинанд. Труды по языкознанию. М., 1977, с. 40.

20
ської групи м о в 1. До речі, матеріал праці Грімма не обмежується
фактами німецьких діалектів. Він значно доповнюється даними
інших германських мов. Як і Ф. Бопп, Я. Грімм не ставить перед
собою завдань займатися розв’язанням теоретичних проблем.
У передмові до «Німецької граматики» він зазначає: «У граматиці
мені чужі загальнологічні поняття»2. На його думку, «загально-
логічні поняття», хоч і вносять у визначення «суворість» і «чіт­
кість», проте вони «заважають спостереженню», а спостереження
забезпечують пізнання істини. «Хто не надає ніякого значення
спостереженням...— зауважує Я. Грімм,— той ніколи не набли­
зиться до пізнання недоступного духу мови» 8.
«Німецька граматика» була перевидана 1822 року. У другому
виданні сформульовано так зване правило Я. Грімма — перше
фонетичне правило, яке охоплює еволюцію системи приголосних
германської групи мов. Я. Грімм підкреслює, що при дослідженні
мов аналізовані явища повинні пояснюватися в історичному плані.
Заслугою Я. Гріма є також те, що він уперше описав наріччя ні­
мецької мови. В іншій своїй праці «Про походження мови» Я. Грімм
ставить теоретичну проблему про відношення мови до людини,
спростовуючи твердження про природженість людської мови; про
теоретичні основи мови. За переконанням Я. Грімма, м о в а —«це
людське придбання, набуте цілком природним шляхом» 4.

ЛІНГВІСТИЧНІ ПОГЛЯДИ РАСМУСА-КРІСТІАНА PACK А

Порівняльне мовознавство йшло головним чином у напрямі іс­

торичних досліджень сучасних груп здебільшого германських мов.
Датський учений Расмус-Крістіан Раск порівняв сучасний для
нього лексичний матеріал і граматичну систему староісландської
мови германської групи з слов’янською, литовською, латвійською,
а також з давньогрецькою та латинською мовами, встановлюючи
перші фонетичні відповідності. Він дійшов висновку, що всі ці мови
споріднені між собою. P .-К. Раск робить спробу визначити місце
і роль мови в історії народів, у розв’язанні питань про їх поход­
ження. Ніщо (ні релігійні вірування, ні звичаї, ні традиції), за
переконанням P .-К. Раска, не може дати такого науково вірогідно­
го матеріалу для встановлення спорідненості між окремими наро­
дами, як мова. «Жоден засіб пізнання походження народів і їх спо­
ріднених зв’язків у сивій давнині, коли історія залишає нас,— зау­

1 Ф. Енгельс, високо оцінюючи цю працю Грімма, неодноразово і в різних

своїх працях («Анти-Дюрінг», «Походження сім’ї, приватної власності і дер­
жави») посилається »а неї як на безсумнівне в науковому відношенні джерело,
а на ії автора як на незаперечний авторитет дослідника історії мовознавства.
2 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков,
ч. 1. М., 1964, с. 56.
8 Там же.
4 Там же, с. 62.
21
 важує лінгвіст,—- не може бути настільки важливим, як мова»
Мова е надійним у цьому відношенні матеріалом тому, що, на від­
міну від інших суспільних факторів, не може зазнавати глибинної
еволюції, що мова при всіх змінах «продовжує зберігатися, якщо
не в своєму початковому вигляді, то в усякому'разі в такому стані,
який дає змогу пізнавати її протягом цілих тисячоліть» 2. Оскіль­
ки народи спілкуються (генетична спорідненість тут не має зн а­
чення), лексика однієї мови запозичується в лексику іншої мови,
тобто відбувається взаємозапозичення слів у неймовірно
великих масштабах. Немає такої мови, в якій не відбувалися б
такі процеси. У зв’язку з цим P .-К. Раск розглядає лексику, зо­
крема слова, як мало надійний матеріал для того, щоб устано­
вити ступінь спорідненості мови чи спільність її походження.
З цією метою треба використовувати надійніший об’єкт спосте­
реження і граматичну систему. Мови не запозичають парадигм
відмінювання імен і дієслів, хоча мають місце випадки, коли гра­
матичні форми збігаються у неспоріднених мовах.
P.-К. Раск перший із германістів помітив відповідності в си­
стемі індоєвропейських приголосних (/?, t\ b h , dA, g h \ b , d, g*)
і германських фрикативних та проривних приголосних (відповідно
/ ; th , A; t h , d, g \ p , t , k). Відкриття цих відповідностей відоме в
історії лінгвістичних учень під назвою «перше пересунення приго­
лосних». Графічно воно зображується трьома рядами приголосних:
індоєвропейські германські
1) р , /, k (p h , t h , kh) > / , th , A
2) b h , dA, g h > t h yd, g
3) by d, g > py ty A.
Це дуже важливе спостереження Р.-К. Раска суттєво доповнив
Я. Грімм тим, що вказав на внутрішній зв’язок у цьому зміщен­
ні. Я. Грімм вважав, що особливості характеру германських пле­
мен є основою цих пересунень. Так з’явився другий закон пере­
сунення приголосних — Грімма — Раска. Друге переміщення від­
булося в межах мов германської групи, з одного боку, і німецької*
з другого. Так, загальногерманські [р], [t], [k] пересунулися в
німецькій мові після голосних [ff], [zz], [hh(ch)] і т. ін.
Загальногерм анські Н імецькі
1) [р], [t], [k] > [ffJ, [zz], [hh(ch)] після голосних
2) [p], [t], [k] > [pf(ph)l, [z(zz)], [kch(ch)] на початку
слова, після приголосних,
при подвоєнні
3) [Ь], [d], [g] > [p], [t], [k] y баварському й
алеманському діалектах; |b], [t], [g]
в середньонімецькому.

1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А, Зазн. праця, с. 40.

2 Там же.

22
 ПЕРШІ РОЗВІДКИ ІСТОРИЧНОІ ФОНЕТИКИ СЛОВ'ЯНСЬКИХ мов
У ПРАЦІ О. X. ВОСТОКОВА
Праця О. X. Востокова «Розвідка про слов’янську мову» — це,
по суті, перша розвідка історичної фонетики слов’янської мови,
розглядуваної ним як одної з груп індоєвропейської мови. Аналі­
зуючи фонетичні явища південної, західної і східної підгруп
слов’янських мов, О. X. Востоков робить висновок: в історії цер­
ковнослов’янської мови можна виділити три періоди — стародав­
ній, середній і новий. Стародавній період визначається писемними
пам’ятками від IX до XIII століть, середній — від XIV до XVI сто­
літь, новий починається з книго друку, тобто з «мови» друкованих
церковних книг.
0 . X. Востокову вдалося в порівняльний спосіб відкрити в пра­
слов’янській мові назалізовані голосні, названі ним юсами ( л , а ) ,
описати вимову їх і голосних неповного' творення. Він уперше
помітив закономірність у сполученнях голосних з приголосними
звуками. Так задньоязикові приголосні давньої мови не сполу­
чалися з голосними звуками переднього ряду. Такою ж рисою х а ­
рактеризувалися і відношення між шиплячими звуками, африка­
тами і голосними заднього ряду.
Що впадає в око при розгляді праць перших представників
порівняльного й історичного методів? Порівняно з філологічними
працями попереднього періоду, в якому панівними були постулати
схоластичної філософії, дослідження Ф. Боппа, Р. Раска, Я. Грім­
ма і О. Востокова вигідно виділяються тим, що вони заповнені
матеріалом досліджуваних мов. Якщо раніше факти живої мови
не тільки не бралися до уваги, а й ігнорувалися, викликали зневаж ­
ливі гримаси,—то в працях перших компаративістів виявляється
максимальна увага до мовних фактів, до дослідження й опису
живих мов. Щоправда, вони не ставили й не прагнули розв’язати
докорінних питань теоретичної лінгвістики, таких, як сутність мо­
ви, відношення її до мислення (свідомості) людини, до предмет­
ного світу тощо. Ці та інші проблемні питання було поставлено й
розв’язано в працях великого вченого, гуманіста, старшого сучас­
ника компаративістів Вільгельма Гумбольдта.

Питання для самоконтролю

1. Що нового внесли в лінгвістику перші представники порівняльно-істо­
ричного методу?
2. Мовознавчі погляди Ф. Боппа.
3. Я. Грімм про роль спостереження у пізнанні законів мови.
4. Фонетичні відповідності у праці Р. Раска.
5. Дослідження О. Востокова історичної фонетики слов’янських мов.

Список літератури
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. I. М., 1964,
^ 20 00
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 35—38.
К о б и л я н с ъ к и й Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964,
с. 36—41.
22
 Р о з д і л 4. ФІЛОСОФІЯ М ОВИ В ІЛ Ь Г Е Л Ь М А ГУ М БО Л ЬД ТА
(1767— 1835)

МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ФІЛОСОФІЇ МОВИ В. ГУМБОЛЬДТА

В. Гумбольдт є засновником загального мовознавства і водно­

час творцем теоретичних основ, на які спираються всі ідеалістич­
ні напрями в науці про мову. Важко назвати якогось іншого вче­
ного, який міг би порівнятися з ним глибиною і силою впливу на
весь наступний розвиток теоретичної лінгвістики. У сучасному з а ­
рубіжному мовознавстві помітне місце посідає так зване неогум-
больдтіанство. Багато проблем, поставлених В. Гумбольдтом, є
об’єктом живих дискусій і в наші дні.
Непослідовність, суперечливість поглядів В. Гумбольдта з ряду
питань теоретичної лінгвістики (природа і сутність мови, відно­
шення мовної практики психічної індивідуальності до мови нації,
тлумачення внутрішньої форми слова) зумовлюють ідеалістичний
початок його філософії мови. Однак, якщо зняти пелену релігій­
но-суб’єктивної містики з лінгвістично-філософських концепцій
В. Гумбольдта, можна легко помітити вірність ученого основному
принципу наукового аналізу — послідовно орієнтуватися на віро­
гідні факти,— а також глибину філософського аналізу лінгвістич­
них феноменів різних параметрів мови, широту інтерпретації
досліджуваних явищ мови. Учений пояснює переважну більшість
структурних компонентів мови з погляду діалектико-матеріалістич-
ної філософії. Праці вченого пройняті не тільки і не стільки ідеа­
лістично-суб’єктивними ідеями філософії І. Канта і Гегеля, скільки
науковим розумінням мови, її ролі у суспільному житті, кореля­
тивного характеру мови, зв’язку її з мисленням і об’єктивно існу­
ючою предметністю. Якщо це розуміння сутності мови було сти­
хійним, то й за цих обставин праці В. Гумбольдта для радянсько­
го мовознавства становлять наукову цінність.
В. Гумбольдт почав спою лінгвістичну діяльність під значним
впливом діалектики Ф. Гегеля і філософії І. Канта, дуже непослі­
довного у своїх теоретичних поглядах. Своєю працею «Загальна
природна історія і теорія неба» І. Кант пояснював світ з матеріа­
лістичних позицій. Однак в інших працях (зокрема «Критика
чистого розуму» і «Пролегомени до всякої майбутньої метафізи-.
ки») І. Кант, визначаючи всесвіт як такий, що існує об’єктивно,
послідовно розділяючи явище і його сутність, твердив, що світ, як
і речі та явища в ньому, існують самі собою: їх не можна пізна­
ти. Отже, хоча річ і існує об’єктивно і впливає на наші органи
відчуття, все же вона недоступна людині в розкритті своїх ознак,
властивостей, тобто залишається «річчю в собі»; діючи на органи
відчуття людей, вона викликає «хаос відчуттів». За це І. Канта
називають агностиком. Чи бачив І. Кант можливість упорядку­
вати цей «хаос відчуттів»? Так. На його думку, така можливість
може стати реальністю, якщо до цього будуть залучені апріорні,
24
форми «почуттєвого споглядання» і форми мислення. Вони вносять
у «хаос відчуттів» необхідний, загальний зв’язок. Таким чином,
основною рисою філософії І. Канта є еклектичне поєднання мате­
ріалізму з ідеалізмом.
Непослідовність І. Канта відбилася на філософії мови В. Гум­
больдта. Його перу належать такі праці: «Про виникнення гра­
матичних форм і їх вплив на розвиток ідей» (1822), «Про двоїну»
(1827), «Про буквене письмо і його зв’язок з будовою мови»
(1824), «Про порівняльне вивчення мов стосовно різних епох їх
розвитку» (1843), «Про зв’язок письма з мовою» (1836), «Про мо­
ву каві на острові Ява» (1836— 1839). Останні три твори опублі­
ковані по смерті автора. Д л я теоретичної лінгвістики особливе
значення має остання тритомна праця, зокрема перший том її, який
має окрему назву «Про відмінність будови людської мови і про
вплив цієї відмінності на розумовий розвиток людського роду».
Цей том видав брат лінгвіста Олександр Гумбольдт, вступною
статтею якого починається том. Важливою в методологічному від­
ношенні є також праця «Про порівняльне вивчення мов стосовно
різних епох їх розвитку». В цих останніх двох працях В. Гумбольдт
сформулював своє розуміння лінгвістики, запропонував мето­
дику дослідження мовних фактів., обгрунтував свої теоретичні
висновки, хоча виявив непослідовність у розв’язанні окремих пи­
тань теоретичного мовознавства, обмеженість у своєму світогляді.

ПОХОДЖЕННЯ І СУТНІСТЬ мови

Мова як цілісна структура, її походження, перспективи роз­
витку, відношення до виникнення людини, до її еволюції — всі ці
та інші питання, на думку В. Гумбольдта, є прямим об’єктом тео­
ретичного мовознавства. Є різні тлумачення походження мови.
Проте свідомим творінням людського розуму пояснити її не мож­
на. Людина, її природа є основою виникнення мови. Вона безпо­
середньо закладена в людині. Мову не можна було б придумати,
якби її образ не був закладений у людському розумі. Людина
може зрозуміти хоч єдине слово як членороздільний звук, який
позначає поняття, всю мову повністю і в усіх її зв’язках уже тому,
що вона (мова) є внутрішньо притаманною суттю людської істини.
«Людина,— наголошував Гумбольдт,— є людиною тільки завдяки
мові» 1. Проте структура мови не лежить «мертвим вантажем», а
стає законом, яким зумовлюється розумова діяльність людини.
Перше-ліпше слово є вже засобом визначення. Воно ж спричиня­
ється до функціонування всієї мови, і хоча не належить до чис­
ла тих явищ, які не творяться свідомо людським розумом, все ж
розум відіграє в ньому домінуючу роль. Подібно до інстинкту тв а­
рин «мова є інтелектуальним інстинктом розуму» 2. Процес діяль­
ності розуму передбачає мову. Вони (розум і мова) тотожні й

1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 80.

2 Там же.
о
нерозлучні. Це дає змогу розглядати мову як діяльність, а не як
закінчену справу. «Мова,— твердив В. Гумбольдт,— е не продукт
діяльності (ergon), а діяльність (energeia) 1.
Стимулом, спонукою до виникнення мови була природа на пер­
вісному етапі її розвитку. Одночасно з цим вона є результатом
іншої форми природи, тобто продуктом інтелектуально-фізіоло­
гічної роботи. Суть появи мови полягає в установленні системи
безконечного числа взаємопов’язаних відношень між її структур­
ними компонентами. Виняткова роль у цьому належить найпрос­
тішим актам мислення, глибина яких не доступна спостереженню,
оскільки вони (акти мислення) необхідні для розуміння і віднов­
лення навіть поодиноких мовних елементів.
Заслуговує на увагу помічений В. Гумбольдтом той факт, що
в процесі становлення й розвитку мови, безвідносно до національ­
ної форми її виявлення, не засвідчено жодного випадку, коли б
її граматична будова перебувала у процесі формування. «Ніко­
ли,— підкреслює В. Гумбольдт,— жодна мова не була захоплена в
момент становлення її ф о р м » 2. Історична правильність цього
твердження може бути проілюстрована співвідношенням грам а­
тичної будови і діалектів народів початкових цивілізацій. На всіх
етапах розвитку мова виявляє непослідовну тенденцію до збере­
ження у своїй структурі цілісності, єдності всіх компонентів: м а­
теріальних, формальних, ідеальних тощо. Наприклад, висловлен­
ня, що грунтується на сукупності граматичних форм, становить
закінчену єдність. В. Гумбольдт зауважував: «Акту думки, в яко­
му створюється єдність поняття, відповідає єдність слова як чут­
тєвого знака, і обидві єдності повинні бути в мисленні і через
посередництво мовлення якнайбільше зближені одна з одною.
Як розумовим аналізом здійснюється членування і виділення зву­
ків у вимові, так і навпаки — вимова повинна виявляти аналогіч­
ну дію на матеріал думки і, переходячи від одного нерозчлено-
ваного комплексу до другого, через членування прокладе шлях
до досягнення абсолютної єдності»3.
Питання про момент виникнення мови розв’язувалося в спе­
ціальній і філософській літературі по-різному. В. Гумбольдт при­
пускав, що одночасно і незалежно могли виникнути кілька мов.
Цей погляд не може бути відкинутим гіпотетичним припущенням
про загальний взаємозв’язок мов. В. Гумбольдт висловив припу­
щення, що в різних куточках земної кулі могли з’явитися звідкись
люди і їхні мови. В розпорядженні науки немає таких даних, які
б заперечували існування мов і народів у ті часи, коли земна кора
і моря відрізнялися від теперішнього їх стану. Природні особли­
вості мови й еволюція людини, яка поки що не оформилась як
суспільна даність, інтенсифікують такий зв’язок. «Яким би при-

1 Г у м б о л ь д т В и л ь г е л ь м . О различии строения человеческого языка

и о влиянии этого различия на умственное развитие человеческого рода. СПб.,
1859, с. 40.
2 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 74.
8 Там же, с. 81.
26
родним,— наголошував В. Гумбольдт,— не здавалося припущен­
ня про поступове утворення мов, вони могли виникнути тільки
відразу... Коли припускають, що цей процес проходив поступово,
послідовно й одночасно з тим нерівномірно, що з кожною новою
частиною набутої мови людина все більше ставала людиною і,
вдосконалюючись у такий спосіб, могла 'знову придумувати нові
елементи мови, то забувають про невідокремленість свідомості
людини від мови, про природу розумових процесів, необхідних
для сприймання окремого слова і разом з тим достатніх для розу­
міння всієї мови. Саме через це мови не можна уявити собі як
щось заздалегідь дане, бо в такому випадку цілком недоступно,
в який спосіб людина могла зрозуміти цю даність і примусити її
служити собі» 1. У самому акті виявлення мов, так би мовити, в їх
народженні, знаходиться і причина розрізнення в їх будові і д ж е ­
рело того впливу, який спрямовує осмислення цього розрізнення
на хід розумового розвитку людства.
Ці частковості уявляються В. Гумбольдтом у вигляді хаосу.
Велика кількість слів, аналогій, правил, винятків з них за будь-
яких спроб класифікації не піддаються упорядкуванню.
Мова являє собою безкінечну кількість частковостей. Перед
дослідником постає завдання відшукати загальне джерело всіх
частковостей і сполучити розрізнені частини в один образ, в орга­
нічне ціле.
У філософії мови В. Гумбольдта суміщалось метафізично-ідеа­
лістичне й діалектико-матеріалістичне розуміння мови. Так, визна­
ючи сутність мови, він твердить, що мова є душа в усій її сукуп­
ності. І тут же говорить про здатність мови розвиватися (правда,
за законами духу). В. Гумбольдт помітив у мові не тільки цю рису
діалектики. Він виявив у ній єдність суперечностей, представле­
них ним у вигляді антиномій: позитивне й негативне, частина й
ціле, одиничне й множинне, наслідок і причину, випадкове й не­
обхідне, відносне й абсолютне, вимір у просторі та визначення
в часі.

МОВА І МОВЛЕННЯ

В. Гумбольдт послідовно розрізняв у мові мову* і мовлення,

хоч, правда, не вбачав різниці між звуком і буквою. Під мовою *
він розумів сукупність усього, що говориться. Маса слів, правил у
такому вигляді, як їх подають словники і граматика, є лише
окремими стихіями, як’ репрезентуються живим мовленням. За
розрізненими елементами не можна взнати того, що є вищого й
найтоншого у мові. Це стає зрозумілим тільки у складі мовлення.
Саме живе мовлення є першим і справжнім станом мови. «Мо­
ва,— писав лінгвіст,— як маса всього, витвореного живим мов­
ленням, не є одним Î тим самим, що саме мовлення в устах наро­

1 Цит, за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 80.

27
ду» *. Мовлення, на думку В. Гумбольдта, вимагає стихій, належ ­
ним чином пристосованих до можливості його безмежного вживан­
ня, і ця вимога зростає інтенсивно й екстенсивно, чим вищий
ступінь, на який воно піднімається у своєму утворенні.
Грунтовне й точне вивчення органічної будови мов не дає ще
відповіді на запитання, чим вони можуть стати. Будь-яке дослід­
ження мовотворчого факту ставить своїм завданням виявити тен­
денції, перспективи розвитку органічної будови. Така мета може
бути досягнута тільки за тих умов, коли основним критерієм при
доборі фактів буде визнано регулярність вживання мов.

МОВА І НАРОД. НАЦІ Я

Мова є зовнішнім виразником народного духу, який В. Гум­

больдт ототожнює з народною мовою. Не віддаючи переваги в
часі ні мові, ні духові, таємниця об’єднання яких не піддається
поясненню, не доступна людській свідомості (кантіанська теорія
«речі в собі»), В. Гумбольдт твердить, що реальною підставою
для визначення початку розрізнення мов є дух народу. Мова є
безперервною діяльністю духу.
Мова не становить довільного витвору окремої людини, а на­
лежить завжди всьому народові; наступні покоління одержують
її від поколінь попередніх. Мова завжди розвивається у співдруж­
бі людей. Людина розуміє саму себе не інакше, як тільки шляхом
переконання у зрозумілості своїх слів для іншого. Мова найтісні­
ше переплітається з її носіями, з нацією, народом. Розвиток мови,
за переконанням В. Гумбольдта, цілком залежить від дії в ній
сили національного духу. Якщо мова у своїй органічній тканині є
витвором нації, то, не піднявшись до цього пункту в науці про
мову, дослідник не може остаточно розв’язати питань, які стосу­
ються виникнення мов, внутрішнього життя їх, походження і
основних відмінностей між ними. З в ’язок між мовою й нацією
В. Гумбольдт пояснює у своїй основній теоретичній праці так:
«Оскільки форма мов завжди обов’язково національна, то безпо­
середніми діячами у створенні їх бувають, певно, самі народи» 2,
У кожного народу, не виключаючи найнеосвіченішого, як понят­
тя, так і мова — і в розглядуваному відношенні переважно — с та­
новлять своє особливе коло. Цим колом визначаються обрії
спроможності народу до безмежного людського розвитку. З цього
кола він може видобувати без стороннього сприймання будь-яку
частковість, властиву людській природі. У зв’язку з цим у мові
народу не можна вважати чужим того, що при уважному її роз­
гляді з цього боку може бути знайдено у власних її підвалинах
ніби в зародку. В. Гумбольдт пояснював мову, її явища через
призму сприймання законів діалектики. «Мову,— писав він,— не

1 Г у м б о л ь д т В и л ь г е л ь м , Зазн. праця, с. 58.

2 Там же, с. 32.

28
можна уявляти раз назавжди готовим матеріалом; її треба уявля­
ти такою, що вічно відновлюється за певними законами»1.
Мовну діяльність, мову, її компоненти В. Гумбольдт розгля­
дав з погляду синтетичних процесів. З самих перших своїх еле­
ментів мова складається в результаті синтетичної діяльності в точ­
ному розумінні цього слова: через цей синтез завжди утворюється
щось нове, чого не було в жодній із з ’єднуваних частин до сполу­
чення їх. «Синтез,— робить висновок В. Гумбольдт,— досягається
тоді, коли вся будова звукової форми і все внутрішнє утворення
змикається між собою за один прийом»2. Певного синтезу внут­
рішньої і зовнішньої сторони треба шукати не в окремих при­
кладах, а в утворенні і формі всієї мови.

ФОРМА І ЗМІСТ МОВИ

Д ля В. Гумбольдта мова не є простою аморфною масою. Вона

складається з форми і матерії.
Форма мови — це живий, індивідуальний намір народу діяти
в утворенні мови так або інакше своїм розумом і почуттям. Але
нам ця діяльність доступна не в безперервній цілісності внутріш­
нього прагнення, а тільки в окремих її діях, і нашій цікавості не
залишається нічого іншого, як тільки помічати однакові риси в
цих діях і об’єднувати їх в якесь ніби консервативне загальне
поняття. Під формою мови лінгвіст розуміє не так звану грама­
тичну форму. «Поняття форми мови,— зауважує він,— поширю­
ється далі правил словосполучення і словотворення, якщо в цьому
останньому вбачати приєднання відомих логічних категорій дії*
субстанції, властивості і т. ін. до коренів і кореневих сл ів»3.
Отже, форма — це ієрархічна систематизація звуків, звукових
ланцюгів за параметрами; наприклад, формою звука є його ком­
поненти, формою складу — звуки, формою морфеми — склади,
формою слова — морфеми тощо. Формі протистоїть зміст. Під
змістом мовознавець розуміє матерію. Він зауважує: «Щоб знайти
матерію форми мови, треба вийти за її межі. В середині цих меж
можна приймати щось за матерію тільки відносно, наприклад
іменники щодо відм ін»4. Співвідношення форми і матерії В. Гум­
больдт розглядає під кутом зору діалектичної відносності. Визнане
в одному випадку за матерію, в другому треба буде вважати фор­
мою. Слова, запозичені мовою, можуть бути матерією доти, доки
не набудуть громадянства цієї мови. З цим останнім вони набу­
вають і форми. Так, слова попурі, мерсі, таксі, кіно тощо вж ива­
ються в українській мові як безформні. Однак вони є безформними
не взагалі. У мовах, з яких запозичаються такі слова, вони мають
форму. Але такі слова іншомовного походження, як опера, пальто,
група і багато інших, набули форми української мови, переставши
1 Гумбольдт В и л ь г е л ь м . Зазн. праця, с. 53—54.
2 Там же, с. 97.
■ Там же, с. 44.
4 Там же.
29
бути просто матеріалом. Загалом кажучи, в мові, безвідносно
до національної форми її виявлення, безформної матерії не буває.
«Справжня матерія мови,— писав В. Гумбольдт,— з одного боку —
звук взагалі, з другого — сукупність чуттєвих вражень і мимо­
вільних рухів духу, які передують утворенню поняття, що здійсню­
ється вже за допомогою слова» *.
В. Гумбольдт вважав, що мова дає для висловлення й мовлен­
ня лише зразкову форму. Вибір же особливого виду її повністю
віддається свавіллю мовця, його смакам й уподобанням.

ЗВУК — ОСНОВА МОВЛЕННЯ

Звукова форма є вираження, створюване мовою для нашого

.мислення. Поняття «творення», у власному розумінні цього сло­
ва, можна застосувати тільки до первісного зображення мови,
однак про цей стан ми нічого не знаємо безпосередньо. Звукова
форма становить основну підвалину відмінності мов. Не всі звуки
в кількісному відношенні,як і в матеріальному, однакові. Голосні
звуки, наприклад, менш матеріальні, ніж звуки приголосні.
В. Гумбольдт називає членороздільний звук основою мислення і
матеріальним знаряддям дару слова.
Мова повністю грунтується на духовній стороні людини, отже,
її дія тільки і потрібна для того, щоб крик тварини перетворити
на членороздільний звук. Призначення і здатність звука — бути
значущим, і не взагалі, а в розумінні, яке визначається деталями
відображуваного мислення. Тільки це призначення і є сутністю
членороздільного звука, і тільки воно відрізняє членороздільний
звук від тваринного крику, з одного боку, і від музичного тону,
з другого.
Будь-який звук має в собі речового стільки, скільки потрібно,
щоб стати доступним нашому слухові. Речовість цю (звук, що
чуємо) можна зовсім відокремити і представити чисту артикуля­
цію звуків без будь-якого звукового домішку.
Звук без шкоди для своєї визначеності допускає безмежну
кількість видозмін, які розпізнаються пашим уявленням безпо­
милково. Звук є елементом мовлення. Чи будемо міркувати про
мову, чи ні, за всіх обставин можна знайти в ній два начала,
очевидно, відмінні одне від одного, а саме: звукову форму та її
вживання для назв предметів і для зв’язку думок. Відмінність мов
полягає власне у звуковій формі. Це пояснюється насамперед
тим, що вона в різних мовах виникає по-різному, а також тим,
що різною мірою сприяє або перешкоджає внутрішнім прагнен­
ням мови. «Здатність звуків,— писав В. Гумбольдт,— складати у
своєму загальному підсумку чітку систему, тобто їхні особливі
властивості, за якими кожний із них посідає місце в одній кате­
горії з одним становить протилежність іншим. Ця здатність іде
від самого способу їх [звуків.— Г. У.] утворення»2.
1 Г у м б о л ь д т В и л ь г е л ь м . Зазн. праця, с. 45.
2 Там же, с. 66.

ЗО
 Поділ простого складу на приголосний і голосний, якщо сприй­
мати їх як самостійні звуки, є штучним. У звукових ланцюгах
«чистих», «відрубних» звуків не буває. Процес взаємних впливів
проймає мовлення від початку до кінця, незалежно від того, чи
це є окремий склад, чи окреме слово, чи словосполучення, чи ви­
словлення, чи цілий твір.
Досконалість мови щодо звуків залежить не стільки від чи­
сельності їх, скільки від обмеження звуками, необхідними для мов­
лення, і належної рівноваги між ними.
Д л я того щоб увійти до складу мовлення, слова повинні позна­
чати, крім самих предметів, ще їх стан, і звуки, що позначають ці
стани, можуть належати до форм самих слів.
В. Гумбольдт не заперечував відповідності між звуком і значен­
ням. Однак у цій відповідності він не вбачав каузальних зв’язків.
На його думку, їх можна «відгадувати відчуттям». «Сполученням
звукової форми з внутрішніми законами мови,— писав він,— з а ­
кінчується її (мови) утворення» '. Нерозривний зв’язок думки,
органів мовлення і слуху в мові грунтується на початковій будові
людської природи. Чітка визначеність звука цілком необхідна
розуму для сприйняття предметів. При цьому великі потенційні
можливості звука до видозміни не послаблюють уявлення людини
про його варіантність. Навпаки, уявлення здатне розрізняти ці
видозміни без найменших помилок.

СЛОВО ЯК ВНУТРІШНЯ ФОРМА ЗВУКА І ПОНЯТТЯ,

ЯК КОРЕЛЯТ ПРЕДМЕТНОСТІ

Д ля В. Гумбольдта мовотворення знаходить своє остаточне з а ­

вершення у формі слова, яка безпосередньо пов’язана з поняттям.
Вчений писав: «Слово є повністю дозрілі квіти мови; у слові мова
дає свій остаточний витвір»2. В. Гумбольдт, звільнившись на якусь
мить від постулатів суб’єктивно-ідеалістичної філософії, характе­
ризує з матеріалістичних позицій відношення слова до мислення.
Він вважав, що розумова діяльність цілком духовна і внутрішня,
яка не залишає по собі ніякого сліду, за допомогою слова пере­
творюється на об’єкт і стає доступною відчуттям.
Нерозривний зв’язок думки, органів мовлення і слуху в мові
грунтується на початковій будові людської природи. Чітка визна­
ченість звука , цілком необхідна розуму для сприймання предме­
тів. У прагненні людини підпорядкувати різноманітність предметів
ідеальній єдності звуки служать їй представниками предметів.
Слово є відбитком не власне предмета, а породженого ним у на­
шій душі образу. В мисленні суб’єктивна сила утворює собі пред­
мет. Наші уявлення формуються не тільки сприйманням у спосіб
споглядання готових предметів. З даними відчуттів неодмінно про­
явиться внутрішня самостійна дія розуму. Обсяг слова становить

1 Г у м б о л ь д т В и д ь г е л ь м . Зазн. праця, с. 97.

* Там же, с. 72.
3t
межу, до якої поширюється самодіяльна сила мови. З а переко­
нанням В. Гумбольдта, еволюція способу спілкування йшла не від
елементів до структури висловлення, а навпаки, від синтаксичної
будови до її компонентів. «Не мовлення складається із слів, а нав­
паки, слова походять з органічної сукупності мовлення» 1.
Лінгвіст багато разів звертається до питання про можливість
виявлення причинних зв’язків між словом і об’єктивно існуючою
дійсністю, до питання про мотивованість словоформи, про кореля­
тивний характер звукових ланцюгів, вважаючи, що цього поясни­
ти не можна. «Яким чином,— пише вчений,— зовнішні предмет
ти, що виражають усі наші почуття і внутрішній рух душі, можуть
виражатися в слові одним сприйманням на слух, це в більшості
випадків залишається не поясненим» 2. Єдність слова, його флек­
сії і органічний склад висловлення не повинні відокремлюватися
одне від одного при розгляді мови. Внутрішня єдність слова має
найширше або найвужче значення.
Єдність слова утворюється з внутрішнього почуття мови сто­
совно до потреб розвитку думки і звука.
Слово не можна розглядати як щось закінчене. Воно навіть
не має в собі готового, замкнутого поняття, а тільки спонукає
людину власним розумом створювати поняття в особливий спосіб.
Називаючи самий звичайний предмет, наприклад «кінь», всі ми
розуміємо одну й ту саму тварину, але кожний з нас сполучає з
цією назвою свою власну уяву, більш чутливу або більш загаль­
ну, живу або бездушну у вигляді мертвого знака.
Уявлення, пробуджуване словом у різних людей, залежить від
особливостей кожного з них, але всіма виражається однією й тією
самою словоформою, одними й тими самими звуковими комплек­
сами. Кожне слово є знаком особливого поняття. Склад є звуко­
вою єдністю, але він стає словом тільки тоді, коли одержує зна­
чення. Значення ж ставить вимогу сполучити в одну одиницю кіль­
ка складів, з яких будується, як правило, словоформа. Отже, в
слові є подвійна єдність звука і поняття. В силу цієї подвійної
єдності слова стають знаковими елементами мовлення. В мовлен­
ні склади не можуть виступати як автономні одиниці, оскільки
вони не мають значення. Слова є окремими предметами навко­
лишнього світу. Між словами і поняттями завжди повинна бути
відповідність. Природно, що споріднені поняття виражаються
спорідненими звуковими ланцюгами. Тільки слово може зробити
поняття окремою одиницею в потоці думок. Воно додає до понят­
тя багато чого, що зумовлено лексико-ссмаитичними актуалізато-
рами.
З а допомогою слова ідея набуває конкретності. Словом же
вона скеровується і в певні межі. Із звуків слова, його близько­
сті до інших подібних за значенням слів, із того, що збереглося
в ньому хоч і такого, що переноситься на нові предмети, поняття,

1 Г у м б о л ь д т В и л ь г е л ь м . Зазн. праця, с. 72.

2 Там же, с. 76.

32
і з його побічних відношень до відчуття і сприймання створюється
певне враження. Це враження стає звичним. Воно вносить новий
момент в індивідуалізацію самого по собі менш певного, але
більш вільного поняття. З кожним позначуваним словом сполуча­
ються все нові й нові почуття, невільно збуджені образи й уявлен­
ня. Різні слова зберігають одне до одного відношення тією мірою,
в якій вони впливають одне на одне. Слово, збуджуючи уявлен­
ня про предмет, викликає, правда, іноді малопомітно, сприймання,
яке відповідає одночасно і своїй природі і природі предмета.
Воно викликає також безперервний хід думок людини, який су­
проводжується такою ж безперервною послідовністю сприймань.

ВІДНОШЕННЯ МОВИ ДО МИСЛЕННЯ, ПОНЯТТЯ І ПРЕДМЕТА

Із взаємозумовленої залежності .думки і' слова випливає, що

мова є засобом перетворення суб’єктивного в об’єктивне, засобом
вираження не тільки вже пізнаної дійсності, а й пізнання раніше
невідомої. Сукупність пізнаного є надбанням усіх мов і незалежна
від них.
У людей поєднується духовне начало, тобто здатність мислити,
синтезувати думки, і суто фізичне — вміння членувати ціле за до­
помогою вимови, наголосу.
Уміння людини вимовляти звуки може бути пояснено не тіль­
ки у фізичний спосіб. Лише сила розуму спроможна розчленувати
матеріальну природу мови і виділити окремі звуки. При виділен­
ні, окремих звуків здійснюється процес, який можна назвати
мовленевим членуванням. Словоформа як комплекс звуків повне
значення одержує лише в складі мовлення.
Поняття і звук, сполучаючись відповідним їх суті способом, є
мовленням, складниками якого є слово.
Мова зображ ає не предмети, а завжди поняття про них. Ці
поняття утворюються розумом самостійно під час народження
слова. Слово, яке називає поняття, не є представником самого
предмета, який впливає на почуття, але виражає суб’єктивний по­
гляд на предмет у той або інший момент. В. Гумбольдт вважав,
що утворення понять є дією, яка ніби передує утворенню відпо­
відного членороздільного звука. Виразити поняття означає об’єд­
нати дві речі, які ніколи не можуть перейти одна в одну.

СУСПІЛЬНА РОЛЬ МОВИ

Аналіз відношень роботи інтелекту до мови і навколишнього

світу поставив перед ученим ще одну методологічно важливу про­
б л е м у — проблему суспільної ролі мови. В. Гумбольдт у тій части­
ні своєї праці, де він неухильно дотримується основного принци-
іу — у висновках спиратися на достовірні факти — постає перед
нами як учений неабиякого лінгвістично-філософського масшта­
бу. За переконанням В. Гумбольдта, мова на самому ранньому
етапі свого виникнення виконувала комунікативну роль. Уже пер­
2 0-46 33
вісна людина прагнула до того, щоб її розуміли, хоч мова в тї
часи була надбанням дрібних племен.
Мова виникла і розвивалася в групі людей. Людина розуміє
саму себе остільки, оскільки її розуміють навколишні люди. Мова
розглядається як нероздільне з поняттям «життя». «Мова,— недво­
значно говорить В. Гумбольдт,— є засіб для взаємного обміну
думками» 1. Проте в межах органічної будови і структури відбу­
вається більш тонке вдосконалення мови. Якщо остання вже має
стабільну структуру, то найважливіші граматичні форми не зазна­
ють будь-яких змін. Тільки реальні факти можуть лягти в основу
типологічної класифікації мов, першого-ліпшого їх узагальнення.
Вміння відібрати з хаосу подібних явищ найтиповіше, на думку
В. Гумбольдта,— це своєрідне мистецтво, свідчення наукової зрі­
лості дослідника. Застосовуючи новий, порівняльно-історичний ме­
тод, він зможе досягти певних успіхів у дослідженні «еволюції лк>
дини», «утворення людства».
Мова будь-якого народу має свою межу організаційної завер­
шеності, після якої вже не підлягають конструктивним змінам ні
органічна будова мови, ні її структура.

НЕПОСЛІДОВНІСТЬ, СУПЕРЕЧЛИВІСТЬ
У ЛІНГВІСТИЧНИХ ПОГЛЯДАХ В. ГУМБОЛЬДТА

Філософія мови В. Гумбольдта позначена непослідовністю, а в

ряді випадків — суперечностями. Це пояснюється тим, що сумлін­
ний дослідник свідомо прагнув обмежити глибину своїх теоретич­
них висновків, широчінь спостережень і узагальнень, наукову
об’єктивність досить вузькими рамками суб’єктивно-ідеалістичної
філософії І. Канта. Мову, наприклад, учений розглядає то як
об’єктивно існуючий комплекс звуків, що є витвором багатьох по­
колінь, хоч і суверенним, незалежним від них, то (під впливом
гегелівської абсолютної ідеї) як дух («сила духу», «національний
дух», «діяльність духу», «індивідуальність духу народів»). Щ о­
правда, на відміну від метафізичного духу, мова, за переконанням
В. Гумбольдта, розвивається, тобто в основі мовних змін лежать
закони діалектики. Проте в доісторичну епоху іманентною силою
був дух, «занурений в неї». Дух став найвищою силою, що вини­
кає з самої дружньої сукупності розумових сил, які досягають сво­
го ідеального розквіту в самій же м ові2.
Кожна мова може формувати світогляд її носіїв. Твірний ха­
рактер мови виявляється насамперед у тому, що людина, прагнучи
сприйняти і переробити світ предметів, оточує себе світом зву­
к ів 3. Та або інша мова створює навколо народу власну сферу.
Щоб перейти до іншого народу, треба ввійти в іншу сферу звуків.
Людина, що прагне змінити свій світогляд, на думку В. Гумбольд­
та, повинна вивчити чужу мову, тобто ввійти в інше звукове коло,
1 Г у м б о л ь д т В и л ь г е л ь м . Зазн. праця, с. 148,
2 Див.: там же, с. 173.
3 Див.: там же, с. 56—57.

34
 І сама мова надає національного характеру народним масам. По­
няття про народ грунтується переважно на мові. Мова народу
являє собою сукупність індивідуальних мовлень. «Кожна мова,—
пише В. Гумбольдт,— здатна ніби поділятися на нескінченну кіль­
кість мов для окремих осіб в одному й тому самому народові, і вся
ця безліч слів порівняно з мовами інших народів є одним цілим,
яке різко відрізняється своїм характером» 1.
Мова як така, що має твірний характер, належить до проміж­
ного світу між природою і духом. За її допомогою сполучаються
предмети, які ніколи не можуть перейти один в один. В який спо­
сіб відбувається таке сполучення — це таїнство духа, «річ у собі».
Коли ж лінгвіст звільняється на якусь мить від апріорних схем
ідеалістичної філософії І. Канта, він недвозначно заперечує все
ненаукове. Так, розглядаючи мову не як твірне начало, а як пред­
мет дослідження, В. Гумбольдт писав: «Мова стає об’єктом мис­
лячого спостереження»2. І далі: «Дух людини завжди прагне
звільнитися від «пут» мови: слова постійно зв’язують внутрішнє
почуття, яке завжди повніше за їх зміст» 3.
Таким чином, В. Гумбольдт належить до числа тих рідкісних
мовознавців, які вміють сполучати знання багатьох типологічно
різносистемних мов з тонкими науковими спостереженнями мов­
них фактів і аргументованими теоретичними узагальненнями. Не­
спростовними антиноміями у його філософії мови є відношення
останньої до її носіїв і навколишнього світу, відношення її до
твірної функції і завуальованої містичними таїнствами кореля­
ції, а також відношення мови до сили духу. В одному випадку
вона породжена духом, а в іншому є самостійною і виступає в
ролі засобу утворення думки.

ЛІНГВІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В. ГУМБОЛЬДТА

В ОЦІНЦІ М. Г. ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

М. Г. Чернишевський у другому розділі («Про класифікацію

людей за мовою») своєї праці «Нарис наукових понять з деяких
питань загальної історії» писав про В. Гумбольдта як про «людину
не тільки величезних знань, а й досить сильного розуму»4, під­
креслюючи те, що В. Гумбольдт знав величезну кількість мов і
«зробив відкриття, які в його час були гідні подиву» 5. Своє тверд­
ження М. Г. Чернишевський ілюструє таким фактом: В. Гумбольдт
«відкрив, що мова стародавніх іберійців, від якої не дійшло до
нас майже нічого, крім власних імен, спотворених грецькими і
римськими письменниками, що передають їх, і яка тому залиш а­
лася цілком загадковою для філологів, була тією самою, якою
тепер говорять баски; і за допомогою баскської мови пояснив

1 Г у м б о л ь д т В и л ь г е л ь м . Зазн. праця, с. 187.

2 Там же, с. 72.
3 Там же, с. 103.
4 Ч е р н ы ш е в с к и й Н. Г. Поли. собр. соч., т. 10. М., 1951, с. 831.
5 Там же, с. 832.
2* 35
величезну кількість стародавніх іспанських власних імен. Тепер
цей спосіб дослідження старих мов, від яких дійшло до нас мало
залишків, став загальновживаним...» 1.
Одночасно з високою оцінкою мовознавчої діяльності В. Гум­
больдта, М. Г. Чернишевський, помітивши суперечності у світо­
гляді цього вченого непересічної обдарованості і у зв’язку з цією
непослідовністю помилкові твердження, концепції, висловив ряд
конструктивних критичних зауважень. Непослідовність теорії мови
В. Гумбольдта починається з того, що «він підкорився впливові
метафізичного напряму філософії, який панував тоді в Німеччи­
ні» 2. Філософи цього напряму переоцінювали роль свідомості. Це
давало підстави розглядати мову як таку, що вичерпно виражає
зміст людської думки. Ця хибна основа теоретичних побудов
В. Гумбольдта спричинилася до того, що в його філософії мови,
по-перше, мова ототожнювалася з розумовою діяльністю людини,
по-друге, не розрізнялися мова і свідомість, по-третє, світоглядові
категорії носіїв тієї чи іншої мови поставлено в залежність від
структури мови, морфологічної класифікації мов, тобто рівень роз­
витку мови, а отже, і розумової діяльності людей визначаються
такими морфологічними ознаками, як відсутність чи наявність
граматичних форм. Залежно від цього всі мови поділяються на
ізолюючі, аглютинативні та флективні.
З цього приводу М. Г. Чернишевський не без сарказму заува­
жував: «Тільки народи, які говорять флективними мовами, здатні
мислити добре; тільки вони обдаровані сильним розумом»3.
М. Г. Чернишевський критикував «флектуючих учених»4 за
прагнення поділити мови світу на «мови дурних народів [ізолюю­
чі.— Г. У.], не зовсім дурних, але й не розумних народів [аглю­
тинативні.— Г. У.] і народів надто розумних»5 [флективні.—
Г. У.]. Заперечуючи цю, по своїй суті расистську теорію, М. Г. Чер­
нишевський робить матеріалістичний висновок: «Хто не хоче вига­
дувати або повторювати нісенітниці про характер мов, повинен
обмежувати свої судження про їх переваги чи вади висловленням
справедливої думки, що гнучка, багата і за всіх своїх недоскона-
лостей прекрасна мова кожного народу, розумове життя якого
досягло високого розвитку» 6.

Питання для самоконтролю

1. Філософська основа мовознавчих поглядів В. Гумбольдта.
2. Зв язок звука, словоформи, висловлення з еволюцією людини.
З Відношення мови до мислення, поняття, предмета.
4. В. Гумбольдт про роль мови.
5. Непослідовність у теоретичних поглядах В. Гумбольдта.

1 Ч е р н ы ш е в с к и й Н. Г. Поли. собр. соч., т. 10, с. 832.

2 1 им ж< .

8 Там же, с. 837.

4 Там же.
• Та м же.
• Та м же, с. 848.

36
 Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 43—61.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. 1, с. 73—104.
К о д у X о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 25—29.
Кондратов Н. А. Общее языкознание. М., 1972, с. 45—51.
Л о я Я. В. История лингвистических учений. М., 1968, с. 52—56.
П о т е б н я А. А. Мысль и язык. Харьков, 1913, разд. «В.Гумбольдт».
Т о м с е н В. История языковедения до конца XIX в. М., 1938, с. 69—70.

Р о з д і л 5. Д А Л Ь Ш И Й РОЗВИТОК
ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО М О ВО ЗН АВС ТВА
ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧІІІ ДОСЛІДЖЕННЯ
В РОМАНСЬКІЙ ГРУПІ м о в

Порівняльно-історичний аналіз явищ мов, послідовно викорис­

таний як науковий метод на початку XIX століття, був логічним
завершенням розвитку тих елементів порівнянь, зіставлень й істо­
ризму, які були наявні у працях представників таких шкіл старо­
давнього світу, як китайська, арабська і римська, а також шкіл
і напрямків ближчого до нас часу. Особливо поширеним цей спо­
сіб був у галузі лексикографії. Історичній лексикографії відомі
не поодинокі приклади укладання як двомовних, так і багатомов­
них словників на різних етапах її розвитку. Не лишилися непомі­
ченими першими представниками нового методу — Ф. Боппом,
Я. Гріммом, P.-К. Раском і О. Востоковим — порівняльні дослід­
ження Яна Амоса Коменського (1592— 1670), який зіставляв фін­
ську й угорську мови як такі, що мають багато спільних рис і,
отже, належать до однієї мовної сім’ї; спроби Иосифа Юстуса
Скалігера (1516— 1609) класифікувати мови європейських народів,
а також висновки М. В. Ломоносова (1711 — 1765) про спорідне­
ність російської мови з усіма групами слов’янських мов.
Відштовхуючись від мовознавчих здобутків попередніх етапів
розвитку, Ф. Бопп, Я. Грімм, Р. Раск і О. Востоков уперше в істо­
рії лінгвістичних учень широко використали дані санскритської
мови або були обізнані з нею, перетворили окремі способи, при­
йоми порівняльно-історичного вивчення мов на чітку систему нау­
кового аналізу. Це сприяло тому, що до 50-х років XIX століття
порівняльно-історичний метод став безроздільно панівним, набув
популярності не тільки серед мовознавців, а й серед літературо­
знавців як індоєвропейської, так і інших мовних сімей. Він мав
неабиякий вплив і на молодші, наступні покоління мовознавців-
індоєвропеїстів.
У XIX столітті наука про індоєвропейську мову незмірно зб а­
гатилася науково грунтовними теоретичними працями, в яких ф ак­
ти мови розглядалися під кутом зору порівняльно-історичного ме­
тоду* або заперечення останнього. Важливо при цьому підкрес­
лити, що він являв (і являє) своєрідну універсальну модель, яку
37
з однаковим успіхом використовували вчені різних груп, напрям­
ків і шкіл: біологічного, натуралістичного, психологічного, логіко-
граматичного і т. п. Так, у науці про романську мову основи по­
рівняльно-історичного методу заклав Фрідріх Д іц (1794— 1876).
Особливу цінність для компаративістики (порівняльно-історично­
го мовознавства) становлять його дві праці: «Граматика роман­
ських мов» у трьох томах (1836, 1838, 1844) і «Етимологічний
словник романських мов» у двох томах (1853). Порівняльні й істо­
ричні дослідження Ф. Діца дійшли до широкого кола філологів.
З ’явилася значна кількість його послідовників у різних країнах
світу: Німеччині, Франції, Італії, Скандінавії. Романістами було
поставлено ряд важливих питань. Цим і пояснюється той факт,
що романське мовознавство за порівняно короткий відрізок часу
досягло великих успіхів і мало значний вплив на загальне мово­
знавство.
Серед учнів і послідовників Ф. Діца виділяється своєю всебіч­
ною діяльністю мовознавець-романіст Граціадіо-Ізая Асколі
(1829— 1907) з Італії. Досліджуючи індійську, особливо роман­
ську, групи мов, він відкрив, що в санскритській, давньогрецькій
і латинській мовах є три (а не один, як вважали раніше) ряди
задньоязикових, що в мові етрусків наявні запозичення із семіт­
ської групи мов. Г.-І. Асколі розробив теорію субстрата. Він з а ­
снував журнал «Італійський мовознавчий архів», у якому опублі­
кував своє дослідження про циганську мову. До речі, дані циган­
ської мови він використовував у своїх порівняльно-історичних
працях.

КОМПАРАТИВІСТИКА В МОВАХ ГЕРМАНСЬКОЇ ГРУПИ

У германській філології найуспішніше розвивали порівняльно-

історичний метод такі мовознавці, як Иоганн-Нікола Мадвіг
(1804— 1886) — співвітчизник Раска, а також Август-Фрідріх Потт
(1802— 1887) і Адальберт Кун (1812— 1881)— німецькі вчені.
И.-Н. Мадвіг у своїх працях «Перший нарис з дослідження сут­
ності, розвитку і життя мови» (1842), «Про виникнення і сутність
граматичних значень» (1856— 1857), «Що таке мовознавство?»
(1856— 1857), «Лінгвістичні нотатки» (1871) та інших ставить і
прагне розв’язати кардинальні загальнотеоретичні питання: поход­
ження і сутність мови, шляхи її розвитку. Він заперечує містичний
погляд на мову. И.-Н. Мадвіг твердить, що мова не може існу­
вати поза її носіями. Вона існує як засіб розуміння, спілкування
між ними. На жаль, ці цілком правильні висновки И.-Н. Мадвіга
не стали свого часу надбанням загального мовознавства. Це пояс­
нюється тим, що його праці були написані датською мовою, а коли
їх переклали німецькою, то ці ідеї вже було висловлено у працях
інших дослідників.
А.-Ф. Потт увійшов в історію лінгвістичних учень як мовозна­
вець, який найближче стояв до боппівського методу дослід­
ження і який, по суті, відновив у своїх правах таку галузь лінгвіс­
38
тики, як етимологія. Основною його працею є «Етимологічні до­
слідження в галузі індо-германських мов з особливим ухилом на
перехід звуків у санскриті, грецькій мові, латинській, литовській
і готській» у двох томах (1833— 1836). Етимологічні зіставлення
А.-Ф. Потт прагнув використати для пояснення звукових змін.
Ц я праця викликала підвищений інтерес у А. Шлейхера і особли­
во у представників молодограматичного напряму.
А. Кун, користуючись новим методом, відкрив дві галузі по­
рівняльно-історичної філології — лінгвістичну палеонтологію та
порівняльну міфологію, яка пізніше відбрунькувалася в окрему га­
лузь науки. А. Кун відомий і як популяризатор праць компара­
тивістів. Він разом з А. Ауфрехтом заснував у 1852 році «Журнал
порівняльного мовознавства в галузі індоєвропейських, кельт­
ських і слов’янських мов». У виданні цього журналу брав участь
до 1868 року й А. Шлейхер.
СЛОВ'ЯНСЬКІ мови
ЯК ОВ'ЄКТ ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО МОВОЗНАВСТВА

Слов’янська група мов «становить винятковий інтерес серед

індоєвропейських мов за багатством форм мов, що входять до неї,
і за властивими їм ясністю і споконвічністю будови» х. Як зазна­
чається в мовознавчій літературі, початки слов’янської філології
збігаються з пробудженням свідомості слов’ян, з їх прагненням
національного відродження. Основою славістичної науки про мову
були праці російського вченого О. X. Востокова, чеського — Й. До-
бровського (1753— 1829), словенського — В. Копітара (1780—
1844), чеського і словацького — П. И. Ш афарика (1795— 1861).
Дальш ий розвиток порівняльно-історичної науки про слов’янську
групу мов пов’язаний з іменами таких видатних учених, як
І. І. Срезневський (1812— 1880), М. О. Максимович (1804— 1873),
Ф. Міклошич (1813— 1891), Ф. І. Буслаев (1818— 1897) та ін.
І. І. Срезневський належить до небагатьох слов’янських уче­
них, який передавав нащадкам, так би мовити, живе слово одного
з тих, хто своїми працями завершив процес становлення порів­
няльно-історичного методу,— Ф. Боппа, під керівництвом якого він
вивчав санскрит. І. І. Срезневський — учений широкого профілю:
мовознавець, літературознавець, дослідник слов’янських діалек­
тів, палеонтолог, фольклорист, теоретик, історик мови. Науковий
доробок ученого складається з великої кількості праць. Він опуб­
лікував 91 дослідження на матеріалі тільки невідомих і маловідо­
мих писемних пам’яток. Питанням слов’янської мови присвячено
такі розвідки: «Про слов’янські наріччя — характеристика хору-
танського наріччя» (1841), «Дослідження про межі слов’янських
наріч» (1843), «Огляд спорідненості звуків у наріччях слов’ян­
ських» (1845). Основною славістично-теоретичною працею
І. І. Срезневського є «Думки про історію російської мови та інші1
слов’янські наріччя» (1849— 1860). Особливо цінною для слов’яно-

1 Т о м с е н В. История языковедения до конца XIX века. М., 1938, с. 77.

39
знавства є багаторічна лексикографічна праця І. І. Срезневського
«Матеріали до словника давньоруської мови», яка вийшла в трьох
томах по смерті автора. Протягом п’яти років (1833— 1838)
І. І. Срезневський редагував збірник «Запорожская старина».
Йому належить відкриття однієї із старослав’янських пам’яток
XI століття — Савиної книги.
У своїх працях І. І. Срезневський розглядав такі теоретичні
питання, як відношення мови до розумової діяльності, до народу,
відношення історії мови до історії народу. Він вимагав від дослід­
ників історичного підходу до розгляду явищ мови.
М. О. Максимович теж використовував у своїх працях з мово­
знавства порівняльно-історичний метод дослідження. Це дало йому
можливість уточнити класифікацію слов’янських груп мов, запро­
поновану И. Добровським і В. Копітаром. За цією класифікацією
російська, українська і білоруська мови включалися (відповідно)
то у південну, то в західну групу слов’янських мов. М. О. Макси­
мович першим із славістів-дослідників помітив у східно-слов’ян­
ській групі мов таку рису, якої немає в західній і південній групах
мов: це так зване повноголосся (термін М. О. Максимовича) оро,
оло, ере, еле між приголосними. У своїх працях «Критико-історич-
не дослідження російської мови» (1838), «Початки російської фі­
лології», «Історія давньої руської словесності» М. О. Максимович
досліджував зв’язки між слов’янськими мовами, відношення старо­
слов’янської мови до мов слов’янських, підкреслював вплив першої
на останні. За його переконанням, мова східних слов'ян мала
діалектні відмінності раніше, ніж з ’явилася писемність. Окрім
усього цього, М. О. Максимович залучив великий порівняльний
матеріал слов’ямських мов, дискутуючи з М. Погодіним і П. Лав-
ровським з лінгвістичних та історичних питань.
Ф. Міклошич був одним із тих учених, який своїми працями
закладав основи славістичної науки про мову, користуючись по­
рівняльно-історичним методом. Його основні дослідження — «Фо­
нетика і морфологія давиьослов’янської мови» (1850), «Порівняль­
на граматика слов’янських мов» (1886) та багато інших. Порів­
няльна граматика Ф. Міклошича сприяла поширенню нового, по­
рівняльно-історичного методу в науці про слов’янські мови. Вели­
кий фактичний матеріал, оригінально розроблені такі розділи
граматики, як словотвір і синтаксис слов’янських мов, не застаріли
і на сьогодні; дослідник може знайти там багато такого, що від­
повідає сьогоднішньому рівню лінгвістичних знань. Ф. Міклошичу
належить пальма першості в дослідженні лексики слов’янської
групи мов, лексичних впливів між слов’янськими і неслов’янськи­
ми мовами. Лексикографічним проблемам учений присвятив такі
праці: «Запозичені слова в слов’янських мовах» (1867), «Слов’ян­
ські елементи в румунській мові» (I860), «Слов’янські елементи
в угорській мові» (1871), «Турецькі елементи в мовах південно-
східної і східної Європи: грецькій, албанській, румунській, серб­
ській, українській, російській, польській» (1884— 1887) та ін.
За участю і під керівництвом Ф. Міклошича видано 1885 року
40
у В ідні «Короткий словник шести слов’янських мов, а також фран­
цузька і німецька».
Ф. Буслаєв, наслідуючи Я. Грімма, вперше в славістичному
мовознавстві застосував метод історичного аналізу фактів росій­
ської мови, результатом чого було опублікування «Історичної
граматики російської мови» (1858). Однак своїми працями
Ф. Буслаєв показав, що він не просто наслідує дослід Я. Грімма
у створенні історичної граматики. На відміну від Я. Грімма,
Ф. Буслаєв значно більше уваги приділяє «смисловій стороні гра­
матичних явищ» 1. Оригінальність Ф. Буслаєва у використанні
порівняльно-історичного методу виявилась у тому, що його гра­
матика є історичною тільки за дослідженим матеріалом. За тео­
ретичними ж настановами, визначеннями вона є логічною. Основи
логіко-граматичного напряму в дослідженні мов індоєвропейської
сім’ї заклав, як відомо, К. Беккер.

ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД
І КЛАСИЧНЕ МОВОЗНАВСТВО

Діяльність перших представників компаративізму спонукала

ряд мовознавців до застосування порівняльно-історичного методу
в дослідженнях про стародавні мови. До середини XIX століття
індоєвропеїстика мала значні успіхи у вивченні санскриту, грець­
кої і латинської мов, точніше, їх форм, які збереглися у живих
мовах індоєвропейської сім’ї.
Використання порівняльно-історичного методу в дослідженнях,
присвячених санскриту, давало можливість не тільки виявити фор­
ми санскриту у споріднених мовах, а й створити (сову н а у к у —*
.науку індійської і пізніше іранської філології. Спочатку вивчали
ті писемні пам’ятки санскритської мови, які були ближчими до
нашого часу. І лише з 40-х років минулого століття почали ви­
вчати ведійську літературу, яка з мовного, культурного й істо­
ричного боку була складнішою, але мала виняткове значення як
пам’ятка найстародавнішої писемності індоєвропейської сім’ї мов.
Необхідно при цьому зауважити, що відкриття і дослідження все
нових і нових фактів санскриту зумовило те, що одні дослідники
перебільшували його значення для загального мовознавства, дру­
гі вважали форми санскриту паіістародавпішимп, треті — роз­
глядали санскрит як основу, прамову індоєвропейської сім’ї. Про­
те дослідження санскриту значною мірою позитивно вплинуло на
розвиток загального мовознавства. На новому етапі розвитку
компаративістики досить успішно застосовували порівняльно-істо­
ричний метод у дослідженні санскриту Бенфей (1809— 1881) І
Вестергард (1815— 1878). Вестергард розшифрував клинописні па­
м’ятки й видав працю «Корені санскритської мови» (1840— 1841),
Використавши дані індійських граматистів, він уклав реєстр діє­

1 Т о м с е н В. Зазн. праця, с. 79.

41
слівних коренів санскритської мови. Реєстр супроводжується кри­
тичним оглядом і великою кількістю прикладів з літератури.
Застосування порівняльно-історичного методу в дослідженнях
грецької і латинської мов ускладнювалося тим перебільшенням
ролі санскриту, яке мало місце у працях окремих компаративі­
стів і з яким не могли погодитися мовознавці-класики. Це можна
пояснити насамперед тим, що представники класичної філології
здавна виробили свою систему поглядів, розробили власні спосо­
би і методи вивчення мовних фактів і, природна річ, не могли
поступитися перед тотальною «санскритизацією», яка ототожнюва*
лася з порівняльно-історичним методом. Тим більше стає зрозу­
мілим опір мовознавців-класиків новому методу, якщо зважити
на значні успіхи класичної науки про мову. Викликало роздрату­
вання у класиків і те, що компаративісти, залучаючи факти з
грецької і латинської мов для порівняння з санскритом й іншими
мовами індоєвропейської сім’ї, по-перше, вважали форми і слова
санскриту давнішими за грецькі і латинські і, по-друге, допуска­
ли при цьому поверховість у знанні класичних мов, внаслідок
цього, багато неточностей. Першим, хто прагнув нейтралізувати
упередженість класиків і сміливо застосував порівняльно-історич­
ний метод у класичному мовознавстві, був Георг Курціус (1820—
1885). Його творчий доробок визначається такими порівняльними
дослідженнями: «Основи грецької етимології» (1858), «Утворення
часу і способу в грецькій і латинській мовах», згодом повністю
перероблене і видане під назвою «Дієслово грецької мови» (1873—
1876), «Грецька граматика» (1852), а також «Пояснення до моєї
грецької граматики» (1863), «Про розщеплення звука а в грецькій
і латинській мовах» (1864). У працях Г. Курціуса знайшли ви­
світлення такі важливі питання, як історія грецького мовознавства
нового часу, теоретичні висновки про порівняння певних елемен­
тів мови. Він наводить у великій кількості дані етимологічних
зіставлень, звертає увагу на випадкові мовні явища, які не вк ла­
даються в певну систему, закон або правило. Користуючись до­
стовірними фактами, Г. Курціус висловив думку щодо вокалізму
європейських мов, протилежну панівній, яка належала Я. Грімму.
За переконанням Я. Грімма, голосні а, і, е в європейських мовах
є початковими, тобто нічим не відрізняються від санскритської.
На думку ж Г. Курціуса, і, е є похідними від а. Початковий а
розщепився в європейських мовах на а, і, е. Щоправда, пізніше
цю думку Г. Курціуса уточнили. Було доведено, що в початково­
му а злилися різні звуки. Незаперечною заслугою Г. Курціуса є
те, що він ознайомив лінгвістів-класиків з найновішими досягнен­
нями теоретичного мовознавства свого часу.
ПІДТВЕРДЖЕННЯ ГІПОТЕЗИ Ф. БОППА
ПРО КЕЛЬТСЬКУ ГРУПУ МОВ
Застосування порівняльно-історичного методу в мовознавчих
дослідженнях дало можливість ще Ф. Боппу висловитись про
кельтську групу мов як таку, що належить до індоєвропейської
42
сім’ї. В подальшому розвитку нового методу дослідження виділи­
лися праці Каспара Цейса, якого вважають основоположником
кельтського мовознавства. Праця К. Цейса «Кельтська граматика»
(1853) вважається основним для того періоду мовознавчої науки
дослідженням з цього питання. Після К- Цейса досліджували мови
кельтської групи представники германської і романської груп
мов.
^ Успіхи компаративістів у дослідженні мов індоєвропейської сі­
м’ї стимулювали застосування порівняльно-історичного методу в
дослідженнях мовознавчих груп інших сімей, зокрема семітської,
тюркської, угро-фінської та інших. Саме на цей період — період
дальшого розвитку нового методу — припадає велика кількість
праць, присвячених недослідженим і малодослідженим мовам.

Питання для самоконтролю

1. Порівняльно-історичний метод у романо-германському мовознавстві се­
редини XIX століття.
2. Порівняльно-історичний метод у науці про слов’янські мови.
3. Застосування порівняльно-історичного методу в дослідженнях, присвяче­
них санскриту, класичним мовам, кельтській групі мов та мовним групам не-
індоєвропейської сім’ї.

Список літератури
К о б и л я н с ь к и й Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964.
с. 52—56.
Л о я Я. В. История лингвистических учений. М., 1968, с. 68—70.
Т о м с е н В. История языкознания до конца XIX века. М., 1938, с. 71—80.

Р о з д і л 6. БІО ЛО ГІЧ Н И Й Н А П Р Я М У М О ВО ЗН АВСТВІ

ФОРМУВАННЯ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПОГЛЯДІВ А . ШЛЕЙХЕРА

Великі відкриття в галузі природничих наук, насамперед у га­

лузі біології, філософські погляди В. Гумбольдта на явища мови
спонукали другу генерацію порівняльно-історичного методу вийти
за межі суто лінгвістичного аналізу мовних феноменів і розгляда­
ти їх в органічному зв’язку з біологічною суттю та психологічно-
інтелектуальною діяльністю носіїв мов. Найколоритнішою постат­
тю другого покоління порівняльно-історичного мовознавства був
Август Шлейхер, який прагнув поширити закони біології на мо­
вознавство.

НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ А. ШЛЕЙХЕРА

А. Шлейхер (1821— 1868) почав свою лінгвістичну діяльність

тоді, коли P.-К. Раск, Ф. Бопп, Я. Грімм і О. X. Востоков оста­
точно утвердили своїми працями новий, порівняльно-історичний
43
метод дослідження, коли В. Гумбольдт теоретично обгрунтував
наукову перспективність цього методу. Вже першою своєю пра­
цею «Порівняльно-історичні дослідження», опублікованою 1848 ро­
ку, А. Шлейхер привернув до себе увагу лінгвістів. Після першої
праці виходить ще п’ять: «Морфологія церковнослов’янської мо­
ви» (1852), «Компендіум порівняльної граматики індо-германських
мов» (1861 — 1862), «Німецька мова» ( 1860), «Теорія Дарвіна в
застосуванні до науки про мову» (1863).
У першій своїй праці «Підручник литовської мови» А. Шлейхер,
звернувши увагу на те, що [і] може впливати на окремі приголос­
ні, розглядає європейські мови та їх розгалуження на всіх конти­
нентах земної кулі. «Підручник литовської мови» складається з
опису граматичної будови литовської мови, хрестоматії народних
пісень, казок. Систему поглядів на мову індоєвропейської сім'ї
викладено у великій праці «Компендіум...», яка складається з двох
томів: перший том присвячено вокалізму і консонантизму санскрит­
ської, зендської, грецької, латинської, давньоболгарської, литов­
ської, індійської, іранської та інших мов. У праці «Німецька мова»
А. Шлейхер формулює загальні принципи, а потім використовує
їх під час аналізу окремих фактів німецької мови. Брошура «Тео­
рія Дарвіна в застосуванні науки про мову» відбиває завершення
натуралістичної концепції мови, тобто механічне перенесення з а ­
конів природознавства на науку про мову.

ТЕОРІЯ ПРО ДВА ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ МОВИ

Як одностайно підкреслюється в лінгвістичній літературі, сві­

тогляд А. Шлейхера формувався під значним впливом діалекти­
ки Гегеля. Б. Дельбрюк, наприклад, вважає, що ідея А. Шлейхера
про два періоди розвитку мови виникла під впливом філософії
Гегеля, який твердив, що абсолютна ідея, абсолютний дух є пер­
шопричиною розвитку, і що абсолютний дух пояснює все, але сам
не може бути пояснений. Природа є перевтіленням духу. Вона роз­
вивається доти, доки дух є в пій. Коли ж припиняється перевті­
лення духу, природа перестає розвиватися.
На думку А. Шлейхера, мова — це теж перевтілення духу.
У перевтіленні духу він визначає два періоди. У першому — дух
був у природі, у другому — у звукові. Природа і звук у цей час
були сповнені творчої потенції. Але після того, як дух повернув­
ся де самого себе, припинився і розвиток мови. У цей період мова
втрачає багатство форм, спрощується.
У прямій залежності від цього А. Шлейхер поділяє історію
мови на два періоди: доісторичний та історичний. Доісторичний
період є важливішим: мова перебуває в стані розвитку. Оскільки
думка потребує свого звукового вираження, розвиток мови збіга­
ється з розвитком людини. Найдосконаліші форми мови виникли
з простих, як результат поступового процесу становлення.
Своєрідно відбилася в лінгвістичній концепції А. Шлейхера і
гегелівська тріада: теза, антитеза і синтез,— суть якої у тому,
44
що кожний наступний етап втрачає властивості попереднього.
В певному періоді антитеза втрачає ознаки тези, а синтез — анти­
тези. На третьому етапі відбувається ніби повернення до першого,
але на іншому, вищому, рівні. А. Шлейхер, підганяючи під схему
окремі явища мови, виділяє в морфологічній класифікації три
групи по три складники в кожній: у типологічній класифікації
мов він виділяє три різновиди — ізолюючий, аглютинативний і
флективний; у системі вокалізму— три основні голосні — а, і, и;
у слові — три складові частини — звук, форма і функція.
Як поділ розвитку мови на два періоди, так і «тріадна» кла­
сифікація мов не витримали іспиту часом, не були прийняті мо­
вознавством на озброєння. З критикою їх виступили Я. Грімм,
О. О. Потебня, І. О. Бодуен де Куртене.
Кожний клас мов, на думку А. Шлейхера, визначається таки­
ми факторами, як значення і відношення. Ізолюючі, як однокоре-
неві, аморфні мови розкриваються тільки в значеннях. Вони є
першим ступенем розвитку мови. Аглютинативні мови, в яких се­
мантично спеціалізовані афікси вступають у відношення із звука­
ми, що виражають значення, тобто з коренями, приставляються
до них, засвідчують другий ступінь еволюції. Флективні мови,
пройшовши попередні два ступеня, становлять найвищий ступінь
розвитку. У флективних мовах складають неподільну єдність і ті
звуки, що розкривають значення мови (корені), і ті, що вступають
у відношення з першими (словотворчі і словозмінні афікси).
В історичний період відбувається розпад мов. У процесі роз­
паду конструктивних змін зазнають насамперед звуки і форми.
Одночасно з цим змінюються функція і структура речень. «Як
тільки народ,— твердить А. Шлейхер,— вступає в історію, утво­
рення мови припиняється. Мова залишається на тому ступені, на
якому застає її цей процес, але з плином часу дедалі більше
втрачає свою звукову цілісність. Деякі народи розвивають свої
мови в доісторичний період до високих форм, інші обмежуються
простішими мовними утвореннями» 1.
Перехід від одного періоду до другого,, тобто від доісторич­
ного до історичного, здійснюється поступово. Встановити закони,
за якими мова змінюється протягом її існування, є одним з ос­
новних завдань лінгвістики. Без знання цих законів не можна
зрозуміти мовних форм. Одна й та сама мова в різних областях
свого поширення може розпадатися на окремі мови, діалекти,
піддіалекти протягом другого періоду, початок якого сягає часу,
історично не засвідченого.

ГЕНЕАЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ

Досліджуючи генетичні зв’язки мов, А. Шлейхер висловлює су­

перечливі думки. В одному випадку він говорить про існування
прамови, з якої виникли мови, названі дослідником основами, в
1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 113—114.
45
другому — заперечує думку про можливе існування єдиної прамо­
ви. «Оскільки мови все більше й більше,-^- зауважує вчений у
«Компендіумі...»,— зникають і нові при црому не виникають, то
можна припускати, що спочатку було більше мов, ніж тепер. Від­
повідно до цього і кількість прамов була, ймовірно, незрівнянно
більшою, ніж це можна припускати на підставі ще живих мов» 1.
І далі: «Ніяк не можна припустити, так би мовити, матеріально­
го походження всіх мов від однієї первісної»2. Слід сказати, що
таке суперечливе розуміння генеалогічних зв’язків між мовами не
завадило лінгвістові створити генеалогічну класифікацію мов індо­
європейської сім’ї. Ця класифікація відома в лінгвістичній літе­
ратурі під назвою «родовідного дерева». Класифікуючи мови,
А. Шлейхер виходив з того, що в доісторичний період існувала
єдина індоєвропейська мова, символічно позначена стовбуром де­
рева, яка пізніше розпалася на групи і підгрупи. Процес диферен­
ціації вчений передає символічно у вигляді гілок і крон. Цей
розпад доведено до окремої мови.
З генеалогічною класифікацією мов індоєвропейської сім’ї
А. Шлейхер пов’язував такі два питання, як реконструкція індо­
європейської прамрви та поширення законів ботаніки і зоології
на явища мови.
А. Шлейхер, переоцінюючи метод реконструкції, вважав, що в
такий спосіб можна відновити індоєвропейську мову як єдине ціле.
Невіддільним від імені А. Шлейхера ввійшов в історію лінгві­
стичних учень натуралістичний напрям.
Як неодноразово підкреслювалося в мовознавчій літературі, на­
туралістична концепція давалася взнаки вже в першій праці лін­
гвіста. «Мова,— підкреслював він пізніше у своїй монографії «Ні­
мецька мова»,— не відрізняється від життя усіх інших живих
організмів — рослин і тварин. *Як і ці останні, вона має період
росту від найпростіших структур до найскладніших форм і період
старіння, в який мови дедалі більше віддаляються від досягнутого
найвищого ступеня розвитку, і їхні форми терплять збитки»3.
Наука про «організм» мови належить до природничих наук.
Метод, за яким вона повинна розроблятися, є методом природни­
чих наук. Термін «організм» уживали Ф. Бопп і В. Гумбольдт.
Однак значення цього терміна не мало нічого спільного з натура­
лізмом. Він уживався вченим з однією м етою —-підкреслити, що
мова — це не якийсь довільний витвір, а струнка будова, впоряд­
кована за певними законами.
За переконанням А. Шлейхера, принципи класифікації, що ви­
користовуються в біології, можуть бути придатними і для класи­
фікації мов. Натуралістична теорія А. Шлейхера завершується

1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В . А. Зазн. праця, с. 108.

2 Ш л е й х е р А. Теория Дарвина в применении к науке о языке. СПб.,
1864, с. 10.
8 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А Зазн. праця, с. 114,

46
перенесенням у галузь мовознавства еволюційної теорії Ч. Дарві-
на, яку природодослідник використав для пояснення походження
видів тварин і р осл и н 1.
Походження видів як результат поступової диференціації і збе­
реження розвинутіших організмів у боротьбі за існування має міс­
це не тільки в світі рослин і тварин, а й у сфері мови. Вимиран­
ня мов пояснюється недостатнім пристосуванням їх. Як результат
цього, вони витісняються мовами, які виявляють більшу стійкість
у боротьбі за існування.
Як слушно зауважує Б. Д ел ьб рю к2, мова хоч і являє собою
істоту, через яку лише проявляється людина (істота), все ж вона
не є організмом. Вона є функцією організму.

М. МЮЛЛЕР ПРО ВІДНОШЕННЯ МОВИ ДО ПРИРОДИ ТА ІСТОРІЇ

Натуралістичний напрям не пустив глибокого коріння в науці

про мову. Проте біологічна концепція затрималася в мовознавстві
аж до XX століття. її найпослідовніше представлено працями М ак­
са Мюллера, зокрема «Наукою про мову». М. Мюллер відмовля­
ється від погляду А. Шлейхера на мову як на «мовний організм»,
однак розвиває ідею про мову як «органічну дійсність», «діяль­
ність, необхідну організмові». М. Мюллер, хоч і протиставляє лінг­
вістику історії, підкреслює, що жодна наука не пов’язана так тіс­
но з історією, як мовознавство. За переконанням М. Мюллера,
мова розвивається за законами природи. Вона не піддається змі­
нам, зумовленим свавіллям людини. Він дотримується тієї думки,
що флективними мовами завершується розвиток ізолюючих і аглю­
тинативних мов, що найпростішою частиною мови є не буква, а
корінь. «Коренів,— зауважує М. Мюллер,— ми не можемо розкла­
дати далі, не випускаючи з поля зору природи мови, яка скла­
дається не просто із звуків, а з повнозначних звуків»3.

Питання для самоконтролю

1. А. Шлейхер про періоди і класи мов.
2. «Родовідне дерево» А. Шлейхера.
3. Метод реконструкції в порівняльно-історичному мовознавстві.
4. Натуралізм у лінгвістичних поглядах А. Шлейхера і М. Мюллера.

Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 99— 108.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 105—122. _
К о б и л я н с ь к и й Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964,
с. 56—58, 62—63.
1 Див.: Ш л е й х е р A. Теория Дарвина в применении к науке о языке*
с. 1—14.
2 Див.: Д е л ь б р ю к Б. Введение в изучение языка. СПб., 1904, с. 40.
• М ю л л е р М. Наука о языке. Воронеж, 1868, с. 80.
47
 К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 30—34.
К о н д р а т о в Н. А. Общее языкознание. М., 1972, с. 55—59.
Ч и к о б а в а А. С. Проблема языка как предмета языкознания. М., 1959»
с. 3 3 -6 1 .

Розділ 7. ПСИХО ЛО ГІЧНИ Й Н А П Р Я М

У Н А У Ц І ПРО МОВУ
ЛІНГВІСТИЧНО-ПСИХОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ Г. ШТЕЙНТАЛЯ

Порівняльно-історичне мовознавство, з кожним десятиліттям

зміцнюючи свої позиції, розгалужувалось, залежно від принципів
і способів пояснення об’єктів, на окремі напрями, школи. Існува­
ли натуралістичний, молодограматичний, логічний, психологічний
напрями. Перший з них було представлено працями А. Шлейхера.
Фундатором психологічного напряму був Г. Штейнталь.
Ідеї цього напряму своєрідно й оригінально розвинули росій­
ський учений О. О. Потебня і німецький учений В. Вундт. Щ о­
правда, праці Г. Штейнталя, О. Потебні і В. Вундта лише умовно
можна розглядати під кутом зору однієї школи чи напряму. Спіль­
ним (і то з певними застереженнями) між ними є те, що явища
мови аналізуються в них як акт психічної діяльності індивіда.
Г. Штейнталь (1823— 1899), прагнучи популяризувати філосо­
фію мови В. Гумбольдта, в ряді випадків відступив від його лінг­
вістичних концепцій і висунув свою власну. Теоретичні засади
мовознавчих поглядів Г. Штейнталя формувалися під значним
впливом не тільки філософії мови В. Гумбольдта, а й, головним
чином, психологічної концепції Иоганна-Фрідріха Гербарта. Вона
відома під назвою асоціативної психології. Суть її полягає в то­
му, що новими пізнаннями ніби керують у механічний спосіб пси­
хічні закони, тобто загальний зміст психічної діяльності людини,
запас її знань і досвіду зумовлюють сприймання (апперцепцію),
складні психічні комплекси утворюються з простих відчуттів і
чуття (задоволення чи незадоволення), навколишні умови вклю­
чаються в хід розвитку психічної індивідуальності, у внутрішнє
(асиміляція).
Лінгвістична діяльність Г. Штейнталя була спрямована про­
ти логічної граматики (найвиразнішим представником якої був
К. Беккер) і натуралізму в мовознавчих поглядах А. Шлейхера.
Свої психолого-ліпгвістичпі ідеї Г. Штейнталь виклав у таких
працях: «Твори В. Гумбольдта з філософії мови» (1848), «Вступ
до психології і мовознавства» (вид. 2, 1881), «Граматика, логіка
і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Класифі­
кація мов як розвиток мовної ідеї» (1850) та ін. Керуючись з а ­
конами асоціативної психології, Г. Штейнталь намагається пояс­
нити походження і розвиток мови. Вся його увага зосереджена на
дослідженні акту мовлення психічної індивідуальності.
48
 Як і В. Гумбольдт, Г. Штейнталь характеризує мову як само­
свідомість, світогляді логіку духу народу, тобто як твірне начало.
Відношення мови дочнації Г. Штейнталь пояснює за допомогою
психічного фактора: психологію народу можна осягнути через ін­
телектуальну діяльність "психічної індивідуальності.
Об’єктом лінгвістики Ъ^ений вважає мову. Однак значення її
він обмежує, зводить лише'до «вираження усвідомлених внутріш­
ніх психічних і духовних рухів, станів і відношень за допомогою
артикульованих звуків» *. Такі властивості мови, як корелятив­
ність і функція, залишилися поза увагою дослідника. Мову він
розуміє не як аморфну категорію. її структура визначається т а ­
кими елементами, як мовлення (процес звукотворення), спромож­
ність говорити, тобто здатність артикулювати звуки і «сукупний
зміст внутрішнього світу», і мовний матеріал, себто «створені
спроможністю мовлення елементи, які постійно вживаються кож­
ний раз, як тільки знову повинен бути виражений той самий внут­
рішній предмет, для вираження якого вперше вони були створе­
ні»2 . Г. Штейнталь не розкриває поняття «внутрішній світ». Чим
же це поняття зумовлено? Усякий «внутрішній світ» виникає в
результаті впливу навколишніх (зовнішніх) актуалізаторів на пси-
хіко-вольову й інтелектуальну діяльність носія певної мови. На
думку Г. Штейнталя, не всі компоненти людської діяльності є
об’єктом психології. Психологічними є тільки мовлення як вияв
роботи інтелекту і мовна спроможність. Однак мовний матеріал
як особливий продукт людського розуму належить уже не до пси­
хології, а до мовознавства. Г. Штейнталь схильний розглядати
мовознавство як частину психології, більше того, як найкращий
«вступ до психології народів». Акт мовлення психологічної індиві­
дуальності дослідник розглядає у відношенні до мовної практики
народу. Індивід створює в процесі мовлення свою мову. Проте він
спирається на мову народу, мову як «продукт суспільства». Що­
правда, лінгвіст по-своєму розуміє «продукт суспільства». Спіль­
ність психічної діяльності людей, спільність їхньої психічної уяви
звукових комплексів мови дали підстави Г. Штейнталю говорити
про мову, на комунікативній функції якої лежить відбиток мі­
стичної таємничості, як про засіб не стільки спілкування, скільки
відновлення думки слухача, адекватної думці інформатора. «Що
говорив один і як він говорив, уже було присутнім до моменту
мовлення й у свідомості слухаючого. Отже,— робить висновок
Г. Штейнталь,— мовець створив мову одночасно із своєї душі і
з душі слухаючого, і тому вимовлене слово належить не тільки
йому, а й іншому»3.
За прикладом В. Гумбольдта, Г. Штейнталь порушує питання
про відношення інтелекту до мови, про роль звуків, звукових
комплексів у визначенні внутрішньої форми мови і робить спробу

1 Цит за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 127.

2 Там же.
3 Там же, с. 134.
49
 по-своєму розв’язати їх. Мову він розглядає я*с продукт розумо­
вої діяльності і одночасно як її засіб. Звукова сторона мови дає
можливість спостерігати внутрішню її форму.
ЛІНГВІСТИЧНО-ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ О. 0. ПОТЕБНІ

О. О. Потебня (1835— 1891) відомий в історії лінгвістики як

людина величезної працьовитості, рідкісної ерудиції, високої
лінгвістичної культури, як вдумливий дослідник психології мово­
творчої діяльності людини, самобутній мовознавець з широкими
теоретично-філософськими обріями, блискучий лектор, дбайливий
вихователь, основоположник Харківської мовознавчої школи. Як
свідчать у своїх спогадах сучасники вченого, всі, хто його знав
як лектора і кому довелося слухати його, підкреслювали вміння
О. О. Потебні розглядати часткове під кутом зору загального і
в такий спосіб підводити слухачів до філософських узагальнень.

Методологічно-лінгвістичні основи поглядів О. О. Потебні

Філософсько-лінгвістичні погляди О. О. Потебні формувалися
на традиціях науки про мову М. В. Ломоносова, О. X. Востокова,
під впливом філософії мови В. Гумбольдта і психолого-мовознав-
чої теорії Г. Штейнталя. У своїх дослідженнях О. О. Потебня
оперував багатим і вірогідним матеріалом значної кількості мов
індоєвропейської сім’ї, йом у належить першість у поєднанні по­
рівняльного методу з історичним. До нього порівняльно-історичний
метод мовознавства обмежувався дослідженням переважно фоне­
тики і морфології. О. О. Потебня вперше в історії лінгвістичних
учень, об’єднавши ці методи в один, застосував його у вивченні
синтаксису мови.
Раніше вважали, що категорії синтаксису є індиферентними до
будь-яких змін. О. О. Потебня довів, що закони еволюції поши­
рюються і на синтаксичні категорії. Зміни синтаксичних категорій
лінгвіст розглядає в органічному зв’язку із зміною форм грам а­
тичних значень. Зміна граматичних категорій лексико-морфологіч-
них розрядів зумовлює зміну і речення. У зв’язку з історичною
мінливістю синтаксичних категорій не можна дати такого визна­
чення реченню, яке було б придатним для всіх періодів його роз­
витку. О. О. Потебня вважав, що етапи (стадії) розвитку речення
відбивають різні етапи мислення. У зв’язку з цим речення прохо­
дило дві фази розвитку — іменну і дієслівну. Іменна фаза старо­
давніша, була предикативпішою за сучасні іменні присудки. Д іє ­
слівна фаза характеризується двома ступенями: на першому сту­
пені синтаксично не розрізнялися допоміжні і лексично повнозначні
дієслова, на другому — посилення дієслівності в присудку.
Висновки О. О. Потебні про зв’язок змін синтаксичних катего­
рій із змінами форм граматичних значень були схвально зустрі­
нуті спеціалістами тодішньої Росії. Один із учнів О. О. Потебні —
А. С. Будилович — назвав ці висновки відкриттям, таким же зн а­
50
чущим у мовознавстві, як і вчення Ч. Дарвіна про змінність
видів у біологічнихцауках 1.
Історичний П ІДХІД\ДО мовних явищ, до психології м о в и дав
змогу вченому вислови™ думку про диференціацію прамови. Сти­
хія диференціації початкової мови є історичною необхідністю.
Більше того, як вважає Ö, О. Потебня, процес диференціації був
не тільки не згубним, а, навпаки, корисним, оскільки він забезпе­
чував виявлення різноманітності людської думки.

Питання походження мови

О. О. Потебня неодноразово звертався до такого питання, як
походження мови. Щодо цього існували різні думки, проте жодна
з них не могла задовольнити вимог науки про мову: вони спира­
лися не на конкретний фактичний матеріал, а на припущення,
суб’єктивну умоглядність.
Свої погляди на це питання О. О. Потебня не висловлює у
формі категоричних тверджень. Він припускає, що основою ви­
никнення мови була її суспільна функція. Не виключено, що пер­
вісною формою мови була міміка, яку згодом замінила доскона­
ліша форма — звукова мова, зокрема ономатопея (звуконасліду­
вання). Ономатопеї належала вирішальна роль. У зв’язку з цим
О. О. Потебня говорить про звуки як про знаки думки. Він вва­
жав, що питання походження мови можна успішно розв’язати
лише за тих обставин, коли розглядати її у відношенні до мис­
лення, до еволюції розумової і психічної діяльності, які пере­
дують їй. Це означає, що питання може бути розв’язаним (як
про це побіжно говорив ще В. Гумбольдт) тільки на психологіч­
ній основі. Мова, як і психічні процеси, не становить чогось гото­
вого. Вона безперервно створюється. Імпульсами творчого проце­
су є два фактори: стабільність і змінність. Фактор стабільності,
або неподільності, становлячи величину постійну, декретується з а ­
конами душевної діяльності; фактор же змінності є вторинним.
Він є результатом духовної діяльності. Закони, за якими розви­
вається мова, визначені. Масштаби, родові ознаки результатів
діяльності духовних сил залишаються невизначеними. Однак роз­
виток цей обмежується напрямами шляхів, якими пройшли самі
носії мови. Закони розвитку мови в межах неподільності пов’я­
зані з індивідуальною психологією. Вони, по суті, є законами роз­
витку мовлення.

Структурні компоненти слова і його внутрішня форма

Якщо мова розглядається як колективний витвір, то закони її
розвитку, за переконанням О. О. Потебні, встановлюються мово­
знавством і психологією. Змістом психології повинно бути дослід­

1 Див.: Сборник Харьковского историко-филологического общества, т. 4.

Харьков, 1892, с. 64.
61
ження відношень між розвитком особистості і народу. Встанов­
ленням можливих відмінностей національних особливостей від мов
як результату дії загальних законів займається окрема галузь
науки — психологія народів.
Досліджуючи слово в різних планах, О. О. Потебня висловив
багато цінних думок з приводу найважливіших проблем теоретич­
ної лінгвістики і психології мови. Він уперше у вітчизняному мо­
вознавстві розглядав слово не само собою, а у його відношеннях
до того, хто говорить, і до навколишнього оточення. У першому
випадку воно є знаряддям думки і водночас результатом пере­
творення думки, у другому — виступає в ролі засобу розуміння.
Структурними компонентами слова є звукова форма, значення
й уявлення.
О. О. Потебня, розвиваючи ідею В. Гумбольдта про внутріш­
ню форму слова, правда, завуальовану міфічно-теологічними до­
мислами, конкретизував визначення її гносеологічних основ, обся­
гу її поняття. У дефініції поняття внутрішньої форми слова
О. О. Потебня керувався принципом індукції. Спочатку він визна­
чає внутрішню форму як відношення уявлення до значення. Щ о­
правда, на його думку, є й такі слова, структура яких визнача­
ється єдністю тільки звукової форми і значення, наприклад: бу­
динок, дерево тощо. Слова такого розряду, тобто позбавлені будь-
якого поетично-образного нашарування, не можуть мати внутріш­
ньої форми. В іншому місці дається складніше визначення: «Внут­
рішня форма слова є відношення значення думки до свідомості;
вона показує, як уявляється людині її власна д у м к а » 1. Імовірно,
що вченого не задовольняв зміст і цієї дефініції. Уточнюючи її,
він вдається до конкретизації через ще більше узагальнення.
«Внутрішня форма,— підкреслює він,— окрім фактичної єдності
образу, дає ще знання цієї єдності; вона є не образ предмета, а
образ образу, тобто уявлення»2. Внутрішня форма не дається, а
твориться. Пошуки нових внутрішніх форм є джерелом поповнен­
ня словникового складу. Творення їх пов’язано з активною твор­
чою роботою мислення. Формами мислення є асоціація, або аппер­
цепція, або порівняння. Як результат творчої сили думки утворю­
ється поняття. Воно виникає тільки за допомогою слова, а без
поняття неможливе справжнє мислення.
З психологічного погляду поняття творяться збагаченням суб­
станції атрибутами. Психологічним ембріоном субстанції, потріб­
ним для утворення поняття, є дар мови.
О. О. Потебня визначає схему, за якою слово бере участь у
створенні думки, а саме: чуттєві сприймання спричиняються до
рефлективних членороздільних звуків, після яких виникає слово;
рефлективні членороздільні звуки, асоціюючись із груповими об’­
єктами сприймань, стають їх знаками і перетворюються на слова;
слово є знаряддям об’єднання образу (виділення його на тлі ін­

1 П о т е б н я А. А. Мысль и язык. Харьков, 1892, с. 102.

2 Там же, с. 142—і 43.
52
ших сторонніх явиЦ); воно закладає основу категорії субстанції,
виступаючи засобом4 створення спільності образу; за допомогою
слова образ членується на його ознаки, що веде разом із свідо­
містю єдності образу до утворення понять; слово є знаряддям
пізнання й самосвідомості.
Апперцепція більшою чи меншою мірою правильних і широ­
ких понять явищ об’єктивного світу забезпечує людину знаннями.
Апперцепція ж більшою чи меншою мірою правильних і широких
понять явищ суб’єктивного світу формує самосвідомість.
Мовлення — це динамічний психічний процес, під час якого
слово відповідає окремому акту думки. Будь-яке слово, крім зву­
ка, має формальне значення. Формальним, або граматичним, зна­
ченням щодо лексичного є уявлення.
Не погоджуючись із постулатами логічного напряму в науці
про мову, для якого рух думки є судженням, індиферентним до
психолого-граматичного процесу, О. О. Потебня розглянув звуко­
ву форму, значення й уявлення, а також граматичні значення як
такі, що зумовлюють, з погляду психолого-граматичного процесу,
рух думки, тобто членують його (рух) на окремі моменти.
Спираючись на теорію мови В. Гумбольдта, О. О. Потебня, роз­
різняючи мову і мовлення, спостерігає тенденції антиномії в мові:
вже в будові слова діє закон єдності протилежностей — об’єктив­
ності і суб’єктивності. Це можна сказати і про мову, мовлення і
розуміння, а також про мовлення і розуміння, які протистоять
частковому і загальному. О. О. Потебня ніби приймає в цілому
теорію В. Гумбольдта про мову, що має твірне начало і виконує
роль посередника між людиною і природою. Однак у деталях,
подробицях, які докорінно змінюють саму основу теорії, він пішов
значно далі свого попередника. Основним у відношеннях між сло­
вом, предметом і людиною визнається не мова, а духовна, тоб­
то інтелектуально-вольова і психічна, діяльність людини. Словом,
у такому разі лише виявляється суб’єктивне сприймання об’єк­
тивно існуючої дійсності.

О. О. Потебня про «дух» і «народний дух»

В. Гумбольдт часто вживає слова «дух», «народний дух», не
розкриваючи їхнього значення. Через це його теорія сприймається
як теологічно, містично забарвлена. О. О. Потебня, вживаючи
словосполучення «народний дух», розкриває його значення. Під
«духом» він розуміє «вищу пізнавальну діяльність людини» під­
креслюючи, що неправомірно ототожнювати, як це робив В. Гум­
больдт, мову з духом. Кількома сторінками нижче з іншого при­
воду О. О. Потебня, остаточно знімаючи гумбольдтівську містич­
ну вуаль, дає гранично точне моністичне визначення поняття
«дух». «Психологія,— підкреслює мовознавець,— приписала душі
стільки окремих здібностей творити в собі або випробувати відо­

1 П о т е б н я А. А. Мысль и язык, с. 46.

мі стани, скільки було груп, які не підводяться під одну загальну:
радість, печаль — це почуття, рішучість, нерішучість — воля, па­
м’ять, розум — діяльність пізнавальна; але почуття, воля, розум
не мають загального поняття, окрім поняття «душі», а тому душі
приписані окремі здібності розуміти, почувати, мати волю» 1.
В чення про відношення між почуттям, думкою, поняттям і
словом
О. О. Потебня, вивчаючи відношення між почуттям, думкою,
поняттям і словом, переконався, що перехід образу предмета у
форму людської думки, в поняття здійснюється за допомогою сло­
ва, що свідоме вживання слова передбачає акт мимовільного не­
свідомого. У процесі мовлення виявляється мета і звукотворчість.
Мета зумовлює свідоме вживання слова. Модуляція звукових ком­
понентів, комплексів за допомогою членороздільних органів мов­
лення залишається звичною, мимовільною. У процесі осмислення
слова в думці людини звук передує значенню. При асоціативному
сприйманні образ предмета передує образові звука. Стан людини
стає зрозумілішим лише тоді, коли він знаходить своє виявлення
у звукові, у слові. Уявлення про предмети, які є в інформанта,
звукові комплекси, а також дія звука на слухаючого асоціюються,
утворюючи в такий спосіб один ряд. І якщо буде даний лише
один з його компонентів, то у психіко-інтелектуальній діяльності
відновлюється весь такий ряд. Кожна нова думка утворюється за
участю вже відомих мас уявлень. Такий процес утворення нових
уявлень, пізнання називається в психології апперцепцією. Слово,
таким чином, виступає в ролі засобу апперципувати смисл думки
співрозмовника. Цю психолого-розумову діяльність учений форму­
лює так: «Членороздільний звук, що вимовляється тим, хто гово­
рить, сприймаючись слухачем, пробуджує в ньому спогади про
його власні такі звуки, а це згадування за допомогою внутрішньої
форми викликає у свідомості думку про самий предмет» 2.
Мовленням одного не передається думка іншому в усіх її ню­
ансах. Ним лише збуджується розумова діяльність іншого, який
думає своїм власним мисленням. Важливим для цивілізації є той
факт, що при осмисленні наші власні уявлення доповнюються дум­
кою іншого; що значення, відоме нам, належить одночасно й ін­
шому. У слові людина знаходить не чужий для неї світ, а вж е
апперципований психічною і розумовою діяльністю іншої людини.
За допомогою слова ми розуміємо іншого остільки, оскільки ми
розуміємо самого себе. Слово виступає посередником між людьми,
бо йому належить виступати посередником між сприйманням і
запасом думки, нагромадженими попередньою діяльністю окремої
людини.
Нижча форма пізнання — чуттєві сприймання — не являють
собою суцільної маси. Вони членуються за законом природного
1 П о т е б н я А. А. Мысль и язык, с. ЗО.
2 Там же, с. 133.

54
відбору на ряди груп. У кожній з цих груп діють свої стихії. З в ’я­
зок між стихіями окремої групи тісніший, ніж зв’язок між сти­
хіями різних груп. Враження, які створюються від почуттєвих
сприймань, можуть сполучатися в образі. Ці останні уявляються як
предмети, що «існують незалежно від нас і без нашої участі» 1.
Враження сполучаються в образи тільки під час інтелектуаль­
но-психологічної діяльності. Значення, поєднані в один образ по­
чуттєвих сприймань, є уявленням. Отже, уявлення, по суті, є
змістом нашої думки, формою, за допомогою якої почуттєвий об­
раз входить до нашої свідомості. Невіддільним компонентом уяв­
лення є слово. З огляду на це, слово є двобічною величиною.
Вона складається з образу і його репрезентації. У такий спосіб
О. О. Потебня відкриває таку грань лінгвістики і психології, яка
межує з логікою.
Логічне судження первісної людини виражалося словом. Суд­
ження розвинулося з образу. Сукупність суджень складає понят­
тя. Наступні судження можливі тільки тоді, коли об’єктивуються
словом. Слово є засобом утворення поняття, але воно йому не
тотожне. Воно може виражати і поняття, і чуттєвий образ.
Думання як психічний процес може протікати і без слів, які
гальмують, стримують його, але воно (думання) неодмінно відбу­
вається на мовному матеріалі. Якби було інакше, тобто мислення
було неподільним з повільністю творення слова, що спричинило­
ся б до зменшення інтенсивності думання, то навіть і за цих
обставин доцільно було б віддати перевагу цій повільності.
Вчення про естетичну функцію слова
Досліджуючи слово під кутом зору його суспільної функції,
граматичних категорій, лексикології, відношення його до мислен­
ня, обох форм уявлення, до поняття, до навколишнього світу,
носія подвійного значення, двох форм тощо, О. О. Потебня, роз­
глядаючи відношення образу до форми і форми до змісту, відкрив
у слові третю сторону — естетичну. «У поетичному, отже, взагалі
художньому творі,— підкреслював О. О. Потебня,— є ті самі сти­
хії, що і в слові: зміст (або ідея), відповідний почуттєвому обра­
зу або розвиненому з нього поняттю; внутрішня форма, образ,
який вказує па цей зміст, відповідний уявленню (яке теж має
значення тільки як символ, натяк на відому сукупність почуттє­
вих сприймань, або на поняття) і, нарешті, зовнішня форма, в якій
об’єктивується художній о б р а з» 2. І далі: «Мова в усьому своєму
образі і кожне окреме слово відповідає мистецтву, до того ж не
тільки своїми стихіями, а й способами їх сполучення» 3.
Твір мистецтва розглядається як мовна діяльність художника.
Як не можна передати словом нюансів мислення, а можна лише
збудити в слухача його власні, так не можна передати думки і
1 П о т е б н я А. А. Мысль и язык, с. 140.
2 Там же.
3 Там же, с. 184.
55
твором мистецтва. Думка (зміст) закінченого твору розвиваєть­
ся не в художникові, а в тому, хто розуміє,— читачеві. Чим ба­
гатший запас попереднього досвіду, тим масштабніше, місткіше
апперципується зміст твору мистецтва.
Значення слова в мовленні відповідає лише одному акту дум­
ки. О. О. Потебня розрізняв значення слова і вживання слова.
Саме у вживанні слово, змінюючи свою форму, стає новим словом
з новим значенням. О. О. Потебня твердив, що «верста... є іншим
словом, ніж версти, версті і т. ін. в тому самому лексичному зна­
ченні, тобто найменша зміна в значенні слова робить його іншим
словом» ].
Сукупність уявлень створює образ, який осмислюється як
предмет. Цей предмет і позначається в психічній уяві знаком
малодоступним, прихованим. Він позначається звуковим комплек­
с о м — словом. Таким чином, слово не тільки виражає значення,
а й має звуковий образ — знак, який у свою чергу і є знаком
іншого знака. Будь-який знак має тільки своє значення, яке, про­
те, співвідноситься із значенням попереднього знака даного слова.
Складність цього питання стане доступнішою, якщо зважити на
те, що одне й те саме слово, але з різними відмінковими закінчен­
нями, тлумачиться О. О. Потебнею як сукупність різних знаків.

Значення праць О. О. Потебні для історії лінгвістичних

учень
Характеризуючи лінгвістичну діяльність О. О. Потебні, н е м о ж ­
на погодитися з думкою про тс, що він був представником пси­
хологічно-i пдіівідуалістичного напряму. Якщо розглядати філосо­
фію мови О. О. Потебні без упередженості, то не можна не по­
мітити того, як О. О. Потебня тонко, оперуючи великою кількі«
стю фактичного матеріалу, пояснює загальне за допомогою окре­
мого, часткового: особливості народу, нації він визначає через
психолого-розумову діяльність окремого носія мови.
Основною особливістю мовознавчої концепції О. О. Потебні є
гносеологічний підхід до розгляду всіх проблем теоретичної лінгві­
стики.
Д ля радянського мовознавства особливо цінним у лінгвістичній
спадщині О. О. Потебні є те, що він відкрив діахронну змінність
синтаксичних категорій, принцип історизму у висвітленні синтак­
сичної системи сучасних мов, принцип взаємозумовленості основ­
них структурних компонентів мови — слова, лекепко-морфологіч-
пих розрядів, членів речення, речення.
Упередженим є також твердження, що О. О. Потебня за інди­
відуальним психологічним аналізом мови не зміг помітити істотної
її ознаки — комунікативної функції.

1 П о т е б н я А. А. Из записок по русской грамматике, т. 1—2. М., 1958,

с. 15.
56
 Проте незаперечним є той факт, що в теорії мови О. О. Потеб­
ні є й такі твердження, з якими не можна повністю погодитися.
Це стосується насамперед лояльної позиції О. О. Потебні до ідеї
В. Гумбольдта про мову як твірне начало, а також про
мову як посередню ланку між людиною і природою, яка від­
криває людині істину про об’єктивно існуючий світ. Це саме
стосується і перебільшеної оцінки ролі форми щодо мовного зна­
ка. Вчений вважав, що оскільки знак щось означає, то знаків
стільки, скільки є форм. Кожна форма має своє значення. Н а ­
справді знак має одне лексичне значення, але він може бути
виражений будь-якою формою парадигматичної системи, зб ага­
чуючись інваріантними граматичними значеннями.
Викликає заперечення і твердження О. О. Потебні про те, що
думка мовця не передається тому, хто слухає, а лише збуджує
в ньому його власну думку. В гносеологічному відношенні це
твердження неправильне. Адже зміст думки передається і сприй­
мається, чим і забезпечується наступність, розвиток цивілізації.
Інша річ, що зміст думки може бути різним у мовця і того, хто
розуміє. Масштабність змісту її залежить від апперцепції її з
широтою, повнотою уявлення попереднього досвіду. В психологіч­
ному відношенні це твердження цілком правильне. Справді, ін­
форматор не передає тому, хто розуміє, своєрідної, лише йому
притаманної операції думання, не передається думання як акт
розумової психічно-вольової діяльності носія мови.
МОВОЗНАВЧІ ПОГЛЯДИ В. ВУНДТА
Вільгельм Вундт (1832— 1920) відомий як фізіолог, філософ,
психолог, мовознавець. Ця всебічність ученого конструктивно
вплинула на його мовознавчі концепції. Він розглядав мову, її
явища під кутом зору психічної діяльності не окремої особи, а
всього народу. Народно-психологічне пояснення лексико-семантич-
них змін, словотвору, форм слів, сполучення слів у висловленнях
І виведення з цих пояснень психологічних законів зумовлено праг­
ненням В. Вундта, як і Г. Штейнталя, створити нову галузь нау­
ки — етнічну психологію.
Об’єктом етнічної психології повинні бути, крім мови, міфи,
звичаї народу. Тільки психологія може дати їм послідовно науко­
ве пояснення. За перекопапиям В. Вупдта, мова, міфи, звичаї
сповна виявляють народний дух. В. Вупдт, як видно, не поділяє
думки В. Гумбольдта про те, що мова є безпосереднім виразни­
ком народного духу.
Д о найскладніших продуктів психолого-фізіологічної діяльності
людини В. Вундт відносить процес творення звуків, тобто мов­
лення. Він підкреслював, що місце перебування спроможності
мовлення точно не визначено. Деякі фізіологи твердили, що мов­
на спроможність міститься на поверхні мозку. За твердженням
деяких фізіологів, органічним субстратом 1 психолого-фізіологічної
‘ Загальна єдина основа яких-небудь явищ; рештки переможеної мови у
складі переможного в асимілятивному процесі.
57
діяльності людини є клітини кори головного мозку, які є носіями
уявлень. У кіркових клітинах містяться акти волі. Вольовий акт
природно пов’язується з уявою про певний рух. Визначення функ­
цій мозку збігається з визначенням місця уявлення. Наші відчут­
тя смаку, запаху, уявлення про дотик, світло, рух, зір, звук
містяться в різних ділянках головного мозку. Центральні нервові
волокна з ’єднують різні місця мозкової кори. Це ніби дає мож­
ливість людській свідомості сполучати розрізнені уявлення. К ож ­
не відчуття осмислюється саме в такий спосіб. Основою такого
осмислення є пригадування.
В. Вундт, критикуючи цю теорію локалізації мозкових функцій
і уявлень, підкреслює, що процеси, які відбуваються в мозку,
супроводжують відчуття й уявлення людини. Свідомість людини
може утримувати різні за своєю абстрактністю поняття тільки у
формі чуттєвих уявлень. «Найвищі і найнижчі наші почуття й
устремління,— писав В. Вундт,— потребують чуттєвого матеріалу,
навколо якого вони розвиваються і в якому вони виявляються»
Під час психолого-фізіологічної й інтелектуальної діяльності мо­
зок не виробляє думки. Він лише готує потрібні для цього «допо­
міжні чуттєві засоби». Клітини мозку не вбирають у себе ні уяв­
лень, ні їх відображень. Однак у них найяскравіше виявляється
закон «функціональної вправи». За цим законом частотність по­
зитивно впливає на відновлення того чи іншого фізіологічного
явища.
Багато уваги В. Вундт приділив такій важливій проблемі, як
походження мови.
В. Вундт не погоджується з теорією звуконаслідування, тобто
з теорією про походження мови від наслідування людиною звуків
навколишньої природи. Він твердить, що звуконаслідування не по­
в’язано з виникненням мови. Воно являє собою периферійну асо­
ціацію між об’єктивними навколишніми процесами і звуковими
позначеннями. Не визнає В. Вундт і таких поглядів, відповідно
до яких мова є «результат свідомого винаходу», або вона виникла
«шляхом згоди», або є «даром бога». Не міг бути творцем мови
і випадок. Як гадає В. Вундт, первісною стадією мови була мова
жестів (пантоміма).
Цей умовивід В. Вундта випливає з неправильно побудовано­
го силогізму: частковий аргумент подається як загальний. Панто­
міма є первісною тому, що вона не відрізняється від виразових
рухів. Насправді ж виразові рухи не становлять мови, вони лише
є супровідними елементами її. В. Вундт був перекопаний у тому,
що мову жестів замінили звукові жести, які видозмінилися у зву­
кову мову.
Як і В. Гумбольдт, В. Вундт розглядав мову як діяльність.
Мова виявляється в постійній діяльності її носіїв, у безперервно­
му процесі її творення. Виникнення мови найтісніше пов’язано з
найглибшою суттю людської природи. Питання про походження

1В у н д т В. Физиология языка, СПб., 1869, с. 15.

58
мови, за переконанням В. Вундта, не могло бути успішно розв’я­
зано, оскільки вчені керувалися при цьому ідеями метафізики.
Єдино надійною основою в розв’язанні цього питання є психоло­
гія. Розвиток мови є розвитком психологічним. Закони психоло­
гічного розвитку виводяться з досліджень законів розвитку мов,
в яких можна виділити три ступені. Перший з них називається
кореневим, або радикальним, другий — аглютинативним, або
склеюючим, і третій — інфлекційним. «Радикальна, аглютинатив­
на й інфлекційна форми мови,— підкреслює вчений,— виявляють­
ся такими природними ступенями розвитку самої мови» *. У тих
самих випадках, коли йдеться про виникнення мови, тобто про
первісний її період, від якого не збереглися конкретні факти
мови, наука про мову повинна використати загальні психологічні
закони. У психічній діяльності людини, в її уяві предмети існу­
ють як ціле. За допомогою мови з такого цілого в аналітичний
спосіб вичленовуються її ознаки. В цьому пізнавальному процесі
предмет з його сумою ознак, властивостей виступає як психоло­
гічний підмет, а слово виконує роль психологічного присудка.
Кожний такий присудок стає назвою предмета. Первісний стан
мови повністю відповідає первісному стану мислення. Предмет
сприймається свідомістю через його окремі ознаки. Мова вира­
ж а є ці ознаки предикатами. Початковий ступінь розвитку мови,
названий радикальним, знаменував перше розрізнення уявлень у
свідомості людини. Другий, аглютинативний, ступінь розвитку
відповідає розкладу уявлення на ознаки. Третій же, інфлекційний,
ступінь пов’язаний з утворенням поняття. В. Вундт, не погоджую­
чись із твердженням А. Шлейхера про те, що всі сучасні мови
виникли з однієї і тієї самої прамови, підкреслює, що кожна мова
має свої особливі корені. А це не дає підстав говорити про ви­
никнення сучасних, мов з якоїсь однієї мови. В. Вундт робить
висновок: мова виникає мимовільно і не свідомо. її утворення може
бути пояснено тільки психологією. Імпульсом творення слова є
інстинкт. Розглядаючи зв’язок очікуваного враження з відчуван­
ням напруженості, збудженості, В. Вундт наголошує на тому, що
з погляду психології друге передує першому і що домінантним у
цьому психічному процесі, який названо активною апперцепцію, є
не розум, а воля. Активна апперцепція становить простий вольо­
вий акт, внутрішні сили якого спричиняються до уяви. Уява ж
породжує поняття, иайвідповіднішим еквівалентом якого є слово.
Воля ж у психолого-лінгвістичній концепції В. Вундта контро­
лює, регламентує діяльність мозку. Мозок, не виробляючи думки,
«має напоготові необхідні для цього почуттєві допоміжні засоби,
тому що зберігає доставлений органами відчуттів скороминущий
матеріал мислення для майбутнього вживання і дає органам ті­
лесного руху той напрямок, якого вимагає воля» 2. В. Вундт, ви­
значаючи соціальну природу мови, зазначав, що дослідник повинен

1 В у н д т В. Физиология языка, с. 15.

2 В у и д т В. Душа и мозг. СПб., 1909, с, 39.
59
вивчати колективну мовотворчу діяльність насамперед з погляду
актів психічних процесів. У зв’язку з цим соціологічна концепція
В. Вундта зазнає суттєвої видозміни: не соціальний характер мо­
ви, а психологічний аналіз її є провідним у дослідженні мови.
Мова, таким чином, розглядається В. Вундтом не як засіб спіл­
кування, а тільки як своєрідне знаряддя оформлення думки.
В. Вундт відомий в історії лінгвістичних учень як засновник во­
люнтаристської теорії в науці про мову.
В. М. Вундт розглядав мову як суспільне явище. Мова, її бу­
дова є витвором не окремої особи, а* всього народу. Уявлення на­
роду, закономірності їх зв’язку містяться в мові. Ідеальна сторона
життя стає загальним надбанням через мову як зовнішню форму
її виявлення. Мова, міфи, звичаї є продуктом творчості всього
народу. Вольові акти особи не впливають на їх розвиток. «Мова,
міфи, звичаї,— зауважує В. Вундт,— створюються саме суспіль­
ством, і при розвитку їх в усіх істотних відношеннях суспільство
визначає індивід; індивід же не визначає суспільства навіть яким-
небудь непрямим способом» К
Таким чином, з усього, що сказано про лінгвістичну діяльність
Г. Штейнталя, О. О. Потебні і В. Вундта, можна зробити деякі
узагальнення.
Психологічний напрям у мовознавстві не становить об’єднання,
яке мало б єдині організаційно-теоретичні принципи. Його пред­
ставники, маючи різні теоретичні платформи, не однаково розумі­
ли роль психології в науці про мову. Г. Штейнталь, наприклад,
прагнув, старанно добираючи й аналізуючи мовні факти, обгрун­
тувати нові психологічні закони; В. Вундт оперував фактами мови
лише для того, щоб відкрити нову галузь науки — етнічну (народ­
ну) психологію, і довести, що в мовознавчому процесі провідну
роль відіграє не стільки інтелект, скільки воля. Це останнє й зу­
мовило той факт, що теорія В. Вундта була названа волюнтарист­
ською. Зовсім по-іншому підходив О. О. Потебня до розв’язання
магістрального в лінгво-психологічпому напрямі питання. Н асам ­
перед він визначив, що в мові зв’язано з психологією окремої
людини і всієї нації, а що мовного є в психології, і якою мірою
зв’язано мовознавство з психологією, з одного боку, і з логікою —
з другого. Концепція О. О. Потебні чітка, виразна. Він, розгля­
даючи мову як суспільне явище, показав другу її сторону — про­
цес, так би мовити, технологію її творення, точніше, психічну ос­
нову мовотворчого процесу. Саме під цим кутом зору він поста­
вив і по-новому розв’язав ряд важливих для загального мовознав­
ства питань, які є філософською основою лінгвістики.
Не можна, однак, сказати, що психологізм у мовознавстві е
швидкоплинним епізодом. Ідеї О. О. Потебні, зокрема ті, що по­
в’язані з суто мовним аспектом дослідження, тобто з використан­
ням досягнень психології для глибшого проникнення у структуру
мови, були більшою чи меншою мірою розвинені представниками

1В у н д г В. Проблемы психологии народов. М., 1912, с. 79.

60
різних шкіл і напрямів — від молодограматизму в усіх його роз­
галуженнях, а також шкіл «Слова і речі», «Естетичний ідеалізм»
та неолінгвістики, до сучасних шкіл структуралізму.

Питання для самоконтролю

1. Джерела лінгвістично-психологічної теорії Г. Штейнталя.
2. Компоненти мови.
3. В. Вундт про мову.
4. О. О. Потебня про зміни синтаксичних категорій.
5. Що нового вніс О. О. Потебня в порівняльно-історичний метод?
6. О. О. Потебня про походження мови.
7. Вчення О. О. Потебні про внутрішню форму слова.
8. О. О. Потебня про взаємозв'язок почуття, думки і слова.

Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 76—98.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 123—183.
К о б и л я н с ь к и й Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964,
с. 64—71.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 41—49.
К о н д р а т о в Н. А. Общее языкознание. М., 1972, с. 59—62, 83—87.
Л о я Я. В. История лингвистических учений. М., 1968, с. 74—76.

Р о з д і л 8. М О Л О ДО ГРАМ АТИ ЗМ
У ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНОМ У М ОВО ЗНАВСТВІ
З ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ МОЛОДОГРАМАТИЗМУ

Назва молодограматизм, кинута з легкої руки філологом

Ф. Царнке, набувши громадянства в Європі, поширилася в лінгві­
стичних колах й на інші континенти. Нею характеризується плід­
на діяльність групи молодих учених славістичної кафедри Лейп-
цігського університету, очолюваної А. Лескіним (1840— 1916). З а ­
сновниками молодограматичного напряму були, крім А. Лескіна,
К. Бругман (1849— 1919), Г. Пауль (1846— 1921), Б. Дельбрюк
(1842— 1922), Г. Остгоф (1847— 1909) та ін.
Молодограматизм як напрям порівняльно-історичного мово­
знавства виник у середині 70-х років XIX століття. Він відразу ж
привернув до себе увагу мовознавців багатьох країн. Така попу­
лярність цього нового напряму пояснюється насамперед тим, що
молоді за віком учені наважилися піддати критичному аналізові
праці авторитетів компаративістики (порівняльно-історичного мо­
вознавства) попередніх двох поколінь, розробили нову методику
порівняльно-історичного аналізу; а також тим, що молодограма­
тики з молодечим запалом висунули свої емпіричні концепції з
деяких часткових питань теоретичного мовознавства, не порушую­
чи при цьому глобальних проблем філософії мови.
61
 У працях К. Бругмана («Вступ» до «Морфологічних дослід­
жень у галузі індоєвропейських мов», написаний у співавторстві з
Г. Остгофом 1878 р.), Г. Пауля («Принципи історії мови», 1880),
Б. Дельбрюка («Вступ до вивчення мови. З історії методології
порівняльного мовознавства»; 6-те видання вийшло в 1919 році)
не тільки визначено принципи і теоретичні засади молодограма-
тизму, а й дано зразки практичної інтерпретації мовних явищ
з позицій цього нового напряму.
Молодограматики почали з того, що висловили своє ставлення
до порівняльного методу як такого, що не має стабільності, а
видозмінюється. Вони підкреслювали, що на кінець 60-х років він
зазнав суттєвих змін. Помітну роль при цьому відіграла праця ні­
мецького філолога В. Шерера «До історії німецької мови» (1868).
Вони висловили свою незгоду з тим, що попередні покоління до­
слідників порівняльного мовознавства приділили всю свою увагу
дослідженню мови тільки індоєвропейської сім’ї, але зовсім не
займалися вивченням її носіїв, не замислювалися над життям
мови, над чинниками, що зумовлюють розвиток людської мови і
видозміни її матеріалу, взагалі мовної діяльності.

ПСИХОЛОГО-ФІЗІОЛОГІЧНА ОСНОВА ПРОЦЕСУ МОВЛЕННЯ

Процес мовлення людини є двобічним: фізіологічним і психо­

логічним. Як видно, ідеї лінгвістичної психології Г. Штейнталя
імпонували молодограматикам. Вони ставлять вимогу перед ком­
паративістами — вивчати цей двоєдиний процес, тобто не тільки
фізіологію звука, а й психічну діяльність людини. Фізіологія зву­
ків в основному досліджена. Заслуга в цьому належить поперед­
ньому мовознавству. Однак фізіологія звуків не могла дати від­
повіді на питання про велику кількість звукових змін. Це могла
зробити нова галузь науки — психологія мови. Спираючись на
факти психічного функціонування, молодограматики пояснювали
явище звукових змін, а також утворення за так званою аналогією.
К. Бругман і Г. Остгоф у відомому «Вступі» сформулювали два
програмні положення. «По-перше,— стверджували вони,— кожна
звукова зміна, оскільки вона проходить механічно, відбувається
за законами, що не знають винятків... По-друге, оскільки ясно,
що асоціація форм, тобто новоутворення нових форм за аналогі­
єю, відіграє дуже важливу роль у житті нових мов, слід без
вагань визначити значення цього способу збагачення мови для
давніх і найдавніших періодів, і не тільки взагалі визнати, а й
застосувати цей принцип пояснення так, як він застосовується
для пояснення мовних явищ пізніших періодів» *.
Імпульсами звукових зміщень (інновацій) можуть бути фізич­
но-механічні фактори (тобто творення звуків зумовлено успадко­
ваною, звичною для носіїв даної мови артикуляційною базою), а

1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с, 194.

62
також фактор матеріалізування психічних процесів у звукові об­
рази.
Молодограматики пояснювали, що перетворення, які становлять
зовнішню сторону — вираження думки звуковими образами,— від­
буваються переважно на основі психічної діяльності людини. Вони
покладали великі надії на тих молодих мовознавців, які, дослід­
жуючи мовні явища, будуть послідовно користуватися як мово­
знавством, так і психологією. Тісний зв’язок цих двох наук дасть
можливість, на їхню думку, відкрити не один закон, важливий
для методу порівняльного мовознавства.
Незаперечним є той факт, що неувага до вивчення мовлення
взагалі і технічної його сторони зокрема була однією з суттєвих
хиб попереднього мовознавства. Дещо згодом до неї додалася ще
одна, серйозніша,— захоплення реконструкцією прамови основи.
Об’єктом вивчення була не сучасна мова, а мова давньоіндійських,
давньоіранських, давньогрецьких пам’яток.
Молодограматики ставили завдання перед компаративістами:
накреслюючи загальну картину розвитку мови, спиратися не на
гіпотетичні, реконструйовані форми, а на матеріал сучасних до­
слідникові мов. Треба, шукаючи істину, йти не від гіпотез і при­
пущень, а від живої мови, яка є вірогідним, надійним матеріалом
для умовиводів дослідника. Живі мови мають незаперечну пере­
вагу над писемними пам’ятками, тому що включають безліч діа­
лектів. Звуки живого мовлення за допомогою аналогії дають змогу
правильно зрозуміти писемні пам’ятки давнини. Букви являють
собою приблизне, далеко не адекватне позначення багатих варі­
антами звуків живого мовлення. П ам ’ятки у зв’язку з цим не мо­
жуть бути надійним джерелом для того, щоб простежити видо­
зміну звуків у будь-якому наріччі, скажімо, давньогрецької чи
латинської мови. Однак порівняльне мовознавство попереднього
періоду, недооцінюючи нові періоди в житті мов, повністю по­
кладалося на дані, добуті з писемних пам’яток або реконструкцій
окремих форм мов стародавнього світу.

І НДИВІДУАЛЬНИЙ ПСИХОЛОГІЗМ
ЯК ОСНОВА МОВОЗНАВЧОІ ТЕОРІЇ МОЛОДОГРАМАТИЗМУ

Молодограматики підкреслювали, що мова не належить до

явищ, які могли б бути поза людиною. Насправді мова функціо­
нує тільки в індивіді. Звідси вчені роблять логічний висновок:
будь-які зміни в мові є результатом мовотворчої практики індиві­
да. Мова реально існує тільки в індивідуальності, в її мовленні.
Це дало їм підстави зробити атомістичний висновок: на світі мов
стільки, скільки психічних індивідуальностей.
Атомізм молодограматиків проявився в двох різновидностях:
синхронії і діахронії. Синхронний атомізм характеризується тим*
що для визначення стану мови на якомусь етапі її історії добира­
лись ізольовані факти (фонетичні, граматичні тощо). Діахронний
атомізм досліджує зміни, які відбулися в цих автономних фактах
63
протягом певного відрізку часу. Саме такий емпіричний підхід
до розгляду окремих елементів мови вважався молодограмати­
ками справді науковим. Психічно-фізична діяльність' індивіда під
час засвоєння звукових образів не завжди залишається незмін­
ною. Це явище вони пояснюють тим, що відновлення і навіть пе­
ретворення сприйнятих свідомістю звуків диктується законом на­
ступності, засвоєння мовних традицій, установлених попередни­
ками.
Отже, позитивістська методологія, якою керувалися у своїй на­
уковій діяльності молодограматики, не дала їм можливості підня­
тися до загальнолінгвістичних побудов В. Гумбольдта, оцінити
роль філософії в науці про мову. Такі філософські проблеми, як
сутність мови, її походження, відношення мови до мислення тощо,
залишилися поза увагою молодограматиків. За їх переконаннями,
такі й подібні проблеми не мають прямого відношення до мово­
знавства.

МОЛОДОГРАМАТИКИ ПРО ЗАКОНИ ЗВУКОВИХ ЗМІН І АНАЛОГІЮ

ЯК ПРО ФАКТОРИ РОЗВИТКУ м о в и

Наріжним каменем у теорії молодограматизму є обгрунтуван­

ня думки про те, що звукові зміни відбуваються за універсальни­
ми законами, які не знають будь-яких винятків. Універсальність
закону звукових змін молодограматики мотивують по суті психо-
лого-фізіологічною діяльністю людини. Звукові зміни відбувають­
ся механічно, за тією схемою, яка була притаманною всім носіям
певної мови в усі без винятку часи. Щоправда, можуть бути від­
хилення, але вони мають діалектне походження.
Другим конструктивним і конституючим положенням молодо­
граматизму німецької школи є спроба поширити утворення нових
форм мови за аналогією (тобто за асоціацією, коли одна форма
викликає уявлення про іншу) і на мову найдавніших періодів її
розвитку. Захищаючи ці наріжні для Лсйпцігської школи виснов­
ки, молодограматики підкреслювали, що ті мовознавці, які керу­
ються засадами молодограматичної теорії, стоять на міцній науко­
вій основі. Навпаки, ті вчені, які, оперуючи діалектними формами
чи якимись окремими словами, що не підтверджують відкритих зву­
кових законів, твердять, що існує безліч винятків із законів,—•
впадають у суб’єктивізм і припускають довільне тлумачення ф ак­
тів мови.
За переконанням молодограматиків, наука про мову виграє від
того, що мовознавці, замість гіпотез про реконструйовані форми,
зможуть глибоко дослідити психічну діяльність як окремої люди­
ни, так і цілих народів індоєвропейської сім’ї.
Представники молодограматизму розглядали мову як частину
культури, оскільки в культурі взагалі, і в мові зокрема, прояв­
ляється психічна діяльність людини. У зв’язку з цим вони визна­
чали місце мовознавства серед інших наук. Усі науки вони поді­
ляли на дві великі групи: природничо-історичну і культурознавчу.
64
Мовознавство за вказаною ознакою належить до культурознавчої
групи наук. Від мовознавства вимагається всебічний опис функ­
ціонування мови і накреслення основних напрямів теоретичних
досліджень його.
Єдино гуманітарною наукою молодограматисти вважали психо­
логію. Людство, вступивши на історичний шлях свого розвитку,
зіткнулося, крім психологічних факторів, з факторами фізичними.
Молодограматики визначають «завдання вчення про принципи
культурознавчої науки — встановлення загальних умов, за яких
психічні і фізичні фактори, розвиваючись за властивими їм зако­
нами, здобувають можливість взаємодіяти для досягнення однієї
загальної мети» *.
Група культурознавчих наук належить до наук про суспільство.
Мовознавство відрізняється від інших суспільних наук тим, що
йому вдається, ізолювавши досліджувані мовні явища, хоча це
нерідко ускладнюється їх переплетінням, піднятися до високого
рівня точності. До науки про мову ставиться вимога — дослідити
відношення, в які вступають ті чи інші звукові комплекси з су­
купністю уяв, точніше, вивчити процес матеріалізованого об’єкти-
вування психічно-фізичної та інтелектуальної діяльності людини.
Д ля розв’язання цього завдання мовознавство повинно кооперува­
тися з такими галузями наук, як психологія та фізіологія. Моло­
дограматики підкреслювали, що фізіологія звука, або фонетика,
не охоплює всіх фізіологічних процесів при творенні звука. Так,
зовсім випускається такий важливий процес, як збудження мотор­
них центрів, які саме і спонукають мовні органи до звукотвор-
чості.
Мова завжди має індивідуальне походження, хоч індивід при
цьому не вважає свою діяльність творчою. Вони твердили, що при
кожному акті індивідуальної творчості є комунікативна мета, але
немає прагнення створити щось стабільне. У зв’язку з цим в а ж ­
ливим для мови є те, що індивідуальне не проявляється надто
різко, адже фізичні процеси в усіх носіїв мови однакові.
До молодограматиків попереднє мовознавство німецької школи
не тільки не об’єднувало, а навіть протиставляло історичну гра­
матику порівняльній. Ідею об’єднання обох цих граматик в одну
висловив раніше за молодограматиків О. О. Потебня.
Для мовознавців справжнім об’єктом повинна бути вся сукуп­
ність мовної діяльності всіх носіїв певної мови в їх взаємостосун­
ках. Лейпцігська школа особливо багато уваги приділяла такому
фактору, як мимовільність, підсвідомість, несвідомість. Багато пси­
хічних процесів, як і процесів фізіологічних, мовотворчих, розгля­
дається ними як мимовільні, несвідомі. «Усі прояви,— підкреслює,
наприклад, Г. Пауль,— виходять з темної сфери несвідомого в
житті людини»2. Мовна діяльність становить складні психічні
утворення, які складаються з груп уявлень, що вигадливо й різ*

1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 200.

2 Там же, с. 207.

З 0- 4Ü 65
номанітно переплітаються. Група уявлень виникає з усього, що
раніше було введено через слухові сприймання у сферу свідомості,
а також з власної мовної діяльності. Наявність цих груп дає
можливість за певних умов повернути до сфери свідомості той
мовний елемент, який став знову потрібним, хоча вже для іншого
акту мислення. Г. Пауль писав: «Уявлення послідовно вимовлених
звуків асоціюються з узагальненнями послідовно здійснюваних ру­
хів мовних органів. Звукові й моторні ряди асоціюються один з
одним. І з тими й іншими асоціюються уявлення, для яких вони
є символами,— не тільки уявлення значень слів, а й уявлення син­
таксичних в і д н о ш е н ь » ї ї
Групи уявлень, що належать до сфери мови, являють собою
організм. Цей організм розвивається у кожного індивіда своєрід­
но. Ось чому у кожного індивіда, у кожного носія мови він має
свою, неповторну форму. Молодограматики допускали: елементи
цього організму можуть збігатися в різних індивідів, однак своє­
рідність виявилася б у тому, що в одного індивіда вони проявля­
ються частіше, вводяться інтенсивніше, а в іншого — навпаки.
Молодограматики дивилися на мову як на таке, що безперерв­
но змінюється, розвивається. Своїм розвитком вона творить влас­
ну історію. А оскільки зміни в мові, на їхню думку, є результатом
психічної діяльності індивіда, то вона, можна сказати, нейтралі­
зує історизм молодограматиків. Звук же, вимовлений індивідом, як
і механізм мовлення, не розвивається, не має історії. Звук вико­
нує тільки одну роль — бути посередником між психічними орга­
нізмами. Молодограматики висловлювалися за те, щоб мовозна­
вець, вивчаючи об’єктивоване народом живе мовлення, займався
і самоспостереженням, яке може допомогти глибше зрозуміти пси­
хічну основу мовної діяльності.
Об’єкт лінгвістичного дослідження нерідко обмежується мов­
ною діяльністю одного індивіда. Зіставлення мовних організмів
двох чи більше індивідів дає граматистам можливість вивести
щось середнє. На основі цього середнього встановлюється мовний
узус, тобто норма в мовній практиці. Істинність узусу, його точ­
ність повністю залежать від кількості індивідів, мовотворча прак­
тика яких вивчається. Чим більше носіїв мови охоплено спостере­
женням, тим точніший узус. І навпаки, чим менше індивідів обра­
но для спостереження, тим важче визначити, що в мові є індиві­
дуально специфічним, а що властиво більшості. Мовний організм
майже не піддається безпосередньому спостереженню, оскільки
він перебуває в сфері підсвідомого. Він об’єктивується для вивчен­
ня тільки в його проявах, тільки в мовотворчій діяльності індиві­
дів. Найкраще піддається безпосередньому спостереженню аку­
стична сторона мови. Найдосконалішою формою акустичної ха­
рактеристики звуків є опис їх артикуляції. Узус визначає індиві­
дуальну мовну діяльність не в усіх її проявах, а тільки в тому,
що є загальним, притаманним усьому народові. З цим пов’язаний

1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 208.

66
той факт, що визначені граматичні категорії не відбивають повні­
стю характеру групування елементів мови. Виявляється, групи
уявлень членуються більш тонко, ніж граматична система. Систе­
ма граматики становить лише приблизно психічні групування.
Групування, що органічно пов’язано з мовною діяльністю, зумов­
лює причини періодичних змін узусу. Участь будь-якого носія
мови у зміні узусу фантастично мала. І все ж джерелом зміни
норми є індивідуальна мовотворча практика. Це пояснюється тим,
що узус тільки обмежує, але не підпорядковує повністю мовної
діяльності індивіда. Він дає можливість носію мови скористатися
в окремих випадках правом вільної мовотворчої діяльності. Якщо
зусилля не одного, а багатьох індивідів будуть скеровані в одно­
му напрямі і це дасть результати, які дістануть визнання більшо­
сті, то використаний елемент свободи в доборі якогось явища
мови може спричинитися до зміни того, що вважалося нормою.
Зміни в мові індивіда зумовлюються двома факторами: довільною
мовною діяльністю індивіда, яка проявляється в процесі мовлен­
ня, а також мислення у формі мовлення, і впливом на мовця інших
носіїв цієї ж мови. Зміна узусу стосується двох сторін мовлення:
звукової і семантичної. Звукові, або фонетичні, зміни не вплива­
ють на значення. Зміни у значенні передбачають, що пов’язана
з даними звуковими образами група уявлень залишається не­
змінною.
Лінгвісти Лейпцігської школи переглянули питання про мову,
зокрема про її структуру. В лінгвістичній літературі до 70-х років
минулого століття було висловлено дві версії: А. Шлейхера і
И. Шмідта. Перший вважав, що прамова була єдиною і що рекон­
струйовані праформи — це елементи всієї мови. Другий висловив
протилежну думку: прамова не була єдиною, суцільною за своєю
структурою. Вона складалася з діалектів, і реконструйовані фор­
ми свідчать про наявність їх не в усій прамові, а лише в якомусь
окремому діалекті.
На думку молодограматиків, у світі звуків можна встановити
належний порядок. Звукам властиві такі явища, як заміщення,
зміна. Заміщення бувають регулярними і нерегулярними. Нерегу­
лярні заміщення не означають, що у звуковому складі мови панує
хаос. Як регулярні, так і спорадичні, або нерегулярні, зміни зву­
ків підпорядковані законові звукових змін. Закон звукових змін
формулюється молодограматиками на основі визначення: 1) кон­
кретної мови, 2) певних умов, 3) певного періоду. Наприклад, змі­
на о, е давнього походження в новозакритому складі на і відбу­
лася: 1) в українській мові, 2) в позиції перед складом з голос­
ним повного творення в слабкій позиції, 3) в період після дифе­
ренціації східнослов’янських племен (конь, столь — кінь, с т і л )
або в слов’янських мовах палаталізація задньоязикових у позиції
перед голосними переднього ряду і2 у праслов’янський період
тощо.
Закон звукових змін проявляється у сфері часткових і загаль­
них явищ мови, а також у тенденції звукових зміщень. Молодо­
з* G7
граматики визначають ці тенденції. Суть їх полягає у спрощенні
звукової системи, в спаді, «вивітрюванні» звуків. «Вивітрювання»
звуків вони пояснюють не зовнішніми факторами. Причина цього
процесу вбачалася попереднім мовознавством у самих носіях мо­
ви, зокрема в їхньому прагненні зробити процес мовлення зручним
і легким. Саме тенденція до зручності, полегшення і є основною
причиною змін у системі фонетики. Молодограматики висловили
інший погляд на причину спаду, а саме: усі ці зміщення, «вивіт­
рювання» звуків відбуваються за твердими законами звукових
змін, які не знають винятків і аналогії. Молодограматики проти­
ставляли звукові закони фонетичній і морфологічній аналогії, хоча
її значення вони оцінювали по-різному. Пауль, наприклад, вва­
жав, що аналогія має виняткове значення для розвитку мовної
діяльності і мови взагалі, а К. Бругман і Г. Остгоф дотримували­
ся думки, що використовувати аналогію можна тільки тоді, коли
до цього спонукають звукові закони. Поряд з цим, вони поясню­
вали, чим відрізняються закони звукових змін від аналогії. Якщо
зміна звука передбачає зміну творення звука і ця зміна виявляєть­
ся скрізь за однакового збігу звуків, то аналогія зв’язана із змі­
ною старої форми новоутвореною. Наприклад, в українській мові
слова к іло к , кінець уживаються за аналогією форм більшості від­
мінків (кілка, кінця, кілком , кінцем тощо). За етимологічними
даними ці слова в називному відмінку однини повинні б мати
форму колок, конець із (відповідно) колъкъ, коньць.

КРИТИКА УНІВЕРСАЛЬНОСТІ ЗВУКОВИХ ЗАКОНІВ

МОЛОДОГРАМАТИКІВ 1 ГЕНЕАЛОГІЧНОЇ КЛАСИФІКАЦІЇ
А. ШЛЕЙХЕРА

Висновок молодограматиків щодо універсальності законів зву­

кових зміщень був суттєво уточнений датським ученим Карлом
Вернером (1846— 1896). У своїй невеликій за обсягом статті «Ви­
нятки з першого зміщення приголосних» К. Вернер довів з мате­
матичною точністю і логічною незаперечністю, що відкритий мо­
лодограматиками закон звукових змін не є універсальним, що він
має винятки. Якщо молодограматики вважали, що чергування р,
t, k, ßf, th, h або в, d, g спостерігаються тільки на початку слово­
форм, то К. Вернер виявив такі зміни в середині і в кінці слів
з розряду сильних дієслів німецької мови. Наприклад: leiden— litt
(страждати), schneiden — schnitt (різати), s itz e n — sa$ (сидіти).
Не менш цікавою постаттю в теоретичному мовознавстві є Ио­
ганн Шмідт (1843— 1901). Своєю працею «Стосунки спорідненості
в індоєвропейських мовах» (1872) він спростував твердження
А. Шлейхера про можливість відновлення прамови-основи індо­
європейської сім’ї. Аналізуючи матеріал різних мов, И. Шмідт з а ­
перечив шлейхерівську теорію родовідного дерева, запропонував­
ши своє образне зображення споріднених взаємозв’язків індоєвро­
пейських мов, які наочно показують не єдність їх, а діалектну
подрібненість,— зображення хвиль у вигляді концентричних кіл.
68
У міру віддалення від центра концентричні кола слабшають. Звер­
нувши увагу на географічне поширення індоєвропейської мови,
Й . Шмідт підкреслює, що воно може й не охоплювати всього кола,
а бути тільки одним його сектором. Прамовотворення-основа могло
бути розташоване не в центрі, а на околиці індоєвропейської те­
риторії. Ця територія на тому, первісному, етапі не мала мовних
меж. Географічно віддалені діалекти первісної мови пов’язували­
ся між собою за допомогою проміжних, перехідних говорів. Від­
штовхуючись від цього, Й . Шмідт робить висновок: будь-яка ре­
конструйована форма чи лексема не відображає індоєвропейської
мови, а є локальним явищем. Це означає, на думку И. Шмідта,
що реконструкцією можна охопити окремі слова, форми слів. Од­
нак спроба об’єднати реконструйовані елементи в систему є не­
спроможною.
Теорія концентричних хвиль Й . Шмідта мала великий вплив
на мовознавців-сучасників і мовознавців наступних поколінь. Н а­
приклад, система поглядів австрійського мовознавця Гуго Шухар-
дта (1842— 1927) про роль мовного (внутрішнього і зовнішнього)
змішування сформувалася під впливом теорії Й . Шмідта. Відо­
мий мовознавець M. С. Трубецькой (1890— 1936), розвиваючи тео­
рію хвиль Й . Шмідта, вважав, що безпосереднє контактування
можливе не тільки між діалектами однієї мови, між мовами одні­
єї сім’ї, а й між мовами географічно суміжними, різних сімей.
У такий спосіб сусідні мови, навіть неспоріднені, ніби « за р а ж а ­
ють» одна одну, набувають спільних рис, утворюючи цілий лан­
цюг. Це дало підставу M. С. Трубецькому запропонувати, замість
генеалогічної класифікації, свою теорію — теорію мовних союзів.

Питання для самоконтролю

1. Молодограматики про зв’язок мовознавства з іншими галузями наук.
2. Вчення про звукові зміни.
3. Мовна діяльність людини як об’єкт науки про мову.
4. Психологічний індивідуалізм у лінгвістичній теорії молодограматиків.

Список літератури
Березин Ф. М. Ист ория лингвистических учений. М., 1975, с. 109— 128.
З в е г и нц е в В. А. История языкознании XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 184—232.
З а с о р и н а Л. Н. Введение в структурную лингвистику. М., 1974, с. 11—15.
К о б и л я н с ь к и й Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964,
с. 73—76.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 50—55.
К о н д р а т о в Н. А. Общее языкознание. М., 1972, с. 68—79.
Л о я Я. В. История лингвистических учений. М., 1968, с. 98— 107.

69
 Р о з д і л 9. РОЗВИТОК ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНОГО
М ЕТОДУ В РО СІЙСЬКИ Х Л ІН Г В ІС Т И Ч Н И Х Ш К О Л А Х
(О СТАН Н Я ЧВЕРТЬ X I X — П О Ч АТО К X X СТ.)
НАУКОВІ ТРАДИЦІЇ У ВІТЧИЗНЯНІЙ Н А У Ц 1 П Р 0 МОВУ

Відкриття санскриту, порівняльного й історичного методу до­

слідження мови, пожвавлення в науці про мову не могло не стиму­
лювати розвитку теоретичної думки вітчизняних лінгвістів кінця
XIX і початку XX століття. Мовознавчі традиції М. В. Ломоносо­
ва, О. X. Востокова, О. О. Потебні та інших були основою, від
якої відштовхувалися такі вчені, як П. Ф. Фортунатов, О. О. Ш а ­
хматов, І. О. Бодуен де Куртене, Б. М. Ляпунов, Г. К. Ульянов,
В. О. Богородицький, М. В. Крушевський та ін. Найбільш плідно
працюють у цей період мовознавці двох центрів — Москви і К а­
зані. Московську лінгвістичну школу очолив П. Ф. Фортунатов,
Казанську — І. О. Бодуен де Куртене. Московський і Казанський
лінгвістичні центри виникли і зміцніли в той час, коли окремі
вчені, цілі школи почали піддавати критиці теорію молодограма­
тизму німецької школи, виявляти в ній позитивістську основу
абсолютизування законів, виведених шляхом аналізу часткових
явищ мови.
Однак ні Московська, ні Казанська школи не виявили нігілі­
стичного ставлення до молодограматизму, хоч і бачили його вра­
зливі сторони. Критично сприйнявши ідеї молодограматистів, мо­
вознавці російських шкіл, висунувши на передній край науки про
мову свої теоретичні дослідження з найактуальніших питань мо­
вознавства, звертали увагу на недосконалість принципів, якими
користувалися молодограматики у своїх дослідженнях мови, біль­
ше того, на обмеженість порівняльно-історичного методу, і шука­
ли шляхи його вдосконалення.
На рубежі XIX і XX століть центр лінгвістичної думки пере­
містився з Німеччини в Росію. Мовознавці європейських країн
високо цінили досягнення вчених російської науки про мову.

МОСКОВСЬКА ШКОЛА

Московська школа — центр європейської науки

кінця X IX — початку XX ст.
Засновником Московської школи був Пилип Федорович Фор­
тунатов. Могутній талант, висока лінгвістична культура П. Ф. Фор­
тунатова, його ерудиція з питань індоєвропеїстики, добро­
зичливість у ставленні до наукової молоді були відомі не ли­
ше в стінах Московського університету і поширилися не тільки в
слов’янських землях, а й у всій Європі. У Московський універси­
тет, на кафедру, де працював П. Ф. Фортунатов, почали приходи­
ти молоді вчені, які згодом стали відомими мовознавцями: віт-
70
ЧИЗНЯН1 * О. О. Шахматов, М. М. Покровський, Б. М. Ляпунов,
VПоржезинський та ін.; зарубіжні — І. Міккола (з Фінлян­
дії), X. Педерсен (з Д ан ії), Ф. Сольмсен, Е. Бернекер (з Німеч­
чини) та ін. Багато дослідників мов як індоєвропейської, так і
інших сімей вважали за честь пройти стажування в мовознавчій
школі російського вченого. Праці з мовознавства П. Ф. Фортуна­
това та його учнів — представників Московської школи — позна­
чалися широтою проблем, глибиною розробки їх, послідовно на­
уковим аналізом і нерідко далекосяжними висновками.

Визначення об'єкта мовознавства

З а переконанням представників Московської школи, загальне
мовознавство обирає об’єктом свого дослідження не окрему мову
чи групу мов, а взагалі мову людини, історію мови.
Із слів складається мова. Слова проявляються звуками мов­
лення знаками, за допомогою яких відбувається мислення лю­
дини, висловлюються думки і почуття. Явища мови не обмежу­
ються одними комбінаціями сполучення звуків у слові. Вони вклю­
чають також об’єднання слів у словосполучення і членування їх
на структурні компоненти. Функціонування мови в часі є по суті
її історією. Історія мови — це історія змін, історія розвитку. Будь-
яка сучасна жйва мова являє собою видозмінену мову поперед­
нього періоду. Мова змінюється постійно, хоч і повільно.
в Історичне вивчення людської мови передбачає порівняльне до­
слідження окремих мов. Московська школа, на відміну від першо­
го і другого поколінь порівняльно-історичного мовознавства, а
також молодограматиків, висунула свою оригінальну, принципо­
во нову концепцію щодо вивчення прамови. Д ля її дослідження
не потрібно вдаватися до реконструкцій праформ. Цього можна
досягти порівняльним аналізом якої-небудь сучасної мови з мо­
вами спорідненими. В такий спосіб можна встановити генетичні
зв’язки досліджуваної мови не тільки з окремими мовами, а й з
групами мов, що складають мовну сім’ю. Ретроспективне ви­
вчення мов певної сім’ї за допомогою порівняльно-історичного
методу допомагає мовознавцю встановити мову, яка колись була
спільною або для групи мов, або для їх сімей. Від такої спорід­
неності мов треба відрізняти взаємопроникнення елементів гене­
тично різних мов. Наявність таких елементів зумовлена економі­
чно-політичними стосунками, які встановлюються на певних істо­
ричних етапах носіями цих мов.
Мовознавці Московської школи диференціювали вивчення мо­
ви. Воно може бути науковим, коли історія мови вивчається по­
рівняно з іншими мовами, і пізнавальним, коли та чи інша мова
вивчається з суто практичною метою. До лінгвістики як науки
про мову належить перший спосіб вивчення.
Багатоманітність аспектів лінгвістичного вивчення мови зу­
мовлює те, що ним цікавляться й інші науки, насамперед філоло­
гія. Філолог, досліджуючи побут, історію, звичаї того чи іншого
71
народу, не може не цікавитися мовою. Філолог повинен бути мо­
вознавцем.
Проте мовознавство має зв’язок не тільки з філологією. Воно
кооперується і з такими галузями науки, як фізіологія і психоло­
гія. Слова складаються із звуків чи звукових комплексів. З в ука­
ми людської мови як фізичними явищами займається така галузь,
як фізіологія звукового мовлення. Звуки чи звукові комплекси
виражають певні значення. Значення, як і розумова діяль­
ність, досліджується психологією. Мовознавство, вивчаючи зна­
чення слів, їх відношення до слів, звуків мовлення, природу цього
відношення, кооперується з психологією. Відношення між звуками
мовлення і їх значенням не є причиновими. Встановити природу
відношення зв’язку між цими феноменами — одне з основних за в ­
дань мовознавця. Це завдання розв’язується за допомогою психо­
логії, зокрема тієї частини її, яка досліджує зв’язок між розумо­
вою діяльністю й артикуляцією органів мовлення. Однак психо­
логія не може дати відповіді на питання про те, як виник зв’я­
зок між конкретними звуками мовлення і конкретними значення­
ми в одній мові, а в іншій мові — між конкретним значенням і
зовсім іншими мовними звуками. Відповісти на це питання може
певною мірою історія мови. А історія мови — це вже сфера не
психології, а науки про мову. На думку представників Московсь­
кої школи, мовознавство є такою наукою, яка перебуває в безпо­
середніх контактах з історією та ентографією.
Мова проявляється в процесі людського мислення, а також у
мовленні, яке виражає думку людини. Одночасно мовлення є ви­
разником і почуття.

Відношення мови до мислення і психічної діяльності

Московська школа вперше в мовознавчій літературі чітко сфор­

мулювала думку про мову як сукупність знаків, що існують для
мислення, для вираження думки в мовленні, а також почуттів.
Мислення є духовним явищем. Духовне явище постає уявлен­
нями в найрізноманітніших сполученнях, а також відчуттями спів­
відношення цих явищ.
Уявлення виникає в процесі діяння закону асоціації. Воно зв’я­
зано не стільки з безпосередніми відчуттями, скільки з його з а ­
лишками в психіко-вольовій діяльності індивіда. Шкалою виміру
відчуттів є відрізок часу від моменту, коли перестали діяти при­
чини відчуттів, і до моменту фіксації цих залишків. За психоло­
гічним законом асоціацій ці залишки відновлюються у формі
уявлення. Усі явища, які є витвором духовної діяльності, можуть
відновлюватися за законом психічної асоціації. Духовні явища
можуть відновлюватися за подібністю і за суміжністю. Так, у до­
свіді можуть виникнути два духовні явища, які не перебувають у
безпосередній близькості, але якоюсь ознакою схожі між собою,
В такому випадку одне духовне явище може бути відновлено ін­
шим, як і навпаки. Наприклад, пізнаючи предмет троянда, люди­
72
на одержує звуковий образ троянда. Звуковий комплекс за зако­
ном асоціації за подібністю може відновити і сам предмет відчут­
тя. Це саме стосується і зворотного процесу: сприймання самої тро­
янди може асоціюватися за подібністю із звуковим образом тро­
янда. Однак, як гадають представники Московської школи, одне
духовне явище не може безперешкодно відновлювати інше. При­
чиною цього можуть бути психічні і духовні фактори. Виявляєть­
ся, що в психологічному законі асоціації як за суміжністю, так і
за подібністю приховуються сили самозаперечення. Це можна по­
яснити тим, що відчуття можуть спричинятися до виявлення не
двох, а більшої кількості духовних явищ. Відновлюватися за схо­
жістю буде насамперед те духовне явище, яке частіше в досвіді
сполучається з цим. Перешкоджати законові асоціації можуть,
окрім психічних і духовних умов, також умови суто фізичні, оскіль­
ки будь-яке відчуття передбачає фізичні зміни в нервовій системі.
Однак не слід змішувати духовних явищ з фізичними; варто під­
креслити, що і психологічний закон асоціації спирається на фізич­
ні умови. Не всі відчуття людини легко відновлюються. Причиною
цього можуть бути фізичні умови. Найлегше відновлюються ві­
зуальні, слухові та м’язові відчуття. Найрізноманітніші комбіна­
ції зорових, слухових і м’язових відчуттів є уявлення, яке існує
тільки в мисленні людини.
Звуки за характером їх утворення являють собою дію органів
людського мовлення. Рух органів мовлення координує воля. Утво­
рення звуків викликає в людини м’язові відчуття руху мовних ор­
ганів. Як тільки звуки мовлення утворюються з достатньою силою
голосу, вони починають сприйматися слуховим органом відчуття.
Слухові відчуття власних звуків мовлення нічим не відрізня­
ються від звуків мовлення іншої особи. Уявлення про звуковий
образ слів можуть спонукати до дії й органи мовлення, які утворю­
ють ланцюг відповідних звуків. Уява про звуковий образ слів, т а ­
ким чином, пов’язується з м’язовими рухами творення звуків або
комплексів звуків. З в ’язок цей не залежить від волі творця зву­
ків. Його воля може проявлятися в несуттєвому, в частковому, зо­
крема: прискорювати чи гальмувати процес творення звуків, нада­
вати йому більшої чи меншої сили тощо.
Мовознавці Московської ніколи твердили, що психологічний з а ­
кон асоціації за суміжністю дає можливість через уяву про звук
(чи комплекс звуків мовлення) відновити м’язові і слухові від­
чуття. Уявлення звукового комплексу слів разом з відновленням
м’язових і зорових відчуттів перетворюються на уявлення слів за
допомогою процесу мислення. Протягом цього процесу утворюють­
ся співвідношення між окремими уявленнями, що є елементами
цілого. Уявлення слів є знаками для мислення. Відчуття виника­
ють тоді, коли є предмет відчуття, уявлення — тоді, коли є пред­
мет думки, а почуття відношення між частинами уявлень — тоді,
коли є почуття відношення між предметами якоїсь думки. Певні
уявлення чи частини окремої думки можуть супроводжуватися
іншими уявленнями, які пов’язуються з попередніми уявленнями
73
психологічним законом асоціації. Наприклад, думка зелене листя
складається з уявлень зелений і листя, які належать до різних
предметів. У процесі цієї думки виявить себе уявлення звукових
комплексів зелений і листя. Звукові комплекси слів зелений і
листя зв’язалися в попередньому досвіді з уявленнями листя і
зеленого кольору в самих предметах. У таких випадках уявлення
звукових комплексів зелений і листя ще не будуть уявленнями
слів або знаками для думки. Вони є звичайними супутниками без­
посередніх уявлень предметів якоїсь думки 1. Уявлення предметів
цієї думки можуть не відновлюватися, але замість них віднов­
люються супутні уявлення. Супутні уявлення виступають у ролі
заступників перших. Так, у думці носія мови сполучаються уяв­
лення звукових комплексів зелений і листя як його частини. Н а ­
справді ж зв’язок між ними був установлений не ним, а в досвіді
уявлення предметів цієї думки, що залишалися невідновленими, а
лише їхніми супутниками. Уявлення звуків є в мисленні заступ­
никами таких уявлень, які є знаками для мислення. Звуковий
комплекс слів має, таким чином, велике значення для мислення.
Уявлення про нього дає значний простір для сполучення з уявлен­
нями про інші звукові комплекси.
Однак сполучення цих уявлень є сферою інтелектуальною і
психічною. Ці уявлення є лише представниками інших уявлень
у думці, зокрема, уявлень предметів думки. Отже, уявлення ком­
плексів є по суті знаками для мислення. Таке розуміння вченими
Московської школи відношень між уявленнями звукового комплек­
су слів як заступників і уявленнями предметів думки дає можли­
вість зробити важливий висновок про те, що безпосередній зв’язок
між такими уявленнями можна вважати факультативним, не обо­
в’язковим. До речі, Ф. де Соссюр сформулював ідею про немоти-
вованість значення мовного знака дещо пізніше. Не виключено,
що ідея Соссюра визріла на основі умовиводу представників Мос­
ковської школи, досить популярної на той час у Європі, про не-
мотивовапість зв’язку між звуковими образами і тим, що вони
позначають, про те, що «будь-який звук мовлення або будь-який
комплекс їх сам собою однаково може мати у мові будь-яке зн а ­
чення» 2.
У мові є невелика кількість периферійних слів, звукові комплек­
си яких мають зв’язок з тими предметами думки, що позначають­
ся ними. Йдеться про звуконаслідувальні слова, хоч це не озна­
чає, що звуконаслідувальні слова розглядалися Московською шко­
лою як першооснова сучасних мов. Д ля виникнення мов потрібні
були інші передумови, а саме: вміння вимовляти членороздільні
звуки і здібність до духовного розвитку.
Словами позначаються предмети. Предмети думки виявляються
органами відчуттів або утворюються у спосіб абстрагування, ком­
бінування ознак, властивих уже відомим нам предметам думки.

1 Див.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 246.

2 Цит, за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 247.

74
Абстрактні предмети думки виникають у мисленні тільки за допо­
могою знаків, оскільки такі предмети не даються в безпосередній
уяві. Це саме стосується і таких слів, які позначають відчуття і
їх предмети. Як відчуття, так і уявлення наші бувають тільки
конкретними. Уявлення про звуковий образ з’являється в мисленні
у вигляді знака. Знак є спільним для всіх індивідуальних речей.
Знаки для мислення стають у процесі мовлення знаками для ви­
раження думки. Це зумовлюється взаємозалежністю мови і мис­
лення. Уява звукових образів сполучається в мисленні людини з
мимовільними рухами органів мовлення. Оскільки знаки мови є
знаками для думки і знаками, що виражають думку в процесі
мовлення, остільки вони є знаками для думки в процесі думання.
Крім знаків мови, є знаки в мовленні. Такими знаками є різні
види інтонації. За допомогою інтонації виражають позитивні І
негативні почуття. Мова, таким чином, являє собою сукупність
знаків для~ мислення і для вираження думки, а також почуттів.
Під кутом зору психологічної діяльності носія мови розгляда­
лося Московською мовознавчою школою таке питання, як відно­
шення мови до процесу мислення та мовлення. Мислення — це
процес творення, виникнення почуття співвідносності між уявлен­
нями. Ці уявлення виступають у ролі компонентів однієї думки.
У плані почуття співвідносності уявлень окрема думка як резуль­
тат сполучення різних уявлень називається судженням, яке буває
позитивним (або ствердним) і негативним (або заперечним). По­
зитивним судження буває тоді, коли уявлення сполучаються. Якщо
ж одне уявлення в почуттєвій співвідносності відокремлюється
від іншого, то утворена думка є негативною. Сполучення або від­
окремлення в почутті співвідносності уявлень відбувається в про­
цесі творення думки і зумовлює результати цього процесу.

Вчення про форму слова і словосполучення

Судження являють собою секундарне явище щодо асоціації як
за суміжністю, так і за подібністю. У будь-якому судженні є два
компоненти — підмет (суб’єкт) і присудок (предикат). Підмет —
предмет думки. Якщо розглядати судження з погляду мови, тобто
з погляду уяви про слово, то вони можуть бути односкладними і
двоскладними. В першому випадку уявлення слова є лише одним
членом судження, а другим — уявлення самого предмета. Д во­
складним є також судження, в якому обома членами є уявлення
слів. Перші називаються неповними, не закінченими в мовленні,
другі — повними, закінченими в мовленні.
Досліджуючи відношення мови до її мінімальних компонентів,
представники Московської школи висловили думку, що основною
одиницею мовлення є слово: з слів складається мова. В мисленні,
а отже, і в мовленні, реченні, окреме слово сполучається з іншим
повнозначним словом. Утворене в такий спосіб нове явище мови
вони назвали словосполученням. Словосполучення бувають закін­
ченими, коли вони виступають у ролі речення, і незакінченими.
76
коли вони є частиною закінченого словосполучення. Найпродук­
тивнішими формами словосполучень мовознавці Московської шко­
ли вважали порядок слів, наголоси музичного характеру, місце
головного наголосу тощо. Вони вважали словом будь-який звук
мовлення, що має значення у мові. Звук функціонує окремо від
інших звуків. Те або інше слово може складатися і з кількох
звуків мовлення. У такому випадку словом є комплекс звуків
мовлення, який своїм значенням у мові відрізняється від інших
звукових комплексів. Не можна при цьому не помітити того, що
звукові комплекси мовлення можуть збігатися. З а значенням у
мові вони різні, наприклад: гай із значенням іменника й імпера­
тивної форми дієслова гаяти.
Отже, звуки чи звукові комплекси мовлення існують в орга­
нічному зв’язку з їхнім значенням. У зв’язку з цим П. Ф. Форту­
натов і його учні визначили дві форми слова — словотворення і
словозміни. Форми словотворення беруть участь у конструюванні
знаків окремих предметів. Носіями цього типу форм бувають і
афіксальні морфеми, і цілі слова, і словоскладання. Форми ж сло­
возміни виражають відношення між предметами. Проявляються
вони категоріями часу, особи, способу в дієсловах, флексіями імен
тощо.
Вченням про форму слова і словосполучення, про функцію фор­
ми Московська школа не тільки відкрила нову сторінку в науці
про мову, а й заклала основи новим відкриттям, скажімо, в галу­
зі функціональної фонології.
За допомогою слів позначаються предмети думки. Окремі слова
характеризуються наявністю основної формальної приналежності.
Формальна приналежність дає можливість одному слову сполуча­
тися з формальною приналежністю іншого слова. Одна й та сама
основна приналежність може мати різні формальні приналежності,
які протистоять одна одній. Відношення між протиставлюваними
формальними приналежностями певного класу слів виявляються
в парадигматичній системі. На відміну від компаративістів ні­
мецької молодограматичної школи, Московська школа не абсолю­
тизувала звук як такий, а досліджувала під кутом зору його
функцій у мовленні. Функція звука означає його місце в парадиг­
мі певного розряду слів. Звук, формальна приналежність, таким
чином, розглядається тут як система парадигматичних протистав­
лень. Ці протиставлення зумовлюються функцією формальної
приналежності в мовленні.
Питанням форми слова, словосполучення Московська школа
приділяла багато уваги. Вчення про функції формальних прина­
лежностей, парадигматичні протиставлення в системі окремих
розрядів слів знайшло своїх послідовників серед наступних поко­
лінь мовознавців, шкіл, включаючи й сучасні європейські струк­
туральні напрями.

76
 Питання для самоконтролю
1. Московська^ школа про два способи вивчення мови.
2. Характер відношення між звуками мовлення та їхніми значеннями.
3. Психологічна основа у відношенні слова до предмета.
4. Духовні і фізичні фактори в розвитку людського уявлення.
5. Відношення мови до процесу мислення.
6. Московська лінгвістична школа про основну одиницю мови.
7. Вчення Московської лінгвістичної школи про форму слова та словоспо­
лучення.
Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. Хрестоматия по истории русского языкознания. М., 1973,
с. 265—362.
Б е р е з и н Ф. М. Русское языкознание конца XIX — начала XX в. М.,
1976, с. 78—132.
З а с о р и н а Л. Н. Введение в структурную лингвистику. М., 1974, с. 15— 16.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 233—234, 238—262.
К о б и л я н с ь к и й Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964,
с. 81—91.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 65—78.

КАЗАНСЬКА ШКОЛА МОВОЗНАВСТВА

З історії Казанської школи

Мовознавці Казанського університету кінця XIX століття ввій­
шли в історію лінгвістичних учень як новатори у розв’язанні
найважливіших проблем теоретичної лінгвістики. Результативність
їхньої діяльності конструктивно вплинула на подальші шляхи роз­
витку науки про мову.
Казанські мовознавці згрупувалися спочатку з метою ознайом­
лення з теоріями, ідеями, які виникали в час, коли мовознавці
різних європейських шкіл спростовували універсальність законів
звукових змін, відкритих молодограматиками німецької школи. Во­
ни пильно стежили за тим, що пропонувалося тими вченими, які не
визнавали не тільки молодограматичних концепцій, а й порівняль­
но-історичного методу (див. далі), і старанно шукали нових ш ля­
хів для дальшого розвитку науки про мову. Це й забезпечило їм
чільне місце серед інших шкіл, насамперед індоєвропейської сі­
м’ї мов.
Організатором Казанської лінгвістичної школи був російський
і польський учений-славіст І. О. Бодуен де Куртене (1845— 1929).
До найвидатніших представників цієї школи належать два мово­
з н а в ц і— М. В. Крушевський (1851— 1887) і В. О. Богородицький
(1857— 1941).
Теоретичні основи Казанської школи
На формування лінгвістичних поглядів як І. О. Бодуена де
Куртене, так і його учнів мала неабиякий вплив філософія мови
Вільгельма Гумбольдта, а також психологічно-лінгвістична теорія
77
 Г. Штейнталя. Мовознавці Казанської школи були добре обізнані
з науковими дослідженнями Московської школи і високо оцінюваг
ли її концепцію про системний характер функцій формальних
приналежностей парадигматичних опозицій. Погляди представни­
ків Казанської школи на зв’язок між психологією і мовознавством
дають підставу говорити про їхню обізнаність з лінгвістично-філо­
софською концепцією О. О. Потебні, про дальший розвиток її.
Вони скористалися і здобутками молодограматиків німецької шко­
ли: їхньою максимальною увагою до фактів спостереження. Тіль­
ки та теорія стає об’єктивною, законом життя, якоїсь форми ж ит­
тя, яка виведена з фактів, старанно відібраних, суворо система­
тизованих, науково оброблених.
Казанська, як і Московська, школа не приєдналася до нігілі­
стичної оцінки, даної деякими школами й окремими мовознавця­
ми, результатів дослідження звукових змій німецьких молодо­
граматиків. Вона скористалася їхніми висновками не як догмами,
а як відправними імпульсами до нових пошуків. Внаслідок цього
вивчення звукового складу мови індоєвропейської сім’ї привело
вчених до теоретично нових узагальнень. У дослідженні як зву­
ків, їх функцій, так і інших компонентів мови казанські мовознав­
ці використали закони аналогії. Вони розглядали мову, її сутність
як типологічно структурне явище. Як зауважує ряд учених,
І. О. Бодуен де Куртене і його учні не поділяли скептичного по­
гляду молодограматиків німецької школи щодо можливостей
лінгвістики у розв’язанні таких теоретичних проблем, як сутність
мови, відношення її до мовця й навколишнього світу, функція
мови тощо. На їхню думку, мова складається із знаків, точніше
системи знаків. Знак мови не завжди відповідає предметові. Ім­
пульсами до розвитку мови є прагнення людей досягти адекват­
ності, вичерпної відповідності між знаком і предметом, позначу-
ваним цим знаком. На жаль, такого ідеального стану мова ніколи
не досягає. Це у свою чергу зумовлює постійне перегрупування
її структурних елементів.

Історичні умови формування і розвитку мови

І. О. Бодуен де Куртене і його учні хоч і вважали відносну
статичність єдиним, надійним методом у дослідженні системи
мови, її ієрархії, все ж розглядали різні рівні мови як такі, що
виникли не раптово, а поступово, пройшовши ряд періодів свого
розвитку. За їхніми переконаннями, розвиток мови — це не просто
зміна одного періоду іншим. У кожному попередньому періоді
розвитку мови виникли такі елементи, які пізніше стали основою
наступного періоду. У будь-якій сучасній мові відбивається різною
мірою вся історія розвитку попередніх періодів. Розвиток мови
будь-якого періоду, на думку Бодуена де Куртене, зумовлюється
такими п’ятьма факторами: звичкою, або несвідомою пам’яттю;
прагненням до зручності, до спрощення; несвідомим забуттям і
нерозумінням (забуття сприяє появі нового); несвідомим узагаль«
78
 ненням і апперцепцією, коли під відомі категорії підводяться вс!
явища психічного і розумового життя; несвідомою абстракцією,
несвідомими прагненнями до членування, до диференціації. Однак
ці, так би мовити, несвідомі сили на певному періоді розвитку
цивілізації стали обмежуватися впливом на мову людської свідо­
мості. В результаті цього впливу, як вважали лінгвісти Казанської
школи, виникло прагнення до уніфікації (вирівнювання) мови, до
загального вдосконалення її. Природно, що свідоме розуміння
впливу раціонального на мову проявлялось не відразу і не в усіх
носіїв тієї чи іншої мови, а поступово і в окремих представників
етнографічної групи. З плином часу воно поширювалося на всю
етнічну групу, на всю націю. Таким чином, тенденція впливу сві­
домості на мову, з одного боку, сприяла перетворенню мови з
вузьколокального на загальнонаціональний засіб спілкування, з
другого — гальмувала розвиток, імпульсами (внутрішніми поштов­
хами) якого є несвідомі сили (див. раніше).
У представників Казанської школи не викликав сумнівів той
незаперечний факт, що компоненти мови складні й суперечливі за
своєю природою і, одночасно з цим, не визначені за своєю які­
стю. Якщо структура цілого складається з таких нестійких оди­
ниць, то, природно, вона повинна легко піддаватися змінам. Звід­
си, в самій природі компонентів приховуються іманентні (такі, що
зумовлюються внутрішніми силами) спонуки, які спричиняються
до видозміни цілого, врешті, до його розвитку. «Розвиток,— під­
креслював Бодуен де Куртене,— це безупинна і безперестанна
протяжність однорідних, але різних явищ, зв’язаних між собою
безпосередньою причиновістю, або ж, у наступному ступені науко­
вої досконалості, розвиток — це безупинна продовжуваність істот­
них змін, а не явищ» К Як результат цього розвитку на морфоло­
гічному рівні відбувся перерозподіл структурних елементів слово­
форм: виникли нові корені, нові суфікси, нові флексії. Відповідно
до загального напряму фонаційних змін у мовах індоєвропейської
сім’ї виразно виявилися тенденції переінтеграції з кінця до почат­
ку слова, тобто процес фонематичного спрощення і перерозподілу
складових слова відбувався (до речі, і тепер має місце, пор.:
читає і чит а) з кінця слова, наприклад\неслъ, везлъ, добра его —
ніс, віз, доброго і т. ін.
На фонологічному рівні, як зауважував Бодуен де Куртене,
зміни відбувалися в найзагальпіших рисах так: сполучення звуків
характеризується певними відношеннями. Він визначив дві форми
відношень: дивергентні і корелятивні. Відношення одного й того
самого звука в різних фонетичних позиціях і, внаслідок цього, з
різними структурними компонентами (наприклад, т у словах тихо
і тісто) відрізняються таким компонентом, як твердість і м’я­
кість,— названо дивергентним. Зміни дивергентних відношень від­
буваються в процесі фонаційної комбінації. Вони не мають будь-

1 Б о д у э н д е К у р т е н э И. А. Избранные труды по общему языкозна­

нию. М., 1963, с. 251.
7
якого значення для психічних асоціацій, тобто не мають внутріш­
ньої сторони. Корелятивні ж відношення мають зв’язок з психіч­
ною діяльністю. Передумовою цих відношень є спонтанні сили, які
діють у фонаційному процесі. Спонтанні сили доводять дивергент­
ні відношення до глибоких семасіологічних змін, тобто дивергент­
ні відношення розпадаються й уступають місце відношенням ко­
релятивним, наприклад, к — ч у словах рука — ручка, е — О у
словах везти — возити тощо.
У розвитку мови діють діаметрально протилежні тенденції.
Якщо в кінемі (фізіологічно-динамічна сторона звука) й акусмі
(акустична сторона звука) спостерігається рух мовних органів
знизу вгору і з глибини на поверхню, то в церебрації помітне
опускання в глибини розумово-психічної діяльності людини: її
мислення внаслідок цього стає абстрактнішим. Ось чому К азан­
ська школа розглядає розвиток, процес розвитку як незмінно
антагоністичний. Антагонізм виявляється між новими, прогресив­
ними явищами, які виникають під впливом асоціації за подібні­
стю, і старими, консервативними, зумовленими асоціаціями за су­
міжністю. Казанська школа розглядала розвиток мови в органіч­
ному зв’язку з її носіями, обгрунтовуючи твердження про те, що
декретуючим фактором у процесі розвитку є не мова, а психічна
індивідуальність. Розвиток уяви фонаційних образів індивіда ви­
являється в суспільстві, в процесі спілкування. Фонаційні образи
є суспільною категорією. Це означає, що розвиватися індивід може
тільки в умовах того чи іншого суспільства, а результати його
розвитку фіксуються мовою як суспільним явищем. Отже, мова
сама гіо собі розвиватися не може, вона може мати тільки істо­
рію \ Цей висновок стане зрозумілішим, якщо зважити на визна­
чення вченими цієї школи мови як фізично-психічного процесу,
тобто як «результату правильної дії м’язів і нервів», на розуміння
ними історії як опосередкованого розвитку.
Історію мови мовознавці Казанської школи поділили на зовніш­
ню і внутрішню. Зовнішня 2 історія мови є по суті позаліпгвістич-
ною. Вона пов’язана з її носіями, їхньою долею. Бодуен де Кур­
тене визначає коло питань, якими повинна займатися зовнішня
історія мови, а саме: географічне й етнографічне поширення мови,
впливи іноземних мов на певну мову і навпаки, сфери функціону­
вання мови (вона є літературною чи вживається тільки в народі)
і т. іп. Внутрішня історія мови теж займається дослідженням
мови, але це дослідження спрямоване на структуру мови. Об’єк­
тами вивчення тут є мова сама по собі, її історія і розвиток.
Проте Бодуен де Куртене підкреслював, іцо в таких дослідженнях
мова не відривається штучно від її носіїв, осмислюється завжди
«у зв’язку з фізичною і психічною організацією народу, який го­
1 Див.: Б о д у э н д е К у р т е н э И. А. Зазн. праця, с. 208—209.
2 Хронологічні дані, ідентичність поглядів на ряд питань, особисті стосун­
ки вчених дозволяють зробити таке припущення: поділ Бодуеном де Куртене
історії мови на зовнішню і внутрішню спричинився до поділу Ф. де Соссюром
лінгвістики на зовнішню і внутрішню.

80
ворить нею» !. В найтіснішому зв’язку з цим казанські мовознавці
прагнули розв’язати на новому етапі розвитку науки про мову
такі важливі теоретичні питання, як відношення мови до окремого
індивіда, до всієї нації, відношення мови індивіда до різного сту­
пеня локалізмів, загальнонаціональної мови і т. ін. Проте під
впливом поглядів на ці питання В. Гумбольдта вони розглядали
мову нації як сукупність мов психічних індивідуальностей, запере­
чували традиційний поділ мови на наріччя, говори тощо. За їхніми
переконаннями, національна мова як ціле, неподільне є абстрак­
цією, такою конструкцією, яка виникла і розвинулася на єдино
реальному грунті — індивідуальній мові. Загальнонародна мова є
фікцією. Насправді існують тільки мовні ареали, мовні області,
які можуть бути спільними і такими, що перериваються іншим
мовним ареалом. На масивах таких мов можна зустріти діалект­
ні групи, діалекти, говори тощо. Але все це — умоглядні явища.
Реально ж існуючою є індивідуальна мова. В межах такого мов­
ного ареалу може виникнути й розвинутися такий привілейований
говір, який протистоїть народним говорам. Він, хоч і є штучним,
переростає в літературну мову і стає констатуючим еталоном для
всієї мовної області з об’єднуючою функцією. Таке розуміння
Казанською школою відношення мови до психічної індивідуаль­
ності, до мови колективу піддавалося окремими мовознавцями
критиці як наскрізно ідеалістичне. В останні десятиліття погляди
Бодуена де Куртене і його учнів на це питання розглядаються не
ізольовано, а в системі їхньої мовознавчої теорії. У зв’язку з цим
і оцінки цих поглядів представників Казанської школи стали на­
уково вагомішими, об’єктивнішими. Так, О. О. Леонтьев зазначає,
що Бодуен де Куртспе не піднявся у цих питаннях до вищого
рівня абстракції, що пояснюється не ідеалізмом, а наївною ма­
теріалістичністю його філософських поглядів, що Бодуен де Кур­
тене стояв на позиціях стихійного м атеріалізм у2. Ф. М. Бсрсзін
вважає, що протиставлення індивіда суспільству у багатьох ви­
падках тільки уявне 3.
Практика мови індивіда розглядається не як щось цілком ав­
тономне, а навпаки. Між мовою в цілому і мовою окремих індиві­
дів, а також мовних груп спостерігається явище ізоморфізму, по­
стійний взаємозв’язок. Взаємовпливи і взаємозв’язки простежу­
ються у двох напрямах: в просторовому і в часі. У першому ви­
падку діють такі фактори, як географічна суміжність, територіаль­
на просторова близькість, яка супроводжується спілкуванням і вза­
ємним впливом. У другому — фактор безперервності: кожне на­
ступне покоління не вільне у виборі засобів спілкування. Воно
обмежене традицією і впливом попередників. Може бути й зво­
ротний процес: нащадки впливають на живих ще попередників.

1 Б о д у э н д е К у р т е н э И. А. Зазн. праця, с. 69.

2 Див.: Л е о н т ь е в А. А. Общелингвистические взгляды И. А. Бодуэна
де Куртенэ.— Вопросы языкознания, 1959, № 6, с. 116.
3 Див.: Б е р е з и н Ф. М. Русское языкознание конца XIX — начала XX в.
М., 1976, с. 177.
•I
 С кладові м овн ої діяльності

Розглядаючи мовну діяльність людини як дію двох факторів:

внутрішнього і зовнішнього,— представники Казанської школи
розрізняли мову і мовлення. На їхню думку, мова твориться на
константному психолого-інтелектуальному субстраті. Вона нале­
жить до явищ внутрішнього характеру. Домінантною в її творен­
ні Казанська школа визнавала розумову діяльність людини. Мова
є центральною, провідною. Мовлення, як явище суто зовнішнє,
4Є периферією фонаційного процесу. Воно органічно пов’язано з
відчуттям, тобто з «позамозковими нервами». Отже, за переконан­
ням мовознавців Казанської школи, відкриття в мовотворчій д і­
яльності двох елементів: постійного (у вигляді психолого-розумо-
вої діяльності) і перемінного (у вигляді фонаційних образів: кі­
лем, акусм) спричинилося до висновку: мовотворча практика
кожної особи не належить до розряду аморфних явищ, а склада­
ється з двох компонентів — мови * і мовлення.
Як зауважують учені Казанської школи, внутрішній фактор
д а ва в певну підставу для ототожнення мови з психічною діяльні­
стю людини. Психолог вбачає в мові своєрідну хрестоматію си­
стематизованих уявлень. Однак такий психолог не завдавав собі
клопоту з ’ясуванням питання про те, як, яким чином мовні уяв­
лення однієї особи повідомляються іншій особі. Коли б таке пи­
тання виникло, він неодмінно прийшов би до висновку: мовні
уявлення одного індивіда повідомляються іншому індивіду тіль­
ки в фізичний спосіб — кінем і акусм (де починають діяти вже
зовнішні фактори) і що ці суто мовні уявлення асоціюються з
позамовними, тобто, що мовні уявлення перебувають у корелятив­
них відношеннях з уявленнями про речі.
У прямому зв’язку з цим Бодуен де Куртене і його учні засте­
рігають дослідників мови не вдаватися до помилкових тверджень
при характеристиці співвідношення між внутрішнім і зовнішнім
факторами. А втім, дехто з мовознавців вважає, що оскільки суть
мови полягає в асоціації мовних уявлень з уявленнями позамов­
ними й оскільки мову розуміють як спроможність говорити, мова
є головним виявленням думки. Представники Казанської школи
заперечують таке розуміння сутності мови, вважають такий по­
гляд на мовотворчу діяльність науково неспроможним. Як вони
гадають, мова, її суть являють собою «духовний рефлекс», який
виникає як реакція на подразнення навколишнього світу.
Не можна не помітити тут гіпертрофоваиого розуміння вчени­
ми Казанської школи внутрішньої сторони мовної діяльності лю ­
дини і недооцінки зовнішньої її сторони. Правильно трактуючи
відношення між об’єктивно існуючим світом і сприйманням його
па рівні першої сигнальної системи, вони надавали універсального
значення психолого-розумовим рефлексам. Це означає, що про­
цес пізнання відбувається за бінарною формою: від матеріально­
го (яким є навколишній світ) до ідеального (що означає розумо­
ву і психічну — «духовну» діяльність). А чи виконує.ця, остання,
62
свою комунікативну функцію? Це питання не знаходить відповіді
у працях казанських дослідників. За матеріалістичною теорією*
пізнання, мова функціонує за принципом такої формули: від ма­
теріального через органи відчуття та мислення до ідеального, а
від ідеального до нової форми, зовсім іншого порядку матеріаль­
ного (звуків, звукових образів, точніше мови і мислення).
Необхідно підкреслити, що мовознавці Казанської школи, по­
ряд з надміру перебільшеною оцінкою ролі рефлексів у творенні
звуків, звукових комплексів, слів, висловили слушні думки щодо*
відмінності мовних рефлексів від інших рядів рефлексів, скаж і­
м о , таких, як переміщення в просторі, сприймання страв, потис­
кання рук тощо.
Творення звукових комплексів у вигляді слів неможливе беа
найрізноманітніших рефлексів мовного апарату. Слово, як і окре­
мий звук, само по собі не має мети. Воно є лише замісником*
субститутом певної думки, ідеї. Сполучення звукових комплексів
з ідеєю не має причинних відношень. Цим і пояснюється, що од­
накова ідея маніфестується різними звуковими образами в носіїв
різних мов.
Мовний же рефлекс має мету, бо він е реакцією на стимул у
вигляді першої сигнальної системи.

Суспільна ф ункція мови

Представники Казанської школи, досліджуючи звуковий склад
мови, не ізолювали звук від його функції, як це було характерним
для першого покоління компаративістів та молодограматиків ні­
мецької школи. Вони, розвиваючи ідеї П. Ф. Фортунатова та його
учнів про функціональні опозиції форм парадигматичної системи,
розглядали мову не тільки як об’єкт лінгвістики, а й як категорію
з суспільною функцією. Вчені, хоч і вважали психічну діяльність
людини основою мови і відносили лінгвістику до розряду психо­
логічних наук, не заперечували суспільного характеру мови. Мова
проявляється тільки в суспільстві, як і розвиток психічної індиві­
дуальності неможливий без спілкування однієї людини з іншою.
Важливим при цьому є те, що лінгвісти не ставили перед собою
мети шукати демаркаційної лінії між науками, об’єктами яких є
мова. Вони виявляють ізоморфні елементи між цими науками.
Спонуками до мовотворчості виступають як інтелектуально-пси­
хічна діяльність людини, так і суспільні фактори. Ось чому, на
думку цих учених, процес мовотворення повинен досліджуватися
не тільки мовознавством, а й психологією та соціологією, а наука
про мову доповнюється такими науками, як психологія та соціо­
логія.
Лінгвісти Казанської школи твердили, що кінематична робота
й аудиція являють собою миттєві сторони мовотворчої ДІЯЛЬНО­
СТІ. Сама ж мова, її функціонування є відносно статичною сторо­
ною і живе тільки в уяві про певні звуки та кінематичну роботу
в момент їх творення. Звуки, їх комплекси зберігаються тільки в
83
образах пам’яті. Лінгвісти вважали психічну діяльність наріжним
каменем мовотворчої діяльності.
Кінематично-аудиційна сторона мови в основі своїй матеріаль­
на. Мова в цьому плані проявляється або конкретними формами
категорії, або динамічним процесом матерії. Однак у мові є такі
сторони, «які не проявляються ні у звуках, ні в роботі органів
мовлення. Це широке царство значень, властивих словам, тобто
таких, що асоціюються з уявленнями звуків і артикуляцій» *.
Зіставляючи кінематичні образи людини із звуками різних ро­
дів і видів фауни, мовознавці Казанської школи послідовно роз­
різняли їх. Основою цього розрізнення є значення і відношення
їх до звукових комплексів. Якщо у звуках тварин значення про­
являється в- результаті якої-небудь безпосередньої необхідності і
мають характер відносної статичності, незмінності, то осмислені
звуки людини насамперед активізують мислення, спонукають до
роздумів, автономних від почуттєвих образів, стимулюють пое­
тичні злети духовної творчості. Це пояснюється тим, що звуки
людини являють собою не безпосередню необхідність, як у пред­
ставників різних видів фауни, а своєрідні абстракції. Вони не
пов’язуються безпосередньо з відчуттєвими образами у предмет­
ному світі, а опосередковуються складними процесами сприйман­
ня й узагальнення сприйнятого.

Знаковий характер мови

Представники Казанської школи розглядали мову як систему
знаків, що мають соціальне спрямування і психологічну основу.
Психологічний закон асоціації забезпечує слово як знак зна­
ченням.
З в ’язок одного слова з іншим проявляється асоціацією за по­
дібністю. Причому подібність визначається не тільки зовнішніми,
а й внутрішніми факторами. Будь-яке слово спроможне за допо­
могою асоціацій збуджувати інші слова і, одночасно з цим, збуд­
жуватися ними.
Асоціації за суміжністю зумовлюють розміщення слів у ряди.
Асоціації за подібністю сприяють тому, що слова розташовуються
в уяві людини в певній системі. Звукові комплекси у вигляді
слів завжди є елементом відомої системи чи гнізда, а звуковий
образ полегшує у спосіб асоціації пригадування іншого предмета.
У прямій залежності від цього вчені розглядають слово як знак
предмета. Знакове підношення слова до означуваного предмета
зумовлено асоціацією за суміжністю.
Основним законом мови, як відомо, є прагнення до адекватно­
сті всього арсеналу знаків обсягу й напряму думок. Якщо систе­
ма знаків повністю відповідає тому, що ці знаки позначають, то
така мова перебуває в довершеному стані, тобто є еталонною.
Говорячи про можливість асоціювати уявлення суто мовні з уяв­

1 Бодуэн д е К у р т е н э И. А. Зазн. праця, с. 260—*261.

64
леннями екстралінгвістичними, казанські мовознавці підкреслюй»*
ли, що в мові взагалі і в мовних знаках зокрема приховуєіьсй
двопланова природа. Ця двоплановість виявляється насамперед у
тому, що в кожному мовному знакові є матеріальний маніфестант
чогось ідеального, точніше певної думки, що має предметну спів­
віднесеність, з одного боку, і, з другого,— функцію в комунікатив­
ній системі. Мова являє собою єдність форми і змісту, звука і
думки. При зміні одного з компонентів не може не зазнавати
певних змін інший компонент.

Двосторонні зв'язки знака мови

Представники Казанської школи, пояснюючи явища мови в
органічному зв’язку з психолого-інтелектуальною діяльністю її
носіїв, прийшли до думки, що структурні елементи мови, зокрема
її знаки, мають у системі не односторонні зв’язки, а двосторонні.
В основі таких зв’язків лежить асоціація знаків мови у двох її
виявах: за подібністю і за суміжністю. Внаслідок таких асоціа­
цій певний знак частіше сполучається з тим чи іншим знаком. За
законом асоціативної подібності всі знаки групуються психічно-
розумовою діяльністю людини в певні гнізда, розташовуються у
певні системи, в той час як за суміжністю ці самі знаки вишико­
вуються в ряди. Між асоціаціями за подібністю і за суміжністю
спостерігається безперервний антагонізм, який спричиняється до
розвитку мови. Прогресивними вважаються асоціації за подібні­
стю, консервативними — асоціації за суміжністю. Історія мови —
це постійний процес руйнування (деструкції) і відтворення знака
мови. Причому морфологічна деструкція здебільшого декретуєть­
ся фонетичною, хоч перегрупування (персінтеграція) на морфоло­
гічному рівні можлива і без фонетичних імпульсів. Наприклад,
для свідомості носіїв сучасних східнослов’янських мов зник корінь
пал у слові палець без будь-яких фонетичних спонук. У перегру­
пуванні (переінтеграції) елементи мови одного рівня синтезуються
в структуру іншого рівня. Внаслідок цього в мові виникають ти­
пологічні системи знаків, скажімо, морфеми групуються і перегру­
повуються у слова, а слова — у мову. Створювані системи повинні
відповідати системам понять. Така відповідність між системами
різних параметрів мовної структури проявляється відмінюванням,
дієвідмінюванням, ступенями порівняння тощо. Історія знаків, як
і їхніх структур, визначається внутрішніми тенденціями. Лінгвісти
Казанської школи розглядають знак в органічному зв’язку з пред­
метом. Він спочатку виник як позначення найсуттєвішої ознаки в
даному позначуваному предметі за асоціативною подібністю з яки­
мось іншим знаком. З плином часу частота його вживання сполу­
чалася у свідомості мовця вже не з окремою ознакою, а з усіма
ознаками предмета, з предметом у цілому. І якщо історія знака
пов’язується з асоціаціями за суміжністю, то походження його —
за асоціативною подібністю. Морфологічні зміни знака не зумов­
люються в будь-якій мірі позначуваним предметом.
85
 За переконанням представників Казанської школи, всі елемен­
ти структури мови перебувають у динаміці, в стані безперервних
змін. Статика ж становить частковий випадок незначних змін у
динамічному процесі. Мову треба досліджувати не в процесі її
еволюції, а в статичному стані, тобто такою, якою вона є в момент
її дослідження. Цим самим ці вчені відступили від представників
першого покоління порівняльно-історичного методу, які пояснюва­
ли сучасні їм мови через призму даних санскриту, категорій сан­
скритської граматики. Вони не погодилися й з іншою думкою
компаративістів німецької школи щодо основ (тем) знаків, які
(компаративісти) твердили, що основи сучасних мов нічого спіль­
ного не мають з темами (основами) прамови. Бодуен де Куртене
і його учні довели, що теми також змінюються, як і флексії, і що
основи сучасних мов індоєвропейської сім’ї є більшою чи меншою
мірою видозміненими основами прамови. Свої висновки вони мо­
тивували фактами перерозподілу тем на о, е і т. ін. в слов’янських
мовах.

Звук як об'єкт дослідження в Казанській школі

Особливе значення для історії лінгвістичних учень мають праці
вчених Казанської, як і Московської, школи, в яких звук дослід­
жується не сам по собі, а в прямому зв’язку з його функціями в
комунікативній системі мови. Це стане зрозумілим, якщо зваж и ­
ти на панівні на той час теорії з цього питання. Д л я першої
фаланги мовознавців порівняльно-історичного методу, а також
молодограматиків німецької школи звук був об’єктом дослідження
як лінгвістичний феномен, тобто дослідження обмежувалося про­
стим порівнянням звуків санскритської мови із звуковим складом
мови індоєвропейської сім’ї.
Мовознавці Казанської школи розглядали звук не сам по собі,
а як складне психічно-інтелектуальне утворення з проекцією на
рухомий екран суспільної функції. Вони чітко диференціювали те,
що ототожнювалося протягом багатовікової історії лінгвістичних
учень,— звук і букву, а також те, перед чим зупинився свого часу,
залишивши лише окремі зауваження, Вільгельм Гумбольдт,— мову
і мовлення.
Вчення Казанської школи про звук і букву, мову і мовлення
своєрідно розвинув Фердінанд де Соссюр та представники струк­
туральних шкіл. З діяльністю Казанської мовознавчої школи по­
в’язані і фонологічні дослідження вчених різних країн XX століт­
тя. Теоретичною основою фонологічних пошуків було вчення Бо-
дуена де Куртене і М. В. Крушевського про фонему. Як зауважує
P. І. Аванесов, термін фонема вперше вжив із суто спеціальним
значенням М. В. Крушевський *. Розробка ж теорії про фонему
1 «Фонетична одиниця може бути названа ф о н е м о ю (розрядка наша.—
Г. У.). Без прийняття фонем неможливий науковий виклад фонетики і морфо­
логії». Див.: Николай Вячеславович Крушевский. К вопросу о гунЪ. Варшава,
1881, с. 108.

86
належить засновнику Казанської школи. Розгляд питання про фо­
нему є складовою частиною фонологічно-фонетичної теорії Бодуе-
на де Куртене, що грунтувалася на психологічній інтерпретації
як явищ різних рівнів мови взагалі, так і звука, його акустично-
фізіологічної природи, його функцій у комунікативній системі зо­
крема. Бодуен де Куртене, розглядаючи лінгвістику як психологіч­
ну науку, вважав фонологію теж психологічною. У коло наукових
завдань цієї психологічної науки входять дослідження звуків і
тільки звуків. Саме тому вона і названа вченим «звукознавством».
Фонологія є своєрідно периферійною ланкою між деякими при­
родничими науками психологічного циклу.
Розуміючи фонологію як проміжну ланку між двома циклами
наук, зокрема природничим і психологічним циклами, Бодуен де
Куртене не вважав мову організмом. Він рішуче відмежувався
від біологічно-натуралістичної концепції А. Шлейхера і М. Мюл­
лера, неодноразово, цілком слушно, підкреслюючи в різних своїх
працях1, що мова на будь-якому етапі свого розвитку не була
організмом; що вона не має таких ознак, як просторовість і без­
перервність, без яких неможливий будь-який організм; що мова
як ціле може існувати тільки в потенції психічної Індивідуально­
сті; що звуки, звукові комплекси втілюються в матерію — слово­
форми (які, до речі, не є тілом мови, як твердили натуралісти)
тільки тоді, коли відбувається процес звукотворення. Повнознач­
на ж співзвучність існує тільки в мозку, в уяві людини, тобто тоді,
коли вона потрібна для операції мислення. Психологічною осно­
вою повнозначної звукотворчості є асоціативні уявлення.
Як уже відомо, фонологія є звукознавчою наукою. Але оскіль­
ки об’єктом цієї науки є таке досить складне і різноаспектне яви­
ще, як звук, то Казанська школа вперше в науці про мову виділи­
л а у фонології три мікронауки: антропофоніку, психофоиетику й
історичну фонетику
А н т р о п о ф о н і к а стикує фонологію з окремими природни­
чими науками, зокрема акустикою, фізіологією й анатомією. Ан­
тропофоніка обирає своїм об’єктом лише один аспекі звука: швид­
коплинні фонаційні процеси. У цій частині фонології досліджу­
ються функції мовних органів під час творення того або іншого
звука, способи, шляхи виникнення акустично-фізіологічного обра­
зу, а також зв’язки його з іншими образами.
П с и х о ф о н е т и к а як частина фонології теж вивчає звук,
але вивчає його не як даність, а лише як інтелектуально-психічну
основу його творення, тобто акустично-фізіологічну уяву звука,
так би мовити, фонаційну підготовку до його утворення. Об’єкти
психофонетики — це своєрідний субстрат, на якому виникає, до­
зріває уява не тільки про певну фізично-фізіологічну процедуру
при творенні осмисленого звука, а й про семасіологічну структу­
ру його.

1 Див.: Б о д у э н д е К у р т е н э И. А. Зазн. праця, с. 71, 75.

87
 Як психофонетика, так і антропофоніка розглядають фонаційні
утворення у двох планах: статичному і динамічному. В першому
випадку вони вивчаються й описуються як даності, а в другому —
вивчаються з тим, щоб простежити умови їх змін. Бодуен де Кур­
тене вважав, що швидкоплинні антропофонічні явища та психофо-
нетичиі уявлення можуть досліджуватися і в часовій послідовності.
Причому ця послідовність може бути як ретроспективною, так і
перспективною. До такого аспекту вивчення фонаційних явищ
мовлення має пряме відношення така наука, як історична фо­
нетика.
Знайти джерело фонаційного матеріалу досліджуваної мови —
це, по суті, те, без чого не може існувати історична фонетика.
Історична ф о н е т и к а належить до того розряду наук,
які вивчають зміни в об’єкті дослідження. Певна мова протягом
своєї історії зазнає конструктивних видозмін взагалі і фонацій­
них зокрема. Мають місце випадки, коли в наступних поколіннях
носіїв мови змінюється психічна уява аптропофоиічиого (фізіоло­
гії звуків мовлення) образу, внаслідок чого стародавні звуки ви­
тісняються новими.
Отже, історична фонетика вивчає в часовій послідовності ті змі­
ни, які відбуваються у вимовному (звукотворчому) процесі. П ри­
родно, що історична фонетика розглядає звукотвореиня не одно­
бічно, а як взаємодію різних чинників, їх взаємозумовленість.
Природним є й те, що історична фонетика повністю відноситься
до писемної форми мови, тобто до мови *, і простежує фонаційні
явища з урахуванням традицій, які склалися в умовах тієї чи
іншої епохи, певного суспільства. Оскільки історична фонетика
досліджує фонаційні процеси у зв’язку з умовами суспільної тр а ­
диції в їх взаємодії, то історичну фонетику вчений вважає наукою
суспільною, соціальною. Саме в цьому плані антропофоніка й пси-
хофонетика суттєво відрізняються від історичної фонетики. Вони
не належать до соціологічних наук. Обидві ці науки досліджують
звукотпорчу практику окремого індивіда чи великої кількості
індивідів. Історичну фонетику як лінгвістичну мікропауку можна
деякою мірою вважати попередницею сучасної фонології.
Чітко окресливши завдання перед тими частковими науками,
які повинні займатися вивченням звука, Бодуен де Куртене звер­
нув увагу на складну, часом суперечливу, природу об’єкта дослід­
ження цих наук — звука. Дослідник зауважував, що звук не на­
лежить до розряду аморфних явищ. Він має власну, хоч і своєрід­
ну структуру, яка визначається здебільшого позамовними факто­
рами, зокрема: акустичними образами, фізіологічними процедура­
ми, психологічною основою.
Мінімальна одиниця акустичної сторони звука — а к у с м а.
Найменша одиниця роботи мовного апарату (фізіологічна сторо­
на з в у к а ) — к і н е м а. Фонетичними одиницями акустичних обра­
зів є подібні звучання у вигляді тонів або шумів.
Найпростішими фізіологічними одиницями Бодуен де Куртене
вважав коливання і рухи, коротше кажучи, артикуляції мовних
88
органів, тобто функції окремих органів мовлення. Окремі акти
фізіологічної роботи супроводжуються певним фонаційним ефек­
том, а також рефлективними м’язовими відчуттями. Ці відчуття
проявляються настільки миттєво, що створюється враження, ніби
вони проявляються несвідомо, не підпорядковані єдиному інтелек­
туальному психічному центру мовної діяльності. Насправді вони,
зберігаючись у пам’яті, є блискавичною реакцією на ще блиска­
вичніші сигнали кори головного мозку. Цим пояснюється той факт,
що будь-який звук, незважаючи на можливі індивідуальні відмін­
ності, нюанси в його фонації, зберігається як тип на всій терито­
рії його поширення. В однаковості, однотонності звука відбуваєть­
ся закон статики.

В чення Казанської школи про фонему

Першоелементами психологічної основи фонетичної структури
визнано школою поодинокі психічні враження, психофонетичні
уявлення. В той самий час психологічна основа фонетичної струк­
тури звука становить таке явище, де всі елементи взаємно про­
никають і де акумулюються (нагромаджуються) ознаки звука і
фонеми. «Проте, якщо ми,— писав Бодуен де Куртене,— вступимо
на грунт справжньої мови, яка існує в своїй безперервності тіль­
ки психічно, тільки як світ уявлень, нам уже не буде достатньо
поняття з в у к а , і ми будемо шукати іншого терміна, що зможе
позначити психічний еквівалент звука [виділення наше.— Г. У.].
Саме таким терміном і є термін фонема» 1. До речі, Бодуен де
Куртене давав визначення фонемі кілька разів. Ці визначення
відрізняються лише кількісною стороною: одні сформульовано
широко, докладно, інші — лаконічно. Об’єднує їх психологічна ос­
н о в а — фонема розуміється як психологічний еквівалент звука.
Звук стає реальністю тоді, коли він існує в психічній уяві люди­
ни. Психічне уявлення антропофонічного образу, зв’язку його з
іншими, такими самими образами, їхня психолого-розумова інтер­
ференція являють собою фонему — своєрідний прообраз осмисле­
ного звука. Фонема — це антропофонічне уявлення. Воно є одно­
рідним і печлеппим з погляду мови. Антропофонічне уявлення ви­
никає в результаті тих вражень, імпульсами, так би мовити, пер­
шопричиною яких є синтез вимовленим одного й того самого зву­
ка в різних позиціях. Отже, фонему, чи психічні аитропофонічні
уявлення, не можна розглядати як даність. Аитропофонічні уяв­
лення привносяться людині, здобуваються нею.
Безперервність фонетичних ланцюгів у мовленні органічно по­
в’язана з психічними уявленнями антропофонічних образів. Вона
є наслідком психічної безперервності уявлень.
Як уже було сказано раніше, фонемам властиві зміни, але не
всі фонеми змінюються з однаковою інтенсивністю і силою. Бо-.

1 Б о д у э н д е К у р т е н э И. А. Зазн. праця, с. 351.

89
дуен де Куртене диференціює зміни, які відбуваються у складі
фонеми. Одні з цих змін, зумовлені внутрішніми імпульсами, тоб­
то структурою самих фонем, називаються спонтанними. Інші —
декретуються зовнішніми актуалізаторами (спосіб переводу мови
в мовлення), тобто безпосереднім контактуванням з іншими фо­
немами,— називаються комбінаторними. Імпульсом спонтанних
змін фонем, як і інших елементів мови, є явище пристосування
(акомодації) звукотворення до антропофонічних і психофонетич-
них умов. Спонтанні зміни зумовлюються також і прагненням до
економії роботи мовних, слухових органів і мислення у фонацій­
ному процесі. Така економія спостерігається як у фонації, ауди-
ції, так і в церебрації, тобто (відповідно) у вимовному процесі,
сприйманні за допомогою вуха, а також у процесі, який відбува­
ється у мозковому центрі індивідуальності.
Бодуен де Куртене підкреслює, що до комбінаторних змін
спричиняються і такі актуалізатори, як локалізми, запозичення з
інших мов і, особливо, фонаційні зміни, які відбуваються у спо­
ріднених мовах.
Треба зауважити, що дослідження структури звука, його розу­
мово-психологічного субстрату (те, що лежить в основі) успішно
проводили й учні Бодуена де Куртене. Заслуговують на пильне
вивчення їхні погляди на нерівномірне співвідношення фонації
(звукотворчості) й аудиції (звукосприймання). Вони підкреслю­
вали: можливості артикуляції звука досить великі, тоді як слухо­
ве сприймання його спроможне розрізняти лише чотири різновид­
ності. Оскільки осмислений звук вивчається у сполученнях з ін­
шими осмисленими звуками, він не буває однаковим у різних спо­
лученнях: сіль, віз — солити, возити. Дослідники застерігають: бу­
вають випадки, коли артикуляція одного й того самого звука в
різних сполученнях не зазнає яких-небудь змін (наприклад, будь-
який приголосний звук у препозиції задньоязикових голосних).

Про методи дослідження та принципи класифікації мов

Представники Казанської мовознавчої школи, знаючи про ні­
гілістичне ставлення окремих мовознавців, напрямів і цілих шкіл
зарубіжних учених не тільки до звукової теорії молодограматиків
Лейпцігської школи, а й у цілому до порівняльно-історичного ме­
тоду, дали йому свою наукову оцінку. За їхніми переконаннями
цей метод не вичерпав себе. Одночасно з цим казанські лінгвісти
підкреслювали, що діахрониі порівняння не є самоціллю, метою
науки про мову. Вони підкреслювали, що діахрониі порівняння е
тільки засобом дослідження мовних явищ. А порівняльно-історич­
ний метод не має універсального характеру, він потребує вдоско­
налення. Прагматичне зіставлення фактів, відшукування спільних
елементів у різних мовах, щоб довести їх спорідненість,— це ще
не наука про мову. Мовознавство як наука має своїм завданням
відкривати закони, за якими функціонують явища мови різних
структурних рівнів. Д л я здійснення цього завдання треба скори­
90
статися синхронним аналізом, тобто розглянути мовні факти не
в діахронному плані, а в синхронному, більше того, в їх статиці.
Якраз статичний аналіз і повинен доповнити, вдосконалити по­
рівняльно-історичний метод. Сприймання тільки статичних явищ
мови може дати підстави говорити про структуру мови як певну
систему. У прямому зв’язку з цим синхронний аналіз забезпечує
відкриття конструктивних відношень між установленими типами.
Структура будь-якої мови і становить ієрархічну систему типів
мовних явищ.
Бодуен де Куртене та його учні, на відміну від молодограма­
тиків німецької школи, вважали, що єдино вірогідним матеріалом
лінгвістичної науки є мова на останньому рівні її розвитку. Д л я
лінгвістичного дослідження треба брати об’єктом не реконструйо­
вані мови і їхні форми, а мови сучасні. Тільки синхронним аналі­
зом мовознавчих об’єктів можна встановити й обгрунтувати мов­
ну систему як ієрархію. Цим самим лінгвісти чітко розмежували
метод і науку від об’єкта науки. Відомо, що ряд учених, які з а ­
початкували компаративізм, розглядали порівняльно-історичний
метод як об’єкт науки. Грунтовне наукове дослідження передба­
чає наявність вірогідного матеріалу в належній кількості, а т а ­
кож досконалий метод наукової інтерпретації. Виявляти, осмис­
лювати, визначати й опановувати факти — це є основною метою
будь-якої науки взагалі і лінгвістичної зокрема. Лінгвістична
наука не тільки досліджує життя мови з її розмаїтими формами,
не тільки синтезує часткові розрізнені феномени, не тільки від­
криває закони еволюції й функціонування мови, а й відшукує сили,
які діють у цих умовах. При цьому на особливу увагу заслуговує
прагнення мовознавців Казанського університету знайти причину
мовного явища, пов’язати ці явища між собою. Каузальні зв’язки
виявляються аналізом спорідненості та генетичної залежності.
До числа завдань мовознавства як індуктивної науки нале­
жать пошуки «тих основних категорій або понять, які пов’язують
явища і подають їх як безперервний ланцюг причин і наслідків» *.
Цими цілком правильними висновками Казанська школа керува­
лася й у своїй практичній діяльності. Цю думку можна підтвер­
дити одним з багатьох прикладів. У лінгвістичній літературі ба­
гато говорилося про те, що справді наукові дослідження з мово­
знавства починаються з того часу, коли безроздільно пануючим
став порівняльно-історичний метод, що попередній період був ні­
бито ненауковим. Цієї думки представники Казанської школи не
поділяли. У Казанській школі було прийнято розглядати поперед­
ній період як такий, що займався збиранням, узагальненням і
описом мовних фактів з огляду на суто зовнішні ознаки, без будь-
якого заглиблення в аналіз внутрішніх сил, тобто без пояснення
каузальних зв’язків між явищами мови. Мовознавці Казанської
школи, хоч і називали докомпаративний період емпіричним, все ж
вважали, що він був першим кроком у науці, що описові операції

1 Б о д у э н д е К у р т е н э И. А. Зазн. праця, с. 55.

91
 необхідні в науковому дослідженні, що без добрих описових гра­
матик, без видання пам’яток і словників не можна зробити не
тільки геніальних, а й просто задовільних теоретичних висновків.
До речі, компаративісти німецької школи ставилися з недовір’ям,
скептично щодо можливостей мовознавства розв’язувати глобаль­
ні проблеми теоретичної лінгвістики. Бодуен де Куртене і його
школа довели, що компаративній науці під силу розв’язати будь-
яку проблему з теорії мови. До того ж у Казанської школи був
зовсім інший підхід до самої мовознавчої науки. Вони чи не впер­
ше в історії лінгвістичних учень, визначивши складові лінгвістики,
диференціювали її на чисту і прикладну.
Чиста лінгвістика склалася з наукового аналізу окремих явищ
і узагальнених фактів мови як результату психічно-інтелектуаль­
ної діяльності людини. Чиста лінгвістика об’єктивується двома оз­
наками: 1) мовою як даністю, що склалася з однорідних фактів
і відстоялася, і 2) дослідженнями таких питань, як виникнення
мови, психічно-фізичних умов безперервного її функціонування.
Конструктивними компонентами чистої лінгвістики є граматика і
систематика. Граматика займається мовою як даністю. Система­
тика — генетичною і морфологічною класифікацією.
Прикладна лінгвістика займається використанням даних чисто­
го мовознавства у розв’язанні питань інших наук.
Учені Казанської школи не обійшли стороною і такої важ ли­
вої проблеми, як генеалогічна класифікація мов. Розглядаючи
класифікації, запропоновані А. Шлейхером («родовідне дерево»)
і И. Шмідтом («теорія хвиль»), вони прихильніше поставилися до
«теорії хвиль» Й. Шмідта, одночасно з цим підкреслюючи, що
найдосконалішою може бути типологічна класифікація мов.
* *
*

В окремих працях спеціальної літератури висловлювались дум­

ки щодо Московської і Казанської мовознавчих шкіл як таких,
що продовжили традиції німецьких молодограматиків і, у зв’язку
з цим, нерідко називали їх просто молодограматичними. А тим
часом лінгвісти названих російських шкіл продовжували молодо­
граматичні традиції німецької школи лише в одному — в скрупу­
льозному доборі лінгвістичних об’єктів, в обробці й систематиза­
ції їх. Що ж до інтерпретації мовних феноменів, проблем теоре­
тичної лінгвістики, то вони йшли своїм, до них незвіданим шля-,
хом. Якщо теорія мови молодограматиків німецької школи па кі­
нець минулого століття посіяла песимізм, зневіру серед значної
кількості європейських учепих-мовознавців і, як результат цього,
була піддана нищівній критиці за її безвихідність, то Московська
і Казанська школи відкривали такі аспекти в дослідженні мов,
які спрямовували наукову думку лінгвістичної громадськості на
розв’язання перспективних проблем теоретичної лінгвістики.
Почуття невдоволення станом мовознавчої науки, яке опану­
вало переважну більшість мовознавців, школи, напрями в остан-
92
ній чверті XIX століття поступилося перед надією, що з’явилася
в працях представників Московської і Казанської мовознавчих
шкіл, науково-дослідницька діяльність яких була тим ферментом,
що не тільки вніс пожвавлення в лінгвістичну науку, а й значною
мірою стимулював пошуки нових методів для дослідження мов.
Так, ідеї Московської школи про форму слова і словосполучення,
про функціональні опозиції цих форм у парадигматичній системі
мови знайшли послідовників у Празькій школі структуралістів.
Лінгвістичними концепціями Казанської школи творчо скористав­
ся представник соціологічного напряму в науці про мову Ферді-
нанд де Соссюр. Це стосується насамперед вчення про системний
характер мови, про її соціальний характер, про роль статики і
динаміки у визначенні ієрархічної системи, про фонему і фоноло­
гію тощо.

Питання для самоконтролю

1. Казанська лінгвістична школа в оцінці мовознавців.
2. Теоретичні основи Казанської школи.
3. Якими зв’язками характеризується знак мови?
4. Звук як об’єкт дослідження в Казанській школі.
5. Вчення Казанської школи про фонему.
6. Казанська школа про історичні умови формування І розвитку мов.
7. Складові мовотворчої практики.
8. Знаковий характер мов.
9. Суспільна функція мови.
10. Мовознавці Казанської школи про методи дослідження мов.

Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. Очерки по истории языкознания в России (конец XIX —*
начало XX в.). М., 1968; с. 100—246.
Б е р е з и н Ф. М. Хрестоматия по истории русского языкознания. М.,
1973.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX—XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 234—236.
К о б и л я н с ь к и й Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. K., 1964»
с. 76—81.
К о д у X O B В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 56 —65.
К о н д р а ш о в Н. А. Общее языкознание. М., 1972, с. 91 —98.
Л о я Я. В. История л п т unci пчеекпх учений. М., 19(38, с. 230—238.

Розділ 10. К Р И Т И К А Л ІН Г В ІС ТИ Ч Н И Х К ОН ЦЕП ЦІЙ

М О Л О Д О ГР А М А ТИ К ІВ
ПЕРЕДУМОВИ КРИТИКИ МОЛОДОГРАМАТИЗМУ

В останній чверті XIX століття, незважаючи на спроби Б. Д е л ь­

брюка, Г. Пауля та інших молодограматиків ставити і розв’язува­
ти деякі проблемні питання лінгвістики, незважаючи на пло­
дотворну діяльність О. О. Потебні і Харківської школи, а дещо
пізніше — Московської і Казанської шкіл, у європейському
93
мовознавстві з’явилися перші симптоми кризи в галузі теоретично­
го мовознавства. Н а початку XX століття вони^юсилилпся. Однобіч­
ність і до певної міри схематизм молодограматиків у відкритті зву­
кових законів, в обгрунтуванні ними своїх теорій, гіпотез дедалі
настійніше вимагала конструктивного вдосконалення наукової
інтерпретації явищ мови. Як окремі мовознавці, так і лінгвістичні
школи беззастережно звинувачували молодограматиків у всіх не­
вдачах розвитку науки про мову.
Першим, хто захитав основи молодограматизму в період його
розквіту, був молодограматик Карл Вернер. Вій неспростовно до­
вів, що відкриті представниками Лейпцігської школи закони зву­
кових змін не мають універсального характеру: вони мають винят­
ки (див. раніше). Виступи з науковими статтями Йоганна Шмід­
та, Гуго Шухардта остаточно підірвали престиж молодограматиз­
му. Почалася загальна критика його.
Найрадикальнішу позицію в критиці молодограматичних кон­
цепцій займали представники трьох шкіл: «Слів і речей», «Есте­
тичного ідеалізму» та «Ареальної лінгвістики».

ШКОЛА «СЛІВ І РЕЧЕЙ». Г. ШУХАРДТ

Назва школи «Слів і речей» з ’явилася після статті Рудольфа

Мерінгера (1859— 1931), опублікованої 1907 року під такою ж
назвою в одному з основних періодичних органів молодограматич­
ного напряму — журналі «Індо-гермаиські походження», а також
після організації і видання журналу з такою ж назвою «Слова і
речі», перший номер якого вийшов у 1909 році. Організатором
і видавцем його був той же Р. Мерінгер. Дещо пізніше один із
опозиційних до молодограматизму напрямів і був названий шко­
лою «Слів і речей». Крім Р. Мерінгера та інших мовознавців
учасником цієї школи був Гуго Шухардт.
Які ж теоретичні засади цієї школи?
Школа «Слів і речей» висловлювалася насамперед за розши­
рення проблематики лінгвістичних досліджень, за зближення науки
про мову з іншими галузями наук. Саму мовознавчу науку вони
розглядали в загальнокультурному плані. З а переконанням пред­
ставників цієї школи, майбутнє культури, її історії можливе в
нерозривних зв’язках з лінгвістикою, з наукою про речі. Речі
вони розуміли дуже широко. Це не тільки те, що існує в просторі.
У розряд речей вони включали п думки, уявлення, поняття, гро­
мадські інституції, тобто все, що може маиіфестуватнся словом.
Імпульсами розвитку мов вони вважали зміни у сфері культури.
У прямому зв’язку з цим філологи школи «Слів і речей» висту­
пали проти канонізації просторових і часових меж у дослідженні
слів і речей. Вони прагнули насамперед зібрати якомога більше
фактів з історії культури народів, що складають індоєвропейську
сім’ю, а також дослідити їхні контакти з іншими народами в га­
лузі культури.
$4
 Школа переглянула питання про метод реконструкції. З а до­
помогою цього методу можна реконструювати не тільки форми*
а й семантичні одиниці прамови-основи. Це досягається як вивчен­
ням звукових законів, так і науковим аналізом історії значень та
їхніх реалій. Дослідження історії матеріальної* культури передба­
чає співдружність різних наук.
Ж урнал «Слова і речі» надавав свої сторінки етнографам*
археологам, етимологам та семасіологам.
У журналі публікуються дослідження про матеріальну культу­
ру і про позначення її звуковими комплексами, словесними зна­
ками. Поряд з цим на його сторінках друкувалися такі етнографіч­
ні й археологічні матеріали, які не мали безпосереднього зв’язку
з наукою про мову. Однак журнал значну увагу приділяв етимо­
логічним і семасіологічним дослідженням.
Таким чином, школа «Слів і речей» обмежувалася по суті
лексикографічною та лексикологічною роботою, етимологічними,
та семасіологічними дослідженнями. Друковані в журналі статті
супроводжувалися фотокартками, малюнками інтер’єра осель, по­
бутових речей, схемами будівель тощо.
Рудольф Мерінгер і його колеги по журналу неохоче бралися
за публікування праць, присвячених проблемам теоретичної лінгві­
стики. Винятком у цьому відношенні є австрійський мовознавець,,
дослідник романської групи мов Гуго Шухардт. Він прагнув осяг­
нути мову в усій складності її проявів, науково осмислити її, по­
рушуючи найскладніші і найважливіші питання теоретичної лінгві­
стики. Г. Шухардт — учений виняткової працьовитості. Дослід­
жуючи романські мови, він невтомно працював над вивченням
різних мов, написав та опублікував у періодичних виданнях вели­
ку кількість праць. Г. Шухардт був блискучим критиком молодо­
граматичних концепцій. Свої теоретичні висновки він будував, не­
рідко абсолютизуючи їх, на узагальненні якогось поодинокого
факту. Це можна підтвердити таким прикладом. Досліджуючи
якусь проблему, вчений не міг з якихось причин одержати б а ж а ­
ного результату, розв’язати її так, як йому б хотілося,— тоді він
робив висновок про неспроможність, безсилля науки про мову.
За переконанням Г. Шухардта, кожна особистість має свою
власну мову. Мова формується під впливом соціального станови­
ща індивіда, його умов життя, його характеру, культури, віку*
психічного складу. Саме ці факти зумовлюють індивідуальний
стиль. Потім цей стиль психічної індивідуальності стає провідним
у спосіб імітації.
Д л я мови не характерна константність. Вона підпорядковуєть­
ся законові безперервних змін. Джерелом цих змін є схрещення
мов. У зв’язку з цим Г. Шухардт, критично переглянувши діа-
хронні концепції А. Шлейхера і молодограматиків, дійшов виснов­
ку, що мова не має ні чітких меж поширення, ні періодів свого
розвитку. Цей висновок ученого спрямовано проти як молодогра­
матиків, зокрема відкритого ними закону звукових змін, так і
проти генеалогічної класифікації мов А. Шлейхера,
95
 Відомо, що Гуго Шухардт формувався як мовознавець під
значним впливом лінгвістичних концепцій і теорії хвиль Иоганна
Шмідта, який не погоджувався з шлейхерівською теорією класи­
фікації мов, що увійшла в історію лінгвістичних учень під назвою
родовідного дерева. Г. Шухардт не погодився з припущенням
Августа Шлейхера про два періоди в розвитку мов: доісторичний
та історичний, протиставивши цьому припущенню своє тверджен­
ня про те, що не можна визначити чітких ні періодів в історії мов,
ні ізоглос не тільки між говірками, діалектами, діалектними гру­
пами в межах однієї мови, між мовами однієї сім’ї, а й між мова­
ми різних сімей (до речі, поділу мов на сім’ї Г. Шухардт не
визнавав). Мов не буває автономних, цілком ізольованих від інших
мов. Навпаки, між мовами спостерігається явище ізоморфізму.
Визначальним фактором у цьому явищі є стабільне географічне
положення носіїв різних мов, які історично склалися. Внаслідок
цього відбувається безперервний процес взаємопроникнення: яви­
ща однієї мови знаходять собі сприятливі умови в структурі іншої
мови чи інших мов, як і навпаки. Такі взаємопроникнення на пе­
риферії мов, тобто на стиках етнічних груп, інтенсивніші, мас-
штабніші щодо охоплення структурних рівнів, стабільніші за їх
етнічно-географічні центри. Гуго Шухардт, поділяючи теорію хвиль
Й. Шмідта, розвинув її. Поширення мовних хвиль як по радіусу,
так і по колу створює умови для вирівнювання (тобто уніфікації)
мов, у якому (вирівнюванні) визначальним є географічне поло­
ження етнічних груп. Саме тому цей процес і названо географіч­
ним вирівнюванням.
Г. Шухардт називав компаративістику вигадкою, фікцією. На
його погляд, немає будь-яких підстав досліджувати одну мову
порівняно з іншою, щоб установити їх спорідненість. Між мовами
як витвором психічних індивідуальностей не може бути будь-якої
спорідненості. Якщо і можна говорити про спорідненість, то це
стосується насамперед спільної психічної природи носіїв різних
мов.
За глибоким переконанням Г. Шухардта, небезпечно надавати
такого великого значення історії мов. У працях окремих мовознав­
ців з’явилася тенденція підмінювати лінгвістику історією. І вче­
ний застерігає своїх колег від того, щоб не «розчинити» науки
про мову в історії.
Об’єктом дослідницьких інтересів Г. Шухардта була велика
кількість питань граматичної структури різних мов, етимології,
семасіології, а також інші часткові питання з мовознавства. Су­
перечності в поглядах на лінгвістичні проблеми, постійна невдо­
воленість досягнутим, безперервні пошуки досконалішого висвіт­
лення явищ мови спричинилися до того, що Г. Шухардту не вда­
лося створити окремої школи, хоча його висновками з ряду про­
блем, його ідеями скористалися лінгвісти як його часу, так і на­
ступних поколінь. Це стосується розробки таких проблем, як ін­
терференція мов, семасіологія, ономасіологія, а також двомов­
ності.
96
 ШКОЛА «ЕСТЕТИЧНОГО І ДЕАЛІЗМУ»

Першим, хто спробував розглядати мову як об’єкт мистецтва,

був італійський філософ Бенедетто Кроче (1866— 1952). На його
думку, основним критерієм у дослідженні мови є інтуїція.
Мова виникає в такий спосіб, який не можна збагнути люд­
ським розумом, тобто ірраціонально. її творцем є індивідуальність
з її інтуїтивним відчуттям прекрасного. Творча індивідуальність
саме в інтуїтивний спосіб створює систему образів, які сприйма­
ються в такий самий інтуїтивний спосіб. Ці настанови Б. Кроче,
як і ідеалістична філософія та лінгвістично-філософські погляди
В. Гумбольдта, імпульсували теоретико-мовознавчі погляди заснов­
ника школи «Естетичного ідеалізму» німецького вченого Карла
Фосслера (1872— 1949). Як і Б. Кроче, К. Фосслер був перекона­
ний у тому, що мова є духовним продуктом творчої індивідуаль­
ності. На початку XX століття він опублікував своє перше дослі­
дження «Позитивізм та ідеалізм у мовознавстві» (1904), в якому
виклав своє розуміння мови і свою концепцію про неї, К. Фосслер
залишився вірним цій концепції до кінця свого життя.
Полемічне вістря праці «Позитивізм та ідеалізм у мовознав­
стві» спрямовано проти молодограматизму, молодограматичних з а ­
конів звукових змін, взагалі проти порівняльного дослідження
мов. Компаративістів К. Фосслер називає позитивістами, крити­
куючи самоцільний характер їхніх праць. Самоціль компаративіз­
му, на його думку,— в нагромадженні фактичного матеріалу. Той
факт, що люди можуть спілкуватися один з одним, не дає підстав
для висновку, що це закладено у структурних особливостях мови
або зумовлено спільністю мовних тенденцій. Такої спільності у
структурі всіх параметрів мов, наріч немає в природі. Розгляда­
ти мову під кутом .зору спільності їх елементів, норм, правил —
це означає допустити ненауковий підхід до розв’язання лінгвістич­
них проблем, погоджуватися з подальшими помилками представ­
ників молодограматичного напряму.
Молодограматики як позитивісти уявлялися К. Фосслеру в ролі
невтомних будівничих кладовищ науки про мову, безпосередніми
складниками якої є граматичні дисципліни. Окремі частини цих
дисциплін розміщено в домовинах, які супроводжуються написа­
ми і нумерацією. Цій позитивістській схемі лінгвістичних дослі­
джень, як гадає К. Фосслер, нікому не потрібних, протиставляєть­
ся концепція мовознавчого ідеалізму, який, за переконанням
К. Фосслера, суттєво відрізняється від позитивізму. Різниця ця
помітна насамперед у тому, що ідеалізм прагне знайти каузальні
(причинові) зв’язки між явищами мови. Що ж зумовлює зміни в
мові? У відповіді на це запитання і проявився ідеалістичний по­
чаток філософії мови В. Гумбольдта, який вважав мову «духом».
Рушійною силою видозмін у мові є її «дух». Саме дух зумовлює
естетичні смаки творчої індивідуальності, а дух є не чим іншим,
як мовою, що функціонує і розвивається за своїми законами.
К. Фосслер у зв’язку з цим робить висновок: оскільки мова має
4 Ü-46 97
твірний початок, тобто людина пізнає істину не сама, не за допо­
могою органів відчуття, а істина відкривається людині мовою, то
єдиним стимулом до самовиявлення через мовну діяльність люди­
ни є естетичний фактор. Проте теоретичним «духом» мови опано­
вують лише окремі представники, обдаровані, талановиті люди,
художники слова; практичним же «духом» володіють усі звичайні
люди. А звідси історія мов, історія їх розвитку — це, по суті, істо­
рія мистецтв. Структура мови на всіх її рівнях являє собою арсе­
нал стилістичних засобів.
К. Фосслер висловлював думку про те, що мова як ціле скла­
дається з механічної суми індивідуальних мов, тобто скільки но­
сіїв — стільки мов.
К. Фосслер як ідеаліст (так він сам себе називав) твердив,
що мова не має таких властивостей, які могли б бути об’єктом
компаративних досліджень. Вона не має жодної ланки, яка б
давала право говорити про спорідненість якоїсь риси однієї мови
з відповідною рисою іншої мови. Спорідненість існує, але не в
мовному матеріалі, а в обдарованості до мовлення творчої інди­
відуальності. Ідеаліст К. Фосслер робить висновок: оскільки в
мовах немає таких компонентів, на основі яких можна було б го­
ворити про спорідненість чи неспорідненість мов, а форми п ара­
дигм, словотворення і т. ін. не є істотним для граматики,— то
прямими об’єктами граматики є історія мистецтва, історія літе­
ратури.
Одночасно з цим помилковим твердженням К. Фосслер ви­
словив і ряд слушних думок, сформулювавши їх у вигляді нових
завдань лінгвістики. Це стосується насамперед відношення мовної
практики індивідуальності до загальнонаціональної мови.
Лінгвістика повинна дослідити стилі мови як сукупності інди­
відуальних мов; визначити, якою мірою вони (стилі) використа­
ні письменником, практика мови якого досліджується; аналізувати,
стилістично інтерпретувати явища мови у зв’язку з історією роз­
витку культури, історією мистецтва.

ІТАЛІЙСЬКА НЕОЛІНГВІСТИКА. «АРЕАЛЬНА ЛІНГВІСТИКА»

Цей напрям сформувався у другому десятилітті XX століття.

До числа найактивніших фундаторів його належать італійські вче­
ні В. Пізані, Дж. Бонфанте, М. Бартолі і Дж. Бертоні.
У перших своїх публікаціях представники неолінгвістики з а ­
явили, що вони не погоджуються з поглядами молодограматиків
як по окремих, так і по загальних питаннях. Вони вважали, що
є молодограматики «старі» і «нові». Між іншим, до «нових» вони
чомусь віднесли і засновника дескриптивної лінгвістики Л. Блум-
фільда. Відомо, що дескриптивна лінгвістика є структуральною.
За своєю лінгвістичною програмою неолінгвістика претендувала
на самостійний напрям (див. далі), за оцінкою молодограматиз­
му, за критикою вона нічим не відрізнялась від шкіл «Слів і ре­
чей» та «Естетичного ідеалізму»,
98
 Представники неолінгвістики виступили проти законів звукових
змін, відкритих молодограматиками. Вони не погоджувалися з
молодограматичним розумінням мови як колективного явища, що
реально існує у вигляді єдності, а також мовних меж, спорідне­
ності мов, поділу науки про мову на фонетику, морфологію, син­
таксис та лексику. Неолінгвістичний напрям критикував молодо­
граматичну школу за методику дослідження (збір, граматикалі-
зована систематизація й опис матеріалу мови без розв’язання
лінгвістичних проблем, без з ’ясування каузальних відношень між
окремими явищами мови). Не могли примиритися неолінгвісти і
з молодограматичним трактуванням мови як граматики, як своє­
рідного реєстру граматичних категорій роду, числа, особи, від­
мінка тощо. За переконанням представників неолінгвістики, най-
згубнішим у діяльності молодограматиків є беззастережна грам а­
тикалізація мовних явищ. Неолінгвістика протиставила молодогра­
матичній граматикалізації часткових питань мови лінгвістичну
інтерпретацію всіх сфер мови в усій складності її проявів. Неолін­
гвісти вважали, що граматичні дослідження молодограматичної
школи не мали лінгвістичного спрямування. Вони проголосили, що
їхній напрям розроблятиме не часткові питання граматики, а
масштабні проблеми лінгвістики і що, у зв’язку з цим, їхній на­
прям буде не граматичним, а загальнолінгвістичним.
Як же неолінгвістика здійснила свою програму? Що ж нового
внесла вона у науку про мову?
Мова, на погляд неолінгвістів, є незмінно духовною творчістю
індивідуальності. Структурними компонентами її є естетичні цін­
ності, образні вирази. Духовне життя людини неможливе без мо­
ви. Воно є його неодмінною частиною.
Естетично одухотворена творча індивідуальність є джерелом
виникнення як мови, так і літератури, мистецтва, взагалі культу­
ри. Творча індивідуальність зумовлює зміни в усіх цих сферах
людської одухотвореності, в тому числі і в мові. Отже, мова має
не колективний, як твердили представники молодограматизму, а
індивідуальний характер. Зміни в ній можуть бути пояснені тіль­
ки естетичними уподобаннями творчої індивідуальності, тобто по­
замовними факторами. Мова може бути осмисленою лише тоді,
коли моменти її творчості відтворюються в нашій свідомості. Цим
твердженням неолінгвісти прагнуть, з одного боку, спростувати
думку молодограматичної школи про рефлекторний, механічний,
мимовільний акт мови і, з другого,— обгрунтувати погляд неолін­
гвістики на неї як на цілком свідоме явище.
Вони повторили думку В. Гумбольдта про твірну властивість
мови. Дж . Бонфанте, наприклад, твердив, що англійську мову не
можна осягнути без глибокого знання англійського світогляду,
політики, культури і т. ін., оскільки вони коиституються першою.
Не відокремлюючи мови від літератури, вони вважали, що іс­
нує однаковий спосіб вивчення і дослідження їх. Як мова, так і
література є духовним витвором індивідуальності. Через це вони
не розрізняються, сприймаються як єдність.
4* 99
 Критикуючи молодограматизм за його доктрину про національ­
ний фактор у розмежуванні мов, представники неолінгвістики ви­
ступали з обгрунтуванням своєї ідеї: немає ніяких національних
мов, а отже, і ніяких меж між мовами, наріччями, діалектними
групами, діалектами, говорами та говірками. Існують поступові
безперервні переходи явищ однієї мови в інші. Мовознавству
треба досліджувати не мову як ціле (бо її в природі немає), а
ізоглоси лінгвістичної географії, тобто лінії, що визначають на
географічній карті межу певного мовного явища, поєднуючи край­
ні пункти території його поширення. Мова, таким чином, є су­
купністю ізоглос, які можуть змішуватися. Причиною їх зм іш уван­
ня є духовне змішування етнічних груп як наслідок їхньої мі­
грації.
Помітною є увага неолінгвістичного напряму до слова, його
історії, етимології, до зовнішніх атрибутів, що зумовили появу то­
го чи іншого слова тощо.
Навіть цей побіжний огляд діяльності неолінгвістичної школи
спонукає до постановки запитання: Чи реалізували представники
цієї школи програму, намічену ними на початку своєї діяльності?
Н а це запитання можна відповісти тільки негативно. Впада на­
самперед в око той факт, що загальнолінгвістичний підхід цієї
школи до явищ мови був зведений до концепції ізоглос, а також
до часткових питань лексикології та етимології, до визначення
стилістичних потенцій слова, його історії.
Н еваж ко помітити в поглядах неолінгвістів еклектичне поєд­
нання теорії хвиль И. Шмідта, географічного вирівнювання
Г. Ш ухардта, мовних союзів М. Трубецького, естетичного ідеаліз­
му К. Фосслера.
Неолінгвістика є ідеалістичним напрямом за методологічно-
гносеологічними настановами й еклектичною за лінгвістичним ви­
світленням явищ мови: вона механічно сполучила погляди школи
«Слів і речей», в тому числі і концепцію мови Г. Шухардта, з
естстично-ідсалістичними поглядами К. Фосслера, а також з фі­
лософією мови В. Гумбольдта.
І все ж у пошуках неолінгвістичного напряму є і раціональне
зерно. Це стосується насамперед посиленої уваги до діалектів
мови, дослідження їх, визначення ізоглос, прагнення розкрити
таємницю появи слова у мові. Протягом останніх десятиліть в
етнолінгвістиці відбулися помітні зміни в бік реалістичного ви­
значення об’єкта науки про мову. Вчені цієї школи почали до­
сліджувати таку проблему, як лінгвогеографія, зокрема питання
субстрату (вивчення залишків переможеної мови в ареалі мови,
яка перемогла в процесі схрещення), адстрату (дослідження різ­
новидності білінгвізму), а також суперстрату (виявлення слідів
мови народу, що прибув на поселення, у складі мови корінних
мешканців) та інші питання.

100
 Питання для самоконтролю
1. Теоретичні засади школи «Слів і речей».
2. Погляди Г. Шухардта на мову і на науку про неї.
3. Школа «Естетичного ідеалізму».
4. Методологічні основи концепції К. Фосслера.
5. Італійська неолінгвістика.

Список літератури
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX—XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 301—303.
К о н д р а т о в H. A. Общее языкознание, ч. 1. М., 1972, с. 101—104.
Л о я Я. В. История лингвистических учений. М., 1968, с. 116—119, 124—127.

Розділ 11. Л ІН ГВІС ТИ Ч Н І К О Н Ц ЕП Ц ІЇ

Ф. Д Е СОССЮРА
ТЕОРЕТИЧНА І СОЦІОЛОГІЧНА ОСНОВА
ПОГЛЯДІВ Ф. ДЕ СОССЮРА

Хоча в окремих роботах з історії лінгвістичних учень і під­

креслюється, що соціологічна інтерпретація явищ мови починаєть­
ся з «Курсу загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра і праць його
учнів, послідовників, в дійсності ж основи соціологічного напряму
заклали попередники Ф. де Соссюра — Огюст Конт (1798— 1857),
Мішель Бреаль (1832— 1915), якого Ф. де Соссюр називав своїм
учителем, а дещо пізніше відомий теоретик марксизму Поль Jla-
фарг (1842— 1911).
На думку, наприклад, О. Коита, соціологія поділяється на ста­
тику і динаміку, які мають соціальну природу. Соціальна статика
займається дослідженням суспільства у його рівновазі. Об’єктом
ж е соціальної динаміки є процес, в якому ідеї морального поряд­
ку впливають на перебудову світу. Міркування О. Конта про ста­
тику і динаміку соціології були досить популярними, особливо се­
ред мовознавців того часу. Не виключено, що і Ф. де Соссюр
«відштовхнувся» від цієї ідеї О. Коита, коли створював концеп­
цію антипомій.
М. Бреаль ще виразніше сформулював свою думку про соці­
альну природу мови у спосіб побудови силогізму, в якому серед­
нім терміном є поняття «людина». Оскільки людина і суспільство
являють собою нероздільні поняття, а все у мові так чи інакше
пов’язано з людиною, то мова належить до соціальних явищ.
Відношення між людиною і суспільством розглядав і Еміль
Дюркгейм (1858— 1917), але з інших позицій. Він визначає на­
самперед складові соціальних факторів, а саме: обряди, звичаї,
вірування тощо. Складові соціальних явищ він назвав колектив­
ною свідомістю. Колективна свідомість існує поза людиною, біль­
ше того, вона декретує поведінку людини.
101
 Д о соціальних факторів як колективної свідомості Е. Дюрк-
гейм відносив і мову.
Оскільки колективна свідомість є похідною від природи, вона
видозмінює психічну індивідуальність у спосіб примусу.
Слідом за В. Гумбольдтом, Е. Дюркгейм визнає за мовою твір­
ний початок. Таким чином, людина, за Е. Дюркгеймом, не творець
мови, побуту, культури, а лише пасивний об’єкт вияву цих соці­
альних факторів. Цей висновок потрібний був Е. Дюркгейму, для
того щоб використати його в ролі посилки в іншому силогізмі з
таким реакційним умовиводом: соціальна революція є протипри­
родним явищем. Зміни в соціальному житті не підвладні людині.
Усе, що було сказано раніше про соціологічну лінгвістику,
сприйняв Ф. де Соссюр і своєрідно відбив у своїй теорії.
Отже, наступність у соціологічному розумінні явищ мови є не­
заперечною. А тому твердження про Ф. де Соссюра як засновни­
ка соціологічного напряму у французькому мовознавстві не зовсім
точне, як і неточною є думка про джерела соціологічних поглядів
учнів і послідовників Ф. де Соссюра, зокрема Антуана Мейє та
Ж озефа Вандрієса, у творах яких 1 найвиразніше сконцентровані
ідеї соціологічної лінгвістики і, по суті, остаточно завершується
оформлення соціологічного напряму в науці про мову.
У перші десять років XX століття не всі мовознавці займали
нігілістичні позиції щодо порівняльно-історичного методу взагалі
і молодограматичного напряму зокрема. Це насамперед стосуєть­
ся такого видатного ученого, як Фердіиаид де Соссюр (1857—
1913).
Якщо представники трьох шкіл, згаданих раніше, не визнава­
ли будь-яких досягнень у працях компаративістів, то Ф. де Сос­
сюр, почавши свій науковий шлях як компаративіст, засвоївши
наукові принципи молодограматичної школи під час стажування
на кафедрі А. Лескіна, користувався у своїй науковій діяльності
як порівняльним методом, так і історичним аналізом. Одночасно
з цим він бачив вади, обмеженість компаративістики, шукав ш ля­
хів і нових методів її удосконалення. У працях Ф. де Соссюра
найвиразніше акумулювалося дві стихії: одна, традиційна, пов’я­
зана з порівняльно-історичним методом, використовуваним захід­
ноєвропейськими школами; друга, пошукова, певною мірою зумов­
люється конструктивними досягненнями Казанської та Москов­
ської лінгвістичних шкіл. Відомо, що Ф. де Соссюр мав безпосе­
редні контакти із засновником Казанської школи Бодуеном де
Куртене. Збереглись, очевидно, далеко не всі матеріали листуван­
ня між цими двома видатними ученими. Відомо також, що Бодуен
де Куртене, захоплюючись дослідженнями П. Ф. Фортунатова і
його учнів, давав дуже високу оцінку діяльності Московської
школи, відомої на початку XX століття мовознавцям Європи. Імо­

1 М е й е А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков,

1903; його ж. Общеславянский язык, 1924. (Це найвідоміші праці. Всього ж у
А. Мейє понад 540 статей і 24 м о н о г р а ф і ї ) ; В а н д р и е с Ж . Язык. М., 1937.

102
вірним є те, що соссюрівська теорія вартості мовного знака (див.
раніше) має генетичні зв’язки з вченням Московської школи про
функціональний характер форми в системі парадигматичних опо­
зицій.
ФОРМУВАННЯ МОВОЗНАВЧИХ ПОГЛЯДІВ Ф. ДЕ СОССЮРА
Ф. де Соссюр народився 1857 року в столиці Швейцарії Ж е ­
неві. Навчався в Німеччині, Швейцарії, працював у Франції, зо­
крема в Парижі, а також у Женеві.
Лінгвістичною основою теоретичного становлення Ф. де Соссю­
ра були філософські та психологічні ідеї В. Гумбольдта, Г. Штейн-
таля і особливо мовознавців Казанської школи.
Філософські та соціальні погляди ученого сформувалися під
впливом постулатів французького соціолога-ідеаліста Е. Дюркгей-
ма. Е. Дюркгейм намагався обгрунтувати реакційну думку про
буржуазне суспільство, в якому немає боротьби антагоністичних
класів, а панує гармонія між гнобителями і гнобленими. Спираю­
чись на цей висновок, він доводив, що соціологічна наука по­
винна вивчати психологію не соціальної групи і тим більше не
індивідуальності, а всього колективу, тобто нації як класово одно-
структурної маси. Ці соціологічно-ідеалістичні догми Е. Дюркгей-
ма мають деяке відношення до лінгвістичних концепцій Ф. де Сос­
сюра.
Творчий доробок лінгвіста складається з кількох статей І од­
нієї монографії «Курс загальної лінгвістики», опублікованої через
три роки після смерті автора (1916 року), перекладеної росій­
ською мовою 1933 року. Праця двадцятилітнього Ф. де Соссюра
привернула увагу дослідників мови аргументацією і далекосяж­
ністю висновків. Вона відома під назвою «Мемуар про початкову
систему голосних в індоєвропейських мовах» (опубліковано 1879
року). Як видно з назви, праця нібито присвячена дослідженню
індоєвропейського вокалізму і сонантів. І дійсно, в роботі йдеться
про це, але сміливі висновки молодого автора виходять за межі
цього часткового питання. Вони відкривають нову сторінку в іншій
галузі — морфології. Науково обгрунтовано невідому до кінця
70-х років XIX століття теорію індоєвропейських коренів.
Інтерес Ф. де Соссюра до індоєвропейського вокалізму було викликано
такими двома обставинами. Перше: представник ЛейпцігськоТ школи молодо­
граматиків К. Бругман, спростовуючи твердження Ф. Боппа про те, що пра-
індоєвропейське а розщепилося в сучасних мовах на е і о, доводив, що е та о,
як і а» функціонували паралельно і в спільноіндоєвропейській мові. Друге:
К. Бругман і його колега по молодограматичній школі Г. Остгоф висловили
думку, що в Індоєвропейській прамові були сонантні звуки р, л, м, н, які в
позиції між приголосними або між приголосними і на межі слова ставали
складотворними. Обидва ці твердження були ілюстровані вірогідними мовними
фактами. Спираючись на ці факти, Ф. де Соссюр дійшов таких висновків:
по-перше, за безладною різноманітністю індоєвропейських коренів криється су­
вора одноманітна структура кореня; по-друге, вибір варіантів кореня підпоряд­
ковано простим правилам. Перше правило:^ будь-який корінь має голосний е,
за яким може йти сонант м, н, р, л, у, і. Ці сонанти Ф. де Соссюр назвав
сонантнимикоефіцієнтами. Друге правило: в певних коренях е може заміша­
тися о. Умови такого заміщення, які були б спільними для всіх коренів, тут
не виявлено. Третє правило: е може випадати. Четверте правило: сонантний
коефіцієнт, після якого йде приголосний, виступає в ролі голосного.
п л П

Аналіз функціонування о, е та а в мовах різних груп індоєв­

ропейської сім’ї дав підстави Ф. де Соссюру твердити, що в спіль­
ний індоєвропейський період фонема а не була синкретичною:
п ft

поряд з нею вживалися й е та о.

До теорії сонантного коефіцієнта Європейське мовознавство по­
вернулося через п’ятдесят років. На її основі виникла так звана
ларингальна гіпотеза, яка підтвердила правильність висновків
Ф. де Соссюра щодо системи індоєвропейського вокалізму і со­
нантів. У монографії Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики»
мовознавчу концепцію викладено як цілісну систему поглядів ав­
тора на науку про мову. Історія його мовознавчих концепцій ха­
рактеризується трьома послідовними фазами: 1) логічною грама­
тикою, яка була більше нормативною, ніж науковою; 2) філоло­
гічною обробкою писемних пам’яток; 3) порівнянням явищ спо­
ріднених мов.
Фаза застосування порівняльного методу та історичного аналі­
зу готувалася всім ходом розвитку попередніх двох періодів.
Ф. де Соссюр підкреслював, що значення санскритської мови
для компаративістики важко переоцінити. Санскритом скориста­
лися і Ф. Бопп, і Я. Грімм. Від нього «відштовхувалися» заснов­
ники порівняльної етимології А. Потт, порівняльної міфології
А. Кун, біологічно-натуралістичного напряму А. Шлейхер і М. Мюл­
лер, а також класик Г. Курціус.

МОЛОДОГРАМАТИЗМ В ОЦІНЦІ Ф. ДЕ СОССЮРА

Засновник Швейцарської школи скоріше за своїх сучасників

помітив хиби порівняльно-історичного методу. Він не погоджував­
ся з твердженням окремих мовознавців про мову як четверте цар­
ство природи. Не задовольняла його й обмеженість застосування
порівняльно-історичного методу в дослідженні мов тільки індо­
європейської сім’ї, а також відсутність спроб зробити якісь гло­
бальні висновки з порівнянь чи визначити зміст виявлених відно­
шень. З появою молодограматичного напряму постало питання
про визначення об’єкта лінгвістики. Настанова компаративістів
першого покоління на те, що об’єктом лінгвістики є способи до­
слідження мов, тобто порівпяльио-історичиий метод, не мала під
собою реального грунту і викликала з боку молодограматиків з а ­
перечення.
Найбільшою заслугою молодограматиків, вважав Ф. де Соссюр,
є те, що вони правильно визначили об’єкт лінгвістичної інтерпрета­
ції — мови, а також те, що порівнювані факти вони розглядали
як у ретроспективному, так і в перспективному планах, тобто в
тій хронологічній послідовності, яка диктувалася природою мово-,
творчих явищ або тенденціями подальшого їх розвитку.
104
 Успіхи молодограматичної школи Ф. де Соссюр вважав неза­
перечними. Проте вчений зауважує, що визнання досягнень моло-
дограматистів не дає підстав для висновку щодо розв’язання ни­
ми всіх складних питань теоретичного мовознавства.
Дослідник підкреслює, що в різні періоди розвитку науки про
мову мовлення як сукупність узуальних і оказіональних форм
вираження було, є і залишиться єдиним об’єктом лінгвістики. Щ о­
правда, їй доводиться мати справу з такою мовною діяльністю,
яка віддалена часом і простором. У таких випадках лінг­
вістика користується мовним матеріалом у вигляді писемних
пам’яток.
На думку Ф. де Соссюра, мовознавство, визначивши свої межі
й об’єкт дослідження, повинно вивчити всі мови, що функціонують
на земній кулі і доступні йому; хронологічно обстежити й описати
їх. Воно повинно виявити стабільні, постійно діючі в усіх мовах
сили; визначити правила, що узаконюють побутування окремих
явищ мови. За об’єктом дослідження лінгвістика стикується з т а ­
кими науками, як соціологія, соціальна психологія, фізіологія, фі­
лологія, і кооперується даними цих наук, хоча даними науки про
мову як соціальне явище можуть скористатися не всі науки. Так,
наприклад, фізіологія не потребує лінгвістичних даних. Це мож­
на пояснити тим, що мовний знак не має причинних зв’язків з
позначуваним.

ВИЗНАЧЕННЯ ОБ'ЄКТА ЛІНГВІСТИКИ

Принагідно висловлена думка про об’єкт лінгвістики була роз­

винена Ф. де Соссюром у «Курсі загальної лінгвістики». Цьому
питанню він присвятив окремий розділ.
Визначення об’єкта науки про мову, па відміну від інших наук,
досить складне. Складність ця зумовлюється дихотомічною при­
родою явищ мови. Якщо інші науки мають цілком конкретний
об’єкт дослідження, то лінгвістика має справу з таким об’єктом,
який від найпростіших до найскладніших феноменів складається
з двох взаемозумовлюючих планів. Цей висновок мотивується т а ­
кими аргументами: звук є витвором не тільки акустичним, а й
фізіологічним. Звук сам по собі самостійного значення по має,
він є лише засобом до мислення. Акустично-фізіологічна єдність у
сполученні з поняттям утворює нову складну фізіолого-інтелекту-
альну єдність. Звук, таким чином, є елементом мовної діяльності.
Мовна діяльність у свою чергу являє собою соціальне явище, яке
проявляється у практиці індивідуального мовлення. Мовна діяль­
ність на будь-якому етапі свого розвитку передбачає як стабільну
систему, так і еволюцію. Мова є, з одного боку, продуктом мину­
лого і, з другого,— живою діяльністю. Отже, лінгвістика не має
цілісного об’єкта. Коли вона займається частковим питанням, то
поза її увагою лишається двоаспектний характер мови. Якщо ж
прагнути підійти до розв’язання з позиції сукупності двопланових
явищ, то об’єкт мовознавства може бути представлений у вигляді
105
хаотичного нагромадження феноменів, причинно не зв’язаних між
собою. В цьому випадку мовознавство розчинилося б у таких нау­
ках, як психологія, філологія, антропологія, а також нормативна
граматика тощо. Ф. де Соссюр робить умовивід, що єдиним ви­
ходом із вищезгаданих ускладнень є визнання мови як системи
знаків (а не мовної діяльності чи мовлення), єдиним, науково
найнадійнішим об’єктом лінгвістики. Він вважає її основною, своє­
рідним критерієм у виявленні інших форм мовної діяльності.

ВЧЕННЯ ПРО МОВУ І МОВЛЕННЯ

Ф. де Соссюр дотримувався думки: мова і мовна діяльність

не збігаються; мова є лише елементом (хоч і найважливішим)
мовної діяльності. «Поняття мови,— писав Ф. де Соссюр,— не збі­
гається з поняттям мовної діяльності взагалі; мова — тільки ча­
стина — правда, найважливіша частина — мовної діяльності. Во­
на є соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей,
прийнятих колективом, щоб забезпечити реалізацію функціону­
вання здібності до мовної діяльності, яка існує у кожного
носія мови» {. Мова є замкнутим цілим і є основою для кл а­
сифікації.
’ Мовна ж діяльність різносистемна. В ній проявляються такі
сторони психічної індивідуальності, які є об’єктами різних наук —
фізики, фізіології, психології, філології. Вона є наскрізь і соціоло­
гічною. Таким чином, єдність явищ мовлення проявляється тільки
в мові *.
Ф. де Соссюр прагне визначити сферу, в якій би могла вияви­
тись уся сукупність мовної діяльності. Такою сферою він називає
індивідуальний акт мовотворчості, який розглядається Ф. де Сос-
сюром як зародок мовної діяльності, що може стати реальністю
тільки за умови наявності не менше двох осіб. Діючими фактора­
ми в індивідуальному акті мовної діяльності є психічне явище
(породження в мозку поняття і відповідного йому звукового об­
разу), (|из^9лрхіяііий. процес (мозок передає імпульси органам
мовлення,Тмдповідпо звуковим образам) і, нарешті, суто фізич­
ний процес (поширення звукових хвиль). Такий кругообіг мов­
лення повторюється в кожному діалозі чи полілозі. Він скл ада­
ється з трьох частин: 1) зовнішньої (звукові хвилі), внутрішньої
(асоціативне породження понять і відповідних їм звукових обра­
зів); 2) психічної частини; 3) частини негісихічіїої, активної і па­
сивної частини. Активним є все те, що імпульсується асоціюючим
центром. Локалізовану в мозку психічну частину вчений називає
екзекутивною (виконуючою), тобто такою, що активно проявля­
ється, і рецептивною (сприймаючою), або такою, що пасивно
сприймає. Кругообіг мовлення не може не супроводжуватися т а ­
кою немаловажною властивістю людини, як спроможність асоцію­
вати, координувати певну частину знаків, актуальних для даної

1Соссюр Фердинанд. Труды по языкознанию. М., 1977, с. 47—48.

106
мовної ситуації, як ланку цілісної системи мови. Ця властивість'
має виняткове значення для організації мови як системи.
Оскільки кругообіг мовлення можливий за умови наявності
не двох осіб, то його можна збагнути тільки тоді, коли спробува­
ти вийти за межі індивідуального мовлення і розглядати його ЯК
соціальне явище. У процесі спілкування зазначеним способом ви«
кристалізовується щось середнє в системі як знаків, так і понять,
якими користуються диференційовано всі індивіди.
Ф. де Соссюр прагне знайти причини соціальної спеціалізації
мовного кругообігу. Виявляється, що не всі частини кругообігу
беруть у ньому однакову участь. Фізична частина нейтральна по­
вністю, психічна — частково, екзекутивний фактор не бере участі
в соціальному явищі, оскільки він завжди є індивідуальним. Саме
тому Ф. де Соссюр називає його мовленням.
Визначальним у виробленні в індивідів відносно однакових
психічних образів є спроможність сприймання й координації. Су­
купність усіх словесних образів, що забезпечують спілкування між
членами суспільства, тобто виконують соціальну функцію, являє
собою мову.
«Мова,— писав Ф. де Соссюр,— це скарб, який відкладається
практикою мовлення в усіх, хто належить до одного суспільного
колективу, це граматична система, що потенційно існує в кожно­
му мозку або, краще сказати, у мозках цілої сукупності індивідів,
бо мова не існує повністю в жодному з них, вона існує повною
мірою лише в колективі»
Розрізняючи в мовній діяльності мову * і мовлення, Ф. де
Соссюр керувався тим, що індивідуальне не адекватне соціально­
му, а історичне — другорядному, більшою чи меншою мірою ви­
падковому. Мова * не даність, яка виконує певну роль в індивіда:
вона є продуктом, який реєструється індивідом пасивно, виникає
без попередньої підготовки до її творення у формі розумової, пси-
хіко-фізіологічної та вольової діяльності.
Мова * є конкретним предметом у різносистемній сукупності
явищ мовної діяльності, її соціальним компонентом, що є суто
зовнішнім стосовно особистості. Мова, відокремлена від інших
компонентів мовної діяльності, є таким явищем, яке може стати
об’єктом відокремленого дослідження. Наука про мову може роз­
виватися тільки тоді, коли об’єктом її дослідження буде м о в а ’1'
без інших компонентів мовної діяльності.

МОВА ЯК СИСТЕМА ЗНАКІВ

Оскільки мова за своєю природою належить до явищ однорід­

них і являє собою систему знаків, остільки вона піддається кла­
сифікації. М о в н и й з н а к — ц е с п о л у ч е н н я , єдність двох
початків: смислового й акустичного образу. Візуально він сприй­
мається у вигляді умовних позначок, накреслень на письмі.

1 С о с с ю р Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 52.

107
 Мовлення, за переконанням мовознавця, являє собою суто ін­
дивідуальне явище, в якому проявляється інтелектуально-вольова
діяльність окремої людини. Діючими факторами мовлення є:
1) суб’єктивне використання індивідом мовного коду і 2) психо­
фізичний механізм, який, по суті, об’єктивує індивідуальні моду­
ляції. Якщо знаки мови є візуальними реальностями, то велика
кількість м’язових рухів в акті мовлення залишається практично
не зафіксованою.
Ф. де Соссюр, розглядаючи мову * як об’єкт лінгвістики, вв а­
жає, що мова * є гносеологічним явищем, тобто вона є засобом
у системі інших засобів до людського пізнання. Вона, хоч і є
соціальним явищем, все ж відрізняється від інших соціальних
установ — політичних, юридичних тощо. Специфіку мови * Ф. де
Соссюр вбачає в тому, що мова як система^Зйаків уподібнюється
до інших знаків (письмо, азбука для глухонімих, символічні об­
ряди, форми ввічливості, військові сигнали і т. д.). Проте м ова*
в системі всіх цих знаків є найважливішою. Знаки функціонують
у рамках суспільства. Наука, що досліджує систему знаків, мог­
ла б бути соціальною психологією, а значить, і загальною психо­
логією. Таку науку Ф. де Соссюр назвав семіологією, яка і повин­
на відкрити закони, що ними керується система всіх типів знаків.
Ф. де Соссюр підкреслював, що семіології як науки ще немає, хоча
вона і має всі права на існування. її складовою частиною повин­
на бути наука про мову, яка використовуватиме закони, відкриті
семіологією.
Вчення Ф. де Соссюра про мову як систему особливо органі­
зованих знаків відкривало: 1) глибинну структуру мови; 2) той
структурний елемент знака, що забезпечує мову суспільною функ­
цією; 3) специфіку мовного знака, якою він відрізняється від ін­
ших знаків семіотичної системи; 4) питому вагу диференціації
значення і значущості (вживання), тобто теорію вартості мовного
знака.
Розмежувавши лінгвістику мови * від лінгвістики мовлення,
Ф. де Соссюр визначив прямий об’єкт мовознавства.
Органи мовлення є сторонніми по відношенню до мови, точні­
ше, творення звукових образів не має будь-якого зв’язку із самою
системою, так само, як електричні апарати — з азбукою Морзе,
яку вони фіксують.
Органи мовлення стосуються тільки матеріальної частини мо­
ви *. Матеріальна субстанція якщо і торкається системи знаків,
то лише опосередковано, непрямо. Зміна звуків само собою інди­
ферентна до мови *, для якої достатньо констатувати цю зміну і
зв’язувати наслідки зміни звуків.
Мовотворча діяльність індивіда повинна вивчатися в сукупно­
сті дисциплін, що мають право на місце в лінгвістиці лише остіль­
ки, оскільки вони зв’язані з мовою *.
«...Вивчення мовної діяльності,— підкреслював Ф. де Соссюр,—
розпадається на дві частини; одна з них, основна, має своїм пред­
метом мову, тобто щось спеціальне за своєю суттю і незалежне
108
від індивіда; це наука суто психічна; друга, другорядна, має пред­
метом індивідуальну сторону мовної діяльності, тобто мовлення,
включаючи функцію говоріння: вона психофізична» 1.
Визначивши ознаки, якими відрізняється мова * від мовлення,
Ф. де Соссюр не виключає можливості взаємозв’язку між ними.
Мова потрібна мовленню для того, щоб останнє виконувало
всі належні йому операції. Мовлення ж потрібне для того, щоб
склалася мова *. Розглядаючи їх у діахронному плані, Ф. де Сос­
сюр вважав, що мова * формується з мовлення. Поштовхом до
змін у її розвитку є трансформації у мовленні; мова * інтерпрету­
ється, з одного боку, як знаряддя, а з другого,— як продукт мов­
лення.
У прямому зв’язку з поділом мовної діяльності на мову * і
на мовлення дано визначення поняття внутрішньої лінгвістики і
лінгвістики зовнішньої.

ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ЛІНГВІСТИКИ

Внутрішня лінгвістика досліджує в мові * не тільки те, що

не руйнує системи її організму. Виключаються з розряду об’єктів
внутрішньої лінгвістики етнологія, корелятивна сторона мовного
знака, географічне поширення мови, діалектна розмаїтість та ін.
Щоправда, засновник Швейцарської школи не виключав того, що
можуть бути зв’язки між мовою * й об’єктами зовнішньої лінгві­
стики. Історія мови * й історія нації існують паралельно. Вони
взаємодоповнюються. Побут, звичаї нації відбиваються на мові *.
Мова * ж значною мірою формує націю. Однак було б неправиль­
но думати, що не можна дослідити внутрішнього організму мови *
без об’єктів зовнішньої лінгвістики. Його можна дослідити без
знання умов, в яких він міг розвиватися. Зовнішня лінгвістика, що
може нанизувати один факт на інший, не обмежена будь-якою си­
стемою.
Внутрішня лінгвістика займається такими об’єктами, які мають
свою власну систему, підпорядковану своєму власному порядку.
Д о внутрішнього належить усе, що може змінити систему. Мово­
знавець мотивує цей висновок аналогією мови * з грою в шахи.
Зовнішньою стороною у шаховій грі є тс, що цей вид спорту
було запозичено європейцями в іранців. Внутрішніми ознаками є
система і правила гри. Замінивши шахи, виготовлені з слонової
кістки, шахами з дерева, не можна змінити системи самої гри.
Якщо ж збільшити або зменшити кількість фігур, то це конструк­
тивно вплине на правила і в цілому на систему.
Оскільки лінгвісту доводиться мати справу з писемними пам’ят­
ками, що фіксують стан мови * на певному етапі її розвитку,
Ф. де Соссюр розглядає письмо стосовно до мови *, хоча воно й
не належить до об’єктів внутрішньої лінгвістики. Він розрізняє

1 С о с с ю р Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 57.

109
 звуки і букви, вказуючи на помилку Ф. Боппа, який чітко не роз­
межовував їх.
Д л я теоретичної лінгвістики почуттєвий образ мовлення у фор­
мі письма значення не має. Відірватися від літери — це крок до
істини. Опорою для науки є вивчення самих звуків, зокрема фі­
зіології звуків. Дослідженням фізіології звуків займається не фо­
нетика, як вважали до Ф. де Соссюра, а фонологія. Фонетика є
історичною наукою. Фонологія ж перебуває поза часом. Фонети­
ка є одним із основних розділів науки про мову. Фонологія ж яв­
ляє собою допоміжну дисципліну і стосується тільки мовлення.
Комбінації органів мовлення мають місце тому, що є мова *,
але не вони є основними конструктами мови * як системи. У фо­
нології визначається система звуків так, як вона представляється
безпосередньому спостереженню і зіставляється з системою зна­
ків, якими позначаються звуки.
Новим у лінгвістиці було те, що звуковим зображенням — бук­
вам — відводилося друге місце. Основним об’єктом фонології є звук,
його фізіологія й акустичний образ. Ф. де Соссюр не погоджуєть­
ся з думкою деяких фонологів, які під час фонологічного ана­
лізу звертають виняткову увагу на фізіологічний бік мовлення.
Акустична сторона акту мовлення у цих фонологів не була об’єк ­
том спостереження. А між тим звук об’єктивується для фонології
не стільки фізіологічною модуляцією органів мовлення, скільки
акустичним образом. Дослідник на слух визначає, з яким типом
звука він має справу: а чи д. Уявлення про акустичні образи не
творяться. Вони даються людині. Акустична даність дозволяє
проаналізувати звуковий ланцюг, скажімо, в слові музика, з по­
гляду кількості одиниць у ньому — три, чотири, шість чи одинад­
цять,— а також з погляду того, якою мірою звук зберігає свої
типові властивості в потоці мовлення. Тут кожний звук познача­
ється одним відповідним знаком, і кожному знакові відповідає
один і той самий звук.
Важливою є думка Ф. де Соссюра про те, що однаковому зву­
ку відповідає однаковий акт, тобто акустичний час відповідає часу
артикуляційному. Звуковий ланцюг можна розчленувати на пер-
п ч п
винні з в у к и — м, у, з і т. д. Такі звуки названі фонемами. Фо­
нема — одиниця досить складна. Учений визначає її так: «...Фоне­
ма є сума акустичних вражень і артикуляційних рухів-одиниць,
що сприймаються на слух, і одиниць, що вимовляються, з яких
одна зумовлена іншою» Складність фонеми полягає в тому, що
вона є невід’ємною частиною обох ланцюгів.
Фонеми є елементами вимовлюваного ланцюга. їх можна роз­
глядати тільки з урахуванням часу, протягом якого вони звучать
і артикулюються. Так, сполучення до твориться як результат суми
звучання й артикуляції в межах суми відрізку однієї тривалості
і другої тривалості. Якщо ж узяти будь-який елемент з до, д чи

Соссюр Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 76.

110
о, то він сам по собі не розглядається, оскільки являє собою
позачасову абстракцію. У таких випадках можна говорити про д
чи о взагалі як про типи д і о. При цьому увага звертається лише
на такі властивості, які відрізняють один звук від іншого. За цих
обставин фактор послідовності в часі повністю нейтралізується.
Фонологічні дослідження дозволяють твердити, що коли не
звертати уваги на акустичні відтінки, то кількість звукових типів
відносно обмежена.
Описавши апарат мовлення і підкресливши, що одного пере­
рахування факторів творення звуків мало для визначення дифе­
ренціальних елементів фонем, Ф. де Соссюр зауважує, що для
фонологічної класифікації важливим є не те, як фонеми творять­
ся, а те, чим вони відрізняються одна від одної. Нагромадження
одних фактів не має цінності для науки без синтезу. Наприклад,
заміна одного звука іншим у певний період розвитку мови не має
для фонології будь-якої цінності. Цю зміну можна лише конста­
тувати.
Звуки, наявні у французькій, англійській і німецькій мовах,
Ф. де Соссюр скласифікував, виділивши сім груп: чотири консо­
нантні і три вокалічні. В основу класифікації він поклав сту­
пені відкритості органів мовлення. До нульової групи належать
приголосні звуки: губні, зубні (д, т, н), гортанні. Першу групу
складають фрикативні; другу — носові; третю — плавні (латераль­
ні, вібрантні); четверту — і, у, у; п’яту — е, о, о; шосту — а.
Цінність науки про звуки визначається тоді, коли розкрива­
ється внутрішня взаємозалежність двох яких-небудь елементів,
наявність яких передбачає стан відношень і, як результат цього,
формулювання правил. Це істотно відрізняється від звичайної
констатації. У зв’язку з цим дані фонології про окремі типи звуків
не можна використати для інтерпретації парних (чи більшої кіль­
кості) звукосполучень. Окремий звук вимагає визначення поло­
жень мовних органів. Звукосполучення ж вимагають зовсім іншої
методики дослідження й інтерпретації. Довільність у зближенні
двох звуків обмежена артикуляційними рухами. І для того, щоб
розібратися в тому, що відбувається всередині звукосполучень,
треба створити іншу фонологію. Завдання цієї фонології в тому,
щоб розглядати звукосполучення як алгебраїчні рівняння. Парні
звукосполучення мають деяку кількість механічних і акустичних
елементів. Коли один з них зазнає модифікації, то це фонологіч­
не явище відбивається й на інших елементах. Завдання пар-
нозвукової фонології полягає в тому, щоб обчислити це від­
биття.
Від фонології звукосполучень наука чекає відкриття законів,
які керують сполученням фонем.
У ланцюгу мовлення диференціюючими елементами, що сприй­
маються на слух, є імплозія (змикання) і експлозія (розкриття).
Імплозивними можуть бути всі звуки, крім а, наприкад, у слові
статт'а. Теоретично можливі чотири сполуки імплозії й експлозії:
1 . 0 , 2 . Х , 3. X , 4. » .
ш
 1. Е к с п л о з и в н о - і м п л о з и в н е с п о л у ч е н н я ( < > ) .
Не розриваючи ланцюга мовлення, завжди можна з’єднати дві
фонеми, з яких одна експлозивна, а друга — імплозивна. Ці дві
фази мовлення можуть, не заважаючи, йти одна за одною, наприк-
о о
лад: піддубний.
2. І м п л о з и в н о - е к с п л о з и в н е с п о л у ч е н н я ( > < ) .
Імплозія не створює відповідних умов для відправної точки будь-
якої експлозії. Цим пояснюється додаткова артикуляція для мож-
> <
ливої артикуляції наступної фонеми, наприклад: піддубний.
3. Е к с п л о з и в н и й відрізок вимовлюваного
л а н ц ю г а ( < < ) . Цей ланцюг можливий за таких умов: наступ­
на фонема повинна мати більшу відкритість (пр); якщо вона мати­
ме відкритість рівну або (тим більше) меншу (лм), то експлозив­
ний відрізок ланцюга передбачає безперервний зв’язок другої з
першою, тобто при завершенні першої експлозії органи мовлення
прийшли в таке положення, з якого вони можуть виконувати дру­
гу експлозію. Безперервний експлозивний відрізок вимовлюваного
ланцюга може виходити за межі двох елементів за умови, коли
кожний наступний елемент матиме вищий ступінь відкритості, на-
« «
приклад: програма.
4. І м п л о з и в н и й відрізок мовного ланцюга
( > > ) . Якщо фонема більш відкрита, ніж наступна, то створюєть-
>>
ся враження безперервності (ір), наприклад: бір.
Отже, безперервний ланцюг мовлення являє собою зміну градуйо­
ваних (ступінчатих) експлозивних та імплозивних відрізків, яка ор­
ганічно пов’язана із зміною розкриття і змикання органів мовлення.
Перехід від імплозії до експлозії всередині звукового ланцюга
сигналізує про межу складу.
Перша імплозія після мовчання або після експлозії посилює
позицію звука, на який падає перша імплозія. Такий звук названо
вокалічним пунктом. Щоб не плутати термінів і не змішувати
понять, Ф. де Соссюр увів нові терміни із специфічними значен­
нями: «сонант» і «консонант». Першим терміном позначаються
типи звуків, другим— функції у межах складу. В результаті ана­
лізу конкретних явищ ученому вдалося показати, що сонанти мо­
жуть бути тільки імплозивними, тоді як консонанти — то імпло­
зивними, то експлозивними. У складі сонантним може бути тіль­
ки один звук. Інші ж звуки є консонантними.
Однак зл окремими групами звуків різної відкритості устали­
лася певна функція: за голосними а, о, е — соиаіітпа, а за щілин­
н им и— консонантна. Інші звуки можуть виконувати роль як со­
нантів, так і консонантів.
Заміна імплозією експлозії зумовлює складоподіл, силабізацію.
Імплозія й експлозія не тотожні і за довготою. Експлозія є
миттєвим явищем. На слух вона — ірраціональне явище, тому не
справляє вокалічного враження. Імплозія сприймається з відчут­
ною величиною. Створюється враження, що голосна, з якої почи­
нається імплозія, триває довше.
112
 ПРИРОДА МОВИОГО ЗНАКА

Мовна одиниця, якою є знак, являє собою, на думку Ф. де Сос­

сюра, подвійне явище. Вона утворюється внаслідок зближення різ­
них за природою субстанцій. Як знак у цілому, так і обидва без­
посередні складники його мають психічну основу. Ці складники
пов’язуються між собою в мозку людини в асоціативний спосіб.
Мовний знак — це не зв’язок речі й імені; це зв’язок поняття
і звукового образу^ який тлумачиться не як матеріальне, фізичне
явище, а як психічний відбиток, уявлення, здобуте в сенсорний
спосіб. Мовний знак є чуттєвим образом.
Отже, мовний знак є двоякою психічною сутністю. Знак перед­
бачає ідею цілого, яке складається з чуттєвого образу й поняття.
Ф. де Соссюр рекомендує залишити термін «знак» саме з таким
значенням, тобто як позначення цілого, але замінити термін по­
няття й акустичний образ термінами (відповідно) «означуване»
й «означаюче». Перевага других над першими в тому, що вони
виразніше протиставляються один одному, а також, разом узяті
означуване й означаюче — цілому.
Як уже підкреслювалося раніше, мовний знак є довільним ко­
релятом предмета. Однак віднести його до розряду символів не
можна. Так, символ справедливості «ваги» не можна замінити
будь-яким словом, скажімо, «сокира».
Означаюче завжди має лінійний характер. Воно сприймаєть­
ся на слух і розгортається тільки в часі, а звідси має ознаку
часу: протяжність, а протяжність вимірюється лінією. Акустичні
означаючі йдуть один за одним, витягуючись у ланцюг.
Візуальні означаючі (морські сигнали, сигнали спеціального
призначення тощо) можуть одночасно складатися з комбінацій
одиниць різних вимірів.
Учений підкреслює, що не можна ототожнювати довільності
знака з свободою його вибору. Якщо означаюче є довільним сто­
совно до означуваного, то стосовно до колективу воно далеко не
вільне. Означаюче нав’язане знакові попередньою епохою. Ф. де
Соссюр ставить під сумнів договірну теорію (див. с. 10) поход­
ження мови, мовного знака, хоч і підкреслює: питания походжен­
ня мови не суть важливе для лінгвістики. Важливим, па його
думку, є те, що мова на даному етапі її розвитку являє собою
продукт історичних епох. Саме цим і пояснюється незмінність
знаків.
З усіх суспільних інституцій мова належить до такої сфери,
в якій особиста ініціатива має мінімальні можливості. Згода з
мовними установленнями минулого повсякчас тисне на свободу
вибору. Мовотворчий знак знає один закон — закон традиції.
Безперервність мовотворчого знака забезпечується часом.
Твердження Ф. де Соссюра про незмінність мовотворчого зн а­
ка не виключає можливості змін у системі знаків. Змінність іма­
нентно передбачає безперервність. Змінним фактором є зміщення
її З
у відношенні між означаючим і означуваним. Знак не може чи­
нити опору цьому факторові.
Мова, розвиваючись, перебуває одночасно і в соціальній масі,
ї в часі: ніхто не може нічого в ній змінити. Безперервність мов­
ного знака в часі і зв’язана з нею змінність його в часі являють
»собою, з погляду Ф. де Соссюра, принцип майбутньої семіології.
Оскільки лінгвістика оперує цінностями, вона поділяється на
.дві частини, кожна з яких має свій особливий принцип. Лінгві­
стика займається дослідженням явищ, субстанцій різних сфер по­
бутування, які мають однакову вартість.
На думку Ф. де Соссюра, будь-яка наука, в тому числі і лінг­
вістика, повинна вести дослідження по заздалегідь визначених
осях. їх дві: вісь одночасності і вісь послідовності. Вісь одночас­
ності стосується відношень між співіснуючими явищами, «де ви­
ключено всяке втручання часу» К
Вісь послідовності характеризується тим, що на ній може роз­
ташовуватись не більше однієї речі. По осі послідовності розта­
шовуються явища осі одночасності з усіма їх змінами.
За переконанням Ф. де Соссюра, мова — це система чистих
значущостей. Ця система визначається наявним станом елементів,
які входять до її складу. Цінність приховується в самих речах, а
також у їх природних відношеннях. Вона залежить від системи
співіснуючих з нею цінностей. У зв’язку з цим цінність просте­
жується в часі. Чим складніша і краще організована система цін­
ностей, тим необхідніше досліджувати її за обома осями. В ж од­
ній системі немає такої точності в обігові цінностей, як у мові.
Це стосується кількості й різноманітності феноменів, а також
взаємозалежності. Саме численність мовних знаків перешкоджає
•одночасно вивчати відношення (по вертикальній осі) і відношення
у системі (по осі одночасності). Цим і пояснюється виділення
двох лінгвістик. Ф. де Соссюр називає одну з них еволюційною,
або діахронною, а другу — статичною, або синхронною. Синхрон-
нйм є все, що належить до статичного аспекту науки про мову.
Діахроииим є все, що стосується еволюції. Синхронія є станом
мови, а діахронія — фазою розвитку. Д ля лінгвістики найважливі­
шим є дослідження стану. Мовознавця не повинно цікавити те,
я к виник феномен і його еволюція. Проникнути у свідомість но­
сіїв мови можна тільки тоді, коли не буде уяви про минуле, коли
буде відкинуте все, що зв’язано з минулим. Історія (минуле)
може збити дослідника на манівці.
Протиставлення синхронії і діахронії в концепції Ф. де Соссю­
р а — безкомпромісне.
Мова є система, всі частини якої розглядаються у синхронно­
му зв’язку. Зміни, що відбуваються в мові, можуть стосуватися
одного якогось елемента. Вони не впливають на всю систему і

^ С о с с ю р Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 113.

114
 можуть вивчатися поза системою, хоча зміни секундарно відбива­
ються на системі. Значення має тільки стан. Д л я маси, яка є но­
сієм мови, єдиною і справжньою реальністю є синхронний аспект.
Діахронна інтерпретація дає змогу лінгвістові помітити не мо­
ву, а низку видозмін.
Синхронна лінгвістика протистоїть діахронній значенням, ме­
тодом і об’єктом дослідження.
У синхронії об’єктом виступають носії сучасної їм мови, точ­
ніше їх мовна практика на даному етапі розвитку мовлення. З ці­
єю метою збираються факти, з’ясовуються, яке явище є реальним*
якою мірою воно існує у свідомості мовляй.
Діахронна лінгвістика передбачає два аспекти: проспектив-
ний,— який пов’язаний з бігом часу, і ретроспективний, тобто
обернений назад. Метод діахронної лінгвістики роздвоюється.
Діахронний феномен не має нічого спільного із синхронним. П ер­
ший характеризується заміною одного елемента іншим, тобто яв­
ляє собою подію. Другий — відношеннями між елементами, що
функціонують або побутують одночасно.
Діахронні факти є частковими. Зміщення, які відбуваються в
системі, стимулюються динамічністю, дією подій, які вчений вва­
ж ає чужими системі, так як вони руйнують її. Події ізольовані
одна від одної і у зв’язку з цим не являють собою системи. Син­
хронні факти належать до розряду регулярних явищ. Вони не
мають імперативного (такого, що підпорядковує) значення. Д і а ­
хронні — імперативні в рамках мови, але не мають загального
характеру.
Ф. де Соссюр дійшов висновку, що факти обох видів лінгвісти­
ки не керуються законами. Якщо ж вживати термін «закон», то
значення його буде іншим у синхронній лінгвістиці, ніж у діа-
хронній. Одночасно з цим істина, пізнана в синхронний спосіб, не
тільки не заперечує, а навіть не ставить під сумнів істину, осягну­
ту в діахронний спосіб. Остання тільки може узгоджуватися з
першою. Ця «погодженість» цих різних форм пізнання спричини­
лася до того, що їх ототожнюють або не вважають за потрібне
розрізняти. Протиставлення їх нерідко ускладнюється тим, що
опозиційні елементи не мають належної вартості. (Ця думка під­
тверджується прикладами тину: хозяин — хазяїн).
У дихотомічній опозиції мови * до мовлення Ф. де Соссюр від­
дав перевагу мові * як об’єктові внутрішньої лінгвістики, а в анти­
номії синхронії — діахронії — першій. Імпульсом діахронних про­
цесів є мовлення. Саме воно, як гадає засновник Женевської шко­
ли, є джерелом усіх і всяких змін. Першоосновою цього джерела
вважається мовна практика кількох індивідів. Нове у світі речей
і подій сприймається мовою лише тоді, коли прийнято колективом.
Будь-якому еволюційному явищу передує сукупність подібних
явищ у сфері мовлення. У найтіснішому зв’язку із сказаним р а ­
ніше є рекомендація Ф. де Соссюра щодо форм лінгвістичного
дослідження. Найраціональнішою лінгвістика може бути тоді.
11»
коли вона розрізнятиме мовну діяльність, мову * і мовлення. Безпе­
рервними складниками мовної діяльності е мова * і мовлення.
Мова * у свою чергу включає в себе синхронію і діахронію.

ВЧЕННЯ ПРО СИНХРОНІЮ І ДІАХРОНІЮ

Розглядові синхронії і діахронії присвячено дві частини праці

Ф. де Соссюра — друга і третя.

Синхронна лінгвістика
«До синхронії,— зауважував Ф. де Соссюр,— відноситься все,
що називають «загальною граматикою», оскільки різні відмінно­
сті, які входять до компетенції граматики, встановлюються тільки
в рамках окремих станів мови» 1.
Синхронна лінгвістика розглядається мовознавцем як статич­
на. Це, проте, не означає, що Ф. де Соссюр повністю не визнавав
еволюції, змін. Навпаки, він неодноразово підкреслював, що мова
видозмінюється. Щоправда, наголошував учений і на тому, що
видозміни відбуваються дуже повільно і для лінгвістики є незнач­
ними. Він вважав ці видозміни настільки незначними, що їх мож­
на не брати до уваги, як не беруться до уваги в математиці гра­
нично малі величини.
Конкретними супротивниками синхронної лінгвістики є мовні
знаки, їх взаємовідношення.
Мовна сутність існує лише в асоціації означаючого й означу­
ваного. Якщо один із цих асоціативних компонентів відсутній, то,
замість конкретної сутності, можна мати одну абстракцію. Н а ­
приклад, виділений склад у звуковому ланцюгові не може бути
за своєю природою позначаючим, оскільки він має значущість тіль­
ки в фонології.
На думку Ф. де Соссюра, конкретна мовна сутність виявляєть­
ся тоді, коли вона відмежована від усього, що її оточує у звуко­
вому ланцюгу. Проте відмежування у стані мови ускладнюється
такими факторами, як час і простір. Д ля звукового ланцюга х а ­
рактерна паралельність, лінійність. Сприймаючи цей звуковий
ланцюг, вухо не виділяє його частин. Коли ж відомо, які функція
і значення мають належати окремій частині, тоді безформний зву­
ковий ланцюг розпадається на сегменти.
Учений вважав, що одиниця мовлення не має ніяких спеціаль­
них звукових особливостей і її можна визначити в такий спосіб:
«... Відрізок звучання, який, узятий окремо, тобто без усього того,
що йому передує, і всього того, що йде за ним, у потоці мовлення,
є означаючим деякого поняття»2.
Ф. де Соссюр рекомендував скористатися для розмежування
одиниць мовлення методом двох паралельних, одна з яких (А)
зображає поняття, а друга (В) — акустичні образи.
1 С о с с ю р Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 133.
2 Т а м ж е, с. 136.

116
 А а б в Тут поділи ланцюж­
ків акустичних образів
а, б, в повинні відиові-
_________________________ дати поділам у ланцюж-
Я аі бі Ві Ку понять аі, б ь Ві.
Д л я перевірки правильності розмежування одиниць мови в
такий спосіб можна взяти один і той самий звуковий ланцюг у
різних мовних контекстах. Якщо цей звуковий ланцюг відповіда­
тиме одному й тому самому поняттю, то таке розмежування, ви­
ділення як одиниці мовлення виправдано і вважається правиль­
ним. Наприклад: Передовийзагінпролетаріату, загінпоохоронівро­
жаю, піонерськийзагін. У всіх цих прикладах звуковий ланцюг
загін співвідноситься з одним і тим самим поняттям. Отже, це й
є одна одиниця мовлення. Проте в звуковому ланцюгові
волочитизасіянийзагін — загін маніфестує інше значення. Це й є
інша одиниця мовлення.
Статична лінгвістика ставить у залежність визначення будь-
якої основної категорії від розмежування поняття про конкретну
одиницю, тобто від визначення основної одиниці мови. Такими ка­
тегоріями у статичній (синхронній) лінгвістиці є тотожності, ре­
альності, значущості.
У лінгвістиці збігається поняття тотожності з поняттям значу­
щості. Одночасно з цим поняття значущості може включати в себе
і такі поняття, як конкретна одиниця, сутність і реальність.
Як твердить Ф. де Соссюр, мова є система нематеріалізованих
значущостей (вартостей). У ній функціонують, виявляючи взаємо­
дію, такі два фактори, як поняття та звуки. Специфічною рисою
мови є те, що вона не створює матеріальної бази для вираження
ідей, вона є лише посередньою ланкою між мисленням і звуком.
Хаотичне за своєю природою мислення потребує уточнень, роз­
падаючись на частини. Воно не матеріалізується так же, як не
одухотворюються (спіритуалізуються) звуки.
У полі зору лінгвіста знаходяться дві суміжні сфери, відно­
шення між якими завершується сполученням мислення із звуком.
Похідним цього сполучення є не субстанція, а форма. Це поясню­
ється тим, що обидві ці сфери, відбиваючись у мовному факті, не
мають форми, невиразні; що вибір акустичного образу для тієї
чи іншої ідеї є довільним. Вартість звукового ланцюга у вигляді
знака визначається колективом. Тому-то вона (вартість) і є со­
ціальним явищем. Знак сам по собі як позначаюче ще не має
вартості. Він, вступаючи у відношення з іншими знаками, стає
конкретною одиницею вартості. Наприклад, слово театр, окремо
взяте, є лише позначаючим. У відношенні ж його до юного гляд а ­
ча, воєнних дій і т. п. формується його вартість. Вартості знаків
залишаються завжди відносними. Помилковим є погляд на мов­
ний феномен як на сполучення якогось звукового образу з яки­
мось поняттям. У такому випадку він ізолюється від системи,
частиною якої він є. Звуковий образ не просто сполучається з
поняттям — він виражає його. Не трансформується в ідеальну
И>
одиницю, а маніфестує останню, тобто звуковий образ у психічній
уяві не асимілюється поняттям.
Лінгвіст своєрідно розуміє систему. Виявляється, що вона не
є «сукупність цілого», що вона не складається із суми елементів
мови, а видобувається в аналітичний спосіб з «сукупності цілого».
Відношення мислення до звука в мовному факті Ф. де Соссюр
називає сполученням. Це сполучення як стикова зона утворює не
субстанцію, а форму. Це значною мірою зумовлює довільність
мовного знака. Довільність однак не означає відсутності в мовно­
му знакові константної значущості. Довільність спостерігається у
відношеннях між звуковим образом і ідеєю. Значущість, вартість
знака встановлюється не індивідом, а колективом. Тому-то вона й
є недовільною для індивіда. Тільки цим і можна пояснити той
факт, що соціальні умови є тим субстратом, який, по суті, зумов­
лює систему мови. Мовний факт, таким чином, розглядається не
як просте сполучення якогось звука з якимось поняттям, а як
елемент системи. Д л я аналізу конкретних сутностей Ф. де Соссюр
використовує слово як основну одиницю мови, хоч і застерігає,
що слово неточно визначає цю одиницю.
Значущість будь-якого слова визначається його зовнішніми ак-
туалізаторами, тобто обома видами контекстів.
Ф. де Соссюр не поділяє думки В. Гумбольдта про те, що по­
няття нібито передує слову. Якби це дійсно було так, то в такому
разі семантична структура слів у різних мовах мала б повну
відповідність.
Мовна значущість з погляду її матеріального аспекту утворю­
ється винятково з відношень між елементами мови, а також з еле­
ментів їх відмінностей.
Д ля комунікативного процесу важливим є не звук сам по собі,
а ті звукові відмінності, які дають можливість відрізняти одне
слово від інших.
Звук як матеріальний елемент не відноситься до мови *. Д л я
мови він є вторинним, матеріальним, яким вона користується. Усі
вартості, значущості створюються на матеріальному субстраті,
який одночасно з цим вилучається, не змішується з ними. У зв’яз­
ку з цим мовознавець зауважує: «Означаюче в мові, яке по своїй
суті аж ніяк не є чимось звучащим; означаюче в мові безтілесне,
і його створює не матеріальна субстанція, а тільки ті відмінності,
які відмежовують його акустичний образ від усіх інших акустич­
них образів» Це зауваження вчений поширює на всі матеріаль­
ні елементи мови, включаючи і систему писемних знаків.
За переконанням Ф. де Соссюра, мова складається з суціль­
них відмінностей, «у мові немає ні понять, ні звуків, які існували б
незалежно від мовної системи» 2. Систему він розумів, як і В. Гум­
больдт національний дух, як щось надмовне, таємниче, міфічне*
Система дикретує концептуальні і звукові відмінності.

1 С о с с ю р Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 151.

а. Там же, с. 152—153.

118
 Наявні у знакові ідея та звукова матерія мають менше зна­
чення, ніж те, що є в інших знаках, які оточують його.
Мовна система являє собою ряд відмінностей у звуках, «зв’яза ­
них з рядом відмінностей в поняттях» 1. Таке сполучення деякої
кількості акустичних знаків з смисловими знаками, що виділяють­
ся з маси, яку тільки можна собі уявити, породжує систему вар­
тостей. Ця система вартостей є подвійним зв’язком між звукови­
ми і психічними елементами всередині кожного знака. Оскільки
відношення між означуваними й означаючими мають довільний
характер, то кожне з них зокрема, само по собі, є одиницею ви­
нятково диференціальною і негативною. Сполучення ж їх розгля­
дається як явище позитивне. Вони по суті є єдиним явищем у
мові, основною організаційною властивістю якої вважається збе­
реження паралельних відмінностей, що виявляються між цими
двома рядами. Будь-які відмінності є тими імпульсами, що пород­
жують нові одиниці значущостей. І, навпаки, помічені мисленням
відмінності в ідеях прагнуть виявитися різними означаючими. Ті
самі ідеї, що не розрізняються мисленням, зливаються в одному
означаючому.
Проте не все в мові побудовано на відмінностях. Якщо, на­
приклад, два знаки мають кожний своє означуване й означаюче,
то вони не розрізняються, а протистоять один одному. З такого
роду протиставлень формуються у мові звукові і концептуальні
відмінності. Мовна одиниця є звуковим ланцюгом, який відпові­
дає певному поняттю. Причому за природою своєю кожне з них
належить до явищ диференціальних. Принципом диференціації
мовної одиниці Ф. де Соссюр вважає злиття відмітних її власти­
востей з самою одиницею. А це означає, що знак мови складаєть­
ся з розрізнень, які формують значущість і одиницю мови, тобто
відмітні властивості. Якби в мові не було відмінностей, то її оди­
ниця не злилася б у знакові з граматичним фактом. Ф. де Соссюр
робить дещо несподіваний однобічний висновок. Він вважає, що
мова є не субстанцією, а тільки формою.
У розділі «Синтагматичні відношення і відношення асоціатив­
ні» він підкреслює, що підвалини в мові побудовані тільки на
відношеннях. В уяві людини утворюються групи відношень і від­
мінностей між мовними одиницями у двох сферах — синтагматич­
ній і асоціативних відношеннях. Кожна з цих сфер має свій ряд
значущостей.
Синтагматичні відношення складаються у структурі синтагм,
яка має всеосяжний характер. Безпосередніми складниками її
можуть бути не тільки словоформи, сполучення їх, цілі висловлен­
ня, а й морфеми.
Синтагма, відбиваючи лінійний характер мови, викликає уяву
про послідовність елементів, які в певному порядку і тільки в
певній кількості змінюють один одного.

1 Соссюр Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 153.

119
 Ф. де Соссюр вважав синтагму одиницею мовлення. Фразеоло­
гічно ж зв’язані словосполучення він відносить до сфери мови *.
Одночасно з цим він твердить, що немає чіткої грані у сфері син­
тагм між фактом мови * і фактом мовлення.
Асоціативні відношення формуються між елементами, кіль­
кість і порядок яких не можуть бути наперед заданими. Скільки і
в якому, наприклад, порядку може виникнути в уяві знаків з
морфемою -овик (фронтовику плановику масовик і т. п.)? Це ціл­
ком буде залежати від пам’яті психічної індивідуальності.
Утворювані за інтелектуально-психічною асоціацією групи зн а­
ків зближаються не тільки тим загальним, що об’єднує їх, але й
за формами вираження відношень. Розум людини схоплює харак­
тер зв’язку між знаками. В одному випадку зв’язок конститується
основою ( го л о в а , п ід го ло в н и к , го л о в н и й , головую чий , г о л о в у -
ват и)у у другому — суфіксом (м арксист , ю р и с т , т ракт орист ,
дант ист тощо).
Складовими мови є звукові й концептуальні (понятійні) від­
мінності. Сукупність цих відмінностей утворюється синтагматични­
ми й асоціативними зближеннями. Синтагматичні й асоціативні
зближення, поряд з традицією й наступністю, обмежують довіль­
ність знаків.
У прямій залежності від немотивованості і мотивованості мов­
них знаків Ф. де Соссюр класифікує мови. Ті мови, в яких най­
більшою мірою проявляється немотивоваиість, він називає лекси­
кологічними, а ті, в яких наявна найбільша кількість мотивова­
них знаків,— граматичними.
Статичну лінгвістику Ф. де Соссюр розглядає як граматику,
яка повинна описувати систему мови, а також взаємодію функціо­
нуючих значущостей.
У граматиці описуються засоби вираження. Причому граматика
повністю ототожнюється з синхронією. Оскільки синхронія забез­
печує встановлення системи, а система не може створюватися на
матеріалі мовних явищ різних епох, то «історична граматика»
в рамках синхронії є протиприродним явищем; в дійсності поняття
«історичної граматики» збігаються з діахронпою лінгвістикою.
На противагу традиційній думці, за переконанням Ф. де Соссю­
ра, об’єктом граматичного вивчення повинна бути не тільки мор­
фологія, синтаксис, а й лексикологія.
Вивчати словотвір і форми парадигм у відриві від синтаксису
не можна, оскільки форми органічно пов’язані з їх функціями.
Морфологія, таким чином, ие має свого реального сепаратного
об’єкта.
Факти взаємопроникнення лексикології, морфології і синтакси­
су свідчать про те, що між останніми не можна наперед визначи­
ти грані. Єдиним критерієм класифікації їх є синтагматичні й
асоціативні відношення. На основі відмінностей асоціативних і
синтагматичних відношень формуються сутності, зокрема пара­
дигматичних протиставлень, позиційного порядку та відмінності
компонентів.
120
 Діахронна лінгвістика

Діахронна лінгвістика досліджує відношення між мовними ф ак­

тами не в їх статичній незмінності, а в динамічній видозміні,
зумовленій хронологічними рамками послідовності. Еволюція мови
є результатом динамічного процесу, що відбувається в ній. Ево­
люція відбувається під прикриттям мови * узусу. Узус сам по
собі є сталою формою мови *. Він узаконює побутування загаль­
нонаціональної мови *. Стабільність узусу не може бути придат­
ною для визначення змінності оказіональної, так званої природ­
ної, мови *.
На думку вченого, фонетика є одним з основних об’єктів діа-
хронної лінгвістики.
У фонетичних змінах спостерігається цілковита регулярність.
Фонетичні зміни відбуваються тільки за певних обставин. Вони
бувають спонтанними і комбінаторними.
Спонтанними називаються такі звукові зміни, які відбувають­
ся внаслідок внутрішніх причин, наприклад, після подовження
голосних звуків о, е давнього походження в нових закритих скла­
дах перехід їх у дифтонги і стягнення їх у монофтонги, перехід -ь
(ятя) в і тощо.
Комбінаторними називаються такі звукові зміни, які завжди
зумовлюються іншим чи іншими звуками, наприклад, факт пер­
шої і другої палаталізації в українській мові і т. ін.
Говорячи про звукові зміни, Ф. де Соссюр підкреслював, що
в дослідженні цих змін не треба підмінювати спонтанних явищ
комбінаторними, і навпаки. Визначати закон звукових змін треба
з позиції не теперішнього часу, а хронологічної послідовності,
оскільки звукові факти виникають і зникають у певні відрізки
часу. Ось чому фонетичні зміни не мають обмеження дії як у
самій трансформації звуків, так і в широті охоплення феноменів
різних рівнів мовної структури. Автор «Курсу загальної лінгві­
стики» робить висновок: зміна будь-якого звука пов’язана з суто
граматичним враженням. Проте сам по собі фонетичний феномен
заряджений деформаційними потенціями. Скрізь, де має місце
зміна звуків, наявні факти руйнування граматичних зв’язків між
мовними знаками. Щоправда, у мові * діє зворотний фактор, більш
регулярний. Він конструктивно впливає на уніфікацію методів
словотворення і словозміни. Таким фактором є а н а л о г і я .
«Аналогія,— твердив Ф. де Соссюр,— передбачає зразок і регуляр­
не наслідування йому. Аналогічна форма,— продовжував він,—-
це форма, утворена за зразком однієї або кількох інших форм
відповідно до правила» К
Аналогія, узагальнюючи конкретну форму, не виключає тради­
ційної форми, не заміщ ає її новою формою. Обидві ці форми
можуть співіснувати, наприклад: за аналогією адміністрат ор може

1 С о с с ю р Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 195.

lit
побутувати форма ком унікат ор. Пор. (відповідно) :адміністрація9
комунікація.
Аналогія є суто психологічним явищем. Вона у своїй основі
граматична й обов’язково передбачає усвідомлення зв’язку між
формами, що сполучаються. Тому її принципи збігаються з прин­
ципами граматичних новоутворень. Аналогія, яка складається з
двох компонентів (розуміння відношення між сполучуваними фор­
мами і підказувана порівнянням форма, що імпровізується мов­
цем для висловлення акту свого мислення), належить до сфери
мовлення, з яким хоча безпосередньо зв’язаний тільки другий ком­
понент.
Існування тієї чи іншої словоформи в потенції мови * є свідо­
мість і розуміння цього існування. Свідомість і розуміння потен­
ціальних можливостей мовних форм зумовлюють імпровізацію
граматичних новоутворень. Ця сфера аналогії відноситься до
мови *. У зв’язку з цим Ф. де Соссюр робить висновок: явище
аналогії є цілком граматичним і синхронним.
У мову входять тільки ті елементи, які були випробувані в
мовленні. Частина оказіональних явищ мовлення може стати з
бігом часу узусом мови *. І як тільки закріплюється у мові ново-
творення, воно починає обмежувати вживання, а то й витісняти
іншу, стару форму. Так, форма слова honor у латинській мові
виникла внаслідок аналогії: інтервокальне s в результаті ротациз­
му (поступового послаблення фрикативного і посилення сонорної
артикуляції) було витіснено г, наприклад: ho nos ( наз. відм.), h o -
nosem — honorem (знах. відм.). За аналогією до форми o ra to r—
oratorem з ’явилася форма honorem — honor.
В якому ж відношенні перебуває аналогія до еволюції? На
думку швейцарського лінгвіста, аналогія є безперервним процесом
заміни старої форми новою. І хоча вона не пов’язана з еволюці­
єю, проте відбиває зміни у структурі мови у вигляді нових комбі­
націй. Ф. де Соссюр називає аналогію «співробітницею» тих спон­
танних сил, які безперервно видозмінюють внутрішню будову
мови.
Четвертий і п’ятий розділи «Курсу загальної лінгвістики» явл я­
ють собою розвиток ідей В. Гумбольдта про причини відмінності
мов, роль географічних умов у поглибленні цієї відмінності, про
відношення мови до раси, етнічних і соціальних груп; розвиток
ідей Иоганна Шмідта та Гуго Шухардта про теорію хвиль і гео­
графічне вирівнювання мов тощо.
Отже, у праці «Курс загальної лінгвістики» Ф. де Соссюр по-
новому поставив цілий ряд проблем, небезуспішно узагальнивши
вже набутий досвід не просто описувати візуально сприйнятий
феномен мови, а в спосіб експериментально-синтетичного аналізу
проникати в глибини його мікроструктури, визначати характер від­
ношень як між безпосередніми складниками даного явища, так
і між даним явищем і явищами інших рівнів ієрархічної системи
мови.
122
 Цілком природно, що «Курс загальної лінгвістики» викликав
підвищений інтерес до питань теоретичної лінгвістики, спонукав
мовознавчу думку до нових пошуків у дослідженні мовних явищ,
до інтерпретації їх під кутом зору структури і соціальної значу­
щості їх.
Проте не всі твердження, висновки Ф. де Соссюра є незапереч­
ними. Це стосується насамперед антиномій статичної лінгвістики
і лінгвістики еволюційної, зовнішньої лінгвістики і лінгвістики
внутрішньої, синхронії і діахронії, дихотомії мови * і мовлення,
беззастережного зіставлення вартості знака мови з вартістю ш а­
хової фігури тощо.
Потребують не тільки уточнення, а навіть заперечення погляди
Ф. де Соссюра про систему як умоглядну категорію, яка, по суті
являє собою перевтілення духу В. Гумбольдта. Як дух у В. Гум­
больдта, так і система у Ф. де Соссюра є особливою категорією,
тобто таким фактором, який зумовлює не тільки функціонування
мови, а й мовну практику її носіїв.
Ніяк не можна погодитися з ідеєю Ф. де Соссюра про спон­
танні властивості мови, про суто лінгвістичні відношення як фор­
мальні (не матеріальні) одиниці внутрішньої структури, про ха­
рактер відношень між означаючим і означуваним. На думку вче­
ного, означаюче є не корелятом об’єктивно існуючої матерії, а
виразником ідеї. Означуване ж — це не предмет, його ознаки, а
поняття. Найвразливішим тут є те, що матеріальна основа від­
ношень між означаючим і означуваним опускається. З погляду
марксистсько-ленінської філософії словоформа як семіотичний знак
позначає предмет опосередковано, через значення; значення ві­
дображає не поняття про предмет, а сам предмет, і не прямо,
а опосередковано, через мовний знак — словоформу. Отже, знак
мови є корелятом різних форм матерії, явищ дійсності.
Непослідовність, суперечливість поглядів Ф. де Соссюра у ви­
світленні ряду питань ніскільки не вплинули на популярність лін­
гвістичних концепцій ученого серед мовознавців світу. Більше то­
го, під впливом його лінгвістичних ідей остаточно визначила свої
теоретичні позиції Женевська школа, засновником якої був сам
Ф. де Соссюр, а також оформилось два досить впливових напря­
ми: соціологічний і структуральний.

Питання для самоконтролю

1. Формування мовознавчих поглядів Ф. де Соссюра.

2. Ставлення Ф. де Соссюра до порівняльно-історичного методу і його
оцінка діяльності молодограматиків.
3. Об’єкти лінгвістики.
4. Внутрішня і зовнішня лінгвістики.
5. Знак мови, його природа, довільність та соціальна значущість.
6 Діахронія і синхронія.
7. Синтагматичні й асоціативні відношення.
8. Складові мови.
9. Суперечливість концепцій Ф. де Соссюра.
 Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 178— 198.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX—XX веков, ч. I. М., 1964,
с. 358—360.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 70—77.
JI о я Я. В. История лингвистических учений. М., 1968, с. 133—140.

Р о з д і л 12. РО ЗВИТО К Л ІН Г В ІС Т И Ч Н И Х К О Н Ц ЕП Ц ІЙ
Ф. Д Е СОССЮРА У П Р А Ц Я Х З А Р У Б ІЖ Н И Х М О ВО ЗН АВЦ ІВ

Радикальні ідеї Ф. де Соссюра про мову і науку про неї запо­

чаткували кілька напрямів, представники яких нерідко користу­
валися різними, а то й протилежними принципами в інтерпретації
явищ мови.

ЖЕНЕВСЬКА ШКОЛА

До одного з таких напрямів належить Женевська школа. З а ­

сновником цієї школи був сам Ф. де Соссюр, хоча за його життя
кафедра Женевського університету, очолювана ним, не була відо­
мою під такою назвою. Тільки після виходу у світ «Курсу зага л ь­
ної лінгвістики» вона набула великої популярності, особливо в
Європі. Популяризаторами лінгвістичних концепцій Ф. де Соссюра
були його учні і послідовники, упорядники «Курсу загальної лін­
гвістики» Ш. Баллі (1865— 1947), А. Сеше (1870— 1946). Вони
прийняли лінгвістичну систему Ф. де Соссюра без суттєвих змін.
Проте вони відомі не тільки як популяризатори вчення свого вчи­
теля. їх, особливо Ш. Баллі, добре знають і як оригінальних до­
слідників.
Д ля представників Женевської школи характерним є те, що
вони, прийнявши майже в повному обсязі ідеї Ф. де Соссюра,
прагнули поглибити його окремі твердження, деякі уточнити, де­
талізувати і в такий спосіб усунути чи принаймні зменшити ті
суперечності, які мають місце у «Курсі загальної лінгвістики».
Мовознавці Женевської школи прагнули розв’язувати питан­
ня, пов’язані з відношенням мови до позамовної дійсності, тобто
до соціальних явищ, психічної діяльності людини тощо.
Розвиваючи ідею Ф. де Соссюра про діахронію і синхронію,
Женевська школа підкреслювала, що найвразливішим у діахро­
нії є обмеженість у залученні мовних фактів для історичного ана­
лізу.
На думку Ш. Баллі, розглядати сучасні мови через призму
попередніх періодів їхнього розвитку — це «найкращий спосіб
спотворити перспективу і дати замість картини сучасного стану
мови її карикатуру» 1. Синхронний же підхід до інтерпретації явищ
1Б алли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.,
1955, с. 32.

124
 мови дає можливість установити систему мови як структурно ці­
лої, осмислити розмірність її компонентів.
З а переконанням Ф. де Соссюра, у синхронії історичний підхід
до аналізу явищ мови деформує систему, руйнує її співвідношен­
ня. Проте є достатні підстави твердити, що послідовники Ф. де
Соссюра не вважали мову ахронічним об’єктом науки. Навпаки*
вони підкреслювали, що явища мови виникають і побутують тіль­
ки в межах історії, але на яку можна не зважати при лінгвістич­
ній інтерпретації мовних феноменів.
Женевська школа, поділяючи думку Ф. де Соссюра про мову*
що функціонує «сама по собі і для себе», про внутрішню і зовніш­
ню лінгвістики, одночасно з цим висловила застереження: Ф. де
Соссюр, надміру інтелектуалізувавши внутрішню і зовнішню лін­
гвістики, не звернув уваги на емоційно-афектиу сторону знака
мови, на актуалізатори вартості, емоційності й експресії. Це за-,
стереження продиктовано дослідницькими інтересами представни­
ків Женевської школи. У колі їхніх наукових інтересів були пи­
тання лінгвістичної стилістики.
До виходу у світ «Французької стилістики» (1909) Ш. Баллі
в романському (якщо не сказати біл ьш е— і в германському, сло­
в’янському) мовознавстві панували настанови К. Фосслера і його
послідовника JI. Шпітцера про те, що стилістика визначається су­
б’єктивними смаками талановитих митців художнього слова, що
у зв’язку з цим немає різниці між літературною мовою і мовою
художньої літератури. Діяльність Женевської школи спрямована
проти змішування стилістики мови і стилістики окремого письмен­
ника, з одного боку, і, з другого,— стилістики й історії літератури*
До завдань стилістики, на їх думку, входить аналіз різних
елементів мовної системи з погляду їх афективної вартості. Для
визначення її необхідно порівняти певний стилістичний феномен
з логічним еквівалентом, стилістично нейтральним. Співвіднесе­
ність таких фактів вони називають ідентифікацією експресивної
виразовості.
Стилістична вартість будь-якого повнозначного слова іденти­
фікується мовними актуалізаторами, контекстом.
Женевська школа, досліджуючи ідентифікуючі фактори афек-
тивності, помітила, іцо, крім перемінних актуалізаторів мови, є
стабільні, стаціонарні. Перед представниками Женевської школи „
виникли нові завдання: дослідити словосполучення з перемінними
і постійними компонентами. Так з’явилася перша в історії лінгві­
стичних учень спроба теоретично осмислити сполуки, у структурі
яких не ідентифікується жодний компонент, тобто фразеологізми;
диференціювати ці сполуки на дві групи, протиставивши фразео­
логізмам синтаксично вільні утворення; визначити їх місце в ко­
мунікативно-експресивній системі мови.
Постановка питання про домінуючу роль актуалізаторів »
ідентифікації стилістичної вартості слова, про нейтральні й актив­
ні актуалізатори у словосполученнях спонукала вчених Ж м м -
»
ської школи визначити сфери функціонування в системі мови сло­
ва й обох типів його актуалізаторів. Такими сферами виявилися
мова * і мовлення. Женевська школа, погоджуючись у принципі
з дихотомічною теорією Ф. де Соссюра, внесла в неї суттєві ко­
рективи. Якщо Ф. де Соссюр твердив, що в мовній діяльності
людини, в її еволюції первинним є мовлення, а вторинним яви­
щем — мова *, то Женевська школа, вивчаючи валентні умови
афективної ідентифікації, висловила дещо іншу думку: слово само
по собі перебуває у сфері мови *. Як тільки починають діяти мов­
ні актуалізатори, воно зміщується із сфери мови * у сферу мов­
лення.
Таким чином, в учнів Ф. де Соссюра м ова* є первинною, а
мовлення — вторинним; вони (мова * і мовлення) зв’язані між
собою за принципом не опозицій, як у концепції їх учителя, а
взаємозумовленості.
Мовні актуалізатори своєрідно формують як суто логічні еле­
менти, так і елементи емоційно-експресивні, ритмо-мелодичні ат­
рибути, тексти, тобто весь комплекс інтелектуально-психічної та
вольової діяльності людини в процесі спілкування її з іншою лю­
диною.
У комунікативній системі знак мови є носієм двох початків:
значення., що зумовлюється позначуваним предметом, і матеріаль­
ної форми у вигляді звукового ланцюга, яка виступає в ролі по­
значаючого. Виявити характер відношення між означуваним і оз­
начаючим — кардинальне завдання науки про мову. Женевська
■школа прагнула розв’язати його у спосіб виявлення узгодженості
і неузгодженості між цими двома початками. В апарат своєрідних
каталізаторів виявлення цих зв’язків залучаються омонімія, сино­
німія, плеоназм, еліпсис, аналіз і синтез тощо.
Особливо цінним у діяльності Женевської школи є те, що вона
перевіряла свої теоретичні висновки на аналізі структури конкрет­
них мов, зокрема французької та німецької.
Другою різновидністю своєрідного розвитку ідей Ф. де Соссю­
ра є соціологічний напрям, представлений в основному французь­
кою школою мовознавців.

СОЦІОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ

Ідеї . французької соціолінгвістики розвивали далі А. Мейє

(1866— 1936), Ж- Вандрієс (1875— 1960), як і старший учень
А. Мейє — комуніст Марсель Коеп (1885). Вони прагнули осягну­
ти найважливіші проблеми загальної лінгвістики, зокрема: відно­
шення мови до суспільства, до мислення, до діалектних груп, по­
ходження мов, явища ізоморфізму і роль їх у розвитку мов, а
також змішування останніх. У полі їх зору були і часткові пи­
тання лексики, фонетики, граматики, аналогії, які, на їхню дум­
ку, можуть усувати відхилення, неправильності в системі форм
морфології. Вони підкреслювали, що мова є складним фізіолого-
якустичним, розумово-психічним витвором людини.
126
 Соціологічний напрям розглядав мову насамперед як суспіль­
не явище. Його представники, як і Е. Дюркгейм, вважали мову
такою, що функціонує автономно від людини, тобто має об’єктив­
ний, суто зовнішній характер стосовно до людини. Більше того,
мова, пануючи над людиною, змушує її користуватися нею. «Мо­
ва,— зауважує А. Мейє,— будучи, з одного боку, приналежністю
окремих осіб, з другого боку — нав’язується їм; завдяки цьому
вона є реальністю не тільки фізіологічною і психічною, а й насам­
перед с о ц і а л ь н о ю » 1. Отже, примус є основною формою зв’яз­
ку мови з людиною. Дотримуючись цих засад, представники со­
ціологічного напряму пояснювали звукові зміни, граматичні кате­
горії, обгрунтували думку про існування автономних мов певних
соціальних груп і як результат цього відбуваються семантичні
зміни у знаках мови: якщо слово меншої соціальної групи пере­
ходить у мову більшої соціальної групи, то семантика його роз­
ширюється, і якщо процес — зворотний, то семантика звужується*
обмежується соціальними факторами.
Соціологічна школа, розглядаючи мову як соціальне явище,
дійшла висновку, що і мовознавство як наука про соціальне яви­
ще є соціальним.
Соціологічна лінгвістика, визнаючи порівняльно-історичний ме­
тод, не абсолютизувала, а вказувала на хиби й обмеженість його*
Неприйнятною для соціологічної лінгвістики була помилкова тен­
денція (що починається з Ф. Боппа) розглядати порівняльно-істо­
ричний метод не як засіб, а як об’єкт лінгвістичного досліджен­
ня. У зв’язку з цим вона спробувала подивитись через призму
порівняльно-історичного аналізу мов, що досягли сучасного рівня
розвитку, на їх стан у далекому минулому, тобто використати по­
рівняльно-історичний метод не для реконструкцій форм прамови,
а для виявлення в і д п о в і д н о с т е й . Саме в і д п о в і д н о ­
с т і є змістом порівняльно-історичного методу. Пошуки таких
відповідностей, максимальна сукупність їх — єдино можливий і
надійний спосіб визначення ступеня спорідненості мов. У науці
про мову є тільки відповідності. Найважливішим завданням лін­
гвістики є вивчення умов функціонування мови у повсякденній
практиці живого мовлення її носіїв. Синхронне дослідження мов­
ної діяльності, сукупність вірогідних відповідностей — цс такі про­
мені, які в ретроспективний спосіб освітлюють мову в найстаро-
давніших формах її побутування. «Порівняльна граматика індо­
європейських мов,— зазначає А. Мейє,— перебуває у тому стано­
вищі, в якому була б порівняльна граматика романських мов, як­
би не була відомою латинська мова; є д и н а реальність,
з якою вона має справу,— це в і д п о в і д н о с т і м і ж з а с в і д ­
ченими мовами. Відповідності (виділення наше.— Г. У.)
передбачають загальну основу, але про цю загальну основу мож­
на скласти собі уявлення тільки шляхом гіпотез, яких перевірити
не можна; тому тільки одні відповідності і є об’єктом науки».

L 1 Цит. за вид.: З в е г и н д е в В. А. Зазн. праця, с. 420.

127
І далі: «Метод порівняльної граматики може бути застосованим
не для відновлення індоєвропейської мови в тому вигляді, як нею
говорили, а лише для встановлення п е в н о ї с и с т е м и в і д ­
п о в і д н о с т е й між історично засвідченими мовами» *.
Д л я соціологів-мовознавців французької школи порівняльна
граматика є різновидністю граматики історичної. Історичній же
граматиці, на їхню думку, доступні такі компоненти в еволюції
мовної структури, які не можуть бути досліджені в інший спосіб,
оскільки бракує писемних пам’яток.
У соціологічному напрямі, як і у Ф. де Соссюра, мова розгля­
д а л а с я як сукупність знаків, які довільно позначають предмети,
тобто звукові образи яких не мають органічного зв’язку з позна-
чуваними предметами. Д л я визначення спорідненості мов об’єктом
дослідження треба брати фонетичні і граматичні явища відповід­
ностей.
Як і P.-К. Раск, представники соціологічного напряму не вва­
жали надійними джерелами для визначення спорідненості дослід­
жуваних мов відповідності в системі лексики, оскільки вона весь
час поповнюється словами, запозиченими з інших мов не тільки
спільної групи, однієї сім’ї, а й іншої групи, іншої сім’ї.
За переконанням мовознавців соціологічного напряму, дисти­
льовано чистих мов немає. У кожній мові будь-якої групи, сім’ї
є запозичення. Вчені вважали іншомовні, діалектні запозичення
найпотужнішим джерелом розвитку мов.
Завдання порівняльно-історичного методу полягає в тому, щоб
досліджувати не ізольовані одиничні явища мов, а явища як ком­
поненти системи.
Знаки мови є носіями вартостей. А оскільки природа вартості
соціальна, то й знаки є соціальним явищем.
Мовознавці соціологічного напряму дотримувались емоційної
теорії походження мови. На їхню думку, мова виникла як супро­
відний елемент, як своєрідний акомпанемент різних рухів люди­
ни: ходіння, ручної роботи,— а також крику від болю чи радощів.
З еволюцією клітин розуму в людини виникла уява про звук
як знак з функцією сигналу, який (знак) з плином часу почав
сприйматися, осмислюватися певною групою як символ предмета,
дії тощо. Це в свою чергу сприяло розвитку свідомості людини,
вдосконаленню органів мовлення, артикуляційної бази, інтенсифі­
кації процесу початкових об’єднань первісних людей.
На думку мовознавців-соціологів, граматична структура будь-
якої мови цілком забезпечує найрізноманітніші форми мислення
носіїв певної мови. Немає такої мови, граматичні форми, катего­
рії якої перебували б у процесі становлення. А тому даремно
шукати довершеності, досконалості в тому чи іншому типі мови.
Кожний з типів її є своєрідно довершеним.
Спостереження над мовами різних груп індоєвропейської сім’ї
дали можливість представникам соціологічного напряму зробити

1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, с. 437.

128
оригінальний висновок про те, що в кожній мові діють дві проти­
лежні тенденції: диференціації й уніфікації.
Диференціація зумовлюється двома факторами: міграцією і
соціальним розшаруванням носіїв мови. Перший фактор (мігра­
ція) спричиняється до утворення діалектів; він поширюється на
фонетичну і граматичну систему. Другий (соціальний) — прояв­
ляється у термінології соціальних груп. Однак ці фактори не де­
формують фонетичної і граматичної системи національної мови.
Загальна система залишається надійною основою для нових утво­
рень.
Уніфікація є похідною соціальної інтеграції. Поняття соціаль­
ної інтеграції визначається не тільки добровільним об’єднанням
різних національних груп, а й завоюванням. Внаслідок завоювань
починається процес витіснення мови переможеного народу мовою
переможців.
Соціологи французької школи, хоч і розглядали логічні кате­
горії як здобуток загальнолюдської логіки, що лежить в основі
ряду категорій граматик усіх мов, все ж застерігали від змішу­
вання логічних і граматичних категорій. У зв’язку з цим вони
дотримувалися погляду про те, що лексичний склад будь-якої
мови можна поділити за логічними категоріями на два морфоло­
гічні розряди — імена і дієслова.
Методологічна обмеженість мовознавців соціологічної школи
Франції спричинилася до того, що окремі їхні твердження хибу­
ють на ідеалістичні прожекти «примусу» соціолога Е. Дюркгейма.
Ця обмеженість пояснюється тим, що представники цього напря­
му не зрозуміли, що заг’альнологічні категорії зумовлюються не
просто загальнолюдською логікою, а спільною для всіх людей вл а­
стивістю відображати у своїй свідомості об’єктивно існуючий світ,
його єдність тощо, тобто суспільною практикою. Природна річ,
спільною в цьому випадку є лише властивість відображати. Що ж
до змісту, повноти відображення, то тут немає 1 не може бути
адекватності. Це процес суто індивідуальний, який цілком зале­
жить від інтелектуально-психічного субстрату, на якому розвива­
ються асоціативні уявлення кожного носія мови.
Принципово іншу позицію в цьому питанні займали мовозиав-
ці-комуністи Поль Л аф арг і Марсель Коеп. У своїх дослідженнях
вони спиралися не на суб’єктивно соціологічні концепції Е. Д ю рк­
гейма, а на діалектико-матеріалістичиу філософію К. Маркса,
Ф. Енгельса, В. І. Леніна. Це дало їм можливість подивитися на
мову із значно вищого пункту спостереження й інтерпретувати її
не тільки як суспільне явище, а й як таке, що має свою структуру,
функціонує і розвивається за власними, специфічними для неї з а ­
конами. Вони твердили, що мова становить систему, неодмінними
складниками якої є підсистеми.
Праці П. Л аф арга і М. Коєна виділяються серед подібних
праць і широтою охоплюваної проблематики. Такий глобальний
підхід до розв’язання питань, пов’язаних з мовою, її суттю, її
відношенням до людини, до людської свідомості, до суспільства
5 U-4Ö 129
та ін. зумовлено різними, методологічно принциповими причина­
ми. Д ля М. Коєна, наприклад, це був один із засобів протистав­
лення соціологічної лінгвістики вузько спеціальним ідеям пред­
ставників структуральної лінгвістики. Не заперечуючи можливо­
сті застосування нових методів, він не погоджувався з тим, що
наука про мову повинна обмежуватися лише описом мовних явищ.
Протистояв він також і надто формалістичним твердженням струк­
туралістів Л. Єльмслева, Л. Блумфільда та М. Трубецького.
Соціологічний напрям хоч і залишався провідним в історії
лінгвістичних учень Франції, все ж зазнавав деяких видозмін. Ці
видозміни стосувалися як філософії мови, так і самої науки про
мову. Найповніше це відбилося у працях А. Мартіне, Е. Бенве-
ніста та інших, менш відомих, мовознавців. Як і їхні попередни­
ки, вони дотримувалися погляду, що мова становить систему зна­
ків, значущість яких складається із сукупності їх суспільних
функцій. Одночасно з цим, ця група мовознавців французької со­
ціологічної школи не тільки була добре обізнана з методами
структуральної лінгвістики, а й дещо переймала від неї. За їхні­
ми переконаннями, структура мови зумовлюється потребами ко­
мунікацій. Потреби ж у свою чергу залежать від змін необхідності
мовної діяльності людини. Вчені роблять правильний висновок:
вирішальним у зміні структури мови є соціальний фактор. Ці змі­
ни нерідко імпульсуються прагненням спростити позначаючу си­
стему. Це прагнення до спрощення позначаючих відоме під назвою
економії. Принцип економії мовлення полягає в тому, що незнач­
ною кількістю знаків передається великий обсяг інформації.
Представники соціологічного напряму прагнули уточнити думку
Ф. де Соссюра про довільність знака мови. Знак сам по собі
являє єдність двох початків означаючого й означуваного. З в ’язок
ж е між означуваним і означаючим є не стільки довільним, як
необхідним, оскільки жодний із компонентів знака не може функ­
ціонувати без іншого.
Вчені не поділяли думки Ф. де Соссюра і про антиномію син­
хронії і діахронії. Як твердили вони, синхронія не виключає істо­
ричного аналізу.
Не знайшла підтримки й інша думка Ф. де Соссюра: про ди­
хотомію мови * і мовлення. Е. Бенвеніст, наприклад, підкреслю­
вав, що мова * не може протистояти мовленню, оскільки вони
становлять єдність, дві сторони одного й того самого мовного
явища.

Питання для самоконтролю

1. Женевська школа і мовознавчі погляди Ф. де Соссюра.

2. Ш. Баллі про емоційно експресивні вартості слова як мовного знака.
3. Женевська школа про єдність двох начал у слові.
4. Історія становлення соціологічного напряму у французькому мовознав­
стві.
б. Ідеї соціологічного напряму.

130
 Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 201—213.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX—XX веков, ч. 1. М., 1960,
с. 360—362.
К о н д р а т о в Н. А. Общее языкознание, ч. 1. М., 1972, с. 99— 101.

НАПРЯМИ СТРУКТУРАЛЬНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

Передумови виникнення структуральної лінгвістики

Початок XX ст. ознаменувався глибоким вивченням будови ма­
терії під кутом зору різних наук: фізики, хімії, біології та ін.
Загальне уявлення про речовину вже не задовольняло пошуковий
розум людини. її почали цікавити складники, в цілому структу­
ра речовини, тобто людина почала прагнути до того, щоб знайти
найменші складники, мікровеличини і визначити їх відношення
до подібних складників у рамках структурної одиниці як мате­
ріально цілого. Взаемозумовлений зв’язок мікровеличин формує
«структуру» матерії. Саме з таким значенням поширився термін
«структура» й на інші науки, зокрема на літературознавство, пси­
хологію, мовознавство.
Першим з мовознавців, хто у своїх дослідженнях прагнув роз­
глядати мову як чисті відношення між знаками в системі тільки
мови, був Ф. де Соссюр.
Як відомо, від соссюрівської ідеї автономізації суто мовних
фактів відштовхнулися Женевська, французька і школи структу­
ральної лінгвістики.
До кінця 60-х і початку 70-х років усталилася думка спеціалі­
стів про те, що від лінгвістичних концепцій Ф. де Соссюра від­
брунькувалося дві європейські структуральні школи (Копенгаген­
ська і Празька) і одна американська. Проте в Європі оформилось
не дві, а три структуральні школи. Крім названих стала відомою
ще й третя — Лондонська школа. Ця, так би мовити, неточність
пояснюється тим, що засновник Лондонської школи Дж . Ферс три­
валий час не публікував своїх досліджень.
Перша стаття, в якій був теоретично обгрунтований новий ме­
т о д — метод структурного аналізу — вийшла 1939 року під на­
звою «Структурна лінгвістика». Автором статті був датський мо­
вознавець Віго Бреидаль. Статтю опубліковано в міжнародному
органі нового лінгвістичного напряму — журналі «Acto Linguisti-
ka». Однак немає підстав пов’язувати початок використання
структуральних методів у дослідженні мов . з публікацією статті
Віго Брендаля. Окремі вчені застосовували структуральний ана­
ліз мовних явищ значно раніше.
На цьому варто тим більше наголосити тут тому, що лінгві­
стичний структуралізм з самого початку свого існування не був
одностайним у розв’язанні ряду теоретичних питань, розгалужу­
вався у зв’язку з цим на окремі школи, більше того, па окремі
творчі групи.
5* 131
 На сучасному етапі розвитку науки про мову чітко виділяєть­
ся чотири різновидності лінгвістичного структуралізму: Копенга­
генська школа (глоссематика), дескриптивна (дистрибутивна)
школа американського структуралізму, Празька (функціональна
школа) і Лондонська структуральна школа. Ці школи, хоч і
мають суттєві відмінності, характеризуються і спільними рисами,
а саме: 1. Усі структуральні школи виступили проти молодогра­
матизму. 2. Мовознавці усіх структуральних шкіл визнавали єди­
ним об’єктом лінгвістики структуру різних рівнів мови. 3. Пред­
ставники усіх напрямів структуралізму вважали, що основним
завданням лінгвістики є синхронне вивчення мов. 4. Д л я усіх шкіл
властива формалізація лінгвістичного аналізу. 5. М айже всі, за
винятком Празької школи, розгалуження структуралізму розгля­
дають структуру як елемент іманентної системи, тобто такої си­
стеми, що існує сама в собі і для себе.

Копенгагенська школа структуралістів. Глосематика

Глосематика (від g lo ss a — мова — sema — знак), засновником
якої були Л. Єльмслев (1899— 1965) і X. Ульдалль (1907— 1957),
частіше називається Копенгагенською, рідше — Датською. О рга­
нізатори школи назвали її спочатку фонематикою, а пізніше, від­
ступивши від визнання фонеми,— глосематикою. Ця назва, на їх ­
ню думку, повинна означати протиставлення цього напряму так
званому традиційному мовознавству, яке зазнавало, з їхнього по­
гляду, від надмірного суб’єктивізму, отже, було ненауковим. Гло­
сематику ж представляли як алгебру мови.
Філософською основою Глосематики був позитивізм і теорія
Е. Гуссерля. Позитивізм заперечує об’єктивне існування матерії.
Предмети, за позитивістською теорією, існують тільки в пучках
пересічення їх функцій. Ця філософія по суті є продовженням
суб’єктивно-ідеалістичного напряму, махізму і стала відомою під
назвою неопозитивізму. Другим, не менш дійовим джерелом
теоретичних засад Глосематики був об’єктивний ідеалізм Е. Гус­
серля, феноменологічна концепція якого бере свій початок з ідеа­
лістичного вчення Ф. Гегеля. Суть концепцій Гуссерля: 1) побу­
дова чистої логіки вимагає аналізу тільки мови; 2) аналіз мови
забезпечує виявлення справжнього об’єкта логічного дослідження;
3) виявлення в об’єкті того, що є в ньому постійного, незмінного,
тотожного і що перебуває поза простором і часом.
Таким чином, неопозитивізм і феноменологія Е. Гуссерля були
філософською базою теоретичних побудов Л. Єльмслева та його
однодумців.
Концепції глосематики сформульовано в працях X. Ульдалля
«Основи глосематики», особливо Л. Єльмслева («Принципи з а ­
гальної граматики», 1928, «Основи лінгвістичної теорії», 1943 і
«Пролегомени до теорії мови», 1960). Праця X. Ульдалля опублі­
кована лише у 1957 році, хоча написана значно раніше. Вона
поширювалася і стала відомою спеціалістам у рукописній формі.
132
 Глосематики прагнули побудувати таку лінгвістичну теорію,
яка була б всеосяжною. Всеосяжності нової теорії вони досягають
у два способи: розглядають явища мови під кутом зору абсолют­
ної статичності і повністю дематеріалізують об’єкт лінгвістики,
їх не цікавило існування конкретних форм мови. Мова у їхній
інтерпретації являє собою ієрархію відношень між інвентарними
одиницями. Основним, первинним для глосематики є чисті відно­
шення. Похідним, вторинним, є функціонуючі мови з їхніми
артикуляційно-акустичними особливостями, граматичною і син­
таксичною будовою, лексичними значеннями.
Фактори вторинного порядку цікавлять копенгагенських струк­
туралістів лише остільки, оскільки за їх допомогою маніфестуєть-
ся всеосяжна структура відношень.
Реальні мови є лінійними. Вони проявляються звуковими лан­
цюгами на синтагматичній осі в межах простору і часу. Просто­
рово-часова властивість мови не задовольняла представників ко­
пенгагенської школи. Більше того, їх не задовольняв і синхрон­
ний метод Ф. де Соссюра, в межах якого визнавалася дія часово-
просторових факторів.
Подаючи читачам мову як структуру чистих (нематеріальних)
відношень між семіотичним інвентарем, що включає в себе різні
форми знаків (мовні і немовні, природні і штучні), представники
Глосематики прагнули побудувати таку лінгвістичну теорію, яка б
могла діяти поза часом і простором.
Отже, Копенгагенська школа вваж ала основним у лінгвістиці
(Глосематиці) дослідити структуру всіх знаків семіотичної систе­
ми. З погляду цієї школи, структуру можна осягнути лише тоді,
коли будуть вивчені залежності елементів мови. Реально функціо­
нують не матеріальні явища мови (звук, буква, значення тощо), а
співвідношення, що складаються між звуками, звуковими ком­
плексами, знаками. Ідея Ф. де Соссюра про замкнутий характер
системи мовних знаків своєрідно трансформувалась тут у систему
абстрактних співвідношень. Внутрішня система співвідношень ви­
значає специфіку тієї чи іншої мови.
Як твердять «Копенгагенці», структура мови характеризується
двома компонентами: змінним і константним. Перемінними є фор­
ми представлення залежностей, а саме: писемна форма, усна,
телеграфна, азбукою Морзе, інші типи знакової системи. Констант­
ними ж залишаються співвідношення, за якими і впізнається струк­
тура певної мови. Таким чином, з погляду Глосематики, опис
структури мови буде науковим тоді, коли в ролі перемінних оди­
ниць будуть представлені різні за своєю природою перемінні се­
міотичні одиниці, а в ролі константних — відношення між перши­
ми. Таке розуміння зв’язку реальних мов з системою чистих від­
ношень дало змогу представникам глоссматичиої школи говорити
про структуру мовного знака як такого, що нічим не відрізняється
від структури знаків інших типів. Копенгагенці поділяють думку
Ф. де Соссюра про нову галузь лінгвістичної науки — семіологію,
або семіотику. Вони твердили, що ссміологія повинна досліджувати
133
систему знакових структур, в яку, на рівні із знаками природної
мови, входять знаки штучної мови, знаки спеціального призначен­
ня, знаки-символи тощо. Точніше, семіологія — це наука про си­
стему відношень недиференційованих знаків; мовний знак розгля­
дався на рівні інших типів знаків.
Імпонувала глосематикам й інша думка Ф. де Соссюра, зокрема
про означуване (поняття, а не предмет) й означаюче (звуковий
образ). Ця думка в певній частині хибна. Однак вона приховує
в собі раціональне зерно. Суть його в тому, що засновник швей­
царської школи, хоч і вважав за можливе твердити, що знак
мови не є корелятом об’єктивно існуючої матерії, а відображен­
ням поняття про нього, все ж допускав існування матеріального
в іншій формі — формі звукових компонентів.
Глосематики модифікували цю думку Ф. де Соссюра, поглибив­
ши в ній формалістичний аспект у такий спосіб: виділивши у мов­
ному знакові два плани, вони замінили означаюче планом вира­
ження, а означуване — планом змісту. Кожний з цих двох планів
вони диференціювали на субстанцію вираження і форму виражен­
ня, а також на форму змісту і субстанцію змісту, яку визнавав
Ф. де Соссюр, але виділяв її з внутрішньої лінгвістики, вважаючи
об’єктом нової науки — семіології.
На думку «Копенгагенців», об’єктом глосематики є лише форма
вираження і форма змісту. Субстанція вираження, як і субстан­
ція змісту, є позалінгвістичним об’єктом.
Схематично це можна подати так:

План вираження План змісту

Субстанція Форма Форма Субстанція
вираження вираження змісту змісту

осмислені сполучуваність відношення М І Ж референт (предмет думки,

звуки морфемами, словами, з яким співвіднесено
звуків мовне вираження)
людини словосполученнями

фонетика фонологія гра мат ііКсі семіологія

позалінг ві­ позалінгвістичний

сти ч ний об’єкт граматики
об’єкт об’єкт

Ця схема умовно подає структурні компоненти знака в концепції

Ф. де Соссюра. Ф. де Соссюр, хоч і не визначав планів (виражен­
ня і змісту) знака, все ж у його теорії йдеться саме про чотири
компоненти в структурі знака. Кожний з цих компонентів об’єк­
тивується в окремій галузі внутрішньої і зовнішньої лінгвістики —
фонетиці, фонології, граматиці і семіології. Схема має можливість
осягнути, з одного боку, обмеженість учення Ф. де Соссюра про
систему знаків і, з другого,— суть глосематичної теорії. Якщо
Ф. де Соссюр виключав із об’єктів внутрішньої лінгвістики таку
134
 ознаку знака, яка робить його соціальним явищем, вважаючи її
об’єктом зовнішньої лінгвістики, зокрема семіології, то представ­
ники Копенгагенської школи виключили з об’єкту Глосематики і
субстанцію вираження, залишивши тільки форму вираження і
форму змісту, тобто чисті відношення.
Глосематика своєрідно розвиває думку Ф. де Соссюра і про
дихотомію мови * і мовлення. Своєрідність цього розвитку поля­
гає насамперед у тому, що ці явища мови гранично формалізу­
ються, а інтерпретація їх гіпертрофовано абстрагується.
Так, у мовній діяльності Глосематика виділяє не два складни­
ки, як за концепцією Ф. де Соссюра: мова * і мовлення,— а чоти­
ри: схема, норма, вживання й акт.
С х е м а — це чиста форма, яка є автономною, незалежною від
конкретного звукового образу і функцій у комунікативній системі.
Наприклад, е — голосний звук без конкретного вираження його,
тобто це звук, який існує в уяві носія певної мови.
Н о р м а передбачає функціонування форми звукового образу,
а також варіантів цього образу. А саме норму Глосематика і вва­
ж ає фікцією.
Під в ж и в а н н я м вона розуміє мовну практику носіїв мо­
ви якогось ареалу. Скажімо, фонема г (q) має різні відтінки не
тільки в українській, російській, взагалі слов’янських мовах, а й
в окремих говорах будь-якої слов’янської мови. Сукупність же
навичок, умінь артикулювати фонему г (q), як і будь-яку іншу,
називається в ж и в а н н я м .
А к т у розумінні Глосематики є модуляція органів мовлення
в процесі творення звукових образів. Акт, як і схема, належить
до тих факторів, які відображають реальності.
Отже, мовна діяльність розглядається Копенгагенською шко­
лою структуралізму поза часом і простором, тобто панхроиічио.
Дематеріалізувавши об’єкт лінгвістичного аналізу, мовознавці
цієї школи переконалися, що для реалізації їхніх засад потрібний
цілком новий метод. Таким методом вони обрали метод опису*
В історії лінгвістичних учень метод опису відомий. Використо­
вувався він і раніше для створення описових граматик. Проте
він докорінно відрізняється від опису структурального методу.
Якщо опис структурального методу зумовлювався матеріальними
одиницями мови різних рівнів і в результаті систематизації й
опрацювання конкретного матеріалу завершувався створенням
граматик певних мов, то метод опису Глосематики є результатом,
по-перше, суто умоглядних висновків представників Глосематики
і, по-друге, прагнення їх створити на основі цієї умоглядності уні­
версальну граматику. Досягається це крайньою формалізацією
операцій па шляху до створення такої граматики і цілковитою
нейтралізацією субстанції вираження і субстанції змісту.
Операції опису зовні обставлено досить переконливо. Здійсню­
ються вони за заздалегідь визначеними правилами, а саме: опио
повинен бути п е с у п е р е ч л и в и м , вичерпним і про**
с т и м . Все, що пс відповідає цим правилам, не заслуго&уі
увагу Глосематики, й ого можна відкинути без шкоди для уні­
версальної граматики.
Процедури опису ведуться в дедуктивно-аналітичний спосіб.
Кожна складна конструкція аналізується за безпосередніми її
складниками, які теж піддаються такому самому аналізові і
так — до найдрібніших одиниць мови, які є для Глосематики лише
інвентарем. Як видно, теорія Глосематики багатоступенева, ієрар­
хічна. Д о того ж вона будується на основі алгебраїчної символіки,
яка й створює враження невразливості, аргументованості глосе-
матичної теорії.
У будь-якому аналізові Глосематика оперує не явищами мови,
а, як у ній прийнято називати, одиницями у вигляді алгебраїчних
позначок, за допомогою яких складається алгоритм.
Ось приклад такого аналізу.
Береться текст, який у комунікативній системі виконує певну
функцію. З цього тексту виділяється речення для аналізу. Це ре­
чення, виконуючи частину функції в тексті, називається функти-
вом. Алгоритм складається у такий спосіб.
5 — текст; А — речення; а, б — означає, що між одиницями
може бути зв’язок; + а — така одиниця зустрічається; — а — та­
кої одиниці немає; а б — у певній групі цей елемент може бути
відсутнім.
З метою скорочення викладу доцільно почати аналіз речень
без тексту.
1. Зіллються руки в братнім колі, щоб кожна рука несла до
комунізму прапор волі (М. Рильський).
2. Дощ пустився густий, а сонце й сховатися не встигло.
Проте ці складні конструкції по відношенню до безпосередніх
складників виконують функцію, отже, є текстами, а безпосередні
складники (головне і підрядне, а також прості речення) є функ-
тивами функцій.
А і і А2 як функтиви знаходяться у залежності від текстуальних
функцій S | і S 2:
а символізує «Зіллються руки в братнім колі»,
6 — «щоб кожна рука несла до комунізму прапор волі».
Подальший аналіз залежностей у кожному з цих висловлень є
таким: о. б + : Зіллються руки в братнім колі, де а — руки, a
б — зіллються в братнім колі.
Якщо вважати, що б буде дорівнювати гд, де г — щоб, а д —
кожна рука несла до комунізму прапор волі,— то залежності у
другому фуиктиві можна представити так: а — кошена рука, г —
щоб і д — несла до комунізму прапор волі.
Аналіз залежностей на рівні складних синтаксичних структур
зображається глосематикою так (перше речення): А і = а. б (б -гд ),
отже, а.гд + ,а .г д — а.гд + агд (інверсія в цьому випадку явище
оказіональне); — (друге речення ) L A2 = а.б (б = гд, де г : а ) , от­
ж е , « а.гд а.гд а.гд — агд + агд + дга + дга + дга.
136
 Ці ряди символів означають, що головне речення цієї синтак­
сичної структури А\ може вживатися автономно, без даного ото­
чення, сполучаючись з іншими детермінантами. Такої властивості
не має підрядне сполучникове речення. Якщо немає головного, то
немає для S і підрядного речення. У А 2 структурі обидва функти-
ви можуть функціонувати паралельно, без сполучника. Перше ре­
чення може вживатися самостійно. Якщо перше речення відсут­
нє, друге може функціонувати самостійно. Д л я компонентів син­
таксичної структури А 2 у тексті S 2 характерна позиційна взаємо­
замінність.
Як видно з попереднього, членування простих речень як безпо­
середніх складників А х і А 2 теж представляються формулами.
Головне речення структури А\ : А = а.б + аб — аб + аб + аб +
+ аб + ба + ба + ба + ба + ба.
Підрядне речення структури А\ : А = а.гд + а.гд — агд + а гд +;
+ ад + агд + агд. Ці формули є спільними для всіх простих ре­
чень такого (двочленного) типу, в тому числі і для А 2.
Такий аналіз можна продовжити й на інших рівнях мови. Про­
те досить і цього аналізу, щоб мати уявлення про формалізовані
процедури логіко-алгсбраїчної інтерпретації тексту.
До сказаного раніше слід додати, що Копенгагенська школа,
говорячи про дедуктивне членування і залежності, дала характе­
ристику відношенням між елементами аналізованого тексту. Ці
відношення вона назвала детермінативними, взаємодетермінатив-
ними, індетермінативними.
Глосематична теорія насамперед своїм нігілістичним ставлен­
ням до попереднього етапу розвитку науки про мову привернула
увагу спеціалістів багатьох країн світу. Спочатку вона викликала
негативну реакцію на заперечення всього, що було досягнуто мо­
вознавством у попередній період, а потім була піддана тотальній
критиці. Французький лінгвіст А. Мартіие, наприклад, назвав Гло­
сематику вежею із слонової кістки, яка може бути придатною
лише для побудови нових веж із слонової кістки. У працях радян­
ських і зарубіжних мовознавців зверталась увага па: 1) неопози­
тивістську, гуссерліанську теоретичну основу Глосематики; 2) гі-
пертрофовапо-формалістичпі процедури аналізу; 3) умоглядпо-де-
дуктивні висновки; 4) нереальну спробу створити універсальну
граматику; 5) непопулярність Глосематики через непридатність її
для практики. Однак протягом останніх років визначилась й інша
тенденція в оцінці Копенгагенської школи, а саме: виділити в ній
те, що можна віднести до надбань лінгвістики. Так, Л. М. Засоріпа
вбачає позитивне в глосематичній теорії в тому, що в пій уперше
зроблена спроба побудувати загальну теорію структури мови; що
для побудови цієї теорії вироблено суворі вимоги (формально-ло­
гічний опис, дедуктивний характер теорії та її іманентність), які
спираються на закони математичної логіки; що Глосематика »пер­
ше розглядає структуру мови в плані вираження і змісту; що »ОПі
М
І
вперше представила знаки мови як центральний елемент в ієрар­
хії семіотичних систем К
Отже, концепція Глосематики досить складна, а з погляду її
еволюції — суперечлива. Це пояснюється, з одного боку, логіко-
позитивістською її теоретичною основою і, з другого,— прагненням
піднести теорію мови до високого рівня узагальнення, властивого
природничим наукам. Незаперечним досягненням у глосематичній
теорії є математично точна послідовність опису, суворість і скрупу­
льозність у процедурах аналізу. Глосематика є надто абстрактною
теорією не про сутності мови, а про їх залежності, характер від­
ношень. Глосематика, хоч і побудована на правилах математичної
логіки, є наскрізь формалістичною, умоглядною. Вона ще не зна­
йшла свого конкретного застосування насамперед тому, що керу­
валася прагматичним принципом: дати не пояснення структури
конкретної мови, а гранично формальний опис якоїсь абстрактної
мови.

Дескриптивна школа.
Американська різновидність структуралізму
Американський структуралізм, на відміну від Копенгагенської
Глосематики, яка є похідною умоглядної теорії, виник у результа­
ті спроб антропологів, філологів, мовознавців Америки знайти
спосіб формального опису мов індійських племен американського
континенту. Як стало відомо, структура мов індійських племен
не вкладається в ту схему понять, категорій, яка складалася про­
тягом багатьох віків на матеріалі мов груп індоєвропейської сім’ї.
Перед ученими постало питання про способи, шляхи вивчення від­
критих мов. Саме з цією метою вони прагнули створити цілком
нову методику. Таким чином, імпульсами пошуків формалізова­
них методів опису структури мов були суто практичні потреби. '
Американський напрям структурної лінгвістики формувався с а ­
мостійно, незалежно від європейського мовознавства взагалі і
лінгвістичних концепцій Ф. де Соссюра зокрема. Лише згодом учні
Л. Блумфільда скористалися ідеями засновника Швейцарської
школи, можливо, не стільки безпосередньо, як через праці Л. Єльм-
слева. Підвалини цього напряму були закладені дослідженнями
відомого антрополога Ф. Боаса (1858— 1942) і мовознавця-полігло-
та Е. Сепіра (1884— 1939). Якраз Ф. Боас і Е. Сепір зробили пер­
ші спроби описати безписемні, ніким ще не досліджені мови
індіанців Америки. їм і належить розробка нової методики опису
мов. Ще в 1911 році, за п’ять років до виходу в світ відомого
«Курсу загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра, Ф. Боас у вступі до
граматики індійської мови, крім інших важливих думок, висловив
міркування з приводу пошуку нового методу опису мов. Таким

! Див.: З а с о р и н а Л. Н. Введение в структурную лингвистику. М., 1974,

с. 129—132.

m
 методом він вважав о б ’ є к т и в н и й ' м е т о д , суть якого поля­
гає у виявленні формальних якостей досліджуваної мови.
Від праць Ф. Боаса відштовхувалися частково Е. Сепір (див.
розділ «Етнолінгвістика») і значною мірою Л. Блумфільд, а через
Л. Блумфільда — представники різних шкіл американського струк­
туралізму.
Л. Блумфільд (1887— 1949) формувався як мовознавець під
значним впливом молодограматичних ідей, а також етнічної пси­
хології В. Вундта. У першій праці «Вступ до вивчення мови»
(1914), Л. Блумфільд розглядав явища мови з позиції компара­
тивізму.
Л. Блумфільд цікавився багатьма проблемами теоретичної лінг­
вістики і багатьма мовами індоєвропейської сім’ї. Значну увагу
він приділив дослідженню мов індійських племен Америки. Інте­
рес до мов племен американських індійців вніс докорінні зміни
в систему поглядів Л. Блумфільда на молодограматичні концепції
на мову, на форми і методи її дослідження. Уже в двадцятих ро­
ках, виступаючи проти настанов молодограматизму, Л. Блумфільд
прагнув інтерпретувати явища мов з позицій нової теорії, нових
методів. Ці прагнення мовознавця остаточно оформилися в певну
систему в монографії під назвою «Мова» (1933). У цій праці
найяскравіше відбилася позитивістська філософія її автора. Пози­
тивізм Л. Блумфільда близький до логічного позитивізму Р. Кар­
напа. Спираючись на цю філософію, Л. Блумфільд прагнув зареє­
струвати певні явища мови й описати без пояснення їх внутрішніх
зв’язків, суперечностей тощо. Він твердив, що ідеї, загальні по­
няття не відбивають істини; вони лише помилково тлумачать яви­
ща мови. Учні і послідовники Л. Блумфільда порівнюють значен­
ня його монографії для американського мовознавства із значенням
«Курсу загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра для європейської
науки про мову. Л. Блумфільд не тільки прийняв концепцію
Ф. Боаса про об’єктивний аналіз мови, але й прагнув визначити
її принципи. Найважливішим принципом об’єктивного аналізу, на
його думку, є формалізація опису, без якого не може бути науки
про мову, її класифікації. Формалізація опису передбачає повну
нейтралізацію значення, як воно розуміється в традиційному мо­
вознавстві. Значення ототожнюється з позалінгвістичними яви­
щами.
Декретуючим фактором значення є ситуація, іцо оточує мов­
ця. Ситуація спонукає носія певної мови до мовлення, а на мов­
лення вже реагує слухач. Кругообіг мови відбувається за своєрід­
ною фонаційно-аудиційною схемою: ситуація носія мови мовлен­
ня -* реакція слухача. Сукупність усіх цих ланок мовного акту
формує, на думку Л. Блумфільда, значення.
Отже, одна людина може відреагувати тільки тоді, коли інша
людина має стимул.
Можливо, під впливом ідей В. Гумбольдта про синтетичний
характер мови Л. Блумфільд вважав висловлення основним об'єк­
том науки про мову. Висловлення є сегментом мовлення. Сегмент*
т ,.
ний аналіз мовлення дає можливість Л. Блумфільду виділити та ­
кі одиниці, як відрізок мовлення, акт мовлення і в такий спосіб
описати процес мовотворчої діяльності: мовець -> висловлення ->
слухач. Магістральним завданням лінгвістичного аналізу є виді­
лення центрального феномена, розгляд його у відриві від інших фе­
номенів і опис його організації, або, як висловлювався JI. Блум-
фільд, аранжировки цих елементів. Автор дослідження робить ви­
сновок, що лінгвістика є наукою дескриптивною. її завдання —
класифікувати мовотворчий матеріал і описати його. Саме з ім’ям
Л. Блумфільда зв’язана назва — дескриптивна школа структураль­
ної лінгвістики.
У дескриптивній лінгвістиці велика, якщо не виняткова, увага
приділялась способам формального опису, послідовності проце­
дурних операцій, упорядкуванню термінології, отже, створенню
арсеналу дескриптивного аналізу мови.
Дескриптивна лінгвістика абсолютизувала роль морфеми у
структурі мови. За переконанням її представників, морфема є
основною одиницею, за допомогою якої вимірюється об’єкт де­
скриптивного аналізу — висловлення, яке являє собою аранжиров­
ку, послідовність морфем. При цьому слово повністю нейтралізу­
ється, більше того, виключається із сфери дескриптивного аналізу
як одиниця мови, оскільки воно є носієм значення. Таким чином,
морфеми є матеріалом синтаксичних побудов. Оскільки синтаксис
являє собою аранжировку морфем, то морфологія, як твердять
дескриптивісти, підпорядковує собі синтаксис.
Розробка методики дескриптивного аналізу, формалізація опи­
су, аранжировка морфем, послідовність процедур, визначення рів­
нів у структурі мов, прагнення нейтралізувати значення — усе це,
як і інші сторони дескриптивного мовознавства, має спільну ме­
тодологічну підвалину — психологічний біхевіоризм і філософ­
ський позитивізм.
Біхевіоризм — це напрям у психології, який виник в Америці
наприкінці XIX і початку XX століть. Альфою й омегою біхевіо­
ризму є психічна діяльність людини. Психічна діяльність вияв­
ляється зовнішніми рухами, реакцією людини на подразнення.
Філософський позитивізм виразно проявився у небажанні
J1. Блумфільда вийти за рамки інвентаризації феноменів мовлен­
ня й їхнього опису і зробити спробу проаналізувати каузальні
зв’язки не тільки між психічною діяльністю і зовнішньою кінети­
кою людини як формою вияву першої, але й між психічною й
інтелектуальною діяльністю людини, між психіко-інтелектуальною
діяльністю, яка не допускає їх автономізації, і фонацією й аудиці-
єю тощо. Л. Блумфільд хоч і називає свою теорію мови матеріа­
лістичною, все ж суть її залишається позитивістською. З а його
переконанням, абстракції, ідеї, понятійні категорії тільки збива­
ють на манівці науку про мову.
Дотримуючись теоретичних засад позитивізму і біхевіоризму,
Л. Блумфільд займався тільки тим, як він говорив, що дано в
досвіді, тобто вивченням і описом мови, зокрема вивченням акту
140
 звукотворчості у такий спосіб, як реакція людини на зовнішні
стимули (подразнення). У зв’язку з цим він підкреслював, іцо
стимули, як і реакції, можуть бути двох рівнів. Стимули, умовно
називаючи, першого рівня зумовлюють однаково безпосередню ре­
акцію як у людини, так і тварини. Наприклад, почуття голоду
(стимул) і фізична реакція задовольнити його: людина — різними
стравами, тварина — зерном, травою, жертвами тощо (реакція).
У розв’язанні цього питання помітно проявляється механістичний
підхід Л. Блумфільда.
З а певних ситуацій стимул може викликати реакцію не безпо­
середньо, а опосередковано: через стимул і реакцію другого рів­
ня, що недоступні тваринам. Наприклад, почуття голоду (стимул
першого рівня) хворої людини спонукає її до реакції іншого по­
р я д к у — звукових ланцюгів, які є одночасно фонаційними стиму­
лами для аудитора (іншої людини, що сприймає ці звукові обра­
зи). Фізична дія аудитора — це реакція, по суті, на стимул пер­
шого рівня. У Л. Блумфільда ця низка стимулів і реакцій, які
представляють мову певної етнічної групи, вкладається в таку
схему: S г...s R,— де S — стимул першого рівня, г — реак­
ція другого рівня, доступна тільки людині; s — стимул другого
рівня і R — реакція (по суті не мовна).
Дескриптивістів цікавило насамперед те, яка реакція другого
порядку викликається стимулом першого рівня однієї людини, і
чи стає вона в той самий час стимулом другого порядку для ре­
акції першого рівня другої людини, отже, дескриптивну лінгві­
стику цікавили такі феномени, як S ... г.
Як видно, мова, у розумінні Л. Блумфільда, є всього лише лан­
цюгом стимулів і реакцій без комунікативної функції. Соціальна
природа мовного акту нейтралізована аналізом психолого-фізіо-
логічних процесів.
Дескриптивна лінгвістика, на відміну від умоглядних концепцій
Глосематики, визнавала роль матеріального фактора у вигляді
першопричинних стимулів не тільки на рівні мови, а й у загально
гносеологічному плані. Однак подальші десемантизовані операції
формалізованого опису морфемної аранжировки привели дескрип­
тивну лінгвістику до позитивізму і біхевіоризму. І цс цілком ло­
гічно: при наявності одного правильного засповка в неправильно
побудованому силогізмі умовивід буде хибним. Цим і можна
пояснити непослідовність засновника дескриптивної лінгвістики
Л. Блумфільда. Він, наприклад, вважав, що опис структури мови
буде науковим тільки тоді, коли він не враховуватиме лексичного
значення, Проте у своїй практичній роботі, всупереч цим виснов­
кам, Л. ^Блумфільд не зміг обійтися без значення у традиційному
розумінні.
«Людина,—зауважує він,— вимовляє велику кількість різних
звуків і використовує цю різноманітність: під виглядом стимулів
певного роду вона робить певні голосові рухи, і її товариші, чую­
чи ці самі звуки, відповідним чином на них реагують. Отже, В
людському мовленні різні звуки мають різне з и а ч е H Н В.
141
Вивчати цю відповідність певних звуків певним значенням і озна­
чає вивчати мову» *.
Заслуговує на увагу той факт, що судження Л. Блумфільда не
є епізодичним. Воно поглиблюється в тій частині монографії «Мо­
ва», де її автор визначає рівні мовознавчого опису, зокрема фоно­
логію і семантику. Семантика, в свою чергу, уявлялася йому
такою, що поділяється на граматику і словник. Говорячи про
послідовність процедур дескриптивного аналізу, Л. Блумфільд
наголошував на тому, що значення є невіддільним складником
форм мови.
Концепції, принципи дескриптивної лінгвістики були непоруш­
ними в американській науці про мову майже чверть століття
(1933— 1957). На них виховалося ціле покоління мовознавців Аме­
рики (3. Харріс, Б. Блок, Дж. Трейгер, К. Пайк, Ю. Найда,
Ч. Фріз, Н. Хомський, Ф. Ліз та ін.). Діяльністю учнів і послідов­
ників характеризується третій етап розвитку структуральної лінг­
вістики у США (перший визначався дослідженнями Ф. Боаса і
частково Е. Сепіра, другий пов’язаний з ім’ям Л. Блумфільда).
Щоправда, вони не були одностайними у поглядах на шляхи по­
дальшого розвитку теоретичних засад дескриптивної лінгвістики.
У зв’язку з цим дослідники виділяють три групи мовознавців: Єль-
ська, Енн-Арборська і трансформаційного аналізу.
1. Єльська група. Вона об’єдналася навколо професора Єль-
ського університету Л. Блумфільда. До цієї групи входять: 3. Хар­
ріс, Б. Блок, Дж . Трейгер та ін.
Єльська група (яку називають ще Єльською школою), прий­
нявши принципи дескриптивного опису Л. Блумфільда, пішла
далі свого вчителя у формалізації мовознавчого аналізу. У пря­
мому зв’язку з цим вона вирішила усунути непослідовність
Л. Блумфільда і повністю усунути значення слова не тільки на
фонологічному, а й на морфологічному рівні. В десемантизації
об’єкта дескриптивного аналізу група наблизилася до настанов
Л. Єльмслева. Одночасно з цим вона поглибила розробку мето­
дів опису й методики визначення одиниць для лінгвістичного ана­
лізу. Єльській групі належить пальма першості в обгрунтуванні
і використанні методів за безпосередніми складниками і дистри­
бутивного аналізу. Дескриптивну лінгвістику пізніше почали на­
зивати ще й дистрибутивною.
2. Епп-Арборська група (Ч. Фріз, К- Пайк, Ю. Найда та ін.).
Вона успадкувала техніку дескриптивного аналізу Л. Блумфільда.
Однак в галузі теорії вони тяжіють до філософії мови Е. Сепіра,
до психологічних настанов, які називалися Л. Блумфільдом мен-
талістськими. В лінгвістичному аналізі ці мовознавці залучають
у ролі стимулів екстралінгвістичні (позалінгвістичпі) чинники, а
саме: соціальні, етнічні тощо.
3. До третьої групи належать Н. Хомський, Ф. Ліз та ін. Н а ­
зивається вона групою (школою) трансформаційного аналізу.

1 Б л у м ф и л ь д Л. Язык. М., 1968, с. 41—42.

142
Ставлення цієї групи до формалізації опису досить непослі­
довне.
Нова модель (трансформаційний аналіз) за своєю суттю є
синтезуючою. Цим вона протиставляється дескриптивному опису
за безпосередніми складниками. Одночасно з цим, метод транс­
формаційного аналізу виник внаслідок дальшої розробки методу
за безпосередніми складниками.
Теорія школи трансформаційного аналізу зазнала за останні
роки суттєвої видозміни і стала по-іншому називатись: генера­
тивна лінгвістика, породжуюча лінгвістика. Ця школа відмови­
лась від блумфільдівського біхевіоризму і протиставила не більш
досконалу теорію породжуючої граматики, теоретичною основою
якої є картезіанська філософія (від Картезій — латинізоване прі­
звище Д екарта). В теорії пізнання Декарт стояв на позиції раціо­
налізму. Критерієм пізнання істини він вважав знання, розгля­
даючи розумову діяльність як другу субстанцію у відриві від
матерії.
Теорія генеративної граматики визначається такими ф актора­
ми: 1) дослідженням не взагалі мов, а конкретної мови; 2) знан­
ням (з дитинства) конкретної мови, щоб уміти будувати правиль­
ні речення; 3) творчим аспектом уживання мови; 4) експліцитним
(відкрито виявленим) і формалізованим вираженням цих знань;
5) породженням нових, але правильних речень.
Ці теоретичні побудови школи трансформаційного аналізу не
знайшли визнання навіть в американському мовознавстві. Так,
представник Єльської школи американського структуралізму
Ч. Хоккіт характеризує теорію породжуючої граматики як анти­
наукову, ідеалістичну за своєю суттю.
«Не залишилась непомітною,— пише Ф. М. Березін,— в радян­
ському мовознавстві і породжуюча граматика, яка видається де­
якими вченими за останній крик лінгвістичної «моди» і яка викли­
кає скептичне до себе ставлення з боку радянських мовознав­
ців» К
Група трансформаційного аналізу еволюціонувала і в тому, що,
описуючи будь-який рівень мови, визнала за необхідне зважати
на фактор значення.
Як можна легко помітити, в американській школі структураль­
ної лінгвістики немає скільки-небудь грунтовної методологічно-фі­
лософської бази. Саме цим і пояснюються помітні амплітуди в тео­
ретичних побудовах представників дескриптивної лінгвістики.

Празька функціональна школа структуральної лінгвістики

Празька школа оформилась організаційно на базі Празького
лінгвістичного гуртка, засновниками якого були представники
і Б е р е з и н Ф. М. Советскому языкознанию — 60 лет.— Вопросы языко­
знания, 1977, № 5, с. 25; Ди®. ще: Р у с а н і в с ь к и й В. М. Методологія,
теорія і часткові методи лінгвістичних досліджень.— Мовознавство, 1975, N° 2,
с. 8, 9.
ИЗ і
чеського і російського мовознавства. Чеську науку про мо­
ву представляли В. Матезіус, Б. Гавранек, В. Скалічка, Ф. Трав-
нічек та інші, російську — М. Трубецькой, Р. Якобсон, C. Кар-
цевський.
Протягом трьох років — з 1926 (рік заснування гуртка) по
1929 — представники Празької школи підготували своєрідне тео­
ретичне кредо щодо мети і методів лінгвістичних досліджень. Н а ­
передодні І з’їзду славістів, який відбувся у 1929 році, вони
опублікували його на сторінках свого журналу під назвою «Тези
празького лінгвістичного гуртка».
У працях, присвячених історії лінгвістичних учень, окремих
вітчизняних і зарубіжних мовознавців підкреслюється, що П разь­
ка лінгвістична школа є другим етапом у розвитку сучасної науки
про мову. Першим етапом вважається діяльність засновника
Швейцарської школи Ф. де Соссюра. З таким твердженням можна
погодитись, але з деякими застереженнями: по-перше, лінгвістичні
концепції Празької школи не були прямим, позбавленим творчо­
го пошуку продовженням наукової теорії про мову Ф. де Соссю­
ра; по-друге, теоретичні висновки Празької школи являють собою
своєрідну трансформацію ідей не тільки Ф. де Соссюра, а й Мос­
ковської школи про функцію форм слова і словосполучення, про­
тиставлення однієї форми іншій чи іншим формам певного типу
парадигм, Казанської школи — про синхронно-діахронне дослід­
ження явищ мови, про відмінність між мовою і мовленням, про
послідовне розмежування звука і букви, вчення про фонему і звук
тощо, а також Празької школи.
Празька лінгвістична школа змушена була припинити свою ді­
яльність 1939 року після окупації Чехословаччини фашистською
Німеччиною, хоча за деякими даними, вона нібито проіснувала до
1952 року.
Теоретичні погляди представників Празької лінгвістичної шко­
ли формувалися в боротьбі двох полярних тенденцій. Одна з них
підтримувалася невдоволенням «Пражан» атомістичною теорією
молодограматиків, а друга — пошуками нових методів досліджен­
ня мовних фактів.
Празька школа, критикуючи молодограматиків за їхнє прагма­
тичне розуміння мови, погоджувалася з ними в тому, що феномени
усіх рівнів мови є надійним матеріалом для історичних дослід­
жень. Однак її представники не абсолютизували історичних до­
сліджень. На відміну молодограматикам, як, до речі, і Ф де Сос-
сюру, «Пражаин»вважали, що діахронія не протистоїть синхронії,
що синхронна інтерпретація явищ мови па певному етані може
передбачати й інтерпретацію історичну. Вони виступили проти
психолого-натуралістичного розуміння науки про мову, вказуючи
на вододіл між лінгвістикою як самостійною наукою і психоло­
гією, фізіологією і логікою.
Розглядаючи мову як структуру, складовими якої є система
знаків, «Пражани» ставили перед мовознавством відповідні з а в ­
дання: наріжним каменем його повинно бути не те, що позначає
144
мовний знак, а те, в який спосіб, який арсенал Із системи знаків
використано для цього позначення.
Проте принцип інтерпретації знака мови функціональної школи
у Празі конструктивно відрізняється від матеріалізованого розу­
міння його Глосематичною школою. Д ля П раж ан знаки мови функ­
ціонують насамперед тому, що вони є корелятами різних форм
матерії, що вони власне й існують тільки для позначення пред­
метів.
У своїх «Тезах....» «Пражани» заявили, що вони розглядають
мову з погляду її структури, що у зв’язку з цим і теорія їхня
є структуральною. Основним об’єктом структуральної теорії пред- і
ставникй Празької школи вважали мову як систему знаків під
кутом зору їх функцій у комунікативній, емоційно-експресивній
сферах. Отже, мова, за переконанням Празької лінгвістичної шко­
ли, являє собою функціональну систему знаків, тобто певну систе­
му відбору знаків вираження, підпорядковану конкретній меті
відображення.
Дослідницькі інтереси Празької лінгвістичної школи були до­
сить широкі. її представники розробляли проблеми структурної
фонології, морфонології, формотворення і словотворення, синтак­
сису речення і словосполучення, створивши при цьому досить ори­
гінальну теорію актуального членування, а також стилістики, пое­
тичної мови. «Кожне мовне вираження,— писав М. Трубецькой,—
має три аспекти: воно є в и р а ж е н н я м ( е к с п р е с і є ю ) , або
характеристикою мовця, з в е р н е н н я м (або а п е л я ц і є ю ) до
слухача (слухачів) і п о в і д о м л е н н я м (або е к с п л і к а ц і -
є ю) про предмет мовлення» 1.
Празька лінгвістична школа приділила найбільше уваги роз­
робці фонології. Фонологічна теорія найдокладпіше розроблена у
працГ'М. Трубецького «Основи фонології». Саме в фонологічних
дослідженнях вони бачили майбутнє функціональної лінгвістики.
Вони прагнули інтерпретувати й інші рівні мовної структури під
кутом зору функціональної фонології як системи. У прямому зв’яз­
ку з цим представники Празької школи побудували теорію звука
не самого по собі, а у відношенні його до інших звуків, його
функцій у системі мови. У функціональній системі звук як фізич­
не, фізіолого-психічне явище поступається перед іншим явищем,
що має властивості суспільного характеру. Цс явище, за прикла­
дом школи Бодусна де Куртене та потім Ф. де Соссюра, було
названо фонемою, а вчення про фонему як один з елементів
опозиції — фонологією. Фонему вони пояснювали насамперед як
компонент фонологічної опозиції, як такий феномен, що має смис-
лорозрізнювальну функцію.
«Пражани», досліджуючи звук, прийшли до висновку, що він є
об’єктом .двох різних наук — фонетики і фонології. Відштовхую­
чись від дихотомічної теорії Ф. де Соссюра, представники П разь­
кої лінгвістичної школи внесли в неї конструктивні корективи.
‘ Т р у б е ц к о й Н. С. Основы фонологии. М., 1960, с. 22.
Вони підкреслювали, що мовлення не протистоїть мові *, що мов­
лення такою самою мірою передбачає мову *, як і мова * — мов­
лення. Одночасно з цим, вони вважали, що мова * і мовлення — це
різні сторони мовної діяльності людини, а тому їх (мову * і мов­
лення) доцільно розглядати окремо.
У фонемі акумулюється два аспекти: матеріальний, тобто аку-
стично-артикуляторний, і ідеальний, тобто цінності, які визнача­
ються відношенням, опозицією і не можуть бути сприйнятими ні
візуально, ні аудиційно. Акустично-артикуляторний аспект — це
об’єкт фонетики; аспект цінності досліджується фонологією.
Дослідженням безпосередньої звукотворчості, тобто індиві­
дуального мовлення, займається фонетика. Звук же з його семан­
тичними функціями є об’єктом фонології. Звук, розглядуваний під
кутом зору його суспільних функцій, є мінімальною фонологічною
одиницею, яка називається фонемою мови *. Фонеми маніфесту-
ються, представляються конкретними звуками мовлення.
«Конкретні звуки,— зазначав М. Трубецькой,— що чуються в
мовленні, є всього лише матеріальними символами фонем» *.
Безпосередніми складниками фонем є смислорозрізнювальні і
лерозрізнювальні ознаки. Ті фонеми, які можуть диференціювати
значення слів, утворюють смислорозрізнювальні парадигматичні
опозиції. Нерозрізнювальні ознаки не мають суттєвого значення
для фонології. Така ознака, наприклад, приховується фонемою
r(g) у таких словах української мови, як грунт і gpynr, ганок і
г
ganoK і т. ін. У цих і подібних словах ознака проривності не має
цінності в комунікативній системі мови, а отже, вона фонологіч­
но не суттєва. У словах же типу грати (дія) і грати (предмет)
ця ознака фонологічно опозиційна. Вона, диференціюючи лексич­
ні значення, має комунікативну цінність.
«Пражани», всебічно розглядаючи фонему, прагнули знайти
вододіл між фонемою і фонетичним її варіантом. Були сформульо­
вані правила розрізнення, в яких відбилась непослідовність до­
слідників у поглядах на це питання. З чотирьох рекомендованих
правил розрізнення лише одне (перше) дозволяє чітко розрізни­
ти фонему від її фонетичного варіанта. Решта правил ускладнена
певними застереженнями. У зв’язку з цим проблема відношення
фонетичного варіанта фонеми до самої фонеми залишалася не
розв’язаною до кінця.
Структуралісти Празької школи визначили фонологічні умови,
за яких сполучення звуків є однорідною фонемою і, навпаки, окре­
мий звук може бути багатофопемиим. У першому випадку однофо-
иемними є такі сполучення, які: 1) не розподіляються між двома
складами, 2) утворюються єдиною артикуляцією, мають довготу,
що не перевершує довготи інших звуків. У другому випадку йдеть­
ся про те, що один звук реалізує групу фонем. Цей випадок мож­
на проілюструвати таким прикладом з української мови. Шипля-
ча фонема ж після голосної перед наступним сонорним н артику-
1 Т р у б е ц к о й Н. С. Зазн. праця, с. 457.
146
люється досить послабленими мовними органами, внаслідок чого
відбувається зміщення в модуляції звука. У слові можна, наприк­
лад, положення язика у творенні ж не відрізняється від артику­
ляції його при творенні н. У слові жонатий ж вимовляється так,
що кінчик язика дотикається не до альвеол, як при вимові ж у
словоформі можна, а до середньої частини твердого піднебіння.
Тому-то природним є те, що різнотипні фонеми після голосної реа­
лізуються в окремих носіїв української мови одним звуком: м она.
Представники Празької лінгвістичної школи, неодноразово на­
голошуючи на тому, що фонологічний зміст фонеми виявляється
тільки тоді, коли фонема входить у ту чи іншу систему фонологіч­
них опозицій, диференціювали їх на три типи: 1) опозиції за їх
відношенням до всієї системи опозицій, 2) опозиції за відношен­
ням між їх членами і 3) опозиції за обсягом їх смислорозрізню-
вальної інтенсивності або дієвості в різних позиціях.
Перший тип опозицій буває о д н о м і р н и м і б а г а т о м і р -
н и м. Одномірні опозиції, як правило, мають бінарні відношення.
Сукупність ознак, властивих обом членам, на основі яких робиться
зіставлення, певної опозиції відсутня у будь-якому феномені цієї
ж системи. Одномірними, наприклад, є: д — т, з — с, л — р, б — п„
в — м — за способом і місцем творення.
У багатомірних опозиціях сукупність ознак поширюється не
тільки на члени даної опозиції, а й на інші члени цієї ж системи.
Якщо, наприклад, основою опозиції взяти одну ознаку — місце
творення дентальних в українській мові, то вона поширюється »
на н та л.
Багатомірні опозиції у будь-якій системі протиставлень є про­
дуктивнішими. Проте питома вага одномірних опозицій є значною.
Визначення, наприклад, фонологічного змісту фонеми значною мі­
рою зумовлюється одномірними опозиціями.
Зважаю чи на компонентний склад, «Пражаии» розрізняли б а­
гатомірні протиставлення. В прямій залежності від цього вони
поділили багатомірні опозиції на однорідні (гомогенні) і неодно­
рідні (гетерогенні). Багатомірні гомогенні опозиції являють собою
ланцюги одномірних опозицій. Причому члени багатомірних опо­
зицій є приголосні т — с. Спільною ознакою в них є тс, що вони
глухі приголосні. Але ця ознака може бути властивою й іншим
приголосним фонемам. І все ж па її основі ці фонеми можна
представити як крайні точки одномірних гомогенних опозицій:
т — д, д — з, з — с. Гомогенність цього ланцюга полягає в тому,
що в системі приголосних фонем української мови немає більше
дентальних передньоязикових, крім т — д, або передньоязикових
(неафрикативних), крім д — з, або плоских щілинних (некотло-
винних), крім з — с. Це дає підстави для висновку: багатомірні
протиставлення т — с є гомогенними.
Гетерогенні (неоднорідні) багатомірні опозиції включають мож­
ливість дистантної структури. Не можна, наприклад, знайти про­
тиставленню б — д якийсь третій компонент, який би, вступивши
у відношення з членами цієї опозиції, утворив ланцюг одномІрнИЛ
«*?]
гомогенних опозицій типу б — м, б — п, п — м. Тут третім компо­
нентом є п.
Другий тип опозицій визначається відношенням між членами
опозиції.
Залежно від характеру відношень між протиставними компо­
нентами другий тип опозицій поділено на групи: привативну, сту-
пінчату (градуальну) і рівнозначну (еквіполентну).
Привативні опозиції характеризуються тим, що в одного її чле­
на наявна якась ознака, а в другого — відсутня, наприклад, л а ­
біальні голосні — нелабіальні, передньоязикові приголосні — не-
передньоязикові тощо.
Градуальні (ступінчаті) опозиції, менш поширені за приватив­
ні, характеризуються тим, що один із членів протиставлення має
певної ознаки більше, ніж другий, наприклад, і — е (вимова пер­
шої фонеми більш напружена, між вимова другої).
Еквіполентні протиставлення, найпоширеніші у будь-якій мові,
характеризуються тим, що їхні компоненти є рівноправними, тоб­
то це такі опозиції, в яких компоненти не протиставляються за
наявністю або відсутністю якоїсь ознаки: д — н, б — л.
Третій тип опозицій визначається за обсягом їх, семантичною
інтенсивністю або дієвістю.
Характеризуючи попередні типи опозицій, П разька школа ак­
центувала насамперед на фонемах фонологічних опозицій. У цент­
рі їхньої уваги при розгляді третього типу опозицій став розподіл
феноменів фонології у процесі творення словоформ. Це зумовило
поділ фонологічних опозицій за обсягом їх семантичної інтенсив­
ності або дієвості на постійні і нейтралізовані. В українській мові
до постійних опозицій належать о — а (типу проводити — прова­
дити). Нейтралізованими називаються такі протиставлення, в яких
смислорозрізнювальна функція нейтралізується. У такий спосіб
утворюється новий тип фонеми, який «Пражани» назвали архіфо-
11СМ010. Наприклад, у деяких південноукраїнських говорах дзвінкий
передньоязиковий дентальний вимовляється глухо (літ і лід (як
літ). Внаслідок цього, ознака, що зменшує дієвість семантичної
диференціації, нейтралізується саме архіфонемою, тобто об’єднан­
ням цих ознак в одній фонемі. Таким чином, у третьому типі
опозицій специфічні ознаки фонологічної значущості втрачаються.
Це зумовлює появу нового явища — архіфонеми. Дано кілька ви­
падків утворення архіфонеми.
В одному випадку архіфонема є похідним звуком, який утво­
рюється сполученням двох фонем, двох членів опозицій. Архіфоне­
ма не збігається з жодним із членів нейтралізованої опозиції.
У другому випадку вона може збігатися з одним із членів опози­
ції. Декретуючими факторами у виборі члена опозиції роль архі­
фонеми виконують суто зовнішні обставини, тобто сусідство одного
із членів опозиції з детермінуючою фонемою, наприклад, ш — с =*
= с , де ш є членом опозиції, с — детермінуючою фонемою, а подов­
жена палаталізована фонема с — архіфонемою. Важливим при
дослідженні одномірних опозицій є те, що їх члени споріднені
148
між собою. Цим пояснюється той факт, що в них розрізнювали-
ний елемент легко вичленовується. Фонеми, що знаходяться в опо­
зиційних відношеннях приватних одномірних опозицій, названо
корелятивними парами. Фонема, яка бере участь у корелятивній
парі, називається парною. Ті ж фонеми, що не беруть участі в
корелятивних парах, називаються непарними. Корелятивна ознака
є фонологічною ознакою.
Аналізуючи нейтралізовані опозиції, «Пражани» прийшли до
висновку: тільки одномірні опозиції можуть нейтралізуватися.
Характерною рисою Празької структуральної школи є те, що
вона не обмежувалася даними однієї мови чи групи генетично
споріднених мов. її ^цзедставники залучали факти мови'не тільки
різних груґі, а й віддалених сімей. Це дало можливість з більшою
науковою переконливістю скласифікувати нейтралізовані опозиції.
Саме такий підхід до типології нейтралізованих фонологічних про­
тиставлень можна вважати загальнолінгвістичним.
Нейтралізація може зумовлюватися мікроконтекстом, тобто
оточенням контактних і дистантних фонем, і структурою, або пев-
иою позицією у словоформі, незалежно від контактних і дистант­
них відношень. Контактна нейтралізація поділяється на дисимі­
лятивну й асимілятивну, периферійну, тобто асимілятивно-дисимі­
лятивну. В нейтралізації, що зумовлюється структурою, поєдну­
ються дві різновидності: відцентрова, коли нейтралізація має міс­
це на межі словоформи або морфеми, редуктивна, коли фоноло­
гічне протиставлення допускається в усіх складах слова, крім так
званого вершинного (наголошеного), і відцентрово-редуктивна,
тобто ізоморфна.
На особливу увагу заслуговує цілком оригінальна розробка
теорії аранжировки, виведення законів сполучуваності фонем.
Представники Празької лінгвістичної школи прагнули поши­
рити структурно-функціональний метод фонології на інші рівні
мови — морфологію, синтаксис, стилістику, а також на лінгвістич­
ну географію. Щоправда, в структурному і функціональному під­
ході до граматики і стилістики в них не було єдності думок. Вони
були піонерами у відкритті такої науки, як морфонологія, яка до­
сліджувала фонологічну структуру безпосередніх складників сло­
в а — морфем. Застосування структурно-функціонального методу в
дослідженні граматики не дало свого часу таких наслідків, як
у дослідженні звукової системи мови.
Спираючись на відкриття в системі фонології, «Пражани» по­
ставили і по-своєму розв’язали ряд загальнолінгвістичних проблем.
Це стосується насамперед нерівноправних (асиметричних) коре­
лятивних опозицій у формі граматичних значень. Члени морфоло­
гічних опозицій бувають маркіровані і иемаркіровані.
Маркірований член бінарної приватної опозиції має загальне
значення у вигляді ознаки. Немаркіроваиий член цього типу опо­
зицій заперечує ознаку першого; вій не має позитивної ознаки.
Цікавим при цьому є те, що загальне відмінкове значення члена
бінарної опозиції є об’єктом науки про слово. Часткове значення
149
 немаркірованого члена опозиції виявляється із загального значен­
ня факторами інших мовних параметрів — словосполученнями. Це
пояснюється такими факторами. Слово, окремо взяте, є носієм пев­
ного граматичного значення. Наприклад, слово дружба представ­
ляється такими формами граматичного значення, як називний
відмінок, однина, жіночий рід. Це загальне значення. Вичленову-
ється воно в спосіб наукового аналізу окремого слова. За
маркіровану ознаку загального значення можна взяти форму на­
зивного відмінка. Форма другого члена цієї опозиції немаркірова-
на. Вона зумовлюється зовнішніми факторами — здатністю сполу­
чатися з іншими словами, наприклад, оберігати друж бу. Тут у є
другим членом бінарної опозиції з частковим значенням.
У теорії про загальні і часткові значення відбилася ідея Ф. де
Соссюра про дихотомію між мовою * і мовленням.
На думку «Пражан», мова опозиції включає в себе, крім сло­
воформ як членів тієї чи іншої опозиції, моделі синтаксичних оди­
ниць. На рівні синтаксису дихотомічні протиставлення між мовою
і мовленням спричинилися до розмежування речення і вислов­
лення.
Новою в історії лінгвістичних учень була спроба «Пражан»
аналізувати речення з погляду актуального синтаксичного члену­
вання. Виділялася тема висловлення і ядро висловлення. Тема
висловлення є ланкою, що зв’язує різні контексти. Це, по суті,
те, що вже відоме співбесідникам. Основним у висловленні вв а ж а ­
ється його ядро. Ядро висловлення в комунікативній системі мови
є новою інформативною одиницею.
Розгляд явищ мови як засобів усного мовлення підпорядкову­
вався ідеї багатоманітного зв’язку їх з навколишньою дійсністю,
конкретною ситуацією. Це зумовлювало актуалізацію певних ла-
рок у структурі речення.
Представники Празької структуральної школи були творцями
нової теорії літературної і поетичної мови. Інтерес до цієї пробле­
ми зумовлювався двома факторами: 1) вченням про систему функ­
ціональності і 2) жвавою полемікою в 30-х роках з приводу роз­
витку чеської літературної мови. За їх переконанням, літературна
мова протистоїть мові народній.
Різні функції літературної мови стимулюють розвиток функціо­
нальних мов. Застосування ж функціональних мов спричиняється
до розвитку функціональних стилів. «Відштовхуючись від дихото­
мічної теорії Ф. де Соссюра, «Пражани» прагнули визначити роз-
різиювальиі ознаки функціональної мови і функціональних стилів.
Функціональна мова конституюється загальною мстою всього арсе­
налу засобів мовного узусу і є функцією мови, тоді як функцією
мовлення є функціональні стилі, що зумовлюються метою вислов­
лення. У прямому зв’язку з цим празькі структуралісти висловили
свої міркування щодо культури мови. Вони вважали, що людина
може втручатися в життя і розвиток мови і що культурною може
назватися тільки та мова, яка свідомо вдосконалена людьми, тоб­
то мовознавцями.
150
 Д л я всіх засобів мовного спілкування характерна автоматич­
ність, тобто таке стилістично нейтральне використання, яке є зви­
чайним, «буденним». Д л я поетичної мови — актуалізація (таке ви­
користання мовних засобів, що пов’язано з тропами, незвичайні­
стю, метафоризацією).
«Пражани», розвиваючи теорію Иоганна Шмідта, висловили при­
пущення: мови світу не поділяються на генетично споріднені сім’ї,
а являють собою мовні союзи. «Мовним союзом,— пише Ф. М. Бе-
резін,— називають групу географічно суміжних неспоріднених
(або, в усякому разі, не близькоспоріднених) мов, які мають істот­
ні подібні риси в синтаксичній, морфологічній або фонологічній
структурах. Класичним зразком мовного союзу є балканський мов­
ний союз, який включає в себе грецьку, албанську, болгарську
і румунську мови» 1.
Висновок мовознавців цієї школи про мовні союзі є результа­
том їхнього прагнення поширити методи функціональної фоноло­
гії на лінгвістичну географію і обгрунтувати це наявністю спіль­
них фонологічних рис генетично різних мов.
Отже, незаперечним є досягнення Празької лінгвістичної школи
структуралістів. Визнавши метод структурного аналізу основним,
мовознавці цієї школи не повторили суб’єктивно-ідеалістичних
доктрин Глосематики. Вони визнали об’єктом структуральної лінгві­
стики систему мовних знаків як корелятів дійсності, докладно роз­
робили питання фонології, її системи, фонологічних ОПОЗИЦІЙ,
замгнили психологічну інтерпретацію фонологічних опозицій інтер­
претацією соціологічною, створили нову галузь науки — морфоно­
логію, синхронний аналіз поєднували з аналізом діахронним.
Проте не всі проблеми лінгвістики знайшли своє послідовно
наукове розв’язання. Д ля прикладу можна зупинитися иа оцінці
знака як об’єкта лінгвістики і лінгвостилістики. В лінгвістичній
інтерпретації знак є корелятом дійсності, а отже, носієм двох
значень — лексичного і граматичного. На основі визнання цих зн а­
чень і створена система фонологічних опозицій. В лінгвостилістич­
ній інтерпретації знак представляється лише як позначаючий, тоб­
то як звуковий образ, без позначуваного. «Організуюча ознака
мистецтва,— твердили вони,— яким останнє відрізняється від ін­
ших семіологічних структур,— це спрямованість не на означуване,
а на самий знак. Організуючою ознакою поезії править саме спря­
мованість на словесне вираж ення»2.
Не можна погодитися також з тим, що людина може свідомо
змінити мову.
Лондонська структуральна школа
Засновником Лондонської структуральної школи був Дж. Ферс
(1S08— 1960).
‘ Б е р е з и н Ф. М. И стория лингвистических учений. М., 1975, с. 231.
2 Тези П разького лінгвістичного гуртка — У кн.: З в е г и її ц е в В. А.
И стория языкознания XIX—XX веков. М., 1965, с. 136.

IM
 В Англії давно склалася англійська фонетична школа, яка зай­
малася дослідженням живомовних елементів. Школа Д ж . Ферса
(лондонська) теж цікавилася явищами живого мовлення, однак
в оцінці ролі фонетики вони мали серйозні розходження. Якщо
англійська школа гіпертрофувала роль фонетики в колі інших
лінгвістичних предметів, то Лондонська, заперечуючи цей погляд,
визначила належне їй місце в ряду інших мовознавчих дисциплін.
Були суттєві розходження в поглядах і на інші проблеми тео­
ретичного мовознавства. Звертаючи на це, як і інші, розход­
ження, немає підстав не розрізняти Лондонської школи і шко­
ли Англійської, хоча дехто з мовознавців схильний був роз­
глядати діяльність Д ж . Ферса як представника Англійської
школи.
Школа Дж. Ферса складалася в процесі боротьби з лінгві­
стичною традицією, з обмеженим колом наукових інтересів, з мо­
лодограматичними концепціями мови. Дж. Ферс допускав, що яви­
ща мови можуть досліджуватися і в історичному плані, проте
він категорично заперечував думку датського лінгвіста О. Єс-
персена про те, що мовознавство можна замінити історичною
наукою.
Д л я Лондонської школи мова — не даність, а цілеспрямована
діяльність. У зв’язку з цим, вона визначає такі завдання лінгві­
стики: досліджувати мовну діяльність саме в цьому аспекті — ас­
пекті цільового спрямування, хоч, на їхню думку, об’єкт науки
про мову не може вичерпуватися цим. Мовна діяльність включає
в себе, крім соціального аспекту, ще й семантичний і соціологіч­
ний. Щоправда, представники цієї школи гіпертрофовано розумі­
ли біологічну сторону мовної діяльності. З а їхніми переконаннями,
можна визначити фонетичну чи фонологічну систему будь-якої
мови, досліджуючи мовну діяльність, зокрема мовлення окремого
носія даної мови.
Дослідження цілеспрямованої мовної діяльності зумовило ство­
рення Лондонською школою теорії значень. Словоформа «значен­
ня» маніфестує не усталене за нею поняття (лексичного значення),
а функцію будь-якої форми.
Дефініція значення як функції будь-якої форми мови не зовсім
задовольняла самих «Лондонців». Вони прагнули уточнити її. Це
виявилось насамперед у тому, що значення вони розчленували,
виділивши в ньому два типи: формальне і контекстуальне (ситуа­
ційне).
Функціонування форми зумовлює формальне значення, тобто
у функціональних відношеннях форм виникає формальне зна­
чення.
Контекстуальне значення зумовлюється відношенням форми до
позалінгвістичних (екстралінгвістичних) факторів.
Контекстуальне значення може сформуватися тільки опосеред­
ковано, тобто через формальне значення, отже, воно цілком зале­
жить від нього. А оскільки формальне значення формується функ­
ціональними відношеннями між формами, то в основі і контексту­
152
ального значення лежать функціональні фактори. Саме через це
Лондонську школу називають функціональною.
Неважко помітити, що диференціація значення мало допомог­
л а (або й зовсім не допомогла) справі: не визначеною у «Лондон­
ців» залишилася семантика терміна «значення».
Представники Лондонської школи у своїх працях досліджува­
ли мову за рівнями її структури. Найдокладніше розроблено
ними такі рівні: ситуаційний, граматичний і фонологічний. У сво­
їй дослідницькій практиці мовознавці дотримувалися вимоги —
аналізувати мовні явища за ієрархією рівнів — від найскладнішо­
го (фрази, висловлення) до найпростішого (морфеми, фонеми),
хоча не виключали можливості робити аналіз і у зворотному по­
рядку. Одночасно з цим, вони, вважаючи поділ граматики на
морфологію і синтаксис неправомірним, прагнули визначити й опи­
сати моделі таких мовних одиниць, як слова, словосполучення,
речення. З визначенням і описом моделей різних рівнів мови в
них пов’язана диференціація таких категорій, як система і струк­
тура. Характерним при цьому для Лондонської школи є те, що
вона диференціює ці категорії на основі абстрагованих відношень
мовних форм.
Система складається в процесі теоретичного обгрунтування
відношень на парадигматичному (вертикальному) рівні. Складни­
ками системи є її члени. Кожний член може видозмінюватися,
зазнавати перетворень (комутації). Комутацію відрізняють від
субституції (заміщення), оскільки остання зв’язана тільки з еле­
ментами структури. Системи складаються з певної кінцевої кіль­
кості опозиційних одиниць. Вони багатомірні, об’ємні.
Структура є результатом такого самого теоретичного абстра­
гування відношень, але вже на синтагматичному (горизонтально­
му) рівні. Складовими елементами структури є її компоненти.
У структурі діє лише одна якась одиниця виміру, отже, структури
одномірні.
Оскільки «Лондонці» розглядали мову як систему систем (чи
підсистем), то об’єктивне й умовне вони розуміли як одночасну
єдність компонентів. Цим можна пояснити те, що принципового
розмежування категорій системи і структури у їхніх досліджен­
нях немає і що основним аналізом у представників цієї школи є
аналіз мовних факторів за рівнями.
Найзагальнішими категоріями оперує граматика. У граматиці
системи бувають тільки закритими, замкненими. Те ж, що зали­
шається поза граматичною системою, підсистемами, об’єктивується
для дослідження в такій галузі лінгвістики, як лексикологія.
«Лондонці» прийшли до висновку, що компонентний аналіз не
може забезпечити досягнення кінцевої мети. Саме цими міркуван­
нями вони керувалися, протиставляючи компонентному аналізу
аналіз функціональний. Кінцевою метою функціонального аналізу
є створення функціональної граматики.
Заслуговує на увагу в діяльності Лондонської школи той факт,
що її представники прагнули залучити в поле свого дослідження
153
не одну мову і навіть не одну групу, а мови різних груп не тільки
індоєвропейської сім’ї, а й мовні групи чи окремі мови, що зал и­
шилися до них невивченими або вивченими недостатньо.
Дані різних мов і сімей представники Лондонської школи ви­
користовували не прагматично, а з тим, щоб обгрунтувати гло­
бальну теорію мов. Саме цим вони суттєво відрізняються в ід ’
американських дескриптивістів, які, хоч і вивчали неписемні чи
малописемні мови американських індійських племен, використову-і
вали дані цих мов для створення процедур формального аналізу.#
мов і для створення методики синхронного аналізу.

Питання для самоконтролю

1. Глосематика про плани вираж ення мовного знака.
2. Глосематична теорія компонентів мовної діяльності.
3. Дескриптивне мовознавство.
4. Фонологічні опозиції в концепції П разької школи.
5. Спроба празьких структуралістів поширити теорію опозицій на інші рів­
ні мовної структури.
6. Л ондонська школа структурної лінгвістики.

Список літератури
З а с о р и н а Л . Н. Введение в структурную лингвистику. М., 1974, с. 5—
45, 82— 157.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX—XX веков, ч. 2. М., 1965.
К о д у X о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 78—96.
К о н д р а т о в Н. А. Общее языкознание. М., 1972, с. 110— 141.
К у б р я к о в а Е. С. Из истории английского структурализма (Л ондонская
лингвистическая ш кола).— У кн.: Основные направления структурализм а. М.,
1964.

Розділ 13. ПОШ УКИ Д О С К О Н А Л ІШ И Х М ЕТО ДІВ

Л ІН Г В ІС ТИ Ч Н И Х ДО СЛ ІДЖ ЕН Ь.
П О Л ЕМ ІК А В ЗА Р У Б ІЖ Н О М У М О ВО ЗН АВС ТВІ

Зародження і поширення структуральних методів лінгвістично­

го дослідження поставили в усій гостроті питання про відношення
нових теорій, концепцій до мовознавства попереднього етапу роз­
витку. Це стосувалося насамперед оцінки діяльності молодогра­
матиків.
Майже всі напрями структуральної лінгвістики починали з гло­
бального заперечення молодограматичних теорій. Представники ж
Копенгагенської школи структуралізму пішли ще далі. Вони твер­
дили, що мовознавство попереднього періоду не можна вважати
навіть вступом до Глосематики. Таким радикалізмом позначена
діяльність і третього покоління дескриптивістів. У такій ситуації
виник поділ науки про мову на традиційне як щось примітивне,
ненаукове, і нове, структуральне, з якого ніби починається науко­
ве дослідження мов.
154
 Немає сумніву, що це були прояви молодості зачинателів струк­
туральної лінгвістики. Від такого роздвоєння серйозно терпіла
наука. Вчені були занепокоєні. Чи не найкраще висловив це зане­
покоєння таким станом речей у лінгвістиці А. Мартіне.
«Єдність лінгвістики! — писав він у 1951 році.— Дійсність чи
благочестива надія? Д ля багатьох з тих, для кого це є метою, ця
мета уявляється більш далекою, ніж коли-небудь,— при наявності
великих консервативних груп, сліпих і глухих до всього, що не
отримало громадського благословення з боку вже давно померлих
вождів, при силі-силенній «прогресивних» шкіл, клік і окремих
осіб, які прагнуть утвердитись за рахунок своїх суперників, що
нападають на одних, ігнорують інших, вербують потенційних по­
слідовників, шукають підтримки і союзників у більш-менш суміж­
них галузях, грають на почуттях національного заступництва, то
на жадобі інтелектуальної свободи — залежно від мінливих по­
треб їхньої політики. Чи є в якій-небудь іншій галузі наукового
дослідження така безодня, що уявляється непоборною, яка від­
діляє вчених з доброю виучкою, старанних, часто талановитих,
але зв’язаних традицією, позбавлених сміливості й уяви від «струк­
туралізму», що втратив будь-які стримуючі стимули, з його натов­
пами, що весь час збільшуються, нетерплячих теоретиків з малою
підготовкою і великими претензіями» *.
Поруч з такими мовознавцями, як А. Мартіне, що гаряче об­
стоювали єдність «традиційної» і структуральної лінгвістик, були
й інші, які вважали, що настав час для двох лінгвістик. Одна
з них продовжуватиме традиції компаративістики, а друга може
злитися з математикою, кібернетикою. Крім цього, висловлювали­
ся думки, протилежні попереднім: створити синтетичну науку про
мову і на цій основі досягти єдності. Цю думку поділяв навіть
Л. Є.^ьмслев у пізніший період своєї діяльності. Він відмовився
від протиставлення структурального напряму «традиційній», ком­
паративній, лінгвістиці, яке обстоював у молодості. Більше того,
Л. Єльмслев побачив зв’язки наступності: нові методи успадкува­
ли все найкраще від порівняльно-історичного мовознавства.
У пошуках інтеграційного шляху розвитку мовознавчої науки
виявилася і третя група лінгвістів. Вони вважали, що лінгвістич­
ну науку про мову можна створити тільки тоді, коли після кри­
тичного перегляду полярних лінгвістичних напрямів буде відібрано
з їхніх теоретичних праць найдоцільніше, науково найвагоміше.
Ця тенденція найвиразніше проявилась у науковій діяльності
професора університету в Монтевідео (Уругвай) Еуженіо Косеріу,
з тією, однак, видозміною, яка зумовлювалася застереженням
А. Мартіне: єдність лінгвістики стане реальністю, як тільки бу­
дуть подолані антиномії між синхронією і діахронією.
Робота Е. Косеріу «Синхронія, діахронія й історія», відбиваючи
дискусійну ситуацію в зарубіжному мовознавстві, написана
певною мірою в полемічному плані.

1 Цит. за вид.: Новое в лингвистике, вып. 3. М., 1963, с. 125.

155
 Особливістю цієї роботи є те, що теоретичні проблеми розв’я­
зуються в ній з позицій не стільки лінгвістичних, скільки філософ­
ських, до речі, не завжди чітких і послідовних.
Дослідження Е. Косеріу є певною мірою еклектичним: в ньому
відбилися ідеї В. Гумбольдта, К. Фосслера, а також Е. Дюркгей-
ма, всіх структуральних напрямів, як і молодограматиків німець­
кої школи та італійської «ареальної лінгвістики». Ідеї одних авто­
рів Е. Косеріу, критикуючи, приймає, других — заперечує, третіх —
поділяє. В цілому ж робота не позбавлена рис оригінальності.
Е. Косеріу починає з того, що поділяє історію лінгвістичних
учень на два періоди. Рубежем між цими періодами є «Курс з а ­
гальної лінгвістики» Ф. де Соссюра. Як вважає Е. Косеріу, сам
«Курс...» відбиває цей поділ. В одній його частині розглядається
попередній період мовознавства, у другій — накреслюються пер­
спективи структуральної лінгвістики, від якої, на думку Е. Косе­
ріу, відбрунькувалися Глосематика і Празька лінгвістична школа,
яку він називає діахронною фонологією.
Е. Косеріу робить критичний огляд тих теоретичних засад, від
яких відштовхувався Ф. де Соссюр у побудовах своїх антиномій.
Він недвозначно підкреслював, що протиставлення діахронії і
синхронії стало можливим тільки тому, що швейцарський учений
ототожнював об’єкт лінгвістики з процесом, методикою лінгвістич­
ного дослідження: не мова в нього є об’єкт наукового аналізу, а
синхронія. Синхронії приписуються такі ознаки, як статичність і
системність. Синхронний підхід до явищ мови виключає будь-який
розвиток. У цьому випадку дослідник повністю не визнає ні роз­
витку, ні найдрібніших змін. Ф. де Соссюр говорить не про спосо­
би існування мови, не про те, що собою являє стан мови, а ви­
ключно про підхід лінгвіста до мови.
Ф. де Соссюр порівнював відношення історичної дійсності до
стану мови, або синхронії, з відношенням предмета до його проек­
ції на площині, яка нібито залежить від проектованого предмета,
проте це вже зовсім інший предмет. З цього приводу Е. Косеріу
зауважує: «...Синхронне», або «стан мови», є для Ф. де Соссюра
не історичною дійсністю стану мови, а проекцією цього стану на
нерухомий екран дослідника» К
Е. Косеріу не погоджується з думкою Ф. де Соссюра про те,
що для опису статики і для опису руху мови потрібні зовсім різні
параметри, підкреслюючи, що в такому випадку йдеться не про
дійсний стан мови, а про позицію дослідника. Реальний стан мови
передбачає, окрім синхронії, діахронію. Незалежним від діахронії
може бути тільки синхронний опис. Е. Косеріу робить висновок:
«...соссюрівська антиномія, помилково перенесена в площину об’єк­
та,— це не що інше, як відмінність між описом і історією»2.

1Косериу Э. Синхрония, диахрония и история.-— Новое в лингвистике,

вып. 3, с. 148.
2 Там же.

156
 Е. Косеріу, нагадавши позицію німецьких молодограматиків*
зокрема Г. Пауля, щодо ролі історії у вивченні мови, критикує
концепцію Ф. де Соссюра, відповідно до якої структуру мови мож­
на вивчати автономно, тобто ігноруючи історію. Е. Косеріу не
погоджується з твердженням Ф. де Соссюра про те, що синхронія
тотожна мові *, а діахронія — мовленню, а також з тим, що мову
з усіма її рівнями можна звести до стану мови. Цінним є заува­
ження Е. Косеріу з приводу того, що Ф. де Соссюр виділяв у стані
мови в ролі об’єкта лінгвістичного аналізу такі істотні ознаки, як
незмінність і системність. А між тим, системність, за Ф. де Сос-
сюром, є не сам об’єкт, тобто не історична реальність, а лише
проекція її. Системність виявляється в проекції, оскільки проек­
ція відноситься до об’єкта. В дійсності, наголошує Е. Косеріу, не­
рухомою є не система, а проекція, чого не розрізняв Ф. де Соссюр.
Якщо в синхронії не можна визначити змін, то в ній не можна й
довести незмінності. Е. Косеріу, обгрунтовуючи думку про наяв­
ність змінності у мові, зазначає, що для доведення умовиводу про
синхронний характер мови не можна обійтися без діахронії. Ото­
тожнюючи мову з її станом, дослідник мимовільно зміщує син­
хронний метод у розряд об’єктів дослідження.
Е. Косеріу, заперечивши теорію протиставлення синхронії і д іа ­
хронії, прийшов до висновку, що встановлення відмінності між
синхронним і діахронним аналізом відноситься не до теорії мов­
ної діяльності, а до науки про мову.
Визначаючи своє розуміння сутності мови, її змін, а також
відношення між описом і теорією мови, її історією, Е. Косеріу
сформулював свої погляди на перспективи нової лінгвістики. Як
видно з його побудов, предтечею моністичної лінгвістики є філо­
софія мови В. Гумбольдта. На думку істориків мовознавства, в
цьому немає нічого негативного, якщо взяти з філософії В. Гум­
больдта все, що науково обгрунтовано, піддаючи критиці елементи
суб’єктивного ідеалізму, суперечливі погляди на сутність мови,
відношення мови до мислення, народу тощо. Е. Косеріу прагне
подолати це, але не завжди вдається йому це зробити.
Як і В. Гумбольдт, Е. Косеріу вважає, що мова перебуває
весь час у розвиткові. Будь-який стан мови являє собою своєрід­
ний продукт попередніх періодів свого розвитку, а тому все в
мові, що не залежить від діахронії, не є станом мови. Е. Косеріу,
визначаючи змінність мови, звертає увагу на важливість таких
трьох факторів: а) логічна проблема змінності, тобто, чому мова
видозмінюється; б) загальна проблема змінності, тобто є вона
каузальною чи умовною проблемою; в) історична проблема пев­
них змін.
Автор дослідження «Синхронія, діахронія і історія» заперечує
логічний зв’язок між змінністю і каузальною необхідністю. Він
вважає, що змінність притаманна природі самої мови. Мова змі­
нюється насамперед не тому, що вона є щось готове, а тому, що
вона безперервно створюється. Мова * як різновидність мови змі­
нюється тому, що за її допомогою спілкуються, що вона існує як
157
 скарбниця технічних закономірностей мовлення. Мовлення ж — це
цілеспрямована діяльність творчої індивідуальності, яка вільна у
доборі засобів техніки мови* . Мова * не створюється мовною прак­
тикою людини. Це пояснюється тим, що історія носія певної мови
повністю збігається з історією мови *, з історією мовної діяльно­
сті. Мова * являє собою діалог, в процесі якого свідомість одного
індивіда створює позначення чогось, а свідомість іншого інтерпре­
тує це позначення. «Людська свідомість,— пише Е. Косеріу,— це
завжди історична свідомість, а основною формою прояву в людині
історичної свідомості є «мова», уміння говорити, як інші, тобто
так, як уже говорили раніше відповідно до традиції» 1. Мова *,
що історично склалася, проявляється в мовленні. Проте мова * в
мовленні зазнає певної деформації, що може пояснюватися і ме­
тою висловлення, і психолого-фізіологічними умовами звукотвор-
чості. Критерієм визначення ступеня деформації є норма. Під нор­
мою Е. Косеріу розуміє не те, що можна створити, а те, що уже
створено, тобто прийнята система вживань, реалізацій, узаконених
левиою культурою, певним суспільством.
Оскільки діалог належить, як вважає автор монографії, і мов­
цю і слухаючому, а навички їхньої мови * не завжди збігаються,
то мовній діяльності властива постійна тенденція співбесідників
до уніфікації, до ототожнення обох частин, тобто обидва учасники
мовлення прагнуть до того, щоб їх краще зрозуміли.
У діалогічних дуелях і відбувається зміна мови *. Відхилення
від закономірностей мови *, від норми, від традицій Е. Косеріу
називає інновацією. Визнання співрозмовником інновації як моде­
лі для власних висловлень називається прийняттям.
Отже, мовна * зміна — це система прийняття інновацій. Спів­
бесідник сприймає те, що задовольняє його соціальні, культурні й
естетичні потреби. Інновація належить до сфери мовлення, а
прийняття — до мови*. Між цими явищами діє такий фактор,
як незалежність у виборі. Фактор незалежності у виборі і кон-
стптує зміну. Цим пояснюється те, що всі інновації спричиняються
до зміни: прийняття — це незмінна можливість вибору.
Другий фактор пов’язаний із загальними умовами змін, які
властиві внутрішнім змінам мови *.
Зміни зумовлюються культурними і функціональними умовами.
Культурні умови формуються традицією, історією. Функціональ­
ні — це стан мови *, тобто являють собою систему, або синхронію,
як твердив Ф. де Соссюр. Відношення між синхронією і діахроні­
єю Е. Косеріу вбачає в тому, що зміни, які вже мали місце в
історії мови *, є лише умовою змін у функціонуванні сучасної
мови. Інновація стає нормою тільки тоді, коли вона функціональ­
но виправдана і необхідна. Функціональна система є нерівною в
усіх своїх ланках. Зазнають змін ті її компоненти, які є найелаб-
кішими, тобто де і коли потреби вираження не повністю задоволь­
няються системою.
1 Цит. за вид.: Новое в лингвистике, вып. З, с. 148.
158
 Третій фактор мовних змін визначає умови, за яких та або
інша зміна змогла ввійти в традиційну систему. Пояснюючи змін­
ність, можна провести проекцію на площину інновації. Інновація ж
не. може пояснити змінності. Зміна у мові відбиває політичну*
культурну уніфікацію, а також національну інтеграцію.
Значну увагу Е. Косеріу приділив питанню каузальності мов­
них змін. На його думку, причинових змін у мові * немає. Немає
їх і в мовленні як вільній цілеспрямованій діяльності. Отже, при­
чинність, як вона розуміється в природничих науках, нейтралізу­
ється і в мові *, і в мовленні вільністю вибору.
Е. Косеріу критикує структуралістів усіх напрямів за їх тео­
рію з надмірною каузальністю, детермінізмом.
Критичний розбір полярних, як дехто вважав, лінгвістичних на­
прямів завершився висновками дослідника: з порівняльно-історич­
ного мовознавства і структурального можна взяти для нової мо­
ністичної лінгвістики тільки те, що може пояснити виникнення
інновацій, культурно-історичних і функціонально-структурних ф ак­
торів, не даючи переваги жодному з них, відношення між іннова­
цією як явищем мовлення та змінністю як явищем мови *, з одно­
го боку, і, з другого,— вільність вибору, яка кваліфікується як
імпульс змінності. Змінність, за твердженням Е. Косеріу, ней­
тральна до функціональної й історичної цілеспрямованості.
Е. Косеріу висловив у своїй роботі ряд слушних думок з різ­
них питань теоретичної лінгвістики. Проте він припустив і багато
неточностей, непослідовностей у методологічних настановах. Так,
залишається остаточно не з ’ясованим питання відношення мови
до культури: в одному випадку мова тотожна культурі, в іншому —
вона є різновидністю культури 1.
Не можна погодитися і з твердженням Е. Косеріу про автоном­
ність мовного вибору. Це означає, що людина свідомо втручається
у зміну явищ мови.
Хисткими є теоретичні засади в обгрунтуванні зв’язків між ока­
зіональними інноваціями і прийманням, що переростає в узус. Коли,
за яких обставин інновація трансформується в норму? Чи достат­
ньо для трансформації одного прийняття? Скільки потрібно ін­
формантів для того, щоб прийняття перетворилося в узуальне яви­
ще? На ці питання Е. Косеріу так і не дав відповідей.

Питання для самоконтролю

1. А. М артіне про єдність лінгвістики.
2. Е. Косеріу про способи створення моністичної лінгвістики.
3. Інновація, прийняття і змінність у структурі мови.
4. Непослідовність теорії Е. Косеріу.

1 Цит. за виданням: Новое в лингвистике, вып. 3, с. 186.

159
 Розділ 14. ЕТН О Л ІН ГВІС ТИ К А

ТЕОРЕТИЧНО-ЛІНГВІСТИЧНІ ПІДВАЛИНИ ЕТНОЛІНГВІСТИКИ

Розгляд мови в нерозривних зв’язках з такими атрибутами її

носіїв, як історія їх матеріальної культури, соціального укладу,
їхні звичаї, побут, психічний склад, спричинився до утворення
нової галузі мовознавчої науки — етнолінгвістики (від грецьк. сло­
ва ethnos — народ і французького linguistique — мовознавство, що
є похідним від латинського lingua — м ова).
Основи етнолінгвістики були закладені Вільгельмом Гумбольд­
том. Теоретично обгрунтовуючи порівняльно-історичний метод, він
підкреслював: компаративістика матиме успіх тільки тоді, коли
досліджуватиме мову не саму по собі, а одночасно з вивченням
народного духу. Щоправда, В. Гумбольдт не дає прямого визна­
чення поняттю «народний дух». Проте в ході викладу думок він
зауважує, що особливості народного духу зумовлюються приро­
дою, становищем, які у свою чергу формують характер народу,
напрям його думок, його дії. «Усіма своїми коріннями,— писав
В. Гумбольдт,— з найтоншими їх фібрами,— вона [мова.— Г. У.]
переплітається з національним духом, і чим помірніше діє в ній
сила національного духу, тим правильніший і багатший розвиток
мови» 1.
Під значним впливом цих думок В. Гумбольдта, як і його ідеї
про мову, що, маючи твірну силу, оточує звуковим ланцюгом пев­
ну етнічну групу, формуючи її світогляд, який може бути змінений
тільки тоді, коли замінити цей звуковий ланцюг іншим, тобто,
коли змінити мову, виникло два, цілком автономних, напрями ет­
нолінгвістики — європейський і американський.
Дослідники історії лінгвістичних учень кваліфікують перший
з цих напрямів як неогумбольдтіанство в науці про мову.

КОНЦЕПЦІЇ ПРЕДСТАВНИКІВ НІМЕЦЬКОЇ ЕТНОЛІНГВІСТИКИ

Засновниками європейської етнолінгвістики були Ернст Кассі-

рер, Іост Трір і Лео Вайсгербер. Вайсгербер протягом десятиріч
після другої світової війни очолює етнолінгвістику у ФРН. Його
мовознавчі погляди викладені не тільки в дослідженнях. Вон у
відбилися в граматиці, а також у шкільних програмах з німецько
мови у ФРН.
Досить показовою для Л. Вайсгербсра є його чотиритомна пра­
ця «Про сили німецької мови» (1949— 1950). Один із томів цієї
праці має назву «Про світогляд німецької мови». Як і В. Гум­
больдт, Л. Вайсгербер твердить, що кожна мова має свій, тільки
йому властивий світогляд, що вона, перебуваючи між людиною і
всесвітом, відкриває своєю структурою, словотворенням, особли­
вим лексичним складом істини про навколишній світ. У такий
1 Гумбольдт В и л ь г е л ь м . Зазн. праця, с. 4«

460
спосіб формується національний світогляд. Мова становить ціліс­
ний світогляд нації. Цю думку Л. Вайсгербер мотивує тим, що
мова виражає всю силу уявлень, які кожна нація створює про
всесвіт. Той факт, що існує багато мов, є доказом зовсім різних
світоглядних позицій у пізнанні одного й того самого предмета.
Цим твердженням Л. Вайсгербер заперечив відому думку про те,
що багатомовність грунтується на функціонуванні у різних мовах,
різних за своєю акустично-фізіологічною природою звуків, звуко­
вих образів, різною психічною уявою про уяву носіїв того чи ін­
шого мовлення. З а переконанням Л. Вайсгербера, людина має
лише ілюзорне уявлення про всесвіт, оскільки це уявлення фор­
мується мовою.
Досить прозорою є тенденція Л. Вайсгербера, як і В. Гумбольд­
та, тлумачити мову як даність бога, як творця історії людства.
Мова, за переконаннями Л. Вайсгербера, становить суб’єкт істо­
рії, заперечуючи традиційну думку про мову як відображення
історії, прогресу в науці, техніці, вважає джерелом розвитку нау­
ки, історії не пізнавальні здібності людей, а іманентну діяльність
мови. Таким іманентним початком, на думку Л. Вайсгербера, є
знак мови. Під впливом, очевидно, вже не стільки В. Гумбольдта,
як Ф. де Соссюра, знак тлумачиться як єдність звучання і зна­
чення. Але розуміння Л. Вайсгербером значення нічим не відріз­
няється від погляду на це питания В. Гумбольдта. Розв’язання
цього питання у Л. Вайсгербера ускладнюється тим, що він по­
збавляє знак основного, що робить його знаком — корелятивної
природи: значення не відкривається пізнавальною діяльністю лю­
дини, а дається їй мовою. Саме з цього погляду Л. Вайсгербер
створює теорію мовного поля, яка виключає будь-яку співвіднесе­
ність меж семантичних полів з предметною співвіднесеністю.
З погляду матеріалістичної філософії мовний знак становить єд­
ність звучання і значення. У цій єдності, яка відображає певну
форму об’єктивно існуючого світу, формується поняття.
Л. Вайсгербер приходить до думки, що оскільки значення
«дається богом», то його переваги над формою є аксіоматичними.
Відштовхуючись від цього твердження, Л. Вайсгербер прагне по­
будувати таку граматику німецької мови, в якій би вивчалась
не форма, а значення. Звідси він припускає черговий помилковий
висновок, що випливає із загальної її концепції про мову як сві­
тоглядну категорію: будь-яке значення має тільки одну форму.
У прямому зв’язку з цим Л. Вайсгербер висловлюється за те, щоб
уся повоєнна Європа була поділена па держави за одним прин­
ципом — принципом мовлення 1. Ці неприховано шовіністично-ідеа­
лістичні міркування Л. Вайсгербера тісно переплітаються з реван­
шистськими устремліннями західнонімецьких імперіалістів: до
складу Німеччини, на їхню думку, повинні ввійти псі країни, на­
селення яких користується німецькою мовою, тобто такі країни,
як Австрія, Швейцарія та ін. Аргументи расистської теорії про

1 Д ив.: Д р о т в и н а с Л . Общее языкознание. Вильнюс, 1974.

6 0-46 161
особливу місію німецької мови, а звідси — і німецького народу,
переваги німецької мови і німецького способу мислення над ін­
шими мовами й іншими способами мислення видобуваються.
JI. Вайсгербером з етимології слова Німеччина, в якому нібито
акумулювалися назва мови і назва народу: від індоєвропейського
слова deom a, що означає «народ», походить старонімецьке chintist,
яке видозмінилося на певному етапі в D eutsch.
У підсумку слід підкреслити, що представники німецької етно­
лінгвістики, зберігаючи вірність принципам ідеалістичної сторони
у філософії мови В. Гумбольдта, прагнуть підпорядкувати цим
принципам і те нове, що з ’являється в теорії лінгвістичних учень,
зокрема структуральну лінгвістику.

АМЕРИКАНСЬКА ЕТНОЛІНГВІСТИКА

Проблеми етнолінгвістики виникли і в американському мово­

знавстві у зв’язку з вивченням безписемних мов американських
індійців. Першим, хто зіткнувся з цими проблемами, був Франц
Боас (1858— 1942). Він твердив, що грунтовне дослідження наро­
дів, їх психології включає в себе як складову, невід’ємну частину
мову. Центральною проблемою для американської етнолінгвісти­
ки було дослідження моЪ і культури індійських племен.
Другим, хто, по суті, заклав основи американської етнолінгві­
стики, надав їй системної завершеності, сформулював її основні
принципи, був відомий соціолог, антрополог і поліглот Едуард Се-
пір (1884— 1939), а також його учень і послідовник Бенджамен
Лі Уорф.
Е. Сепір виклав свої погляди на ряд проблем теоретичної лінг­
вістики у праці «Мова», опублікованій 1921 року, перекладеній
російською мовою в 1934 році.
Наукові інтереси Е. Сепіра не обмежувалися етнолінгвістични-
ми проблемами. Ця широта поглядів на мовні явища в цілому
і на відношення мови до культури її носіїв найповніше відбилася
у згаданій монографії.
Своєрідний об’єкт лінгвістичних досліджень ставив перед аме­
риканськими лінгвістами такі завдання, з якими можна було спра­
витися лише коли розв’язувати їх комплексно. Своєрідність об’єк­
та пояснюється насамперед тим, що жодна мова не мала своєї
писемної історії, тобто не мала літературних творів, писемних
пам’яток, які б фіксували рівень на певних етапах її розвитку.
Ось чому американське мовознавство змушене було кооперувати­
ся більше за інші, скажімо, європейське мовознавство, з такими
науками, як етнографія, психологія, антропологія.
Природні дані людини передбачають процес говоріння (мовлен­
ня). Однак воно не може розвинутися просто, само по собі, в
природних умовах, а тільки в умовах соціального життя індивіда,
який спирається на традицію мовної діяльності певного колекти­
ву, певної етнічної групи.
На думку Е. Сепіра, не можна погодитися з твердженням де­
162
яких мовознавців про мовлення як таке явище, в основі якого
нібито лежить інстинкт. Ця думка мотивується тим, що люди ви­
ражають позитивні чи негативні емоції в звуках. Звук, таким чи­
ном, сприймається як емоція, а не як повідомлення думки. Самі
емоції властиві людям різних етнічних груп. Фіксуються вони в
мовах по-різному, залежно від специфіки їх фонетичної природи.
У зв’язку з цим, емоції є компонентом мовлення і не повинні
ототожнюватися з інстинктивним криком тварин.
Е. Сепір робить висновок: якщо припустити, що сучасні мов­
лення розвинулися з вигуків, то їх аж ніяк не можна розглядати
як результат інстинктивної діяльності. Цим він заперечив ідею
про походження мови з вигуків.
Заперечує Е. Сепір і звуконаслідувальну (ономато-поетичну)
теорію походження мовлення. Ні вигуки, пі звуконаслідування не
перетворюються на основну тканину мовлення, оскільки вони не
можуть виконувати соціальної функції. Ця думка мотивується т а ­
кими двома фактами: індійські племена по річці Маккензі, які
зберегли первісні риси мовлення, майже не користуються вигука­
ми і звуконаслідуванням, тоді як розвинені індоєвропейські мови
мають їх у достатній кількості. Як же Е. Сепір розумів мову?
«Мова,— твердить він,— є суто людський, не інстинктивний спосіб
передачі думки, емоцій і бажань засобами системи довільно ство­
рюваних символів» *. Ці символи розраховані на слухове сприй­
мання. Вони творяться органами мовлення. Мовлення ж становить
складний комплекс робіт мозку, нервової системи, органів мовлен­
ня, слуху, конституйованих поставленою метою повідомлення.
Е. Сепір, не розрізняючи фонетики і фонології, звука і фонеми,
вважав, що звук відноситься до мови і мовлення, що звукові мо­
делі, зафіксовані свідомістю носіїв певної мови, не збігаються з
великою кількістю модифікацій. Кожний звук, на думку Е. Сепі-
ра, має з теоретичного погляду безконечну кількість модифікацій.
Не всякий звук мовлення з його артикуляцією є надбанням мови.
Мова включає в свою структуру звук мовлення лише тоді, коли
він асоціюється з досвідом колективу, уявляється узагальнено
символом у вигляді звуків мовлення. Таким чином, той чи інший
елемент мовлення символізує поняття не про окремий предмет, а
про ряд предметів. Отже, мовлення як значущий елемент пооди­
нокого акту психо-фізичної діяльності є символом поняття. Те, що
проявляється у фактичному потоці мовлення, Е. Сепір рекомендує
розглядати як фіксацію окремих понять у їх взаємозв’язку. Р о з­
виваючи цю думку, він не міг не порушити питання про відношен­
ня мислення до мовлення і мови. Він вважав, що мова і мислення
з психологічного погляду — явища не зовсім співвідносні. Мова,
на його думку, являє собою зовнішню форму мислення, більше
того, вона є дорозумовою функцією. «Наш погляд на природу
мови,— писав він,— можна сформулювати ще в такий спосіб:
мова за своєю суттю є функція дорозумова» К Цікавим при цьому

‘ Сепир Э. Язык. М., 1974, с. 8—9.

6*
є те, що Е. Сепір був свідомий того, якою мірою завершеність
мислення зобов’язана мові. Д ля мислення немає готових форм
мови, в які б вона могла вкластися. Е. Сепір категорично твер­
дить, що мислити без мови — річ неможлива. Він говорить про
мислення як про продукт психічної діяльності, а про мову — як
про знаряддя, підкреслюючи: мислення неможливе за своїм по­
ходженням без мовлення. «Знаряддя,— писав Е. Сепір,— робить
можливим продукт, продукт сприяє вдосконаленню зн а р я д д я » 2.
І далі: «...Поняття не здобуває свого особливого і незалежного
існування доти, поки воно не знайшло свого розрізнювального
мовного втілення»3. За переконанням Е. Сепіра, мова — це систе­
ма звукових символів з комунікативною функцією. Початком і
кінцем кругообігу мовлення є світ звуків. Соціальна функція від­
повідностей початкового слухового образу і кінцевого звукового
сприймання є тим критерієм, за допомогою якого визначається
результативність процесу психічної діяльності.
Мова — це структура, внутрішнім змістом якої є різні форми
мислення.
Е. Сепір приділив певну увагу з’ясуванню такого питання, як
структура мовлення. «...Під мовленням,— твердить він,— ми розу­
міємо звукову систему мовної символіки, потік вимовлюваних
слів» 4.
Структурними компонентами мовлення є елементи. Під елемен­
тами Е. Сепір розуміє слова. Найпростішим елементом мовлення
є ніби звук індивіда. Звук, у свою чергу, не буває аморфною оди­
ницею. Складниками його є взаємопов’язана робота органів мов­
лення, які діють рівнобіжно і певною мірою автономно. Мовлен­
ня характеризується тим, що має значущу функцію. У зв’язку з
цим, звук як такий не є елементом мовлення, а отже, справжнім
компонентом мовлення є об’єднання, комбінації звуків у вигляді
слів, словосполучень, а також тих частин (морфем), які заряджені
понятійними значеннями. Е. Сепір називає ці елементи мовлення
знаками, які маніфестують певні поняття чи ряд понять, пов’я за ­
них в одне ціле.
Аналізуючи структуру слова, мовознавець виділяє в ній ту
частину, яку називає кореневою (не в вузько граматичному, а в
константному розумінні), що має певну, семантично прозору ідею,
хоча з суто практичного погляду вона не має цінності, і граматич­
ний елемент, який не функціонує самостійно. Д оля значущості
формується в сполученні граматичного елемента з елементом кон­
стантним.
Не випадають з поля зору Е. Сепіра і ті слова, структура яких
обмежується лише константним елементом, типу стіл, дуб тощо.
Враховуючи всі ці фактори, він виділяє п’ять типів слів, позначе­
них символами: А — констант без граматичного елемента (у мові
1 С е п и р Э. Зазн. праця, с. 15.
2 Там же.
3 Там же, с. 13.
4 Там же, с. 20.

164
індійського племені Америки); А + (О) (де О є граматичним
елементом, що дорівнює нулю); А + (я) — перемінний граматич­
ний елемент; ( Л ) + ( в ) — ні константний елемент, ні елемент гра­
матичний не функціонують скільки-небудь самостійно; А + В —
сполучення кількох елементів, що можуть самостійно побутувати
в мовленні.
Функціональними одиницями мовлення Е. Сепір вважає сполу­
чення константного і граматичного елементів, а також речення.
В кожній функціональній одиниці наявні як логічні або абстракт­
ні, так і психічні фактори. Безпосередніми складниками форми
мови є граматичні процеси і граматичні поняття. Граматичні про­
цеси зв’язані з формальними процедурами, спрямованими на ви­
значення мовних моделей. Граматичні ж поняття розглядаються
Е. Сепіром як зміст формальних моделей.
Е. Сепір зауважував, що, оскільки будь-яка мова має тільки
їй притаманну структуру, завдання лінгвістики полягає в тому,
щоб визначити типи цієї структури.
Не погодившись з традиційними класифікаціями мов, в яких
виділялись такі тріади, як ізолюючі, аглютинативні і флективні,
або аналітичні, синтетичні і полісинтетичні, або ізолюючі, афіксую-
чі й символічні, Е. Сепір запропонував свою, типологічно-морфо­
логічну класифікацію, в основу якої поклав, за його термінологі­
єю, «інтуїстичну форму мови», під якою розумів такі морфологіч­
ні типи: І — кореневі поняття, II — дериваційна група, III — змі­
шано реляційна і IV — реляційні ідеї. Чотири класи понять
знаходять своє вираження в чотирьох формах морфологічних
процесів: а) ізолюючий, б) аглютинативний, в) фузійний і г) сим-
волізаційний.
Той чи інший понятійний клас може бути виражений одним,
двома і трьома процесами. Процеси — цс своєрідна техніка фор­
мотворення.
У типологічній класифікації привертає увагу одна деталь:
Е. Сепір у хід своїх думок вводить логічні категорії про об’єкт
лінгвістичного дослідження. Це, очевидно, трапилося тому, що не
було чітко визначено грані між логікою і мовознавством.
Е. Сепір інтерпретує мову як історичне явище, як интпір істо­
рії. Він висловлює припущення, що мова, як і наступні її етапи
побутування, була єдиною, цільною. Вона розвивається в усіх
своїх ланках, рухається, зазнає пс тільки глобальних, а й локаль­
них видозмін. Локальні видозміни і спричинилися до того, що єди­
на в структурному відношенні мова почала розпадатися на діа­
лекти. Стримуючим фактором цього розпаду була загальнонаціо­
нальна чи регіональна норма.
Е. Сепір твердить, що мови виникли одночасно, що виникали
вони як загальнокультурне явище, і що вони, як і культура, не
бувають самодостатніми.
Залишаючись вірним ученню В. Гумбольдта про твірну приро­
ду мови, а також про те, що поняття передують мові, Е. Сепір
вважає, що мова виникає раніше за культуру. Він перекопаний
165
у тому, що процес взаємовпливу між мовою та культурою сягає
глибин історії. Взаємопроникнення елементів майже всіх рівнів
мовної структури спостерігається навіть у неспоріднених мовах.
Найпродуктивнішим елементом запозичення є лексика. Імпульсом
запозичення слів були культурні зв’язки. Е. Сепір вважає, що
мови світу засвоїли найбільшу кількість слів з лексичного складу
п’яти мов: старокитайської, санскритської, арабської, грецької і
латинської. «Роль різних народів,— писав Е. Сепір,— у розвитку
і поширенні культурних цінностей можна майже точно встановити
шляхом з’ясування, якою мірою їхня лексика просочувалась у
лексику інших народів» 1.
Мовотворчі і культурні взаємозв’язки були майже безпере­
шкодними як у середні віки, так і в епоху Відродження, однак,
зауважує Е. Сепір, з XVIII і особливо з XIX століття з’явилися
тенденції ревного оберігання самобутності мов. У цей час запо­
зичені слова зазнавали фонетичної трансформації відповідно до
правил, законів тієї мови, яка запозичила їх.
Як антрополог Е. Сепір досліджував мову в її відношенні до
раси та культури. В антропології під расою розуміють таку групу
людей, яка історично склалася, має спільне походження. Ця
спільність знаходить своє вираження в однаковій будові тіла,
пігментації, кольорі шкіри, формі волосся, очей тощо. Культура ж,
за визначенням Е. Сепіра, являє собою «соціально успадковану
сукупність практичних навичок та ідей, що характеризують наш
спосіб життя» 2.
Залучаючи для аналізу матеріал мов індоєвропейської, урало-
алтайської та інших сімей, Е. Сепір приходить до цілком логіч­
ного висновку: мова чи група мов можуть не збігатися (і в біль­
шості випадків не збігаються) з расою чи расовою групою, а
також з культурною зоною. Цей висновок мотивується мовною
практикою представників трьох основних рас: європеоїдної, мон­
голоїдної і негроїдної. Говорячи про різновидності їх, Е. Сепір
висловлював припущення, що таке збігання (чи бодай зближен­
ня) мови з мікрорасою і сферою культури — імовірне явище. Цей
висновок підтверджується фактами мови, культури і раси сусід­
ніх племен у Північній Америці.
Деякі мовознавці, в тому числі й американські, порівнюють
лінгвістичну діяльність Е. Сепіра з діяльністю Ф. де Соссюра. Д л я
такого порівняння є певні підстави: генезис теоретичних висновків
має одне д ж е р е л о — філософію мови В. Гумбольдта, розуміння
мови як структури, інтерпретація її як соціального явища, праг­
нення формалізувати процедури лінгвістичного аналізу, конструк­
тивний вплив їх концепцій на наступні покоління мовознавців
Європи-4-Америки тощо. Проте Е. Сепір і Ф. де Соссюр схожі в
постановці і розв’язанні глотогонічних проблем. Найсуттєвіша від­
мінність полягає насамперед у тому, що кожний з них по-різному

1 С е п и р Э. Зазн. праця, с. 152.

2 Там же, с. 163.
166
сприймав і осмислював об’єкт лінгвістики. Якщо Ф. де Соссюр
досліджував мову як лінгвіст, що будував свою теорію на чистих
відношеннях між знаками синхронного зрізу, то Е. Сепір розгля­
дав її як антрополог, який заклав основи дескриптивної лінгві­
стики, спираючись на порівняльно-історичний метод і використо­
вуючи матеріал не тільки і не стільки мов племен американських
індійців, а й багатьох інших народів.
Як зазначається у спеціальній літературі, логічним завершен­
ням етнолінгвістичних ідей Е. Сепіра є праці Бенджамена Лі Уор-
фа (1897— 1941), інженера з протипожежної техніки за освітою
і лінгвіста за практичною діяльністю, талановитого учня і послі­
довника Е. Сепіра.
Як і вчитель, Б. Уорф дотримувався погляду: мова безпосе­
редньо пов’язана з культурою і психологією її носіїв.
Учень був переконаний у тому, що окремі форми мислення
і діяльності людей декретуються мовою. Будь-які явища, предме­
ти, їх ознаки не пізнаються людиною, а відкриваються їй мовою.
Одночасно з цим він визнавав, що в мові акумулюється два ф ак­
тори: позначення і відображення дійсності, що мова є засобом
спілкування і одним із безпосередніх складників культури, що
культура певною мірою знаходить своє відбиття в граматиці, хоч,
як підкреслює Б. Уорф, прямого зв’язку між мовою і культурою
немає.
Аналізуючи сприймання й осмислення категорій часу, просто­
ру, субстанції носіями мов індоєвропейської сім’ї, з одного боку,
і, з другого,— одним з індійських племен Америки — хопі, Б. Уорф
прийшов до висновку, що структура мов створює уявлення про
час, число, простір, матерію тощо, що кожна мова своєрідно, в
неповторний спосіб відтворює дійсність і таким чином втілює і
закріплює якийсь неповторний світогляд. Цей висновок відомий
під назвою гіпотези лінгвістичної відносності.
Та або інша ідея, форма уявлення про всесвіт формуються,
таким чином, не в процесі пізнання, практичного досвіду, а мо­
вою. Б. Уорф вваж ає помилковим твердження деяких теоретиків
про пізнання часу, простору і матерії в інтуїтивний спосіб, у той
самий час допускаючи не меншу помилку в такому висновку: «Ін­
коли твердять, що иьютоповськни простір, час і матерія відчува­
ються всіма інтуїтивно». І далі: «...Ньютонівські поняття просто­
ру, часу і матерії не є дані інтуїції. Вони дані культурою і мовою
(виділення наше.— Г. У.). Саме з цих джерел і взяв їх Ньютон» 1.
Привертає увагу один штрих у суперечливих теоретичних по­
глядах Б. Уорфа. Підкреслюючи зв’язок не тільки мови, а й
науки з культурою в цілому, він слушно зауважує, що наука від­
криває такі космічні світи, які, спочатку не відповідаючи уявлен­
ням, що вже склалися в межах цих співвідношень, переходять у
розряд глобальної культури. «Наука,— визнає Б. Уорф,— пробує
створити нову мову, щоб за її допомогою встановити зв’язок із
1 Цит, за виданням: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, ч. 2, с. 274.

16?
 світом, який р о з ш и р и в с я » О т ж е , як бачимо, не тільки мова
відкриває світ наукових уявлень, а й наука «створює нову мову»,
тобто нові форми комунікативного зв’язку. Ця, в принципі пра­
вильна, думка підпорядковується гумбольдтівській ідеї про посе­
редню функцію мови між людиною і навколишнім світом.
Такою ж непослідовністю характеризується і погляд Б. Уорфа
на категорію простору, яка в нього формується не мовою, а пізна­
ється «через досвід, незалежний від мови» 2.
У мовній теорії Б. Уорфа можна помітити й те, що імпліцитно
присутнє в дослідженні Е. Сепіра: ототожнення психології з лінгві­
стикою, різних форм психічної діяльності з структурними моделя­
ми мови, а також нечітке розмежування мови і мислення.
Антропологічний підхід до вивчення мов американських індій­
ців спричинився до створення гіпотези Сепіра — Уорфа, методоло­
гічною основою якої є філософія мови В. Гумбольдта. За цією
гіпотезою, мову можна дослідити тільки в органічному зв’язку
з вивченням культури, побуту, звичаїв її носіїв, їх психічного
складу і т. ін., що мова як іманентно твірна структура формує
не тільки категорії часу, простору, субстанції, а й світоглядні та
логічні категорії.
Таким чином, матеріалістична в своїй основі ідея В. Гумбольд­
та про вивчення мови, її структури в зв’язку з іншими духовними
витворами людини: культурою, звичаями, побутом тощо — по-різ­
ному була трансформована в німецькій та американській етнолінг­
вістиці. Німецька етнолінгвістика є иеогумбольдтіанською в науці
про мову. Вона обмежилася своєрідним розвитком ідеалістичного
боку філософії мови взагалі й антропологічної ідеї В. Гумбольдта
зокрема. Дослідження ж американських мовознавців мають пря­
ме відношення до етнічної лінгвістики. Проте й вони були в по­
лоні гумбольдтіанського розуміння сутності мови як твірного по­
чатку, який формує не тільки свідомість психічної індивідуально­
сті, але й світогляд усієї нації. Ця непослідовність американських
етнолінгвістів найвиразніше відбилась у відомій гіпотезі Сепіра —
Уорфа.
Питання для самоконтролю
1. Методологічні основи етнолінгвістики.
2. Теоретичні засади представників німецької етнолінгвістики.
3. Особливості американської етнолінгвістики.
4. Лінгвістичні погляди Е. Сепіра.
5. Б. Уорф про властивості мови.
6. Гіпотеза Сепіра — Уорфа.

Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. История лингвистических учений. М., 1975, с. 49, 249—250.
Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков, ч. 2. М., 1965,
с. 228—281.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 87, 165—166.
Кондратов Н. А. Общее языкознание. М., 1972, с. 141— 147.
1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, ч. 2, с. 276.
2 Там же, с. 250.

168
 Розділ 15. РО ЗВИТО К Н А У К И ПРО МОВУ В СРСР
СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ

Революційна перебудова всієї соціально-економічної системи

колишньої російської імперії внесла кардинальні зміни в усі сфе­
ри суспільного життя, у соціальну психологію і спосіб мислення
громадян першої в світі соціалістичної держави.
Практика соціалістичного будівництва на селі, в місті, форму­
вання нової людини, закладання фундаменту і розвиток радян­
ської культури, докорінна перебудова освіти зумовлювали завдан­
ня усіх галузей науки.
Організаційне зміцнення наукових установ, забезпечення їх
матеріально-технічною базою були в центрі пильної уваги Р ад ян­
ського уряду.
«З перших років Радянської влади,— говориться в Тезах
ЦК КПРС до 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної револю­
ції,— наука стала загальнодержавною справою, предметом по­
стійного піклування партії і народу. Радянська держава навіть
у найтяжчі для країни роки не шкодувала коштів на організацію
широкої мережі науково-дослідних закладів, розвиток фундамен­
тальних і прикладних напрямів науки, експериментальної бази
наукових досліджень, підготовку кадрів» !.
Усе це накладало величезну відповідальність на радянських
учених взагалі і на мовознавців зокрема перед партією, народом
за перспективи розвитку науки.
Д ля радянських учених усіх наукових циклів, а особливо гу­
манітарного, гострою як у перші, так і в наступні роки після
перемоги Жовтня була проблема методології науки.

Д1АЛЕКТИКО-МАТЕР1АЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ —
МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА РАДЯНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА

Корінні проблеми теоретичної лінгвістики: походження мови

і її сутність, відношення її до мислення, референта і аудитора,
до речей, явищ суспільства, її суспільна функція, природа мовно­
го знака, зв’язок між словом і поняттям, логікою і граматикою,
граматикою і психологією тощо — були в центрі уваги філологів,
філософів як античного світу, так і ближчих до нас часів. Розв’я­
зувалися вони по-різному, з різних філософських позицій: стихій­
них діалектико-матеріалістичних, психолого-біологічних, прагма­
тично-емпіричних, а також суб’єктивно-ідеалістичних, клерикаль­
но-теїстичних. Послідовно ж наукова розробка цих проблем зна­
йшла своє відображення в працях тільки класиків марксизму-
ленінізму.

1 50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції. Постаиооа Плену­

му ЦК КПРС. Тези ЦК КПРС. K., 1967, с. 42.
169
 К. Маркс, Ф. Енгельс і В. І. Ленін, відкриваючи закони роз­
витку різних сфер суспільного життя, дали науково обгрунтоване
розв’язання глобальних проблем теоретичного мовознавства. Во­
ни вчать, що праця, і насамперед суспільна праця, виділила десь
у кінці верхньоплеоцеиської епохи третинного періоду людинопо­
дібну мавпу з-поміж інших видів фауни. Колективна праця, про­
яснення свідомості, вдосконалення мовлення в корені змінили
відношення між первісною людиною і природою. «... В процесі
формування,— писав Ф. Енгельс,— люди прийшли до того, що в
них виникла потреба щось сказати одне одному. Потреба створила
собі свій орган: нерозвинута гортань мавпи повільно, але неухиль­
но перетворювалась шляхом модуляції для все більш розвинутої
модуляції, а органи рота поступово навчались вимовляти один
членоподільний звук за другим» х.
У предка людини на початковому етапі не було ні мислення,
ні мовлення. Він мав лише біологічні передумови мислення і мов­
лення, які лягли в основу виникнення їх. Біологічні передумови
мовлення і мислення складалися з таких факторів, як колективна
праця, наявність відносно високого рівня відчуття, мозку, психі­
ки, складного нервово-м’язевого апарату (пластичності язика, ле­
гень, пристосованих для вймовлення звуків вібрування м’язів
гортані тощо), тобто анатомо-фізіологічної основи виникнення
мовної діяльності людини. «Розвиток мозку й підлеглих йому чут­
тів,— підкреслював Ф. Енгельс,— свідомості, яка дедалі більше
прояснюється, здатності до абстракції й до умовиводу справляв
зворотний вплив на пращо і на мову, даючи обом все нові й нові
поштовхи до дальшого розвитку» 2. Здібності мислення до абстрак­
ції й умовиводів знайшли своє відбиття у здатності мови до уза­
гальнень. Імпульсом мислення діалектичний матеріалізм завжди
вважав об’єктивно існуючий світ. Навколишні предмети, діючи на
органи відчуття (перший ступінь пізнання), спонукають через ре­
цепторні сигналізатори працювати клітини мозку, відбирати у
предметах істотне й узагальнювати в мовному знакові (другий
ступінь пізнання) як маніфестантові певного поняття. «Пізнання,—
вчить В. І. Ленін,— є відображення людиною природи. Але це не
просте, не безпосереднє, не цільне відображення, а процес ряду
абстракцій, формування, утворення понять, законів etc.» 3. У тому
випадку, коли процес відчуттєвого сприймання абстрагується від
конкретного предмета, чуттєвим образом є слово як виразник по­
няття про конкретний предмет.
Ленінська теорія пізнання і відображення є класичним зр а з­
ком розв’язання питання про співвідношення мови і мислення, сло­
ва і поняття, часткового і загального в мові. В. І. Ленін писав:
«У мові є тільки з а г а л ь н е » 4. І далі «Всяке слово (мова) вже
узагальнює. Чуття показують реальність; думка і слово — загаль­

1 М а р к с K., Е н г е л ь с Ф. Твори, т. 20, с. 455—456.

2 Там же, с. 457.
8 Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 29, с. 152— 153.
4 Там же, с. 232.

170
не» 1. Мовлення і мислення становлять синхронні явища одного
мовного процесу: мовлення е результатом мислення, з одного бо­
ку, і, з другого,— засіб визрівання і виявлення його. Отже, мов­
лення і мислення не ототожнюються і не відриваються одне від
одного.
К. Маркс і Ф. Енгельс називали мову «безпосередньою дійсні­
стю д ум ки »2. Класики марксизму-ленінізму довели, що мова за
своєю природою, комунікативною функцією є суспільним явищем.
К. Маркс і Ф. Енгельс, наголошуючи на споконвічний зв’язок мо­
ви і мислення, підкреслювали: «Мова така ж давня, як і свідо­
мість; мова є практична, існуюча і для інших людей і лише тим
самим існуюча також і для мене самого, дійсна свідомість, і,
подібно до свідомості, мова виникає лише з потреби, з настійної
необхідності спілкування з іншими лю дьм и»3. В. І. Ленін, визна­
чаючи мову, писав: «Мова — найважливіший засіб людськоґо
спілкування»4. Таким чином, марксизм-ленінізм учить, що жодна
наука, в тому числі й лінгвістична, не може успішно розвиватись,
протистояти буржуазним ідеям, різного роду ідеалістичним у своїй
основі теоріям, метафізичному світорозумінню без науково обгрун­
тованої філософської основи. Такою методологічною основою нау­
ки про мову, як і природничих, соціально-економічних та психо-
лого-педагогічних наук, є діалектичний та історичний матеріалізм,
діалектико-матеріалістична філософія.
З перших днів Жовтневої революції радянським мовознавцям
були створені необхідні умови для розвитку лінгвістики на мето­
дологічній основі марксистсько-ленінської філософії.
Природно, що першій генерації радянських учених взагалі і
мовознавців зокрема, які мали прекрасну професійну підготовку
і були виховані на традиціях дореволюційних шкіл, довелося,
опрацьовуючи труди класиків марксизму-ленінізму, поповнювати
свої знання законами історичного розвитку, розширювати своє діа-
лектико-матеріалістичне світорозуміння.
Цей процес методологічної перебудови наукових кадрів інтен­
сифікувався практикою соціалістичного будівництва, всі сфери
якого спиралися на марксистсько-ленінську теорію наукового ко­
мунізму.
З огляду на глибину засвоєння марксистсько-ленінської філо­
софії і на об’єктивний підхід до виявлення її законів в об’єкті
мовознавства, з огляду на готовність брати активну участь у
здійсненні культурної революції в Радянському Союзі, на оцінку
попереднього етапу розвитку науки про мову, зокрема компарати­
вістики, шкіл «Слів і речей», естетичного ідеалізму та інших на­
прямів, а також з огляду на ставлення до перспектив розвитку
мовознавства в С РС Р можна умовно виділити три періоди у роз-

1 Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 29, с. 229.

2 М а р к с K., Е н г е л ь с Ф. Твори, т. З, с. 427.
3 Там же, с. 28.
4 J1 е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 25, с. 246.

171
витку радянської лінгвістичної школи: перший — становлення І
розвиток радянського мовознавства в 20-х роках, другий — д аль­
ший розвиток радянського мовознавства в ЗО—40-х роках, і третій
період— фронтальні дослідження в 50—70-х роках загальнолінгві-
стичних проблем і мов усіх народів Радянського Союзу.

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА

В 20-х РОКАХ

Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції створи­

ла надзвичайно сприятливі соціальні умови для здійснення справ­
ді культурної революції, без якої, як зазначав В. І. Ленін, не
можна було й думати про будівництво комунізму К Однак на ш ля­
ху до цієї мети постали прикрі залишки царизму: неписьменність,
міжнаціональні чвари і т. ін. Три чверті населення країни не вмі­
ло читати й писати. Бракувало вчительських кадрів, спеціалістів
з різних галузей науки, техніки. Гостро постало питання про фор­
ми спілкування між громадянами багатонаціональної робітничо-
селянської держави. Ці, як і ряд інших проблем на шляху до
культурної революції як складової частини соціалістичного будів­
ництва, були успішно подолані тільки тому, що всі ланки радян­
ської влади, якщо не зважати на окремих осіб, що збивалися на
буржуазно-націоналістичні чи шовіністичні манівці, невідступно
керувалися в своїй діяльності єдино правильною, теоретично об­
грунтованою ленінською національною політикою. Ленінська на­
ціональна політика не тільки давала право, а й забезпечувала
здійснення цього права кожній нації Радянського Союзу розвива­
ти свою культуру — соціалістичну за змістом, національну за фор­
мою. Ленінська національна політика повністю нейтралізувала
діяльність тих, хто сіяв ворожнечу між окремими націями СРСР.
Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним ужив найефективніших
заходів для ліквідації неписьменності. В усіх республіках було
створено густу мережу шкіл по ліквідації неписьменності, шкіл
робітничої молоді, робітничі факультети при вузах, спеціальним
декретом вводилось обов’язкове початкове навчання.
Фундаторами радянської лінгвістичної школи були такі мово­
знавці: О. М. Пєшковський, Ю. Ф. Карський, В. О. Богородицький,
Л. В. Щерба, М. Я. Марр, Д. М. Ушаков, І. І. Мєщанінов,
О. І. Смирницький, М. М. Петерсон, Л. А. Булаховський,
А. Ю. Кримський, М. Я. Калинович, Є. К. Тимченко, М. К. Грун-
ський, С. Г1. Обпорський, Є. Д. Поливанов, Г. О. Винокур та
багато інших. Усі воші пройшли вітчизняну, багату своїми тради­
ціями школу порівняльно-історичного мовознавства таких науко­
вих центрів лінгвістичної думки, як Москва, Ленінград, Казань,
Харків. Саме життя поставило перед ними велику кількість нових
завдань і проблем великої державної і політичної ваги. Серед цих

1 Див.: Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 41, с. 300.

172
 проблем магістральною» чбула проблема створити на докорінно но­
вих методологічних марксистсько-ленінських основах науку про
мову. \
Підтримуючи заходи Радянського Уряду, спрямовані на доко­
рінну перебудову культурного життя країни, усі мовознавці цьо­
го періоду розгорнули свою Діяльність у різних сферах: педаго­
гічній, науково-педагогічній, науково-методичній, дослідницькій,
лексикографічній, методологічно-теоретичній тощо. Особливо х а ­
рактерним для цього періоду була діяльність численних гуртків,
товариств, на засіданнях яких організовувалися дискусії з усіх
питань лінгвістики: культури усного мовлення; відношення норми
літературної мови до неологізмів, зумовлених революційними пере­
твореннями суспільного життя; до діалектизмів; до лінгвістичного
аналізу текстів художньої літератури; до методології радянської
лінгвістичної школи; ставлення до компаративістики, а також до
нової, яфетичної теорії М, Я. Марра. Дискусії навколо цих питань
вийшли за межі гуртків.'
Однак мовознавці цих років не обмежувалися дискусіями про
перспективи розвитку лінгвістики радянської доби. Вони брали
участь у складанні підручників і посібників для шкіл лікнепу,
масових шкіл, шкіл спеціальної середньої освіти, а також для
вузів. Широким фронтом велася лексикографічна робота. Дискусія
була перенесена на сторінки періодичних видань. Не обійшлося,
щоправда, тут і без суб’єктивізму, вульгаризованого розуміння
марксистсько-ленінського вчення про мову. Так, окремі мовознав­
ці вважали, що науку, створену в умовах буржуазних порядків та
імперіалістичних воєн, треба повністю відкинути як чужу самій
суті пролетарської революції, що нове, радянське мовознавство
не може нічого успадкувати від буржуазного мовознавства, ос­
кільки вони антиподи. У зв’язку з цим не визнавався і порівняль­
но-історичний метод. Висловлювалася думка, що радянське мо­
вознавство твориться на пустому місці. Переважна більшість уче­
них не поділяла цих нігілістично-радикальних думок, підкреслюю­
чи наступні зв’язки радянського мовознавства, побудованого на
засадах марксистсько-ленінської філософії, з попереднім його
етапом.
Першим з радянських мовознавців, хто виступив від імені марк­
систської науки про мову, був Микола Якович М арр (1864 -1934),
засновник так званого нового вчення, відомого під назвою яфети­
дології. За його переконанням, яфетична теорія становить не що
інше, як марксистсько-ленінську філософію.
М. Я. Марр починав свою лінгвістичну діяльність як компа­
ративіст, який успішно досліджував кавказько-іберійські мови.
Він висловив припущення, що субстратом вірменської мови як
різновиду індоєвропейської сім’ї були кавказько-іберійські мови.
Цей субстрат був названий М. Я. Марром яфетичним (від яфети-
д и , що означало назву стародавніх племен і сучасних народів —
абхазців, басків, грузинів, черкесів та інших — Кавказу, Серед­
земномор’я тощо. Яфетиди походять від власного імені Яфета, за
17 1 1
біблійними переказами, одного з трьох братів, які були родона­
чальниками всіх племен на земній кулі).
Як і представники французької соціологічної школи, зокрема
А. Мейє і Ж. Вандрієс, академік М. Я- Марр надавав великого
значення міжмовним контактам, які, на його думку, завершуються
схрещенням. Це значною мірою зумовило його другий висновок —
яфетичні елементи є в кожній мові. «Нове вчення» грунтувалося
на тому, що історія мови, її спорідненість визначається наближен­
ням, змішуванням, нарешті, її схрещенням на тій самій основі
яфетичного субстрату. В процесі цього схрещення одні мови аси­
мілюються іншими, внаслідок чого відбувається своєрідна абсор-
бація, тобто процес зменшення кількості мов. Цим самим
М. Я. Марр заперечив теорію так званого родовідного дерева
А. Шлейхера, перевернувши її з ніг на голову.
У літературі, присвяченій аналізу наукової діяльності
М. Я. Марра, підкреслюється, що дослідження кавказько-іберій­
ських мов були найкращим доробком ученого, за які він, до речі,
був обраний академіком. Вони не втратили своєї цінності до
сьогоднішнього дня. Те, що було створено під гаслом марксист­
ського мовознавства з використанням матеріалістичної фразеоло­
гії, є, по суті, вульгаризацією марксистсько-ленінського вчення про
мову, про комунікативну функцію її в суспільному житті. Справа
ускладнювалася й тим, що яфетидологію приймали не тільки ма-
лодосвідчені, з недостатньою професійною підготовкою мовознав­
ці, а й окремі дослідники мов першої генерації радянських лінгві­
стів, більше того, філософи, історики, археологи, етнографи, літе­
ратурознавці, мистецтвознавці. Як підкреслювалося свого часу в
ряді праць, окремі філософи, суспільствознавці до кінця не усві­
домлювали вульгаризаторської суті маррівських формул про мову
і суспільство, про культуру, народ і класи, про мислення і світо­
гляд, про діалектику історичного розвитку суспільних явищ і внут­
рішні закони історичного руху мови. Праці М. Я. Марра опублі­
ковано в п’ятитомному виданні «Вибрані твори» (Л., 1933— 1937).
Вони рекламувалися його учнями як зразок марксистської інтер­
претації явищ як мов, так і суспільного процесу. Його ім’я в цей
період ставало незаперечним авторитетом для науковців усіх гу­
манітарних і суспільних наук.
«Революційність» псевдомарксистських висновків М. Я. М арра
спроектовано на дві площини — суто лінгвістичну і соціологічну.
Радикалізм АА Я. Марра в лінгвістичних питаннях виявився у
двох планах: в оцінці методу лінгвістичних досліджень, гіпертро-
фовапс виділений семантичного аспекту в мові, майже цілковите
ігнорування її матерії, тобто звуків, звукових комплексів і недо­
оцінка таких факторів мови, як творення слів, звуків, парадигма­
тичних форм тощо.
М. Я. Марр твердив, що радянське мовознавство не може ко­
ристуватися порівняльно-історичним методом, оскільки цей метод
обслуговував науку про мову в епоху капіталізму, отже, він е
методом буржуазного мовознавства і за своєю суттю ідеалістич­
174
ний. Це твердження мотивується, на перший погляд, переконливи­
ми аргументами. Мовляв, для науки є один метод наукового ана­
лізу. Таким методом є діалектичний матеріалізм. На думку
М. Я. Марра, діалектико-матеріалістичний метод нічим не відріз­
няється від палеонтологічного 1 аналізу чотирьох елементів. Як
видно, М. Я. Марр ототожнював метод історично-діалектичного
матеріалізму з системою прийомів методик часткових, зокрема
лінгвістичних, досліджень. Дієвість системи цих прийомів визна­
чається тим, якою мірою вони враховують закони гносеологічно­
го методу. Той або інший спосіб, методика наукового аналізу
значною мірою, якщо не повністю, зумовлюються об’єктом дослід­
ження, його специфікою, внутрішньою структурою. Сума ж цих
способів наукового аналізу формує частковий метод окремої нау­
ки чи групи суміжних наук.
Закони діалектичного методу передбачають розгляд явищ будь-
якої форми дійсності в процесі їхнього історичного розвитку в не­
розривному зв’язку з іншими явищами. Дослідження історичного
розвитку явищ повинні будуватися на врахуванні протидіючих
сил, суперечностей, що зумовлюють розвиток, тенденції руху, що
веде до зміни одного якісного стану іншим якісним станом.
М. Я. Марр, його учні та послідовники твердили, що звукові
образи відображають сутність позначуваних предметів, тобто ма­
ють причинні зв’язки з останніми, що в основі всіх мов світу
лежить чотири елементи: сал, бер, йон, рот .
Оскільки в мовах можуть бути співзвучні слова, які збігаються
за формальною ознакою, умоглядний чотириелементний аналіз
ускладнювався тим, що співзвуччя треба було перевіряти закона­
ми палеонтології мовлення, а семантику — історією матеріальної
культури. Перевірка семантики історією матеріальної культури
становить перехідну ланку від мови до історії суспільства, тобто
до стадіального розвитку людського мислення, яке, на думку
М. Я. Марра, пройшло три стадії — тотемічну, космічну і техноло­
гічну.
Тотемічна стадія пов’язана із станом дологічного мислення,
тобто з таким станом, коли люди не могли ще мислити. На цій
стадії не було звукового мовлення. Замість нього функціонувало
кінетичне, так зване лінійне, або ручне, мовлення. Таким чином,
засновник «нового вчення» припускав, що ця найнижча форма
мовлення обслуговувала первісну людину без її мислення. Цим
самим він допускав за можливе розглядати мову автономно від
мислення, відриваючи перше від другого, тоді як перше є засо­
бом і результатом другого.
Тотемічна стадія завершується переходом у космічну стадію.
Космічна стадія характеризується появою звукового мовлення. На
цій стадії в людини з ’являється уява про три рівні неба: верхнє,
що означає саме небо, середнє, тобто земля, і нижнє — вода.

1 Палеонтологія — наука, яка прагне відтворити картини первісної культу­

ри за даними мови.
175
У зв’язку з тим, що космічна стадія характеризується не тільки
зародженням мислення, навіть появою вищої його форми — уяви,
М. Я. Марр прийшов до висновку: першим значущим словом було
небо.
Обидві ці стадії мали свої виробничі сили: тотемічна стадія —
виробничі тотеми, космічна — культові. Сприймалися виробничі
сили обох стадій міфологічно.
Космічна стадія у зв’язку з ростом продуктивних сил зміню­
ється технологічною. На технологічній стадії людина почала
сприймати предмети не міфологічно, а реально, із справжнім зн а­
ченням. Це і лягло в основу семантичної теорії М. Я. Марра. Суть
цієї теорії в тому, що слово, наприклад небо, перевтілюється в
слова будь-якої мови світу, тобто слова різних мов потенційно
можуть бути виведеними із слова небо. Так, елемент роїи пізна­
вався у варіантах такого ряду слів, як р у ка , ріка (річка), русалка.
Цікавим при цьому є той факт, що творець чотириелементного
аналізу не написав жодної праці, в якій би було використано
цей аналіз.
М. Я. Марр, як і його учні, виключав морфологію з об’єктів
лінгвістики, ототожнюючи її з лексикою і підпорядковуючи син­
таксису. Розглядаючи граматику з соціологічного погляду,
М. Я. Марр твердив, що вона повинна бути ідеологічною. Син­
таксис має виразний вияв суспільної функції. Він є ідеологічною
категорією, оскільки в ньому найповніше акумулюється мова.
Другий, соціологічний аспект «нового вчення» про мову не
меншою мірою невільний від псевдомарксистських тверджень.
М. Я. Марр, а за ним і його учні, визначаючи суспільний ха р а к­
тер мови, не зважив на специфіку її, підпорядкувавши без будь-
яких застережень категоріям інших суспільних явищ. Саме цим
пояснюється те, що мову віднесено до надбудовних категорій, а
звідси за природою своєю вона є класовою. А так як надбудова
співвідноситься з базисом, точніше, з соціально-економіч і ла­
дом па даному стані ного розвитку, то мова, разом ' ними
надбудовними категоріями, обслуговує цей базис. Отже, мова, як
і інші суспільні явища, породжується базисом. Один соціально-
економічний базис змінюється іншим у революційний спосіб.
З революційною зміною базису у вибуховий спосіб змінюється і
надбудова. Звідси робиться карколомний висновок: нова соціаль­
но-економічна база породжує нову якість мови в усіх її ланках.
Ця цілком нова якість повністю відкидає стару форму. Таким
чином, імпульсом розвитку мови «нове вчення» вважає не еволю­
цію, а революційні стрибки, вибухи, внаслідок яких одна класова
мова змінює іншу класову мову. Парадоксальним є твердження
М. Я. М арра про класову мову в докласовому (тотемічному) су­
спільстві.
Отже, суб’єктивно прагнучи інтерпретувати явища мови, її
роль у суспільстві з позицій марксистсько-ленінської філософії,
М. Я. Марр висловив ряд немарксистських тверджень, умогляд­
них гіпотез, суперечливих висновків. Він весь час уточнював свої
176
 попередні припущення, без кінця роз’яснюючи, вдосконалюючи
свою теорію, яка так і залишилася незавершеною. В. І. Абаєв
писав з цього приводу: «Не можна сказати, щоб сам М. Я- Марр
не усвідомлював слабких сторін своїх теорій. Він був своїм иай-
нещаднішим критиком... У статтях і в приватних бесідах дуже
суворо... відгукувався про створене ним «нове вчення»... У пе­
редмові до збірника своїх статей «По етапах розвитку яфетичної
теорії» (М.— Л., 1926) він називає цей збірник «букетом» з опалих
листків, вже зів’ялих» К
Однак оцінюючи наукову діяльність М. Я. Марра і зважаючи
на ту історичну ситуацію глобальної соціальної перебудови не
можна не зважати на те, що прагнення М. Я. Марра відповідали
духові його революційного часу. Сама по собі спроба зумовлюва­
лася вимогами надзвичайно динамічного життя 20-х років. І хай
ця спроба не була досконалою, вона спонукала інших радянських
учених першої генерації інтенсивніше опанувати марксизм-лені-
нізм, діалектико-матеріалістичиий світогляд. «Протягом усієї сво­
єї наукової діяльності,— пише В. І. Абаєв,— він (Марр.— Г. У.)
був насамперед творчою натурою». І далі: «Зрозуміти М. Я. М ар­
ра періоду «нового вчення» про мову можна тільки в контексті
революційної епохи. Вся його діяльність у цей період випливала
із щирого і палкого бажання послужити на своїй ділянці справі
революційного перетворення життя і науки» 2.
Плідну наукову і педагогічну роботу вів у цей період Олек­
сандр Матвійович Пєшковський (1878— 1933). Вірність О. М. Пєш-
ковського лінгвістичним традиціям Московської школи імпліцитно
була спрямована проти методологічних настанов М. Я. Марра.
О. М. Пєшковський, як і засновник загального мовознавства
В. Гумбольдт, вважав, що мова первісної людніш була синтетич­
ною, тобто первісна людина почала висловлюватися, а вже пізніше
стала членувати висловлення на складові елементи.
О. М. Пєшковському належить ряд фундаментальних робіт,
присвячених дослідженню російської мови, її орфографії, інтона­
ції, стилістиці, нарешті, методиці викладання російської мови.
Найпопулярпішою роботою О. М. Пєшковського є «Російський
синтаксис у новому висвітленні», третє видання якого вийшло 1928
року. >ік твердить сам О. М. 1Ієшмжськиіі, теоретичною основою
«Російського синтаксису...» була синтаксична система О. О. По­
тебні і погляди на синтаксис П. Ф. Фортунатова. Проте після
опублікування «Синтаксису російської мови» О. О. Шахматова
(1925— 1927) О. М. Пєшковський грунтовно переробив свою пра­
цю. Він прагнув описати якнайбільшу кількість синтаксичних
фактів.
У лінгвістичній літературі підкреслюється, що О. М. Пєшков­
ський виявив досить тонке розуміння структури синтаксису. Твор­
чою особливістю О. М. Пєшковського є те, що він у своїх роботах

1 Вопросы языкознания, 1960, № 1, с. 98.

2 Там же, с. 99.
177
оперував великою кількістю вірогідних фактів досліджувано!
мови. Кожна його робота відначається оригінальністю думки, но­
визною інтерпретації мовних явищ, актуальністю тематики. Таки­
ми рисами характеризується його стаття полемічного характеру
«Об’єктивний і нормативний погляд на мову», опублікована в ж ур­
налі «Русский язык в школе» 1923 року. Зовнішні обставини, які
спонукали О. М. Пєшковського до постановки цього питання, такі:
як відомо, вже на початку 20-х років досить виразно проявилась
тенденція до оголошення порівняльно-історичного мовознавства не
тільки формалістичним, а й наскрізь ідеалістичним, більше того,
імперіалістичним; «нове вчення» з його палеонтологічним аналі­
зом чотирьох елементів і теорією стадіального розвитку не забез­
печувало навчального процесу спеціальних вузів; практика соціа­
лістичного будівництва, здійснення культурної революції поста­
вили на порядок денний гострі питання: чому навчати майбутні
лінгвістичні кадри, яке місце в цьому навчанні повинна зайняти
описова граматика. Саме навколо цих питань і виникла дискусія,
в якій узяв участь професор О. М. Пєшковський.
У своїй статті «Об’єктивний і нормативний погляд на мову»
він зазначає, що об’єктивний погляд на предмет передбачає пізнан­
ня, з одного боку, і, з другого,— відсутність будь-якого нашару­
вання емоцій і волі. Д л я дослідника мови не повинно бути ні
правильного, ні неправильного, гарного чи негарного в .предметі
дослідження. Перед ним стоїть завдання пізнати цей предмет. Та
чи інша діалектна модифікація морфемного складу слова не від­
кидається мовознавцем. Вона спонукає його до роздумів над істо­
рією словоформ, над тим, який рівень розвитку певної мови вона
приховує в собі. Тут не можна не помітити прагнення автора
статті привернути увагу до глибинного вивчення рідної чи будь-
якої іншої конкретної мови, її діалектних різновидностей.
По-іншому діють носії тієї чи іншої мови. В пізнання втруча­
ються нормативні фактори. Воно витісняється емоціями, оцінкою,
конституйованими нормою літературного мовлення. О. М. Пєшков­
ський, хоч і характеризував норму як динамічне явище, все ж
характеризував її як найконсервативніший прояв з усіх духовних
надбань суспільства: вона визнає тільки «те, що було, зрідка
те, що є» але ніколи не визнає того, що буде» 1. Проте на­
віть за цих обставин норма виконує інтеграційну суспільну
функцію: вона стримує процес диференціації і уніфікує національ­
не мовлення і мову * як соціальне явище. Одночасно з цим
О. М. Пєшковський підкреслює, що норма як така ще не забезпе­
чує всім необхідним, що потрібно для спілкування між її ревни­
телями, охоронцями. Вона кооперується з таким елементом, як
розуміння.
О; М. ПєШґІОВСІКИЙ помітив тенденцію до економії мовлення,
ка проявляється в носіїв будь-якої мови. Як результат дії цієї
тенденції у мовотворчій практиці людей з ’являються різного типу
еліптичні конструкції. Мірилом зрозумілості виступають тут такі
1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, ч. 2, с. 293.

Н78
два фактори: спільні зовнішні актуалізатори й адекватність попе­
реднього досвіду. О. М. Пєшковський вважає, що коефіцієнт зро­
зумілості в носіїв народного мовлення більший за нормативно-
літературний. Це він пояснює тим, що в першому випадку діють
ці два фактори, у другому вони відсутні. Ось чому, на думку
О. М. Пєшковського, нормативно-літературне мовлення завжди су*
проводжується посиленим попитом на розуміння, потребою пояс­
нити, а також тим, що ми хочемо (або хотіли) сказати, безконеч­
ним тлумаченням чужих думок і т. ін. І Умінню говорити зрозу­
міло вчать у школі. Тому-то вивчення норм літературного мовлен­
ня підіймається до рівня культурних завдань державного зна­
чення.
О. М. Пєшковський наголошує на тому, що об’єктивний погляд
не суперечить нормативному. Більше того, нормативний базується
на об’єктивному. Проміжна ланка між цими двома поглядами є
не тільки в галузі лінгвістики, а й в галузі прикладних наук.
Поєднати ці два погляди на мову — завдання школи. «Теоретич­
ний інтерес,— писав О. М. Пєшковський,— повинен підтримуватися
практичним, практичний — теоретичним» 2.
Таким чином, О. М. Пєшковський орієнтував радянську науку
на глибоке вивчення національних мов, на поєднання теоретичної
лінгвістики з описовою, на грунтовне опанування обох різновид­
ностей науки про мову в школі.
Другим засновником теоретичного й експериментального мо­
вознавства є Лев Володимирович Щерба (1880— 1944). Це само­
бутній радянський учений, лінгвістичні пошуки якого були на рів­
ні не тільки європейської, а й світової наукової думки. Вони не
втратили своєї актуальності і в наші дні.
Об’єктами його досліджень були проблеми як загального мо­
вознавства, так і окремих мов слов’янської і романської груп
індоєвропейської сім’ї.
Учень Бодуена де Куртене (в петербурзький період його діяль­
ності), Л. В. Щерба сам виховав плеяду різних за своїми науко­
вими інтересами, але однаково самобутніх радянських учених —
В. В. Виноградов, Б. О. Ларін, Л. П. Якубинський, С. П. Обнор-
ський, С. Б. Бернштейн, Б. В. Томапіовськпм, (v Д. Поливанов та
ін. Уся науково-педагогічна діяльність Л. В. Щерби пройшла в
Петербурзькому, пізніше ленінградському, університеті. Багато
уваги він приділив експериментальним дослідженням фонетики
взагалі і французької зокрема. Академік Л. В. Шерба, як і його
вчитель Бодуен де Куртене, залишив глибокий слід у різних ді­
лянках науки про мову в загальному мовознавстві, фонетиці, фо­
нології, граматиці, типології, орфографії й орфоепії, транскрипції
і транслітерації3, лексикографії, стилістиці, методиці викладання
російської й іноземної мов. Характерною рисою творчої діяльності
1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зазн. праця, ч. 2, с. 295.
2 Там же, с. 299.
3 Передача тексту однієї алфавітної системи засобами іншої алфавітної
системи.
т
JI. В. Щерби є в з г л я д часткових питань під кутом зору за-
гальнолінгвістичних проблемі ВГн, як і професор Д. М. Ушаков,
працював над розв’язанням практичних їіитань— піднесення куль­
тури мовлення, грамотності широких,'мас населення — громадян
молодої Республіки Рад. Він публіку£ як у 20-х роках, так і пізні­
ше серію статей, присвячених таким життєво важливим питанням,
як «Основні принципи орфографії і їх соціальне значення», «Не­
письменність і її причини», «Найновіші течії у методиці викла­
дання рідної мови», «Система підручників і навчальних по­
сібників з російської мови в середній школі» та ін. Свої тео­
ретичні погляди лінгвіст виклав у таких працях: «Про троякий
аспект мовних явищ і про експеримент у мовознавстві», «Чер­
гові проблеми мовознавства», «Бодуен де Куртене і значення
його в науці про мову», «Про частини мови в російській мові»
та ін.
Академік JI. В. Щерба, шукаючи па діалектико-матеріалістич-
них магістралях шляхи до побудови радянського мовознавства,
критично оцінюючи лінгвістичні концепції зарубіжних учених, зо­
крема Г. Шухардта, Ф. де Соссюра, А. Мейє та інших, визнавав
у їх теорії те, що може бути корисним і для радянської лінгві­
стичної школи. Це виразно проявилось у праці «Про поняття змі­
шування мов». Не вдаючись до декларативної полеміки з автором
яфетичної теорії, JI. В. Щерба своїми працями доводив, що лінгві­
стика соціалістичної доби створюється не сама по собі, не на
пустому місці, а на грунті досягнень вітчизняної і зарубіжної
компаративістики, і що порівняльно-історичний метод може бути
критично використаний у дослідженнях і радянських мовознавців.
Суть цієї модернізації полягає в тому, щоб порівняльний аналіз
використовувався в дослідженнях структури тільки сучасних мов.
Щоправда, вчений тут не висловлює сумнівів щодо можливості в
синхронний спосіб простежити діахронний зв’язок розвитку струк­
тури мови людини з розвитком її свідомості. На думку JI. В. Щ ер­
би, лінгвістична теорія повинна будуватися па матеріалі живих
мов, які являють собою систему. Система ж мови * і мовлення
видозмінюється. Безперервна видозміна системи зумовлюється
соціальними факторами, комунікативною функцією, тобто умова­
ми життя певної соціальної групи. В цих умовах складаються єди­
ні і загальнообов’язкові вимоги. Все, що є витвором індивідуально­
сті, яка порушує в своїй мовотворчій практиці ці вимоги, не може
мати свого застосування, гине. Складовими мови є тільки ті її
компоненти, які апробовані соціальною групою. Такими складо­
вими є: мовотворча діяльність, яка включає в себе мовлення і
розуміння, мовний матеріал і система, яка визначається мовним
матеріалом у вигляді граматик і словників.
Таким чином, погляди Л. В. Щерби на мовлення і систему не
збігаються з дихотомічною концепцією Ф. де Соссюра. Д л я
Л. В. Щерби система — це те, «що об’єктивно закладено в даному
мовному матеріалі і що проявляється в «індивідуальних мовлене-
вих системах», які виникають під впливом цього мовного матеріа­
ле)
лу. Отже, в мовному матеріалі і треба шукати джерело єдності
мови в середині даної суспільної групи» *.
Система формується відношеннями між знаками мови. Зміни
у характері відношень між знаками виявляються насамперед у
мовній діяльності. Мовна система, яка обслуговує в цілому су­
спільство, проявляється через індивідуальні мовні системи. На
думку Л. В. Щерби, мовна система у вигляді словників і грама­
тики повинна дати найповніші знання тієї чи іншої мови. Слова
як знаки відрізняються від граматики своєю роллю в комуніка­
тивній системі мови. Носії мови не породжують, не конструюють
у процесі мовлення знаків. Вони видобувають їх із своєї пам’яті
як даності психічної уяви. Сукупність слів, якими користується
певна соціальна група, являє собою систему. Із системи слів бу­
дується мовлення. Система слів підпорядковується законам гра­
матики і лексики. Граматика, таким чином, дає правила слово­
творення і формотворення, словосполучень, а також синтаксичних
утворень.
Оригінальним є вчення Л. В. Щерби про лексико-морфологічні
розряди слів. Л. В. Щерба вважав, що граматику (на рівні син­
таксису) можна поділити на пасивну і активну. В пасивному син­
таксисі вивчаються такі синтаксично виразові засоби, як порядок
слів, інтонація висловлення, наголос фрази тощо. Активний же
синтаксис, пояснюючи синтаксичне утворення, навчає, як правиль­
но конструювати синтаксичну одиницю з тим, щоб вона точніше
відображала психічно-розумову діяльність. Л. В. Щерба підкрес­
лював, що в активному синтаксисі «розглядаються питання про
те, як висловлюється та або інша думка. Наприклад, як, якими
мовними засобами виражається предикативність взагалі? Як ви­
ражається опис того або іншого елемента дійсності?.. Як ви раж а­
ється незалежність дії від волі якої-небудь особи діючої?.. Актив­
ний аспект синтаксису найменш розроблений у граматиці будь-
яких мов» 2.
Значним вкладом Л. В. Щерби в радянську науку про мову є
вчення про членування висловлення на синтаксично мінімальні
одиниці — синтагми. Синтагма була об’єктом дослідження Ф. де
Соссюра, який писав: «До мови, а не до мовлення треба відне­
сти і всі типи синтагм»3. Учень Ф. де Соссюра Ш. Баллі рогля-
дав синтагму також як одиницю мови, ототожнюючи її із слово­
сполученням.
Л. В. Щерба прийшов до іншого висновку. Він вважав, що
синтагма являє собою фонетичну єдність, з одного боку, і, з дру­
гого, є синтаксичним явищем, що виражає в процесі мовлення
смислове ціле.
Структура синтагм різноманітна. їх складниками можуть бути
окремі лексично повнозначні слова, груші слів, словосполучення,
1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зази. праця, с. 364.
2 Щ е р б а Л. В. Фонетика французского языка, 2-е изд. М.—Л., 1939,
с. 18.
8 С о с с ю р Ф е р д и н а н д . Зазн. праця, с. 157.
181
речення і групи речень. В останньому випадку синтагма переро­
стає у фразу. Зовнішньою ознакою сицтагм є інтонація з пони­
женням тону в кінці її. Як і Ф. де Соссюр та Ш. Баллі, JI. В. Щ ер­
ба не визначив різниці між синтагмою і словосполученням. Це
питання було розв’язано учнем JI. В /Щ ерб и В. В. Виноградовим.
В. В. Виноградов, визначивши істотні ознаки словосполучення і
синтагми, схарактеризував словосполучення як одиницю мови, а
синтагму — як одиницю мовлення.
В історії лінгвістичних учень JI. В. Щерба завжди посідатиме
чільне, місце як фонетист-експериментатор. Він вважав, що фоно­
логія не протистоїть антропофоніці, що фонологія й антропофоні­
ка є компонентами фонетики. У зв’язку з цим JI. В. Щерба успіш­
но розвивав бодуенівські ідеї про фонему, утвердивши їх. Якщо
теорія Бодуена де Куртене про фонему грунтувалася на психіч­
ній діяльності людини, внаслідок чого фонема розглядалася як
психічний еквівалент звука, то вчення JI. В. Щерби про фонему
будується на суспільних і семантичних факторах. Фонема для
нього — це звуковий тип, який диференціює значення слів і
їхні форми. Звуковий тип як загальне може проявлятися в
процесі мовлення, тобто в окремих фонологічних позиціях, у част­
ковостях — у формі багатоманітних відтінків (варіантів)
фонем.
Відношення між фонемами, їх групами створюють фонологіч­
ну систему протилежностей. Як відомо, вчення JI. В. Щерби про
фонему відрізняється не тільки від теорії Бодуена де Куртене, а
й від концепцій представників функціональної лінгвістики П разь­
кої школи, які виключали фонетику з фонології.
Ідеї Л. В. Щерби про фонему розвивали його учні Є. Д. Поли­
ванов, А. П. Баранников, С. Б. Бернштейн, Л. Р. Зіндер. Однак у
радянському мовознавстві визначилась і друга група, московська,
яка дещо по-іншому розглядає фонему (О. О. Реформатський,
P. І. Аванесов, П. С. Кузнецов та ін.). На відміну від ленінград­
ських мовознавців, які характеризують фонему за відтінками, різ­
новидностями, московські розглядають фонему або як клас реалі­
зації (О. О. Реформатський), або як функціональні тотожності
(P. І. Аванесов).
Особливо актуальною для цього періоду — періоду становлен­
ня радянської науки про мову — була ідея Л. В. Щерби про ім­
пульси розвитку мови. Він твердив, що історія розвитку мови *
і мовлення — це, крім почуття їх безперервності, постійний про­
цес запозичення іншомовних елементів і змішування мов з дво­
ма термінами. Вчений підкреслює, що ці дві спонукальні форми
розвитку належать до розряду автономних. Вони взаємозумовлю-
ються, хоч і мають специфічні особливості. Якщо в запозиченні
проявляється двомовність індивіда, для якого матеріал однієї
мови є засобом мислення і вираження, а другий — тільки вира­
ження, тобто запозичений звуковий образ зумовлюється запозиче­
ним поняттям, то у змішуванні обидві мови є засобом і мислення
і вираження, тобто індивід володіє однією мовою, але двома фор­
182
мами вираження. А звідси і назва — змішування мов з двома тер­
мінами.
Д о джерел розвитку мов і ролі в процесі цього розвитку
Л. В. Щерба повертався не один раз. Очевидно, вже під кінець
двадцятих років у радянській лінгвістичній літературі гостро стоя­
ло питання про наслідки кооперування споріднених мов. Як відо­
мо, М. Я. Марр називав цей процес схрещенням, в якому з двох
мов утворюється у вибуховий спосіб третя мова. Л. В. Щерба
відстоював думку, що в цьому процесі зберігаються і взаємно
збагачуються обидві мови. Це, по-перше. По-друге, на противагу
теорії про ахронічний характер мови* і мовлення,— тобто про
те, що мова * і мовлення однієї епохи заперечуються мовою * і
мовленням наступної епохи, Л. В. Щерба твердив, що мова як
історична категорія забезпечує наступність мовної практики по­
колінь, як її носіїв. Ця наступність констатується притаманним
цим носіям, що складають певну етнічну групу, почуттям безпе­
рервності мови * і мовлення. Одночасно з цим Л. В. Щерба, під­
креслюючи важливість для розвитку мови зміни поколінь, вважав,
що найвиразніше виявляються зміни, підготовлені мовною діяль­
ністю тоді, коли стикаються дві групи. Що вчений розумів під
групами? Нації, класи? Мабуть, друге, бо в підсумковому вислов­
ленні він говорить: «...Історію мови можна гто суті представити
як ряд катастроф (виділення наше.— Г. У.), які відбуваються
внаслідок зіткнення соціальних груп» 1. Впадає в око несуміс­
ність тверджень про безперервність мов і про їх катастрофи. Ви­
бухова теорія розвитку мов випадає із системи поглядів Л. В. Щ ер­
би. Він, як і О. М. Пєшковський, орієнтував мовознавців на дослід­
ження живих мов народів Радянського Союзу.
Юхим Федорович Карський (1860— 1931) увійшов в історію
лінгвістичних учень як мовознавець широкого профілю. Його ім’я
було добре відоме ще до Великої Жовтневої соціалістичної рево­
люції. Ю. Ф. Карського добре знали не тільки як лінгвіста, а
й як палеографа, літературознавця й етнографа, який усе своє
життя присвятив дослідженню історії білоруського народу, етно­
генезу білорусів, їхньої мови, діалектів, культури.
О. О. Шахматов, В. М. Перетц та інші називала ІО. Ф. К ар­
ського засновником білоруського мопознавства, білоруської філо­
логії. Його рідкісні обдарування дозволили йому досконально
опанувати всіма слов’янськими мовами, грецькою, латинською,
санскритом. Саме цим і пояснюється те, що Ю. Ф. Карський, як
підкреслюється в спеціальній літературі, блискуче володів порів­
няльно-історичним методом. А тому не важко помітити в науковому
стилі Ю. Ф. Карського тенденцію до інтерпретації окремих фактів,
явищ білоруської мови з позиції загальноліигвістпчішх проблем.
Ю. Ф. Карський опублікував понад сімсот праць, значна частина
яких була вкладом у науку про слов’янські мови. Це стосується
насамперед етногенезу слов’янських народів взагалі і східносло-

1 Цит. за вид.: З в е г и н ц е в В. А. Зази. праця, ч. 2, с. 3G7.

183
 в’янських зокрема, дослідження фонетики, морфології і синтакси­
су білоруської мови і т. ін.
Фундаментальною, можна сказати, подвижницькою працею, в
яку Ю. Ф. Карський уклав усю свою наукову ерудицію, по-справ­
жньому енциклопедичні знання рідного краю, свою любов до сво­
го народу, зігрівши все це теплом свого благородного серця, є
тритомне дослідження (в семи книжках) «Білоруси». Останні дві
книжки третього тому вийшли в перші роки Радянської влади.
У першому томі Ю. Ф. Карський подає загальні відомості в
діахронному і синхронному плані про Білорусію, її історію, етно­
графію, діалектологію, археологію, а також бібліографію з біло-
русознавства. У додатках є етнографічна і діалектографічна к ар­
та, на якій вперше показано діалектні ареали білоруської мови.
У другому томі, представленому трьома книжками, детально
простежується історія звуків, парадигматичних форм, словотвір
і синтаксична структура білоруської мови.
У третьому томі, що теж складається з трьох книжок, дано
нариси народної поезії, старої західноукраїнської писемності та
художньої літератури народною мовою. Ц я капітальна праця свід­
чить про те, що Ю. Ф. Курський володів феноменальним умінням
збагнути й опанувати великий за обсягом лінгвістичний матеріал,
зібраний від різних осіб, які (за свідченням Ю. Ф. Карського)
не завжди точно передавали звуки білоруської мови. Ускладню­
вали роботу окремі непорозуміння у визначенні мови деяких пи­
семних пам’яток давнини. Відштовхуючись від теоретичних тверд­
жень О. Потебні, О. Шахматова та інших відомих учених,
Ю. Ф. Карський виставляє і свої небезпідставні контроверзи. Так,
він не погоджується з твердженням О. Потебні про білоруський
говір як про паросток південновеликоруського наріччя, а вваж ає
його, слідом за М. Колосовим, М. Максимовичем і П. Житецьким,
цілком автономним говором.
Ю. Ф. Карський підкреслював, що зміни в мові зумовлюються
соціальними факторами і що розвиток мови * і мовлення перебу­
ває в прямій залежності від розвитку їх носіїв. Ю. Ф. Карський
прийшов до висновку, що мовлення найкраще зберігається й охо­
роняється трудовою частиною нації.
Значну увагу Ю. Ф. Карський приділяв дослідженню історії
російської літературної мови, діалектології російської мови, а т а ­
кож окремих питань української мови * і мовлення.
Після Жовтневої революції Ю. Ф. Карський ще інтенсивніше
працює над розв’язанням наукових, пауково-педагогічпнх проблем,
беручи діяльну участь і в громадському житті країни, редагуючи
протягом багатьох років журнал «Известия. ОРЯС». Приділяє
певну увагу і питанням методики викладання мов. Публікує під­
ручники, посібники для середньої і вищої школи, дослідження,
присвячені окремим питанням російської і білоруської мов, роз­
відки з діалектного мовлення росіян і білорусів.
Наскільки багатогранною була наукова, науково-педагогічна
діяльність Ю. Ф. Карського можна судити з публікацій першого
184
 періоду лінгвістичної школи: «Білоруське мовлення. Нарис народ­
ної мови з історичним висвітленням» (1918), «Білоруський народ
і його мова» (білоруською мовою, 1920), «Що передбачається
зробити з білоруської мови і літератури?» (1921), «О. О. Ш ахма­
тов як історик російської мови» (1922), «Російська діалектологія.
Нарис літературної російської вимови і народного мовлення ве­
ликоруського (південновеликоруських, північновеликоруських го­
ворів), білоруського і малоруського (української мови)» (1924),
«Повне зібрання російських літописів..» (1926— 1927, 1928), «Н а­
рис наукової розробки російської мови в межах СРСР» (1926),
«Праці з російської мови (АН СРСР за 10 років)» (1927), «Про
вивчення білоруської мови за останні 10 років» (1927), «Праці
з палеографії (АН С Р С Р за 10 років)» (1927) та ін За останні
роки життя найвизначнішою працею Ю. Ф. Карського є публіка­
ція «Руської Правди» за найдавнішим списком» (1930) Публіка­
ція супроводжується вступом, а також поясненнями до слів. В а ж ­
ливим є те, що текст пам’ятки подано з варіантами, знімками.
Таким чином, Ю. Ф. Карський, користуючись у своїх працях
вивіреною методикою інтерпретації явищ мови порівняльно-істо­
ричного методу, з перших днів Радянської влади приєднався до
активних будівників радянської науки про мову, до пропаганди­
стів і поширювачів цієї науки серед учнів, студентства і широких
верств населення Союзу PCP. Об’єктами його наукових інтересів
були живі мови слов’янської групи, історичні пам’ятки, мовотвор­
ча практика російських і білоруських письменників.
Агатангел Юхимович Кримський (1871 — 1942) сформувався як
учений в Лазаревському інституті східних мов і Московському
університеті. Він здобув популярність своїми працями із славісти­
ки і тюркології.
З ініціативи А. Ю. Кримського Лазаревський інститут, першим
визнавши з-поміж московських вузів Радянську владу, послав
свою делегацію на чолі з А. Ю. Кримським привітати представни­
ків Радянської влади. В умовах нового соціалістичного ладу впов­
ні виявились організаторські здібності і талант ученого. З а свід­
ченням І. Ю. Крачковського, розвиток вітчизняної арабістики
значною мірою завдячує педагогічній діяльності А. Ю. Кримсько­
го. Цьому питанню він присвятив такі теоретичні дослідження:
«З галузі арабських звуків», посібник «Лекції з історії семітських
мов», «Історія арабів і арабської літератури світської і духовної»
та ін.
А. Ю. Кримський добре відомий і як іраніст. Іраністика пред­
ставлена дослідженням «Історія Персії та її письменства». Славі­
стика представлена його працями з галузі історичної фонетики,
лексикології, лексикографії, діалектології, українського правопи­
су, фольклористики, етнографії, українського літературознавства.
А. Ю. Кримського вважають фундатором української лінгвістич­
ної думки гюреволюційного часу.
А. Ю. Кримський опублікував у співавторстві з О. О. Ш ахма­
товым «Нарис з історії української мови» (1922, 1924). Він узяв
185
досить активну участь у дискусії про український правопис, під­
давши критиці тих, хто наполягав перевести українську графіку
на латинську.
А. Ю. Кримський — знавець різносистемних, неспоріднених мов,
інтернаціоналіст і патріот Радянської Вітчизни — зробив надзви­
чайно багато в галузі розвитку науки і культури українського
радянського народу.
Микола Кузьмич Грунський (1872— 1951), як 1 всі прогресивні
мовознавці, з перших років Жовтневої революції зосередив свою
увагу на розв’язанні теоретичних і практичних питань. Багато
уваги він приділив упорядкуванню українського алфавіту, а осо­
бливо правопису. Він відстоював думку про те, щоб правопис
розроблявся на науково-історичних засадах. Його думки з ряду пи­
тань українського правопису не втратили свого значення і в наші
дні. З 1918 і протягом наступних кількох років М. К. Грунський
публікує оригінальне дослідження «Українська граматика», при­
свячене характеристиці звукового складу, граматичних категорій,
парадигматичних форм імен і дієслів, а також синтаксичної струк­
тури української мови. У 1926 році він у співавторстві з Г. О. Са-
балдирем видає підручник «Українська мова».
Коло наукових інтересів М. К. Грунського як славіста виходить
за межі проблем україністики. Він успішно досліджував питання
походження слов’янських алфавітів, слов’янської писемності, пи­
тання синтаксису старослов’янської і російської мов. Його ціка­
вили і питання методики викладання граматики в середній школі.
На кінець 20-х років М. К. Грунський опублікував теоретичну
статтю «Основи та проблеми сучасної лінгвістики», в якій зробле­
но критичний огляд з позицій компаративістики тих напрямів і
концепцій, що склалися на той час у радянському і зарубіжному
мовознавстві.
Іван Іванович Мєщанінов (1883— 1967) по закінченні юридич­
ного факультету Петербурзького університету захопився археоло­
гією Стародавнього Сходу, вивчаючи культуру і мову халдів. Халд­
ська (урартська) мова є найстарішою клинописною мовою Перед­
ньої Азії. Вона засвідчена в IX—VI століттях до н. е. Окремі
риси її збігаються з кавказько-іберійськими мовами. В кінці 10-х
і початку 20-х років І. І. Мєщанінов познайомився з М. Я. Мар-
ром, який порекомендував І. І. Мєщанінову прослухати курс лек­
цій з грузинської і халдської мов. Лекції з мовознавства, спілку­
вання з М. Я. Марром, очевидно, були вирішальними для І. І. Мє-
щапінова. Під впливом цього і формувався він як лінгвіст. Н а ­
скільки І. І. Мєщанінов був обдарованим в опануванні новими
мовами можна судити з того, що в 1922 році йому вже було дору­
чено читати лекцій з халдозпавства.
І. І. Мєщанінов відомий як теоретик з питань загального мово­
знавства, як дослідник старописемних, молодописемних і неписем-
них мов, як новатор у порівняльно-типологічному аналізі й опису
граматичної структури різносистемних мов. Він добре відомий і
як учень і послідовник теорії академіка М. Я. Марра. Щоправда,
186
І. І. Мєщанінов у ряді своїх праць відійшов від суперечливої
яфетидології М. Я. Марра, від його палеонтологічного аналізу
чотирьох елементів. Проте він дотримувався настанови М. Я. М ар­
ра у таких питаннях, як єдність переривчастого (глотогонічного)
процесу, відношення мови до мислення, суспільства. Якою мірою
оригінально розвивав І. І. Мєщанінов «нове вчення», можна пере­
конатися на трансформації стадіально-типологічного аналізу
М. Я. М арра в його наукових дослідженнях. У М. Я- Марра цей
фантастичний аналіз робився на основі не конкретних фактів, а
умоглядності, тобто на основі пошуків імовірних семантичних пуч­
ків чотирьох елементів. У І. І. Мєщанінова об’єкт стадіальної
типології цілком конкретний, а саме — ієрархічні шари типів
основних синтаксичних одиниць мов різних систем. Відношення
присудка до підмета матеріалізується морфемною організацією
конкретної мови. Як твердив І. І. Мєщанінов, основна синтаксич­
на одиниця пройшла три стадії свого розвитку: пасивну, ергатив­
ну, активну, або номінативну; констатуючим фактором у визна­
ченні цих трьох стадій є граматичне вираження підмета. Цікаво,
що погляд І. І. Мєщанінова на це явище зазнав певної модифіка­
ції. Спочатку ці стадії розглядалися з соціологічного погляду, тоб­
то він зв ’язував кожну з цих стадій з певним соціальним ладом,
а потім — з розвитком мислення.
На рівні пасивної стадії мов, якими є інкорпоруючі чукотська,
індійська американського континенту, речення не відрізняється від
слова: в синтаксичну основу речення вставляються інші компо­
ненти, скажімо, додаток з означенням як своєрідні морфеми
слова.
Ергативна стадія характеризується вже тим, що суб’єкт і об’єкт
речення розрізняються, але форми граматичного вираження не
збігаються з формами індоєвропейських мов. Суб’єкт (підмет)
маніфестується ергативною формою, а об’єкт — формою називного
відмінка. Наприклад, у висловленні: Раціоналізатор читає л е к ­
цію — суб’єкт (раціоналізатор) вжито у формі особливого ерга­
тивного відмінка, а об’єкт (лекцію) — у формі називного відмін­
ка. На ергативній стадії послаблюється, а згодом зовсім зни­
кає інкорпорування. Слово-рсчеппя членується па складові ча­
стини.
Ергативна стадія синтаксичного розвитку збереглася в кав­
казько-іберійських мовах, а також у мові басків. Вершиною син­
таксичного розвитку є активна (номінативна) стадія. На цій ста­
дії панівною формою су б єкта дії стає називний відмінок. Ця ста­
дія фіксується мовами індоєвропейської, урало-алтайської та ін­
ших сімей. Таким чином, проблема глотогонічної єдності мов, яку
висунув М. Я. Марр, трансформувалася у І. І. Мєщанінова в на­
уково важливу проблему діахроннотипологічного зіставлення різно-
системних мов.
І. І. Мєщанінов, посилаючись на відому працю В. І. Леніна
«До питання про діалектику», в якій розкриваються діалектичні
взаємозв’язки часткового і загального, цілком правильно иизиа-
187
чає співвідношення загального мовознавства з дослідженням
конкретно взятих мов, їх груп. Вчення про мову небезпідставно
уявляється І. І. Мєщанінову як побудова системи загальної лінгві­
стики, яка не може дати (поза часом і простором) загального
визначення для всіх мовних явищ. Загальними для всіх мов
можуть бути тільки такі принципи, в основі визначення яких
лежать закони діалектики. За цими законами існує і розвиваєть­
ся все в природі і суспільстві, в тому числі і мова, та її
явища.
Гіпертрофована увага М. Я. М арра до семантики, до семан­
тичних пучків зазнала суттєвої видозміни в працях І. І. Мєщані-
нова: замість пошуків міфічних семантичних пучків, він обгрунту­
вав теорію про понятійні категорії. Носії тієї або іншої мови в
процесі свого становлення створюють своє розуміння навколиш­
ньої дійсності, свою систему понять. Ті ж поняття, які знаходять
свою форму граматичного виявлення, стають і граматичними по­
няттями. Так, логічна категорія родової ознаки представляється
різними формами граматичної категорії роду, понятійна категорія
ознаки, властивості, розміру тощо — граматичним поняттям при­
кметника.
Свої лінгвістичні погляди І. І. Мєщанінов виклав у таких сво­
їх працях, як «Нове вчення про мову», «Стадіальна типологія»
(1936), «Загальне мовознавство» (1940), «Члени речення і ча­
стини мови» (1945), «Дієслово» (1949) та ін.
Михайло Якович Калинович (1888— 1949) був добре обізнаний
із сучасним (для його діяльності) станом вітчизняної і зарубіжної
науки про мову, прихильно ставився до «нового вчення». Саме з
погляду яфетидологічної теорії він охарактеризував різні домарк­
систські концепції про походження мови, погляди молодограмати­
ків, Ф. де Соссюра, А. Мейє та інших, виклавши своє розуміння
про зв’язок розвитку мови із становленням людського суспільства
в процесі переходу до виготовлення знарядь праці тощо. Незмін­
ним об’єктом ііого наукових інтересів були питання загального
мовознавства, порівняльно-історичні студії індоєвропейських мов.
М. Я. Калинович поєднував глибокі знання з різних галузей нау­
ки з літературознавчою ерудицією. Значну увагу він приділяв
лексикографічній роботі. Серед його опублікованих праць можна
назвати «Вступ до мовознавства» (1947), «Поняття окремого сло­
ва» («Мовознавство», 1935, № 6) та ін.
«Леонід Лрсепович Булаховський (1888— 1961) здобув впіцу фі­
лологічну освіту в Харківському університеті, де шанобливо збе­
рігалися традиції великого лінгвіста-філософа, славіста Олександ­
ра Опанасовича Потебні, засновника Харківської лінгвістичної
школи. Л. А. Булаховський залишився вірним цим традиціям до
кінця свого життя, примножуючи їх.
З перших днів після перемоги Великої Жовтневої соціалістич­
ної революції Л. А. Булаховський почав шукати доступні для но­
вої, робітничо-селянської аудиторії форми і методи методологіч­
них основ викладання науки про мову.
.188
 Наскільки JI. А. Булаховський віддавався в ті роки справі
створення радянського мовознавства, а також донесення мово­
знавства до широких малописьменних і неписьменних верств на­
селення республіки, справі підготовки філологів до нової школи,
свідчать його праці, опубліковані тільки в цей період: «З навчаль­
ної літератури з російської та української мов для робітфаків»
(1923), «Порівняльне вивчення української і російської мов»
(1924), «Українська мова. Підручник для трудових шкіл» (1928),
«Граматика в новій школі» (1926), «Короткий підручник росій­
ської мови і правопису. Д л я шкіл дорослих» (1923), «Кілька уваг
до програм рідної мови» (1926), «Наука про мову» (1918), «По­
ходження та розвиток мови» (1925), «Лінгвістика на факультеті
профосу ІНО» (1926), «Основи мовознавства» (1928) і багато
інших робіт, десятки рецензій на підручники, посібники, методич­
ні розробки з української та російської мов. У наступні, ЗО—50-ті
роки Л. А. Булаховський опублікував близько 200 робіт, серед
яких такі широковідомі, як «Курс російської літературної мови»
у двох томах» «Історичний коментарій до російської літературної
мови», «Російська літературна мова першої половини XIX сто­
ліття» у двох томах, «Нариси з загального мовознавства», «Пи­
тання походження української мови» та ін.
Наукова діяльність Л. А. Булаховського характеризується те­
матичною багатоплановістю. У коло його дослідницьких інтересів
входили проблеми загального мовознавства, акцентології слов’ян­
ської групи мов, зокрема збереження в окремих слов’янських
мовах висхідної (актової) і спадної (циркумфлексової) довготи.
Досліджувались умови, за яких виникли новоакутова і новоцир-
кумфлексова інтонації. Установлено відмінності рефлексації но­
воакутових і акутових повноголосних сполучень в українській мові.
Л. А. Булаховський успішно вів ^порівняльно-історичні досліджен­
ня лексики, фонетики, морфології тощо. Досліджувались ним і
часткові питання майже з усіх слов’янських мов: «Акцентологіч­
ний коментарій до чеської мови», «Граматична індукція у слов’ян­
ському відмінюванні», «Болгарська мова як джерело для рекон­
струкції стародавньої слов’янської акцентологічної системи».
Л. А. Булаховський багато зробив як педагог, методист, ви­
хователь нової радянської генерації мовознавців.
Євген Дмитрович Поливанов (1890— 1937), маючи рідкісне
лінгвістичне обдарування, пройшов прекрасну школу корифеїв
вітчизняної науки про мову * й мовлення Бодуена де Куртене та
Л. В. Щерби. Він добре відомий як ерудований тюрколог, японіст,
китаєзнавець, вільно оперував матеріалами грузинської, узбець­
кої, таджицької, корейської, каракалпацької та інших мов, опано­
ваних ним самостійно. Свої оригінальні лінгвістичні погляди
Є. Д. Поливанов виклав у таких своїх працях, як «Лекції із всту­
пу до мовознавства та загальної фонетики» (1923), «Вступ до
мовознавства для сходознавчих вузів» (1928), «За марксистське
мовознавство» (1931), «Російська граматика у зіставленні з узбець­
кою мовою» (1933). Усі його праці вражають масштабністю
189
достовірного матеріалу дослідження і, що особливо важливо, ори­
гінальністю думки. Він посідає чільне місце серед фундаторів тео­
ретичної лінгвістики перших років Радянської влади.
Є. Д. Поливанов займався розробкою не тільки методологіч­
них проблем радянської мовознавчої школи. Він брав найактив­
нішу участь у розв’язанні практичних завдань, зокрема у ство­
ренні алфавітів молодописемних і неписемних мов народів Р ад ян ­
ського Союзу, а також нових літературних мов. Грунтовні знання
узбецької мови дали можливість Є. Д. Поливанову зробити пра­
вильний висновок щодо основи узбецького літературного мовлен­
ня і мови *. Він вважав, що мовлення мешканців Самарканда,
Ташкента і Фергани є основою літературного мовлення, літератур­
ною нормою.
Є. Д. Поливанов розуміє мову як систему, підпорядковану ко­
мунікативній функції. Мові властивий розвиток, але розвиток не
фронтальний, а лише в окремих її лапках. Цей динамічний про­
цес не впливає на виконання мовою основної, комунікативної,
функції. Саме в такий спосіб забезпечується наступність між по­
коліннями. У прямій залежності від цього мовознавство повинно
визначити свої завдання: досліджувати розвиток мови, її окремих
ланок у зв’язку з історією народу, з історією його культури, не
просто описувати історію розвитку мов, а виявляти причини мов­
них змін.
Є. Д. Поливанов не поділяв нігілістичного ставлення М. Я. М ар­
ра до порівняльно-історичного мовознавства, наголошуючи на
тому, що в працях кращих мовознавців попередніх століть немає
таких тверджень, які б суперечили марксистській філософії.
Хоч у цьому твердженні допущена некритична оцінка всієї науки
про мову до радянського часу, все ж на її основі робиться пра­
вильний висновок: здобутки лінгвістики як природничо-історичної
науки можуть бути придатними і для радянського дослідника з
марксистським світоглядом.
Є. Д. Поливанов відкрито виступив проти яфетидології
М. Я. Марра. Він не погоджувався з маррівським твердженням про
революційні, стрибкоподібні форми розвитку мов, відстоюючи
еволюційну теорію розвитку мови * і мовлення, яка об’єктивно
відображає динамічну наступність мовної діяльності як соціаль­
ного явища. Наука, що досліджує діяльність соціального ха р а к­
теру, теж є соціальною. Отже, робить висновок Є. Д. Поливанов,
лінгвістика є наукою соціальною.
Спостерігаючи взаємозв’язок духовних надбань пароду і рево­
люційних зламів у суспільному житті, Є. Д. Поливанов помітив,
що мова виявляє найкоисервативніші тенденції серед усіх цих
надбань до соціальних перемін. Найчутливішими до соціальних
зламів є лексичні елементи і фразеологізми, які безпосередньо
відбивають ці зміни.
Окремі мовознавці, очевидно, під впливом французької соціо­
логічної школи твердили, що соціально-економічні фактори спри­
чиняються до змін у системі фонетичних і морфологічних явищ.
190
Є. Д. Поливанов, вважаючи цю думку ненауковою, довів її не­
спроможність.
У працях ряду мовознавців підкреслюється, що Є. Д. Полива­
нов був першим у розв’язанні не однієї лінгвістичної проблеми.
Це, насамперед, дослідження фонологічних систем; вимоги, щоб
експериментальні дані фонетики мали фонологічну інтерпретацію;
Є. Д. Поливанов висунув теорію фонологічних опозицій, визна­
чив співвідношення між факультативними і комбінаторними фоне­
мами; дослідивши роль складу на матеріалі різносистемних мов*
прийшов до висновку, що в російській, узбецькій, китайській г
японській мовах склад виконує одну й ту саму функцію — фоно­
логічну.

ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОГО МОВОЗНАВСТВА

В ЗО—40-Х РОКАХ

У суспільному житті протягом цього періоду повністю завер­

шилась соціалістична перебудова як промисловості, так і сільсь­
кого господарства. Зміцніли позиції соціалізму в усіх сферах ду­
ховного життя радянського суспільства. З соціальної структури
зникли антагоністичні класи. Всі ці перетворення були закріпле­
ні основним законом — Конституцією СРСР.
Великою подією в культурному житті країни був Перший з’їзд
письменників Радянського Союзу, який відіграв неабияку роль у
консолідації не тільки письменників, а й усієї інтелігенції соціа­
лістичного суспільства.
Досить відчутно давали себе знати результати культурної ре­
волюції: уже на кінець 30-х років близько 90% населення країни
від 9 до 49 років були письменні. Як відомо, в процесі цієї рево­
люції титанічну роботу виконали радянські мовознавці першої ге­
нерації. Вони у своїй масі виявилися на висоті тих завдань, які
ставила Комуністична партія перед мовознавчим фронтом: 50 на­
цій, що населяли так звані окраїни колишньої російської імперії*
придбали свої алфавіти, писемність, літературну мову. Створення
нових алфавітів вимагало від мовознавців старшого і наступних
поколінь поглибленого вивчення звукового складу відповідної мо­
ви. Ця обставина зумовила інтенсивний розвиток фонології. Р о з­
робляються принципи створення літературних мов. У центрі уваги
продовжують залишатися проблеми культури усної і писемної
мов. З небувалою інтенсивністю досліджуються наріччя, діалекти,
говори і говірки як старописемних, так і молодописемних і иепи-
семних мов.
Досить результативною виявилася робота радянських мово-
знавців першої генерації і в підготовці своєї зміни, л інгвістика
радянської школи поповнилася новими іменами обдарованих уче­
них: В. В. Виноградов, Б. О. Ларін, Л. П. Якубииськнй, C. II. Са-
мійленко, А. А. Москаленко, П. П. Плющ, В. С. Ільїп, В. І. Ма-
сальський, М. А. Жовтобрюх, Ф. П. Філін, О. М. Бабкін,
191
М. М. Прокопович, Б. М. Кулик, В. С. Ващенко, Т. П. Ломтев,
В. I. Борковський, Р. О. Будагов, I. М. Кириченко, Т. В. Зайцева
та багато інших.
Прихід нової генерації мовознавців, які в переважній своїй
більшості пройшли якщо не другий (вузівський), то третій (аспі­
рантуру) ступінь радянської школи, дав можливість розширити
фронт лексикографічної роботи, поглибити розробки з питань тео­
ретичної лінгвістики.
З ряду обставин провідними в цей період стали проблеми, по­
в ’язані з яфетидологічною теорією. Після 1934 року (рік смерті
М. Я. Марра) учні та послідовники засновника «нового вчення»
вимагали від усіх радянських мовознавців розвивати не окремі
ідеї М. Я. Марра, а «нове вчення» в усьому обсязі, включаючи
і теорію стадіального розвитку і палеонтологічного аналізу чоти­
рьох елементів. Вони поступалися тільки перед вимогами практи­
ки радянських вузів і середніх шкіл. Мирилися й з публікаціями
підручників, посібників, написаних за старими традиціями логіко-
граматичного напряму порівняльно-історичного методу.
Віктор Володимирович Виноградов (1895— 1969), закінчивши
1918 року історико-філологічний інститут Петроградського універ­
ситету, продовжував опановувати науку про мову під керівницт­
вом О. О. Шахматова і Л. В. Щерби — вчених, які мали цілком
відмінну методику дослідження фактів мови. Д ля О. О. Ш ахмато­
ва важливими були спорудження мовознавчих часткових побудов,
відтворення певного стану, в якому проявляються різні форми
мовотворчого будівництва. Загальполінгвістичні проблеми для
нього— цс ніби засоби, допоміжний матеріал для нових побудов.
Л. В. Щерба, як і О. О. Потебня, розглядав часткове питання
мови з погляду загальних проблем теоретичного мовознавства.
В. В. Виноградов успадкував обидві ці риси своїх учителів: від­
штовхуючись від конкретних фактів мови, він піднімався до тео­
ретичних вершин загальної лінгвістики. Залучаючи великий ф ак­
тичний матеріал, В. В. Виноградов створював чітку систему
довершеної класифікації, враховуючи при цьому зовнішні актуа-
лізатори і опоссредковапості, для сміливих пошуків нових погля­
дів, нових об’єктів лінгвістичної інтерпретації, для аналізу внут­
рішньої структури виявлених об’єктів. Якщо зважити на те, що
фактичний матеріал досліджень В. В. Виноградова різноманітний
і надзвичайно багатий і що його висновки виходять за межі до­
сліджуваних фактів, то цілком зрозумілим є значення його науко­
вого доробку не тільки для русистики, а й для східнослов’янського,
більше того, загальнослов’янського мовознавства. Різнобічність
його наукових інтересів виявилася в дослідженнях як граматики
російської мови, її стилістики, фразеології, історії літературної
мови, мовотворчої практики визначних письменників Росії XVIII—
XX століть, так і питань лексикології, історичної лексикології,
історії російського мовознавства та найважливіших проблем з а ­
гальної лінгвістики.
Як і більшість радянських мовознавців, В. В. Виноградов при­
192
діляв значну увагу в 20-х роках питанням культури мовлення,
теорії мови художньої прози («Про завдання стилістики» (1923),
«Етюди про стиль Гоголя» (1928), «Еволюція російського натура­
лізму. Гоголь і Достоєвський» (1929), «Поезія Аннн Ахматової»
(1925).
У 30-х роках, крім «Нарисів з історії російської літературної
мови XVII—XIX ст.», В. В. Виноградов опублікував ряд дослід­
жень про мову і стиль О. С. Пушкіна, Л. М. Толстого, М. Ю. Л єр ­
монтова та ін. У 40-х роках він видав, поряд з іншими роботами,
капітальну працю «Російська мова. Граматичне вчення про слово»
(1947), в якій підведено підсумок усього, що було опубліковано
з морфології російської мови, викладено оригінальну теорію про
лексико-морфологічні розряди слів. Увага академіка В. В. Вино­
градова була зосереджена на мало досліджених раніше питаннях
морфології, зокрема категорії стану, модальних словах як особли­
вих граматичних типах слів, співвідношення лексичного і грама­
тичного в структурі іменних і дієслівних основ тощо. Заслуговує
на особливу увагу розділ цієї праці, присвячений проблемам
фразеології, наукової класифікації фразеологізмів. Класифікація
фразеологізмів В. В. Виноградова визнана мовознавцями не тіль­
ки Радянського Союзу чи всього слов’янського світу, а й інших
країн індоєвропейської сім’ї.
П ’ятдесяті — шістдесяті роки — це період найпродуктивнішої
науково-організаційної діяльності В. В. Виноградова. Він опублі­
кував цілий ряд статей, монографій, присвячених соціологічним
і спеціально лінгвістичним проблемам: «Основні питання синтак­
сису речення» (1955), «Основні типи лексичних значень слова»
(1958), «Питання вивчення словосполучень» (1954) та багато ін­
ших. З ім’ям В. В. Виноградова пов’язана оригінальна розробка
теорії словосполучень: він чітко визначив вододіл між мінімаль­
ною синтаксичною одиницею з номінативною функцією — слово­
сполученням — і основною комунікативною одиницею — реченням,
між словосполученням і членами речення тощо. В. В. Виноградов
не протиставляє синтаксису речення законам логіки, вважаючи,
що це відповідає марксистському вченню про взаємозв’язок мови
і мислення. В. В. Виноградов узяв активну участь у лінгвістичній
дискусії 1950 року, після якої плідно працював над розв’язанням
таких проблем, як суспільна функція і суспільна суть мови, спів­
відношення основного словникового фонду і словникового складу,
структура мови, взаємовідношення граматики і лексики, семанти­
ки, літературного мовлення і діалектів, історія літературної мови,
лінгвостилістика та ін.
Великі заслуги В. В. Виноградова перед радянською лінгві­
стичною школою в підготовці наукових лінгвістичних кадрів. М а­
буть, немає республіки в Радянському Союзі, де б не було учня,
послідовника академіка В. В. Виноградова. По суті, третя і на­
ступні генерації радянських мовознавців формувалася (хто біль­
шою, хто меншою мірою) під значним впливом ідей, теорій Вікто*
ра Володимировича Виноградова.
7 0-46 їм
 Олександр Іванович С мирницький (1903— 1 9 5 4 )— вихованець
радянської школи, талановитий дослідник і обдарований педагог.
Основними рисами його були досить широке коло наукових інте­
ресів і прагнення утвердити в мовознавстві точні методи дослід­
ження.
Ще довго не втратять своєї наукової вартості праці О. І. Смир-
ницького з проблем компаративістики, загального мовознавства,
теорії російської мови, лексикології та лексикографії. Він збагатив
вітчизняну науку про мову такими дослідженнями: «До питання
про порівняльно-історичний метод у мовознавстві», «Порівняльно-
історичний метод у мовознавстві і межі його застосування», «По­
рівняльно-історичний метод і визначення мовного споріднення»,
«Звучання слова та його семантика», «Об’єктивність існування
мови», «До питання про слово», «Лексичне і граматичне у слові»
та ін.
О. І. Смирницький, керуючись марксистсько-ленінською мето­
дологією, вмів бачити в окремому явищі мови * чи мовлення дію
загальних законів, багатоманітні взаємозв’язки і взаємозумовле­
ності, а також становлення і розвиток окремого. Він умів не тіль­
ки добирати вірогідний матеріал для досліджень і всебічно ви­
вчати його, він мав неабияке обдарування в аналітичний спосіб
членувати цей матеріал і на цій основі робити'оптимальні син­
тетичні висновки, визначаючи йому місце в загальній системі мови.
Найбільше привертали увагу О. І. Смирницького такі магі­
стральні проблеми науки про мову *, мовлення, як сутність мови,
об’єктивість існування її, лексичні і граматичні одиниці, розме­
жування синхронного і діахрониого в явищах мови, основні оди­
ниці мовлення (речення) і мови * (слово) тощо.
Послідовно розрізняючи мову * і мовлення, О. І. Смирницький
твердив, що мова * існує в повному обсязі тільки в мовленні.
Мова * є специфічним явищем. Вона функціонує в мовленні своє­
рідно. З одного боку, її матеріальність проявляється через аку­
стично-фізіологічну діяльність, з другого,— відбиття цієї матері­
альності у свідомості через звукові образи: як матеріальність, так
і звукові образи є зовнішньою стороною мови *. її внутрішня сто­
рона формується значеннями. Значення пов’язані як із звучанням
реальних одиниць у мовленні, так і зі звуковими образами у сві­
домості мовлянина. Усвідомлення зв’язку звукових образів із зн а­
ченням є своєрідним процесом пізнання, який завершується знан­
ням мови *. Ці знання потрібні людині для відтворення мовних
одиниць. У цьому зв’язку О. І. Смирницький розглядає відношення
індивідуального акту мовотворчої практики до національної мови,
підкреслюючи, що знання мовних одиниць є похідним, секундар­
ним. Об’єктивно існуючим є мова. Значення мовної одиниці існує
тільки тому, що його знають. Значення, таким чином, утворене
в індивідуальний спосіб, є не індивідуальним, а суспільним яви­
щем.
З послідовно діалектико-матеріалістичних позицій О. І. Смир­
ницький розглядає відношення між лінгвістичними і екстралінг­
194
вістичними факторами. Він підкреслює, що звучання, позначаючи
предмет, є довільним як до предмета, так і до значення. Немає
безпосереднього зв’язку між значенням і предметом. Цей зв’язок
установлюється відображальним процесом: відображення предме­
та чи явища у свідомості людини матеріалізується реальним зву­
чанням. Звучання, виражаючи значення і виконуючи суспільну
функцію, бере участь у формуванні значення, в його виникненні
і розвитку. О. І. Смирницький робить висновок, що визначальним
фактором слова є семантика звучання. На думку О. І. Смирниць-
кого, Ф. де Соссюр, розмежовуючи мову * і мовлення, припустив
неточність: під мовою * він розумів не саму мову *, а знання про
неї, тобто психічну діяльність. А те, що є в мові * матеріального,
об’єктивно реального, віднесено ним до мовлення. О. І. Смирниць­
кий вважає, що мовлення з його комунікативною функцією є
складовою частиною (інгредієнтом) мови. Мовлення є не тільки
засобом спілкування, а й застосуванням цього засобу, сукупністю
різних творів уже написаних і тих, що пишуться.
Чітко розмежовуючи діахронію і синхронію, він наголошував
на тому, що автономізація цих двох планів неприпустима в дослід­
женнях. Вона спричиняється до їх змішування. З погляду маркси­
стсько-ленінського вчення О. І. Смирницький доводив, що будь-
який стан сучасної мови є наслідком її попереднього розвитку.
Не погоджуючись з Ф. де Соссюром у питанні дихотомії, син­
хронії і діахронії, він обгрунтував тезу про можливість досліджу­
вати мову як систему і в діахронному плані.
Як германіст, професор О. І. Смирницький присвятив ряд праць
частковим питанням германської групи мов, зокрема англійської,
датської, шведської, норвезької.
О. І. Смирницький, працюючи в різних галузях науки про
мову, вмів поєднати ці галузі в єдину систему, використати ре­
зультати, здобуті в одній галузі, для розв’язання питань в іншій
галузі, виявити взаємозв’язок між окремими явищами як елемен­
тами мови певної системи.
Озброєний діалектико-матеріалістичною філософією, О. І. Смир­
ницький не міг миритися і не мирився з вульгаризацією марк­
сизму в мовознавстві. Про цс красномовно свідчить аптияфетидо-
логічна цілеспрямованість його наукових праць.
Григорій Осипович Винокур (1896— 1947) увійшов в історію
лінгвістичних учень як ерудоваиий філолог-славіст. Він успішно
осяг науку П. Ф. Фортунатова, М. С. Тихонравова — відомого іс­
торика літератури, для яких метою життя були самовіддані науко­
ві пошуки, безмежна любов до науки.
Г. О. Винокур опановував у Московському університеті, крім
загального і порівняльно-історичного мовознавства, марксистсько-
ленінську філософію. У формуванні наукового світогляду, лінгві­
стичних поглядів Г. О. Винокура певну роль відіграла, поряд з
університетом, участь у двох товариствах — Московському лінгві­
стичному гуртку (МЛГ) і Московській діалектологічній комісії
(М Д К).
7* 195
 На об’єднаному засіданні М ЛГ і М Д К Г. О. Винокур прочи­
тав у 1920 році доповідь «Про двомовний говір села М акарки
Гродненської губернії».
Вирішальними у становленні Г. О. Винокура як мовознавця бу­
ли праці Бодуена де Куртене, М. В. Крушевського і Ф. де Соссю­
ра. На одному з чергових засідань московського лінгвістичного
гуртка Г. О. Винокур виголосив доповідь на тему «Про загальну
лінгвістику Ф. де Соссюра». Ця доповідь мала великий резонанс.
Велике значення її для розвитку теоретичної лінгвістики радян­
ської школи. На думку Г. О. Винокура, опублікування «Курсу
загальної лінгвістики» Ф. де Соссюра є такою подією, яка пере­
вершує результативність праці Ф. Боппа. Г. О. Винокур поділяв
думки Ф. де Соссюра з ряду питань, однак виступив і з рядом
критичних зауважень. Він не погоджувався, наприклад, з тим,
що літературна мова є штучним утворенням. Викликала запере­
чення і трактовка Ф. де Соссюром проблеми мовлення. Відпо­
відно до концепції Ф. де Соссюра, мовленню у внутрішній лінгві­
стиці місця немає. Г. О. Винокур, навпаки, вважав мовлення істо­
ричним явищем. Лінгвістика повинна вивчати його як реальний
факт соціального життя. На основі виголошеної доповіді він
опублікував 1925 року монографію «Культура мови». В цій праці
Г. О. Винокур говорить про завдання радянського мовознавства,
які, на його думку, полягають у тому, щоб у винятково сприят­
ливих соціальних умовах після перемоги Великої Жовтневої со­
ціалістичної революції була вповні використана можливість лінг­
вістичного виховання суспільства. П раця складається з чотирьох
розділів. Перший — теоретичний. Він називається «Практична
стилістика як проблема». Інші розділи присвячено частковим пи­
танням стилістики, зокрема мові газети, топографії, непу, футу­
ристів. У зв’язку з цим Г. О. Винокур виступає проти пуристич­
ного консерватизму. Його представники ревно охороняють доре­
волюційні традиції і всіма засобами прагнуть відмежуватися від
неологізмів, поява яких зумовлена соціалістичною революцією.
Г. О. Винокур підкреслює, що сучасний рівень мовознавства до­
зволяє ставити питання про мову не тільки як про культурно-істо­
ричне явище, а й як про явище побутової культури.
Г. О. Винокур надавав виняткового соціального значення пи­
танням поширення лінгвістичних знань, культури усного мовлення.
Він вважав святом громадської поведінки, свідченням високої
громадянської свідомості правильне» літературно чисте мовлення.
Правильне мовлення органічно пов’язано з місткістю його змісту.
Центральною проблемою в дослідженнях Г. О. Винокура була
теорія та історія російської стилістики. В межах цієї проблеми
розв’язувалися питання культури усного мовлення і пи­
тання загального мовознавства з послідовно марксистських по­
зицій.
Результативно Г. О. Винокур працював і над такими пробле­
мами, як словотворення російської мови * і мовлення, орфографія,
російські писемні пам’ятки найдавнішого періоду, а також у га­
лузі лексикографії.
196
 ФРОНТАЛЬНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОЛІНГВІСТИЧНИХ ПРОБЛЕМ
І МОВ НАРОДІВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
(50—70-ті роки)

П ’ятдесяті — сімдесяті роки — це титанічна організаторська ро­

бота нашої партії по відбудові зруйнованого фашистськими з а ­
гарбниками народного господарства, по створенню матеріально-
технічної бази комунізму, по забезпеченню умов для науково-тех­
нічної революції; це період виняткового трудового героїзму і по­
літичної активності радянського народу, які проявлялися з ви­
черпною повнотою в ентузіазмі освоєння цілинних і перелогових
земель, в інтенсифікації й екстенсифікації промислового і сіль­
ського виробництва; це період боротьби Радянського уряду за
мир в усьому світі, період консолідації міжнародного комуністич­
ного і робітничого руху, період, коли з ’явилася не знана ще до
того часу форма відношень між державами — економічна інтегра­
ція соціалістичних країн.
У полі постійної уваги Партії й Уряду були, як і в попередні
періоди, всі галузі науки. Розширювалися науково-дослідні інсти­
тути, збільшувалася результативність їхніх досліджень. Протягом
цього періоду радянська наука про мову також мала значні успі­
хи в усіх сферах мовної структури. Певну роль у цьому піднесен­
ні відіграла лінгвістична дискусія. Під кінець другого періоду
загін мовознавців поповнився такими вченими, як Є. М. Галкіна-
Федорук, Б. О. Серебренников, Т. П. Ломтєв, C. І. Ожегов, А. О. Бі-
лецький, М. А. К ондратов, І. І. Ковалик, А. П. Медушевський,
Ф. П. Медведев, Г. П. їжакевич, І. К. Білодід, В. М. Русанів-
ський, О. С. Мельничук, В. 3. Панфілов, І. Ф. Протченко, В. М. Ми-
гирін, М. І. Ісаєв, H. І. Тоцька, Ю. О. Карпенко, А. П. Коваль,
В. В. Коптілов, Д. X. Баранник та багато інших.
Особливістю третьої і наступної генерації мовознавців радян­
ської школи є те, що вони осягнули діалектико-матеріалістичну
філософію в органічному зв’язку з іншими спеціальними предме­
тами в середній школі, з лінгвістичними дисциплінами у вищих
навчальних закладах. Представники д р у г о ї і о со б л и в о т р е т ь о ї
генерації серйозно підірвали основи умогляд ної теорії «нового
вчення». Саме цим і пояснюється те, що під кінець другого періоду
у радянському мовознавстві остаточно оформились два протилеж­
ні напрями — марксистський і вульгарно-соціологічний, псевдо-
марксистський. відомий під назвою яфетидології. Це особливо
яскраво проявилося на науковій сесії, присвяченій 15-річчю від
дня смерті М. Я. Марра. На цій сесії, яка відбулася^! січні
і рею pnf/y vum м . Я. М арра піддали гострій критиці не тільки
тих учених, які не мирилися з теорією їхнього вчителя щодо по­
будови радянського мовознавства, а й тих, хто, визнаючи яфети­
дологію в цілому, допускав творчу видозміну її в розробці частко­
вих питань. Ухвала сесії зобов’язувала всіх радянських мовознав­
ців керуватися засадами «нового вчення» в усьому обсязі. За чо­
тири місяці після сесії маррівці, борючися в адміністративний
V- 197
спосіб з тими, хто не поділяв теорії «нового вчення», створили
в науці про мову таку ситуацію, яку цілком слушно було назва­
но «аракчеєвським режимом». Такий стан у мовознавстві — чужий
суті, природі соціалістичної системи, не міг не привернути уваги
партійних і радянських органів. Тому-то не випадковим був той
факт, що орган ЦК КП РС газета «Правда» надала свої сторінки
для відкритої дискусії з лінгвістичних проблем. З полемічними
статтями виступили представники обох напрямів.
Значення дискусії полягає насамперед у тому, що радянська
лінгвістична школа звільнилася від «аракчеєвського режиму», від
будь-якої форми яфетидологічної теорії, побудованої на умогляд­
ності, і вийшла на широкий шлях порівняльних синхронно-діа-
хронних досліджень конкретних мов. Була доведена: а) повна
наукова неспроможність «нового вчення» в усіх його складових
частинах; б) індиферентність наукових методів до соціально-еко­
номічних змін і, у зв’язку з цим, придатність порівняльно-історич­
ного методу для дослідження явищ мови з позицій матеріалістич­
ного світорозуміння.
У цей період, і особливо після дискусії, велика увага була
приділена розробці питань граматики сучасних мов. Опубліковано
десятки монографій, посібників, підручників як окремих авторів,
так і авторських колективів. Уперше за роки радянської влади
академічні інститути видали колективні граматики: «Граматика
російської мови» у двох томах за редакцією В. В. Виноградова,
«Курс сучасної української літературної мови» у двох томах за
редакцією Л. А. Булаховського, «Курс сучасної білоруської літе­
ратурної мови» у двох томах за редакцією К. Крапиви, «Повна
граматика вірменської мови» в п’яти томах Р. А. Ачаряна. Такі
самі фундаментальні праці опубліковано академічними інститута­
ми й інших республік Радянського Союзу.
Капітальні дослідження з порівняльно-історичного мовознав­
ства опублікували протягом цього періоду і Т. П. Ломтєв, H. І. Гур-
ський, Ю. С. Маслов, В. А. Ніконов, О. М. Трубачов, Ф. П. Філін,
О. В. Десницька, А. М. Ссліщсв, Л. А. Булаховський, Н. А. Булах,
група мовознавців під керівництвом О. С. Мельничука, Е. Б. Ага-
нян, М. І. Толстой, А. І. Журавський і багато інших.
Багато зроблено радянськими мовознавцями в дослідженні
історичної фонетики, морфології мов усіх народів нашої країни,
а також інших груп індоєвропейської сім’ї. У цій сфері науки про
мову досить результативно працювали П. С. Кузнецов, В. І. Бор-
ковський, Ф. П. Філіп, П. Я* Черних, С. П. Самійленко, Ф. П. Мед­
ведев, С. П. Бевзенко, И. Казлаускас, В. Мапжюліс, Р. А. Ача-
рян, В. М. Ярцева, А. М. Мухін, М. М. Гухман, О. І. Смирницький,
Е. А. Макаєв та ін.
Досить успішними були дослідження сучасної та історичної
лексикології, в яких було зроблено огляд структурно-семантичних
особливостей словотворення на матеріалі різних мов Б. О. Ларіна,
Ф. П. Філіна, Т. Я. Черних, О. С. Ахманової, М. Т. Рильського,
М. Г. Булахова, М. Р. Судника, М. І. Крюковського, М. М. Пилин-
198
ського, C. І. Головащука, В. П. Манжюліса, Р. А. Ачаряна,,
Я. І. Калонтарова, Є. П. Челишева, K. М. Недзвецької та ін.
Після дискусії особливо пожвавилася лексикографічна робота—
масовими тиражами видано словники різних типів: орфографічні*
двомовні — російсько-національні, національно-російські,— тлу­
мачні; у цей період почалася діяльна підготовка до видання ети­
мологічних словників; М. Г. Булахов опублікував два томи (з
трьох) бібліографічного словника «Східнослов’янські мовознавці».
Як відомо, організаторами радянської лексикографії були
Л. В. Щерба, Д. М. Ушаков, Ю. Ф. Карський, А. Ю. Кримський
та ін. їх лексикографічні принципи розвивалися протягом 50—70-х
років В. В. Виноградовим, Б. О. Ларіним, Ф. П. Філіним*
О. І. Смирницьким, C. І. Ожеговим, О. М. Бабкіним, М. Т. Риль­
ським, Л. А. Булаховським, М. Я. Калиновичем, І. М. Кириченком*
В. С. Ільїним, Т. В. Зайцевою, К. К. Крапивою, Я. Коласом,
П. Глебкою, А. Кучінскайте, Й. Крутопасом, C. С. Малхасянцем*
Р. А. Ачаряном, А. Амбарцумяном, Я. І. Калонтаровим, П. Арісте,
Е. Паюсалу, В. С. Шоріним та ін.
Одним із показників інтенсифікації розвитку мовознавства 50—
70-х років є сотні публікацій з різноманітних проблем фразеології.
В деяких публікаціях слушно підкреслюється, що структура ф ра­
зеологізмів може розкрити свої таємниці тільки тоді, коли вона
розглядатиметься в діахронному плані. Різні аспекти цієї пробле­
ми розроблено О. М. Бабкіним, C. І. Ожеговим, В. Л. Архангель­
ським, М. М. Шанським, І. Г. Чередниченком, Л. Г. Сриппик*
Г. М. Удовиченком, В. П. Жуковим, О. І. Молотковим, М. Ф. Фа-
зіловим та ін. Саме в цей період з’явилися перші словники ф ра­
зеологізмів: «Фразеологічний словник російської мови», укладений
Л. А. Воїновою, В. П. Жуковим, О. І. Молотковим, А. І. Федоро-
вим; «Фразеологічний словник» Н. В. Гавроша, І. Я. Лепешсва
і Ф. М. Янковського; «Фразеологічний словник таджицької мови»
М. Ф. Фазілова; «Фразеологічний словник» Н. О. Батюк; «Крила­
ті вислови в українській літературній мові» А. П. Коваль і
В. В. Коптілова; «Словник українських ідіом» Г. М. Удовиченка.
Близько до фразеології як науки про фразеологічно зв’язані сло­
восполучення прилягає теорія синтаксично вільних словосполучень.
Н ад цією проблемою працювали В. В. Виноградов, В. П. Сухотіи,
М. М. Прокопович, В. М. Яриева, 10. С. Єлісєєв, О. С. Ахмаиова,
М. Б. Балакаєв, Г. М. Удовиченко, А. І. Маркевич та ін.
Питання культури усної і писемної мови продовжували зал и­
шатися в центрі пильної уваги радянських мовознавців 50—70-х
років. Традиції О. М. Пєшковського, Л. В. Щерби, Д. М. Ушако­
ва, Г. О. Винокура в розв’язанні проблем культури мови * і мов­
лення інтенсивно розвивалися в таких сферах: в упорядкуванні
орфоепічних норм, правописних кодексів, у стилістиці, у вивченні
мовотворчої практики окремих письменників, історії літературної
мови. В успішному розв’язанні питань з орфоепії, акцепто-
логії та орфографії активну участь брали в цей період такі
мовознавці: P. І. Аванесов, В. Н. Сидоров, М. М. Баженов,
199
М. П. Лобан, М. Р. Судник, В. М. Русанівський, H. I. Тоцька,
М. А. Жовтобрюх, П. Я. Юргелевич, Ф. М. Янковський, М. В. Би-
рило, П. А. Арісте та ін.
У працях з історії літературних мов, з стилістики в цей період
досліджуються структурно-функціональні стилі, окремі періоди
їхнього розвитку, мовотворча практика майстрів художнього сло­
в а дожовтневого і радянського періодів, публіцистичні і наукові
стилі, а також мова літературних пам’яток. У цій галузі науки
про мову працювали, крім В. В. Виноградова, Л. А. Булаховсько-
го, О. М. Гвоздева, О. І. Єфімов, М. В. Поспелов, І. К. Білодід,
В. Г. Костомаров, І. Ф. Протченко, П. П. Плющ, В. С. Ільїн,
В. С. Ващенко, Г. П. їжакевич, П. М. Погосян, Г. Ваганян,
Р. О. Костанян та ін.
Українське мовознавство цього періоду, розширивши наукову
тематику, збагатилося грунтовними дослідженнями в галузі топо­
німії, ономастики, гідронімії, антропонімії тощо. .Зачинателем і
неабияким організатором вивчення української мови в цій сфері
•є K. К. Цілуйко. Науково цінні праці з цих питань опублікували
A. О. Білецький, Л. Л. Гумецька, І. І. Ковалик, Ю. О. Карпенко,
B. А. Горпинич, О. С. Стрижак, К. И. Галас, Л. О. Родніна та ін.
П 'ятдесяті — сімдесяті роки були не менш продуктивними і в
розробці проблем загального мовознавства. Марксистсько;ленін­
ська філософія стала безроздільно панівним світр™дп»чц- факто­
ром усі2_ радянських учених взагалі і лінгвістів—зокрема. Саме
з позицій марксизму -ленінізму в цеїР період досліджуються як
часткові питання історії граматичних учень, типології мов, фоне­
тики, фонології, лексики, стилістики, історії літературних мов на­
родів Радянського Союзу та інших народів світу, так і загальні
проблеми гносеологічного характеру: сутність мови, природа мов-
лого знака, відношення мови до мислення, до навколишнього сві­
ту, суспільна функція мови * і мовлення тощо.
Плідно працювали в цій галузі науки про мову протягом 50—
70-х років представники всіх поколінь радянських мовознавців:
Л . А. Булаховський, В. В. Виноградов, Б. О. Серебренников,
C. Б. Бернштейн, Т. П. Ломтев, С. П. Самійленко, А. С. Чікобава,
A. О. Білецький, Ю. Д. Дешерієв, В. I. Абаев, В. 3. Панфілов,
Б . М. Головін, О. С. Мельничук, М. I. Толстой, О. В. Десницька,
B. М. Русанівський, Л. А. Абрамян та багато інших.
Відсутність будь-яких догматичних обмежень у період після
лінгвістичної дискусії д ала неабияку можливість радянським мо­
вознавцям не тільки успішно вирішувати проблеми, пов’язані з
виконанням тих складних завдань, які Комуністична партія стави*
ла перед ними по культурному будівництву в Радянському Союзі,
а й піднятися до вершин теоретичної думки світового мовознав­
ства.
Керуючись у своїй науковій діяльності діалектико-матеріалі-
стичною філософією, мовознавці у своїй масі об’єктивно оцінили
ті теорії, концепції, які з ’явилися протягом цього періоду в пра­
цях представників структуральних шкіл, піддавши принциповій
200
критиці спроби Копенгагенської школи і дистрибутивної лінгві­
стики повністю дематеріалізувати об’єкт мовознавчих досліджень,
обмежитись описом чистих відношень між знаками мови, ігнору­
вати корелятивну природу їх, протиставити структурну лінгвістику
так званій традиційній, підпорядкувати кібернетику, частково м а­
тематику науці про мову * і мовлення, ототожнити машинний пе­
реклад з лінгвістичною теорією. Ці помилкові погляди, зокрема
останні, на ж аль мали місце у працях тих окремих радянських
мовознавців, які некритично сприйняли структуральні методи до­
слідження зарубіжних шкіл.
Сама ідея структурального аналізу явищ мови не була новою
для вітчизняного мовознавства. її провісниками були П. Ф. Фор­
тунатов, І. О. Бодуен де Куртене. Теорію П. Ф. Фортунатова про
форму слова і словосполучення як опозиційні функції парадигма­
тичної системи було покладено в основу структуральних методів,
насамперед функціональної лінгвістики. Вчення І. О. Бодуена де
Куртене про звук і фонему, статику і динаміку в мові знайшло
своєрідне продовження і розвиток у мовознавчих концепціях Ф. де
Соссюра і особливо Празької школи. Лінгвістичні концепції
П. Ф. Фортунатова, І. О. Бодуена де Куртене і Ф. де Соссюра
популяризували, поглиблюючи й розширюючи їх, Л. В. Щерба,
О. І. Смирницький, Є. Д. Поливанов, Г. О. Винокур та інші р а ­
дянські мовознавці.
Тенденції, що найповніше проявилися в 50—70-х роках, уні­
фікації різноструктурних мов, універсалізму структуральних до­
сліджень зумовили той факт, що ідеї провісників «формальних»
методів зазнали гіпертрофованої модифікації у працях мовознав­
ців Копенгагенської школи і третього покоління дескриптивної
лінгвістики, а найперше у працях Н. Хомського. Одночасно з цим,
увагу радянських мовознавців привернуло намагання структура­
лістів визначити безпосередні складники найменшої одиниці мо­
ви * чи мовлення, описати їх за законами математичної логіки,
знайти таку модель штучної мови, яка б повністю відповідала мо­
делі природної мови *. Однак тут не обійшлося і без суперечливих
поглядів на ряд питань не тільки різних дослідників, а й одного
й того самого мовознавця. Справа ускладнювалася рядом факто­
рів: неупорядковаиість термінології, введеної в обіг структурною
лінгвістикою, синкретичне розуміння самої структуральної лінгві­
стики, в яку включалися математична лінгвістика, машинний пере­
клад, кібернетика, біоніка і т. ін. Усе цс разом узяте спричинило­
ся до того, що структуралізм оцінювався у радянському мовознав­
стві з полярних позицій. Одні вчені, критикуючи, розглядали його
як дегуманізацію науки про мову, інші — навпаки, вважали струк­
туральне мовознавство новим етапом в історії лінгвістичних учень.
І все ж перші успіхи технічного перекладу російською мовою
англійського тексту сприяли тому, що структуралізм почали всі­
ляко популяризувати.
В цей час на передній край лінгвістичного фронту висуваються
такі проблеми, як знаковий характер мови, семіотика, статистика
8 о 4. 201
мовлення, .фонологія, моделювання мови, програмоване вивчення
мов, використання математичних процедур у розв’язанні теоре­
тичних і практичних питань мовознавства та ін.
Основною ознакою структуральної лінгвістики е максимальна
формалізація лінгвістичних процедур. Така формалізація мово­
творчих структур потрібна як для машинного перекладу, так і
для розробок лінгвістичних досліджень. Більше того, вона по­
трібна для розв’язання більш загальних завдань — переробки ін­
формації за допомогою електронно-обчислювальних машин
(ЕОМ).
Прикладний і пошуковий аспекти використання штучних мо­
делей природної мови певний час ототожнювалися радянськими
і зарубіжними структуралістами. У зв ’язку з цим перші невдачі
у створенні адекватної моделі об’єкта (мови*, мовлення) постав­
лено в залежність від розв’язання теоретичних проблем (пошу­
ковий аспект). Це, у свою чергу, загальмувало розвиток приклад­
ного мовознавства, тобто побудову систем перекладу текстів за
допомогою ЕОМ.
У кінці 50-х — на початку 60-х років з’явилися перші ознаки
с в о є р ід н о ї кризи структуральної лінгвістики, яка в той час ото­
тожнювалася і з машинним перекладом, і з математичною лінгві­
стикою, і з біонікою, і з кібернетикою. На практиці виявилося,
що універсалізм структуральної лінгвістики є уявним, що теоре­
тичні і практичні можливості її обмежені: структуральна лінгві­
стика не змогла запропонувати текстів художньої літератури для
перекладу однією мовою з іншої. Для подолання цієї перешкоди в
процедури аналізу вводилися і адекватні алгоритми, і описова
адекватність; застосовувалися додаткові операції: принцип пара­
лелізму, зовнішній критерій, критерій простоти та критерій есте­
тичного характеру. Однак цей рубіж залишився поки що не взя­
тим. Тут не допоміг ні метод трансформаційного аналізу, ні по­
роджуюча граматика Н. Хомського. Нездоланність цієї перешкоди
полягає в тому, що контекстуальні утворення в художній літера­
турі не вкладаються поки що в моделі штучної мови.
Останнім часом, хоч і намітилася спеціалізована диференціа­
ція структуральної лінгвістики, з одного боку, і, з другого, мате­
матичної лінгвістики, кібернетики, інженерцої лінгвістики тощо,
все ж залишаються ще не визначеними ні межі структурального
мовознавства, ні його місце в ряді проблем теоретичного мово­
знавства.
Таким чином, структуральна лінгвістика дала немало нових
відомостей про структуру мови, застосувала перспективні проце­
дури аналізу й опису найменших одиниць мовлення і мови. Однак
неприйнятними для радянського мовознавства залишається її ан­
тиісторична, ідеалістична основа.
Наявні в Радянському Союзі відділи, сектори, групи структу­
ральної лінгвістики продовжують свої дослідження не взагалі
мови, а лише той її аспект, який має дотичність до математики
і піддається математичному описові. Як підкреслює Ф. П. Філій,
202
«такі дослідження можуть мати не тільки прикладне, а й теоре-.
тичне значення як складовий елемент марксистсько-ленінської нау­
ки про мову» І
* *
*

Історія розвитку лінгвістичної думки — від граматистів, філо­

логів наукових центрів стародавнього світу, від перших спроб
визначити генетичні зв’язки між мовами, першої порівняльної
граматики Пор-Рояля, від «Російської граматики» М. В. Ломоно­
сова і відкриття санскриту до завершення процесу формування
порівняльно-історичного мовознавства, до вітчизняних шкіл (Хар­
ківської, Московської, Казанської) і мовознавчих поглядів Ф. де
Соссюра та структуральної лінгвістики, до радянського мовознав­
ства — дає можливість простежити, як один і той самий об’єкт
науки — мова — інтерпретувався й інтерпретується з різних, не­
рідко полярних методологічних позицій, як і сам об’єкт науки
видозмінювався, за певних історичних і соціальних умов, розши­
рювався, відкривався для дослідників новими гранями, як в теорії
мови відбивався світогляд прогресивних діячів науки і діячів
консервативних. Світогляд перших був матеріалістичним, дру­
гих — ідеалістичним. Боротьба між ’ матеріа_жстичним^ й ідеа-
лістичним_м овозн авством загострилася, попіибйлася _пГсля пе-
ремоги Вел!Гкої_Жовтневої соціалістичної революціГ, коли на сві­
товій арені Уявилася нова, не знана раніше соціально-економічна
система — соціалізм як закономірний результат процесу розвитку
виробничих сил суспільства, взагалі цивілізації, відкритий і нау­
ково обгрунтований класиками марксизму-ленінізму. «Леніну, пар­
тії більшовиків,— говориться в постанові ЦК КПРС «Про 110-у
річницю з дня народження Володимира Ілліча Леніна»,— випала
велика місія підготувати й очолити першу в історії переможну
соціалістичну революцію, з ’єднати теорію наукового соціалізму З
найширшою практикою народних мас»2.
З перемогою Великого Жовтня об’єкт науки збагатився нови­
ми фактами раніше неписемних і малописемних мов. Притаман­
ним радянській науці про мову є те, що вона, формуючись з різ­
них шкіл, напрямів, становилася і розвивалася на єдино правиль­
ній, перевіреній усім ходом історії методологічній основі — діа-
лектико-матеріалістичній філософії, яка стала світоглядом радян­
ських учених взагалі і мовознавців зокрема.
В умовах співіснування двох систем — соціалістичної і кому­
ністичної — відбувається непримиренна боротьба двох ідеологій,
двох світоглядів — матеріалістичного й ідеалістичного. Генераль­
ний секретар Ц К К П РС товариш Л. І. Брежнєв у Звітній доповіді
Ц К XXV з’їздові партії, звертаючи увагу на це протиборство двох

’ Филин Ф. П. Советское языкознание: теория и практика.— Вопросы

языкознания, 1977, № 5, с. 10.
2 Р адянська Україна, 1979, 16 грудня.

8* 203
 систем, підкреслював: «У боротьбі двох світоглядів не може бути
місця нейтралізму і компромісам»1.
Радянські мовознавці, послідовно керуючись діалектико-мате-
ріалістичним розумінням суспільної природи мови, ведуть безком­
промісну боротьбу з ідеалістичним висвітленням явищ мови. Так,
представники радянської мовознавчої школи виявили ідеалістич­
ну основу структуральної лінгвістики, яка прагнула створити уні­
версальну теорію не якоїсь конкретної мови, а чистих відношень
між дематеріалізованими знаками мови; теорію не якоїсь мови, а
з приводу якоїсь мови. Останнім часом у працях окремих зарубіж ­
них мовознавців мають місце твердження, які нібито нічим не від­
різняються від матеріалістичного розуміння лінгвістичних про­
блем. Насправді ж основою таких тверджень є ідеалістична філо­
софія. Показовим у цьому відношенні є визнання подібними мо­
вознавцями зв’язку між мовою і мисленням. Однак визнання т а ­
кого зв’язку, хоч і свідчить про наближення цих мовознавців до
наукового пояснення мови, все ж не розв’язує в марксистському
дусі самої проблеми. Більше того, визнання такого зв’язку лише
прикриває невизнання первинності матерії. Первинним, на їхню
думку, є дані відчуттевого досвіду, або комплекси відчуттів, або
психічна діяльність, або дух у гумбольдтіанському розумінні, тоб­
то суто ідеальний бік мови. Серцевиною ж матеріалістичного
розуміння цієї проблеми є визнання первинності об’єктивно існую­
чої матерії, яка є першопричиною розумової діяльності, резуль­
тати якої матеріалізуються звуковими образами. Отже, відношен­
ня мови до мислення включає в себе і навколишній світ. Ця про­
блема має і гносеологічний аспект: пізнавальна діяльність мис­
лення відбивається у смисловій стороні мови.
В умовах розвинутого соціалізму в Радянському Союзі відбу­
вається інтенсивний процес взаємодії різних мов, їх взаємозбага­
чення. Велика роль у цьому процесі російської мови. «Процес
добровільного вивчення,— говориться в Програмі КП РС ,— поряд
з рідною мовою, російської мови, який відбувається в житті, має
позитивне значення, бо це сприяє взаємному обмінові досвідом
і прилученню кожної нації і народності до культурних досягнень
усіх інших народів СРСР і до світової культури. Російська мова
фактично стала спільною мовою міжнаціонального єднання і спів­
робітництва всіх народів С Р С Р » 2. У зв’язку з цим, перед радян­
ським мовознавством постала нова проблема: російська мова як
мова міжнаціонального спілкування народів СРСР. Розв’язання її
матиме як теоретичне, так і практичне значення: складатимуться
порівняльні граматики, відповідні словники тощо. Радянська лін­
гвістична школа продовжуватиме розробляти такі проблеми: сут­
ність мови, суспільна функція мови, методологія лінгвістичних
досліджень, співвідношення матеріального й ідеального у мові,
відношення мови до мислення, кооперування мовознавства з інши­

1 М атеріали XXV з ’їзду КПРС. К*. 1976, с. 83.

2 П рограма Комуністичної партії Радянського Союзу. K., 1968, с. 101.

204
ми науками, насамперед з математикою, специфіка мовного знака,
психолінгвістика, онтологічна природа мовної системи і мовної
структури, ареальна лінгвістика та ін.
Радянська наука про мову в процесі свого становлення і роз­
витку досягла незаперечних успіхів як у діалектико-матеріалістич-
ному розв’язанні глобальних проблем теоретичної лінгвістики, так
! нових, не знаних раніше проблем, продиктованих соціалістичним
укладом життя, формуванням рис нової історичної, інтернаціональ­
ної спільності людей — радянського народу. Радянська наука про
мову за глибиною теоретичних досліджень і послідовною методоло­
гічною принциповістю посідає чільне місце у світовій лінгвістичній
думці. Зарубіжні мовознавці, які керуються об’єктивними закона­
ми науки, прагнуть осягнути особливості, багатоаспектність і шля­
хи розвитку радянської лінгвістики, щоб скористатися її здобут­
ками. Незаперечним є той факт, що радянський досвід мовного
будівництва, в основі якого лежить ленінське вчення про рівність
націй і національних мов, здобув визнання в усьому світі. Цей
досвід наслідують народи, що звільнилися від колоніального раб­
ства, країн Африки, Латинської Америки, Азії.
Саме новим змістом, новим підходом до розв’язання лінгві­
стичних проблем, застосуванням різних методів дослідження, роз­
ширенням лінгвістичної географії за межі регіону індоєвропейської
сім’ї радянська лінгвістична школа виділилась у світовому мово­
знавстві в окремий напрям.
Успіхи радянського мовознавства загальновідомі і загально­
визнані. За 63 роки Радянської влади радянські мовознавці вико­
нали значний обсяг робіт: у своїх дослідженнях розвинули теорію
мови з позицій марксистсько-ленінської філософії, у практичній
діяльності — створили писемність для багатьох безписемних на­
родів півночі Радянського Союзу, десятки нових алфавітів, забез­
печили підручниками та посібниками усі форми навчання (почи­
наючи від лікнепу і кінчаючи вузами), підготували і готують
висококваліфіковані лінгвістичні кадри як у навчальних закладах,
так і в академічних установах.

Питання для самоконтролю

1. Методологічна основа радянського мовознавства.
2. Становлення і розвиток радянського мовознавства.
3. Радянське мовознавство ЗО—40-х років.
4. Фронтально-комплексні дослідж ення мовної структури.

Список літератури
Б е р е з и н Ф. М. И стория лингвистических учений. М., 1975, с. 267—298.
З в е г и н ц е в В. А. И стория языкознания XIX—XX веков, ч. 2. М., 1905,
с. 282—287.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 99— 116.
К о н д р а т о в Н. А. Общее языкознание (Курс лекций), ч. 1. История
языкознания. М., 1972, с. 157— 173.
Л о я Я. В. История лингвистических учений. М., 1968, с. 244—258.
 Додаткова література

: М а р к с K., Е н г е л ь с Ф. Н імецька ідеологія.— М аркс K., Енгельс Ф.

Твори, т. 3.
Е н г е л ь с Ф. Д іалектика природи — М аркс K., Енгельс Ф. Твори, т. 20.
Л е н і н В. І. Філософські зошити.— Повне зібрання творів, т. 29.
Ленін В. І. М атеріалізм і емпіріокритицизм.— Повне зібрання творів,
т. 18.
П рограма Комуністичної партії Радянського Союзу. K., 1968.
М атеріали XXV з ’їзду КП РС . K., 1976.

До розділу 1
Античные теории язы ка и стиля. М .— Л ., 1936.
Б у л и ч G. К. Очерк истории языкознания в России. СПб., 1904, с. 149—519.
В е н ц к о в и ч Р. М., Ш а й к е в и ч А. Я. И стория языкознания, вып. 1.
М., 1974.
З в е г и н ц е в В. А. И стория языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 7—22.
О л ь х о в н и к о в Б. А. Рационализм и эмпиризм в философии языка X V II
века и «Грамматика П ор-Роядь».— Уч. зап. М ГП И И Я , 1968, с. 42.

До розділу 2
Б е л о в А. И. У истоков русской грамматики.— Уч. зап. Мичуринского
пед. йн-та, 1958, вып. 5.
З в е г и н ц е в В. А. И стория языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 22—27.
К у з н е ц о в П. С. О трудах М. В. Л омоносова в области исторического
и сравнительного языкознания.— Уч. зап. МГУ, 1952, вып. 150.
К у з н е ц о в П. С. У истоков русской грамматической мысли. М., 1958.
С о б о л е в с к и й А. И. Ломоносов в истории русского языка. СПб., 1911.

До розділу 3
Б ю л е р Г. Посібник з елементарного курсу санскритської мови./П ереклад
за ред. Ф. І. Щ ербатського. 2-ге вид. Л ьвів, 1960.
Д е л ь б р ю к Б. Введение в изучение язы ка.— У кн.: Б у л и ч С. К. Очерк
истории языкознания в России. СПб., 1904.
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 28—68.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 20—25.
М е й е А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков.
3-є изд. М .— Л ., 1938.

До розділу 4
Г а й м Р у д о л ь ф . Вильгельм фон Гумбольдт. Описание его жизни и ха­
рактеристика’. М., 1898.
Г у м б о л ь д т В. О различии организмов человеческого языка и о влия­
нии этого различия на умственное развитие человеческого рода. Введение во
всеобщее языкознание. СПб., 1859.

206
 Ж и т е ц к и й П. И. В. Гумбольдт в истории философского языкознания —
вопросы философии и психологии, 1900, кн. 1.
Энгельгардт Б. М. Александр Николаевич Веселовский, 1924 розд.
про В. Гумбольдта.

Д о розділу 5
Б о г о р о д и ц к и й В. А. В згляд на историю языкознания в текущем сто­
летии. П реобразования, необходимые в сравнительной грамматике.— Уч. зап.
К азанского ун-та, 1890.
Б у р с ь е Э. Основы романского языкознания. М., 1952.
Б у с л а е в Ф. И. И сторическая грамматика русского языка. М., 1959.
П о р ж е з и н с к и й В. К. Важнейшие моменты в истории сравнительного
языковедения. Русский филологический вестник, 1897, т. 38, N° 3-4.
П р о к о ш Э. Сравнительная грамматика германских языков. М., 1954.
Р а д ц и г С. И. Введение в классическую филологию. М., 1965.
Я г и ч И. В. И стория славянской филологии. СПб., 1910.

Д о розділу в
Десницкая А. В. О лингвистической теории Августа Ш лейхера.—
Вопросы языкознания, 1971, N° 6.
З в е г и н ц е в В. А. И стория языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 105— 120.
Т о м с е н В. И стория языковедения до конца XIX века. М., 1938, с. 82—89.
Ч и к о б а в а А. С. Проблема языка как предмета языкознания. М., 1959,
с. 31—69.

Д о розділу 7
Б у л а х о в с к и й Л . А. Александр Афанасьевич Потебня. К 60-летию со
дня смерти. К., 1952.
В и н о г р а д о в В. В. Александр Афанасьевич П отебня.— Русский язык в
школе, 1938, N° 5—6.
Звегинцев В. А. И стория языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М.,
1964, с. 123— 183.
К у д р я в с к и й Д . Н. Психология и языкознание. По поводу новейших
работ Вундта и Дельбрю ка. Ю рьев, 1905.
Л я п у н о в Б. М. П ам ять А. А. Потебни.— Ж и вая старина, 1892, вып. 1.
Р а й н о в Т. И. Александр Афанасьевич Потебня. Харьков, 1924.
Т о м с е н В. История языковедения до конца XIX века. М., 1938, с. 89—90.

Д о розділу 8
З в е г и н ц е в В. А. История языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 184—232.
И о р д а н Й . Романское языкознание. Историческое развитие, течения, ме­
тоды. М., 1971.
К р у ш е в с к и й Н. В. Очерки науки о языке. Казань, 1883.
П а у л ь Г. Принципы истории языка. М., 1960.
Т о м с е н В. История языковедения до конца XIX века. М., 1938, с. 90— 108.
Ш п е х т Ф. Индоевропейское языкознание от младограматиков до первой
мировой войны.— У зб.: Общее и индоевропейское языкознание. М., 1956.

Д о розділу 9
Белов А. И. Грамматическая система академика А. А. Ш ахм атова.—
Уч. зап. О рехово-Зуевского пед. ин-та, 1956, т. 3, вып. 2.
Б е р е з и н Ф. М. Хрестоматия по истории русского языкознания. М., 1973.
Богородицкий В. А. К азанская лингвистическая ш кола.— Труды
М И Ф Л И , 1939, т. 5.
З е м с к а я Е. А. К азанская лингвистическая школа профессора И. А. Б о ­
дуэна де Куртенэ.— Русский язык в школе, 1951, № 6.

207
 Маловицкий Л . Я. М осковская лингвистическая школа.— Уч. зап.
Л Г П И им. А. И. Герцена, 1967, т. 354.
П е т е р с о н М. Н. Фортунатов и М осковская лингвистическая школа.—
Уч. зап. МГУ, 1946, вып. 101, т. 3, кн. 2.
П о р ж е з и н с к и й В. К. Филипп Федорович Фортунатов. М., 1914.
С л ю с а р е в а Н. А. Теория языковедов казанской школы и идеи Ф. де
Соссюра.— Труды С амаркандского ун-та, 1970, вып. 174.
Ушаков Д . Н. Алексей Александрович Ш ахматов — историк русского
язы ка.— Изв. Отд. русского языка и словесности, 1922, с. 25.
Щ е п к и н В. Н. Ф. Ф. Ф ортунатов.— Русский филологический вестник,
1914, т. 72, № 3—4.

Д о розділу 10
Б у д а г о в Р. А. Гуго Ш ухардт как лингвист.— Русский язык в школе,
1940, № 3.
З в е г и н ц е в В. А. Эстетический идеализм в языкознании. К. Фосслер и
его школа. М., 1956.
З в е г и н ц е в В. А. Предисловие к сборнику «Общее и индоевропейское
языкознание». М., 1956.
З в е г и н ц е в В. А. И стория языкознания XIX и XX веков, ч. 1. М., 1964,
с. 301—357.

Д о розділу 11
Б у д а г о в Р. А. И з истории языкознания. Соссюр и соссюрианство. М.,
1954.
Засорина Л . Н. Введение в структурную лингвистику. М., 1974,
с. 45—82.
З в е г и н ц е в В. А. Проблема знаковости языка. М., 1956.
К о н д р а т о в Н. А. Общее языкознание, ч. 1. История языкознания. М.,
1972.

Д о розділу 12
Ахманова О. С. Основные направления лингвистического структура­
лизма. М., 1955.
Б е л ы й В. В. Из истории становления дескриптивной лингвистики.— Ф и­
лологические науки, 1968, № 1.
Б у д а г о в Р. А. Ф. де Соссюр и современное языкознание.— У кн.: Б у д а ­
гов Р. А. Язык, история, современность. М., 1971.
Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. М., 1974,
с. 45— 156.
К о д у х о в В. И. Общее языкознание. М., 1974, с. 77—98.
М ю л л е р Г. Языкознание на новых путях (Дескриптивная лингвистика
в СШ А ).— У кн.: Общее и индоевропейское языкознание. М., 1956.
С п а н г - Х а н с е н X. Глоссематика.— У кн.: Новое в лингвистике, вып. 4.
М., 1965.
Т о л м а ч о в а 3. А. Ф. де Соссюр, истоки и следствия его лингвистической
теории. Рига, 1967.
Ф р и з Ч. «Ш кола» Блумф ильда.— У кн.: Новое в лингвистике, вып. 4.
М., 1965.
Х а у г е н Э. Н аправления в современном языкознании.— У кн.: Новое в
лингвистике, вып. 1. М., 1960.

Д о розділу 13

К о с е р и у Э. Синхрония, диахрония и история.— Новое в лингвистике,

вып. 3. М., 1963, с. 125—343.
М а р т и н е А. О книге «Основы лингвистической теории» Л уи Ельмсле-
ва.— Н овое в лингвистике, 1960, вып. 1.

208
 До розділу Н
Г у х м а н М. М. Лингвистическая теория Л . ВеЙсгербера.— У зб.: Вопро­
сы теории языка в современной зарубежной лингвистике. М., 1961.
З в е г и н ц е в В. А. Теоретико-лингвистические предпосылки гипотезы С е­
п и р а — Уорфа.— У з(^: Новое в лингвистике, вып. 1. М., 1960.
З в е г и н ц е в В. А. Р оль языка в процессах познания.— У кн.: Очерки п а
общ ему языкознанию. М., 1962.
С е п и р Э. Язык. Введение в изучение речи. М.— Л., 1934.

До розділу 15
Б е р е з и н Ф. М. Очерки по истории языкознания в России (конец XIX —
начало XX в.). М., 1968.
Б е р е з и н Ф М. Советскому языкознанию — 60 лет.— Вопросы язы козна­
ния, 1977, N° 5.
Б і л о д і д I. К. М іж двома великими датам и.— М овознавство, 1977, N° 5*
Вопросы развития литературных языков народов СССР.— А лма-А та, 1964
Ж л у к т е н к о Ю. О. Гетерогенні елементи в мовній системі.— М овознав­
ство, 1977, N° 4.
Л о м т е в Т. П. Общее и русское языкознание. И збранные работы. М.,.
1976.
М овознавство на Україні за п’ятдесят років. K., 1967.
Н і к і т і н а Ф. О. Системність як закономірна властивість організації
мови.— М овознавство, 1977, № 4.
Общее языкознание. Формы существования, функции, истории языка. М.,.
1970.
Общее языкознание. Внутренняя структура. М., 1972.
Общее языкознание. Методы лингвистических исследований. М., 1973.
П а н ф и л о в В. 3. О гносеологических аспектах проблемы языкового зн а ­
ка.— Вопросы языкознания, 1977, Ns 2.
П а н ф и л о в В. 3. К атегория мышления и языка. Становление и разви­
тие категории качества.— Вопросы языкознания, 1976, N° 6.
Питання теорії мови в зарубіж ном у мовознавстві. K., 1976.
Советское языкознание за 50 лет. М., 1967.
С о л н ц е в В. М. Язык как системно-структурное образование. М., 1971.
Ф и л и н Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского язы ­
ков. Л ., 1972.
Филин Ф. П. Советское языкознание: теория и практика.— Вопросы
языкознания, 1977, Ns 5.
 Покажчик імен

А баєв В. І. 177, 200 Ваганян Г. 200

Абрамян Л . А. 200 Вайсгербер Л . 160, 162
Аванесов P. І. 86, 182, 199 Вандрієс Ж . 102, 126,. 174
А гаян Е. Б. 198 Ващенко В. С. 192, 200
Александр Македонський 11 Вернер К. 68, 94
Амбарцумян А. 199 В естергард Н. 41
Арістарх Самофракійський 11 Виноградов В. В. 179, 182, 191— 193,
Арісте П. А. 199, 200 1 9 8 - 201
Арістотель 11, 15 Винокур Г. О. 172, 195, 196, 199, 201
Арно А. 16 Воїнова Л. А. 199
Архангельський В. Л. 199 Востоков О. X. 20, 23, 37, 39, 43, 50,
Асколі Г.-І. 38 70
А уфрехт А. 39 Вундт В. 48, 57—61, 139
А хманова О. С. 198
Ачарян Р. А. 198, 199 Гавранек Б. 144
Гаврош Н. В. 199
Галас К. И. 200
Галкіна-Ф едорук Є. М. 197
Б абкін О. М. 191, 199 Гвоздев О. М. 200
Баж енов М. М. 199 Гегель 24, 44, 132
Б ал ак а єв М. Б. 199 Гербарт Й.-Ф. 48
Б ал л і ЦІ. 124, 125, 130, 181, 182 Глебка П. 199
Баранник Д . X. 197 Головащ ук C. І. 199
Баранников А. П. 132, 200 Головін Б. М. 200
Бартолі М. 98 Горпинич В. А. 200
Батю к Н. О. 199 Грімм Я. 20—23, 37, 41—43, 45, 104
Б евзенко С. П. 198 Грунський М. К. 172, 186
Беккер К . 41, 48 Гумбольдт В. 12, 23—29, 31—36, 43,
Бенвеніст Е. 130 44, 48—53, 57, 58, 64, 77, 81,86, 97, 99,
Бенфей Т. 41 100, 102, 103, 118, 122, 123, 139, 156.
Березін Ф. М. 81, 143, 151 157, 160— 162, 165, 166, 168; 177
Бернекер Е. 71 Гумбольдт О. 25
Бернштейн С. Б. 179, 182, 200 Гумецька Л . Л . 200
Бертоні Д ж . 98 Гурський H. І. 198
Бирило М. В. 200 Гуссерль Е. 132
Білецький А. О. 197, 200 Гухман М. М. 198
Б ілодід І. К. 197, 200
Блок Б. 142 Д арвін Ч. 47, 51
Блумф ільд Л. 98, 130, 138— 142 Д екарт Р. 16, 143
Боас Ф. 138, 139, 142, 162 Дельбрю к Б. 44, 47, 61, 62, 93
Богородицький В. О. 70, 77, 172 Десницька О. В. 198, 200
Бодуен де Куртене І. О. 45, 70, 77— Деш ерієв Ю. Д . 200
82, 86—88, 90—92, 102, 145, 179, 182; Д ж оунз В. 18
189, 196, 201 Д іскол Аполоній 12
Бонфанте Д ж . 98, 99 Д іц Ф. 38
Бопп Ф. 19—21, 23, 37, 39, 42, 43, 103, Добровський Й. 39, 40
104, 110, 127, 196 Д онат Е. 13
Борковський В. І. 192, 198 Дюркгейм Е. 101— 103, 127, 129, 156
Бреаль М. 101
Брежнєв Л. І. 203 Енгельс Ф. З, 129, 170, 171
Брендаль В. 131
Бругман К- 61, 62, 68, 103 Єлісєєв Ю. С. 199
Б удагов Р. О. 192 Єльмслев Л . 130, 132, 138, 142, 155
Будилович А. С. 50 Єсперсен О. 152
Булах Н. А. 198 Єфімов О. І. 200
Б улахов М. Г. 198
Булаховський Л. А. 172, 188, 189,
198—200 Ж итецький П. 184
Б услаєв Ф. І. 39, 41 Ж овтобрю х М. А. 191, 200

210
Жуков В. П. 199 Ліз Ф. 142
Журавський A. I. 198 Лобан М. П. 200
Ломоносов М. В. 17—19, 37, 50, 70,
Зайцева Т. В. 192, 199 203
Засоріна Л. М. 137 Ломтєв Т. П. 192, 197, 198, 200
Зизаній Л. 15 Ляпунов Б. М. 70, 71
Зіндер Л. Р. 182
Мадвіг И. -Н. 38
Ільїн В. С. 191, 199, 200 Макаєв Е. А. 198
Ісаєв М. I. 197 Максимович М. О. 39, 40, 184
Малхасянц С. С. 199
їжакевич Г. П. 197, 200 Манжюліс В. П. 198, 199
Маркс К. 3, 129, 170, 171
Казлаускас И. 198 Марр М. Я. 172—177, 183, 186—188,
Калонтаров Я. I. 199 190, 192, 197
Калинович М. Я. 172, 188, 199 Мартіне А. 16, 130, 137, 155, 159
Кант I. 24, 25, 34, 35 Масальський В. I. 191
Карнап Р. 139 Маслов Ю. С. 198
Карпенко Ю. О. 197, 200 Матезіус В. 144
Карський Ю. Ф. 172, 183—185, 199 Медведев Ф. П. 197, 198
Карцевський С. 144 Медушевський А. П. 197
Кассірер Е. 160 Мейе А. 102, 126, 127, 174, 180, 188
Кашгарі аль М. 13 Мельничук О. С. 197, 198, 200
Квінті ліан М. Ф. 17 Мерінгер Р. 94, 95
Кириченко I. М. 192, 199 Мєщанінов І. I. 172, 186— 188
Ковалик I. I. 197, 200 Мигирін В. М. 197
Коваль А. П. 197, 199 Міккола I. 71
Коен М. 126, 129, 130 Міклошич Ф. 39, 40
Колас Якуб 199 Молотков О. I. 199
Колосов М. 184 Москаленко А. А. 191
Коменський Я. А. 37 Мухін А. М. 198
К ондратов М. А. 197 Мюллер М.. 47, 87, 104
К он т О. 101
Копітар В. 39, 40 Найда Ю. 142
Коптілов В. В. 197, 199 Наркевич A. I. 199
Kocepiy Е. 155— 159 Недзвецька К. М. 199
Костанян Р. О. 200 Ніконов В. А. 198
Костомаров В. Г. 200 Ньютон I. 167
Крапива К. К. 198, 199
Кратес Маллоський 11 Обнорський С. П. 172, 179
Крачковський I. Ю. 185 Ожегов C. I. 197, 199
Кримський А. Ю. 172, 185, 186, 199 Орнатовський I. 19
Кроче Б. 97 Остгоф Г. 61, 62, 68, 103
Крутопас И. 199
Крушевський М. В. 70, 77, 86, 196 Пайк К. 142
Крюковський М. I. 198 Паніні 9
Кузнецов П. С. 182, 198 Панфілов В. 3. 197, 200
Кулик Б. М. 192 Пауль Г. 61, 62, 65, 66, 68, 93, 157
Кун А. 38, 39, 104 Паюсалу Е. 199
Курилович Є. 16, 17 Педерсен X. 71
Курціус Г. 42, 104 Перетц В. М. 183
Кучінскайте А. 199 Петерсон М. М. 172
Пешковський О. М. 172, 177— 179, 183,
Лавровський П. 40 199
Лансло К. 16 Пилинський М. М. 198
Ларін Б. О. 179, 191, 198, 199 Пізані В. 98
Лафарг П. 101, 129 Плющ П. П. 191, 200
Ленін В. I. 3, 129, 170—172, 187 Погоді н М. 40
Леонтьев О. О. 81 Погосян П. М. 200
Лепешев I. Я. 199 Покровський М. М. 71
Лермонтов М. Ю. 193 Поливанов Є. Д. 172, 170, 182, 189
Лескін А. 61, 102 190, 191, 201
211
П оржезинський В. К. 71 Ульдалль X. 132
Поспелов М. В. 200 Ульянов Г. К. 70
П отебня О. О. 45, 48, 50—57, 60, 61, Уорф Б. Л . 162, 167, 168
65, 70, 78, 93, 177, 184, 188, 192 Ушаков Д . М. 172, 180, 199
П отт А.-Ф. 38, 39, 104
Прісціан 13 Ф азілов М. Ф. 199
Прокопович М. М. 192, 199 Федоров A. I. 199
Протченко I. Ф. 197, 200 Ферс Д ж . 131, 151, 152
Пушкін О. С. 193 Філін Ф. П. 151, 198, 199, 202
Ф ортунатов П. Ф. 70, 71, 83, 102
Раск Р.-К . 20—23, 37, 38, 43, 128 177, 195, 201
Реформатський О. О. 182 Фосслер К. 97, 98, 100, 101, 125, 156
Рехехузен 16 Фріз Ч. 142
Ризький I. С. 19
Рильський М. Т. 198 Харріс 3 . 142
Родніна Л . О. 200 Хоккіт Ч. 143
Русанівський В. М. 197, 200 Хомський Н. 142, 201, 202

Сабалдир Г. Ö. 186 Царнке Ф. 61

Самійленко С. П. 191, 198, 200 Цейс К. 43
Селіщев А. М. 198 Цілуйко К. К. 200
Сепір Е. 138, 139, 142, 162— 168
Серебренников Б. О. 197, 200 Челишев Є. П. 199
Сеше А. 124 Чередниченко I. Г. 199
Сидоров В. Н. 199 Черних П. Я. 198
Скалігер А. Ю. 37 Чернишевський М. Г. 35—36
Скалічка В. 144 Ч ікобава А. С. 200
Скрипник Л . Г. 199
Смирницький О. I. 172, 194, 195, 198,
199, 201 Шанський М. М. 199
Смотрицький М. 15 Ш афарик П. Й. 39
Сольмсен Ф. 71 Ш ахматов О. О. 70, 71, 177, 183— 185,
Соссюр Ф. 20, 86, 93, 101— 111, 113— 192
126, 128, 130, 131, 133— 135, 138, 139, Ш ерер В. 62
144, 145, 150, 156— 158, 161, 166, 167, Ш легель Ф. 18
180— 182, 188, 195, 196, 201 Ш лейхер А. 39, 43—48, 59, 67, 68, 87,
Срезневський I. I. 39, 40 92, 95, 96, 104, 174
С триж ак О. С. 200 Ш мідт Й. 67—69, 92, 94, 96, 100,122,
Судник М. Р. 198, 200 151
Сухотін В. П. 199 Ш орін В. С. 199
Шпітцер Л. 125
Тимковський I. Ф. 19 Ш тейнталь Г. 48—50, 60—62, 78, 103
Тимченко Є. К. 172 Ш ухардт Г. 69, 94—96, 100, 101 122,
Тихонравов М. С. 195 180
Толстой Р. М. 193
Толстой М. I. 198, 200
Томашевський Б. В. 179 Щ ерба Л . В. 172, 179— 183, 189, 192,
Тоцька H. I. 197, 200 199, 201
Травнічек Ф. 144
Трейгер Д ж . 142
Т pip I. 160 Ю ргелевич П. Я. 200
Трубачов О. М. 198
Трубецькой М. С. 69, 100, 130, 144 Янковський Ф. М. 199, 200
Якобсон Р. 16, 144
Удовиченко Г. М. 199 Якубинський Л. П. 179— 191
Ужевич I. 16 Я рцева В. М. 198, 199
 ЗМІСТ

Вступ ............................................................................................................. 3
Об’єкт загального м о во зн авства............................................................ 5

Розділ 1. Н аука про мову в стародавні ч а с и .......................... 8

Мовознавча думка в Стародавній Індії • ....................................... 8

Н ау к а про мову у Давній Г р е ц і ї....................................................... 9
Мовознавство у Давньому Р и м і.............................................. 12
А рабське м о возн авство ............................................................................. 13
Мовознавча думка в Стародавньому К и т а ї...................................... 13

Розділ 2. Мовознавство X III—X V III с т..................................... 15

Мовознавство періоду середньовіччя та епохи Відродження . 15
Розвиток лексикограф ії. Видання граматик у XV—XVH ст........ 15
Граматика П ор-Рояля. Перші спроби встановити спорідне­
ність м о в ...................................................................................................... 16
Л інгвістичні погляди М. В. Л о м о н о с о в а ...................................... 17
Р о з д і л 3. Порівняльне й історичне мовознавство на по­
чатку XIX с т ..................... 19
Вітчизняна наука про мову в перше десятиліття X IX ст. 19
Заверш ення процесу формування порівняльно-історичного
м е т о д у .................................................................................................... .. 19
Ф ранц Бопп як дослідник мов індоєвропейської сім ’ї . . . . 20
Якоб Грімм як зачинатель порівняльної граматики мои нор­
манської г р у п и .......................................................................................... 20
Л інгвістичні погляди Расм уса-Крістіана Р а с к а .......................... 21
Перші розвідки історичної фонетики слов’янських мов у пра­
ці О. X. В о с т о к о в а .................................................................... 23

Розділ 4. Ф ілософія мови Вільгельма Гумбольдта (1767—

1835) 24
Методологічна основа філософ ії мови В. Гумбольдта . . . . 24
Походження і сутність м о в и ................................................................ 25
Мова і м о в л е н н я ...................................................................................... 27
Мова і народ, Н а ц і я ................................................................................. 28
Форма і зміст м о в и ................................................................................. 29
Зв у к — основа м о в л е н н я ......................................................................... 30
Слово я к внутріш ня форма звука і п оняття, як корелят
предм етн ості 31
Відношення мови до мислення, поняття і п р е д м е т а................. 33
С успільна роль м о в и ................................................................................... 33
Непослідовність, суперечливість у лінгвістичних поглядах
В. Г у м б о л ьд та 34
Лінгвістична діяльн ість В. Гумбольдта в оцінці М. Г. Ч е р-
н и ш е в с ь к о го ........................................................................................................3 5
213
Р о з д і л 5. Дальший розвиток порівняльно-історичного мо­
вознавства ................................................................................................... 37

Порівняльно-історичні дослідж ення в ром ан ській групі мов 37

Компаративістика в мовах германської г р у п и ............................... 38
С лов’янські мови я к об’єкт порівняльно-історичного мово­
знавства . . 39
П орівняльно-історичний метод і класичне мовознавство . . . 41
Підтвердження гіпотези Ф. Боппа про кельтську групу мов 42
Р о з д і л 6. Біологічний напрям у м о в о з н а в с т в і...................... 43
Формування методологічних поглядів А . Ш л е й х е р а .................. 43
Н аукова діяльність А. Ш лейхера ........................................... 43
Теорія про два періоди розвитку м о в и ........................................... 44
Генеалогічна класиф ікація м о в ............................................................. 45
М. Мюллер про відношення мови до природи та історії . . . 47

Розділ 7. Психологічний напрям у науці п р о м о в у . . . . 48

Л інгвістично-психологічна теорія Г. Ш т е й н т а л я ........................... 48

Л інгвістично-філософські погляди О. О. П о т е б н і ............................ 50
М етодологічно-лінгвістичні основи поглядів О. О. Потебні 50
П итання походження м о в и ...................................................................... 51
С труктурні компоненти слова і його внутріш ня форма . . 51
О. О. Потебня про «дух» і «народний д у х » .............................. 53
Вчення про відношення між почуттям, думкою, поняттям
і словом 54
Вчення про естетичну функцію с л о в а ............................................ 55
Значення праць О. О . Потебні для іс то р ії лінгвістичних
у ч е н ь ............................................................................................................. 56
М овознавчі погляди В. В у н д т а .............................................................. 57

Розділ 8. Молодо г р а м а т и з м у п орівняльно-історичном у

м о в о зн ав ств і.................................................................................................... 61

З історії формування м о л од ограм ати зм у........................................... 61

П сихолого-фізіологічна основа процесу м о в л е н н я ............................62
Індивідуальний психологізм я к основа мовознавчої теорії мо­
лодограматизму ........................................................................................... 63
Молодограматики про закони звукових змін і аналогію як
про фактори розвитку м о в и ................................................................. 64
Критика універсальності звукових зак о н ів молодограматиків
і генеалогічної класиф ікації А. Ш л е й х е р а ................................... 68

Р о з д і л 9. Розвиток порівняльно-історичного методу в ро­

сійських лінгвістичних ш колах (остання чверть XI X— поча­
ток XX с т . ) .................................................................................................... 70

Н аукові традиції у вітчизняній науці про м о в у .......................... 70

М осковська ш к о л а ....................................................................................... 70
М осковська ш кола — центр європейської науки кінця
X I X — початку XX ст 70
Визначення об’єкта м о в о зн авства.................................................... 71
Відношення мови до мислення і психічної діяльності . . . 72
Вчення про форму слова і с л о во сп о л у чен н я.......................... 75
К азанська ш кола м о в о зн а в с т в а ............................................................. 77
З історії К азанської ш к о л и ............................................................. 77
Т еоретичні основи К азанської ш к о л и ........................................... 77
Істори чн і умови формування і розвитку м о в и ............................78

214
 Складові мовної діял ьн ості................................................................ 82
Суспільна функція м ови ............................................... 83
Знаковий характер мови .................................................................... 84
Двосторонні зв ’язки знака м о в и .................................................... 85
Звук як об’єкт дослідження в К азанській ш к о л і................... 86
Вчення Казанської школи про фонему............................................ 89'
Про методи дослідженні та принципи класифікації мов 90
Р о з д і л 10. Критика лінгвістичних концепцій молодо­
граматиків ..................................................................................................... 93
Передумови критики молодограматизму............................................ 93
Школа «Слів і речей». Г. Ш ухардт............................................. 94
Школа «Естетичного ідеалізму»............................................................ 97
Італійська неолінгвістика. «Ареальна лінгвістика».......................... 98
Р о з д і л 11. Лінгвістичні концепції Ф. де Соссюра.....................101.
Теоретична і соціологічна основа поглядів Ф. де Соссюра . . 101
Формування мовознавчих поглядів Ф. де С оссю ра........................ ЮЗ
Молодограматизм в оцінці Ф. де С оссю ра.........................................104
Визначення об’єкта лінгвістики ......................................................... 105
Вчення про мову і мовлення ...................................... . 106
Мова як система з н а к ів ......................................................................... 107’
Внутрішня і зовнішня л ін гв іс ти к и .....................................................109-
Природа мовного з н а к а ......................................................................... 113
Вчення про синхронію і діахронію .....................................................116
Синхронна л ін гвісти к а......................................................................... 116
Діахронна л ін гвіс ти к а..........................................................................121
Р о з д і л 12. Розвиток лінгвістичних концепцій Ф. де Со­
ссюра у працях зарубіжних м о в о зн ав ц ів .........................................124
Женевська ш к о л а ..................................................................................... 124
Соціологічний напр м ............................................................. 126
Напрями структуральної л ін гвісти к и ................................................. 131
Передумови виникнення структуральної лінгвістики . . . . .... 131
Копенгагенська школа структуралістів. Глосематика . . . . ...132
Дескриптивна школа. Американська різновидність струк­
туралізму ..................................................................................................138
Празька функціональна школа структуральної лінгвістики...143
Лондонська структуральна ш к о л а ................................................. 151
Р о з д і л 13. Пошуки досконаліших методів лінгвістичних
досліджень. Полеміка в зарубіжному мовознавстві . 154
Розділ 14. Е тн о л ін гвісти к а............................................................. 160
Теоретично-лінгвістичні підвалини етнолінгвістики.................... 160
Концепції представників німецької етнолінгвістики . . . . ..160
Американська етн о л ін гв істи ка......................................................... 162
Розділ 15. Розвиток науки про мову в СРСР.............................169
Соціальні п ередум ови ............................................................................. 169
Діалектико-матеріалістична філософія — методологічна основа
радянського мовознавства 169
Становлення і розвиток радянського мовознавства в 20-х ро­
ках ..................................................................................................................172
Дальший розвиток радянського мовознавства в 30—40-х роках 191
Фронтальні дослідження загальнолінгвістичних проблем і мов
народів Радянського Союзу (50—70-ті роки) . .............................. 197
Додаткова л іт е р а т у р а ............................................................................. 206
Покажчик і м е н ................................................................. 210
 Григорий Михайлович Удовиченко

Общее языкознание.
История лингвистических учений

Допущено Министерством высшего и среднего

специального образования УССР
в качестве учебного пособия
для студентов филологических факультетов университетов
и педагогических институтов

(На украинском языке)

Киев,
Головное издательство
издательского объединения
«Виша школа»

Редактор В. В . Власова
Оформления О. П. Морова
Художній редактор В. І . Юрчишин
Технічний редактор A. I. Омоховська
Коректор І. П. Верус

Інформ. бланк N° 4621

З д ан о до набору 07 .0 1 .10. П ідп . до д р у к у 12.09.80. Ф ормат 6 0 х 9 0 /|в.
П апір д р у к . Ne 2. Л іт . гарн. Вис. д р у к . 13,5 д р у к . арк15,73. обл.-вид.
ар к . Т ираж 2600 прим. Вид. № 4159. Зам . № 0-46. Ц іна 55 к.
Головне видавництво видавничого об'єдн анн я «Вища школа», 252054.
К иїв-54, вул. Г оголівська, 7.
Книж кова ф абрика «Комуніст» РВО «Поліграфкнига» Д ерж ком вида-
ву УРСР, 310012, Харків-12, Енгельса. 11.